|
|
Скачати 1.78 Mb.
|
| Тема 8. Національно-демократична революція в Україні. Боротьба за державність (1917–1920 рр.). Причини й передумови революції: залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини; важке соціальне становище переважної частини населення, невирішеність аграрного питання й проблеми соціального захисту робітників; піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення. Безпосереднім поштовхом до революції стала Перша світова війна, яка загострила проблеми воюючих сторін, ослабила й призвела до падіння Російської, а згодом Австро-Угорської імперій. Перемога Лютневої демократичної революції в Російській імперії 27 лютого 1917 р. і повалення самодержавства відкрили нову сторінку в історії України. 2 березня 1917 р. у Петрограді було створено Тимчасовий уряд, який визнав себе правонаступником царського уряду й прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії. Виконавчу владу в Україні Тимчасовий уряд передав губернським і повітовим комітетам на чолі з комісарами. Крім органів Тимчасового уряду виникли інші органи влади – Ради робітничих і солдатських депутатів, провідну роль у яких відігравали російські меншовики, есери, більшовики. Третім центром влади і носієм ідеї національного відродження України стала Українська Центральна рада (УЦР), яка була створена 7 березня 1917 р. Керівником (головою) УЦР обрано М. Грушевського. Вимогою УЦР було надання України національно-територіальної автономії в складі демократичної російської держави. На Всеукраїнському національному конгресі (квітень 1917 р.) прийнято резолюцію щодо автономії України. Конгрес визнав УЦР законодавчим органом України. У травні 1917 р. відбувся перший всеукраїнський військовий з’їзд, який ухвалив рішення про “націоналізацію армії на національно-територіальному принципі”. Було обрано Український генеральний військовий комітет (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Міхновський та ін.). УЦР стає провідною силою всього українського народу.10 червня 1917 р. УЦР оприлюднила I Універсал. Основні положення його: розбудова України, “не одділяючись від усією Росії”; найвищим державним органом України проголошувалась УЦР; Законодавчим органом повинні були стати Всенародні Українські Збори визнано необхідним розроблення закону про землю після конфіскації поміщицьких, казенних, царських, монастирських земель, згідно з яким право порядкувати українськими землями, користуватися ними належало тільки народові України. Населення з ентузіазмом сприйняло I Універсал. Продовжувалася організація національно-державної влади. Було створено Генеральний секретаріат – уряд на чолі з В. Вин-ниченком. Тимчасовий уряд засудив I Універсал, але в умовах соціально-економічної й політичної кризи, був змушений шукати компромісу й визнати УЦР державним органом. 3 липня 1917 р. УЦР прийняла II Універсал, в якому, з одного боку: офіційно визнавалось право України на автономію, УЦР доручалося підготувати Закон про автономний устрій; УЦР було надано статус вищого органу крайового управління; Тимчасовий уряд погоджувався на українізацію військових підрозділів. З іншого боку: Закон про автономний устрій України мали затвердити Установчі збори, а до цього УЦР зобов’язувалася не здійснювати самочинно автономії України; не уточнювалась територія, на яку поширювалась влада УЦР і Генерального секретаріату, а також повноваження останнього; склад Генерального секретаріату затверджувався Тимчасовим урядом, а УЦР поповнювалася представниками національних меншин; комплектування окремих військових частин виключно українцями здійснюється під контролем російського командування й військового міністра. Отже оцінка II Універсалу не може бути однозначною. 7 листопада 1917 р. в Петрограді більшовики усунули Тимчасовий уряд і взяли владу в свої руки. УЦР засудила повстання. У листопаді 1917 р. у Києві відбулося збройне зіткнення штабу Київського військового округу, який продовжував підтримувати Тимчасовий уряд, більшовицьких військових частин і українського полку, що підтримував ЦР. Боротьба закінчилася поразкою штабу і придушенням більшовицького повстання. Уся влада перейшла до УЦР. Керівництво УЦР, вбачаючи небезпеку для України в діях більшовиків 6 листопада проголосило III Універсал. В ньому Україна проголошувалася Українською Народною Республікою і мала бути в складі єдиної Російської республіки. До