|
|
Скачати 1.78 Mb.
|
| Тема 6. Українські землі наприкінці XVII у XVIII столітті Наприкінці XVII протистояння між Московською державою і Туреччиною за українські землі завершилося підписанням 13 січня 1681 р. Бахчисарайського миру, за яким: Лівобережна Україна, Київ із навколишніми містами та Запоріжжя визнавалися за Московською державою, а Південна Київщина і Поділля – за Туреччиною; обидві сторони зобов’язувалися не споруджувати й не відбудовувати укріплення між Південним Бугом і Дніпром, а також не заселяти ці землі; татарські орди могли вільно кочувати в південноукраїнських степах, а запорозькі козаки і все населення пересуватися річками до Чорного моря. Підписання Бахчисарайського миру суттєво змінило розcтановку сил у Східній Європі й примусило польський уряд піти на примирення з Московською державою. 6 травня 1686 р. у Москві було підписано “Трактат про вічний мир”, відповідно до якого: Лівобережжя, Запоріжжя й Київ з околицями визнавалися за Московською державою, а більша частина Правобережжя (Південна Київщина й Волинь) – за Польщею. Московська держава також визнавала за Польщею Поділля, якщо та зуміє відвоювати його в Туреччини; правобережні землі Подніпров’я, спустошені польськими й турецько-татарськими військами, мали залишалися незаселеними; Росія й Польща вступали в спільний військовий союз, спрямований проти Османської імперії та Кримського ханства. Для України договір означав узаконення на міжнародному рівні її поділу на дві частини. Після занепаду Правобережної України все більшого значення набуває новий поличний центр, що зорганізувався на Лівобережжі й увійшов в історію під назвою Гетьманщина. Як окреме державне утворення у формі автономії у складі Московської держави Гетьманщина існувала з чаcу поділу Української держави на два гетьманства в 1663 р. до скасування в 1764 р самого інституту гетьманства, а на початку 1780-х років і полкового адміністративного устрою. У Гетьманщині майже в незмінному вигляді зберігалися ті атрибути національної державності, що склалися в роки Української революції. Її територія в адміністративному відношенні поділялася на 10 полків зі столицею в Гадячі, а згодом – у Батурині та Глухові. Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом, який обирався Козацькою радою. Водночас тут спостерігалося поступове зміцнення московської присутності та послідовне обмеження компетенції місцевих органів влади. 1687 р. на р. Коломак гетьманом було обрано І. Мазепу (1687–1709 рр.). Тоді ж було ухвалено новий україно-російський договір – Коломацькі статті. Його основні положення: декларативне підтвердження прав і привілей гетьмана та старшин; заборона гетьману змінювати генеральну старшину без дозволу царя; заборона гетьману самостійно здійснювати дипломатичні відносини з іншими державами; зобов’язання гетьману за наказом царя надсилати козацькі війська проти Криму й Туреччини; перебування російських воєвод і розташування для контролю над гетьманом російського стрілецького полку в столиці Гетьманщини Батурині. І. Мазепа залишався щирим прихильником Москви доти, доки Петро I не почав ламати основи української автономії. Тоді Мазепа йде на союз зі Швецією. Під час війни Росії зі Швецією (Північна війна 1700–1721 рр.) Мазепа 1709 р. підписує угоду з Карлом XII, що передбачала утворення з українських земель, що перебували у складі Росії, очолюваного І. Мазепою князівства під формальною протекцією Швеції. Вирішальна битва відбулася 8 липня 1709 р. під Полтавою і завершилася поразкою Карла XII й Мазепи. Гетьмана було оголошено зрадником, зруйновано гетьманську столицю Батурин і Запорозьку Січ. Місце й роль І. Мазепи в історії українського народу визначається тим, що в умовах розгортання централізаторської політики Петра I він здійснив спробу вибороти незалежність України. Після смерті І.Мазепи 1710 р. під Бендерами відбулася козацька рада на якій було обрано нового гетьмана – найближчого сподвижника І. Мазепи – Пилипа Орлика. Він очолив першу українську політичну еміграцію в Західній Європі й уряд в екзині (еміграції). Під час козацької ради було прийнято написаний ним документ “Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького” (пізніше цей документ отримав назву “Конституція Пилипа Орлика”). Це була угода між старшиною та запорозькими козаками, з одного боку, та гетьманом з другого. Документ складався зі вступу і 16 статей. У ньому проголошувалася незалежність України від Московської держави та Речі Посполитої; обґрунтовувалася протекція шведського короля та союз із Кримським ханством. Територія України визначалася Зборівським договором 1649 р; козакам поверталися їхні традиційні території в Подніпров’ї; при