|
|
Скачати 1.16 Mb.
|
| 5. Інститути влади в Римі періоду республіки. Республіканський період – 509р до н.е -27 р. н.е. Найвищим органом влади були народні збори – центуріатні, трибутні та куріатні коміції. Центуріатні коміції займалися прийняттям законів, обранням найвищих посадових осіб, оголошення війни та укладення миру, апеляції на смертні вироки. Трибутні коміції обирали нижчих посадових осіб, розглядали апеляції на цивільні справи. Куріатні - стежили за дотриманням релігійних культів. Сенат був другим органом влади, формувався цензорами з числа найбагатших і найзначніших громадян Риму. Головував перший сенатор. Магістратура з’явилася після реформ Севрія Туллія. Магістратура включала в себе 2 види магістратів: ординарні та екстраординарні (надзвичайні). До ординарних належали: консули – обиралися у кількості 2 чоловік на центуріатних коміціях. На території міста-поліса їх влада обмежувалася народними зборами, а у провінціях була необмежиною. Командували армією, головували на народних зборах. Претори – заступники консулів, займалися судочинством та управлінням провінціями. Цензори – обиралися народними зборами на 5 років у кількості двох осіб. Визначали майновий стан громадян і зараховували їх до певних центурій, формували сенат. Народні трибуни представляли інтереси плебеїв. Трибун володів правом вето на будь які рішення народних зборів чи посадових осіб, контролювали діяльність магістратів. Але їхні повноваження не поширювалися за межі міста. Едили – помічники трибунів. Здійснювали нагляд за порядом у місті, дотриманням правил санітарії, пожежної безпеки, керували поліцією. Квестори мали статус помічників консулів. Відали державною скарбницею, контролювали діяльність державної канцелярії. Екстраординарною магістратурою в Римі був диктатор. Він призначався консулами на пропозицію сенату терміном не більше 6 місяців. Йому підпорядковувалися всі магістрати, армія, посадові особи, громадяни. Характеристика основних рис римських магістратур. 1. Виборність. Магістратів обирали на народних зборах з віковим цензом 27 років і старше, залежно від посади. 2 Колегіальність. На кожну посаду обиралися кілька осіб, які працювали окремо, а при вирішені важливих питань узгоджували між собою рішення. При виникненні суперечки магістрат міг накласти вето на рішення свого колеги. Строковість перебування на посаді, яка обмежувалася зазвичай одним роком. Підзвітність народним зборам. Безоплатність. Магістрати не отримували грошової винагороди за свою працю. 6. Принципи політичного управління в Римській імперії: принципат і домінат 27р до н.е. Октавіан. У Римі й провінціях установлюється державний лад, що одержав назву принципат. Перехід керування державою до принцепсу відбувся завдяки наділенню його вищою владою, обранню на найважливіші посади, створенню ним окремого від магістратур чиновницького апарата, забезпечуваного утворенням власної скарбниці принцепса, і командуванню всіма арміями. Princeps по ідеї, є тільки вищий республіканський магістрат, щоправда, довічний і з надзвичайною владою, тому цей період називають також і періодом республіканської імперії. Принцепси обираються в порушення республіканських традицій одночасно консулами, цензорами й народними трибунами. Як консул він міг, скориставшись правом інтерцесії, скасувати рішення будь-якого магістрату, як цензор - формувати сенат зі своїх прихильників, як трибун - накласти вето на постанову сенату або рішення магістрату. Спочатку влада принцепса не була спадкоємною. Юридично він одержував владу за рішенням сенату й римського народу, але він міг указати свого спадкоємця, якого сенат і обирав принцепсом. Поступово влада принцепса поширювалася й на сенатські провінції, і до III ст. вони всі стали імператорськими. З кінця III, ст. починається новий етап історії імперії - домінант, під час якого Рим перетворився в монархічну державу з абсолютною владою імператора. Діархія не могла бути міцною формою державного устрою, і вже до кінця попереднього періоду імператорська влада здобуває помітний монархічний відтінок. Встановлення абсолютної монархії спричинило, насамперед падіння сенату. сенати опустилися до ступеня простих міських рад. Відбувається подальше падіння старих республіканських магістратур. Вони продовжують ще існувати як почесні реліквії минулого, але вже ніякої участі в державному управлінні не приймають. Все активне державне керування перебуває в руках імператорських чиновників. При особі імператора перебуває державна рада, що називається тепер consistorium principis. При дворі створюються групи різних придворних чиновників, що виконують у той же час функції органів центрального керування. Найбільш важливими з них є: завідувач царським палацом, начальник особистої канцелярії імператора й разом з тим завідувач особистим складом чиновництва, завідувач державною скарбницею й фінансами, завідувач засобами, призначеними на зміст двору й