Установчих зборів вся влада в Україні переходила до УЦР і Генерального секретаріату. Територія УНР визначалася в межах Київщини, Поділля, Волині, Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини, Таврії (без Криму). Прилучення частини Холмщини, Курської, Воронезької областей, де українське населення становило більшість, мало відбутися згідно з волею їх мешканців. Підтверджено демократичні принципи: свободи слова, друку, віросповідань, зборів, спілок, страйків, недоторканість особи та житла тощо. Проголошення УНР мало велике історичне значення: український народ після тривалого поневолення заявив про відродження власної держави. У грудні 1917 р. більшовики проголосили встановлення радянської влади в Україні, почалась перша україно-радянська війна. Центральна рада 22 січня 1918 р. приймає свій останній, IV Універсал, яким УНР оголошувалася незалежною державою. Універсал містив низку соціально-економічних положень. УЦР не встигла реалізувати ці положення 26 січня 1918 р. Київ перейшов до рук більшовиків. Успіхи більшовиків примусили лідерів УНР шукати могутніх союзників. На мирних переговорах у Брест-Литовському 17 січня 1918 р. було підписано договір між УНР і чотирма державами Четвертного союзу. Повернувшись до Києва на багнетах німецько-австрійських військ, УЦР не змогла реалізувати проголошених в Універсалі положень. 19 квітня 1918 р. УЦР була усунута П. Скоропадським у результаті перевороту. Скоропадський видав маніфест – “Грамоту до всього українського народу”, у якому повідомлялося про розпуск УЦР, проголошувалося право приватної власності. Було видано закон “Про тимчасовий державний устрій України”, за яким назва “УНР” була замінена назвою “Українська держава”. П. Скоропадського проголошено гетьманом. За часів правління П. Скоропадського відбулося певне економічне піднесення. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка вільного підприємництва. Було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків. За його доби помітними були зрушення в галузі культури та освіти: створено понад 150 українських гімназій; вийшло з друку кілька мільйонів примірників українських підручників; відкрито два державних університети в Києві та Кам'янець-Подільському; засновано Державний український архів, Національну галерея мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку; відкрито Українську Академію Наук. Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення влітку 1918 р. Української автокефальної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським. Значними були успіхи гетьманської держави у сфері зовнішньої політики. Вона мала дипломатичні зносини з Грузією, Доном, Кримом, Литвою, Фінляндією, Голландією, Іспанією, Данією, Швецією та іншими державами. Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія, старе чиновництво, яке до національної ідеї ставилися байдуже. Гетьман мав вузьку соціальну базу, яка не від-повідала проголошеному П. Скоропадським курсу на розбудову національної держави. Однобічна орієнтація на імущі класи, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зумовили таку соціально-економічну політику, яка вела до поглиблення розколу суспільства. Спроби повернути поміщикам землю, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків сприяли формуванню опозиції, яка швидко перейшла до активних дій. У липні-серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху. Восени 1918 р. напрямок зовнішньої політики П. Скоропадського різко змінюється. Після поразки Четвертного союзу гетьман шукає підтримки в країн Антанти. У листопаді 1918 р. він оголошує про федеративні зв’язки з небільшовицькою Росією. Це не врятувало режим гетьмана, і 13 грудня 1918 р. він зрікається влади. В умовах кризи гетьманського режиму П. Скоропадського, в Україні активізувалися сили, які виступили за відновлення УНР. У серпні 1918 р. у Києві було створено Український національний союз (УНС). Реакцією УНС на оголошення П. Скоропадським нового державного курсу було оголошено повстання проти влади гетьмана. Для керівництва повстанням із метою відновлення УНР у ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. на засіданні УНС створено тимчасовий орган – Директорію. До складу Директорії увійшли представники різних політичних напрямів. Від українських соціал-демократів – В. Винниченко (голова Директорії), С. Петлюра; від українських есерів – Ф. Швець; від соціалістів-самостійників – П. Андрієвський. Серед членів Директорії існували розбіжності думок щодо напрямів найближчої політики. Діяльність цього уряду паралізувалася також особистим суперництвом В. Винниченка і С. Петлюри. У лютому 1919 р. В. Винниченко подав у відставку і С. Петлюра став одноосібним носієм влади в державі. На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму, Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Її внутрішня й зовнішня політика була такою: прагнення утвердити в Україні національний варіант радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму; проголошення Акта злуки УНР і ЗУНР 22 січні 1919 р.; законодавча влада передавалася Трудовому конгресу, який обирався без участі поміщиків і капіталістів; скасовувалися закони гетьманської влади, відновлювався 8-годинний робочий день, відновлювався робітничий контроль. Прихід до влади Директорії і відновлення УНР дало поштовх до об’єднання двох українських держав – Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки (проголошення ЗУНР 18 жовтня 1918 р.). Урочистий Акт злуки відбувся 22 січня 1919 р. Представник Директорії Ф. Швець оголосив Універсал, у якому зазначалося: “… віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна”. Проте справжнього об’єднання не відбулося. Через кілька днів після проголошення злуки Директорія під ударами Червоної армії залишила Київ. Директорія не змогла навести порядок й налагодити ефективне управління країною. Селянська стихія, розбурхана антигетьманським повстанням, почала швидко перероджуватися в руйнівну анархію. Директорія поступово втратила контроль над територією, яку контролювали місцеві отамани. Українська армія розпадалася на партизанські загони, які воювали поблизу своїх осель. Ситуація ще більше ускладнилася через висадку в листопаді 1918 р. на підвладні Україні землі військ Антанти. Доля України вирішувалася насамперед на радянсько-українському фронті (друга війна радянської Росії проти УНР) – кінець 1918 р. і початок 1919 р.). У січні 1919 р. війська Директорії залишили Харків, який став столицею радянської України. Протягом трьох тижнів було розгромлено Лівобережне угрупування армії УНР. Воєнні дії перекинулись на Правобережжя. 5 лютого більшовики ввійшли в Київ. Із захопленням 19 березня 1919 р. Жмеринки Український фронт розділився на два фронти: Південно-Західний та Північно-Західний. Провівши в армії реформу, позбувшись напівпартизанщини, С. Петлюрі вдалося дещо стабілізувати становище на фронті й на початку червня 1919 р. закріпитися на лінії Старокостянтинів – Проскурів – Кам'янець-Подільський. Над рештою території України (крім Надзбруччя і західних областей) знову було встановлено радянський контроль. Причини поразки Директорії: Директорія не змогла створити життєздатний політичний режим; у результаті перетворень Директорії ослабла її соціальна опора; недооцінка впливу більшовицької агітації та пропаганди на населення; широкі маси українського населення, особливо селянство, не зовсім усвідомлювали загальнонаціо-нальні інтереси, необхідність створення й зміцнення власної держави; відсутність єдності націонал-демократичних сил; вкрай несприятливі зовнішньополітичні обставини. 1919 р. увійшов в історію України встановленням радянської форми державності. 6 січня назва держави – “Українська Народна Республіка” замінювалася на Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). 10 березня 1919 р. третій з’їзд Рад ухвалив Конституцію УСРР. Найважливіші риси процесу радянізації України: він відбувався “зверху вниз”; здійснювався за зразком РРФСР та під її керівництвом; мав антинаціональний характер; відзначався суворим централізмом. Більшовики запровадили політику “воєнного комунізму”, заходами її були: скасування товарно-грошових відносин, натуралізація оплати праці; проведення повної націоналізації всіх підприємств, державний контроль над виробництвом; мілітаризація праці (загальна трудова повинність, трудова мобілізація); заборона приватної торгівлі; уведення продрозкладки (фактично, реквізицію врожаю селян продзагонами з Росії); початок колективізації селянських господарств. Навесні 1919 р. піднялася хвиля стихійного селянського руху проти більшовиків. Скориставшись цією ситуацією, в наступ перейшли частини білої армії Денікіна. За короткий час денікінці захопили майже всю Україну й рушили на Москву. Селянство не підтримало режим Денікіна, оскільки він відновлював поміщицькі землеволодіння. У жовтні 1919 р. почався наступ Червоної армії проти військ Денікіна, на початку 1920 р. денікінці були розбиті. Навесні 1920 р. в Україні почалися бої на польському фронті та в кримських степах. 