|
|
Скачати 2.82 Mb.
|
|
БАТЬКИ І ДІТИ Батьки і діти! Діти і батьки! Нерояділиме і одвічне коло... Борис Олійник Тепло отчого дому Тепло домашнього затишку, одруження з коханою людиною — передумови щасливої долі, успішного виховання дітей. Рідна домівка, рідне гніздо — так у народі називають батьківську хату. "Важко виразити словами, — писав К. Ушинський, — те особливе світле щось, що народжується у нашій: душі, коли ми згадуємо тепло рідного сімейного гнізда. До глибокої старості залишаються в нас якісь сердечні зв'язки з тією родиною, з якої ми вийшли"1. Про значення рідного дому в житті людини говорять: "Скрізь добре, але вдома найкраще". "Удома і стіни допомагають", "Добре тому, хто в своєму дому", "Своя хата — своя правда, своя стріха — своя втіха", "Не пізно до свого дому й опівночі", "Свій дім не ворог: коли прийдеш — то прийме". Рідна домівка — це не тільки місце притулку, дах над головою, а й сімейне вогнище місце захисту від життєвих негод. Про це свідчить народна масо ворухлива гра для дітей "Гуси, гуси, додому!". "Вовки" (два-три гравці) ловлять інших учасників гри ~ "гусей", які, щоб уникну ти небезпеки, прагнуть швидко добігти "додому". А "вдома" вже ніякий вовк не страшний. Тут ніхто не посміє тебе скривдити. До речі, "спорудження хати" як місця притулку й захисту є однією з найпоширеніших ігор у дітей. Особливий духовний вплив батьківського дому на формування особистості відбувається завдяки щирій материнській ласці небагатослівній любові батька, домашньому теплу, піклуванню затишкові і захистові, сімейній злагоді. Красивий той дім, де живе дружна й міцна сім'я, де панують любов і злагода. Щаслива та оселя, що повниться радісним дитя 1 К. Д. Ушиніський про сімейне виховання. — К., 1974. — С. 59. 74 чим багатоголоссям, де діти ростуть у дружньому родинному колі, у гурті братів і сестер. Народна педагогіка надає першорядного значення виховному клімату сім'ї як основному чинникові формування особистості. "Нащо клад, коли в сім'ї лад", — кажуть у народі, а цей вислів несе в собі глибокий педагогічний зміст. Не раз можна почути і таке: добра та сім'я, Де виростають добрі діти. Цим підкреслюється та особлива роль, яку відіграє у вихованні дітей загальний мікроклімат сімейного життя, його настрій, звичай, спрямованість. Лад у сім'ї веде до створення, як тепер прийнято казати, сприятливого педагогічного клімату, а отже, і до успіхів у вихованні. А це буває у такій сім'ї, де всі живуть цілеспрямованим життям згуртованого, здорового колективу, де панує дух взаємодопомоги, тепла, щирої взаємної турботи. У сім'ї, яка закладає основні підвалини виховання і формування характерів дітей, народна мудрість бачить свій головний педагогічний інструментарій. Рід і родина Видатний учений П. Житецький писав, що "родство в поетичних уявленнях українського народу складає своєрідний культ, уся народна етика зводиться загалом до так званої сімейної моралі, заснованої на почутті родства"1. Шанобливе ставлення до рідні проповідують українські народні прислів'я і приказки ("Хоч і по коліна в воду, аби до свого роду", "Свого доправляйся, роду не чужайся", "Нема в світі, як родина, про це скаже і дитина", "Свій хоч не заплаче, то скривиться, хоч не скривиться, то не висміє"). Жити на світі без зв'язків з родом, і без родинної підтримки важко: Та журба ж мене ізсушила, та журба мене ізв'ялила, Що найменша в степу птиця та й та мене била. Ой тим вона побиває, що роду немає. 1 Житецкий П. Малорусские вирши нравоучительного содержания // Киовск. старина. — 1892. — С. 403. 75 Ой вийду я за ворота — стаю, як сирота, Ніхто мене не спитає, що роду нелає...1 Як "нема роду — родиночки", то "ні до чого притулитися", "нікому порадоньки дати". І навпаки: В кого батько, в кого мати — Є з ким розмовляти; В кого брати, в кого сестри — Є з ким погуляти2. Особливо нестерпним є становище поза родом у чужому краї: Соловейку маленький, в тебе голос тоненький, Защебечи ти мені, бо я в чужій стороні; Бо я в чужій стороні, нема роду при мені, Ані роду, ні родини, ні просвітлої години, Ні отця, ні матусі, пі рідного брата3. Без зв'язку з ріднею, як і без рідного краю, людина безпорадна: Ані дитини, ані родини, Ні рідненького вітця, Я ходжу-броджу по чужім краю, Яко блудненька вівця*. Тому таким хвилюючим і щирим є звернення до родини: Вербо ж ти моя, вербо, Чого хиляєшся? Ой роде ж мій, роде, Чого цураєшся? Ой роде ж мій, роде, Не цурайся мене!