ін. Потім іде ряд чиновників для керування столицями й провінціями, на чолі кожної столиці стоїть praefectus urbi, у руках якого зосереджує вся адміністративна й судова влада в столиці. Що стосується місцевого керування, то вся територія піддається в цьому періоді новому адміністративному поділу. Кожна половина імперії ділиться на дві префектури. На чолі кожної префектури у вигляді її загального начальника стоїть praefectus praetorio. Кожна префектура ділиться на діоцези, на чолі яких стоять vicarii, і нарешті діоцези діляться на провінції, якими управляють rectores. Урядовий контроль над місцевим самоврядуванням здійснюється спочатку за допомогою особливого defensor civitatis. Продовжують існувати й провінційні з'їзди (concilia provinciarum). Значення набуває церковна організація. Органи церковного керування представляють єпископи, обирані громадами; у їхніх руках зосереджує церковне керування, завідування церковним майном, а також відома юрисдикційна влада над паствою по справи релігії й церкви. Чим далі, тим більше вплив церкви росте й відбивається в різних галузях права. 17. Особливості абсолютної монархії в Англії. Абсолютна монархія у Англії встановилася за доби розкладу феодалізму та розвитку буржуазних відносин. Для формування абсолютизму в Англії існувало чимало перешкод як внутрішнього так і зовнішнього характеру. Всередині країни намагання короля встановити самовладдя наштовхувалося на становий парламентський контроль. Війна Червоної та Білої троянд (1455-1485) стала останнім проявом феодальної анархії перед встановленням абсолютизму в Англії. Вона велася з відчайдушною запеклістю і супроводжувалася численними вбивствами та стратами. Обидві династії (Ланкастери і Йорки) виснажилися і зазнали втрат. Населення держави було втягнуте у міжусобиці, податкове свавілля своїх феодалів, розкрадання державної скарбниці, занепад торгівлі. Значна частина феодальної аристократії була знищена, численні феодальні маєтності конфісковані. Водночас збільшилися землеволодіння і зріс вплив нового дворянства, купецтва, які стали опорою абсолютизму Тюдорів. Саме на правління Тюдорів припадає успішне приборкання непокірних феодалів і зміцнення абсолютної монархії. Король Генріх VII Тюдор заснував спеціальне судове відомство, яке займалося переслідуванням противників абсолютизму – Зоряну Палату. Це вища судова установа Англії в 1487-16441 рр. розглядала справи без участі присяжних, судочинство велося за інквізиційним характером, а вироки виносилися не на підставі закону, а за розсудом суддів. Особливе місце в системі англійського абсолютизму посідала церква. З метою її підпорядкування королівській владі було здійснено реформацію церкви. Для цього було проведено секуляризацію церковних земель, що підірвало економічні основи могутності духовенства. В період з 1529 по 1536 рр. англійський парламент прийняв низку законів, які оголосили короля главою церкви. У кінці 16 ст. законодавчим шляхом було встановлено зміст віровчення нової церкви і порядок богослужіння. Результатом усіх цих заходів стало утворення англіканської церкви, яка перестала бути залежною від Папи Римського. Церковну ієрархію очолював король. Найвищим церковним органом у державі стала Висока комісія, до складу якої, поряд з єпископами входили члени Таємної ради та ін. високі посадовці. Компетенція комісії була досить широкою: вона розглядала справи про порушення законів щодо верховенства королівської влади у церковних справах, про єдність церковного богослужіння та його одноманітність, про єретиків. Будь які три члени Комісії за участі єпископа мали право карати осіб, які не відвідували церкву, могли усувати з посад пасторів та ін. Таким чином, реформована церква перетворилася на орган ідеологічної підтримки влади короля та утвердження абсолютизму. 18. Англійська республіка Англія у 20-30-х рр. XVII ст. революційна ситуація, коли криза відносин абсолютистської державності та суспільства набула вигляду конкретного протистояння корони й парламенту. Форму правління цього періоду в літературі, як правило, визначають як «конституційну монархію», хоча за змістом нова система влади, в котрій домінував парламент (створення мережі виконавчих комітетів, прийняття резолюції про власне законодавче верховенство та визнання зрадою непокору парламенту) була республікою заснованою на законодавчому та судовому верховенстві парламенту; на підпорядкуванні парламенту виконавчої влади; на підтримці Палати громад (общин), що формувалася на основі виборного представництва і переважала в парламенті. Таке домінування парламентсько-представницького правління викликало сумніви стосовно доцільності збереження монархії й визначило основний напрямок завершального етапу революції. Палата общин 4 січня 1649 р. проголосила себе носієм верховної влади в Англії, постанови якої мали силу закону без згоди короля й палати лордів. Після суду над королем та його страти