|
|
Скачати 2.82 Mb.
|
Вправляння і приймання займають у народному вихованні одне з чільних місць. Вони є своєрідною "гімнастикою поведінки" дітей і реалізуються через застосування комплексу різноманіт- 54 них прийомів: вимоги, показу, тренування, нагадування, контролю й самоконтролю. Вимога допомагає вихованцеві збагнути суть і насущність потреби в звичаях і манерах поведінки. У народній педагогіці вони виражаються по-різному: у цікавій розповіді про повчальний факт з життя людей, у мудрій пораді старших, в афоризмові ("Не будь у людях примітний, а будь вдома привітний", "У гостині останній починай їсти, а перший переставай"), заповіді ("Не кради", "Поважай старших", "Шануй батька і матір"). Вимоги у формі наказу чи погроз у практиці народного виховання трапляються дуже рідко. До них вдаються лише в крайньому разі, найчастіше тоді, коли вихованець виявляє зухвалу впертість і непослух, та й то після випробування усіх інших можливих методів і прийомів, зокрема показу позитивного прикладу. Прийом показу відзначається високою дійовістю, тому що виражається у демонструванні живого, наочного взірця й пробуджує емоційні переживання ("Якщо він може, то чому я не можу?"). Саме на це розраховують вихователі, коли кажуть підліткові: "Подивись, як гарно бавить свого молодшого братика ця дівчинка". Або: "Я тобі зараз покажу, як треба ввічливо запрошувати дівчину до танцю". Щоб та чи інша дія, наприклад, манера вітатися, закріпилась і стала звичкою, не обійтися без нагадування, яке допомагає долати забудькуватість. Щоправда, постійні нагадування, та ще в категоричній формі, можуть набриднути й не дати бажаного результату. А тому їх роблять делікатно й часто-густо в жартівливій формі. Народна педагогіка обстоює довірливе ставлення до людини, що не виключає контролю дорослих за поведінкою дитини ("Довіряй, але перевіряй!"). Контроль може бути різний: педантично-в'їдливий користі не дає; доброзичливий і мудрий сприймається з вдячністю, бо допомагає виявляти і долати труднощі, спонукає до самовдосконалення і самоконтролю ("Найкращий контроль — власна совість"). Вік людини порівняно недовгий ("Вік наш — як година"), швидко минає ("Збіжить вік — як одна година", "Літа упливають, як вода", "Вік пройшов, як батогом ляснув"). Тож і прожити його треба змістовно, гідно. У зв'язку з цим у народній педагогіці велика увага приділяється чинникові часу в житті людини. 55 Про раціональне використання часу на основі дотримання тих чи інших режимних моментів ідеться в багатьох прислів'ях і приказках, наприклад: "Хто рано встає, тому Бог дає", "Зі сном, як з волом, борися, а рано вставати не лінися", "Сьогоднішньої роботи на завтра не відкладай", "Зробив діло — гуляй сміло". Глибоко замислитися над невпинним плином часу спонукають також народні загадки. І це не випадково: режим, тобто розум ний і чіткий розпорядок життя і діяльності дитини, народна педагогіка розглядає як один з дійових методів виховання, важливий чинник формування звичок. У практиці народного виховання режим формується на основі укладу життя трудової родини в селі чи в місті, з урахуванням віку й статі дитини, пори року й навіть Дня — будень, неділя чи свято. Широко застосовуються у народі такі дійові методи виховання, як виконання різних доручень і обов'язків, дитячі ігри та забави. До виконання різних доручень дітьми практика народного виховання вдається досить часто. Обов'язки дітей випливають із потреб трудової сім'ї. І доручення вдома вони одержують най частіше від батьків. Щоденне їх виконання змалку дисциплінує дитину, формує почуття відповідальності, вчить раціональному використанню часу, будить ініціативу, гартує характер і виробляє вольові якості, привчає долати труднощі й закінчувати розпочату справу ("Кінець діло хвалить"). Успішне виконання доручення дарує дитині