ь Нашому роду нема переводу. Народні педагоги сумлінно трудяться над тим, щоб сформувати в молодого покоління знання і відчуття роду, бо "без роду нема народу". Слова "рід", "родина" часто фігурують у народному спілкуванні: рід як сув'язь по- 1 Українські народні пісні: Родинно-побутова лірика. — К., 1965. — Ч. 2. — С. 192. 2 Там же. — С. 191. 3 Українські народні пісні в записах І. Франка. — Львів, 1966. — С. 47 —48. 4 Українські народні пісні: Родинно-побутова лірика. — Ч. 2. — С. 222. 5 Там же. 76 колінь, що походять від одного предка, родина як група людей, що складається з чоловіка, жінки, дітей, інших близьких родичів, які живуть разом. Ці слова ввійшли в обіг практичного народного виховання здавна, ще з давньоруських часів. А виникнення їх зумовлено існуванням родової організації суспільства слов'ян. Народ створив багату лексику для позначення різних родинних стосунків. Завдяки цьому народна педагогіка має в своєму розпорядженні повний набір назв спорідненості та свояцтва1. Родичі й свояки підтримують між собою дійові контакти. Вони часто зустрічаються і спілкуються, особливо якщо мешкають в одному місті чи селі, радяться, допомагають один одному, ділять радість і горе. У народі здавна прийнято влаштовувати традиційні родинні свята, на які запрошують усю рідню. Для дітей такі родинні взаємини є джерелом не тільки задоволення і втіхи, а й великої виховної сили, бо все це, врешті решт, робиться заради дітей, аби виховати в них родинні почуття. Про це співається в українській народній пісні "Під білою березою". Брат і сестра живуть у незгоді через посаг (братові батьки дали більше). Однак сестра все ж вирішила відвідати брата, заявивши: Я не прийшла їсти, пити, Але прийшла подивитись, Щоби мене діти знали Та й тіткою називали2. Шлюб і сім'я як виховна організація "З родини йде життя людини", "Без сім'ї — нема щастя на землі" — твердять українські народні прислів'я і приказки. Такі ж думки виражають афоризми й інших народів: "Сім'я — ключ до щастя"3. Сім'я робить життя повнокровним, дає щастя: самітню, яка не має сім'ї, людину називають "перекотиполем". Життя її 1 Див. Бурячок А. А. Назви спорідненості і свояцтва в українській мові — К., 1961. 2 Народні пісні з-над Дністра в записах Євгенії Яроншнської. — К., 1972. — С, 134. 3 Мудрість народна: Азербайджанські прислів'я та приказки. — К, 1974. — С. 76. 77 беззмістовне, нецікаве й безперспективне. Воно нерідко порівнюється з безплідним деревом, щербатим горщиком: Ой горе тому нежонатому, Як тому горщикові щербатому, Що ще не кипить, та вже ізбігає, Куди не повернеться — щастя немає1. Людина, яка з поважних причин залишилась без сім'ї, заслуговує глибокого співчуття. Якщо ж вона навмисне уникає обов'язків сім'янина, то її осудять. Недаремно вважають, що прожив на світі тільки той, хто побудував нову хату, викопав криницю, посадив дерево, створив міцну сім'ю і виховав гарних дітей. Жити, за народними поглядами, означає творити людину, продовжувати себе в своїх дітях. Народна педагогіка дійшла цілком раціональних висновків щодо функції сім'ї у суспільстві — відтворення людського роду і виховання дітей, організація господарської діяльності, побуту і дозвілля. Це яскраво простежується, зокрема, на прикладі української весільної обрядовості2, а також родинно-побутового фольклору3. Основою сім'ї є шлюб. Той, хто його бере, здійснює надзвичайно відповідальний крок у своєму житті. Недаремно кажуть: "Оженитися — не дощ переждати", "Заміж вийти— не дощову годину пересидіти". Народні звичаї і традиції українців спрямовані на те, аби зміцнювати авторитет і єднальну силу шлюбу. У народних піснях так і зазначається: ...на рушничку стати, Тоді не розлучить ні батько, ні мати, Ні чужая чужина...* Шлюб береться на все життя ("Се не на рік, а на цілий вік", "З ким вінчатися, з тим і кінчатися"). Він накладає на людину нові обов'язки ("Заміж іти — треба знати, що нема ні вислуг, ні відставки", "Не штука женитися, та треба журитися, треба ложки, треба миски, треба ночов і колиски"). А тому й одруження 1 Народні пісні в описах І. Манжури. - К., 1974. - С.125 2 Борисенко В. К. Весільні звичаї та обряди на Україні. - К, 1988. - С. 192. 