|
|
Скачати 1.16 Mb.
|
У Німеччині такою організацією стала Націонал-соціалістична німецька робітнича партія, яка на чолі з А. Гітлером 1933 року захопила владу і втягла світ у Другу світову війну. Нацизм став крайнім виявом ідеології фашизму. З деякими застереженнями до категорії фашистських відносять режим генерала Ф. Франко, який у 1936 – 1939 роках очолював боротьбу проти комуністичної революції в Іспанії і згодом керував цією країною впродовж кількох десятиліть. У Португалії в 1932 р. прем'єр-міністром став А. О. Салазар, який спирався на партію «Національний союз» та воєнізовану структуру «Португальський легіон». Серед численних фашистських організацій Франції найбільші впливи мали партії «Французька дія», «Французька солідарність», Народна французька партія, бойові союзи «Фасції» та «Вогненний хрест». У Великобританії на початку 20-х років діяли досить чисельні «Британські фашисти» та «Імперська фашистська ліга», після розпаду яких у 1932 р. постав «Британський союз фашистів» на чолі з колишнім лейбористом О. Мослі. У Швеції з розрізнених фашистських організацій 1929 р. була створена Націонал-соціалістична народна партія, яка орієнтувалася на німецький зразок. Поширення ідеології фашизму не оминуло і країни Центральної та Східної Європи. У Польщі її виразником став Національно-радикальний табір – Фаланга під керівництвом Б. Пясецького, в Естонії –Спілка борців за свободу. В Угорщині 1932 р. була створена Націонал-соціалістична Угорська робітнича партія, в 1935 р. – Партія схрещених стріл на чолі з Ф. Салаші. В Румунії виразником ідеології фашизму вважалася партія «Залізна гвардія». У Чехословаччині під керівництвом генерала Р. Гайди була створена Національна фашистська громада, згодом – Партія національної єдності. 44. Державно-політичний устрій Німеччини у Веймарській республіці. Внаслідок Листопадової революції 1918 р утворилася Веймарська республіка у Німеччині. У перші роки політичне життя визначала парламентська більшість, що складалася з соціал-демократів, Німецької демократичної партії, Партія центру. Відповідно до конституції Німеччини від 31 липня 1919 р. у Веймарі Національними зборами була конституйована у форм демократично парламентської федеративної республіки. Період від 1919 по 1933 р у Німеччин називають Веймарською республікою. Згідно прийнятої конституції проголошувалося свобода слова, преси, союзів, зібрань. Впроваджувалося загальне рівне виборче право(з 20 років). Закріплювалося ліквідація монархії та встановлення республіки. При цьому зберігався поділ Німеччини на землі, кожна з яких мала свій ландтаг та уряд. Законодавча влада належала рейхстагу – загальноноціональному парламенту. Впроваджувалася посада президента, який обирався на 7 років, був головнокомандувачем збройних сил, мав право видавати в обхід парламенту надзвичайні закони, призначав уряд, очолюваний рейхсканцлером відповідальний перед рейхстагом. Проголошувалася гарантія недоторканості приватної власності. Першим президентом Веймарської республіки було обрано Ф.Еберта, а коаліційний уряд очолив Ф.Шейдеман. Конституція Веймарської республіки була по суті достатньо авторитарною надавала президентові дуже широкі повноваження. Президент міг коли завгодно розпускати Рейхстаг, навіть в першу секунду першої сесії. У разі небезпеки держави президент міг відміняти будь-які цивільні свободи на будь-який термін. Рейхстаг міг відмінити ці заходи, але можливість розпуску знову ж таки нейтралізовувала парламент. Ці серйозні обмеження демократії зробили можливою фактичну самоліквідацію демократичного ладу. Виділяють три етапи Веймарської республіки. Перший тривав з 1919 по 1923, протягом цього преіоду відбувалося утвердження веймарського режиму. На цей період припадає економічна криза , безробіття, інфляція; підписання принизливого Версальського договору. На політичну арену виходять нацисти (Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччина. Відбувається боротьба між лівими правими радикалами. У березні 1920р. відбувся так званий "каппівський путч" - невдала спроба захопити владу представниками монархо-націоналістичних кіл під керівництвом пруського поміщика Каппа генерала Людендорфа. У жовтні 1923 відбувся невдалий озброєний виступ КПН на чолі з Е.Тельманом. У листопад того ж року нацисти хотіли здійснити державний переворот, але невдало(так званий "пивний путч". На 1924-1928 припадають "золоті роки " Веймарської республіки. Німеччина всупила у Лігу Націй у 1926р. Відбувається стабілізація економіки, розвивається важка промисловість, модернізація виробництва. етап - початок "великої депресії", крах Веймарської республіки. Німеччина найбільше постраждала від економічної кризи 1929 р.У парламенті центриські партії послаблюються, натомість НСДОП перетворилася на парламентську партію, вплив якої щоразу зростав. З 1919 по 1933 рр. в Німеччин змінювався 21 кабінет міністрів, 8 раз в переобирався рейхстаг, у тому числі 4рази протягом останніх трьох років існування республіки.5 березня 1933 на парламентських виборах більшість здобули нацисти. Які парламентом наддали надзвичайних повноважень рейхканцлеру Гітлеру(призначений президентом Гінденбургом. Це призвело до ліквідації веймарської республіки і васановлення тоталітарного режиму. 51. Політичний розвиток Франції у міжвоєнні роки. Внутрішня політика Франції в 1920 рр.. багато в чому визначалася невирішеними проблемами, що виникли після закінчення війни. Два головних напрямки були пов'язані з фінансовою і зовнішньою політикою країни, якою керували Р. Пуанкаре і А. Бріан. Високі військові витрати покривалися Францією за рахунок позик, що неминуче вело до інфляції. Пуанкаре розраховував на німецькі репарації, щоб утримати франк хоча б на рівні 1/10 довоєнної вартості, покрити витрати на відновлення зруйнованих районів і виплатити Великобританії і США відсотки за позиками. Однак німці не бажали виконувати своїх зобов'язань. Багато хто взагалі сумнівалися в можливості виплати Німеччиною великих репарацій. Пуанкаре, не поділяв цих сумнівів. У п. пол.. 1920-х рр Пуанкаре користувався підтримкою націоналістично налаштованого парламенту, обраного в 1920. Але на наступних виборах 1924, не дивлячись на розкол лівих сил на ворогуючі комуністичну і соціалістичну партії (1920), коаліція радикал-соціалістів і соціалістів (союз лівих) змогла отримати більшість місць. Нова палата відкинула курс Пуанкаре разом з його твердою грошовою політикою у Франції і, щоб поліпшити відносини з Німеччиною, привела до влади спочатку Е. Ерріо, а потім А. Бріана. Плани А. Бріана забезпечити мир в Європі зустріли сприятливий відгук у Г. Штреземана, рейхсканцлера і міністра закордонних справ Німеччини. Штреземан був ініціатором укладення гарантійного пакту про недоторканність державних кордонів в районі Рейну і про збереження демілітаризації Рейнської області, що отримало відображення в Локарнська договорах 1925. З середини 1920-х рр.. і до своєї смерті в 1932 А.