радість успіху, особливо, коли це оцінив хтось з авторитетних людей — батько чи мати, дідусь чи бабуся Доручення визначають відповідно до віку і статі дитини з поступовим їх ускладненням, коло їх досить широке. Наприклад, сільські і міські діти виконують різну хатню роботу, бавлять немовлят, допомагають батькам у праці. Чим старшими стають діти, тим складнішають доручення. Інколи доручення чи обов'язки не до вподоби дитині (вони й не можуть бути завжди тільки приємними). Тому треба привчити дітей виконувати і те, що не приємне, важке, але необхідне. Серед методів формування суспільної поведінки дітей особлива роль належить дитячій грі. 56 Дитяча гра — один з основних видів діяльності дітей, спрямований на практичне пізнання навколишніх предметів і явищ через відтворення дій та взаємин дорослих. Гра, забава, а тим більше іграшка належать до головних атрибутів дитинства. Діти граються скрізь, де тільки трапляється нагода: у хаті, на вулиці, у полі, лісі, на річці, спортивному майданчику тощо. Гра— явище соціальне, породжене трудовою діяльністю людини. Вона виникла у відповідь на потреби суспільства, в якому живуть діти. Народна педагогіка виділяє дві основні групи ігор. Ігри першої групи виникають самі собою. В них діти наслідують функції дорослих, те, що колись стане для них трудовим, сімейним, громадським обов'язком. Друга група — це ігри, спеціально вигадані для розваги. У масовій практиці народного виховання дитина залучається до гри дуже рано. Первинні форми гри з'являються вже на сьомому-восьмому місяці життя дитини і пов'язані з розвитком орієнтаційного режиму. Це різні маніпуляційні ігри з багатьма предметами. У ранньому дитинстві (1—3 роки) ігри прибирають предметної форми. Під кінець раннього дитинства (з розвитком самостійності), основним типом ігрової діяльності дітей стає рольова або творча гра. Рольовою вона називається тому, що діти намагаються виконувати, роль дорослої людини, наслідувати ті чи інші заняття дорослих. Діти дуже спостережливі, уважні й вразливі,схильні до наслідування. Усе, що вони чують і бачать у праці, родинному й суспільному житті, виявляється в іграх. Сюжети ігор досить різноманітні й залежать від конкретних умов, у яких живуть діти, а також від суспільних і політичних подій, що в них беруть участь дорослі. Наслідуючи дорослих, діти граються у весілля, няньчать немовлят, "будують" хати, мости і дороги, "готують" різні страви. Сільські діти, як правило, наслідують хліборобську працю — "орють", "розпушують ріллю", "саджають дерева", "жнуть", "молотять". В усіх цих іграх дівчатка виконують роль дорослих жінок, а хлопчики — чоловіків. Реакція на побачене буває дуже 57 оперативною. Так, досить дитині раз побувати в крамниці, як на відразу починає гратися у продавця і покупця; після відвідування лікарні — у лікаря і хворого тощо. Діти люблять виконувати ролі тварин — кішки, собаки, зозулі, курочки, півня та багатьох інших. У народі кажуть: "Де гра, там і радість!". Те, що в звичай, неігрові ситуації для дитини нудне, неприємне і втомлююче, у грі завдяки її емоційній привабливості, долається успішно й легко. Розумно організована гра є дійовим методом формування важливих рис особистості: дисциплінованості, кмітливості, сміливості, витривалості, винахідливості, спритності, рішучості, наполегливості, організованості, стриманості. Гра вчить зосереджувати зусилля, керувати собою, бути точним, додержувати правил поведінки, діяти з урахуванням вимог колективу. Ігри, що відображають працю дорослих, сприяють трудовому вихованню дітей. Переоцінити значення гри в житті дитини важко, уявити дитинство без гри неможливо. Крім рольових ігор, у дитячому середовищі побутують вироблені народною педагогікою ігри з готовими правилами — рухливі, розумові або дидактичні, які сприяють фізичному й