|
|
Скачати 157.56 Kb.
|
|
Боротьба за відновлення української держави, Революційні події та громадянська війна на Україні (1900-1920 рр.).
У ХХ століття Україна вступила поділеною частиною на дві частини. Східні землі являли собою складову частину Російської імперії, а Галинчина, Буковина та Закарпаття (тобто Західна Україна) продовжували належати Австро-Угорській імперії. Таким чином в Росії проживало понад 20 млн. Українців, в Галичині – 3 млн., на Закарпатті – 0,5 млн., а в Буковині – 300 тис. чоловік. Поділ України між двома імперіями, посилення національного гніту до краю загострювали боротьбу за возз‘єднання всіх українських земель у соборну національну державу. Визначальну роль у процесі становлення та консолідації української нації, формуванні національної самосвідомості українського етносу, об‘єктивно судилося відіграти Наддніпрянщині. Наддніпрянська Україна сформувалася на базі великих історико-географічних регіонів – Правобережжя, Лівобережжя і Степу (Новоросії). Вона становила ту компактну територіальну цілісність, яка, звичайно, є першоосновою існування будь-якої народності, й тим більше нації. Тут, на Східній Україні, швидкими темпами розвивалася промисловість та сільське господарство. Це був період інтенсивного проникнення капіталу в усі сфери народного господарства. Значними центрами промисловості стали Донбас та Придніпров‘я. Виникли нові міста – Юзівка, пролетаризувалися старі – Катеринослав, Одеса, Херсон, Миколаїв, Нікополь, Кривий Ріг. На південь України переїжджали сотні тисяч переселенців з Росії. Тут виникла сітка ринків по найму. В Херсонській губернії скупчилось 2/3 ринків робочої сили Півдня України. На Миколаївщині такі ринки містилися у Вознесенську, Казанці, Лисій Горі, Мостовому, Голті, Миколаєві та Новому Бузі. У промислових центрах, зокрема в металургійній, машинобудівній, гірничій промисловості домінував іноземний капітал, переважно англійський та французький. Саме на півдні України утворилися найпотужніші монополії-цукрозаводчиків, „Продамет”, „Продвугілля”, „Продрейки”, Продсудно”. В Миколаєві на базі іноземного капіталу виникли „Анонеімне товариство кораблебудівних верфей, майстерень та плавилень”, „Товариство механічного виробництва в Південній Росії”, „Південноросійське товариство плавучих елеваторів” та інші. Разом з промисловістю розвивалися банки, а особливо активно – Азово-Донський. Хоч і не так швидко, але розвивалася на Україні й легка промисловість, зокрема мукомельна, м‘ясна, цукрова. Найбагатшим українським цукрозаводчиком, банкіром, промисловцем був Михайло Терещенко. Радянська історіографія показувала його нещадним експлуататором трудящих, мало не лютим ворогом народу, забуваючи при цьому, що він був щедрим меценатом української культури, підтримував своїм коштом різні освітні установи, в тому числі художню школу О. Мурашка у Києві. Патріотами виявили себе й багаті сім‘ї Симиренків, що жертвували гроші на видання творів Т. Шевченка та інші національні потреби. Якщо в західно-європейських країнах у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Вже існували робітниче законодавство, профспілки, соціалістичні партії, які захищали інтереси пролетарів, то в Росії, у тому числі і на Україні, таких організацій не було зовсім, або тільки з‘являлися їх перші паростки. Все це дозволяло підприємцям посилювати експлуатацію робітників, ігнорувати їх найелементарніші вимоги. Нагромадження конфліктних ситуацій наростало, і зрештою, завершилося вибухом в період революції 1905-1907 років. Тогочасне сільське господарство України відзначалося багатоукладністю. Поряд з поміщицькими латифундіями існували сотні тисяч дрібних селянських господарств. На Правобережжі та півдні України процвітали великі фермерські („куркульські”), а також середнього достатку господарства. Тут же були тисячі батраків, тобто безземельних селян. Таке становище обумовило загострення боротьби за перерозподіл землі на демократичних основах. В 1905-1907 роках під ударами народних мас захиталася „тюрма народів” – російське самодержавство. Революційна буря пронеслась по всіх просторах України, зачепивши інтереси всіх станів і груп населення. У багатьох виступах, демонстраціях, страйках, збройних сутичках робітники, селяни, інтелігенція вимагали від царизму радикального поліпшення свого становища, ліквідації антинародного самодержавства, проголошення в країні загальнолюдських прав і свобод. Дуже яскраво закономірність боротьби народних мас проти самодержавства доводив безстрашний лейтенант П.