наприкінці березня 1649 р. королівське звання й верхня палата були скасовані. Конституційне закріплення республіканської форми правління було довершено Актом 19 травня 1649 р., згідно з яким у державі встановлювалася нова система влади. її головним елементом виступав парламент, що складався з однієї Палати громад. Повноваження парламенту були визначені ще до офіційного оголошення республіки. У постанові про проголошення себе вищою владою в державі (4 січня 1649 р.) палата громад визнавала народний суверенітет як основу будь-якої влади, представницьку і виборчу від громад організацію вищої влади, необмежені законодавчі повноваження представників громад. Парламент зосередив у своїх руках практично всю повноту державної влади, включаючи організацію уряду й адміністрації, керівництво армією та вищий судовий контроль. Однією з характерних рис нової державної форми було те, що одна крайність -королівський абсолютизм змінилася іншою - «парламентським абсолютизмом». Вища виконавча влада передавалася Державній раді (утворена 7 листопада 1649 р.) з 41 члена. Радники обиралися парламентом на один рік з - військових, юристів, учених. До першого складу Ради увійшли Кромвель, Пен, Д. Мільтон. Беззмінним її головою був Бредшоу - глава суду над королем. Формально Раді належали тільки повноваження щодо виконання рішень парламенту, фактично ж у ній та в підпорядкованих їй комітетах, утворених ще в 1642-1644 рр., зосередилася урядова влада. Такий перерозподіл повноважень від парламенту до урядових інститутів також був своєрідною рисою нової республіки. Протекторат Кромвеля. Політична система влади нової республіки була нестабільною. Надзвичайно зросли авторитет і особиста військова влада О.Кромвеля. Наприкінці 1653 року Рада офіцерів підготувала проект акту про нову форму правління, який дістав назву «Знаряддя управління». Згідно зі ст. 1 цього документа вища законодавча влада в Англії, Шотландії та Ірландії зосереджувалася в особі лорда-протектора і народу, представленого в парламенті. Щоб до однопалатного парламенту потрапили тільки представники буржуазії і джентрі, акт передбачав високий майновий ценз для виборців (200 фунтів стерлінгів). Крім того, виборчих прав позбавлялися католики й особи, які брали участь у війні на боці короля. Виконавча влада в державі довірялася лордові-протектору - О.Кромвелю і Державній раді, кількість членів котрої могло коливатися від 13 до 21. Лорд-протектор наділявся широкими повноваженнями: він здійснював командування збройними силами, за згодою більшості ради міг оголошувати війну й укладати мир, призначати нових членів вищого виконавчого органу й офіцерів, поставлених на чолі адміністративних округів. Головною опорою протектора залишалася армія. Для її утримання та покриття інших витрат урядом уводився щорічний податок, що не міг бути скасований чи зменшений парламентом без згоди лорда-протектора. 41. Нацизм: особливості тоталітарного режиму Німеччини 30-40-их рр. Становлення тоталітаризму в Німеччині безпосередньо пов'язане з ім'ям Адольфа Гітлера. На чергових виборах до рейхстагу НСДАП, очолювана Гітлером отримала перемогу. Таким чином, 30 січня 1933 р. Нацистський уряд прийшов до влади. Впродовж кількох місяців після приходу до влади німецькі націонал-соціалісти повністю зруйнували демократичну концепцію держави, створену Веймарською конституцією. Уже 4 лютого 1933 р. Гітлер і Гіденбург підписали постанову, яка скасовувала свободу виборів та друку. 28 лютого цього самого року були прийняті постанови «Про зради німецькому народові» та «Про захист народу та держави», які призупинили дію всіх статей Веймарівської конституції про права та свободи громадян. Після смерті президента Гіденбурга, Гітлер 2 серпня 1934 р. офіційно прийняв титул фюрера німецького народу. Специфікою нацистського режиму в Німеччині була особлива форма державного управління, в основі якої знаходився такий механізм: 1) Заборона діяльності всіх політичних партій, крім НСДАП, котра проголошувалася «носієм національних ідей». 2) Створення апарату терору, до складу якого входили штурмові загони СА, охоронні загони СС, органи державної безпеки СД, таємна поліція гестапо, народні трибунали та ін. 3) Організаційний і пропагандистський вплив на населення. 4) Внесення змін до структури державного апарату. Закон «Про Верховного главу Німецької імперії» 1934. об’єднував посади канцлера і президента. Гітлеру було присвоєне звання глави держави довічно з правом призначати собі наступника. Він став вождем німецького народу. Рейхстаг формально не було ліквідовано, але він збирався лише для того щоб заслухати Гітлера. Депутат рейхстагу втрачав свій мандат, якщо не присягнув на вірність партії, абр був виключений з неї. Вибори до парламенту були таємними, але під час голосування оголошувалося, що той, хто приховує від громадськості свій голос є ворогом народу. Протягом 1933-34 рр. відбувається процес централізації внутрішнього державного управління. Автономні землі були перетворені на області, які управлялись урядом та його представниками на місцях. Скасовувалися традиційні елементи федералізму (наявність у всіх землях парламентів, урядів, законодавства, громадянства тощо). Була ліквідована незалежність суддів. Існував т.