|
|
Скачати 2.82 Mb.
|
64 вдосконалення моральних, трудових, фізичних, естетичних якостей, звичок поведінки відповідно до певних соціально зумовлених ідеалів народу. Самовиховання у практиці родинного виховання посідає одне з чільних місць і залежить від сімейного мікроклімату, змісту життя дитини, її інтересів і стосунків. До самовиховання дитину залучають змалку, дбаючи про формування потреби в ньому через розвиток самосвідомості, гартування волі, прищеплення позитивних ідеалів, прагнення до самостійності, соціально цінних видів діяльності, ініціативності, виконання громадських обов'язків. Форми самовдосконалення узгоджуються з віковим та індивідуальним розвитком особистості. Вони різноманітні й виражаються загалом у вигляді пристосування, наслідування, орієнтації на дорослих, ровесників, старших товаришів, друзів, народних героїв. Малята люблять, коли з ними хтось інтенсивно спілкується. У їхній уяві все навколишнє також прагне до живого спілкування. Цей природний потяг дітей народна педагогіка мудро використовує як стимулюючий засіб для самовиховання на основі казок, байок, колискових пісень. У казці всі говорять: люди, тварини, дерева, квіти, речі, сонце, хмари. Казки насичені різними незвичайними персонажами, між якими і точиться тривала й безкомпромісна боротьба в ім'я утвердження добра. Увійшовши в чарівний світ казки, дитина неодмінно стає на захист людяності й благородства. Нестримна дитяча уява й фантазія безперервно взаємодіє з такими позитивними казковими образами, як Івасик-Телесик, Котигорошка, Кирило Кожум'яка, що вступили в двобій її лютими зміями і знищили їх, Ілля Муромець, що захистив рідну землю від численних ворогів та переміг Солов'я-розбійника. Дитина захоплюється борцями за щастя трудящих — Довбушем І Кармалюком (казки. "Довбуш карає пана", "Як Кармалюк пана сповідав", "Кармалюк і багач"). Та хіба перелічити численні колізії та стимулюючі впливи на самовиховання, на які так багата усна народна творчість! Стає зрозумілим і очевидним, що казка належить до тих засобів, які чи не найкраще настроюють дитину на хвилю самовиховання і водночас роблять її ще піддатливішою до виховного впливу. Виховання, у свою чергу, стимулює самовиховання. 65 Народна педагогіка відводить самовихованню велику роль уже в ранньому віці. Коли в дитини формується відповідний рівень свідомості Й самосвідомості, то виникає здатність до самоаналізу, спостереження і самооцінки, уміння розібратися у вчинках інших людей, а отже, проаналізувати власну поведінку та усвідомити, що потрібно підпорядковувати особисті якості і власну поведінку вимогам народної моралі. З моменту народження людина стає соціальною істотою. Формування її характеру, поведінки, визначається усією сукупністю соціальних чинників: взаєминами між батьками, членами сім'ї, родичами та іншими людьми, їх прикладом, поглядами, переконаннями, життєвим досвідом. З часом дитина краще розуміє суть народних афоризмів — прислів'їв, приказок, заповітів, у яких, по суті, викладена програма самовиховання у дусі збереження й примноження національних і загальнолюдських духовних цінностей. Уже в підлітковому віці дитина здатна сприймати такі форми і методи самовиховання як самокритика, самопереконання, самонавіювання, самозобов'язання, емоційно уявне перенесення у становище іншої людини. Дитина любить похвалу. Підліткові теж. не байдуже, що про нього говорять батьки, сусіди, товариші, вчителі. Цю схильність дитини народна педагогіка використовує як прекрасний стимул для самовиховання особистості. У масовій виховній практиці поширеною є оцінка вчинків дитини кожним дорослим. Де дорослі, там переважно й діти. То чому б не поцікавитися не тільки своєю, а й чужою дитиною? Це чудове кредо народної педагогіки заслуговує на всіляку підтримку. Вимоги громадськості, бажання заслужити позитивну оцінку своїх вчинків, прагнення піднести свій авторитет серед товаришів, утвердити себе в колективі висуваються народною педагогікою на перший план як стимулюючі мотиви самовиховання. Народна педагогіка вдається і до таких регулюючих засобів самовиховання, як вплив через присоромлений, особливо тоді, коли треба покласти край поганим учинкам або націлити підлітка на викорінення особливо негативних рис характеру— лінощів, байдужості, неохайності, неслухняності, впертості, брехливості, слабодухості. 