Бріан керував зовнішньою політикою Франції. Він намагався налагодити відносини з Німеччиною, щоб зберегти мир під егідою Ліги Націй. Бріан був упевнений в тому, що Франція ніколи не зможе самостійно протистояти Німеччини без підтримки своїх колишніх союзників або Ліги Націй. На початку 1930-х рр.. Францію охопила глибока економічна криза. У країні розгорнувся масовий робітничий рух і одночасно зросла загроза з боку нацистської Німеччини. Як програма рівного соціального забезпечення, на якій наполягав робітничий клас, так і політика дієвого переозброєння для усунення загрози з боку ремілітаризованої Німеччини упиралися в необхідність ефективного оздоровлення економіки Франції. Більше того, в 1930-х рр.., коли в усьому світі відбувався спад виробництва, Франція навряд чи змогла б домогтися справжнього міжнародного співробітництва, яке могло б врятувати економіку країни від краху. Світова криза і його найтяжчий наслідок - безробіття - проявилися у Франції в середині 1934. На виборах 1936 Народний фронт отримав рішучу перемогу частково тому, що здавався єдиним захистом перед обличчям тоталітарних правих сил, але головним чином через обіцянки поліпшити економічне становище та провести соціальні реформи (за аналогією з Новим курсом у США). Лідер соціалістів Леон Блюм сформував новий уряд. Прихід Гітлера до влади спочатку мало вплинула на події у Франції. Однак його заклик до переозброєння (1935) та захоплення Рейнської області (1936) були прямою військовою загрозою. Це докорінно змінило ставлення французів до зовнішньої політики. Ліві не могли більше підтримувати політику зближення обох держав, а праві не вірили в можливість військового опору. Одним з небагатьох конкретних зовнішньополітичних заходів цього періоду був пакт про взаємодопомогу з СРСР, укладений П. Лавалем в 1935. На жаль, така спроба відродити давній франко-російський союз для приборкання Німеччини не увінчалася успіхом. Після анексії Австрії (1938) Гітлер зажадав, щоб Чехословаччина передала Німеччині Судетську область. На Мюнхенській конференції Франція погодилася на розділ Чехословаччини, хоч і підписала раніше угоди про ненапад і з Чехословаччиною, і з СРСР. Проте представник Франції Е. Даладьє зайняв позицію, аналогічну позиції англійського прем'єр-міністра Н.Чемберлена. 56. Державно-політична система Великобританії у другій половині ХХ ст. У повоєнний час у Англії остаточно встановилася двопартійна система. У парламенті, нижній палаті - палат громад, більшість депутатів становили представники Лейбористської та консервативної партії , які у продовж другої половини ХХ ст. по черзі приходили до влади. Починаючи з 1945 р. палата громад жодного разу не залишалася до кінця свого п'ятирічного терміну повноважень, тому що згідно з конституційним законодавством, це забезпечувало перебування партії , якщо вона переможе, ще на 5 років. У 1948-49 рр. лейбористи провели дві реформи конституційного права. Термін дії відкладеного вето палатою лордів зменшувався з двох років до одного. Законодавчу роль палати лордів було зведено до мінімуму. На парламентських виборах у 1951 р. перемогли консерватори. Прем'єр-міністром став В.Черчіль(до 1955 р.). Після 13 річного правління консервативної партії у 1964 р. уряд очолив Г.Вільсон лейбористська партія. За державним устроєм Великобританія залишалася конституційною монарх ією. Але монарх, хоч може скористатися своїми законодавчими повноваженнями розпустити парламент, відправити у відставку кабмін, проте у Великобританії влада корони має "сплячий характер" Пісяля смерті у 1952 р. короля Георга 4, королевою стала його дочка Єлизавета (до сьогодні ). Однак, монарх суттєвого впливу на політичне життя країни не мав. До 1951 р. проводилася політика націоналізації головних галузей господарювання, що робили Англію майстернею світу. Це призвело в свою чергу до збільшення чисельності управлінських структур. Утворилися міністерства праці, постачання, енергетики. Зросла кількість чиновників, для отримання яких збільшилися податки з усього населення. Зросла інфляція. А зарплати простих працівників були заморожені. Коли до влади прийшли консерватори, вони припинили націоналізацію, згодом розпочали денаціоналізацію. У 1955 збільшилась чисельність виборчих округів по виборам в палату общин. У 1969 р. було знижено віковий ценз виборців(18 років). Законом 1963р. дозволялося спадковим перам зріктися місця в палаті лордів, взяти участь у виборах до палати общин. Не вдалося лейбористам у 1968-69 рр. реформувати палату лордів, позбавивши предстаництвав н й тримачів спадкових титулів. Вдруге лейбористи повернулися до цієї ідеї у 1998 р. 70 ті р. ХХ ст. ознаменувалися для Англії часом випробувань, пошуку виходу з кризи. Виправляти помилки лейбористів, взялася консерватор "залізна леді " Маргарет Тетчер. Маргарет Тетчер замінила аристократичні кола в кабінеті міністерства представниками менш знатних родів. У двічі було зменшено засідань кабміну, Створювалися чисельні спеціальні комітети, де працювали віддані й люди. За перш 10 років правління у відставку подали 25 міністрів, не всі за власним бажанням. Вихід з кризи Тетчер бачила у політиці монотеризму, скорочення державних витрат. У приватні руки було віддано всі державні корпорації та підприємства державного значення. Уряд не повинен вступати у відносини між підприємствами та профспілками. Уряд свідомо йшов на конфлікт з шахтарями (1984-1985 рр). Було прийнято закони, як забороняли страйки, було значно урізано права профспілок й вдалося збити рівень інфляції. Наступником Тетчер став Дж. Мейджор (консерватор), який на відмінну від Тетчер був компромісною людиною. У третє тисячоліття Великобританія увійшла уже з урядом лейбористської партії на чолі із Тон Блером. Наприкінці 1998 р. вони оприлюднили програму модернізації суспільства, основою стало намагання реорганізувати палату лордів. Сьогодні вона складається з носіїв титулів перів та 500 пожиттєвих членів. Також були скликані представницькі законодавчі органи Шотландії та Уельсу. У їх розпорядженні питання суду, освіти, охорони здоров’я, проте зовнішня політика, військо та економіка належить центральному уряду. У травні 1999 р. вперше з 1707 р. відбулося скликання шотландського парламенту, відбулися вибори до парламенту Уельсу, де перемогли лейбористи. Тоді як у Шотландії до влади прийшли консерватори. У 1998 р. було підписано ряд мирних договорів, угод з ірландською католицькою опозицією, випущено з в'язниці бойовики терористичної ірландської республіканської армії. 50. Державно-політичний устрій четвертої республіки у Франції. У 1946 р. було прийнято конституцію Четвертої республіки - найбільш демократичної за всю історію Франції. У країні вводилось загальне виборче право. До звичайних політичних прав були додані права на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, освіту. Країна проголошувалась парламентською республікою. Головну роль у житті країни повинен був відігравати двопалатний парламент, який обирав президента з обмеженими повноваженнями. Нова конституція проголошувала, що Франція - демократична, неподільна і соціальна республіка; що суверенітет належить народу; що французький народ здійснює свій суверенітет через своїх депутатів у Національних зборах. Характерними рисами державного устрою була наявність: 1) наявність незалежного президента республіки; 2) утворення Ради магістратури; 3) збереження Ради міністрів. Основна особливість проекту конституції - всевладдя Національних зборів. Хоча проектом була передбачена посада президента республіки, але він був позбавлений двох функцій, а саме права призначати голови Ради міністрів і права помилування. Мало того, президент обирався тим же самими Національними зборами, що приблизно в тих же умовах обирали голів Ради міністрів і свого власного голову. Права цих трьох голів, що обираються тим самим органом, не були чітко розмежовані і перепліталися. За умови приналежності цих