12 жовтня 1920 р. у Ризі було підписано перемир’я між Радянською Росією та Польщею. Через місяць армія Врангеля була розгромлена в Криму. В Україні встановилася Радянська влада. Боротьба українського народу за незалежність показала, що однієї ідеї проголошення самостійності недостатньо. Потрібна єдність усіх політичних сил, якої завжди бракувало в Україні. Сходячись у головному, національні сили різної орієнтації боролися між собою. Невміння захищатися від зовнішніх ворогів, пошуки опори за межами України, боротьба за владу й внутрішні чвари, неефективна соціально-економічна політика, байдужість частини населення до долі держави призвели до поразки української революції. Тема 9. Українські землі в 20-30-х роках XX століття Встановлення влади на українських землях виявилося для більшовиків нелегкою справою. Перші їхні два походи на Україну були невдалими: 1-й радянський уряд проіснував тут з кінця 1917 по квітень 1918р, 2-й – з кінця 1918 по вересень 1919 р. Створення 21 грудня 1919 р. третього радянського уряду та перемога більшовицького режиму в Україні були забезпечені збройною силою Радянської Росії. Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, в процесі входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька періодів. І етап (червень 1919 – грудень 1920 рр.) – утворення “воєнно-політичного союзу” радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. ІІ етап (грудень 1920 – грудень 1922 р.) – формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. ІІІ етап (грудень 1922 – травень 1925 р.) – утворення СРСР, втрата Україною незалежності. 30 грудня 1922 р. I з’їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу СРС і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). Союзний договір 1922 р. мав бути міжнародним договором. Однак його ніхто ніколи не затверджував і не підписував. Замість нього в першій Конституції Радянського Союзу 1924 р. з’явився розділ “Договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік”, а конституція – це внутрішній, а не міжнародний юридичний документ. В Конституції окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв'язок, планування господарства, оголошення війни та підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу. Започаткована в роки війни більшовиками політика “воєнного комунізму” з її продрозкладкою з кожним днем поглиблювала прірву, що розділяло владу й основну масу населення – селянство. У березні 1921 р. X з’їзд Російської комуністичної партії (більшовиків) проголосив курс на проведення нової економічної політики (НЕП). Поява НЕПу як нової моделі господарювання була зумовлена низкою об’єктивних причин: закінчення бойових дій, перехід до мирного будівництва, початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів у економіці; кризовий стан економіки, який мав тенденцію до посилення негативних явищ; незадоволення селянства продрозкладкою, що періодично виливалось у збройні виступи проти чинної влади, зумовлювало зміну співвідношення класових сил у суспільстві й диктувало необхідність нового підходу до відносин місто – село. НЕП – це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку; посилення особистої зацікавленості в результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку. Після зміцнення своєї влади більшовики розпочали докорінний переустрій країни, який отримав назву “радянська модернізація”. Складові радянської модернізації України: індустріалізація, колективізація, масові репресії, “культурна революція”. У грудні 1925 р. відбувся XIV з’їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію СРСР. Офіційно цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності й незалежності СРСР: зміцнення обороноздатності країни; створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства; стимулювання зростання продуктивності праці й на цій основі підвищення матеріального добробуту. Наступний, XV з’їзд, 1927 року визнав пріоритет державного плану над ринком, що означало згортання НЕПу й скасування товарно-грошових відносин. Основними джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків; колективізація