зв. «народний суд», який розглядав будь які справи. Судді вирішували, допускати чи не допускати адвокатів та свідків. Слідчі органи замінювалися гестапо, а тому досить часто застосовувалася позасудова розправа, тортури, залякування, відправлення до концтаборів. Таким чином, до 1935 р. завершується процес створення нацистської держави в Німеччині, яку можна охарактеризувати такими рисами: провідні державні посади посіли представники військово-фашистських кіл; ліквідовані представницькі установи і форми федеративної державної організації; встановлення однопартійності; скасування демократичних прав та свобод громадян. Юридично абсолютний характер повноважень Гітлера був закріплений у 1942 р. 29. Особливості державного устрою європейських держав XIX ст. Імперська форма державного устрою продовжувала існувати у 19 ст., щоправда у двох проявах: класичному і колоніальному. Така форма державно-територіального устрою, де завойовані народи не користувалися рівними з жителями т.зв. метрополії правами та свободами, не могла не увійти у протиріччя з основними принципами громадянського суспільства. До класичних імперій належать Німецька та Австро-Угорська. Зі здобуттям незалежності іспанських і португальських колоній верховенство у колоніальному світі переходить до Великої Британії та Франції. Найбільшою колоніальною імперією була Великобританія. Після втрати своїх 13 колоній в Північній Америці, що утворили наприкінці 18 ст. США, Великобританія взяла своєрідний реванш: у 19 ст. захоплюючи або відбираючи у своїх колоніальних конкурентів силою нові території, вона стала найбільшою колоніальною імперією. Її колонії були на всіх материках: в Америці – Канада; в Африці – Нігерія, Гана, Кенія, Родезія та ін.; в Азії – Індія, Бірма, Цейлон, Малайя (деякі суверені держави цього регіону – Афганістан, Кувейт, Іран, Ірак – були перетворенні у протекторати – держави з такою формою залежності, за якої вони зберігають лише деяку самостійність у внутрішніх справах); у Європі – Ірландія, Гібралтар, Мальта, а також Австралія, Нова Зеландія та численні острова в морях і океанах. Важливе значення для всіх цих колоній мав виданий в 1865 р. Акт про дійсність колоніальних законів, згідно з яким акти законодавчих органів переселенських колоній можна було визнати недійсними тільки в разі, якщо вони суперечили актам британського парламенту, котрі стосувалися цієї колонії. Крім цього, законодавчі органи колоній одержали право засновувати судові органи й видавати акти, які регулювали їх діяльність. Цей акт підштовхнув процес створення на базі деяких англійських колоній фактично незалежних держав - домініонів (Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканський союз), котрі як уже зазначалося, лише формально зберегли зв'язок із метрополією. Французька колоніальиа імперія бере свій початок ще з XVI ст.. але свого «розквіту» вона досягла після Великої буржуазної революції. До тих територій (в Латинській Америці, Індокитаї), що входили до цього у склад імперії, в XIX ст. Франція додала: Алжир (1830 р.), Кампучію та Мавританію (серед. XIX ст.), Туніс, Марокко, Сенегал, Гвінею, Французьке Конго й ін. африканські території (кінець XIX ст.). На рубежі століть Франція стає другою, - після Великобританії, -колоніальною імперією у світі. 3 розширенням колоніальних володінь збільшувався побудований на командно-бюрократичній основі центральний та місцевий апарат колоніального управління, на чолі котрого з 1894 р. було поставлено спеціальне міністерство колоній. Система управління в окремих колоніях стала визначатися їх правовим статусом. Історично в особливу групу виділилися так звані старі колонії (Гвіана, Мартініка, Гваделупа, Сенегал), де, як і в Алжирі, французький уряд проводив політику насильницької асиміляції, розглядаючи їх територію як складову частину самої Франції. У старих колоніях діяло законодавство метрополій. створювалися «повноправні комуни» й суди, котрі входили до загальної адмністративно-судової системи Франції. Верхи населеня цих колоній брали участь у виборах до французького парламенту. В інших колоніях Франції (так званих анексованих територіях, чи нових колоніях) система управління була позбавлена навіть зовнішніх ознак демократизму й будь-яких форм представництва, Колонії керувалися губернаторами, котрі зосередили всю повноту військової та цивільної влади. 