гетьмані утворювалася Генеральна рада із законодавчою владою; встановлювалась виборність полковників, сотників із наступним їх затвердженням гетьманом; спеціальна комісія мала здійснювати ревізію державних земель; гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей. Таким чином, проголосивши фактично республіканський політичний устрій Української держави, “Конституція П. Орлика” стала найвищим щаблем тогочасної політичної думки не тільки в Україні, а й в Європі. Але ідеї, закладені в документі не були реалізовані її творцем. З боку Москви відбувався форсований наступ на українську автономію. Під час гетьмана І. Скоропадського відносини регулювалися так званими Решетилівськими статтями: гетьманові без дозволу царя заборонялося змінювати старшину, надавати й відбирати маєтності. Встановлювався російський контроль за збиранням податків та витратами на утримання козацького війська; українське військо мало знаходитись під командуванням російських генералів, тощо. 1722 р. була створена Малоросійська колегія (1722–1727 рр.). На неї покладалося ряд функцій, котрі фактично позбавляли гетьмана реальної влади: Малоросійська колегія мала наглядати за діяльність гетьмана, генеральної і полкової старшини; контролювала роботу Генеральної військової канцелярії; була апеляційною установою у судових справах, які розглядалися в Генеральному військовому суді, полкових і місцевих судах Гетьманщини. Після І. Скоропадського Петро I заборонив вибори нового гетьмана. Наказним гетьманом у 1722–1723 рр. був Павло Полуботок. Він намагався чинити опір російській політиці. Його ув’язнили й стратили. Після цього нового гетьмана обирати не дозволили. Уся влада в Гетьманщині була передана до рук Малоросійської колегії. Зростання незадоволення діяльність Малоросійської колегії й загроза нової війни з Туреччиною спричинили її скасування 1727 р. і певне пом’якшення російської політики в українському питанні – було дано дозвіл на проведення виборів гетьмана. Ним став Данило Апостол ( 1727–1734 рр.). Він енергійно відновлює втрачену автономію: призначає на полковничі посади своїх прихильників, уперше вжив заходів щодо вироблення тогочасного бюджету Гетьманщини, упорядкував українську торгівлю, реорганізував судову систему, добився дозволу на повернення запорожців із володінь кримських татар в Олешках і заснування ними Нової Січі на р. Підпільній. З 1734 по 1750 р. вибори гетьмана були заборонені. Відання українськими справами передано “Правлінню гетьманського уряду”, який складався з трьох представників козацької старшини і трьох російських урядовців. У цей час російський уряд знову перестав звертати увагу на місцеві українські закони і звичаї, втручався в різні сфери місцевого життя. Останнім гетьманом став К. Розумовський (1750–1764 рр.). Основні заходи політики К. Розумовського: здійснив реорганізацію козацького війська; розпочав здійснення судової реформи; намагався поновити право гетьмана вести самостійну закордонну політику; створив інституційно оформлений старшинський дорадчий орган, що мав законодавчу ініціативу; відстоював фінансову автономію Гетьман-щини; виношував плани відкрити в Батурині університет. Прибічниця політики централізму Катерина II 1764 р. остаточно ліквідувала гетьманство, а управління Гетьманщиною було передано Другій Малоросійській колегії (1764–1786 рр.) і її президенту, а згодом малоросійському генерал-губернатору П. Рум'янцеву. У 1765 р. було позбавлено автономії Слобідську Україну: п’ять слобідських козацьких полків ліквідовувалися, замість них створювалися регулярні гусарські полки. Після успішного завершення російсько-турецької війни (1768–1774 рр.), коли зникла потреба в Запорозькій Січі її ліквідовують 1775 р. У 1782 р. було ліквідовано полково-сотенний устрій Лівобережної України і створено Малоросійське генерал-Губернаторство, до складу якого увійшли три намісництва – Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. У 1783 р. ліквідовано лівобережні козацькі полки й створено десять регулярних кавалерійських полків. У 1783 р. Катерина II видала указ про запровадження в Україні кріпацтва, а в 1785р. – “Грамоту на права, вольності і переваги благородного російського дворянства”, яка урівнювала українську старшину в правах із російським дворянством. Наприкінці XVII ст. територію Правобережжя почали поступово заселяти. Тут виникло кілька козацьких полів, які згодом виступили в боротьбу проти польсько-шляхетського панування. Визначальна роль в організації та формуванні полків належала Семенові Палію, який на поч. XVIII ст. очолив визвольний рух на Правобережній Україні. На Правобережжі боролися три сили: повстанці на чолі з С. Палієм, Польща