сільського господарства; примусова праця політв’язнів, конфіскація церковного й монастирського майна, збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба; експлуатація селянства та робітничого класу тощо. Особливості процесу індустріалізації в Україні: інвестування в промисловість республіки, особливо в початковий період індустріалізації, значної частини коштів; побудова й реконструкція в Україні крупних промислових об’єктів; нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки; поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей. Позитивним наслідком індустріалізації України стало зростання підприємств важкої промисловості, будівництво нових шахт, електростанцій і, як результат, перетворення України на індустріально-аграрну країну, яка за рівнем окремих галузей промисловості випередила деякі європейські держави. Негативні наслідки: підрив розвитку сільського господарства, легкої та харчової промисловості; нераціональне й нерівномірне розміщння продуктивних сил; посилена централізація управління промисловістю; ігнорування економічних механізмів розвитку економіки; зниження життєвого рівня населення. Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: коштів, сировини й робочих рук для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства. Однак держава не могла забезпечити прискорені темпи індустріалізації, маючи справу з мільйонами одноосібників. Маючи певний мінімум засобів виробництва, селяни мало залежали від державних структур. Тому партії необхідно було створити на селі контрольоване колективне господарство. Колективізація відбулася в декілька етапів: 1929–1930 рр. – час прискореної колективізації, яка перетворилася, по суті, на комунізацію, в колгоспи забирали все: реманент, велику рогату худобу, птицю тощо. Наслідком були антирадянські виступи селян, село поринуло у вир самознищення; 1930 р. – маневр сталінського керівництва з перекладанням відповідальності на місцеві партійні й радянські органи, почався масовий вихід із колгоспів; 1931–1933 рр. – новий етап суцільної колективізації, прискорення її темпів, закінчення в основному колективізації в Україні (колективізовано 70% дворів); 1934–1937 рр. – завершальний етап колективізації. У 1937 р. колгоспи мали 96,1% посівних площ. Важливим елементом колективізації було так зване “розкуркулення”. (Куркуль – поширена назва заможних селян, господарів в Україні. Ярлик, який радянська влада навішувала противникам колгоспного будівництва на селі) Спочатку, у 1927–1928 рр., до заможного селянства застосовувалася політика обмеження – збільшували податки, обмежували оренду землі, забороняли використовувати найману працю, купувати машини. У 1929 р. Сталін визначив нове стратегічне завдання – перехід від політики обмеження до політики ліквідації куркульства як класу. Починаються масові репресії проти заможного селянства. В Україні за роки суцільної колективізації було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств (разом із сім’ями – 1,2–1,4 млн осіб, із них – 860 тис. виселили на північ Сибіру). Одним із найжорстокіших злочинів сталінізму був Голодомор 1932–1933 рр, який став геноцидом українського народу. (геноцид від грец. γένος – рід, племя і латин. caedo – вбивати; означає знищення окремих груп населення за расовими, національними, етнічними або релігійними мотивами, а також штучне створення життєвих умов, не сумісних з життям). Безпосередньо його причиною було насильницьке вилучення хліба у селян. Загалом же причинами голодомору в Україні була сукупність національно-політичних та соціально-економічних чинників: необхідність знищення українського селянства як свідомої національної верстви, яка загрожувала імперським інтересам Москви; непомірні для селян хлібозаготовлі; надмірний хлібний експорт; небажання колгоспників працювати в громадському господарстві; конфіскація владою продовольчих запасів; економічні прорахунки, спроба здійснити соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами. Людські втрати від Голодомору становлять від 3,5 до 12 млн. осіб. Коріння українського відродження 20 – початок 30-х рр. утворилося в період недовготривалої української державності 1917–1920 рр, який розкрив творчі можливості української нації. Динаміка процесу національного відродження була настільки сильною, що він розвивався далі, незважаючи на великі втрати в лавах