|
|
Скачати 2.82 Mb.
|
9 лядники, чорнороби — завдяки чому збагачуються її зміст і виховні можливості1. Звичайно, у творенні української народної педагогіки брали участь люди різного соціального і майнового стану. Однак майнова розмаїтість не тільки не заперечує загальнолюдського, а й неухильно підпорядковується йому. Загальнолюдські аспекти й елементи етнопедагогіки, її норми ґрунтуються на властивих будь-якому суспільству зв'язках між людьми, на обов'язкових для суспільного виробництва й самого життя відносинах. У всі часи першими і найціннішими благами були здоров'я і життя людини. Спільними для всіх умовами буття лишаються продовження роду і ті соціальні явища, які покликані служити цьому, — шлюб, сім'я, народження і виховання дітей, моральний захист людини на ґрунті гуманності. Наприклад, у "Повчанні" Володимира Мономаха знаходимо такі ж напучування, поради, як і в народній педагогіці, як-от: "не лінитися, а трудитися"; "милостиню творіть, неоскудну"; "за вбогих не забувайте", "подавайте милостиню сироті"; "не дозволяйте сильним погубити людину"; "ніякої душі християнської не погубляйте"; "старих шануй, як батька, з молодих, як братів"; "остерігайся брехні й пияцтва"; "хворого провідай". Подібні вимоги бачимо і в збірнику норм давньоруського права XI—XII ст. "Руська правда". Помітний вплив на масову практику виховання дітей та підлітків мало прийняття у нас християнства, яке принесло не тільки релігійні норми, а й багатющий досвід морального виховання народів Близького Сходу та Середземномор'я. Історично склалося так, що протягом багатьох віків український народ свої соціальні й педагогічні ідеали нерідко виражав мовою релігії. Аналіз церковних канонічних збірників, родинно-побутових звичаїв переконує, що в рамках обсервації релігії перебували сім'я і всі основні етапи життя людини. Обряди хрещення, шлюбу, похорону, вшанування покійників взяла під опіку Церква. Загальнодоступна ідея соціальної справедливості ("рівність усіх перед Богом"), спільність людської історії, осудження жорстокості, насильства, скнарості й здирства, спонукання до совісті, 1 Див.: Золотослов. Поетичний космос Древньої Русі / Упор, передмова та пер. а давньоруської М Москаленка. — К., 1988. 10 честі, милосердя, заклик до внутрішньої чистоти й людської гідності, порядності імпонують людям скривдженим і приниженим. Певний вплив на свідомість і регулювання поведінки як дорослих, так і дітей мають релігійні доктрини про "всевидюче Боже око", "гармонію душі й тіла", "Страшний суд", обіцяна нагорода за доброчесне життя на землі й покарання за допущені гріхи, скоєне зло. Яскраве зовнішнє і внутрішнє оформлення соборів і церков, урочистість служб Божих, молитов, величність церковного співу, покути за порушення норм християнської моралі або заповідей Божих, амвонні проповіді про праведне життя святих, неординарність релігійних свят і обрядів — усе це сильно впливає на психіку й емоції людини, особливо в дитячому віці. На визначній ролі релігії у вихованні людини неодноразово наголошували літописці і письменники. Зокрема, вони зазначали, що з хрещенням князя Володимира "зовсім його вдача змінилася, не той чоловік став", "мало воював, жив у згоді з сусідами, більше дбав про внутрішній порядок". Під час князівських бенкетів "убогим роздавали гроші, а для хворих і калік по домах розвозили всяку страву — хліб, м'ясо;, рибу, овочі, мед у бочках, квас"1. Винайдення письма на Русі (VI—VIII ст.) та його дальший розвиток дали змогу зберігати етнопедагогіку не тільки в пам'яті та практиці народу, в усній народній творчості, а й фіксувати її на письмі. Активізація національно-визвольної боротьби народу України в козацьку добу (XV—XVII ст.) внесла новий імпульс у розвиток української етнопедагогіки. Головним виховним ідеалом її став козак як втілення всіх чеснот справжнього українця, мужній лицарь-визволитель, безкорисливий захисник скривджених і знедолених. Знекровлення України нав'язаними їй безперервними війнами, зруйнування Січі (1775 р.) царською Росією й ліквідація Гетьманщини (1783 р.) призвели до занепаду козаччини й національного життя українців, до розшматування українських земель штучними кордонами й закріпачення українського народу, до гальмування розвитку української мови і народної педагогіч- Грушевский М. Ілюстрована історія України Руси. — С. 81, 82. 