трьох голів до різних партій права їх могли б нейтралізувати один одного на користь Зборів, а у випадку приналежності всіх трьох голів до одного угруповання, що володіє більшістю в Зборах, останньому належала б уся повнота влади. Збори, які встановлювали закони, безпосередньо втручалися в їхнє застосування шляхом судової процедури. Володіючи більш-менш широкими і реальними гарантіями, суди функціонували, будучи залежними від уряду, що виражалося в призначенні і просуванні по службі членів магістратури. Збори мали право обирати не тільки шістьох членів Ради магістратури, але також президента республіки і голову Ради магістратури. Вони могли також впливати і на міністра юстиції. У кінцевому рахунку вони мали у своєму розпорядженні голоси восьми членів Ради магістратури з дванадцяти. Збори переважали над урядом. Збори затверджували його склад, програму, структуру. Вони могли відкликати уряд, відмовивши у твердженні. Голова Ради міністрів був вправі, звичайно, порушити питання про довіру, але це не могло утруднити Збори. У випадку незгоди міністр виходив у відставку і Збори вибирали нового голову Ради. Розпуск Зборів передбачався новою конституцією, але він міг мати місце при важкоздійснюваних і малоцікавих умовах. Збори могли бути розпущені тільки в другій половині легіслатури, тобто після закінчення двох з половиною років, і після двох вотумів недовіри в продовження однієї річної сесії. Уряду, зі своєї сторони, не було розрахунку домагатися розпуску палати, тому що цим викликалися його власний відхід і заміна його “нейтральним” міністерством у складі голови Збори і голів його комісій, у ведення яких переходили відповідні міністерства. Національні збори виступали одночасно в якості і судді і прокурора; вони саме вели судовий розгляд проти обвинувачуваних ними же осіб, оскільки вони вибирали членів Вищого суду, дві третини яких повинні були бути депутатами Зборів. 12. Розвиток самоуправління у феодальній Європі. Саме поняття «самоврядування» виникло та було вжите в період Великої французької революції, щоб підкреслити самостійність громади щодо держави. 1808 року прусський міністр барон фон Штейн використав ідею самоврядування в законі про статуси міст, що визначав міську громаду як політичну одиницю. Місцеве самоврядування в його сучасному розумінні з’явилося в середині XIX ст., і сам термін «місцеве самоврядування» вперше ввів в користування німецький юрист Рудольф Гнейст для визначення такого виду управління на місцях, за якого територіальні громади, що історично склались, законодавчо були наділені правом самостійного вирішення місцевих проблем. При цьому діяльність самоврядних громад була вільна від державної адміністрації та її чиновників на місцях. Місто прагнуло звільнення від опіки сеньйора і знайшло вихід. Воно вирішило просто відкупитися від сеньйора, вправно сплачуючи останньому податки і подарунки, в обмін на внутрішню автономію з міським виборним самоврядуванням. У 12 ст. почало складатися спеціальне міське право, для більшості міст Німеччини, Центрально-Сх. Та ПН. Європи його основою стало Магдебурзьке право. У 1188 р. міщани Магдебургу отримали відповідний привілей від свого сеньйора – магдебурзького архієпископа. Магдебурзьке право було сформоване на базі «Саксонського зерцала» та постанов суду шеффенів магдебургу. Міста отримали самоуправління «виборний магістрат у складі райців-консулів, які обирали бургомістрів», податковий і судовий імунітети, право на земельну власність, різноманітні льготи в торгівлі і промислах та звільнення від повинностей на користь сюзерена. З 13 ст. магд. Право та його різновиди поступово стали звичними для міст Європи. Були створені кодифіковані збірники магдебурзького права та відповідні трибунали, де вирішувалися спірні питання. Магдебурські суди на спеціальних сесіях вирішували справи суперечок міщан з шляхтою. У Італії, Франції та пірнейськи містах отримали розвиток різновиди самоуправління комун, які розвивалися вже в попередній період. Великі міста добивалися статусу – імперських чи королівських і самі ставали своєрідними феодалами, перетворюючись з економічно самоврядних територій в політичні одиниці. Їм була потрібна сильна централізована влада, яка б забезпечила безпеку шляхів і зупинила міжусобиці та феодальну анархію. В багатьох випадках у приміських селах, які підпорядковувалися міській владі, повність скасовувалися всі види залежності і їх населення включалося у міське життя. В Італії це стало правилом. У Західній Європі та Пн. Америці за останні двісті років право на місцеве самоврядування, незважаючи на значну різноманітність систем, стало конституційно визнаним у більшості держав. Магдебурзьке право (німецьке міське право) — одна з найвідоміших правових систем міського самоврядування в середні віки. Скодифіковані в XIII столітті норми звичаєвого права і судових ухвал німецького міста Магдебурга, перейняті згодом багатьма містами Німеччини, Чехії, Польщі, Литви, України тощо. Феодальне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду феодала. Воно закріплювало права міських станів – купців, міщан, ремісників. Було юридичним виявом успіхів міського населення у боротьбі проти феодалів. Встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоуправління, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки. Феодали втручалися у міські справи, ставили в окремих містах половину магістратів, призначали війтів. У відповідь міста захищали збройною силою свої права, зокрема не дозволяли шляхті своїх підданих, які набули у місті нерухомості, або отримали міське право. Найбільшим успіхом міст були власні депутати у представницьких органах станових монархій. Прибалтійські міста організували потужний політичний союз – Ганзу, з власними збройними силами та флотом, яка стала монополістом на Балтиці. З у годи Гамбурга з Любеком(1241 р. ) виник союз більше 90 міст, який управлявся спільною радою (Ганзатагом) і проіснував до 1669 р. 48. Політичний розвиток Великої Британії у міжвоєнні роки. У грудні 1923 р. відбулися загальні вибори. На яких жодна політична партія не мала шансів утворити життєздатний уряд без підтримки якоїсь іншої. Лейбористи посіли 2 місце, тому вони в січні 1924 р. сформували свій перший в історії країни уряд, заручившись підтримкою лібералів. Кабінет очолив лідер Лейбористів Макдональд. До зовнішньої політики слід віднести ухвалення на Лондонській конференції «Плану Дауеса», який передбачав надання американськими та англійськими банками кредитів Німеччині для технічного переоснащення її промисловості. Лейбористський уряд визнав Радянський Союз і встановив з ним дипломатичні відносини та були підписані загальний та торговельний договори. На виборах 1924 р. до влади приходять консерватори, які зосередили свою політику на виправлення стану економіки. На відміну від лейбористів, які прагнули підтримання нормальних дипломатичних і ділових відносин з СРСР, консерватори, перебуваючи при ладі, проводили щодо нього жорстку політику. Вони відмовилися від ратифікації англо-радянських договорів та було оголошено про розрив дипломатичних відносин з СРСР. У палату громад обирається 650 депутатів, а до палати лордів входить аристократія – пери. За реформою 1918 р. було розширене виборче право англійців. Виборцем ставав чоловік віком 21 рік. Активне виборче право отримали жінки, яким виповнилося 30 р. і які мали власне житло і з річним доходом, не менше 5 фунтів стерлінгів в рік. Розвиток