УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ПЕДАГОГІКА


Скачати 2.82 Mb.
Назва УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ПЕДАГОГІКА
Сторінка 14/21
Дата 20.03.2013
Розмір 2.82 Mb.
Тип Документи
bibl.com.ua > Культура > Документи
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   21

Провідні ідеї і традиції трудового виховання

Основою української народної педагогіки є праця, бо вона — Першооснова життя суспільства, головний засіб створення ма­теріальної й духовної культури ("Без труда нема добра", "За спання нема коня", "Будеш трудитися — будеш кормитися", "Праця людину годує, а лінь — марнує"). Правильно організова­на праця облагороджує людину, забезпечує її нормальний фізичний, розумовий і моральний розвиток ("Щоб людиною ста­ти, треба працювати", "Хто багато робив, той багато знає", "У праці — краса людини", "Без діла слабіє сила", "Землю прикра­шає сонце, а людину — праця", "Плуг від роботи блищить"), від­вертає від негідних думок і вчинків. З давніх-давен уважалося, що навіть у найбільшому горі очищає, зцілює душу, повертає до життя саме праця. Недарма кажуть: "Праця в горі втішає".

Виховна сила праці настільки велика, що її важко перео­цінити, тому чи не найбільшу кількість крилатих висловів кож­ний народ присвятив саме праці: "Сталь гартується у вогні, лю­дина — в праці" (грузини), "Де труд, там і щастя" (росіяни),"Щоб тебе шанували, шануй працю" (узбеки), "Будеш робити — буде щастити" (киргизи), "Праця — основа щастя" (литовці), "Життя без праці — рання смерть" (естонці), "Зароблене потом — зма­щене медом" (туркмени), "Праця— окраса життя" (азербай­джанці), "Труд — другий батько людини" (казахи).

У народі застерігають: якщо хочеш мати в своїй сім'ї вирод­ка, дай синові чи дочці все, що вони хочуть, і позбав їх потреби працювати. Неробство веде до нещастя ("Від неробства до злочи­ну один крок", "З ледарем поведешся — горя наберешся"). За народними переконаннями тільки той може бути щасливим, хто працює ("Щастя не в хмарах ховається, а працею здобувається",, "Ледачий не буде щасливий", "Праця —- ключ до щастя").

Любов до праці, вміння працювати є найкращою спадщиною, яку можуть залишити батьки своїм дітям. І якщо в середовищі трудівників не існувало проблеми батьків і дітей, то здебільшого завдяки тому, що їх згуртовувала праця. Люди праці бачили в дітях майбутню зміну, своїх спадкоємців, помічників і годуваль­ників. Навіть на запитання про вік сина селянин звичайно відпо-

130

відає: "Та вже пастушок (погонич, робітничок, косар)". Праця — найвище мірило цінності людини.

Обравши своїм провідним гаслом принцип "хто не працює, той не їсть", народна педагогіка бореться за реалізацію його на практиці. Праця має стати найпершою потребою і обов'язком кожного. Народні традиції родинного виховання відображають жагуче прагнення батьків до забезпечення якомога вищого рівня трудової підготовки дітей, пробудження в молоді (як психологіч­но, так і морально) потягу до праці, настільки сильного, щоб ви­хованець соромився власного байдикування, презирливо ставився до ледарів і нероб.

Народна система трудового виховання дітей струнка й бага­тогранна. У загальній трудовій атмосфері сім'ї навіть народжен­ня дитини розглядається як поява на світ майбутнього трудівни­ка. На Україні побутував звичай, за яким повитуха відтинала но­вонародженій дівчинці пуп "до гребеня", щоб вміла добре прясти, а новонародженому хлопчикові — "до сокири", щоб був добрим майстром. Пупок засихав, його зберігали в різьбленій скриньці, яка лежала в скрині. А коли дитині час було йти до школи, їй давали свій пупець розв'язати, щоб розум не був зав'язаний1. Як бачимо, українська родинна етнопедагогіка однаково високо цінить працю як фізичну, так і розумову.

У трудових родинах працюють усі без винятку, крім тяжко хворих. За розпорядком господарських робіт в українській се­лянській родині стежив батько. Він щодня за вечерею підсумову­вав, що зроблено протягом дня, та давав завдання кожному чле­нові сім'ї на день наступний.