66 Серед стимулів самовиховання назвемо спілкування зі старшими людьми, порухи власної совісті дитини, вірність слову, почуття чесності, людської гідності. Спілкуючись з батьками, діти засвоюють важливі моральні вимоги народної педагогіки: поважати старших і бути чуйним у ставленні до них, виконувати волю старших, зважати на їхні бажання і поради, не робити того, що старші осуджують. Одне з чільних місць в організації самовиховання народна педагогіка відводить народним святам, обрядам, символам як засобам вираження настрою, переконань, світогляду індивіда. Вони не тільки символічно відображають і поглиблюють почуття людини, а й значною мірою облагороджують її. Значення народних свят і обрядів полягає в тому, що вони дають змогу виявити свої почуття і думки, пробуджують емоційні відчуття і переживання, стимулюють оптимістичний настрій. Кожний народний обряд або свято як чинники самовиховання мають масовий характер. Винятково благородну місію щодо організації самовиховання несе народна символіка. У народній педагогіці символіка супроводить усі періоди розвитку людини. Той чи інший народний символ переважно означає щось добре, світле, оптимістичне, відображаючи основні віхи життя людини, Коло народної символіки надзвичайно широке: розмальоване яйце (писанка) — символ весняного пробудження природи і родючості; рожева троянда — символ бажаного знайомства, червона — символ кохання, жовта — розлуки, біла — смутку і страждання; коса — символ дівочої краси і честі; птахи— символ сім'ї як осередку домашнього затишку й дітонародження; каблучка — символ дружби і довіри. Чимало символів пов'язано з весіллям: рушник, на який стають молоді, — символ єдиного життєвого шляху подружжя, його спільної долі; вінок на голові молодої — символ радості, молодості, дівоцтва; мирта символізує сімейний мир і злагоду; квіти є символом "плодів" подружнього життя — дітей; обсипання молодих зерном, цукерками та горіхами символізує достаток і щасливе подружнє життя, коровай — символ праці і достатку. Звичайно, що в магічну силу слова, обрядового дійства, у чарівний вплив речей, тварин чи рослин нині вірять не всі. Коли 67 ж молодий господар, освічений і начитаний, дотримуючись давньої народної традиції, садить біля новозбудованої оселі явір і калину або на дереві, стовпі чи даху клуні кладе колесо від воза, щоб гніздились лелеки, то цим він символічно перед людьми й самим собою заявляє, що все робитиме для того, аби мати міцну, згуртовану сім'ю. Адже явір, калина й лелеки в гнізді біля людської оселі у народі символізують сімейну злагоду і радість дітонародження. Якщо у вихованні є недоліки, їх треба виправляти. Невиховану дитину треба перевиховувати. Перевиховання — це насамперед перебудування неправильно сформованих поглядів, суджень, усунення причин хибної поведінки особистості з орієнтацією на позитивний приклад. Водночас слід враховувати вікові і психологічні особливості дитини. Саме ці моменти народної педагогіки відображені в українській народній казці "Лінива"1. "То були собі чоловік та жінка,— починається казка, — і мали од ним-одну дитину. Люди заможні, а дитина вдалася гарна та втішна: вони давай її пестити. Вони пестять, а дитина росте; ви росло, не навчившись ніякої роботи, опріч танцювати. Коли прийшлось уже й до людей, так вони, порадившись, бачать, що самі винні, та й кажуть женихові: — Ми свою дитину наділимо всім добром, тільки щоб вона в тебе нічого не робила, бо вона нічого не вміє". Ото поткнувсь один, поткнувся другий, але на таку умову не пристають... Та батьків приятель, який вірив у силу перевихованн я і вмів це робити, погодився одружити з лінивою дівчиною