інтелігенції під час громадянської війни та велику еміграцію творчих сил за межі радянської України. Успіхи в національно-культурному будівництві 1920-х – початок 1930-х рр. були досягнуті завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою “коренізації”. В Україні політика коренізації проходила у форма українізації. Політика коренізація була задумана більшовицьким керівництвом із метою створення національного підґрунтя для проведення своєї політики, а також для створення позитивного образу радянської влади як усередині країни, так і за її межами. Політика коренізації була започаткована рішенням XII з’їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому були сформульовані її основні положення: підготовка, виховання та висування керівних кадрів корінної національності; урахування національних факторів при формуванні партійного й державного апарату; організація мережі навчальних, виховних закладів, закладів культури, преси, книговидав-ничої справи мовами корінних національностей; вивчення національної історії, відродження та розвиток національних традицій і культури. Українізація поширилася на всі сфери життя. Її результати були вагомими. Але вже наприкінці 1920х – на початку 1930-х рр. почалося згортання політики українізації й загалом коренізації. Оскільки українізація сприяла розвитку культури, піднесенню національної самосвідомості корінного населення, вона в майбутньому могла стати загрозою для існування федерації. У 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства й установи центрального підпорядкування мали спілкуватися російською мовою з Москвою і між собою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. Розгорнулася боротьба проти “націоналістичних ухилів”. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої “культурної революції”. За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати освіту й виховання, які б допомогли зробити ривок і у сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). У 30-х роках в СРСР сформувався тоталітарний режим. Про зміцнення тоталітаризму в Україні свідчать такі тенденції та процеси: утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології; монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; встановлення монопольного контролю з боку партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою. Починаючи з 1929 р., Україною прокотилося три хвилі масових репресій: перша (1929–1931) – розкуркулення, депортація; друга (1932–1934) – штучне посилення конфіскацією продовольства смертоносного голоду, постишевський терор, репресивний спалах після вбивства М. Кірова; третя (1936–1938) – доба “Великого терору”. Загалом прямі людські втрати в Україні від репресій становили щонайменше 4,4 млн осіб. Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинилися у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. До польської окупації потрапили землі Східної Галичини та Західної Волині. До складу Румунії входили: північна Буковина, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії. До складу Чехословаччини увійшла Підкарпатська Русь. Загалом можна визначити такі риси політики Польщі, Румунії, Чехословаччини: насильницька асиміляція; стримування економічного розвитку, його колоніальний характер; репресії проти діячів національно-визвольного руху; національний гніт; відмова від міжнародних зобов’язань щодо надання автономних прав українцям. Офіційна польська політика в українському питанні пройшла у своєму розвитку кілька етапів. І етап – “невизначеності” (1919–1923 рр.). Польське керівництво намагалося довести світовій громадськості свої права на українські землі, а також те, що Польща нібито забезпечує всі права національних меншин. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні й у навчанні в початкових школах. Крім того, закон від 26 квітня 1922 р. надавав самоврядування Східній Галичині (Львівське, Станіславське, Тернопільське воєводства). Але після 1923 р., коли Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, усі ці права залишилися на папері. У цей період українське населення намагалося відстояти свої права, вдаючись до акцій протесту, збройних виступів. Але в існуванні української державності ніхто в Європі не був зацікавлений. ІІ етап – “тиску” (1923–1926 рр.). У цей період проводиться політика, спрямована на асиміляцію поневолених народів. Для здійснення цієї мети уряд