парламентської монархії відбувається шляхом посилення виконавчої влади. У 1920 р. було прийнято Закон про надзвичайні повноваження, котрий у 1937 р. був змінений. За цим законом уряд від лиця короля міг вводити у країні надзвичайний стан та видання розпоряджень для забезпечення громадянської безпеки, захисту держави. Великобританія до середини ХХ ст. залишалася найбільшою колоніальною державою. За державно-правовим статутом британські володіння поділялися на 4 групи: домініони, колонії, протекторати і підмандатні території. На загальноімперських конференціях домініонів у 1926 р. і 1930 р. було розроблено »конституцію» Британської імперії. Цей акт дістав назви Вестмінстерського статуту і набрав чинності 11 грудня 1931 р. Уряд домініонів безпосередньо зноситься з імперським урядом. Англійський уряд не міг приймати законів для домініонів. Великобританія направляла послів у домініони, які йменувалися високими комісарами, їх роль – підтримувати дипломатичні відносини, в свою чергу домініони відправляли послів до метрополії. Вестмінстерський статут розширив державну самостійність домініонів, зробив їх, фактично, незалежними державами. У ці роки слід відзначити заходи британського кабінету в напрямку зміцнення обороноздатності країни у зв’язку з агресивною політикою нацистської Німеччини і загострення міжнародної обстановки в Європі та у світі. 60. Демократичні революції 1989-1990 рр. у країнах Центральної та Південно-Східної Європи. Радянська імперія влітку 1991 р. опинилась на межі розвалу. Останню спробу врятувати імперію мирним шляхом зробив Горбачов, запропонувавши проект нового союзного договору. Керівники республік мали підписати його в кінці серпня 1991 р. Однак консервативне оточення президента вирішило враз повернути до диктатури сталінського типу. У дні заколоту рішуче діяв президент Росії Борис Єльцин. Він видав указ, за яким змовників розцінювали як державних зрадників. 24 серпня 1991 р. вважається днем отримання суверенітету України. Також Держана Рада офіційно визнала незалежність Литви, Латвії, Литви. У Польщі у 80-их роках народногосподарська криза ще більше загострилась. Рівень життя населення падав, соціальна напруженість наростала. У 1988 р. по всій країні прокотилася могутня хвиля робітничих страйків. У такій ситуації керівництво ПОРП на початку 1989 р. дійшло висновку про неможливість для партії утримати повноту влади в своїх руках. ПОРП зважилася на перехід до політичного плюралізму і проведення діалогу з опозицією. Було ухвалено відновити пост президента та другу палату парламенту – сенат. На виборах, що відбулися у червні 1989 р. ПОРП та її маріонеткові союзники зазнали поразки. Опозиція практично завоювала усі місця сенаті. За погодженням обох сторін президентом республіки було обрано генерала Ярузельського, прем’єр-міністром став Мазовецький. Таким чином, відбувся доленосний поворот в історії Польщі. Комуністичний режим розвалився мирно і цивілізованим шляхом. Розпочався демонтаж тоталітарної й одночасно створення основ правової держави. Повернуто її попередню назву – Польська Республіка. Крах комуністичного режиму в НДР підштовхнули до революційного вибуху в Чехословаччині. Його початком став розгін міліцією студентської демонстрації 17 листопада, що викликало хвилю невдоволення. Всюди виникають антиурядові виступи, перетворившись на масовий народний рух, в якому брали участь тисячі людей. Ця революція відзначилася витримкою, організованістю учасників, відсутністю насильницьких дій, через,що її назвали «оксамитовою». На чолі опозиції став В.Гавел. Почався демонтаж тоталітарної системи. Держава стала називатись Чеська і Словацька Федеративна Республіка. Президентом стає замість Г.Гусака став В.Гавел. У червні 1990 р. відбулися вільні парламентські вибори. Також завершено виведення радянських військ з Чехословаччини. Також у 80-х роках в Румунії почалися зворушення народних мас. Єдиною опорою режиму була служба безпеки – «секуріате». Початком революції стало заворушення у трансільванському місті Тімішоарі, що поч. в грудні 1989 р., заворушення перекинулося в Бухарест, де почалися бої між повстанцями та «секуріате». 22 грудня революція перемогла, хоч опір «секуріате» тривав ще кілька днів. У ході боїв у Румунії загинуло понад тисячу чоловік. Чауческу та його жінку було засуджено до страти. Влада у країні перейшла до Фронту національного порятунку, президентом став Шон Ілієску. В Болгарії під впливом революційних подій у Польщі, Угорщині та НДР болгарське керівництво зважилося на зміну свого лідера. З боку Москви заперечень не надійшло, і 10 листопада 1989 р. пленум ЦК БКП усунув Живкова з посту генерального секретаря. На початку 1990 р. єдиний Союз комуністів Югославії розпався на республіканські організації. У республіках створювалися нові політичні партії та угрупування. У червні 1991 р. парламенти Словенії та Хорватії проголосили незалежність цих республік, але федеративна влада спробувала перешкодити цьому, але Словенія відстояла свою незалежність. Водночас у Хорватії сербська національна меншина не бажала визнати владу Хорватії і створила свої окремі державно-територіальні одиниці. Боснія та Герцеговина була поділена на 3 частини – мусульманську, сербську та хорватську. Македонія здобула незалежність мирним шляхом на основі референдуму у вересні 1991 р. Після проголошення незалежності 4 республік розпад СФРЮ став завершальним фактом. У квітні 1992 р. у Бєлграді було проголошено нову федерацію – Союзної Республіки Югославії у складі двох республік – Сербії та Чорногорії. 9. Сеньоріальні (ленні) монархії в країнах Західної Європи. Франція. У 9-12 ст. в умовах політичної децентралізації, що призвела до глибокої територіальної роздробленості, королівська влада втратила своє значення. Король розглядався феодалами як «перший серед рівних». Фактично вся влада короля поширювалася лише на територію його домену. Поза межами королівського домену влада належала великим землевласникам. Становлення сеньйоральної монархії (9-11 ст.) означало занепад центральної державної влади. На цьому етапі розвитку середньовічного суспільства у Франції ця форма держави найточніше відображала існуючу соціально-політичну реальність. Сеньйоріальну монархію не можна розглядати лише як прояв політичного регресу. Вона випливала з відносин, пов’язаних з натуральним господарством і феодальною власністю на землю, у рамках якої мав місце економічний розвиток. У 13 ст., після реформи Людовіка ІХ центр політичної влади в сеньйоральній монархії поступово переміщується до короля, який вже виступає як сюзерен усіх феодалів у Франції. У 9-10 ст. у Франції, коли королівська влада була слабкою, король обирався верхівкою світських і духовних феодалів, хоча і з дотриманням династичного принципу. У 987 р. з обранням королем Гуго Капета припиняється і сама династія Каролінгів. За перших Капетингів виборність короля зберігається. У 12 ст. утверджується порядок передання трону в спадщину. Згодом становище короля змінюється, деякі функції реалізуються ним активніше. У 13 ст. визначається, що королівський акт, якому присягнули васали, обов’язковий і для всіх відсутніх феодалів. Англія. Нормандське завоювання Англії спричинило подальше поглиблення феодалізації англ. суспільства. Значна частина конфіскованої у англійської знаті землі увійшла до королівського домену, а інша була розподілена між нормандськими феодалами. Землі зберегли лише тим представникам англо-саксонської знаті, які погодилися служити Вільгельму Завойовнику. Його політика сприяла централізації держави, навіть в умовах поглиблення в ній феодалізації. Феодали в Англії не набули тієї самостійності і тих імунітетів, якими вони користувалися на континенті. Вони поділялися на:васалів короля і підвасалів. Вільні селяни в 11-12 ст. зазнавало впливу суперечливих чинників. З одного боку, королівська влада сприяла закабаленю найнижчих категорій вільних селян, з іншого – розвиток товарно-грошових відносин в кінці 12 ст. викликав зростання прошарку більш заможних селянських держателів. В 11-12 ст. зростає кількість міст. Більша частина яких находилася на землях королівського домену і управлялася королівською адміністрацією. 