53. Встановлення комуністичної системи влади в країнах Центральної та Південно-Східної Європи. Ніде до влади комуністи не прийшли мирним, парламентським шляхом. Насильства і репресії всюди супроводжували встановлення системи тоталітаризму. В Чехословаччині – це лютневий комуністичний переворот 1948 року, в Угорщині – розгром “Угорської спільності” і фізичне усунення керівників найбільш сильних партій – опонентів комуністів – Партії дрібних сільських господарів та Соціал-демократичної партії, в Румунії – відкритий терор проти “історичних” партій: Націонал-царністської та Націонал-ліберальної, в Польщі – кривава війна проти прихильників Миколайчика та крайовиків. Форма політичної організації суспільства, що утвердилася в ряді країн Центральної та Південно-Східної Європи, отримала назву народної демократії. Її в 1944 році придумав Сталін на противагу реальній демократії Заходу. На 1948-1949 роки із завершенням націоналізації та розгромом політичних сил опозиції в країнах ЦПСЄ насаджується тоталітарна система, що на довгий час стало трагедією народів регіону. Тоталітаризм в країнах народної демократії мав певні відмінності від радянського тоталітаризму, хоча тоталітарна система кожної окремої країни мала й свої специфічні характерні риси. Деякі з них служили комуністичним лідерам колись демократичних країн як прикриття від критики з боку Заходу. Позитивним, безперечно, був післявоєнний процес формування широкого спектру політичних партій, що свідчило про наявність демократичних начал в суспільному розвитку країн ЦПСЄ. Водночас йшло становлення в одних (Румунія, Болгарія) та відновлення в інших (Чехословаччина, Польща, НДР) парламентської системи. В Румунії, Болгарії, Угорщині та Югославії ліквідовано монархії. Позитивним моментом був злам фашистського державного апарату в Румунії, Угорщині, Болгарії і відновлення національної незалежності Польщі, Чехословаччини, Югославії та Албанії. Разом з цим здійснювалися й інші перетворення, котрі об’єктивно вели до насадження тоталітарної системи комуністичного типу (лівототалітарна система) в країнах ЦПСЄ. В наслідок цього одна за одною розпускалися або ліквідовувалися політичні партії – конкуренти комуністів. У відповідності з новою соціально-економічною структурою формувалася і зміцнювалася державна влада, котра уособлювала насамперед нічим не обмежену владу комуністичних партій, їх лідерів. Представницька демократія з її вільними виборами повсюдно зникає. Народні фронти, котрі певний час служили комуністам декоративним фасадом для імітації демократії та багатопартійності, камуфляжем насадження тоталітаризму і формою контролю партійно-політичної системи, внаслідок посилення одноособої влади компартій, перетворилася в чисто символічну прикрасу диктатури, а їх учасники, партнери комуністів, розіграні і ліквідовані. Головною опорою партократичної влади стають силові структури, насамперед репресивні секретні органи. 42. Іспанія в період диктатури Прімо де Рівери У червні 1923 р. відбулися вибори до Кортесів, на яких перемогу здобули ліберали. Політична еліта Іспанії вирішила діяти. Заручившись підтримкою короля Альфонса ХІІІ, керуючий Каталонським військовим округом у Барселоні генерал М.Прімо де Рівера 13 вересня 1923 р. захопив владу у Барселоні. Уряд Іспанії пішов у відставку. Король вітав його в Мадриді такими словами: “Дай боже тобі вдачі. Вручаю тобі владу”. Так в Іспанії встановилась військова диктатура – влада фінансової олігархії, буржуазії, поміщиків і церкви. 7 років з (1923-1930) Прімо де Рівера лякав короля армією і, навпаки, усіх – соціалістичною революцією в Іспанії. Уже 15 вересня 1923 р. Прімо де Рівера сформував свій уряд – військову директорію з 8 генералів і одного контр-адмірала. Першим кроком з боку директорії було введення в Іспанії стан облоги, розпуск кортесів і місцевих органів влади – муніципалітетів, розпуск політичних партій. На місце цивільних губернаторів були поставлені військові. По всій країні була встановлена цензура, робітничу пресу було заборонено, окрім газети “Ель соціаліста” – центрального органу Соціалістичної партії. Були заборонені збори, мітинги, демонстрації, було скасовано право на страйки. Суд присяжних припинив розслідування причин поразки іспанської армії в Марокко. Комуністична партія Іспанії пішла в підпілля. Прімо де Рівера обґрунтовував необхідність державного перевороту тим, що держава потребувала оновлення. У 1924 р. Прімо де Рівера створив Патріотичний союз, до якого увійшли представники військових, крупної буржуазії і поміщиків, монархісти, дрібні підприємці міст і люмпен-пролетарі. Період диктатури Прімо де Рівера збігся з періодом стабілізації капіталізму. До того ж в економічній області диктатура дотримувалась політики протекціонізму, здійснювала заходи по залученню робітників до будівництва нових іригаційних споруд, електростанцій, шосейних доріг, залізниць та ін. Це привело до зменшення безробіття, економічного пожвавлення в тому числі. Хоч державний борг на 1929 р. зріс до 29 млрд. песет. За прикладом Муссоліні Прімо де Рівера запроваджував корпоративну систему. Останнім кроком директорії було рішення про заборону