Зміст і характер праці в трудовій родині відповідали потре­бам і умовам соціально-економічного життя, а трудове виховання здійснювалось через безпосереднє залучення дітей до праці батьків. При цьому зберігалась наступність, зумовлена віковими потребами дітей. Для прикладу візьмімо пастухування, через яке проходили всі селянські діти. Види домашніх тварин, яких випа­сала дитина у такій послідовності: кури, гуси, вівці, поросята, корови, коні. До випасання коней, тим більше нічного, залучались тільки хлопці. Отже, здійснюючи трудове виховання, українська
Див.: Пуишик С. Г, Перо золотого птаха — Ужгород, 1978. - С. 139

131

родинна єтнопедагогіка враховувала як вікові, так і статеві особ­ливості дітей.

Трудове навчання і виховання у народній педагогіці умовно можна поділити на три етапи: вступний, або ігровий (від двох до шести-семи років), помічний, або визначальний (від семи до п'ят­надцяти років), і основний, або завершальний (від п'ятнадцяти до двадцяти років).

Па першому етапі, протягом другого й третього років, дити­на, за правильного виховання, набуває певної самостійності (в їжі, роздяганні, вмиванні), засвоює правила користування пред­метами та елементарні норми поведінки1. І, звичайно, залучаєть­ся до праці психологічно,, засвоюючи слова "праця", "працювати" через такі ефективні виховні засоби, як колискові пісні, пестушки, утішки, різні заклички, в яких славиться праця ("Ой люлі-люлі, бай", "Люлі-люлі, дитино", "А люляй мі, люляй", "Колисала бим тя", "Сину мій любенький", "Ладі-ладусі", "Сорока-ворона", "Кую-кую чобіток", "Зайчику, зайчику" та багато інших). Персо­нажі тут наділені здебільшого казковими, барвистими рисами, привабливими для малят. Назвемо хоча б цикл колискових пісень про котика "Ой котику, котику", "Ходить кіт по горі", "Ой ти, котку сірий", "Ой ти, коте Рябку", "Ой був собі коточок", "Ой, ну люлі, коточок", які закликають котика до праці — дитину коли­сати, дрова рубати, грядку копати, рибку ловити, піч топити, мести хату й сіни, вчитися шити, молотити. Киця, яка ухиляєть­ся від праці, зазнає фізичного покарання: "Бити кицю, бити — не хоче робити"2. Ганебно й красти. За те, що кіт "вкрав у баби квіт­ку", "стала Галя кота бить, щоб не вчився так робить". І як вис­новок:

Не вчись, коте, красти,

А вчись, коте, роботу робити.

Бери ціп, іди на тік

Жита молотити ("А ти , котику, кітку")3
1 Див." Тебенчук Г. М. Вигодування дитини раннього віку в сім'ї. — К., 1958. — 162 с.

2 Колискові пісні. — К. 1973. — С. 153.

3 Колискові пісні. — С. 189.

132

Таким же мотивом пройняті колискові пісні "Ой, ну люлі, ко­точок", "Ой був собі коточок" та ін.

Сорока-ворона, ділячи кашу між дітьми, не дає їсти ледаре­ві:

Бо цей буцман

Дров не носив,

Діжі не місив,

Хати не топив,

Діти гулять не водив ("Сорока")1.

І, навпаки, той котик, який сумлінно працюватиме, буде "дитиноньку колихати", одержить нагороду:

Дамо тобі папи

та у твої лапи.

Дамо тобі сала,

Щоб дитина спала ("Коте сірий")2.

Та найвища нагорода — пошана від людей. Не випадково ко­лискова пісня "Ой був собі коточок" закликає:

Не вчись, котку, красти,

А вчися робити

Черевички шити

та й не дороги —

По три золоті.

Будуть люди купувати,

Будуть тебе шанувати3.

Наведені вище та інші подібні поетичні звертання до котка збуджують у дитини інтерес і повагу до праці. Не менш важли­вий педагогічний сенс щодо цього мають й інші пісні, які широко побутували в українській родинній етнопедагогіці.

Дружну й наполегливу працю славить, наприклад, пісня "Два півники":

Два півники, два півники

Горох молотили,

Дві курочки, дві курочки

До млина носили.
1 Український дитячий фольклор. – К., 1962. – С. 50

2 Колискові пісні. — С. 195.