11 ної культури. Досить згадати в зв'язку з цим указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою (1720 р.), указ Катерини II про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії (1754 р.), розпорядження російського синоду (1769 р.) про вилучення українських текстів з церковних книг і конфіскацію українських букварів, закриття недільних шкіл в Україні (1862 р.). З 1863 р. на основі горезвісного "Валуєвського циркуляру" видання книг українською мовою у межах Російської імперії було припинено. А Емський царський указ 1876 р. заборонив увозити книги українською мовою з інших країн. Згодом російський уряд закрив українські театри, заборонив видавати українські дитячі книжечки, скасував українську пресу. Йшло, за висловом В. Винниченка, "планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стертя всякого сліду її, щоб навіть імені її не лишилось"1. І те, що українська мова вижила, що українці зуміли зберегти національну культуру від асиміляції, а себе й дітей своїх від обрусіння, онімечення, полонізації, румунізації, чехізації чи мадяризації, сталося значною мірою завдяки могутній виховній дії української етнопедагогіки. Помітний поступ української народної педагогіки відбувається в першій половині XIX ст. У кінці XIX і на початку XX ст. культурний розвій нашого народу є складовою його загальної боротьби за своє національне відродження. Це привело до відновлення в Україні національної державності і проголошення Української Народної Республіки, а згодом і Західноукраїнської Народної Республіки. Складний процес формування своєї державності спричинився, як відомо, до утворення Української Республіки Рад, а в 1922 р. — союзної республіки. Тяжіння українців до відродження своєї мови, культури, освіти невдовзі були припинені сталінським терором. "Батько всіх часів і народів" ненавидів народне, а тим більш національне, віддаючи перевагу безликій і аморфній "масі". Усе, що не вкладалося у догматичні постулати "вождя", гнівно засуджувалося, люто висміювалося, оголошувалося ворожим, націоналістичним, віддавалося на поталу, зазнавало гоніння 1 Вияниченко В. Відродження нації. — Ч. І. — Київ-Відень, 1920. — С. 34. 12 (наприклад, в адміністративному порядку на початку 40-х рр. було припинено діяльність народних кобзарів.) Чим далі, тим дужче вихолощувалися в українській етнопедагогіці народні основи. Коло її дії поступово звужувалося, виховний вплив послаблювався. Розгорнута у 30-х роках з ініціативи Сталіна та його поплічників "педолофобія" перекреслила не лише педологію, а й народне дитинознавство, повела манівцями професійну педагогіку, вробивши її на довгі роки "бездітною". Право на існування мала тільки та "народна творчість", яка стверджувала культ "вождя". Педагогічну спадщину, створену розумом і талантом народу, сталіністи намагалися зруйнувати вщент. Насаджувана сталінська педагогіка була глибоко чужою педагогіці народній. Якщо в етнопедагогіці підносився гуманізм, то мета сталінської педагогіки полягала в духовному і матеріальному закріпаченні людини, її приниженні і навіть знищенні. Сталінський терор влучав у саме серце будь-якої моральної системи. Відомо, що в основі моральності лежить заповідь "Не вбий!". Сталін перекреслив саму цінність людського життя: "Ліс рубають — тріски летять". Знецінилося людське життя — затріщала й уся система людських цінностей1. Переглядалося буквально все, навіть такі непорушні для етнопедагогіки поняття, як батьківство і материнство, любов до дітей. Система, яка вимагала від кожного офіційних доносів на своїх рідних та близьких, культивувала сімейну зраду, глушила чуття роду, витравлювала зі свідомості молоді пам'ять про своїх предтеч, стимулювала такі аморальні явища, як зневажливе ставлення до рідного народу, мови, нехтування народною творчістю, етнопедагогікою. Внаслідок цього, як з болем у серці писав на сторінках свого щоденника О. Довженко 6 листопада 1945 р., "Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю. Себто, коли ми додамо мільйонів два—три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйони з Західної України, та й зараз висилають немало... Таким чином, Велика Удовиця втра- 13 тила сорок відсотків дітей своїх убитими, спаленими, покатова- . ними, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне , блукання. А до війни, з початку Великої Соціалістичної революції, вона втратила, крім мільйонів загиблих у боях і засланнях , політичних, ще шість мільйонів од голоду в урожайний 1932 рік, ( За двадцять з чимось довоєнних років у ній не прибавилося населення, хоч і стояла вона майже на першому місці в Європі по народженню... Зараз вона важко, коли не смертельно, поранена. Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі... Мій час — край загибелі мого народу... Що робиться в його культурі? Скільки знищено, розігнано... Скільки провінціалізму і тупої самозакоханості, асиміляторів і русифікаторів"1. Не кращими були умови для функціонування української етнопедагогіки і в наступні роки, коли вона офіційно відсувалася на задній план, всіляко принижувалась. Натомість підносилась брежнєвсько-сусловська горе-педагогіка2. Брехня і лицемірство, Ігнорування демократії, соціальної справедливості, кастові привілеї, безперервне зростання кількості розлучень, корупція і злодійство відчутно підірвали педагогічні позиції як школи, так і сім'ї. Виникла парадоксальна ситуація: людина, вихована в дусі вимог народних педагогічних ідеалів, високоморальних поглядів і норм поведінки, не знаходила собі місця у суспільстві, в якому, здавалося б, для неї мали би бути якнайсприятливіші умови. Виховувати сина чи дочку щирою, чесною і принциповою було ризиковано, бо це в умовах тоталітарного ладу означало приректи їх на тяжке життя, безперспективну боротьбу. Подвійна мораль призводила до того, що учні часто в школі чули одне, а вдома — протилежне. Батьки послабили увагу до прищеплення дітям найкращих людських якостей. Це негайно далося взнаки зростанням бездуховності, жорстокості, національного нігілізму, появою манкуртів і перевертнів, брехунів і 1 Довженка О. Україна в огні — К, 1990. — С. 292—-293. 2 Див.: Радзиховський Л. Брежневская педагогика // Учит. газета, — 1988 — 30 авт. 14 лицемірів, злочинців, алкоголіків, ледарів та наркоманів, абсолютно байдужих до життєвих ідеалів порядної людини. Втрати тією чи іншою мірою позначилися на всіх без винятку компонентах української етнопедагогіки — авторитеті сім'ї, почутті роду і сімейного обов'язку, материнстві й дитинстві, традиційній сімейно-побутовій культурі, народних звичаях, мораль-но-етичних нормах, педагогічних ідеалах, фольклорі, народному мистецтві. Епоха революційного оновлення суспільства несе в собі ренесанс української національної освіти, школи, етнопедагогіки, родинного виховання. На потребі забезпечення національно-кулькурного відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя" наголошено в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Етнопедагогічна спадщина українського народу багата й різноманітна. Виховний арсенал її невичерпний. У ньому втілені погляди наших предків на родинне щастя, ставлення до батьків і дітей. Тому вона цілком заслуговує на всебічне вивчення і використання в сучасному родинному вихованні з неухильним збереженням усіх його етнорегіональних виявів. Народна педагогіка як золотий фонд педагогічної науки Усі видатні педагоги минулого і сучасного досягли високого наукового злету завдяки тому, що свою педагогічну творчість будували на ґрунті народної педагогіки. Педагогічна наука знаходить своє відображення у працях учених і практичній діяльності учителів та вихователів, а етнопедагогіка — у народній творчості, виховній практиці батьків і матерів, дідусів і бабусь, родини загалом. Народна педагогіка стала першоосновою становлення і розвитку педагогічної науки. З її чистих джерел черпає творче натхнення не одне покоління видатних педагогів. Народна педагогіка забезпечила високий науковий злет основоположника педагогіки нового часу Я. А. Коменського. Чеський 15 педагог був прекрасно обізнаний з народною педагогікою, вивчав усну народну творчість. Його всесвітньовідомі твори "Велика дидактика", "Материнська школа", "Правила поведінки дітей", як і вся педагогічна спадщина, пронизані ідеями народної педагогіки. Духом народної педагогіки пройняті життя і педагогічна діяльність швейцарського педагога-демократа Й. Г. Песталоцці. Саме народна педагогіка спрямувала його творчість у демократичне русло. "Усе для інших, нічого для себе" — ось принцип, за яким жив Песталоцці. Тому в центрі його творів "Лінгард і Гертруда", "Як Гертруда вчить своїх дітей", "Книга матерів", "Лист до друга про перебування в Станці", "Лебедина пісня" — доля простих трудівників, виховання дітей бідних селян. Народна педагогіка, як і вся народна виховна пансофія, дістала високу оцінку видатних діячів освіти й культури. Першим, хто віддав належне українській народній педагогіці, був вже згадуваний педагог-просвітитель, письменник,етнограф, історик і культурно-громадський діяч О. Духнович. Він перший в Україні теоретично і практично довів, що народна педагогіка є золотим фондом педагогіки наукової. Щире захоплення виховною пансофією народу висловлював один з основоположників педагогічної науки і народної школи К. Ушинський. За його словами, виховання не треба вигадувати, бо воно існує у народі стільки