вживання мов національних меншин, мовляв їх використання веде до сепаратизму. Проти диктатури виступив Республіканський союз, очолюваний Лерусом і партія Республіканська дія на чолі з М. Асанья. Це була та частина іспанської буржуазії, яка нічого не отримала від диктатури. Республіканський устрій з їх точки зору мав бути більш справедливим в розподілі національних багатств. До дій республіканців долучився рух каталонців за автономію, рух частини офіцерів, професорів, студентів. Переконавшись, що військова директорія непопулярна, Прімо де Рівера в 1925 р. замінив директорію цивільним урядом, в якому диктатору, як і раніше, належала необмежена влада. На 1929 рік соціальна база диктатури Прімо де Рівера звузилась і вона втратила підтримку навіть тих сил, які брали участь в її створенні. Великої Іспанії так і не побудували, селяни землі так і не отримали, оновлення і заспокоєння країни так і не наступило. До того ж інвестиції американських, англійських, канадських фірм в іспанську економіку зачіпали економічні інтереси іспанської буржуазії. Класові протиріччя і соціальні конфлікти в країні посилювались. Прімо де Рівера скликав Національну асамблею, яка мала замінити розпущені Кортеси. Їй було доручено розробити проект нової конституції. Але це вже не могло врятувати диктатуру. 17 серпня 1929 р. 7 республіканських партій у Сен-Себастьяні підписали Пакт про єдність дій у боротьбі за республіку. 28 січня 1930 р. керівництво військових округів відмовили Прімо де Рівері у підтримці Це був крах іспанської буржуазії військовими методами вирішувати соціально-економічні проблеми в країні. Прімо де Рівера пішов у відставку. Економічна криза в Іспанії добила диктатуру, і вона впала. 30. Цивілізаційні зміни в добу індустріалізації Індустріалізація – процес створення великого чи просто машинного виробництва в усіх галузях народного господарства і перехід на цій основі від аграрного до індустріального суспільства. Із завершення промислового перевороту розпочався етап індустріального розвитку суспільства. Основним його змістом був процес створення великого машинного виробництва в усіх галузях господарства. Індустріалізація забезпечила перевагу промисловості над сільськім господарством, важкої індустрії над легкої. Індустріалізація як світовий економічний процес зумовила другий етап науково технічної революції, що розпочався в останні третині 19 ст.. Наприклад в США цьому сприяли такі економічні та політичні фактори: науково-технічний процес розвивався на власній науково-винахідницькій базі, протекціоністська політика для власного виробника та низькі митні тарифи для ввезення іноземного капіталу, різке зростання промислового виробництва в сукупному суспільному продукті національного доходу і національного багатства, розширення колоніальних володінь, промислове та сільського господарське освоєння заходу. Після завершення промислового перевороту розвинуті країни світу вступають в добу індустріалізації. Вона характеризується структурними змінами в господарстві окремих країн. На основі науково-технічних і технологічних винаходів виникають нові галузі виробництва, модернізуються старі. Збільшується доля промислових підприємств у виробництві валового національного продукту (ВНП) і національного доходу (НД). Під час індустріалізації відбувається концентрація виробництва та капітальні зміни в організації та управлінні виробництвом – виникають монополії, акціонерні товариства. Прогрес науки, техніки і технології виробництва в останній третині XIX ст. Індустріалізація в розвинутих країнах відбувалася на основі науково-технічної революції. Відкриття в галузі математики, фізики, хімії, інших наук сприяли технічному прогресові, створенню оригінальних машин, механізмів, приладів, які масово запроваджувалися у виробництво. Найважливішим винаходом останньої третини XIX ст. було створення технічної лінії з виробництва, передачі і споживання електричної енергії. Це стало можливим після винаходу динамомашини (В.Сіменс – Німеччина, 1867 р.), генератора електричного струму (Т.Едісон – США, 1883 р.), трансформатора для передачі електричного струму на відстань (1891), електродвигуна. Розпочалася електрифікація виробництва, транспорту і побуту. Парова енергія стала витіснятися електричною. Були винайдені електрична плавильна піч (1877), електричне зварювання металів (1887), електрична залізниця – трамвай (1879), електрична лампа (1886) та багато інших винаходів. У 80-90-их роках було відкрито і вдосконалено використання інших видів енергії. Серед них виділяються винаходи двигунів внутрішнього згоряння – карбюраторного (Н.Отто, Німеччина, 1887 р.) та дизельного (Р.Дизель – Німеччина, 1893 р.).У 80-их роках двигуни внутрішнього згоряння були вдосконалені. На їх базі німецькі винахідники Г.Даймлер і К.