57. Розвиток державно-політичної системи Франції періоду П’ятої Республіки. Становлення державного ладу Франції в тій формі, яка була закріплена Конституцією 1946 року, не було повністю проведене в життя. Політична система, яка базувалася на класичному парламентаризмі, виявилася нездатною швидко і активно реагувати на складні соціально-економічні проблеми. Через це відбувалися постійні зміни в політичному режимі Четвертої республіки. У 1951 році Національні збори приймають резолюцію про перегляд Конституції 1946 року. У 1954 році була проведена конституційна реформа. Відбулося фактичне посилення ролі впливу президента республіки, значно розширилися права і можливості уряду, простішим став процес його формування. Змінився статус верхньої палати – Ради республіки, якій були надані майже всі права і повноваження довоєнного сенату. Більшого реакція зробити не змогла, Конституція 1946 року вистояла. У 1956 році на виборах до Національних зборів компартія знову здобула перемогу. Ідея народного фронту стає популярною. З другого боку, монополістична буржуазія вимагає ліквідації демократичних інститутів, вона прагне до сильної президентської влади. Так утворюються умови для ліквідації Четвертої республіки. У 1957 році у Франції підіймається нова хвиля соціально-політичних суперечностей, які були обумовлені війною в Алжирі, підвищенням цін, зростанням залежності від США і т. д. Політичні партії по-різному намагаються вивести країну з кризи. Комуністи закликають до створення нового Народного фронту, водночас активізуються профашистські елементи. У травні 1958 року спалахує заколот військових у Алжирі. За таких умов 1 червня 1958 року парламент доручає де Голлю сформувати уряд і надає йому надзвичайні повноваження. Де Голль розпускає Національні збори на “канікули” і створює комісію для підготовки нової Конституції. Через 20 днів проект Конституції був готовий, а 28 вересня 1958 року він був схвалений на референдумі. 6 жовтня 1958 року Конституція Пятої республіки набрала чинності. Структура Конституції 1958 року відрізняється від попередньої Конституції 1946 року. Невелика за обсягом преамбула хоч і згадує про права людини і про Декларацію 1789 року, однак не дає, як це було в Конституції 1946 року, переліку економічних та політичних прав громадян. Побудована нова Конституція за такою схемою: президент – уряд – парламент. Центр всієї політичної системи за Конституцією – президент Республіки. Обирається він особливою колегією вибірників на сім років. Президент “стежить за додержанням Конституції”, забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів. “Він є гарантом національної незалежності, територіальної цілісності” (ст. 5). Йому надані широкі постійні прерогативи. Він призначає прем’єр-міністра, головує в раді міністрів, здійснює призначення на цивільні і військові посади, він є головою Збройних сил і т. ін. Президент республики обнародує закони протягом 15-ти діб, він може до закінчення цього терміну вимагати від парламенту нового обговорення закону. Президент має право передати на референдум законопроект, що стосується організації державної влади може достроково розпустити національні збори. Особливе значення має стаття 16 Конституції, яка надає президенту надзвичайні повноваження. “Коли установлення Республіки, незалежність нації, цілісність її території і виконання нею міжнародних обов’язків опиняться під серйозною і безпосередньою загрозою”, а нормальне функціонування органів державної влади буде порушене, президент республіки “вживає заходів, які диктуються обставинами”. Щоб скористатися такою можливістю президенту слід було провести офіційні консультації з прем’єр-міністром, головами палат парламенту а також Конституційною радою. Друге місце в державному механізмі П’ятої республіки займав уряд, який “визначає і здійснює політику Нації” . 45. Державно-політичний устрій Німеччини 30-х рр. ХХ ст. Націонал-соціалістична німецька робітнича партія була до 1930 р. однією з багаточисленних націоналістичних партій. 1930 р. відбулися вибори до Рейхстагу. На них націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини (НСДАП) уперше заявила про себе як загально німецька політична сила, вона зібрала 6,5 млн голосів. На виборах у 1932 р. нацисти одержали майже 14 млн голосів. 1932 р. президентом Німеччини вдруге був обраний Пауль Гінденбург. Уряд сформував Ф. фон Папен. Політична криза в країні загострювалася. Кожна із трьох основних політичних сил (нацисти, комуністи і соціал-демократи) закликала своїх прихильників «на вулиці». У 1932 р. відбулись нові вибори до Рейхстагу, на яких комуністи здобули 6 млн. голосів, а кількість нацистів та соціал-демократів у парламенті дещо скоротилася. Комуністи спільно із соціал-демократами могли сформувати коаліційний уряд, але вони не довіряли один одному. 1933 р. президент призначив канцлером Адольфа Гітлера. Прийшовши до влади, нацистська партія розпочала будувати унітарну державу: землі позбавлялися федерального статусу, ландтаги втрачали право контролювати виконавчі органи. Ліквідувалися всі земельні виборні органи, а землі підпорядковувалися імперському кабінету. Було прийнято закон «Про забезпечення єдності партії та держави». 1933 р. Гітлер ліквідував багатопартійну систему. Першою була заборонена комуністична партія. Було створено Німецький трудовий фронт,що об’єднував усі профспілки під керівництвом НСДАП.У країні були створені таємна поліція (гестапо), концентраційні табори для утриманя небажаних режиму осіб, були скасовані основні політичні права громадян – свобода слова, зборів, недоторканість житла, таємниця листування. У серпні 1934 р. помер президент Гінденбург. Того ж дня Гітлер проголосив себе фюрером і рейхсканцлером, а також головнокомандувачем збройних сил. Так було завершено формування нацистського режиму. Протягом 1933-1935 рр. було прийнято ряд законів, що встановили державне регулювання економікою. Створювалися «імперські групи» з управління промисловістю, енергетикою, торгівлею, транспортом, банківською справою. Різко зросла мілітаризація країни. У 1936 р. було прийнято 4-річний план розвитку німецької індустрії. Зовнішньополітична програма нацистів була спрямована на перегляд Версальського договору. На час приходу нацистів до влади Німеччина була членом Ліги Націй. Однак у 1933 р. вийшла з Ліги Націй. У країні були наявні всі ознаки мілітаризації. Зміцнивши військовий потенціал, Гітлер поставив за мету добитися змінення кордонів для входження до складу Німеччини всіх регіонів, де мешкали німці. Навесні 1938 р. відбувся аншлюс Австрії – приєднання її до Німеччини. Також в цьому році було підписано Мюнхенську угоду. Ця угода, зобов’язувала Чехосоваччину передати Судети Німеччині. Навесні 1939 р. Гітлер окупував Чехію і Моравію. Міжнародні відносини різко загострилися. 