Польщі поділив країну на дві господарські території: Польща “Ф”, до якої входили корінні польські землі, і Польща “Б”, що складалася переважно із західноукраїнських і білоруських земель. До різних частин проводилася різна політика. Стосовно Польщі “Б” застосовувалася політика штучного стримування соціально-економічного розвитку й повного скасування поступок національним меншинам. У 1924 р. був прийнятий закон, за яким польська мова проголошувалася державною. На українські землі переселялися колоністи, яким виділялися кращі землі. ІІІ етап – “пошук компромісу” (1926–1937 рр.). цей період пов'язаний зі встановленням режиму “санації” на чолі з Ю. Пілсудським. Нова політика передбачала деякі поступки й компроміси в стосунках із національними меншинами, зокрема українцями. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і відмові від національної асиміляції. Важливим елементом нової моделі національної політики стала спроба перетворення Волині на “колиску польсько-українського порозуміння”. Було збільшено державні інвестиції на Волинь, почалося масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви. У політиці Чехословаччини щодо українців теж можна виділити кілька етапів. Так, на початку 1920-х рр. чеський уряд намагався створити враження сумлінного виконавця своїх міжнародних зобов’язань щодо населення Підкарпатської Русі автономних прав, зазначених у Сен-Жерменському договорі. Свої зволікання з наданням автономії вони пояснювали непідготовленістю населення краю до самостійного життя через низький рівень освіти й відсутність підготовленість кадрів. У другій половині 1920-х – у 1930-ті рр. уряд ЧСР провів серію реформ, покликаних забезпечити запровадження системи освіти, проведення земельної реформи тощо. У другій половині 1930-х рр. урядові кола ЧСР зіткнулися з розгортанням нової хвилі боротьби населення за автономію і, зрештою, під тиском Німеччини змушені були в жовтні 1938 р. надати краю автономію. Румунія від самого початку взяла курс на повну асиміляцію українців, позбавивши їх будь-якої змоги розвиватися. В економіку краю не надходило ніяких капіталовкладень. Безробіття, малоземелля, хижацьке використання природних ресурсів – ось чим характеризувалося становище краю. |
| НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС для студентів усіх спеціальностей НАКККіМ Затверджено НАКККіМ /уклад. А. В. Святненко; під ред проф. Путро О.І. – К. НАКККіМ, 2011. – 96 с |
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з дисципліні "ОРГАНІЗАЦІЯ ВИРОБЮНИЦТВА"... Навчально-методичний комплекс з дисципліні "Організація виробництва" для студентів IV курсу заочної форм навчання / Укл., доцент... |
| НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з дисципліни “Облік в бюджетних установах... Навчально-методичний комплекс з дисципліни “Бухгалтерський облік і прийняття рішень у бюджетних організаціях” для студентів V курсу... |
Західнодонбаський інститут економіки і управління Кафедра економіки... Навчально-методичний комплекс з дисципліні "Основи регіональної промисловості" для студентів IV курсу заочної форм навчання / Укл... |
| НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з курсу «КРИМІНОЛОГІЯ» для студентів... Навчально-методичний комплекс з курсу «Кримінологія» для студентів юридичного факультету |
Навчально-методичний КОМПЛЕКС з дисципліни "ОБЛІК У БАНКАХ" для студентів... Навчально-методичний комплекс з дисципліни "Облік у банках " / Укл к е н., доц І. В. Вишнякова. Павлоград, 2008 |
| Навчально-методичний КОМПЛЕКС з дисципліни "БАНКІВСЬКІ ОПЕРАЦІЇ"... Навчально-методичний комплекс з дисципліни "Банківські операції" для студентів денної, вечірньої та заочної форм навчання / Укл к... |
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ВИВЧЕННЯ РОЗДІЛУ для студентів усіх спеціальностей... Політологія. Суб`єкти політики та способи політичної діяльності [Текст]: Методичні рекомендації до вивчення розділу для студентів... |
| НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з дисципліни “ СТАТИСТИКА” для студентів... Навчально-методичний комплекс з дисципліни “Cтатистика” для студентів 2 курсу заочної форми навчання (Укл ст викладач кафедри прикладної... |
Навчально-методичний комплекс для студентів магістратури Київ Рекомендовано до друку навчально-методичною радою Національної академії прокуратури України (протокол № від 2012 року) |