3 Колискові пісні. — С. 168.

133

Цап меле, цап меле,

Коза підсипає,

А маленьке козенятко

На скрипочці грає1.

Бабуся не хоче продати бичка (пісня "Та продай, бабусю, бичка"), бо він багато працює:

Вік у мене чорний, чорний,

Борозенний ще й моторний,

Він у мене мурий, мурий,

Нагодує свині й кури,

Він у мене сірий, сірий,

Вимітає хату й сіни,

Він у мене половий,

Він у мене дорогий, —

Цього не продам бичка!2

Цілком логічно дитина робить висновок: коли на світі працює усе живе, то й вона мусить працювати. У багатьох колискових піснях мати, звертаючись до сина чи доньки, висловлює надію, що з них будуть гарні трудівники, помічники батьків:

Люлі-люлі, дитино,

Поїдемо по сіно,

Візьмем тебе з собою,

Ти нам будеш слугою.

Ти нам будеш коні пасти,

А ми будем сіно класти3.

Материнські слова в свідомість дитяти вселяють надію, що воно, вирісши і навчившись працювати, зможе прогодувати матір в старості. Звертаючись до маленького сина, мати запитує слова­ми пісні:

  • Сину мій любенький,

Сину мій надобний,

Як ти ми виростеш,

Ци ми подаш води?4
1 Український дитячий фольклор С. 69—70.

2 Український дитячий фольклор С. 76.

3 Колискові пісні. — С. 27.

4 Там же. — С 50.

134

Праця як могутній чинник родинного виховання є наріжним каменем і в інших жанрах і видах українського фольклору, зо­крема в народних казках. Змальовані тут працьовиті персо­нажі — розумні, чесні, правдиві, скромні, людяні, доброзичливі, а ледарі — тупі, хвалькуваті, брехливі, з черствим і холодним сер­цем, здатним на жорстокість і злочин. За чесну, сумлінну працю герої казок отримують нагороди, а за бездіяльність зазнають ка­ри; гультяям і неробам народ виносить тяжкий вирок. Так, в українській народній казці "Дідова дочка і бабина дочка" розпо­відається про дідову дочку, яка виросла в праці, а тому має ла­гідну вдачу. Дівчина не цуралася ніякої роботи, за що одержала щедру нагороду. Гонориста бабина пестунка-нероба цуралася чорної роботи, бо не хотіла "руки каляти", за що була тяжко по­карана.

Тема працелюбності широко представлена і в українських загадках. Трудовий процес людини, господарський реманент, ' знаряддя і наслідки праці — Провідна тема багатьох загадок: "Ходить пані по майдані, куди гляне — трава в'яне" (Коса ко­сить), "Літом служить, а зимою зуби сушить" (Борона), "Внизу роги, а наверсі хвіст" (Вила), "Загадую загадку, закину на гряд­ку, нехай моя загадка до літа лежить (Озимина), "Б'ють мене ціпами, ріжуть мене ножами, за те мене отак гублять, бо всі мене дуже люблять" (Хліб). Подібні загадки спонукають дитину зами­слюватись над значенням людської праці, виховують почуття по­ваги до трударя, бережливе ставлення до знарядь і результатів праці.

Народна педагогіка не тільки проголошувала обов'язок пра­цювати, а й втілювала його на практиці. Вже з перших кроків дитини батьки залучають її до посильної праці, у різних видах самообслуговування, господарсько-побутових потреб, догляду за рослинами і тваринами, рукоділля. Це дає змогу підтримувати постійний інтерес до трудової діяльності. Оскільки тут найбільше місця займає дитяча гра, цей період трудового виховання нази­ваємо ігровим. В іграх діти найчастіше відтворюють те, що спо­стерігають у родинному колі. Сільські діти, наприклад, "гос­подарюють": готують їжу, мелють, сіють, косять, збирають уро­жай, місять тісто й печуть хліб (з глини, звичайно), будують ха-

135

тинки з піску, місточки через уявну річку тощо. Відображаючи в іграх трудові дії дорослих, діти проймаються пошаною до їхньої праці.

До семи років хлопчики й дівчатка здебільшого граються спільно (ігри "горюдуб", "квач", "гуси-лебеді"). Однак є ігри для хлопчиків ("коні", "пиж", "журавель") та для дівчаток ("ляльки", "ластівка", "маківочки")1.