розумовому розвиткові дітей, підвищенню емоційного тонусу. Постійним супутником дитячої гри є іграшка — умовне відображення реальних предметів, річ, призначена для гри і забави. Іграшка є відтворенням у тій чи іншій спрощеній, узагальненій, пристосованій до особливостей дітей певного віку формі предметів з життя і діяльності людей. Кустарна українська народна іграшка завжди виготовлялась у дусі давньоруських народних мистецьких і педагогічних традицій і не була позбавлена національного забарвлення1. На Україні найпопулярнішими були іграшки, які відтворю вали предмети хатнього вжитку, знаряддя сільськогосподарської праці, транспортні засоби, свійських тварин, а також ляльки2. 1 Див.: Фіголь Д. І. Українська народна дитяча іграшка. — К, 1У56. 2 Див.: Сявавко Є. І. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку С. 83-64. 58 Політ творчої фантазії дітей справді великий. У руках дитини кожна річ, звичайні палички, черепок, тріска, камінь чи шишка можуть стати іграшкою. Хлопчик, наприклад, може "осідлати" палицю і "скакати" наче на справжньому коні; листок, що впав з дерева й плаває по воді, у дитячій уяві перетворюється на корабель. Таких символічних іграшок дитина знаходить навколо себе безліч. Хлопчики, як правило, дуже люблять майструвати, наслідуючи своїх батьків, прагнучи самостійно виготовляти спочатку лише іграшкові, а згодом, хоч і дитячі, але вже знаряддя праці. Вони залюбки роблять возики, водяні млини, човни, дзиґи тощо. Діти охоче роблять іграшки з глини, воску, гарбузів, маку, трави, качанів капусти. Так, пізно восени, коли дорослі шаткують капусту, діти виготовляють з качанів різні діжечки та кадібці, чашечки, миски, горщики. З глини та воску ліплять посуд, фігурки людей і тварин. Наймилішою іграшкою для дівчат є, звичайно, лялька, яку здебільшого робить з клаптиків тканини, полотна, повісма, клоччя чи довгої трави хтось із старших — сестра, мати чи тітка. Поводяться діти з лялькою як і живою істотою: розмовляють, одягають її, годують, кладуть спати, колишуть, шиють одяг, оздоблюють різними прикрасами — квітами, кольоровими стрічками, вишитими узорами, наслідуючи місцеві традиції. Як правило, кожна лялька когось уособлює — матір, тітку, дядину, бабусю, маленьку дитину. Відтак дівчатка умовно залучаються до різних господарських і побутових справ: няньчать дітей, прибирають у кімнаті, готують їжу, печуть хліб, перуть, годують худобу, жнуть та ін., тобто готуються до майбутніх обов'язків дружини, матері й господині дому. Народна гра й іграшка — невід'ємні компоненти не тільки педагогічної, а й загальної культури народу. У народній педагогіці не раз наголошується на виховній силі слова ("Вола в'яжуть мотузком, а людину словами", "Як слово не поможе, то й кий не дошкулить"). У формуванні суспільної свідомості провідну роль відіграють такі методи, як розповідь, бесіда, роз'яснення, інформування, порада, дискусія. Усі вони здавна широко побутують у практиці народного виховання. 59 Виховна сила народної педагогіки полягає ще й у тому, що вона спонукує до правильної дії, спрямовує на додержання норм поведінки. Народна педагогіка виробила розгалужену систему різноманітних стимулюючих методів, вимога, суспільна думка, орієнтація на очікувану радість, змагання, напучення, заборона, застереження, навіювання, заохочення, покарання. Вихователь має бути людиною вимогливою. Ігнорування вимогливості у вихованні призводить до сумних наслідків ("Хто дітям потане, той сам плаче"). Під вимогою у народі прийнято розуміти побажання або прохання, висловлене так, що не припускає заперечення. Це здебільшого стосується загальноприйнятих норм і правил поведінки. Велика виховна сила громадської думки, її ніхто не може зігнорувати ("На чужий роток не накинеш платок", "Крий, ховай погане, а воно ж таки гляне", "Раз на віку