П. Шмідт. До речі, його разом з іншими активними учасниками Севастопольського повстання в лютому 1906 р. Судили в Очакові, а 6 березня 1906 р. Розстріляли на острові Березань. Активну участь в революційних подіях 1905-1907 років брали робітники Донбасу і Харкова, різних міст Подніпров‘я, прогресивна інтелігенція і мільйонні маси селянства України. У роки революції із зброєю в руках проти царизму виступили київські сапери підпоручика Б. Жаданівського, чорноморські моряки із ескадронного броненосця „Потьомкін”. Цей корабель, що увійшов в історію як „непереможна територія революції”, був збудований корабелами міста Миколаєва. В авангарді революційних виступів народних мас намагалися перебувати різні політичні партії. В ті роки на Україні крім організацій РСДРП діяли Революційна Українська Партія (РУП), що виникла в 190 році. Невдовзі на її базі було створено Українську соціал-демократичну спілку („Спілка”). До речі, на 5 (Лондонському) з’їзді РСДРП Україну представляли делегати від 6 тис. Членів „Спілки” і 4,5 тис. – більшовиків. У грудні 1905 р. На ІІ з‘їзді РУП перейменувала себе в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яку очолили В. Винниченко, М. Порш, С. Петлюра, М. Русов, Д. Антонович та інші. В 1906 році була також створена Українська партія соціал-революціонерів (УПСР). Ці партії в основному вели агітаційну роботу серед селянства, що становило більшість населення України. Створилися їх осередки і в містах. У радянській історіографії побутує упереджена характеристика таких політичних партій. Про них різко говориться в негативному плані як „націоналістичні” та контрреволюційні. Між тим ця породжена в часи сталінщини і продовжена в часі застою концепція далеко не відповідає історичній правді. Хоча національне питання займало різне місце в програмах цих партій, воно завжди стояло поруч і нерозривно з найважливішими політичними і соціал-економічними вимогами того часу. Водночас, наприкінці 1905 р. Відбувся процес консолідації українськ4их буржуазних партій. Так, створені ще в 1904 р. Демократична (УДП) і радикальна (УРП) партії об‘єднуються в єдину Українську радикально-демократичну партію (УРДП). Її керівниками були Б. Грінченко, С. Єфремов, А. Лотоцький, М. Левицький, Е. Чикаленко та інші відомі діячі які захищали від царизму паростки української духовної культури, її освітні організації, пресу, видавництва тощо. Царський уряд посилав один за одним каральні загони, щоб придушити селянські бунти, страйки робітників та інші революційні виступи. Але російська імперія уже була неспроможна зупинити революцію одними репресіями. 17 жовтня 1905 р. Було оголошено царський маніфест про свободу слова, друку, про перетворення Росії в конституційну монархію. Проте селянству цього було замало. Воно продовжувало боротися за перерозподіл землі. Правдиво описані ці події у творах класика української літератури М. Коцюбинського „Фата моргана” та „Коні не винні”. Щоб пригасити полум‘я народного гніву, за здійснення ґрунтовної аграрної реформи в Росії взявся голова ради міністрів П. Столипін. Він пообіцяв за 20 років реформувати країну. Історія йому відвела тільки 5 років (1906-1911). Та навіть за цей короткий час у сільському господарстві України сталися суттєві зміни. Значно збільшилась кількість куркульських, а фактично фермерсько-капіталістичних господарств. Селяни масово виходили з общин та продавши свої землі, мігрували в Сибір, Казахстан, на Далекий Схід. За 6 років (1906-1912) з Східної України виїхав 1 млн. Чоловік. Там вони надіялися стати „міцними” господарями. Правда, далеко не всім вдалося на цілинних землях заснувати ферми і стати заможними. Але і донині живуть на цих просторах українці селами і навіть цілими районами (Сірий Клин, Зелений Клин тощо). 