Бенц створили автомобіль, який мав видатне техніко-економічне значення. Відкриття в галузі виробництва хімічної продукції (синтетичні барвники, кислоти, фарбувальні, лікарські, парфумерні та інші вироби) дали поштовх для прискореного розвитку хімічної промисловості. Велике економічне значення мали технічні вдосконалення в металургії – конверторний спосіб виробництва сталі, впровадження мартенівських печей, які значно підвищували продуктивність праці. Цьому сприяли також технічні і технологічні новації в металообробці. Був винайдений автоматичний револьверний верстат (США), вдосконалений токарський та інші металорізальні механізми. Важливі вдосконалення були зроблені в технічній сфері легкої, поліграфічної та інших галузях промисловості (автоматичний ткацький верстат, лінотип, автомат для виробництва пляшок тощо).Темпи технічного прогресу були вражаючими, їх результати важко переоцінити. Технічні та технологічні відкриття різко підвищили ефективність праці, почалося масове виробництво товарів, знизилася їх собівартість. 54. Криза тоталітарного соціалізму в 50-80 рр. XX ст. Смерть Сталіна у березні 1953 р. мала значний вплив на розвиток країн Східної Європи. Звільнення від постійного страху виявило глибокі протиріччя тоталітарного соціалізму і масове невдоволення ним внаслідок обмеження споживання, падіння життєвого рівня, репресій і т.д. У НДР, Польщі, Угорщині виникли політичні кризи. їх неможливо було подолати, зберігши існуючу систему і не застосувавши силу. Значну роль у придушенні виступів населення відіграли радянські війська, які брали безпосередню участь у каральних операціях (Берлін - 1953 p., Угорщина-1956 p.). Не дивлячись на придушення виступів силою, були внесені зміни у курс комуністичних партій, які усунули головні причини невдоволення: - припинялись масові репресії і проводилась часткова реабілітація їх жертв; - було переглянуто темпи і методи індустріалізації; - пом'якшено форми кооперування, а в Польщі вони взагалі були зупинені; - частково знімались обмеження для малого бізнесу. Пізніше було проведено деякі економічні реформи, відбулись певні зміни у відносинах з СРСР: за формою вони набули форми рівноправних. Конфронтацією СРСР і Китаю скористались Румунія і Албанія для отримання більшої самостійності від Москви. Тоталітарний режим не був ліквідований, а лише модифікований. Йому намагались надати рис, які б зробили його привабливішим для народів. Проте процес реформування соціалізму мав жорсткі межі. На певному етапі постало питання про політичні права людини і економічні свободи, приватну власність, ринкові відносини. Це загрожувало монополії комуністів на владу. Дійшовши до цієї межі, комуністичні партії ставали на шлях згортання реформ, який вів до неосталінізму. З цього можна дійти висновку, що соціалізм реформуванню не підлягає в принципі. Перехід до неосталінізму відбувався без особливих катаклізмів. Лише у Чехословаччині він був здійснений за допомогою втручання СРСР і інших соціалістичних держав ("Доктрина Брежнєва" - про колективну відповідальність за долю соціалізму в кожній країні). Це на деякий час відтягнуло кризу соціалізму у Східній Європі. На кінець 80-х років тоталітарні режими у Східній Європі вичерпали свої можливості для прогресу суспільства. Першими симптомами кризи, яка насувалась, стало погіршення економічної ситуації і поява нових соціальних проблем. З'явились риси, не притаманні тоталітарному соціалізму - безробіття, інфляція, падіння життєвого рівня, почали зникати ті, що раніше асоціювались з "завоюванням соціалізму" - стабільність, тверді ціни. Тоталітарна система вичерпала останні аргументи на свій захист. Замовчувати і приховувати масштаби кризи виявилось неможливим в силу більшої відкритості східноєвропейських країн, а також через відсутність значних стратегічних ресурсів, які могли б згладжувати негативні прояви кризи. Масове невдоволення існуючими порядками робило неефективною колишню систему контролю над суспільною свідомістю, без якої тоталітарне суспільство не може існувати. 4. Суспільно-політичний устрій Спарти. З другої половини VII ст. до н. є. на перше місце серед держав Пелопоннесу висувається Спарта. Назву державі дало місто Спарта, що виникло в XI – X ст. до н.є. Впродовж IX – першої половини VIII ст. до н. є. спартанці вели запеклу боротьбу з сусідніми племенами за панування над всією Лаконією – областю на півдні Пелопонесу, яку зрештою підпорядкували своїй владі. Значна частина місцевого (ахейського) населення була поневолена. Ті общини, які мешкали на малородючих землях добровільно визнали гегемонію Спарти, увійшли до складу окремої держави на правах так званих періеків Вони вважалися особисто вільними і користувались громадянськими правами в своїх общинах і полісах. У самій Спарті вони почувалися людьми "другого сорту Таким, чином, у Спарті існували три основні класи: повноправні громадяни – спартіати, поневолені ілоти та вільні, але не повноправні періеки. У цей період сформувалися основи державного устрою Спарти, що не змінювалися впродовж