1936 р. Німеччина і Японія підписали угоду про спільну боротьбу проти Комінтерну. 1937 р. до них приєдналася Італія. Німеччина перетворилася у найсильнішу європейську державу: за промисловим виробництвом випереджала Англію і Францію, мала найсильнішу армію в Зх. Європі. Це стало підвалинами початку нової війни. 33. Утворення Німецької імперії. Буржуазна революція 1848 р. в Німеччині зазнала поразки. Завдання, які стояли перед революцією, -- соціально-економічне і політичне не були вирішені. Обєднання Німеччини залишалося невідкладним завданням. Політична роздробленість гальмувала подальший економічний розвиток. Вона була основою реакційних політичних режимів. Різні соціальні групи боролися за обєднання країни. В цьому були зацікавленні буржуазія, частина юнкерства, робітничий клас, селянство. Вирішення такого питання можливе було двома шляхами: революційним – через великонімецьку республіку, і реакційним – через обєднання країни під владою одного із німецьких монархів за допомогою насильницьких, грабіжницьких воєн. Серйозною спробою реалізувати революційний варіант була революція 1848 р. Однак утворити великонімецьку республіку не пощастило. Залишався реакційний варіант, а саме – обєднання силою, під зверхністю наймогутнішої німецької держави. У 1861 р. королем Пруссії стає Вільгельм. В 1862 р. призначає міністром-президентом представника прусського юнкерства Отто фон Бісмарка. Бісмарк відразу переходить у наступ. Він роз’яснював парламентській опозиції, що він буде до кінця «боротися з лібералізмом». Бісмарк розпускає палати, провадить військову реформу, значно збільшуючи чисельність армії. Посилившись, Пруссія починає загарбницькі війни, боротьбу за насильницьке приєднання сусідніх держав. У 1861 р. відбулася війна проти Данії, внаслідок якої у Франції були відібрані Шлезвіг і Гольштинія. В 1866 р. в битві при Садовій було розгромлено австрійську армію. Після цього Австрію виключили з Німецького союзу. У 1866 р. було утворено Північнонімецький союз, що обєднав 21 державу, а 1867 р. – прийнято Конституцію союзу. Президентом Північнонімецького союзу Конституція визначила прусського короля. Він отримав всю повноту виконавчої влади. Створювалися також дві палати:рейхстаг і союзна рада. Так під гегемонією Пруссії було об’єднано частину Німеччини. За межами утвореного союзу залишалися південнонімецькі держави, їх приєднанню до Союзу заважала Франція. Конфлікт між Францією та Пруссією знайшов своє завершення у франко-прусській війні 1870 р. Перемогла Пруссія і вона приєднала ряд південнонімецьких територій. 18 січня 1871 р. у Версалі Вільгельм І був проголошений німецьким імператором. Так виникла нова (друга) Німецька імперія. 16 квітня 1871 р. установчий рейхстаг прийняв Конституцію Німеччини. Союзна територія складалася з 22 монархій і 3 вільних міст. Конституція передавала всю повноту суверенних прав Німецькій імперії в цілому. Імперське законодавство виконувало такі важливі справи як: зовнішні відносини, військо і військовий флот імперії, митне і торгове законодавство, законодавство про податки і т.д. Окремі держави, що входили до складу імперії , зберігали свої конституції, уряди. Особлива увага приділялася поліції. Судова система визначалася Законом про судові установи 1877 р. 34. Об’єднання Італії. Італія в середині 19 ст. була роздробленою країною з монархічним ладом. Найбільшими італійськими державами були Сардинське королівство, Парма, Модена, Тоскана, Папська область, Королівство обох Сіцілій. Північна Італія – Ломбардо- Венеціанська область після 1815 р. відійшла до Австрії. Економічноце була відстала феодальна країна. Найрозвинутішими були північні землі Італії – Сардинське королівство з П’ємонтом. Економічне піднесення П’ємонту повязане з діяльністю графа К. Кавура. Йому вдалося знизити митні тарифи, залучити іноземний капітал, що сприяло будівництву залізниць, розширенню торгівлі, зменшенню державного боргу. Головною галуззю країни залишалася текстильна. Наприкінці 50-х рр. в Італії посилюється рух за національну незалежність, в якому було дві течії: -поміркована, яку представляв К. Кавур. Він виступав за об’єднання Італії у складі конституційної монархії – Сардинії, яка єдина з усіх італійських держав мала конституцію; -революційна, яку очолювали Дж. Мадзіні та Дж. Гарібальді. Вони виступали за республіканський устрій майбутньої об’єднаної Італії. Кавур сподівався, що боротьбу за національне об’єднання очолить Сардинське королівство, яке спираючись на П’ємонт посилило своє економічне та політичне становище, зміцнило армію. Союзником королівства стала Франція Наполеона ІІІ. Війна Сардинського королівства та союзної Франції проти Австрії розпочалася у квітні 1859 р. Союзники оволоділи Ломбардією, розбили австрійську армію під Сольферіно. Скрізь в Італії вибухнули революції, повсталі вимагали об’єднання з Сардинським королівством. Наполеон ІІІ уклав перемир\я з Австрією на умовах переходу до Сардинського королівства тільки Ломбардії. Венеція залишалася в Австрії. Франція приєднала Савойю та Ніццу. У березні 1860 р. національні збори Тоскани, Парми, Модени ухвалили рішення про приєднання до Сардинського королівства. На допомогу повсталим з Пн. Італії рушила тисяча добровольців на чолі з Дж. Гарібальді. У травні 1860 р. вони висадилися на о. Сіцілія. Далі вступили до Неаполя. 1 жовтня 1860 р. Неополітанське королівство об’єднано з Сардинським. У квітні 1861 р. було проголошено утворення Італійського королівства ( 22 млн жителів) – головне завдання Рисорджименто було вирішено. Італія стала конституційною монархією з високим майновим цензом. У 1866 р. до Італії приєднано Венецію, а в 1870 р. – Папську область. З 1871 р. столицею Італії стало м. Рим. Створення об’єднаного Італійського королівства значно прискорило економічний розвиток Італії. 21. Австрійська держава в епоху нового часу. До складу Австрійської держави (Цислентанії) входили власне австрійські землі, Чехія (Богемія), Моравія, Силезія, Гарц (Гориця), Далмація, Галичина, Буковина, Крайня, Істрія, Трієст. Австрійська держава входила до складу Австро-Угорської імперії, проте мала окремі вищі законодавчі установи (парламенти) та кабінети міністрів. Загальнодержавну владу здійснювали Делегації парламентів Австрії, які засідали у Відні та Будапешті. В Австрії виконавча влада належала імператорові (цісареві), який керував через призначуваних ним міністрів. Законодавчу владу здійснював рейхстаг, що складався з палати панів, (призначав монарх) і палати депутатів. Палата панів складалася з членів імператорської родини, представників дворянства й духовенства; палата депутатів обиралася на основі змішаної і складної (куріальної, прямої або багатоступеневої) виборчої системи. Тільки в січні 1907 р. було запроваджене загальне виборче право для чоловіків, котрі досягли 24 років. 