Як бачимо, народна педагогіка послідовно обстоює потребу раннього залучення до посильної праці. Чим раніше дитина поч­не працювати, тим краще, бо це повністю відповідає вродженому потягові людини щось робити, діяти. Гасити цей природній потяг не слід, навпаки, його треба всіляко підтримувати. Побоюрання, що раннє залучення до праці перевантажує дітей, безпідставне, а формула "малий ще, підросте, тоді й напрацюється" — надумана, нежиттєва, протиприродна, шкідлива. З приводу мудрої народної традиції — залучати до праці малих дітей В. Сухомлинський у статті "Сто порад учителеві" писав: "Народна педагогіка знає, що дитині посильне і що непосильне, знає, бо в ній органічно поєд­нується життєва мудрість з материнською і батьківською любо­в'ю. Народна педагогіка не боїться того, що праця втомлює, вона знає, що праця неможлива без поту й мозолів".

Провідними засобами родинної етнопедагогіки на першої етапі трудового виховання є показ і спостереження, які розши­рюють кругозір дітей, дають перші уявлення про різні види праці. Ці прийоми охоплювали повідомлення дітям елементарних знань про сільськогосподарську працю, рибальство, ремісництво, формування загальних уявлень про працю на основі щоденних спостережень і безпосереднього сприймання, цілеспрямований вплив на емоційний світ дитини через зосередження її уваги на тих сторонах життя, які пов'язані з трудовою діяльністю людини.

Коли дитині виповнювалося сім років, у селі хлопчику одяга­ли штани, і він ставав погоничем — поганяв воли під час оранки, пас телят, овець, свиней і допомагав по господарству; дівчині ж пов'язували поверх сорочки запаску і називали її прялею, бо по­чинали вчити прясти. Дівчата няньчили малят, пасли телят, овець, гусей, допомагали матері в хатній роботі. Потім наступав
1 Див.: Кравець О. М. Сімейний побут і звичаї українського народу. — С. 63.

136

помічний етап, коли діти ставали активними помічниками бать­ків. Праця хлопчиків і дівчаток розмежовувається дедалі більше, стає розгалуженішою, бо охоплює ширше коло виробничих галу­зей. Моральна підготовка до самостійної праці набирає нового змісту. Вона узгоджується з підлітковим віком, з притаманними йому психологічними властивостями. Наприклад, народна педа­гогіка націлює на те, щоб підлітки були помічниками дорослих не тільки в праці, а й разом з ними готувалися і відзначали трудові громадські і родинні свята, які супроводжуються барвистими на­родними обрядами, захоплюючими іграми, піснями, славлять працю та її результати, звеличують трударя. Цінних знахідок тут чимало.

Педагогічне значення громадських і родинних трудових свят велике. Згадаємо хоч би багатющу скарбницю української обря­дової поезії. Саме за участі в трудових святах і обрядах кожна людина відчуває особливе піднесення, бурхливий приплив сві­жих сил і енергії, дістає багато позитивних вражень. Після три­валої наполегливої праці трудове свято для людини завжди ба­жане. А діти й підлітки, з їхніми загостреними емоціями, сприй­мають трудове свято особливо. Навіть участь у підготовці до свя­та має чималий виховний вплив. А тому народна педагогіка розглядає трудові свята й обряди як одну з основних форм си­стеми трудового виховання.

Народна педагогіка прагне дати підростаючому поколінню всебічну трудову підготовку. До організації праці вона висуває конкретні вимоги: подбати про вдалий початок роботи ("Добрий початок — половина справи"): працювати енергійно, зосередже­но, не поспішаючи і не відволікаючись від головного ("Хто спішить, той людей смішить", "Коли почав орати, то у сопілку не грати"); бути витриманим, наполегливим і організованим, не боя­тися труднощів ("Поки не упріти, доти не вміти", "Вовків боя­тися — в ліс не ходити"); доводити до кінця ("Кінець — справі вінець"). Часто позбавлені можливостей учити своїх дітей у школі, батьки поривалися до того, щоб дати синам і дочкам пев­ну професійну підготовку, яка дуже високо цінувалася в народі: "У ремісника — золота рука". Тому не тільки в робітничих сім'ях, а й у селянських, крім навичок хлібороба, дбали також

137

про навчання дітей ткацтва, столярства, ковальства, кравецтва, мулярства, чинбарства. Профорієнтація дітей розпочиналась змалку, з шести - семи років.