свого сина. Він прийняв також сватову умову не примушувати невістку до роботи та перевиховувати її без будь-якого насильства, щоб вона не плакала й не нарікала на своїх батьків. Відгуляли весілля. Невістка перейшла жити в сім'ю свого чоловіка. Тут і почалося її перевиховання. "Рано вставши, батько порядкує: одного сина туди, другого туди, третього теж; невісток теж, дочок теж, — розпорядив усіх, собі роботу знайшов, стара мати теж щось узялась робити, дочка стала варити обід, і друга до якоїсь роботи взялась, а молода невістка сидить — ніхто їй нічого, і вона нікому нічого. Коли пора 1 Українські народні казки. - Львів, 1966 —С.17І 68 була вже обідати, сходяться усі, сідають за стіл, — батько питає кожного, хто що зробив? Усякий за себе відповідає, а одна дочка мовчить. Батько до неї: — А ти, доню? — Я, тату, нічого не робила, — відповідає. — То вже ж ти знаєш порядок, — батько каже. Вона відійшла від столу, сіла на лавці коло мисника (тобто коло порогу — М. С.) та й сидить, а молодої невістки не питається ніхто, вона сідає, обідає. Пообідавши, знов до роботи. На вечерю сходяться, знову так само батько розпитує. Цього разу вже друга дочка нічого не робила, — остається без вечері. Молода невістка придивляється і прислухається, а далі, й питає потихеньку якоїсь ятрівки чи зо виці: — Як це воно, серце, у вас діється — чи воно все так буде? — Так, — каже, — сестрице. — А чом же мене за роботу не питають? — Бо ти, — каже, — серце, у нас іще гостя. От минув іще день, може, й другий, уже й мати доставалась без обіду, чи там без вечері, — молода невістка дивиться на все теє (не знає, що в них змова), а далі, вставши рано, питає у матері: — Щоб я, мамо-серце, робила? — Візьми, доню, — каже мати, — віничок та повимітай хату та сіни. Узяла молода невістка, повимітала. Геть, геть, сходяться обіду. Батько розпитує кожного, а вона бачить, що її не питає й сама обзивається: — А я, таточку, хату та сіни повимітала. — А, моя дитино кохана, — каже батько, — я тебе й не питаю. Я знаю, що ти доброго роду, розумного батька й матері часу не марнуєш, тим-то я тебе й не питаю. По обіді всі до роботи, молода знов питає у матері, що роби ти, — мати посилає води принести. Принесла води. Перед вечерею батько пожалував, поцілував у голову. На другий день теж щось ізробила, на третій теж, а далі помалу, помалу — вже й 69 хліба напече. Сказано, чоловіка любить, а сім'я уся голубить її та добрим прикладом учить до праці". Відвідавши дочку й побачивши її у праці, рідний батько був приємно здивований. Засоби перевиховання — сприятлива сімейна атмосфера, людяне ставлення до того, кого перевиховують, добрий приклад, поступовість, єдність педагогічних дій і вимог. Молода невістка навіть не знає, що її перевиховують, бо не відчуває на собі прямого педагогічного впливу, а тим більше насильства. Усе відбувається ніби між іншим, безболісно, а тому й справляє задоволення як сім'ї, так і молодій невістці. Єдність національного та загальнолюдського в українській етнопедагогіці Українська етнопедагогіка є власне національною навчально-виховною системою, що сформувалася завдяки поєднанню народного, національного і загальнолюдського, через зв'язок минулого з сучасним і майбутнім в історії нашого народу. Народне, національне в українській етнопедагогіці трактується як вияв соціально-психологічної детермінації, що репрезентує адекватність виховної етнопедагогічної системи буттю і свідомості українців, особливостям їх національної родинно-побутової і громадської культури. Національне зумовлюється життям нації, своєрідністю історичного шляху, нею пройденого. Українська етнопедагогіка зародилась і виросла на властивому тільки їй національному ґрунті, а тому й має самобутнє національне вираження, тобто своє оригінальне обличчя. Інакше кажучи, наш народ, як і інші народи світу, створив і має власну національну систему українського виховання. Така об'єктивна закономірність цього процесу: денаціоналізація неодмінно породжує здичавіння нації. Не випадково праця К. Ушинського "Про народність у громадському вихованні" завершується такими. узагальнюючими і повчальними для нас висновками: "1) Загальної системи народного виховання для всіх народів немає не тільки на практиці, а і в теорії... 