віків, скільки існує сам народ, з ним народилося, з ним зросло, відобразило в собі всю його історію і всі його якості. "Не педагогіка і не педагоги, але сам народ та його великі люди прокладають шлях у майбутнє: виховання тільки йде цим шляхом і, діючи заодно з іншими громадськими силами, допомагає йти ним окремим особам і новим поколінням"1. Твори К. Ушинського — це справжні золоті розсипи народної педагогіки. Так, у першій частині його книжки "Рідне слово" понад 75%, а в другій майже 50% загальної кількості матеріалу — це фольклор. У "Рідному слові" Ушинський використав 366 прислів'їв і приказок, 62 загадки, 51 баєчку і жарт, 32 народні казки, 22 народні пісні, 7 скоромовок, а також безліч творів 1 Ушинський К. Д. Про народність у громадському вихованні // Вибр. пед. твори: У 2 г. — К. 1983 Т. 1. — С 103. 16 (у тому числі й власних), близьких за змістом і формою до народних. Серед них помітне місце займає український фольклор. Та то й не дивно. Адже К. Ушинський за походженням українець, дитячі роки провів на Україні в селі Богданівка, що на Чернігівщині, і глибоко знав педагогічну творчість свого народу. К. Ушинський з великою пошаною ставився до народної педагогіки, зробивши її вінцем своєї педагогічної теорії. Він не раз Наголошував на величезному значенні пам'яток виховної творчості народу у вихованні та навчанні, і на перше місце серед них ставив народні казки "як перші й блискучі спроби" народної педагогіки. "І я не думаю, — пише Ушинський, — щоб хто-небудь був спроможний змагатися в цьому випадку з педагогічним генієм народу... Я рішуче ставлю народну казку недосяжно вище від усіх оповідань, написаних спеціально для дітей освіченою літературою"1. Авторитетне слово видатного педагога на захист народної казки як неперевершеного виховного засобу впливу на дітей стало застереженням тим невігласам, які не розуміли народної педагогіки, а робили спроби вилучити казку з виховного арсеналу під надуманим приводом, що в ній, мовляв, відсутній "об'єктивний реалістичний зміст". На особливій ролі виховного досвіду народу в педагогічній науці й житті суспільства наголошував видатний український філософ,письменник і педагог Г. Сковорода: "Досвід — батько мистецтва, поведінки й звички. З нього народились усі науки й книги"2. Ідеями української народної педагогіки пройнята вся його спадщина. Так, у притчі "Вдячний Єродій" автор надає перевагу родинному вихованню у трудовій сім'ї над вихованням аристократичним, побудованим за іноземними еталонами Він засуджує верхівку суспільства, яка третирувала все національне, зневажливо ставилась до свого народу, його мови, звичаїв і традицій. За словами Сковороди, кожен має пізнати свій народ, а в народі — себе. Якщо ти українець, то будь ним. Усе добре на своїм місці, в своїй мірі. І прекрасне все те, що чисте, природне, 1 Ушинський К. Д. Рідне слово // Вибр. пед. твори: У 2 т. — К., 1983 Т. 2. — С. 271, 272. 2 Скоаоройа Г. Вірші, пісні, байки, діалоги, трактати, притчі — К., 1983 |
|
Тема. Коли пісня жартує Музичний матеріал: українська народна пісня «Сіяв мужик просо»; українська народна пісня «Господарство»; українська народна пісня... |
Тема. Хоч не пишно, аби затишно. Українська народна казка «Рукавичка» Мета |
|
Конкурсу вишиванки «Українська народна модель» Тернопільська міська рада та інформаційний портал м. Тернополя 0352. com ua оголошують конкурс на кращу вишиванку у м. Тернополі |
Періодизація історії української культури Поняття культура. Українська народна та національна культура: їх основний зміст і взаємозв’язок |
|
1. Загальні засади дошкільної педагогіки Дошкільна педагогіка, як... Загальними засадами дошкільної педагогіки є її предмет, особливості та організація педагогічного дослідження в галузі дошкільної... |
Урок- подорож Тема: Українська народна вишивка ... |
|
ТЕМА : ПЕДАГОГІКА ЯК НАУКА ЇЇ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК Педагогіка – це сукупність теоретичних і прикладних наук про навчання, виховання і розвиток особистості |
Тема уроку. Українська народна казка «Колобок» Мета уроку Виховувати наполегливість у здобутті знань. Прищеплювати любов до книг, бережне ставлення до них. Пробуджувати бажання читати казки... |
|
Лозниця В. С. Психологія і педагогіка: основні положення: Навч посібник... Тема Цілі та завдання психолого-педагогічної підготовки фахівця. Психологія та педагогіка як науки |
Українська народна казка «Лисичка та журавель» Вдосконалювати навички правильного, виразного, свідомого, швидкого читання. Розвивати мовлення, увагу, пам'ять, уміння міркувати.... |