Відкриття обдарованості теж припадало на молодший вік. Мати-кравчиня змалку прищеплювала дочці любов до своєї про­фесії. А батько-хлібороб — повчав свого сина, що хліборобство є найголовнішою професією на землі, доводячи це не на словах, а ділом, коли брав хлопчика у поле, саджаючи на віз чи верхи на коня, показуючи, як сіяти гречку, овес. А тому професійний ви­бір для підлітка міг випливати з його нахилів, роду занять бать­ків, а також тих видів праці, які були поширені в тій чи іншій місцевості. Авторитетною була порада батьків. Серед українських народних переказів і оповідань маємо низку цікавих розповідей на цю тему. Ось одна з них.

"Один верховинець мав дванадцятеро дітей. Від бідності аж скрипів, але дітей у найми не віддавав. Довго думав, який знайти спосіб, щоб діти здобули добре ремесло.

Коли найстаршому з них виповнилося сім років, верховинець повів його до лісу й запитав:

— Що було б з цієї сосни?

— Ліжко, — відповів син.

— Будеш столяром, — сказав батько Й віддав його вчитися до столяра.

Через рік повів молодшого сина до лісу.

— Що було б з цієї смереки?

— Дошки.

— Іди на тартак різати дошки. Ще через рік повів третього сина.

— Що було б з цього дуба?

— Бочка.

— Будеш бондарити...

І всі дванадцять синів знайшли своє місце в житті"1.

У сім'ях селян, ремісників, робітників батьки прагнули пере­довсім навчити дітей того, що самі знають і вміють. І не дивно, що часто та сама професій традиційно передавалась з покоління у покоління. Українці здавна відомі як чудові хлібороби, гончарі,
1 Пушик С. Перо золотого птаха. – С. 74 – 75

138

столяри, муляри, ткачі. Народні умільці нерідко були й пре­красними педагогами, які вміли тонко, зі знанням справи здійснювати професійний відбір молоді до поширених серед на­селення професій, прищепити любов до професії багатьом лю­дям, передати їм свої знання, вміння й навички. Та й помиляли­ся вони в професійному відборі дуже рідко. Тільки особливим талантом у поєднанні з палкою любов'ю до професії можна пояс­нити те, що майже кожне село на Україні славилось майстра­ми — садівниками чи пасічниками, стельмахами чи ткачами, бондарями чи різьбярами, ковалями чи теслями, мулярами, шев­цями, кравцями, кошикарями, гончарями, кушнірами.

Остаточне формування людини як працівника припадає на третій, основний, або завершальний етап трудового виховання, коли юнаки й дівчата остаточно утверджуються професійно, бе­ручи безпосередню участь у всіх виробничих діях і вчинках нарівні з дорослими. Скажімо, якщо в батька-ткача син на дру­гому етапі трудового виховання був помічником, який, виконуючи вказівки, підготовляв човник, намотуючи на нього нитки, змазу­вав пряжу відповідним розчином та їй., то на третьому етапі він уже міг стати за ткацький верстат і під керівництвом свого на­ставника виткати штуку полотна. Завершальним етапом трудово­го виховання вважався той, коли юнак повністю міг узяти ткання на себе, замінивши досвідченого ткача, і розпочати цілком са­мостійну трудову діяльність.

Найкращою спадщиною, яку залишає людина по смерті, є її діла. І найкращий пам'ятник — трудовий. У наших селах і містах живе прекрасна традиція — наливати іменами людей те добре, що вони виплекали своїми руками: "Степанів сад", "Василева криниця", "Солдатський міст". Про велику увагу до результатів праці свідчить культ хліба в народному світогляді. Він увійшов у життя як головний результат людської праці і основний продукт харчування.

Народ цінить хліб над усе: "Без хліба — не до обіда". "Без хліба — худа бесіда", "Коли є хліба край, то й під вербою рай", "Хліб — батько, вода — мати".

139

Один з найпоширеніших злаків народ назвав житом у знак пошани і на честь життя: "Як хочеш жити, то сій жито". Коляд­ники вітають з Новим роком словами: "Сійся, родися, жито, пше­ниця!"