3 Пісні родинного життя. ~ К., 1988. - с. 359 4 Борисенко В. К. Весільні звичаї та обряди на Україні. - С. 193 78 вимагає тверезої розсудливості ("Перш, ніж одружитись, треба роздивитись"). То й Не дивно, що з уст юнака чи дівчини так часто зринають запитання: Порадь мені, гаю, що маю робити, Чи мені жениться, чи так волочиться? Порадь мені, гаю, яку милу брати!..1 Або: ЯК ягідок назбирати, аби не зламати? Чи маю ще дівочити, чи ся віддавати? Як віддамся хоч за кого — гаразду не буде, А як довго дівочити, то що скажуть люди?2 Коли юнак твердо вирішив оженитися, то повідомляє про це своїх батьків і просить поради: — Чи ту, мамо, сватать, що голова гладка? — Сватай, синку, й людей питай, чи метена хатка! — Чи ту, мамо, сватать, що намистечко висить? — Сватай, синку, й людей питай, чи діжу замісить! — Чи ту, мамо, сватать, що дрібненько ходить? — Сватай, синку, й людей питай, чи ділечко робить!3 Українська етнопедагогіка застерігає від легковажності, осуджує непродумані, поспішні шлюби ("Поспішився — оженився і в біду зразу ввалився", "Ступив у закон, як собака в цибулю", "Козак оженився, неначе утопився"). "Штанці по колінця, а попав у сильця", — кажуть про того, хто рано одружився. Глузують з того, хто збирається передчасно женитися ("Ще молоко на губах не обсохло, а він женитися задумав"). Загального осуду зазнає і безпричинне затяжне парубкування та дівування: "Перестояна трава — ні сіно, ні солома", "Старий парубок — ні чоловік, ні вдівець", "Стара правда завше добра, але не стара дівка". Народну педагогіку можна назвати сумлінною сімейною будівницею, невтомною піклувальницею про сім'ю як виховну організацію. У ній усе ретельно й педагогічно передбачливо розраховано на те, щоб будувати дружню, здорову і міцну сім'ю, 1 Чубинский П. П. Труды, этнографическо-статистической зкспедиции в За-падно-Русский край. — Спб., 1874. — Т. 5. — С. 495. 2 Квіти Верховини. Коломийки. — К, 1985. — С. 198. 3 Чубинский її. П. Труды,... — Спб., 1873. — Т. 4. — С. 52—53. 79 здатну мати дітей і правильно їх виховувати. Одруження розглядається як цілком природний, потрібний і неминучий етап у житті кожної нормальної людини ("В тата — мами не до віку", "З віком дівці не сидіти"). Але одружуватися треба тоді, коли настане для цього пора, щоб було ні зарано, ні запізно, але неодмінно в молодості. І в цьому є значний життєво-педагогічний сенс. Якщо своєчасно одружишся, то встигнеш виховати дітей і допомогти їм, дочекаєшся онуків, а то й правнуків ("Не журися, рано вставши, молодим женившись: рано вставши — багато зробиш, молодим женишся, — дітей до розуму доведеш, скоріше помочі діждешся"). Дозріти до шлюбу в загальноприйнятому розумінні означає повну здатність самому вже на хліб заробляти й матеріально утримувати сім'ю, бути готовим виконувати всі нелегкі сімейні обов'язки ("Оженитися — не напасть, та щоб, женившись, не пропасть", "Оженився, сатано, заробляй на пшоно"), щоб не було так: "Як женився, то хвалився, що буде косити, а як оженився, пішов косити та й став голосити". Одруження не має бути насильним. Шлюб з примусу чи якогось підступного розрахунку — аморальний. Народна педагогіка виробила моральні критерії справді добровільного вибору подружньої пари і бореться за втілення їх у життя. Основою для шлюбу і створення сім'ї є не якась майнова чи, інша вигода, а щире взаємне кохання подружжя ("Хоч в одній; льолі, аби до любові!", "Не з багатством жити, а з людиною"). Про окрилюючу, єднальну і всеперемагаючу силу кохання сказано немало: "Любов, як перстень, не має кінця", "Любов сильніша за: смерть", "Кохання, неначе добрий кінь, носить людину", "Давньої любові й іржа не з'їсть", "Хто любить, той того й голубить", "Хоч у курені, аби до серця мені", "Хто милий, той красен". Закохана дівчина каже: "Нехай мене той голубить, а хто вірно мене любить. Нехай мене той займає, хто кохання в серці має"; "Віддай мене, мамунцю, за такого, що він мене вірно любить, а я його". Справжнє кохання народ ставить значно вище від усякого багатства, срібла й золота:
Так будеш, серденько, навік ти моя.