46. Державно-політичний устрій Італії в міжвоєнний період. Після завершення світової війни країна вступила в тривалий кризовий період. Наслідки війни загострили соціальне потрясіння. Активну роль у робітничому русі відігравала Соціалістична партія, одним з провідних діячів якої був Беніто Муссоліні. У 1919 р. створено фашистську партію. На виборах до парламенту 1921 р. фашисти здобули 35 депутатських мандатів. Готуючись до захоплення влади, фашисти створювали бойові групи. Фашистський з’їзд у Неаполі поставив перед урядом ультимативну вимогу передати їм частину міністерських посад. Восени 1922 р. король Віктор - Еммануїл ІІІ призначив Муссоліні прем’єр-міністром Італії. Прийшовши до влади, фашисти змушені були певний час зберігати демократичні інститути. Уряд був коаліційним. Поступово обмежуючи права короля, Муссоліні правив одноосібно. Усі політичні партії були заборонені, державну поліцію було замінено фашистською міліцією. Фашисти провели широку денаціоналізацію. У 1928-1929 рр. Муссоліні сформував перший однопартійний фашистський уряд. Він провів грошову реформу. В Ітілії розпочинається криза, в умовах якої процес фашизації значно прискорюється. Цьому сприяла так звана корпоративна система. Уряд Муссоліні посилив державне втручання в розвиток стратегічно важливих галузей промисловості та їх сировинної бази. 1935 р. італійські війська з території Сомалі напали на Ефіопію. Ліга нації оголосила Італію агресором. Весною 1936р. загарбання Ефіопії було завершене. 1936 р. у Берліні була підписана угода між Німеччиною та Італією про розподіл сфер впливу на Балканах. Фашизм в Італії набув характеру тоталітарної диктатури: придушення опозиції, насильницький корпоративізм, культ шовінізму, насилля і війни. У 1937-1939 рр. відбулися численні судові процеси над антифашистами. 47. Розвиток державно-політичної системи США у міжвоєнний період. Після завершення Першої світової війни США опинилася у надзвичайно сприятливому становищі. США не зазнала значних воєнних руйнувань. Економічна криза 1929-1933 рр. особливо вразила США. На президентських виборах 1932 р. перемогу здобув представник Демократичної партії Франклін Рузвельт, який для виходу з кризи проголосив «новий курс». Стрижнем внутрішньої політики уряду було відновлення промисловості. Було прийнято закон, відповідно до якого підприємці мають укладати між собою угоди чесної конкуренції, цін, заробітної плати, ринків збуту. Було ухвалено закон про допомогу фермерам. Того ж року вперше в історії США ухвалено федеральний закон про соціальне страхування, за яким встановлювалася система пенсій за віком і виплат з безробіття. Восени 1937 р. розпочинається нова криза. На виборах 1936 р. Рузвельт знову здобув перемогу. Його адміністрація здійснює низку реформ: зменшення податкового тягаря, встановлення мінімальної заробітної плати, регулювання сільського господарства. З 1939 р. Рузвельт відмовився від подальших реформ. На початок Другої світової війни адміністрація Рузвельта намагалася закріпити результати «нового курсу». У зовнішній політиці Рузвельт вважав, що США повинна відігравати активну роль у світовій політиці. 1933 р. США встановили дипломатичні відносини з СРСР. Напередодні Другої світової війни у США були закладені підвалини державного регулювання економіки, здійснені важливі соціальні реформи, що свідчило про важливий крок у створенні «держави благополуччя». 35. Державно-політичний лад Франції періоду Третьої республіки. Партійно-політична система Франції мала свої відмінності по-рівняно зі США або Великобританією. Характерною рисою політичного життя Франції була наявність багатопартійності. Поступово відбувалося зближення партій і одночасно -- поля-ризація політичних сил, розподіл усіх політичних партій на дві гру-пи, два табори. Так, з'являються два угруповання, два партійних блоки -- національний блок і лівий блок. Національний блок увібрав до свого складу праві партії. До нього увійшли: республіканська федерація, республікансько-демократич-ний союз, національно-республіканська дія та ін. Їхня програма пе-редбачала забезпечення надприбутків монополіям, посилення експлуатації робітничого класу, агресивну зовнішню політику тощо. Лівий блок об'єднав радикалів, соціалістів, радикал-соціалістів та деякі інші партії та групи, їхніми гаслами були: восьмигодинний робочий день, політична амністія, соціальні реформи, миролюбна зовнішня політика. У 1920 р. виникає комуністична партія Франції. У грудні 1920 р. на з'їзді соціалістичної партії у м. Тур більшість делегатів прийняла рішення про приєднання до ІІІ Інтернаціоналу і утворення комуністичної пар-тії Франції. Компартія Франції відразу стала впливовою політичною силою. У 1923 p. радикали разом із соціалістами створили «Лівий картель». У 20-х рр. виникають фашистські організації: «Бойові хрести», «Ліга патріотичної молоді» тощо. Безпосереднім приводом до виступу фашистів стало вбивство відомого афериста Стависького. Фашисти зробили спробу державного перевороту, але зазнали пораз-ки.Комуністична партія Франції висунула ідею створення єдиного Народного фронту боротьби проти фашизму. 27 липня 1934 р. між комуністами і соціалістами був підписаний Пакт про єдність дій. У травні 1935 р. відбулася нарада усіх політичних сил, які вступають у боротьбу проти фашизму. Об'єднання всіх цих політичних анти-фашистських сил отримало назву Народного фронту.У січні 1936 р. була опублікована Програма Народного фрон-ту. У виборах 1936 року Народний фронт отримав переконливу перемогу. Був сформований уряд Народного фронту. В 1938 р. Народний фронт розпався. В квітні 1938р. було створено кабінет Далад'є . В області зовнішньої політики уряд пішов на укладення Мюнхенської угоди з Гітлером.У Франції в даний період діяв режим Третьої республіки.Зміни в державному ладі Франції в період між двома світовими війнами були незначними. Державний лад Третьої республіки, як і раніше, визначався Конституційними законами 1875 року. Основні важелі виконавчої влади в умовах Третьої республіки були зосереджені в руках уряду. Фактична роль глави держави -- президента республіки -- залишалася незначною. Парламент намагався обирати на посаду президента маловпливових політиків. На початку XX століття у Франції діяла мажоритарна виборча система. За Законом 1927 р. Франція розподілялися на 612 виборчих округів. Останній глава Третьої республіки Поль Рейно заявив у палаті, що кожного разу при обговоренні бюджету парламент тим самим автоматично ухвалює всі видані надзвичайні декрети. Напередодні Другої світової війни до уряду Франції остаточно переходить право видання нормативних актів з різних питань державного життя.Неабиякого значення у 30-х роках набуло і майже щорічне наділення уряду надзвичайними повноваженнями. Французький уряд не заважав Гітлеру. Проводячи політику «невтручання», він у вересні 1938 року підпи-сав Мюнхенську угоду. І лише після нападу фашистської Німеччини 1 вересня 1939 р. на Польщу уряд Франції оголосив війну Німеччині. У травні 1940 р. німецько-фашистські війська перейшли в наступ на Західному фронті. Французька армія зазнала поразки. 22 червня 1940 р. Франція капітулювала.Третя республіка у червні 1940 р. припинила своє існування. 58. Державно-політичний устрій Швейцарії. Швейцарія - федеративна парламентська республіка. Перша конституція Швейцарії була прийнята в 1848 р.. В 1874 р. була прийнята нова Конституція, а з 1 січня 2000р. діє третя конституція, прийнята в 1999 р.Основні принципи швейцарської конституції - федералізм і демократія. Стаття 3-я конституції гарантує 20 кантонам і 6 напівкантонам, на які розділена Швейцарія, усі права самоврядування, за винятком тих, котрі є прерогативою федерального уряду. До них відносяться оголошення війни і укладення миру, підписання міжнародних договорів і вступ у союзи, навчальна підготовка, матеріальне забезпечення збройних сил і керівництво ними, регулювання зовнішньої торгівлі. Федеральний уряд і влади кантонів мають право встановлювати податки.. Парламент, обраний народом, визначає політику в загальних рисах, усі ж важливі для життя країни питання вирішуються на всенародних референдумах.