Хліб — джерело життя. Він приносить у сім'ю достаток і радість ("Хліб на столі, то й стіл — престіл, бо як хліба тільки трошки, то й стіл — дошка"). Не випадково кажуть "хліб насущ­ний", тобто такий, що має важливе життєве значення, вкрай по­трібний. Ним визначалася доля людини, вкладена в поняття "заробляти на хліб", себто мати на прожиття, "хліб у руках" — мати засоби до існування, "не з одної печі хліб їв" — багато пе­режив і т.д.

Хліб берегли як святиню. І дітей учили з повагою ставитися до хліба, до зерна як символу людського добробуту й трудової доблесті. Урок про хліб розпочинався з перших днів життя дити­ни. "Люляйте, люляйте, хліба не питайте, бо на кусень хліба тяжко робить треба", — співала над колискою мати.

Шанобливе ставлення до хліба у трудовій родині прищеплю­валося на кожному кроці. Дітям постійно нагадували, що в хліб укладена мозоляста людська праця, зневажати яку не можна. Під час споживання їжі старші стежили, щоб ні в кого не впала хоч крихта хліба на долівку. За це дуже сварили. Якщо хтось ненароком впустив шматочок хліба на землю, то мусив його не­гайно підняти і поцілувати, тобто вибачитися перед хлібом.

Шанобливе ставлення до хліба утверджували на святах і ро­динних урочистостях, які супроводжувалися обрядами його вша­нування. Хлібом-сіллю як символом достатку і щирості зустріча­ють гостей. Той, хто заходив до хати, — сусід, родич чи знайо­мий, мав у кишені шматок хліба, щоб почастувати дітей. Мати чи батько, дідусь чи бабуся, старший брат чи сестра, повернувшись з міста або гостювання додому, теж частували дітей принесеним хлібом. Якщо батьки приїжджали з ярмарку, то найціннішим го­стинцем для дітей були калачі, бублики, булки, рогалики, медя­ники. Та найсмачнішим і найжаданішим був окрайчик хліба, який дорослі приносили з поля "від зайця".

Великий пухкий коровай, увінчаний барвінком і калиною, красується перед гостями на весіллі як символ щастя й добра

140

молодим. Наприкінці весілля коровай розрізають на маленькі скибки й роздать усім присутнім — дорослим і дітям.

Радощі й печалі хлібороба завжди були пов'язані з хлібом. Усіх членів селянської родини хвилювали турботи про врожай. Народна мудрість про вирощування хліба відображена в числен­них афоризмах, які передавалися з покоління в покоління ("Грім гримить — хліб буде родить", "Кинь ячмінь в болото — вбере те­бе в золото", "Посій впору, будеш мати зерна гору", "Ранній пар родить пшеничку, а пізній — метличку", "Як зелене жати, то нічого не мати", "На чорній землі білий хліб родиться").

Однак, незважаючи на всі старання, бідняки часто залиша­лися без хліба. Малоземельних і безземельних селян постійно переслідував голод. Тільки безхліб'я могло стати причиною появи й поширення таких виразів: "Ані печі, ані лави, і на столі нема страви", "Ні хліба, ні солі, і сам бурлак у неволі", "Не спиться — хліб сниться". Гіркою іронією над тяжкою долею у старі часи звучали й такі слова: "Багато маю — аж три клуні хліба: в од­ній — мак, друга — стоїть так, а в третій миша з розуму зійшла, бо їжі не знайшла". Не одна мати-біднячка з болем у серці й слізьми на очах віддавала свою дитину в найми до багатіїв зі словами: "Ти, синку, вже підріс, і сам кусень хліба мусиш зароб­ляти". Гірко було батькам віддавати малолітніх дітей на поне­віряння за шматок хліба, та що поробиш: усе-таки одним ротом у сім'ї ставало менше.

Однак народ не втрачав надії на краще майбутнє. І коли бід­няк ставив у своїй хаті стіл, то мріяв і про хліб. Навіть у важких умовах безземелля ("Тільки й землі маю, що під нігтями", "Поле — що й курці лапою нема де ступити", "Там того поля на заячий скік") селянин з глибокою пошаною ставився до землі, ласкаво називаючи її матір'ю-годувальницею.