спіткнешся, та й то люди бачать"). Громадського осуду боїться навіть той, хто вже нічого не боїться ("Хоч ганьба очі не виїсть, але не дає між люди показатися", "Стид, хоч і не дим, а очі виїсть"). Кожна дитина не тільки прагне наслідувати дорослих, а й мріє якнайшвидше вирости. Цей природний потяг до очікуваних приємних змін народна педагогіка вміє використовувати. Орієнтування на майбутню перспективу ("будеш слухняним, поїдеш зі мною до міста", "як одужаєш, зможеш у річці купатися", "підростеш — підеш до школи") не тільки викликає настрій радісного очікування, а й вселяє відчуття життєвого оптимізму, мобілізує усі сили на досягнення певної мети, здійснення добрих учинків. Головний обов'язок народних вихователів — мудро застерегти людину від необачного кроку. Всі знають, що краще запобігти лихові, ніж виправляти його наслідки. Цьому завданню підпорядковані такі методи виховання, як напучення, застереження і заборона. Напучувати в народному розумінні означає давати поради, настанови, навчати чого-небудь, формувати позитивні навички. Застерегти —- це заздалегідь попередити когось про щось небезпечне, небажане, оберігати від кого-небудь або чого-небудь, запобігати чомусь поганому. Суть заборони полягає у наказі не робити чогось. 60 Серед методів стимулювання позитивної поведінки неабиякою популярністю користується навіювання, основне призначення якого збуджувати певний настрій, психологічний стан, прищеплювати певні почуття. Цей метод у народній педагогіці виражений досить своєрідно й оригінально, позначений рисами народної кмітливості й винахідливості, елементами казковості, вигадки, які дуже полюбляють діти. Та й за змістом народні навіювання дуже різноманітні: "Не їж зелених слив, бо в череві жаби виростуть", "Не плюй на вогонь, бо обличчя струпом вкриється", "Не руйнуй пташиних гнізд, бо осліпнеш" тощо. У народі подібних навіювань надзвичайно багато. Наведемо приклад народних навіювань, спрямованих на виховання культури поведінки за столом: "Не сідай за вугол стола, бо не одружишся", "Коли їси, то не співай, бо матимеш дурного чоловіка (дурну жінку)", "Не об'їдайся медом, бо пупцем потече", "Не їж у шапці, бо твоя жінка матиме дурного чоловіка", "Коли сидиш, то не дриґай ногами, бо чорта колишеш", "Не облизуй макогін, бо швидко полисієш", "Не сьорбай і не клацай ложкою по зубах, бо будеш мати заїди", "Не об'їдайся сиру, бо скоро буде твоя голова сива", "їж окрайці хліба, будуть тебе хлопці (дівчата) любити". Народна педагогіка передбачає застосування заохочень і покарань у вихованні. Під заохоченням вона розуміє спонукання певними засобами до дії. Найпоширенішими видами заохочень є схвалення вчинку, подяка, нагорода, ласкавий погляд, усмішка. Заохочення дітей старшими, авторитетними людьми має велике значення. Воно закріплює позитивні навички й стимулює до кращої поведінки, вселяє здоровий життєвий оптимізм, зміцнює віру у власні сили й можливості, породжує бадьорість, новий приплив енергії, гарний настрій і готовність до праці, загострює почуття відповідальності й власної гідності, сприяє створенню добрих взаємин між вихователями і вихованцями. Заохочення може стосуватися різних сфер людської діяльності. Найбільш цінним у ньому є моральна дія. А тому народні вихователі ставляться до нагород стримано, не допускають, щоб у дітей створилася звичка очікувати нагороди за будь-що. Ця ідея, зокрема, пронизує українську народну казку: "Дідова дочка й бабина донка". 61 Увага дітей у практиці народного виховання зосереджується на вмінні цінувати насамперед факт подяки, а не вагомість нагороди, хоч останнє, звичайно, не ігнорується. Найчастіше це гостинці, поїздка до міста чи навпаки — до села, залучення до певних дій разом з дорослими (нічне випасання коней з вечірнім багаттям і дозволом поїздити верхи, рибальство, збирання грибів, участь у святі чи видовищі). Слід підкреслити, що заохочення дітей є природним результатом їхніх позитивних вчинків. Не обходиться народна педагогіка і без покарань. З погляду педагогічного, це метод негативної оцінки вчинків або дій вихованця з метою їх викорінення. Основне призначення покарання полягає в тому, щоб породити у винуватця неприємні переживання, гіркоту вини й сорому за поганий учинок, бажання більше його ніколи не повторювати. Найчастіше застосовуються такі види покарань, як зауваження, репліка, осуд. Зауваження — це коротко висловлене судження, міркування з приводу чого-небудь. Осуд — виявлення негативного, несхвального ставлення до чогось. Осудливі зауваження, як правило, супроводжуються розкриттям негативних наслідків поганого вчинку. З покаранням тісно пов'язаний метод природних наслідків, які логічно випливають з учинків дитини (насмітив — прибери, образив — попроси пробачення, кинув — підніми тощо)- Покарання може виражатися й у формі докору, а також в тимчасовому обмеженні окремих прав дитини — позбавлення права на розвагу чи улюблене заняття, наказ стати в куток, усунення від якоїсь важливої для сім'ї діяльності. Усі види покарання пройняті духом гуманності. Народна педагогіка не визнає покарань, які принижують людську гідність, шкодять здоров'ю дитини. Основне призначення покарання вона-вбачає у тому, щоб застерегти вихованців, зорієнтувати їх на правильний учинок. Застосовувати покарання слід помірковано, у розумних межах. Карати має право лише людина мудра й авторитетна ("Краще догана розумного, ніж похвала дурного"). Не можна карати за самою тільки підозрою чи в пориві різкого збудження й гніву ("Злість — погана порадниця", "Перед тим, як карати, полічити до ста"). Справжнє покарання завжди має бути справедливим, тільки тоді вихованець сприймає його як заслу- 62 жене. Покарання пробуджує активні роздуми й глибокі переживання з приводу допущеної помилки. Воно має випливати не з примхи, а з доброзичливого бажання виправити хибну поведінку. Не можна карати працею, образою, лайкою. У мудрого вихователя покарання ніколи не придушує особистості, а є своєрідною формою поваги до неї. Особливо яскраво це виявляється тоді, коли вихованець відчуває, знає, вірить і розуміє, що його карають не з помсти, а для того, щоб привчити не піддаватися легким принадам, щоб формувати людину, гідну поваги, сильну духом і характером, вольову й відповідальну, надійну й стійку. Народна педагогіка розглядає заохочення і покарання як дуже делікатні виховні методи, які не треба часто застосовувати. Міра заохочення чи покарання має точно відповідати вчинкові дитини. Заохочувати слід з дотриманням високої вимогливості, а карати — з виявленням поваги до особистості. Захвалювання шкідливе ("Перехвалене — як пересолене"). Невмілі й часті покарання й дорікання калічать душу дитини ("Як будеш часто називати людину свинею, то вона й захрюкає"). До найвищої міри покарання у практиці народного виховання належить прокляття як винятковий метод впливу на особистість. Це різке засудження кого-небудь, що часто свідчить про безповоротний розрив із ним і супроводжується зловісним побажанням, пророцтвом. Прокляття у народній педагогіці є виявленням різкого осуду особливо злісного й непростимого вчинку, великого обурення чиєюсь украй негідною поведінкою. У практиці домашнього виховання мають поширення і деякі непедагогічні методи впливу, зокрема такі, як фізичні покарання й залякування дітей. Та і в українському фольклорі можемо простежити непослідовне, суперечливе ставлення до фізичних покарань. З одного боку, фізичні покарання схвалюються ("Хто годує, той і б'є", "Б'ють — не на лихо вчать", "Ганьбою не візьмеш, так силою діймеш", "Кого люблю, того б'ю", "Каже дитина що бита, та не каже, за що", "Бити тебе треба, та нікому"), шкідливість їх пом'якшується ("Материні побої не болять", "Отець по-батьківськи поб'є, по-батьківськи й помилує", "Рідна мати високо змахує, а помалу б'є", "Махання за биття не вважається"), а з іншого — розглядаються як марні й недоцільні ("Не вчи дитину 63 штурханцями, а хорошими слівцями", "Добре дитя боїться кива, а ледаче не боїться й кия", "Добрі діти доброго слова послухають, а лихі й дрючка не бояться"). На жаль, окремі малосвідомі батьки ще й нині вдаються до цього методу, не вникаючи у його шкідливу суть, вважаючи його невинним, або йдуть бездумно за принципом: "Мене били, як виховували, то й я б'ю". Те саме і щодо залякування дітей. Яких тільки залякувань на дитячу голівку не придумало хатнє виховання! Малих дітей лякали циганами, розбійниками, бурлаками, старцями, відьмами, домовиками тощо. Проте, незважаючи на цю непослідовність, у народі сформувався загалом правильний погляд на фізичні покарання і залякування як методи шкідливі й непедагогічні ("Учи дітей не страшкою, а ласкою", "Хто б'є дитину, той не виховає добру людину", "Жорстокість породжує тупість і дурість"). Сучасним батькам зовсім не личить удаватися до засобів фізичного впливу на дітей або залякування їх. "Ремінь не тільки принижує гідність дитини, — писав В. Сухомлинський, — але й розбещує її душу, пробуджуючи в ній найтемніші, найпідліші риси, боягузство, людиноненависництво і лицемірство"1. До того ж покарання ремінцем нищить добрі взаємини між дорослими і дітьми, "Руйнуючи духовний зв'язок дорослих і дітей, ремінь явно прирікає на невдачу всі виховні зусилля і батьків, і вчителів" — наголошував В. Сухомлинський2. Справжній успіх у вихованні приходить тоді, коли воно спирається на самовиховання, зливається з ним. Народні педагоги вважають, що все, чого людина досягає у житті, значною мірою приходить завдяки самовихованню. Емпіричним шляхом, на основі багатьох спостережень, вони дійшли цілком об'єктивного висновку, що рівень виховання значно знижується, якщо той, кого виховують, не бачить і не хоче розуміти своїх недоліків, не прагне їх позбутися, тобто уникає самовиховання. У народній педагогіці самовиховання сприймається як систематична діяльність особистості, спрямована на вироблення чи |
|
Тема. Коли пісня жартує Музичний матеріал: українська народна пісня «Сіяв мужик просо»; українська народна пісня «Господарство»; українська народна пісня... |
Тема. Хоч не пишно, аби затишно. Українська народна казка «Рукавичка» Мета |
|
Конкурсу вишиванки «Українська народна модель» Тернопільська міська рада та інформаційний портал м. Тернополя 0352. com ua оголошують конкурс на кращу вишиванку у м. Тернополі |
Періодизація історії української культури Поняття культура. Українська народна та національна культура: їх основний зміст і взаємозв’язок |
|
1. Загальні засади дошкільної педагогіки Дошкільна педагогіка, як... Загальними засадами дошкільної педагогіки є її предмет, особливості та організація педагогічного дослідження в галузі дошкільної... |
Урок- подорож Тема: Українська народна вишивка ... |
|
ТЕМА : ПЕДАГОГІКА ЯК НАУКА ЇЇ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК Педагогіка – це сукупність теоретичних і прикладних наук про навчання, виховання і розвиток особистості |
Тема уроку. Українська народна казка «Колобок» Мета уроку Виховувати наполегливість у здобутті знань. Прищеплювати любов до книг, бережне ставлення до них. Пробуджувати бажання читати казки... |
|
Лозниця В. С. Психологія і педагогіка: основні положення: Навч посібник... Тема Цілі та завдання психолого-педагогічної підготовки фахівця. Психологія та педагогіка як науки |
Українська народна казка «Лисичка та журавель» Вдосконалювати навички правильного, виразного, свідомого, швидкого читання. Розвивати мовлення, увагу, пам'ять, уміння міркувати.... |