Не маю срібла, не маю Злата; 80 Опріч любові, що к тобі маю, Я всім убога — того не таю! — Не треба ж мені злата — я й сам придбаю. А треба дівчину, що я кохаю1. Поза увагою не залишаються випадки несправедливих шлюбів, у яких передовсім стоять матеріальні розрахунки, коли батьки, брати чи сестри в гонитві за багатством насильно розлучають закоханих. Цим зумовлено те, що український фольклор містить чимало сумних тужливих пісень про нещасливе одруження, про трагізм становища жінки, відданої заміж за нелюба. Найчастіше ці жалі та скарги виливаються матері ("Мати, мати, що -ж ти гадала, що за нелюбом світ зав'язала?"). Мотивом страждання прийняті пісні "Кохав мене батько, як білу тополю", "Ой попливи, вутко", "Чи я в лузі не калина була", "Із-за гори...", "Ой мій батько гіркий мені світа зав'язав", "Ой і зійду я на могилу" та ін. У багатьох піснях народна педагогіка стверджує віру в неминучу перемогу кохання як основи родинного щасливого життя, а з ним і здорового виховного осередку. Коли побираються закохані, то й життєві труднощі здаються не такими вже й страшними, бо там, де згода в сімействі, найважче стає легким. Однак пісень про щасливе подружнє життя у народній поезії не так уже й багато. І все ж український народ ніколи не впадав у відчай і послідовно боровся за утвердження високоморальних родинних ідеалів через їх Постійне проповідування і практичне втілення. Краса високих людських почуттів як основа справжньої сім'ї знайшла відображення в численних українських народних піснях про кохання. Про силу кохання в сім'ї наш народ склав казки, оповідання, легенди. Народна педагогіка застерігає від шлюбу з розрахунку, вчить совість на багатство не міняти ("Женись на дочці, а не на тещі"). Найбільш щирими і відвертими є вихідці з трудових верств населення ("Безприданниця— правдивиця, що є, те й є"). Про чваньковитих багатіїв бідні люди кажуть: "Широкого поля ягода. Нам не рівня". 1 Чубинский П. П. Труды... — Т. 5. — С. 77. 81 Симпатії до людей зі свого соціального і майнового стану настільки великі, що спонукають дівчину віддатися навіть за нелюба, аби не за пана (пісня "Ой летіла зозуленька по Вкраїні"). У ситуації ж вибору любові чи багатства перевага надається любові: Не там щастя, не там доля, де багаті люди, Хто злучиться із милою, тому гаразд буде. Той, хто оженився заради багатства, дуже швидко розчаровується ( Є в неї воли та корови, але немає з нею любої розмови , Де беруться не з любові, там щастя не буде"). Звичайно, на вибір шлюбної пари значно впливає зовнішність людини ("Личко дівку віддає", "З гарною одружитися— є на кого подивитися", "З гарної дівки гарна й молодиця"). В одчій з українських народних пісень вибір подружньої пари мотивується такими бажаннями: ...Щоб роду тихенького, Щоб личка біленького, Щоб чорнії брови Й сама до розмови. Український народ щедро оспівав і опоетизував у своїх піснях дівочу та юнацьку красу. Про це складено чимало афоризмів і порівнянь: "Дівчина — як у лузі калина", "Гарна дівка, як маківка , "Дівчина, як берізонька, сережками завішена", "Дівка — як ягідка", "Парубочок — як дубочок". Поряд з цим народна педагогіка застерігає: "З краси не пить роси", "За гарного підеш — лиха наживеш". Тут і повчання молодим не гонитися лише за красою, а зважати й на людські якості: доброту, працьовитість ( Не шукай красоти, а шукай доброти"), любов до дітей та ін. Свідченням прагнення одружитися з доброю людиною є звичай, поширений у давнину на Русі: парубкові, який приходив свататись до дівчини, пропонували стілець, на якому сиділа кішка. Якщо хлопець штовхне її роздратовано — злий, поведеться лагідно — добрий. Наречені хотіли бачити одне в одного такі риси, як правдивість і щирість, чесність і благородство, хазяйновитість, прагнен- 82 ня мати дітей і виховувати їх, рішучість у боротьбі за сімейне щастя. Саме на цьому ґрунті й постала карпатська легенда про шовкову косицю — шовкову квітку. Так називають гуцули дивний витвір природи, відомий як білотка альпійська, або едельвейс. Ніжна шовкова квітка росте на неприступних кам'яних урвищах. Тільки сміливець міг принести коханій дівчині цю квітку. Міг принести, а міг і загинути. Але той, хто, ризикуючи життям В ім'я любові, приніс квітку, той зможе захистити свою любов, той вартий любові. Розповідають, ніби так одружувались колись гуцульські легіні1. Одне з найвищих мірил людської гідності і порядності в народній педагогіці — честь людини. Зрозуміло, що тим, хто одружується, хочеться мати супутника життя з чесного роду. У народній пісні "Ой вийду я за ворота" дівчина так і каже парубкові: Пішов, гидкий, пішов, стидкий, Поганого роду.. Парубок, який звів одну, а одружується з іншою, заслуговує на прокляття, як це сказано в пісні устами зведеної дівчини: ...Щоб ти женився щомісяця, щогоду. Щоб ти женився — тобі дівок не стало, Щоб над тобою сонечко не світило, Щоб над тобою ясний місяць не сходив, Як ти божився, як мене з ума зводив3. Парубка Шумильця, який зрадив тринадцять дівчат, "ведуть рубати" (пісня "Нема Шумильця на. селі")4. Доброго слова не варта й дівчина, яка не вміє берегти своєї честі. Це про таку кажуть: "Цілувала, а кого і сама не знала!", "І по горіхи не ходила, а запаску загубила". Поведінці легковажної дівчини, як і парубка, виправдання немає. Але з батьків не знімається провина за погану поведінку сина чи дочки. Тому й в уста покритки народ вклав такі слова: "Оце на тобі, моя ненько, за твою науку: колихала ти мене, коли- 1 Шовкова косиця / Упор. В. Комепдар. — Ужгород, 1973. — С. б. 2 Українські народні пісні: Родинно-побутова лірика. — Ч. 1. — С. 70. 3 Там же. — С. 494. 4 Народні пісні в записах І. Франка..— Львів, 1966. — С. 139. 83 хай онуку", "Гайка-лайка пішла на долинку, принесла дитинку", "Оце тобі, тату, за твою науку: сядь собі у запічку, колиши онуку". . Хто, як не люди старшого покоління, навчені життєвим досвідом, повинні відвернути молодь від необачних учинків, особливо у взаєминах між юнаком і дівчиною. І тут застереження батьків, громадська думка особливо вагомі; їх педагогічне значення переоцінити важко. Народна педагогіка засуджує юнаків, які поглядають на чужих жінок, і дівчат, які раді залицянням чужих чоловіків. При одруженні не обходиться без авторитетного слова та поради батька й матері. "Казав мені батько, щоб я оженився...", — співається в одній з відомих народних пісень. Юнак просить дівчину: — Дівчинонько, Ти вірненька! Спитай матір Ти стихенька, Чи позволить ходити, Тебе вірно любити молоду. Хлопець-сирота жаліється, що не має батьків-порадників:
Дали б мені порадоньку, яку жінку брати. Добре виховані діти, стаючи на рушник, не забувають попросити благословення своїх батьків, бо воно знаменує собою майбутнє щастя молодої сім'ї: Ой щасливий тла Яківко уродився, Що рідному отцю — ненці поклонився. Мудра порада батьків сприймається з глибокою вдячністю:
Що ви мене порадили І до вінонька випровадили. Як бачимо, народна педагогіка народила й виплекала той ідеал наречених, до якого треба прагнути, який треба утверджувати в житті. 84 Істини, проголошені народною педагогікою, вічні, вони ніколи не старіють. Інша річ, що у практичне втілення цих істин кожна історична доба може вносити певні корективи. Візьмімо для прикладу хоч би таку важливу дівочу рису, як цнотливість. Незайманість дівчини піднесено народною педагогікою до найкращої моральної риси нареченої ("Батьком-матірью не хвались, а хвалися честю", "І воза не возила, та двір украсила"), — кажуть про дівчину, що вийшла заміж цнотливою ("Лучше цнота в болоті, як нецнота в золоті"). До нецнотливої парубки свататися не поспішають ("Ой гріхи мої чубаті, ніхто мене через те не свата"), її обминають ("Як не дівка, — йди до дідька"). У традиційному народному розумінні дівчина тільки цнотлива. Був час на Україні, коли цнотливість молодої підлягала перевірці під час весільного церемоніалу — "через комору". Молодим готували постіль у коморі, приспівуючи: — Ой хто буде спати, Будем йому та постіль стлати, Соломки в головки, Сінця під колінця, А м'яти під п'яти, Щоб було м'яко спати! Дружки ведуть шлюбну пару в комору. Вивід її з комори супроводжується веселою піснею, що славить калину й ложе подружньої вірності. Калина — символ збереження дівочої невинності молодою і шлюбного з'єднання: Темного лугу калина весь луг окрасила, Доброго батька дитина весь рід звеселила. Нічого дивувати: така була й її мати1. Цнотливість доньки приносить честь і радість її батькам. І великий сором був тій молодій, що "загубила калину", тобто втратила невинність до шлюбу. Над нею та її рідними міг глумитися кожний, як тільки міг і хотів. Рідні й гості молодого могли демонстративно покинути весілля, а молодий — назавжди зректися молодої. Двері хати молодої та ворота її обійстя обмазували дьогтем. 1 Чубинский П. П. Трудьі.. — Т. 4. — С.135 85 В українських народних піснях розповідається про те, як за втрату дівочої честі, дівчина дістає покарання смертю. Цей мотив знайшов особливо сильне вираження у пісні про спалення спокусниками дівчини під сосною. Традиційний колись обряд "комора" відійшов у минуле. У суто інтимні справи молодих тепер ніхто з весільних гостей не втручається. Але це аж ніяк не означає, що нині дівоча честь та парубоцька гідність не в пошані. Хіба цнотливість не є моральною окрасою сучасної дівчини? |
|
Тема. Коли пісня жартує Музичний матеріал: українська народна пісня «Сіяв мужик просо»; українська народна пісня «Господарство»; українська народна пісня... |
Тема. Хоч не пишно, аби затишно. Українська народна казка «Рукавичка» Мета |
|
Конкурсу вишиванки «Українська народна модель» Тернопільська міська рада та інформаційний портал м. Тернополя 0352. com ua оголошують конкурс на кращу вишиванку у м. Тернополі |
Періодизація історії української культури Поняття культура. Українська народна та національна культура: їх основний зміст і взаємозв’язок |
|
1. Загальні засади дошкільної педагогіки Дошкільна педагогіка, як... Загальними засадами дошкільної педагогіки є її предмет, особливості та організація педагогічного дослідження в галузі дошкільної... |
Урок- подорож Тема: Українська народна вишивка ... |
|
ТЕМА : ПЕДАГОГІКА ЯК НАУКА ЇЇ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК Педагогіка – це сукупність теоретичних і прикладних наук про навчання, виховання і розвиток особистості |
Тема уроку. Українська народна казка «Колобок» Мета уроку Виховувати наполегливість у здобутті знань. Прищеплювати любов до книг, бережне ставлення до них. Пробуджувати бажання читати казки... |
|
Лозниця В. С. Психологія і педагогіка: основні положення: Навч посібник... Тема Цілі та завдання психолого-педагогічної підготовки фахівця. Психологія та педагогіка як науки |
Українська народна казка «Лисичка та журавель» Вдосконалювати навички правильного, виразного, свідомого, швидкого читання. Розвивати мовлення, увагу, пам'ять, уміння міркувати.... |