Існує кілька видів референдуму на федеральному рівні.Перший з них стосується діючої конституції, зміни до якої можуть вноситися двома шляхами. За першим, їх може ініціювати парламент. Коли обидві його палати - Національна рада та Рада кантонів, згодні внести певні поправки до конституції, і ця згода зафіксована до референдуму, проводиться сам референдум. Другий шлях передбачає, що проект змін до конституції може запропонувати якась політична партія. Другий вид референдуму - це коли парламент приймає якесь рішення, а група громадян з ним не згодна. Тоді опоненти мають зібрати 50 тисяч підписів, після чого це рішення виноситься на референдум. Трапляється так нерідко, тому обумовлено, що таке рішення набуває чинності лише через три місяці після його прийняття. Кожен, хто не згоден з ним, має таким чином можливість зібрати підписи і внести протест. Третій вид референдуму - особливо важливий. Ще 1917 року було прийнято постанову, гідно з якою всі рішення, що стосуються вступу Швейцарії до різних світових організацій, пов'язаних із спільною безпекою та економічною інтеграцією, виносяться на федеральний референдум. Так, у 1986 році на референдумі було відхилене питання про членство Швейцарії в ООН. Глава держави – президент, який обирається Федеральними зборами з числа членів Федеральної ради (уряд) терміном на один рік без права переобрання на наступний термін. Президент є також главою уряду. Основними функціями президента є: прийом високих іноземних гостей і ведення засідань Федеральної ради. Законодавча влада належить Федеральним зборам, які складаються з двох палат: нижньої - Національної ради і верхньої - Ради кантонів. Національна рада, що складається з 200 депутатів, обирається населенням шляхом прямих і рівних виборів при таємному голосуванні за системою пропорційного представництва терміном на 4 роки. Рада кантонів складається з 46 депутатів, кожен кантон обирає по 2 депутати, а напівкантон - одного. Строк повноважень депутатів 3 чи 4 роки в залежності від конституції кантону. Виконавча влада здійснюється на колегіальній основі президентом і урядом (Федеральною радою), що складається з 7 федеральних радників, які обираються Федеральними зборами на 4 роки. Секретаріатом Федерального уряду є Федеральна канцелярія. Очолює її Федеральний канцлер.Федеральний уряд керує Федеральною адміністрацією. Федеральна адміністрація складається з департаментів; кожний департамент керується одним членом Федерального уряду. Федеральний Верховний суд є вищим федеральним судовим органом. До складу федерального суду входять 26-28 суддів і 11-13 присяжних. Партії в Швейцарії:Демократично-християнська партія Швейцарії , Демократи Швейцарії , Євангелістська народна партія, Партія "зелених" Швейцарії, Радикально-демократична партія Швейцарії, Соціал-демократична партія Швейцарії, Швейцарська ліберальна партія, Швейцарська народна партія . 2. Розвиток історіографії історії держави. Найпершими дослідниками історії та теорії держави вважають Фукідіда; Арістотеля його праці «Конституція Афін» та «Політика»; Полібія праця «Всесвітня історія» в 40 томах; Марк Турій Цицерон, який вперше розробив теорію природного права, праця «Про державу». Святий Іронім вважав що має бути християнська держава. Ніколо Макіавеллі стояв на позиціях утворення сильної держави, праці «Державець» та «Історія Флоренції». Основний принцип макіавеллізму – співвідношення політики і моралі, відокремлення політики від моралі. «Державець» твір – посібник по керівництву державою, ідеальна модель управління країною – сильна влада, виховання людиною має займатися держава, вважав найкращим ладом монархію. Писав, що не має поняття для держави доброго і поганого, держава є вищою за все. Жан Боден 1530-1596рр. У 1576р. написав працю «Шість книг про Республіку». Проголошував ідею суверенітету, вважав, що хто є сувереном той і здійснює в державі владу. Томас Морр 1478-1535рр. написав «Утопію», соціалістичні ідеї. Томас Гоукс 1588-1679рр. написав «Морське чудовисько», вважав, що держава має право тільки карати. Джон Локк праця «Есе про людське розуміння». Вважається батьком лібералізму, вважав, що в природному стані не було боротьби між людьми. Просвітники: Монтескє, Руссо, Вольтер започаткували та розвинули природне право, теорію про громадянське суспільство. «Історична школа права» в Німеччині вважала, що народи живуть своїм історичним правом. Совінє «Історія римського права в середні віки», писав, що римляни і германські народи мають науковий інтерес. Французька школа соціологічного напрямку, представники Гізо, Міше. Гізо вважав, що рушійною силою розвитку держави є станова боротьба. Марксизм в 4-х роках 20ст. Маркс, Енгельс, Лесаль, Лабарк, Колуцький, Ленін. Вважали. Що класова боротьба єдиний чинник руху. «Німецька ідеологія» - Маркс, Енгельс, вважали, що прихід комунізму це завершальний етап розвитку суспільства та держави. Утворився порівняльно-історичний метод, який досліджував вплив одних народів на інший. Макс Вебер 1864-1920рр. праця «Протестантська етика і дух капіталізму». Досліджував культурно-цільову поведінку людей. А.Тойнбі виділяв 13 цивілізацій. Основа цивілізації: існування вселенської церкви, відалення від того місця де була попередня цивілізація, періоди виникнення, зростання, надлому та розпаду цивілізації. Для того щоб виникла цивілізація потрібно щоб творча меншість вела пасивну більшість. Дослідники цивілізацій: Микола Іванишев; Володимирський-Бутан «Огляд історії російського права»; Кістяківський досліджував історико правовий досвід різних народів. |
|
2. Принципи, методологічні парадигми і методи політичної аналітики.... Тема Принципи, методологічні парадигми і методи політичної аналітики. Ситуаційний аналіз і порівняння як метод аналізу. Етапи здійснення... |
Поняття, зміст, принципи державного управління ... |
|
Боротьба за відновлення української держави, Революційні події та... Російської імперії, а Галинчина, Буковина та Закарпаття (тобто Західна Україна) продовжували належати Австро-Угорській імперії. Таким... |
ТЕМА: Поняття, сутність та основні риси державного управління. Принципи державного управління |
|
2. міжнародні стандарти капіталу у регулюванні ризиків банківської діяльності Очікувані та неочікувані втрати від банківських ризиків. Поняття та функції антикризового управління в банківській діяльності. Місце... |
1: Китай у ХХ на поч. ХХІ ст Великі географічні відкриття й початок формування колоніальної системи. Ост-індські компанії. Британська, французька, іспанська і... |
|
C утність контролю, його принципи,мета та завдання Принципи контролю як науки і принципи його здійснення практично адекватні. Всю систему принципів господарського контролю підрозділяють... |
Модуля, змістовного модуля Витоки та генеза менеджменту державного управління; Суб’єктно-об’єктна детермінація адміністративної діяльності; Методи дослідження... |
|
Екзамен "МЕНЕДЖМЕНТ" Поняття контролю та його місце в системі управління промисловим підприємством. Принципи та цілі функції контролювання |
ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАЛІКУ З КУРСУ «ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ» Становлення та розвиток організацій колективного управління правами авторів. Принципи діяльності |