19 липня (1 серпня) 1914 р. Почалася перша світова війна, породже5на гострими суперечностями імперіалізму. Обидва блоки імперіалістичних держав (Антанта і Троїстий союз) виношували далекосяжні плани поневолення України. Росія відкрито готувалася захватити Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб раз і назавжди покінчити з „мазепинством” і сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати Наддніпрянську Україну до Габсбургської імперії. Німеччина, готуючи до „дранг нах остен”, леліяла взяти під свій протекторат найбагатшу частину Європи. Генерали й урядовці ділили землі й багатства без відома і згоди її господаря – українського народу. Яким же було ставлення українців до першої світової війни? На Наддніпрянщині, як і в цілому в Росії, домінували оборонські та патріотичні настрої. З кінця липня 1914 р. По травень 1916 р. 67% загальної чисельності страйкарів Лівобережної та Правобережної України були учасниками „патріотичних” виступів. Однак пізніше воєнні поразки, економічні труднощі призвели до масових виступів трудящих за припинення війни. На Україні почали поширюватись страйки робітників та селянські виступи антивоєнного спрямування. Ставлення українських партій до війни було неоднозначним. Воно визначалося входженням України в театр бойових дій та гострою необхідністю вирішення національного статусу. Як і більшість політичних партій ІІ Інтернаціоналу та Росії, частина Української соціал-демократичної партії (УСДРП) і буржуазна партія Товариство українських поступців (ТУП) охарактеризували війну як „оборонну” і закликали українських трудящих допомагати уряду Росії у боротьбі за перемогу. Фактично цю думку поділяла більшість соціалістів і демократів: спочатку врятувати країну від зовнішньої небезпеки, а потім звільнитися від царського уряду і здійснити демократичні реформи без тягаря анексій та контрибуцій. Як відомо, зовсім іншою була позиція Леніна і більшовиків – за поразку царизму у війні і вихід з неї через громадянську війну. Забігаючи наперед, зазначимо, що у першій світовій війні Росія втратила 1,8 млн., а в роки громадянської війни (за заниженими офіційними даними, без урахування жертв голоду та 3 млн. емігрантів) – більш як 8 млн. Чоловік. Як бачимо, втілення більшовицького лозунгу виявилося своєрідною Пірровою перемогою. „Патріотизмом” не захоплювалися українські есери, а ліве крило УСДРП підтримувало більшовиків. Водночас війна породила надії певної частини партій Наддніпрянської України вирішити українське національне питання з допомогою країн Троїстого союзу, що воював з Росією. На початку бойових дій австро-угорська армія була розгромлена. Результатом так званої „Галицької битви” стало вторгнення Росії в Галичину та Буковину. В 1915 р. Російські дивізії підступили до Карпатських перевалів. Однак у квітні 1915 р. Австро-німецькі війська зупинили наступ російської армії. Так на протязі 1915-1917 рр. Галичина і Буковина стали ареною найжорстокіших боїв. Імперіалістичніша війна негативно вплинула на економіку України, вкрай загострила соціально-економічні і політичні суперечності. Вже в перші місяці війни на Наддніпрянщині закрилось близько 400 промислових підприємств, а в 1915-1917 р. – понад 1400. В армію було мобілізовано значну кількість працездатного сільського населення. Посилення господарчої розрухи негативно вплинуло на боєздатність військ. Розруха, поразки російської армії на фронті, погіршення становища трудящих мас посилили революційні дії в Росії і національно-визвольний рух на Україні. В Російській імперії виникла революційна ситуація, що переросла в 1917 р. В Лютневу буржуазно-демократичну революцію. Революційні події на Україні в 1917-1918 рр. Перемога Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р. поклала край багатовіковому монархічному режиму в Росії, створивши сприятливі умови для піднесення національно-визвольного руху пригноблених народів. Широкого розмаху визвольна боротьба набула на Україні. Здавна її простора територія, родючі землі, багаті надра, м’який помірний клімат приваблювали завойовників. Цього прагнуло і Російське самодержавство, якому вдалося “поріднитись” після Переяславської угоди. Вся історія після 1654 р. свідчить, що царизм завжди намагався планомірно і нахабно утискувати українців. Багато чого удавалось царизмові. Українські панівні верстви, частково куплені Московським урядом, частково знищені, заслані в Сибір, на Соловки, зтероризовані, або приголублені, почали асимілюватися. Вироджувалася українська інтелігенція, бо знищувалися джерела її походження: українська школа, мова і література. Народ, безграмотний і знесилений, забував свою історію славні героїчні сторінки Запорізької Січі. Перша російська революція 1905-1907 рр. Надихнула український народ на боротьбу. Розгортання національно-визвольного руху налякало самодержавство, і українство стало заклятим ворогом для царизму. Були випадки, коли за одну приналежність до української нації садовили в тюрми. Тож і не дивно, що найбільш свідомі українці відчували і заявляли, що вони є чужинцями в Російській імперії, в цій “тюрмі народів”. Правда, реакційна преса постійно твердила, що кривди ніякої нема, бо зникла різниця між великоросами й малоросами. Охоче цьому вірили російські демократи. Вони погоджувалися признати державність Фінляндії і Польщі, яка випливала з національної відмінності цих територій. Інакше стояла справа з Україною. Признати її державність значило на 35 млн. зменшити “єдиний великий російський народ”, це з одного боку, а з другого – перестати бути цілковитим господарем багатої, родючої хліборобної, цукрової та вугільної території, Це означало й визнати за собою вину за вікову кривду щодо українського народу. На Україні виник ще один центр – Українська Центральна рада, яка намагалася репрезентувати інтереси всього українського народу. Вона була створена 3 березня 1917 р. у Києві з ініціативи українських політичних партій, наукових освітніх, кооперативних, студентських та інших громадських організацій. Головою Ради був обраний визначний історик, лідер Товариства українських поступовців, відомий громадянський і політичний діяч М.С. Грушевський (в 1917 р. він примкнув до УПСР). Провідну роль в Центральній раді відігравали В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов та інші лідери Української партії соціалістів революціонерів, Української соціал-демократичної партії, Української партії соціал-федералістів. Як на віддалену перспективу лідери Центральної ради орієнтувалися на соціалізм, а на найближчі часи їхні прагнення зводилися до того, щоб домогтися від Тимчасового уряду широкої автономії для України в складі Російської Федеративної республіки. Щоб підняти вагу своїх повноважень. Центральна рада 7-8 квітня скликала Український національний конгрес, на який запросила делегатів від усіх губерній, а також представників з Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмщини (Польща). Конгрес, на думку В. Винниченка, став оглядом сил українства, засобом дальшої їх організації і першим кроком відродження нації на шляху до державності. Керівники центральної ради, використавши патріотичне піднесення українського народу, підхопивши його віковічні прагнення до волі, до незалежності, звернулися з проханням до Росії. Та задовольнити вимоги політичної автономії України ні Тимчасовий уряд, на російська демократія (Петроградська Рада) не поспішали. Більше того, проти автономії на ділі стали виступати російські демократи Києва і особливо півдня України. Посипалися протести в Петроград, приймалися заяви й заклики на місцях. Тільки сприяючи на реальну силу, можна було вступати у переговори з Тимчасовим урядом з надією на успіх. Дуже важливою виявилися підтримка Всеукраїнських військового, селянського і робітничого з’їздів. Не дивлячись на заборону Тимчасового уряду, на Україні почалося формування окремих військових національних частин і загонів “гайдамаків” та “вільного козацтва”. Тепер українська демократія могла рішуче поставити свої вимоги перед Тимчасовим урядом. З цією метою було вислано до Петрограда першу українську делегацію. Двосторонні переговори М.С. Грушевського з О.Ф. Керенським закінчилися безрезультатно. Щоб закріпити за собою керівництво національним рухом, 10 червня 1917 р. Центральна рада ухвалила свій перший Універсал до українського народу. В ньому проголошувалася автономія України у складі Федеративної Російської держави, право українського народу бути господарем на своїй землі. Згодом було обрано Генеральний секретаріат, я Уряд України. Всього було обрано 8 Генеральних секретарів, із них 5 були соціал-демократами. Секретарем військових справ став С. Петлюра, земельних – Б. Мартос, фінансових – Х. Барановський, продовольчих – М.Стасюк, юстиції – В. Садовський, освіти – І. Стещенко, доріг – В. Голубович, пошти і телеграфу – О. Зарубін, національних – О. Шульгін. Головою Генерального секретаріату було обрано В. Винниченка, генеральним писарем – П. Христюка, генеральним контролем – М. Рафеса. Восени 1917 р. на арену політичної боротьби в Росії активно вступає найрадикальніша частина російської соціал-демократичної – більшовики. Вони виступили з ідеєю переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Спочатку намагалися домогтися цього мирним способом, а після липневих подій – шляхом збройної боротьби і встановлення диктатури пролетаріату. Після проголошення такої відозви українські більшовики відмовилися співробітничати з Центральною радою. Відбувся розрив з радами робітничих і солдатських депутатів. Користуючись тим, що уряду, з яким Центральна рада складала договори та умови, на стало, уряд України вирішив вести цілком самостійну лінію. Про це й було повідомлено в 3-му Універсалі (7 листопада 1917 р) “Не відділяючись від Російської республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів”, - відмічалось національному Універсалі. В ньому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР), визначалися межі України, оголошувалося про передачу селянам землі, про 8 – годинний робочий день, про державний контроль за виробництвом, про необхідність розпочати переговори про мир, про скасування смертної кари і амністію. Підтверджувалися свободи слова, друку, віри, зібрань, страйків, недоторканості особи, житла, забезпечувалися права всіх націй, що проживали на Україні. 22 січня 1918 р. намічалося скликати Українські Установчі збори. Громадянська війна на Україні Після взяття Києва Червоною Армією і відступу військ Центральної ради до Житомира, а пізніше на станцію Сарни Волинської губернії, в Брест-Литовськ було послано українську делегацію для підписання мирного договору. Три держави, що входили в Четвертий союз: Німеччина, Туреччина і Болгарія, - хотіли підписати мир з урядом Центральної ради, розраховуючи на багатство України. Австрія йшла на мир неохоче через „польське питання”. Делегатами Центральної ради на переговорах були Любинський, Севрюк і Левицький. Вони й підписали 9 лютого 1918 р. Брест-Литовську угоду з 4-ма державами німецько-австрійського блоку. Згідно договору Україна визнавалась незалежною і самостійною. В свою чергу Центральна рада зобов’язалася вивезти до Німеччини й Австро-Угорщини 60 млн. пудів хліба, багато іншого продовольства та сировини. Українські делегати добивалися одержання військової допомоги. Мова йшла і основному лише про ті частини, які були сформовані в Австрії та Німеччині з військовополонених українців (близько 30 тис.). Але на Україну пішли німецькі і австро-угорські війська, що надало австро-німецькій допомозі характеру окупації. В цьому була трагедія Центральної ради. Тож і не диво, коли на інсценованому німецькими окупантами з‘їзди хліборобів України 29 квітня 1918 р. Центральна рада була розігнана, її ніхто не підтримував і не рятував. Замінили Центральну раду маріонетковим „урядом” гетьмана П. Скоропадського. Поступово відновлювався дореволюційний державний та управлінський апарат. Поверталися чиновники царського режиму. У робітників відбиралися здобуті завоювання. Гетьман взяв під захист промисловців, банкірів, фабрикантів, крупних землевласників. Україна перетворювалася у базову територію для втікаючих з Росії поміщиків і капіталістів. Тут проводився запис російських офіцерів в частини Добровольчої армії, яка формувалася на Ставропольщині. В перші дні після перевороту гетьман П. Скоропадський в офіційних виступах запевняв, що збережеться самостійність України. Міністр внутрішніх справ І.А. Кістяковський оголосив закон про українське підданство, міністр народної освіти М.П. Василенко – про українізацію учбових закладів, а міністр віросповідань В.В. Зенковський готував автокефалію української церкви. Однак незабаром гетьман змінив орієнтацію, ввійшовши у тісний контакт з російськими добровольчими формуваннями, які відкрито проповідували ідеєю “єдиної, неділимої ” Росії. Гетьман збирав контрреволюційні угрупування, дозволив проведення монархічного з’їзду, який обговорював заходи по відновленню Російської імперії в старих кордонах. Невдовзі гетьман П. Скоропадський та його німецько-австрійські покровителі практично розпочали війну проти українського народу. Особливі жорстокості і розправи чинилися на селі. Щоб зберегти завоювання революції, соціалістичної партії створили Український Національний Союз. Коли УНС очолив В.Винниченко, було взято курс на повстання. Для цього склалися сприятливі умови. У Німеччині виникло повстання, яке переросло у революцію. Вільгельм ІІ відмовився від трону. По вій Німеччині і на фронтах стали виникати Ради робітничих і солдатських депутатів. На Україні в німецьких частинах різко упала дисципліна. П. Скоропадський та його уряд втратили опікуна. Опорою лишилося тільки біле російське офіцерство. 13 листопада 1918 р. представники різних українських соціалістичних партій зібралися у будинку Міністерства шляхів. Було проголошено створення Директорії. В її склад увійшли: В. Винниченко – голова, С. Петлюра й Ф. Швець – члени, А. Макаренко і П. Андрієвський – тимчасові члени. В. Винниченко залишався у Києві для складання відозви до населення. Інші члени виїхали в Білу Церкву, де дислокувалися Січові стрільці. Саме вони повинні були стати зройним ядром повстання. С. Петлюра видав у Білій Церкві Універсал до народу із закликом до повстання. Звернення знайшло підтримку серед українського населення. Між тим ситуація була складною. На лівобережжі полковник Балбачан, іменуючи себе представником Директорії, розігнав у Харкові робітничий з’їзд, потім селянську спілку. Це завдало великої шкоди українській справі. На півдні, в Одесі уже “господарювала” Антанта. На сході активізувалися гетьманці і добровольча армія, на заході – поляки, а на півночі спільної мови не було з більшовицькою Росією. Незважаючи на це, спираючись на широку підтримку народу, 14 грудня 1918 р. українські повстанські війська увійшли у Київ. Гетьман П. Скоропадський втік до Німеччини, гетьманська рада міністрів склала свої повноваження і передала владу Директорії. Спочатку Директорія намагалися повернути порядки, які були з більшовицькою Росією. Незважаючи на це, спираючись на широку підтримку народу, 14 грудня 1918 р. українські повстанські війська увійшли у Київ. Гетьман П. Скоропадський втік до Німеччини, гетьманська рада міністрів склала свої повноваження і передала владу Директорії. Спочатку Директорія намагалися повернути порядки, які були встановлені при Центральній раді. Але це їй не вдалося здійснити. Крім того, Директорія стала ширмою для антинародної діяльності різного роду політичних авантюристів, атаманів, пройдисвітів. А в цей час на руїнах Австро-Угорської монархії виникла Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). 19 жовтня 1918 р. на засіданні українського парламентського представництва, делегатів політичних партій Галичини, Буковини та Закарпаття було створено Українську Національну раду, яка вирішила взяти владу на західно-українській території. Практичну допомогу для здійснення цієї мети проводив таємний Центральний військовий комітет. У кінці жовтня 1918 р. в його розпорядженні у Львові знаходилося 1400 стрільців, в тому числі 60 старшин. Після намови австрійського намісника краю графа Гуйна передати владу мирно саме ці сили під командуванням сотника Дмитра Вітковського в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. без кровопролиття захопили всі найважливіші об’єкти міста і зранку на Львівській ратуші майорів національний прапор. З самого початку ЗУНР опинилася у надзвичайно складних військово-політичних та міжнародних умовах. Польський заколот 1 листопада 1918 р. означав початок кровопролитної польсько-української війни, яка тривала спочатку з перемінним успіхом. Польські війська, отримавши підкріплення, перейшли в наступ і у ніч з 21 на 22 листопада війська ЗУНР залишили Львів. Державний секретаріат (уряд) переїхав у м. Тернопіль, а потім у Станіслав. Трагічно склалася подальша доля учасників національно-визвольної боротьби за українську державність. Багато з них загинуло в польських таборах, на Соловках та в Сибіру, розстріляно в Одесі. 12 жовтня 1920 р. в Ризі було підписано перемир’я, а в 1921 р. – мирний договір між РСФСР і УРСР – з одного боку, і Польщею – з другого. У відповідності із статутом цього документа, західноукраїнські землі залишалися в межах польської держави. Наддніпрянська Україна разом із іншими народами, що населяли колишню царську Росію, увійшла в склад утвореного пізніше Радянського Союзу (СРСР). |
|
Лекція Національно-культурне відродження в Україні та його занепад (1917-1939 рр.) Національна революція в Україні призвела до колосального злету національного самоусвідомлення народу, духовного піднесення її інтелігенції,... |
Узагальнюючий урок за темою «Національно-визвольна війна українського... ... |
|
«Нехай святиться у віках в борні здобута незалежність» Київ-2015 Зміст Без сумніву, одними із таких факторів були боротьба козацтва, Перша та Друга світова війна, війна в Афганістані. Має непересічне... |
“ ЗАТВЕРДЖУЮ “ Тема №12 “ Визвольна боротьба українського народу у 1917-1920 роках: Центральна Рада, Гетьманат, Директорія УНР, ЗУНР.” |
|
Цивільна війна в Росії це збройна боротьба між різними групами населення,... Цивільна війна в Росії це збройна боротьба між різними групами населення, що мало у своїй основі глибокі соціальні, національні та... |
Биркович Олександр Іванович, здобувач кафедри історії держави та... Одним із найвизначніших явищ в історії України є національно-визвольна війна українського народу проти колоніального гніту Речі Посполитої... |
|
1 Політична та соціально-економічна ситуація в Україні в 1900-1914 Ці широкомасштабні, кардинальні зміни відбувалися в надзвичайно складних умовах, адже Російська імперія, як і більшість країн світу,... |
Тести. Перша світова війна Залік №1 по темах: Передумови виникнення Першої світової війни. Війна та її наслідки. Повоєнне облаштування світу. Версальсько-Вашингтонська... |
|
ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ОСОБИСТОСТІ Ключові слова: компетентність, громадянська освіта, громадянська компетенція, особистість |
Державний вищий навчальний заклад Чикирис Громадянська війна в Іспанії в художній інтерпретації Е. Хемінгуея ("По кому подзвін") та Ю. Покальчука ("І зараз і завжди... |