70 2) У кожного народу своя особлива національна система виховання, а. тому запозичення одним народом у іншого виховних систем є неможливим. 3) Досвід інших народів у справі виховання є дорогоцінною спадщиною для всіх, але точно у тому ж розумінні, в якому досвід всесвітньої історії належить усім народам. Як не можна, жити за зразком іншого народу, яким би принадним не був цей зразок, так не можна виховуватись за чужою педагогічною системою, яка б вона не була струнка і добре обдумана. Кожний народ щодо цього повинен випробувати свої власні сили"1. Проте етнопедагогіки всіх народів націлені на розв'язання спільної проблеми — забезпечення передачі набутого людством досвіду через вплив на дитину дорослих членів сім'ї і сімейного укладу. їм властиві спільні для родинного виховання педагогічні закономірності. В кожного народу родинне виховання нерозривно пов'язано з усіма сферами життя суспільства, всі народи проходять через певні соціально-економічні формації, а отже, і через певні стадії родинного виховання. В етнопедагогіці яскраво віддзеркалюються міжнародні контакти. Цим самим створюються об'єктивні умови для педагогічних взаємовпливів. Спеціальність народних педагогічних культур виявляється у педагогічному ідеалі, виборі шляхів і засобів виховного впливу на особистість, у трактуванні найхарактерніших педагогічних явищ. Ця тенденція вселюдської єдності відображена у фольклорі, особливо в прислів'ях і приказках, які поширюють педагогічні знання серед народних мас, виражають їхні педагогічні прагнення та інтереси. Трактування суті педагогічних явищ у прислів'ях І приказках часто подібні, а то й тотожні2. Тривалі творчі контакти між народами примножують їхнє спільне багатство в галузі педагогічної культури й одночасно сприяють "утвердженню самобутнього через вихід за власні межі, становлення на рівень інтернаціонального"3. Переконливо проілюструвати цей процес можна на прикладі такого могутнього виховного засобу етнопедагогіки, як казка. 1 Ушинський К. Д. Вибр. пед. твори: У 2 т. — к, 1982. — Т. 1. — С. 102—103. 2 Див.: Джерела мудрості: Прислів'я та приказки народів СРСР. — К., 1973. 3 Інтернаціональне та національне в сучасному слов'янському фольклорі / Піди ред. В. А. Юзвенко. — К., 1977. — С. 36. 71 Родинна педагогіка жодного народу не обходиться без казки. "Казка є у всіх народів, — зазначав В. Гнатюк, — навіть у тих, у яких досі їх не списано... їх творять усі народи"1. У казках різних народів багато подібних елементів. Ця подібність у казках (як і в родинній педагогіці взагалі) пояснюється проходженням через однакові суспільно-економічні епохи та спільні періоди історичного розвитку, а також впливом багатовікових педагогічних взаємовідносин між народами. Подібність багатьох казок, до яких часто вдається родинна педагогіка різних народів, не виключає їх національної специфіки, що нерідко виявляється в оригінальності тем і сюжетів, у типовості образів і характерів, властивих саме тому чи іншому народові. Різноманітність у засобах родинної педагогіки різних народів за міжпедагогічних контактів має позитивне значення, бо дає змогу кожному з них вибирати найкраще через сприйняття й переосмислення "чужого" в "своє". Українська етнопедагогіка розвивалася не за межами загальнолюдської педагогічної культури, не ізольовано, а в тісному взаємозв'язку з надбаннями виховної практики інших народів. Для неї принципово важливе значення мали міжслов'янські, європейські зв'язки і контакти з іншими народами. Цим наочно засвідчується наявність в етнопедагогіці як національного, так і інтернаціонального, що можуть існувати неспотвореними тільки в єдності. Не може бути справжнього інтернаціоналізму там, де нехтують національними правами народів. "Все, що йде поза рами нації, — писав І. Франко, — се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами прикривати своє духовне відчужіння від рідної нації"2. Етнопедагогіка кожного конкретного народу належить до спеціально-психологічних явищ передовсім національного порядку. Тому й не дивно, що ігнорування її у вихованні дітей пород- 1 Гнатюк В Передмова до збірника народних казок "Баронський син в Америці" // Вибрані статті про народну творчість. — К., 1966. — С. 200. 