та гетьман І. Мазепа з лівобережними козаками. Перемогу отримав лівобережний гетьман, який на деякий час об’єднав Правобережжя з Гетьманщиною. У 1714 р. за польсько-турецьким договором Правобережжя знову опинилося під владою Польщі. Почалася нова колонізація українських земель польськими магнатами. У відповідь розгортається народна боротьба проти соціального й національного гноблення, відома під назвою гайдамацький рух. Гайдамаки від тюркського гайде – гнати, переслідувати. Перше велике гайдамацьке повстання на Правобережжі відбулося 1734 р. Лише з допомогою введених на Правобережжя царських військ польській шляхті вдалося придушити цей народний виступ. Нова хвиля визвольного руху почалася 1750 р. У гайдамацький рух влилися поповнення із запорізьких козаків. Відомими ватажками повстанських загонів стали вихідці із Запоріжжя: М. Тесля-Мочула, О.Письменний, І. Подоляка. У 1768 р. спалахнуло нове повстання гайдамаків, яке увійшло в історію під назвою “Коліївщина” (від слів “кіл”, “колоти”). Повстання очолив запорізький козак Максим Залізняк. Виступивши з урочища Холодний Яр, повстанці визволили від шляхти десятки сіл і містечок Київщини і підійшли до Умані – добре укріпленої фортеці. На бік повсталих перейшов великий загін надвірних козаків на чолі із сотником Іваном Гонтою. Уманська фортеця була взята. Коліївщину придушили 1769 р. Народний рух месників мав поширення і на західноукраїнських землях, особливо в Карпатах. Там їх ватаги називалися опришками (лат. – порушник, знищувач). Найбільшого розмаху рух опришків набрав у 30–40-х рр. XVIII ст., коли його очолив Олекса Довбуш. Його загони діяли на території майже всього Покуття, на Гуцульщині, Північній Буковині й Закарпатті. Вони громили шляхту й орендарів, роздавали панське майно бідноті. Довбуш загинув 1745 р. Рух опришків продовжувався під проводом В. Баюрака, І. Бойчука. Наприкінці XVIII ст., унаслідок трьох поділів Польщі, російсько-турецьких війн, ліквідації Гетьманщини й Запорозької Січі, україн-ські землі опинилися під владою Російської та Австрійської імперій. Після Полтавської битви запорожці змушені були податися в турецькі володіння. На межі володінь Запоріжжя й Кримського ханства в гирлі річки Кам'янка 1709 р.заснували Кам'янську Січ. Однак 1711 р. російські війська примусили їх відступити вглиб татарських володінь і в урочищі Олешки заснувати Олешківську Січ. Унаслідок цього змушені брати участь у походах ханського війська запорожці почали просити в російської влади дозволу повернутися в Україну. Такий дозвіл було отримано влітку 1733 р., і у березні козаки, які повернулися, заснували Нову Січ на півострові, що омивався річкою Підпільною. Нова Січ, як і раніше, поділялася на 38 куренів, її очолював кошовий отаман, а найважливіші питання вирішувалися Козацькою радою. Запорозькі землі називалися Вольностями Війська Запорозького й поділялися на паланки – адміністративно-територіальні округи. Усю повноту адміністративної, військової й судової влади мала паланкова старшина (полковник, писар та осавул) підпорядкована запорозькому Кошу. Тривалий час російська влада була зацікавлена в існуванні Запорозької Січі, розглядаючи її як надійний заслон від Османської імперії й Кримського ханства. Унаслідок перемоги в російсько-турецькій війні 1768–1774 рр. Росія здобуло вихід до Чорного моря, її нові кордони пролягли далеко на південь від Запорозької Січі. Питання остаточного знищення Січі було для імперського уряду лише справою часу. Основні причини ліквідації Запорозької Січі: несумісність демократичного устрою Січі з імперськими порядками; побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією; висока ймовірність унезалежнення Запоріжжя; недоцільність існування в межах імперії державного утворення, що перешкоджає вільному доступу до Чорного моря зі своєю митною системою; прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя; загроза того, що Запоріжжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби українців; перетворення Запоріжжя з його гаслом “втікачів не видавати” на загрозу для розвитку кріпосницького господарства імперії. Одразу після завершення російсько-турецької війни, поки російські війська поверталися додому, генерал Петро Текеля отримав наказ зайняти Січ і розігнати запорозьке козацтво. Наприкінці травня 1775 р. регулярні війська вступили на Запорожжя й рушили на Січ. Ні в кого з козаків це не викликало підозри. Ніхто не міг уявити, що після шестирічної спільної боротьби проти турок і татар російські війська збираються знищити Січ. Після оголошення указу Катерини II про скасування Січі двотисячний гарнізон склав зброю. Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. Кошового отамана, 80-річного Петра Калнишевського, було відправлено на довічне ув’язнення в Соловецький монастир, де він провів у засланні 25 років. У 1801 р. його звільнили, але він залишився доживати віку в монастирі й помер там у 1803 р. у віці 113 років. Землі Запоріжжя увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній. Запроваджувалися російські порядки й органи влади. Нову Січ зруйнували, та січове товариство залишилося. Значна частина козаків-запорожців після ліквідації Січі подалася в турецькі володіння – виникає Задунайська Січ. Чимало козаків переселилося до австрійських володінь. Для їхнього розселення було призначено землі в провінції Банат і Бачка біля річки Тиса. Близько 8 тис. козаків заснували Банатську Січ. Така ситуація стурбувала російський уряд. Замість знищення запорозького козацтва й перетворення його в нерегулярне військо, сталося інакше. Задунайська Січ, яка стала продовженням традицій запорожців, стала небезпечним ворогом Росії. В умовах наближення чергової російсько-турецької війни, що вибухнула 1787 р., царський уряд намагався привернути козацтво на свій бік. У 1788 р. уряд дозволив колишнім козакам-запорожцям створити “Військо вірних козаків”, перейменоване згодом на Чорноморське козацьке військо. Служити імперії погодилися 12 тис. колишніх запорожців. Після закінчення війни 1792 р. депутація козаків домоглася грамоти на землі Таманського півострова на правому березі р. Кубань. Туди переселилося того ж року Чорноморське козацьке військо, яке згодом було перейменоване в Кубанське козацьке військо. Тема 7. Українські землі в ХІХ- на початку XXст. Території, що перебували під владою Російської імперії (Слобожанщина, Лівобережжя, Правобережжя, Південь) прийнято називати Наддніпрянською Україною. Землі, що входили до складу Австрійської імперії (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття) – західноукраїнські землі. Після приєднання українських земель до Російської імперії на них було поширено загальноімперський адміністра-тивний устрій. Було створено три генерал-губернаторства: Київське, Малоросійське, Новоросійсько-Бессарабське), до складу яких входило дев’ять губерній. У війні з наполеонівською Францією брало участь українське населення. До козацьких та ополченських полків вступило майже 70 тис. осіб. Серед українського населення існувало два погляди на цю війну. Перший – погляд автономістів, які сподівалися за допомогою Наполеона здобути автономію. Другий – “консерваторів-малоросів”, що схилялися до Олександра I і сподівалися після перемоги над наполеонівською армією знову поставити питання про автономії. Тому український народ пожертвував на військові потреби великі суми грошей, продовольства, фуражу, брав активну участь у будівництві оборонних споруд. Сподівання українців, що їх становище покращиться, були марними. На початку XIX ст. в Україні виникають таємні товариства. Їх різновидом було масонство. Масонські ложі виникли 1818–1819 рр. в Києві (“З’єднані слов’яни”) та Полтаві (“Любов до істини”), Одесі, Житомирі, Кам'янці-Подільському. Хоч ці ложі були створені в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Однією з цілей, яку ставили перед собою їх організатори, було залучення малоросійського дворянства до опозиційного всеросійського руху. Українські дворяни-масони не висували суто національних вимог. У 1822 р. царський уряд забороняє діяльність лож, а їх члени піддаються переслідуванню. Незадоволення самодержавно-кріпосни-цьким режимом відчувалося серед передової частини офіцерів-дворян, які ставили за мету змінити існуючий лад. Це виявилося в декабристському русі, тісно пов’язаному з Україною. 1821 р. створено “Південне товариство” із центром у місті Тульчині. Головою було обрано полковника П. Пестеля. Товариство мало філії у Кам'янці та Василькові. У 1825 р. до нього приєдналося Товариство об’єднаних слов’ян, яке виникло 1823 р. у Новограді-Волинському. П. Пестель уклав політичний трактат “Руська правда”, у якому визначив програму дій після повалення царизму: всі народи Росії мали об’єднатися в централізовану республіку з однопалатним парламентом, кріпацтво скасовувалася, усі громадяни ставали рівними перед законом, оголошувалася повна свобода торгівлі й промисловості. Повстання відбулося 14 грудня 1825 р в Петербурзі, закінчилося поразкою. Дізнавшись про це, керівники Васильківської управи підняли на повстання Чернігівський полк, що розташовувався під Києвом. Здійснити свій план їм не вдалося. Над учасниками повстання уряд вчинив жорстоку розправу. Під впливом повстання декабристів 1826 р. виник таємний гурток у Харківському університеті; впродовж 1827–1830 рр. діяв Гурток прогресивних професорів у Ніжинській гімназії. Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним, культурницьким та політичним. На фольклорно-етнографічному етапі невелика група вчених із метою підтвердження самобутності власного народу збирала та вивчала історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам’ятки. Змістом культурницького етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо в літературі та освіті. Політичний етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їх політичних організацій, усвідомленням національних ідей, активною боротьбою за національне визволення. На межі XVIII–XIX ст. у представників провідної верстви українського суспільства з’являється зацікавлення національною історією, етнографією, фольклором. Значну роль у національному відродженні відіграло формування нової української літератури. Важливою подією стала публікація 1798 р. “Енеїди” І. Котляревського, написаної народною українською мовою. Пробудженню національної свідомості сприяли художні твори Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, наукові праці професора М. Максимовича тощо. На початку 1846 р. у Києві було утворено нелегальну українську політичну організацію – Кирило-Мефодіївське товариство. Її засновниками були: В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров. Активну участь у діяльності товариства брали Т. Шевченко, П. Куліш та ін. Програмні дії Товариства було викладено в “Книзі буття українського народу” (“Закон Божий”) і “Статуті Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія”. У них передбачалося: створення демократичної федерації слов’янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності й суверенності; побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі шляхом здійснення низки реформ; скасування самодержавства, кріпосного права та станів, встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння в правах усіх слов’янських народів щодо їх національної мови, культури,освіти тощо. Товариство не встигло розгорнути практичну роботу, уже 1847 р. його членів було заарештовано. Значення Товариства полягає в тому, що це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; братство вперше розробило політичну програму національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його послідовників У складі Австрійської імперії перебувало приблизно 15% українських земель, а саме Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Ці землі прийнято називати “західноукраїнські землі”. Східна Галичина разом із частиною польських земель входила до “Королів-ства Галичини і Ладомерії” зі столицею у Львові.“Королівство” ділилося на 18 округів (дистриктів), із яких 12 складали українську частину краю. На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень. Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. її приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потім перетворена в окрему провінцію. Закарпаття, у зв’язку з тим, що підпорядкування Угорщини Відню було умовним, фактично управлялося з Будапешта. Отже, навіть перебуваючи у складі однієї держави, західноукраїнські землі були розчленовані на три частини. Від початку XIX ст. процес національного відродження охопив Галичину. У 1816 р. з ініціативи священика І. Могильницького в Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація “Товариство священиків”, навколо якого гуртувалося патріотично налаштоване греко-католицьке духівництво. Товариства стало активним поборником прав української мови та українізації шкільництва. Члени товариства сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення в початкову школу української мови. Із-під пера його учасників вийшли перші граматики української мови – І. Могильниць-кого, Й. Лозинського, Й. Левицького. У першій половині XIX ст. центром національного руху в Галичині став Львів. Тут на початку 30-х років XIX ст. виникло напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угрупування “Руська трійця“” (засновники М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький). Його члени займалися збирацькою, дослідницькою, видавничою діяльністю, літературною творчістю. Надзвичайною заслугою “Руської трійці” було видання наприкінці 1836 р. альманаху “Русалка Дністровая”, який складався з фольклорних і власних творів видавців і був написаний народною мовою. Головною тут була ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною. У 1848–1849 рр. Європу охопила загальноєвропейська демократична революція. Її невід’ємною складовою стали визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної та Центральної Європи. Звідси пішла назва революції – “Весна народів”. У роки революції центром українського