століть. Тут правили дві царські династії, представники яких користувалися загальною повагою, хоча влада їх була дуже обмеженою. Особливе місце в ранній історії Спарти посідає період так званих Мессенських війн. Причиною їх був "земельний голод". Спарта вирішувала цю проблему за рахунок своїх сусідів. Головним об'єктом спартанської експансії стала багата і велика область у південно-західній частині Пелопоннесу – Мессенія. Законодавцем Лікургом було проведено серію реформ, завдяки яким у короткий термін Спарта перетворилася на військовий табір, усі мешканці якого повинні були дотримуватися суворої дисципліни. Закони Лікурга регламентували найменші подробиці поведінки, форми одягу, навіть бороди і вусів кожного громадянина. Основою законів був принцип рівності. Запроваджувалася система заходів, спрямованих проти особистого збагачення: вилучено з обігу золоті та срібні монети, заборонено купівлю-продаж землі, всі спартіати мали носити простий і грубий одяг, було накладено заборону на виробництво і користування предметами розкоші тощо. За виконанням законів і правил поведінки стежили спеціальні наглядачі, які вживали адміністративних заходів до порушників. Перетворення сприяли консолідації вільних громадян перед постійною готовністю ілотів до повстання. Завдяки цьому Спарта вийшла переможницею у третій Месенській і в Пелопоннеській війнах. Вона підкорила і практично всі держави Пелопоннесу, намагаючись поширити свій вплив на Афіни. Державний устрій Спарти мав яскраво виражений характер рабовласницької олігархії. Найвищим органом державної влади були Народні збори (апелла) за участі всіх спартіатів. Проте порівняно з афінськими зборами вони були значно обмежені у правах: могли приймати, або відхиляти закони, але не обговорювати їх. Не обговорювалися також фінансові питання, не контролювалася діяльність магістратів, не розглядалися судові справи. Фактично це був орган спартанської олігархії. Вирішальну роль у державному управлінні відігравала Рада геронтів (герусія) з 30 чоловіків віком старше 60 років. 28 із них обиралися довічно, до складу геронтів входило і два царі. Рада ніким не контролювалася і мала право скасовувати рішення Народних зборів. Вона фактично вирішувала усі справи держави. Не менш авторитетним органом була колегія з п'яти наглядачів. Вони наглядали за виконанням законів, контролювали посадових осіб, навіть діяльність царів, щоб не допустити посилення царської влади, мали право притягати царів до суду. У Спарті владарювали два царі, які належали до двох, династій. Кожний з них користувався однаковою владою і був підконтрольний апеллі, герусії та колегії наглядачів. Прерогативою царів було верховне військове керівництво і керівництво релігійним культом. Царі були великими землевласниками. Величезна роль у державному управлінні належала військовим. Спартанська апелла як верховний орган була практично зборами воїнів-спартіатів. В армії існував і численний командний корпус. Загалом спартанський державний устрій був поєднанням громадянської та військової влади, в якому влада вузької спартанської олігархії урівноважувалась авторитетом військових командирів начолі з царями, з якими змушені були рахуватися спартанські виборні органи. |
|
2. Принципи, методологічні парадигми і методи політичної аналітики.... Тема Принципи, методологічні парадигми і методи політичної аналітики. Ситуаційний аналіз і порівняння як метод аналізу. Етапи здійснення... |
Поняття, зміст, принципи державного управління ... |
|
Боротьба за відновлення української держави, Революційні події та... Російської імперії, а Галинчина, Буковина та Закарпаття (тобто Західна Україна) продовжували належати Австро-Угорській імперії. Таким... |
ТЕМА: Поняття, сутність та основні риси державного управління. Принципи державного управління |
|
2. міжнародні стандарти капіталу у регулюванні ризиків банківської діяльності Очікувані та неочікувані втрати від банківських ризиків. Поняття та функції антикризового управління в банківській діяльності. Місце... |
1: Китай у ХХ на поч. ХХІ ст Великі географічні відкриття й початок формування колоніальної системи. Ост-індські компанії. Британська, французька, іспанська і... |
|
C утність контролю, його принципи,мета та завдання Принципи контролю як науки і принципи його здійснення практично адекватні. Всю систему принципів господарського контролю підрозділяють... |
Модуля, змістовного модуля Витоки та генеза менеджменту державного управління; Суб’єктно-об’єктна детермінація адміністративної діяльності; Методи дослідження... |
|
Екзамен "МЕНЕДЖМЕНТ" Поняття контролю та його місце в системі управління промисловим підприємством. Принципи та цілі функції контролювання |
ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАЛІКУ З КУРСУ «ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ» Становлення та розвиток організацій колективного управління правами авторів. Принципи діяльності |