Народна педагогіка прищеплює дітям любов до землі, нав­чаючи любити її всією душею. Арсенал засобів формування в дітей та молоді шанобливого ставлення і любові до землі дуже багатий. Це насамперед фольклор педагогічного змісту й спрямо­ваності, який оспівує красу й велич рідного краю. Велику роль відіграє і приклад дорослих, зокрема батьків, сприяючи залучен­ню дітей до сільськогосподарської праці з раннього віку.

141

Усе найцінніше, що має людина — життя, щастя, здоров'я, радість і довголіття, віру і любов, духовні й матеріальні блага, йде від землі. З нею народна педагогіка пов'язує свої заповітні мрії і сподівання. Тому серед численних добрих народних поба­жань чільне місце займає вислів доброзичливості: "Будьте здо­рові, як вода, а багаті, як земля!" А того, хто посмів осквернити землю негідною поведінкою, дошкульно б'є народне прокляття: "Щоб його земля не прийняла!", "А бодай тебе кидало о суху землю!", "Щоб під ним і над ним земля горіла на косовий са­жень!"

Найвище виявлення поваги передається доземним уклоном, що символізує шанобливе ставлення до землі і до тієї людини, яка на ній трудиться і живе, примножуючи добрі земні справи. Словами "земля пером (пухом)" виражаємо добру пам'ять про померлого. Усе велике, величне й могутнє народ пов'язує і порів­нює із землею ("Біжить, аж земля дрижить", "Далеко, як небо від землі").

Слово "земля" щодня не сходить з вуст і старого, і молодого, і малого. В нашій мові з ним пов'язано чи не найбільше похідних слів — близько шістдесяти (земляк, земляний, земельний, зем­листий, землянка та ін.), кількість яких постійно зростає. У мовній скарбниці народу перлинами виблискує сила-силенна чу­дових афоризмів, які випромінюють глибоку мудрість, образно, стисло і влучно передають ті чи інші висновки з багатовікових спостережень людства над різними сторонами багатогранного земного життя. У першооснову крилатих висловів лягло, звичай­но, слово "земля". Пригадаємо деякі з них: "врости в землю", "відірватися від землі", "втоптати в землю", "змести з лиця зем­лі", "лягти в землю", "не чути землі під собою", "сіль землі", "ударити лихом об землю", "ніби провалитися крізь землю", "немов вирости з-під землі". Найбільшою радістю для батьків бу­ло почути, що їхня дитина здорова, "як відземок". Виявлення чистої, ніжної, щирої любові до рідної землі, милування її пло­дючими силами, багатствами, барвами яскраво передано в пое­тично гіперболізованих висловах народу: "Увіткни в неї ціпок, — дерево виросте", "Увіткни весною голоблю, а на осінь будуть

142

груші", "Така добра земля, що дитину посади, то виросла б, не то що".

Земля — найцінніше з усіх природних багатств, якими дано нам володіти, адже вона наша годувальниця. І від того, як ми До неї ставимося, як бережемо, наскільки вміло, дбайливо господа­рюємо, величезною мірою залежить наше благополуччя, те, як ми живемо сьогодні, як будемо жити завтра.

Загальновідомо, що родючість української землі, українські чорноземи славляться на весь світ. Прекрасна територія, родюча земля, багатство вод і землі, м'який, теплий, здоровий клімат, як зауважив В. Винниченко, парадоксально стали "найбільшим ли­хом української нації в усій її трагічній історії"1, бо приваблювали загарбників різних мастей, ласих поживитися багатствами України. Досить згадати, як вивозили подільський чорнозем до Німеччини під час Другої світової війни, як намірялись увесь південь, усі найкращі українські землі заселити німецькими ко­лонізаторами, а українців запроторити далі на схід.

Водночас в багатствах української землі закладені величезні можливості для створення щасливого життя народу, високої цивілізації, сильного духу і виховної системи, яка гарантувала й давала натхнення нашому народові у боротьбі за незалежність, за щастя нащадків. Саме тому українці зберегли не тільки рідну мову, пісні, танці/звичаї, обряди, свята, традиції, а й самих себе як народ, як націю.