національного руху стала Східна Галичина. Його започаткували представники греко-католицького духівництва, яке звернулося до австрійського імператора 19 квітня 1848 р. з петицією. У ній висловлювалося побажання запровадити в школах і громадських установах Східної Галичини українську мову, забезпечити українцям доступ до всіх посад та зрівняти в правах духівництво всіх конфесій. У Львові була заснована перша українська політична організація (2 травня 1848р.) – Головна руська (українська) рада (ГРР), яка взяла на себе роль представника українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її впродовж 1848–1851 рр. Друкованим органом ГРР стала “Зоря Галицька” – перша у Львові газета українською мовою (почала виходити з травня 1848 р.). Улітку 1849 р після розгрому об’єднаними силами Австрії та Росії угорської революції в імперії Габсбургів було відновлено абсолютистський режим. Австрійську конституцію відмінено. Улітку 1851 р. розпущено ГРР. Важливими були соціальні наслідки революції 1848–1849 рр.: скасування панщини, селяни отримали повну особисту свободу. Землі, якою селяни користувалися, переходила у їх власність. Проте краща земля, общинні землі (ліси, пасовища) залишалися в руках поміщиків. Нові капіталістичні відносини, що зародилися в кінці XVIII – першій половині XIX ст., вимагали ліквідації кріпосного права, яке стало гальмом подальшого економічного розвитку. Поглибила ці протиріччя Кримська війна (1853–1856 рр.), яку Росія програла. 19 лютого 1861 р. цар Олександр II видав маніфест про скасування кріпосного права та “Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності”. За цими документами, селяни ставали особисто вільними, але за поміщиками залишалося право власності на землю. Наслідки реформи: відбулися корінні зміни в розподілі земельної власності; товаро-грошові відносини ставали домінуючими в господарствах поміщиків та заможних селян; були поширені різні методи використання землі (оренда, введення власного господарства); підвищилася урожайність сільськогосподарських культур унаслідок використання машин, вільнонайманої праці). У 1864 р. проведена земська реформа. Створювалась система місцевого самоврядування. На Лівобережній Україні створено шість губернських і 60 повітових земських управ, на Правобережжі земське самоврядування запроваджене в 1911 р. Земства займалися організацією медичної допомоги, розвитком освіти, пошти, збирали статистичні дані. У 1864 р. здійснена судова реформа. На від-міну від станового і закритого суду, ввели позастановий відкритий, незалежний суд. Вводилися присяжні судді. У 1864 р. почали реформу освіти. Запровадили єдину систему початкової освіти, у галузі середньої створювали класичні чоловічі та жіночі гімназії. Відбувалися військова (1864–1883 рр.) і фінансова (1860–1864 рр.) реформи. Реформи 1860–1870-х рр. були обмеженими, непослідовними, але вони створили умови для економічного й політичного розвитку країни в нових умовах. Розвивалась промисловість, торгівля, зростали міста і міське населення, сільське населення залучалося в промисловість. Був відкритий шлях до становлення індустріального суспільства. В умовах лібералізації царського режиму зростає хвиля громадянської активності. Повернулися із заслання провідники Кирило-Мефодіївського братства: М. Костомаров, Д. Білозерський, Т. Шевченко і осіли в Петербурзі. Українські діячі Петербургу в 1859 р. створили першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що мала за мету популяризацію національної ідеї через видання книжок, журналів, навчання в недільних школах. 1861 року громада започаткувала перший український часопис “Основа” (1861–1862 рр.), що видавався українською й частково російською мовами. Значною мірою під його впливом у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові українська інтелігенція почала гуртуватися в громади. У 1863 р. Валуєвський циркуляр заборонив публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкуванні популярної, релігійної літератури, крім художніх творів. Не витримавши переслідувань із боку царських властей, громади одна за одною самоліквідовувалися або були офіційно заборонені. На початку 70-х рр. український рух, очолюваний громадівцями знову відновлюється. Київські громадівці 1873 р. започаткували роботу через Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (ПЗВРГТ), яке стає центром українознавчих досліджень. У травні 1876 р., згідно з Ємськийм указом, посилися репресії проти української культури. Було заборонено ввезення з-за кордону книжок українською мовою; друкування й видання в Росії оригінальних українських творів, перекладів, п’єс для театральних вистав, текстів до нот, крім історичних пам’яток. Указ ліквідував ПЗВРГТ, заборонив громади. Наприкінці XIX ст. в українському русі виникає націоналістична течія. Вона виникла як реакція на кризу культурницького руху. У 1891 р. в Полтаві була створена нелегальна організація “Братство тарасівців”. Засновниками її були І. Липа, М. Міхновський, В. Шелест. Свої погляди тарасівці виклали в політичній декларації “Віра молодих українців”, де стверджувалося: українці є окремою нацією, а їхня держава Україна повинна мати повну самостійність. У 1898 р. організацію було викрито й розгромлено. Народники – це загальноросійський рух різночинної інтеліген-ції, поширений у 60–80-х рр. XIX ст. Вони виступали за повалення самодержавства шляхом селянської революції. У 1874 р. вони розгорнули пропагандистську роботу серед селян. Відразу ж зазнали репресій з боку уряду. Чимало народницьких організацій діяло в Україні: у Києві – гурток “чайківців”, “Київська комуна”, існували угрупування в Одесі, Житомирі, Харкові тощо. Наприкінці 70-х рр. народницький рух розколовся на дві течії – помірковану й радикальну. Уособленням поміркованої течії став “Чорний переділ” –віддавали перевагу пропагандистській діяльності і передбачали мир-не вростання народників у народну масу. Радикальний напрям представляла “Народна воля”, яка робила ставку на терор. Наприкінці XIX ст. на базі ідеології марксизму сформувалася соціал-демократична течія суспільно-політичного руху. У 80-90-х рр. у Катеринославі, Києві, Одесі та Харкові виникають нелегальні марксистські гуртки, які займаються пропагандою та агітацією й намагаються налагодити зв'язок з робітничим рухом. Якісно новий крок соціал-демократія зробила наприкінці 90-х рр., коли після появи петербурзького “Союзу боротьби на визволення робітничого класу” аналогічні групи виникла в Києві, Миколаєві та інших містах. У 1867 р. утворилася Австро-угорська імперія. Посилення угорців, а слідом за ними поляків вплинуло на суспільно-політичне життя українців. Представники українського руху шукали опори в суспільно-політичному житті. На західноукраїнських землях існувало декілька течій: москвофіли, народовці, товариство “Просвіта”та інші. Москвофіли (русофіли) мали на меті приєднання західноукраїнських земель до Росії. На противагу москвофільству діяла течія народовців. Народовці – діячі культурницького, а згодом і політичного руху, що виник на початку 1860-х років серед української інтелігенції Галичини. На кінець XIX ст. рух народовців став домінуючим у Галичині. Вони організовували таємні гуртки, видавали часописи, розробляли українську граматику й словники, заснували театр, культурно-освітню організацію “Руська бесіда”. У 1868 р. виникло товариство ”Просвіта”, яке опікувалося просвітою людей. 1873 року у Львові створено Літературне товариство ім. Т. Шевченка. 1892 року воно дістало назву Наукового товариства й перетворилося на неофіційну українську академію наук. У 70-х рр. XIX ст. у русі народовців виділилася радикальна течія. Цьому сприяла енергійна діяльність М. Драгоманова. У 1885 р. народовці заснували представницький орган – Народну Раду. У 90-х рр. XIX ст. з народовців постали чотири політичні партії. Перші українські політичні партії з’явилися в Галичині. У 1890 р. у Львові за ініціативи І. Франка і М. Павлика створено Русько-українську радикальну партію (РУРП). Партія стояла на позиціях ”наукового соціалізму”, ідеї соціалізму мали реалізуватися в рамках незалежної української держави, а в найближчий перспективі – у межах автономної провінції Австрійської імперії. У 1899 р. з’являється Українська соціал-демократична партія (УСДП). Її мета – відстоювання інтересів україн-ського робітництва; у національному питанні виступала поборником політичної незалежності України. 1899 року окремі представники духівництва утворили Католицько-руський союз. Але через клерикально-консервативну спрямованість, він не знайшов широкої підтримки серед священиків. У 1900 р. русофіли заснували Російську національну партію, яка закликала до цілковитого ототожнення з Росією. Вона підтримувалася польською аристократією, щоб внести розкол в український рух. На початку XX ст. український національний рух в Наддніпрянській Україні набирає політичного характеру. Першою національною партією була Революційна українська партія (РУП), заснована 1900 р. у Харкові. Політичною програмою РУП у 1900–1903 рр. була брошура М. Міхновського “Самостійна Україна”. Цей діяч першим у Наддніпрянщині підняв гасло національної самостійності. Із 1903 р. руповці вимагали національно-культурну автономію в межах Росії. У 1902 р. від РУП відійшло радикальне крило й утворило Народну українську партію (НУП) на чолі з М. Міхновським. Партія стала відверто націоналістичною. Згодом були утворені Українська соціалістична партія (УСП), Українська соціал-демократична спілка, Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська демократична партія (УДП) та ін. За винятком Народної української партії, яка своїм ідеалом проголосила самостійну українську державу, інші національні партії Наддніпрянщини взяли за основу своїх програм вимоги політичної автономії України у складі Росії. Революція 1905-1907 рр. сприяла короткочасному розквіту українського національного життя. Було скасовано Емський указ. Відкрито нові кафедри українознавства в Одеському та Харківському університетах. Почала створюватися мережа “Просвіт”. З’явилася перша українська газета “Хлібороб”. У 1907 р. М. Грушевський у Києві засновує Українське наукове товариство. Українці взяли активну участь у виборах до I та II Державних дум. У I Думі українська громада налічувала 45 депутатів, у II – 47. Після придушення революції 1905–1907 рр. в країні запанувала реакція. Царський уряд розумів, що одними репресіями зняти соціальну напругу в суспільству неможливо. Однією з головних причин революції було аграрне питання. У 1910 р. розпочинається столипінська аграрна реформа, що передбачала: руйнування общини, яка відігравала активну роль у виступах селян під час революції, й закріплення у приватну власність за кожним домогосподарем земельної ділянки, яка йому належить; надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк; переселення селян у малоземельні райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії. Перша світова війна (1914–1918 рр.) була збройним протистоянням двох воєнних коаліцій: Антанти (Англія, Франція, Росія) і Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія). Війна втягнула в свій вир і українців. Майже 3,5 млн українців було мобілізовано до російської армії, 250 тис. українців Галичини й Буковини – до австро-угорської. Війна перетворила українські землі на об’єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів – на учасників братовбивчого протистояння. Війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси в суспільному розвитку цих земель: розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей політичної та культурної діяльності, придушення опозиційних сил, застосування імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного господарства, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. Модуль III. НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (XX – ПОЧАТОК XXI СТОЛІТЬ) |
| НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС для студентів усіх спеціальностей НАКККіМ Затверджено НАКККіМ /уклад. А. В. Святненко; під ред проф. Путро О.І. – К. НАКККіМ, 2011. – 96 с |
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з дисципліні "ОРГАНІЗАЦІЯ ВИРОБЮНИЦТВА"... Навчально-методичний комплекс з дисципліні "Організація виробництва" для студентів IV курсу заочної форм навчання / Укл., доцент... |
| НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з дисципліни “Облік в бюджетних установах... Навчально-методичний комплекс з дисципліни “Бухгалтерський облік і прийняття рішень у бюджетних організаціях” для студентів V курсу... |
Західнодонбаський інститут економіки і управління Кафедра економіки... Навчально-методичний комплекс з дисципліні "Основи регіональної промисловості" для студентів IV курсу заочної форм навчання / Укл... |
| НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з курсу «КРИМІНОЛОГІЯ» для студентів... Навчально-методичний комплекс з курсу «Кримінологія» для студентів юридичного факультету |
Навчально-методичний КОМПЛЕКС з дисципліни "ОБЛІК У БАНКАХ" для студентів... Навчально-методичний комплекс з дисципліни "Облік у банках " / Укл к е н., доц І. В. Вишнякова. Павлоград, 2008 |
| Навчально-методичний КОМПЛЕКС з дисципліни "БАНКІВСЬКІ ОПЕРАЦІЇ"... Навчально-методичний комплекс з дисципліни "Банківські операції" для студентів денної, вечірньої та заочної форм навчання / Укл к... |
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ВИВЧЕННЯ РОЗДІЛУ для студентів усіх спеціальностей... Політологія. Суб`єкти політики та способи політичної діяльності [Текст]: Методичні рекомендації до вивчення розділу для студентів... |
| НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з дисципліни “ СТАТИСТИКА” для студентів... Навчально-методичний комплекс з дисципліни “Cтатистика” для студентів 2 курсу заочної форми навчання (Укл ст викладач кафедри прикладної... |
Навчально-методичний комплекс для студентів магістратури Київ Рекомендовано до друку навчально-методичною радою Національної академії прокуратури України (протокол № від 2012 року) |