2 Франко І. Поза межами можливого // Зібр творів: У 50 т.— Т. 45. — С. 284 72 жує манкуртів, безликих і безхарактерних суб'єктів "без роду і племені", космополітів, яких українці називають "приплентачами", "перевертнями", "покручами". За словами В. Винниченка, "інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєї національності й розтворення себе в безфарбній, абстрактній масі людства, є абсурд. І не тільки абсурд, а лицемірна, шкодлива, просто злочинна пропаганда самогубства, пропаганда убивання життя в собі. Але інтернаціоналізм як сполучення всіх національних сил людськості, як кооперація народів є вищий розвиток національного чуття, є вищий щабель поступу людського"1. Єдність національного та інтернаціонального в етнопедагогічній системі забезпечує етнізацію особистості з орієнтацією на формування високої національної свідомості, на засвоєння культурних надбань інших народів через духовні здобутки свого народу, що відкриває шлях до опанування загальнолюдськими цінностями. Ось природний вияв справжнього виховання! Національне є конкретно-історичною, до того ж вищою формою етнічного. Якщо народне, національне в етнопедагогіці підкреслює її тенденції й способи самобутнього розвитку, а інтернаціональне — взаємозв'язок, спільність різних етнопедагогічних систем, то загальнолюдське знаменує собою прогрес етнопедагогічної культури взагалі. А звідси стає ясним і зрозумілим, що створення справді гуманної і демократичної освіти та виховання у відриві від національної педагогічної культури, а отже і від етнопедагогіки, немислиме. Аналіз же співвідношення національного із загальнолюдським в українській етнопедагогіці дає змогу виділити в ній ті педагогічно-національні цінності нашого народу, які мають послідовно гуманістичний, істинно демократичний характер, непересічну виховну вартість і пов'язані з культурним прогресом людства. 1 ВинничепкоВ. Відродження нації. — Ч. І. — С. 73—74. 73 |
|
Тема. Коли пісня жартує Музичний матеріал: українська народна пісня «Сіяв мужик просо»; українська народна пісня «Господарство»; українська народна пісня... |
Тема. Хоч не пишно, аби затишно. Українська народна казка «Рукавичка» Мета |
|
Конкурсу вишиванки «Українська народна модель» Тернопільська міська рада та інформаційний портал м. Тернополя 0352. com ua оголошують конкурс на кращу вишиванку у м. Тернополі |
Періодизація історії української культури Поняття культура. Українська народна та національна культура: їх основний зміст і взаємозв’язок |
|
1. Загальні засади дошкільної педагогіки Дошкільна педагогіка, як... Загальними засадами дошкільної педагогіки є її предмет, особливості та організація педагогічного дослідження в галузі дошкільної... |
Урок- подорож Тема: Українська народна вишивка ... |
|
ТЕМА : ПЕДАГОГІКА ЯК НАУКА ЇЇ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК Педагогіка – це сукупність теоретичних і прикладних наук про навчання, виховання і розвиток особистості |
Тема уроку. Українська народна казка «Колобок» Мета уроку Виховувати наполегливість у здобутті знань. Прищеплювати любов до книг, бережне ставлення до них. Пробуджувати бажання читати казки... |
|
Лозниця В. С. Психологія і педагогіка: основні положення: Навч посібник... Тема Цілі та завдання психолого-педагогічної підготовки фахівця. Психологія та педагогіка як науки |
Українська народна казка «Лисичка та журавель» Вдосконалювати навички правильного, виразного, свідомого, швидкого читання. Розвивати мовлення, увагу, пам'ять, уміння міркувати.... |