Завдяки розуму, винятковій працьовитості, ощадливості й таланту наш народ створив власну хліборобську цивілізацію, найблагороднішу з усіх людських цивілізацій. То й не дивно, що завдяки майстерності селян-хліборобів, яка ретельно передава­лась від покоління до покоління, Україна була житницею Європи, її хліб славився на весь світ, а колір неба, сонця й стиглої пшениці по справедливості став національним символом України. "Ми створили цивілізацію — хліборобську, — зазначає Пав­ло Загребельний, — нічого тут поганого немає. Це марксизм, який хотів загравати тільки з робітничим класом, і тільки з своєю партією, своє вчення присвятив тільки робітничому класу, і, я не побоюсь цих слів, буквально потоптав селянство. Тому, що
1Винниченко В. Відродження нації. — Ч. 1. — С. 33.

143

і Маркс заявляв не раз, і Ленін заявляв не один раз, і політика нашої партії, нашого уряду, буквально до сьогоднішнього дня бу­ла вся спрямована проти селянства, щоб його знищити. Вони за­бували про те, що на селянстві і тримається весь світ... Наші предки вигодували грецьку цивілізацію... Ми годували Візантію, всіх тих, хто нападав на нашу землю, чи добровільно, чи приму­сово, а ми їх годували. Отже, ми виробили хліборобську ци­вілізацію, рівної якій, можливо, немає в світі. Ось 500 тисяч українців, які опинились в Канаді, вони годують всю Канаду. В Аргентіні менше українців, але вони теж прекрасно там живуть. В Австралії — це все багаті люди. А в Казахстані, на Далекому Сході. Там, де вони живуть, — квітучі сади. І це не просто тру­долюбивий народ. Ще раз скажу: ми створили свою хліборобську цивілізацію. І тепер ми повинні до цього повернутись"1.

Розорення сіл в Україні, серйозні промахи в аграрній політиці підірвали віковічні традиції трудового виховання се­лянських дітей, відчуживши їх від землі, хліборобських про­фесій, згубно вдарили по економіці, по народній моралі й етнопедагогіці. Тому відродження українського села одночасно означає й відродження української етнопедагогіки, бо ж одне з іншим нерозривно пов'язане. Село завжди було головним носієм й охо­ронцем здорової народної моралі й етнопедагогіки. Якщо селянин має доволі хліба й до хліба, то він хоче мати дітей, нащадків-хліборобів. І чим їх більше, тим краще. Якщо селянство вирощує високі врожаї, то ситі будуть і села і міста. Без землі, без хліба не проживе ніхто — ні дорослі, ні діти, ні селяни, ні робітники, ні вчені, бо всі ми один одному конче потрібні. Цього вимагає віч­ність природної гармонії, яку свято оберігає народна педагогіка.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   21

Схожі:

Тема. Коли пісня жартує
Музичний матеріал: українська народна пісня «Сіяв мужик просо»; українська народна пісня «Господарство»; українська народна пісня...
Тема. Хоч не пишно, аби затишно. Українська народна казка «Рукавичка» Мета

Конкурсу вишиванки «Українська народна модель»
Тернопільська міська рада та інформаційний портал м. Тернополя 0352. com ua оголошують конкурс на кращу вишиванку у м. Тернополі
Періодизація історії української культури
Поняття культура. Українська народна та національна культура: їх основний зміст і взаємозв’язок
1. Загальні засади дошкільної педагогіки Дошкільна педагогіка, як...
Загальними засадами дошкільної педагогіки є її предмет, особливості та організація педагогічного дослідження в галузі дошкільної...
Урок- подорож Тема: Українська народна вишивка
...
ТЕМА : ПЕДАГОГІКА ЯК НАУКА ЇЇ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК
Педагогіка – це сукупність теоретичних і прикладних наук про навчання, виховання і розвиток особистості
Тема уроку. Українська народна казка «Колобок» Мета уроку
Виховувати наполегливість у здобутті знань. Прищеплювати любов до книг, бережне ставлення до них. Пробуджувати бажання читати казки...
Лозниця В. С. Психологія і педагогіка: основні положення: Навч посібник...
Тема Цілі та завдання психолого-педагогічної підготовки фахівця. Психологія та педагогіка як науки
Українська народна казка «Лисичка та журавель»
Вдосконалювати навички правильного, виразного, свідомого, швидкого читання. Розвивати мовлення, увагу, пам'ять, уміння міркувати....
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка