|
|
Скачати 1.16 Mb.
|
|
16. Абсолютна монархія у Франції. До середини XVІ ст. майже вся територія Франції була під владою короля. До кінця XVІІ ст. у Франції був сильний державний апарат, особливо фінансовий та судовий. Абсолютизм зародився наприкінці XV ст. Королі з династії Валуа – Людовік ХІІ, Франциск І та Генріх ІІ – ще не мали такої необмеженої влади, як королі з династії Бурбонів, що змінила їх у другій половині XVІ ст. З ім’ям Франциска І (1515-1547) пов’язані реформи у галузі державного керівництва, що сприяли його централізації і становленню абсолютизму. Наближені короля, що засідали в королівській раді, поступово стали виконувати функції міністрів. Повноваження ради визначав сам король. Франциск І заснував королівський парламент – внизу судову інстанцію. Потребуючи грошей, він став практикувати продаж судових посад з правом передачі у спадщину. Перехід від станово-представницької монархії до абсолютизму був зумовлений багатьма соціально-економічн. причинами. Перед загрозою наростання селянських заворушень і невдоволення міської бідноти дворянство і верхівка городян були зацікавлені в посиленні королівської влади. Вони підтримували централізацію влади, ліквідацію роздробленості. Абсолютизм у Франції встановився у другій половині XVІ ст. за Генріха ІV Наваррського. Генріх ІV був першим абсолютним монархом Франції. Теорію суверенітету королівської влади розробив його сучасник Боден. У поняття суверенітету він включав незалежність державної влади як у середині країни, так і за її межами. Абсолютизм остаточно сформувався за кардинала Рішельє, міністра Людовіка ХІІІ. Він жорстоко придушував повстання селян і міських низів, переслідував гугенотів і також рішуче розправлявся з бунтівливими магнатами. Королівська декларація 1626 р. оголошувала про знесення замків та укріплень герцогів і графів. У період абсолютизму було істотно реорганізовано місцеве управління. Встановився бюрократичний централізм. Адміністративно Францію було поділено на провінції, округи. Великі округи очолювали інтенданти – чиновники з дуже широкими повноваженнями. Влада губернатора була обмежена до мінімуму. Інтенданти короля у справах юстиції, поліції, фінансів підпорядковувались першому міністру або королю. Абсолютизм у Франції мав завершену, класичну форму. Свого часу він відіграв позитивну роль, допоміг зміцнити вітчизняну промисловість. Високе мито на ввіз готової продукції закривало доступ на ринки Франції більш дешевих виробів з інших країн, полегшувало ввезення сировини. За абсолютизму король був необмеженим монархом. Він видавав і скасовував закони, сам призначав і зміщував чинов-ників. Централізація влади і управління особливо посилилась за Людовіка XІV. Паризький парламент був позбавлений права демонстрації. Генеральні штати і Рада нотаблів уже не діяли. Для обговорювання особливо важливих питань король скликав державну раду. Нагляд за діяльністю інтендантів здійснював генерал-контролер фінансів, зберігались бальяжі й сенешальства. З’явились посади державних секретарів: іноземних, військових, морських справ і королівського двору. У разі відсутності короля головою державної влади обирали канцлера, який скріплював королівською печаткою акти монарха. Державні секретарі фактично виконували функції королівських міністрів. У період абсолютної монархії остаточно оформились три стани: духовенство, дворянство і “третій стан”. 52. Політичні зміни на європейській карті після завершення ІІ світової війни. Потсдамська угода 1945 року –зафіксувала підсумки Потсдамськой конференції , що відбувалася по закінченню Другої світової війни з 17 липня по 2 серпня 1945 року в палаці Цецилієнхоф в Потсдамі. На Потсдамськой конференції державами-переможницями були прийняті рішення про новий політичний і територіальний устрій Німеччини, її демілітаризації, виплачуваних Німеччиною репараціях і долі німецьких військових злочинців. На Потсд. конференції також обговорювалося питання територ. претензій Польщі. Ще до конференції західні держави визнали новий уряд Польщі, створений в основному з підтримуваних І.Сталіним учасників Польського Опору (на чолі з Б.Берутом), в який в червні 1945 року увійшло декілька членів польс. уряду у вигнанні. Польща перетворювалася на сателіт СРСР, і рівень легітимності її уряду був невисокий. У заявах уряду формально проголошувалося проведення вільних демократичних виборів, а всім польським емігрантам найближчим часом надавалася можливість повернутися на батьківщину. На карті світу з'явились нові держави: Словаччина (1939 р.), Хорватія (1941 p.), Бірма (1944 р.), Індонезія (1945 р.). Але незалежність цих держав була дискредитована співробітництвом з агресорами. Такі держави, як Австрія, Чехословаччина, Польща, Югославія, Люксембург, Греція були ліквідовані. В Данії, Норвегії, Бельгії, Голландії, Франції до влади прийшли профашистські (колабораціоністські) уряди. Польщу було перетворено на німецьке генерал-губернаторство. В особливому становищі перебувала Франція. Окупанти зберегли у "вільній" зоні її уряд, який провадив політику співробітництва з ними. Окупована частина була підпорядкована німецькій адміністрації. Держави-союзниці Німеччини, Італії, Японії отримали значні територіальні надбання. Так, Угорщина отримала Карпатську Україну, Трансільванію, частину Словаччини і Югославії, Румунія - Трансністрію, Болгарія – частину Добруджі, Македонії, Фракії, Фінляндія повернула втрачені в 1940 р. території. В результаті війни ослабла роль Західної Європи в загальносвітовій політиці. Головними державами в світі стали СРСР і США. Великобританія і Франція, не дивлячись на перемогу, були значно ослаблені. Війна показала нездатність їх та інших західноєвропейських країн містити величезні колоніальні імперії. У країнах Африки і Азії посилився антиколоніальній рух. 1. Предмет, завдання курсу, основні термінологічні поняття та їх суть. Предметом дослідження є розвиток європейських держав. Тобто вивчення процесу виникнення, розвитку, суть, основних функцій, соціальної ролі різних держав та систем права в їх хронологічній послідовності і конкретній соціально-історичній обстановці. Об’єктом дослідження є держави та суспільство. Основні термінологічні поняття: політична система (Політична система — впорядкована сукупність державних, політичних, громадських організацій та інститутів, сфера політичного життя суспільства. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним ладом, формою правління, типом держави, характером політичного режиму, політико-ідеологічними та культурними відносинами у суспільстві, політико-правовим статусом держави, історичними та національними традиціями політичного устрою); політичні установи (Політичні установи/інституції – необхідні функціональні складові політичної системи суспільства); політичні організації (Політичні організації – добровільні об’єднання громадян, побудовані на формальному членстві та покликані сприяти розвитку політичної, а також – соціальної та культурної активності й самодіяльності своїх членів, задоволенню їх інтересів та потреб. Бувають двох основних видів, які функціонують як самостійні структурні елементи політичної системи: політичні партії, та рухи й органи громадсько-політичної самодіяльності населення (в тому числі ними можуть бути громадські організації). Політичні організації ведуть боротьбу за здобуття чи утримання політичної влади); державний лад, державний устрій (Державний лад або Державний устрій — історична форма політичного устрою країни, держави, структура та відносини суспільних (соціальних) та політичних інститутів: класи, прошарки, партії - з одного боку, та ієрархічна структура державної політичної влади - парламент (законодавча влада), уряд (виконавча влада), суд (судова влада), суспільні організації - з іншого боку. Виходячи з основного відношення суб'єктів і об'єктів державного устрою, існують такі історичні форми державного ладу: Феодальна монархія, Парламентсько-конституційна Республіка, Конституційна монархія (змішана форма); державний режим (Державний режим — спосіб здійснення державної влади певними методами і способами. Поділи: 1. Деспотія як політичний режим означає наявність самодержавної необмеженої влади (Ассірія, Вавілон). 2. При аристократії (олігархічний режим) влада належить представникам родової знаті. 3. Тоталітарний (диктаторський) режим означає, що влада знаходиться в однієї особи і супроводжується порушенням прав людини. 4. Фашизм — це відкрита терористична диктатура найбільш реакційних сил (гітлерівська Німеччина). 5. Диктаторський режим може бути расистсько-націоналістичним, військово-диктаторським, характеризується необмеженістю влади диктатора. 6. Демократичний ~ державна влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми), діяльність різноманітних громадських об'єднань, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення і здійснення політики держави. Різновиди демократичного режиму: а) демократично-ліберальний; б) демократично-консервативний; в) демократично-радикальний). 3. Державно-політичний устрій Афін: афінська демократія. Історія афінської демократії починається із Солона. У 594 р. до н.е. Солон був обраний архонтом і одразу ж приступив до проведення реформ. Перш за все, він відмінив жорстокі закони свого попередника Драконта. Головна ж реформа Солона відома під назвою «сисахфія», що перекладається як «велике полегшення». Вона полягала в анулюванні будь-яких боргів. З полів і заставлених земельних ділянок бідняків були прибрані боргові камені, а ділянки повернено їх попереднім власникам. Також було зліквідовано боргове рабство. Солон розбиває всіх громадян на чотири розряди відповідно до розміру їх майна:
Вершники і п’ятисотники – вищі категорії громадян – отримували почесне право служити в кінноті і обиратися на цивільні посади. Зевгити, були власники упряжки волів і мали нести службу в важко озброєній піхоті, оскільки не могли утримувати коня. Фети ж отримували лише право голосувати у народних зборах. Ценз визначав залежність суспільного становища громадянина не від його родовитості, а від майнового стану, - в цьому і полягала важливість соціальних реформ. За Солона активується і діяльність народних зборів. Він створює Раду 400, яка здійснює підготовку справ у проміжках до скликання зборів. А також засновує особливий судовий орган – геліею, у функції якого входила перевірка звітів посадових осіб і вирішення конфліктів між громадянами. Реформи Солона мали надзвичайно велике значення. Він завдав рішучого удару залишкам первіснообщинного ладу у цілій Аттиці. Найважливішими органами державної влади Афін у період існування демократії були: Народні збори – агора. Рада – буле та виборні посадові особи – стратеги, архонти та інші. У законодавстві і контролі за управлінням державою деяку участь брали судові органи: ареопаг і геліея. Народні збори - це юридично і фактично найважливіший орган Афінської держави, який вирішував найважливіші справи країни. На Народні збори збиралися всі громадяни незалежно від їх майнового стану, що проживали в Афінах, Піреї, в Аттиці, на інших територіях, що входили до складу Афінської держави. В засіданнях мали право і обов'язок брати участь тільки повноправні громадяни Афін чоловічої статі, які досягли 20 років. Не мали права участі у зборах жінки. Голосування в народних зборах проводилось спочатку криком, згодом – піднесенням рук. Остракізм – таємне голосування глиняними черепками, де писали ім'я людини, яку вважали за потрібне вигнати з Афін. Цей метод голосування був уведений Клісфеном у 508 р. до н.е. Обраного таким методом виганяли із Афін на 10 років без конфіскації майна. Рада п’ятисот. Створена Рада (Буле) уже згадуваним Клісфеном. Членів Ради обирали за жеребом. Із кожної з 10 утворених областей вибирали по 50 чоловік не молодших 30 років. Особи, обрані у Раду – булевти. Раду обирали на один рік. Члени Буле одержували щоденну платню. Після закінчення строку повноважень кожен булевт складав звіт про свою роботу. Компетенція Ради 500 була досить широкою. Це був своєрідний уряд країни. Вона охоплювала законодавчу, виконавчу і судову сферу. Раді належали повноваження у сфері фінансового управління. Геліея. Була утворена згідно з реформами Солона. Складалася з 6 тис. членів (геліастів), яких за жеребом щорічно обирали архонти з середовища повноправних громадян чоловічої статі кожної філи (по 600 чол.), що досягли 30 років. Геліея розглядала найважливіші публічні та приватні справи. Геліея брала активну участь у процесі законодавства: їй належало право вирішувати долю законопроекту, прийнятого вже Народними зборами. Архонти і ареопаг. Довгий час архонти були найвищими службовими особами Афін. Проте, з часу реформ Клісфена їх значення почало втрачатись, оскільки зростала роль колегії стратегів. З початку архонтів у кількості 9 чоловік обирав за жеребом з середовища знаті ареопаг. З часу реформ Солона громадяни кожного племені, яких було чотири, обирали по 10 кандидатів – усього 40 осіб. З них на народних зборах шляхом жеребкування обирали 9 архонтів. Ареопаг в ранню епоху був в Афінах одним з найважливіших органів державної влади. Після реформи Ефіальта (462 р. до н. е.) ареопаг втратив своє політичне значення. Ареопаг розглядав справи про навмисне вбивство, поранення чи спричинення каліцтва при замаху на життя людини, про підпал і отруєння. Колегія 10 стратегів. Згідно з реформами Клісфена, для військового керівництва був утворений колегіальний орган – колегія десяти стратегів. Згодом (у V ст. до н. е.) вони не просто стали військовими вождями, а найвищими державними урядовцями країни. Спочатку їх обирали по філах: по одному від філи. Стратег командував ополченням своєї філи. З середини V ст. до н. е. народні збори почали обирати стратегів незалежно від приналежності до філ. Стратегів могли переобирати без обмежень у строках. 8. Державно-політичний устрій Франкської держави. Процес становлення державності у франків тривав близько двох століть. За династії Меровінгів (V ст. - 751 р.) ще зберігались релікти родового ладу. Військовий вождь одночасно був королем. Із посиленням його влади роль ополчення як органу безпосередньої демократії стала знижуватись. При королю створювалась королівська курія (рада знаті). За Меровінгів існувала двірцево-вотчинна система управління. У 751 р. на престолі утверджується нова династія. На зборах світської і духовної знаті Пінін Короткий, син Карла Мартелла, який мав реальну владу, як майордом, був проголошений королем. Найбільшого розвитку монархія досягає за правління його сина Карла Великого (768 - 814 рр.). Показником зросту могутності держави стає проголошення у 800 р. Карла імператором. У його руках зосереджується значна влада. Але це не означало перетворення імператора в абсолютного монарха. Глава держави повинен був фактично ділити свою владу зі знаттю, без згоди якої не приймалось ні одне важливе рішення. Найвищі світські та духовні феодали входили до складу постійно діючої ради при імператорі. Майже щороку скликався з`їзд всієї знаті (т. зв. “Велике поле”). Разом з тим відносне посилення центральної влади потягло за собою формування органів державного управління, особливостями яких було: – посадові особи, які очолювали господарське управління володіннями феодалів, одночасно здійснювали адміністративно-судову владу над населенням, що там проживало; – нагородою за службу були земельні пожалування, а та-кож право залишати собі частину зборів з населення; – було відсутнє послідовне розмежування між окремими сферами державного управління. Посадові особи, як правило, поєднували військові, фінансові, судові функції. Із перетворенням у великих земельних власників дружинна знать перестала постійно проживати при королівському дворі, підвищилось значення посадових осіб – міністеріалів. До найбільш важливих міністеріалів відносились: – майордом – керував королівським двором. Посада була ліквідована після того як особи, що успадковували її самі, зайняли королівський трон; – пфальцграф – спочатку керував королівськими слугами, а потім очолив двірцевий суд; – тезаурарій – королівський скарбник; – маршал – спочатку був “старшим у королівській конюшні”, а потім начальником кінного війська; – архіканелан – духовник короля, старший серед двірцевого духовенства, обов`язковий учасник королівської ради. Вся територія держави була поділена на округи – паги. Управління округом надавалось графу. У його розпорядженні був військовий загін. Він керував ополченням паги. Округа ділились на сотні. Спочатку вони очолювались виборною особою. Але вже Меровінгам вдалось замінити його призначуваною особою – центенарієм на “півночі” і вікарієм на “півдні”. Він підкорявся графу і майже повторював його владу в сотні. Громади (марки) франків, які входили у склад сотні, зберігали самоуправління. Вища судова влада належала монарху. Він здійснював її разом з представниками знаті. Королівська рада розглядала найбільш небезпечні правопорушення. Основною судовою установою держави, де розглядалась більшість справ, були “суди сотні”. Структура війська поступово змінювалась від дружинної організації до феодального рицарського ополчення. Військова реформа Карла Мартелла дала каролінгам велике, добре озброєне, кінне рицарське військо. Необхідність у народному ополченні остаточно відпала. Монархія одержала можливість вести успішні завойовницькі війни. Велике значення мала на-дійність рицарського війська у боротьбі з народними повстаннями. 13. Основні тенденції розвитку держави в період зародження громадянського суспільства. У середині XVII ст. західна цивілізація вступає в епоху нового часу, водночас відбувається зародження основ громадянського суспільства, що базується на визнані загальної правової рівності людей. На першому етапі становлення громадянського суспільства (сер XVII - поч. XIX ст.) основною силою, що рухала його до нових засад була буржуазія. У цей час первісна суть правової держави замінюється лібералізмом - буржуазною ідеологією, згідно якої державі відводилась роль «нічного охоронця», тобто держава не повинна втручатися у приватноправові відносини. Буржуазія (під нею розумівся третій стан - жителі міста), домігшись через розвиток товарно-грошових відносин економічної могутності, але не володіючи політичною владою, стала основною рушійною силою в боротьбі за створення безстанового (громадянського) суспільства. Завойовуючи політичну владу, буржуазія того часу відіграла вирішальну роль у зламі старої державної машини, руйнуванні соціальних основ феодального ладу. Хрестоматійно основним у буржуазних революціях поряд з розгляданим нами питанням про політичну владу було земельне питання. У США питання про землю перебувало в іншій площині, ніж у країнах Європи. Це зумовлено особливостями соціально-економічного розвитку та географічним розташуванням штатів, потребою освоєння великих територій. У континентальних країнах становище було іншим. Землі належали старому привілейованому стану феодалів, вони були його основною економічною опорою. І якщо вирішення питання про владу в революції було пов'язане з відстороненням від політичного впливу дворянства, то вирішення питання про землю позбавляло його колишньої економічної могутності. В Англії питання про землю виникло ще в роки першої громадянської війни. Зі скасуванням єпископату (1643 р.) землі єпископів та роялістів були конфісковані, пущені в розпродаж (за високу ціну) і значна частина з них опинилася в руках буржуазії і джентрі. Закріпити статус цих земель був покликаний Акт 1646 р. про скасування системи феодальних лицарських утримань і перетворення їх у вільні утримання, тобто у фактичну власність. Це сприяло ще більшому посиленню буржуазії, в той час як стосовно до селян суттєвих змін не відбулося: власниками землі не стали копігольдери, котрі залишалися в поземельній залежності від лендлордів, парламент підтвердив законність обгороджень селянських земель. Конфлікт капіталістів (власників капіталу) та робітників. Капіталісти - це вже та частина буржуазії, що скористалася результатами революції для нагромадження капіталу й досягнення ще більшої економічної могутності, робітники - це частина колишньої буржуазії, котра, не маючи майже ніякої власності і, відповідно, капіталу, змушена була працювати на перших. Але нинішні робітники - вже не ті робітники: з огляду на характер своєї праці і спільності інтересів («нема що втрачати, крім своїх ланцюгів») вони перетворилися в могутній стан, який міг уже чинити організований опір капіталістам, про що свідчать нові революції сер. XIX ст. в Європі. Вихід з цієї ситуації власників капіталу побачили у зміні сутності держави, державний механізм котрої мав бути переорієнтований на виконання нових функцій. Будучи економічно сильними, капіталісти проникли у сформовані на «демократичних засадах» органи державної влади. А також перетворили буржуазну державу, що виражала інтереси більшості суспільства, у державу вузькостанову, котра виражала інтереси представників капіталу. Наведене дає підстави стверджувати, що у процесі переходу від станово- кастового суспільства до громадянського буржуазна держава служить своєрідним містком між двома епохами і є державою перехідного періоду. Держава в цілому відповідає загальним ознакам держави: має територію, на якій поширюється її суверенітет; має державний механізм, що здійснює функції, спрямовані на злам старого укладу й побудову нового; сформована на нових економічних принципах податкова система. Разом із тим буржуазна держава, як перехідна держава, має низку притаманних їй ознак, котрі закономірно знаходять свій прояв на різних перехідних етапах розвитку того чи іншого суспільства. 14. Нідерландська революція та її вплив на формування основ держав нового типу. У ХV ст. Нідерланди входили до складу Бургундського герцогства, а після його розпаду у 1477 р. перейшли до Габсбургів. З 1516 р. Нідерланди стали складовою частиною імперії Карла V. В Брюселі існував дорадчий орган – Державна Рада з представників нідерландської знаті. У провінціях були намісники. Скрізь по країні розміщувались військові гарнізони. Однак орган самоуправління і станово-представницькі органи не були знищені. Існували Генеральні штати, що збирались за вказівкою намісниці. В них головну роль грали феодальна аристократія і вище духівництво, міський патриціат і багате купецтво. Вони вирішували питання про податки і приймали закони. У ХVІ ст. Нідерланди переживали піднесення. Феодальні відносини розкладались. На селі з‘явились буржуазно-фермерські господарства. Відбувались і соціальні зміни – складалась міська і сільська буржуазія – священики, мануфактуристи, фермери. Багато тисяч селян розорились від податків і лихварів. Був гніт, народ хвилювався і бачив основну причину своєї біди в засиллі іспанців. Невдоволення зріло всередині буржуазії, дальший розвиток якої був неможливим в таких умовах. Почала формуватись нідерландська двомовна нація. Знать і провінційне дворянство теж не хотіли бути простими підданими іспанського монарха, прагнули привілеїв. Реформу церкви вони бачили в дусі лютеранства. До дворянської опозиції входили збіднілі дворяни, що займали міські посади. Вони перейшли в кальвінізм і закликали до збройного повстання. Керівниками опозиції були принц Вільгельм Оранський, граф Егмонт і адмірал Горн. В Державній Раді вони почали критикувати діяльність уряду, вимагати виводу іспанських військ, відміни “плакатів” проти єретиків. В країні наростав національно-визвольний рух, у результаті якого Генеральні штати прийняли акт про скинення Філіпа II. У 1582р. були закладені основи нової держави – Республіки Об’єднаних провінцій. Найважливішу роль для утворення Республіки Об’єднаних провінцій відіграв акт про укладання між ними Утрехтської унії у 1579р. цим документом була закладена нова форма державної єдності, визначені межі державних повноважень Республіки та сімох провінцій. Провінції утворювали конфедеративний союз, у якому об’єднаній владі належали військово-політичні й фінансові повноваження. Утрехтський акт вирішував загальні питання громадянських прав. Справами Об’єднаної республіки мали відати Генеральні штати, які складалися на основі пропорційного представництва. Кожна з провінцій мала тільки один голос, це забезпечувало її політичну рівність у складі конфедерації. Замість ліквідованих урядових органів колишнього режиму були створенні загально-адміністративні ради, що формувалися Генеральними штатами. Найбільш важливою з них була Державна рада, яка формально виконувала функції уряду. Під час створення нової державності ставилися принципово нові державно-політичні ідеї. А саме принцип народного суверенітету. Ідея народного суверенітету була доповнена ідеєю про політичний договір, що його народ укладає з керівником держави на основі природного права. Державний лад, що склався в Республіці Об’єднаних провінцій ще не був повністю б убудований за принципами нової епохи. Був побудований на станово-корпоративних основах з зміною загальнонаціонального представництва представництвом дворянства та міського патриціату. Не було створено поділу на законодавчу та виконавчу гілку влади, значну роль у системі органів державної влади відіграли напівмонархічні штатгальтери. Наслідки революції: звільнення від національного гнуту; церковна реформа; республіканський устрій; свобода економічного розвитку; розгром феодально-католицької реакції. 15. Особливості політичного розвитку європейських держав 16-17 ст. Абсолютизм. - період в історії Європи, коли існувала абсолютна монархія(державний устрій, при якому влада монарха не обмежена будь-якими установами). Протягом майже всієї історії багато держав були монархіями, хоча в Середньовіччі монарх часто повинен був зважати на станово-представницькі органи (земські собори в Росії, кортеси в Іспанії, генеральні штати у Франції). В епоху Відродження роль станово-представницьких органів поступово падає, і до кінця 17 ст. в багатьох державах Європи встановлюється абсолютна, тобто необмежена монархія. Протягом усього 19 ст., після Великої Французької Революції відбувається процес поступової демократизації і обмеження влади монарха. Однак цей процес проходив нерівномірно, наприклад в Росії абсолютна монархія проіснувала аж до 20 ст. З кінця 15 ст. в Європі йде перехід від станово-представницької до абсолютної монархії, такої форми правління, при якій верховна державна влада за законом належить монархові - королю, імператору, царю. Юридичне обґрунтування своєї влади монархи знаходили у відновленні норми римського права, які були зафіксовані в 6 ст. в Кодексі візантійського імператора Юстиніана. Державний інтерес стає для монарха вищим критерієм у політиці, на відміну від Середньовіччя, де критерієм були сеньйоріально-васальні династичні інтереси. Абсолютизм має наступні риси:
На першому етапі абсолютизм носив прогресивний характер: боровся з сепаратизмом феодальної знаті, підпорядковував церкву державі, ліквідував залишки феодальної роздробленості, вводив єдині закони. Для абсолютної монархії характерна політика протекціонізму та меркантилізму, сприяння розвитку національної економіки, торгової і промислової буржуазії. Нові економічні ресурси використовувалися абсолютизмом для зміцнення військової могутності держави та ведення завойовницьких війн. В тій чи іншій мірі риси абсолютної монархії, або прагнення до неї, проявилися в усіх державах Європи, але найбільш закінчене втілення вони знайшли у Франції, де абсолютизм проявляється вже на початку 16 ст., а свій розквіт пережив у роки правління королів Людовика XIII і Людовика XIV («Держава - це я»). Бурбонів (1610-1715). В Англії пік абсолютизму припав на правління Єлизавети I Тюдор (1558-1603), але на Британських островах він так і не досяг своєї класичної форми: зберігався парламент, не було постійної армії, потужного бюрократичного апарату на місцях. Сильна королівська влада була встановлена в Іспанії, але слабкий розвиток місцевої економіки не дозволив формуватися класу підприємців, і іспанський абсолютизм виродився в деспотію. У Німеччині абсолютні монархії складалися не в загальнонаціональному масштабі, а в рамках окремих князівств. Особливості абсолютизму у різних країнах визначалися співвідношенням сил дворянства і буржуазії. У Франції, і особливо в Англії вплив буржуазних елементів на політику був значно більший, ніж у Німеччині, Австрії та Росії. Характерним явищем для Європи другої половини 18 ст. став освічений абсолютизм, тісно пов'язаний з ідеями і практикою епохи Просвітництва. 20. Бранденбурзько-Прусський абсолютизм. Бранденбурзько-Прусська держава була створена на початку XVII ст.. на землях колишнього Тевтонського ордену, колонізаторська діяльність й ідеологія якого поклали початок великопрусському мілітаризму в Німеччині. Остаточне оформлення цієї держави відбулося в 1701 році, коли бранденбурзький курфюрст домігся титулу короля Прусії. |
|
2. Принципи, методологічні парадигми і методи політичної аналітики.... Тема Принципи, методологічні парадигми і методи політичної аналітики. Ситуаційний аналіз і порівняння як метод аналізу. Етапи здійснення... |
Поняття, зміст, принципи державного управління ... |
|
Боротьба за відновлення української держави, Революційні події та... Російської імперії, а Галинчина, Буковина та Закарпаття (тобто Західна Україна) продовжували належати Австро-Угорській імперії. Таким... |
ТЕМА: Поняття, сутність та основні риси державного управління. Принципи державного управління |
|
2. міжнародні стандарти капіталу у регулюванні ризиків банківської діяльності Очікувані та неочікувані втрати від банківських ризиків. Поняття та функції антикризового управління в банківській діяльності. Місце... |
1: Китай у ХХ на поч. ХХІ ст Великі географічні відкриття й початок формування колоніальної системи. Ост-індські компанії. Британська, французька, іспанська і... |
|
C утність контролю, його принципи,мета та завдання Принципи контролю як науки і принципи його здійснення практично адекватні. Всю систему принципів господарського контролю підрозділяють... |
Модуля, змістовного модуля Витоки та генеза менеджменту державного управління; Суб’єктно-об’єктна детермінація адміністративної діяльності; Методи дослідження... |
|
Екзамен "МЕНЕДЖМЕНТ" Поняття контролю та його місце в системі управління промисловим підприємством. Принципи та цілі функції контролювання |
ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАЛІКУ З КУРСУ «ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ» Становлення та розвиток організацій колективного управління правами авторів. Принципи діяльності |