|
|
Скачати 2.71 Mb.
|
|
3. Взаємозв’язок розвитку, виховання та навчання Маючи певні потенційні можливості розвитку, дитина формується під впливом середовища, виховання, виявляючи активність у самореалізації. Особливого значення у формуванні особистості надається процесу виховання: 1) це процес, у якому чітко визначено мету, завдання, конкретні методи їх реалізації; 2) виховання дозволяє педагогічно цілеспрямовано організовувати різноманітні види діяльності (навчально-пізнавальну, трудову, ігрову, суспільну тощо) і спілкування людини, що забезпечує всебічний розвиток особистості. При цьому сучасна педагогіка спирається на теорію Л.С.Виготського про два рівні розвитку дітей: а) рівень актуального розвитку, котрий відбиває ті особливості, які вже склалися; б) зону найближчого розвитку, яка відбиває можливості досягнень в умовах співробітництва з дорослими. З двома зонами розвитку пов’язане питання про співвідношення навчання й розвитку. Те, що опанувала дитина – це її вчорашній день, пройдений етап. Навчання й виховання, що спираються на цикл розвитку, який уже закінчився, не можуть розраховувати на особливі успіхи, бо вони не ведуть дитину вперед, і, ясна річ, не можуть задовольнити її функціональну потребу в розвитку. Інтенсивний розвиток відбувається тільки тоді, коли навчання випереджає актуальний рівень і надає руху силам, що знаходяться в зоні найближчого розвитку. Л.С.Виготський наголошує, що навчання й розвиток не збігаються безпосередньо, а являють собою два процеси, що перебувають у надзвичайно складних взаєминах. Навчання тільки тоді відбувається успішно, коли воно випереджає розвиток, тільки за таких умов воно пробуджує й викликає до життя цілий ряд функцій, що перебувають у стані визрівання, і що знаходяться у зоні найближчого розвитку. Навчання є більш плідним тільки тоді, коли воно змінюється у межах періоду, що визначається зоною найближчого розвитку. 3) виховання створює умови для стимулювання активності особистості в діяльності і спілкуванні. Особистість не пасивно сприймає спрямовані на неї впливи, а сама активно діє, вступає у відношення з іншими людьми. Виходячи з потреб і інтересів, які сформувалися, сама впливає на оточуючу мікросферу. Активність як риса особистості, якісна її характеристика визначається і зовнішнім впливом (середовищем, вихованням), але в процесі життєвої практики в індивіда формується внутрішня позиція, складається вибіркове ставлення до різних зовнішніх умов і впливів, що визначає розвиток особистості. Виховання значним чином впливає на взаємодію особистості і середовища, бо середовище – це те оточення, яке людина сприймає, на яке реагує, з яким вступає в контакт. Виховання здатне змінити ставлення індивіда до оточуючого середовища, людей, речей, умов життя і діяльності. 4) у процесі виховання нейтралізуються негативні умови (школи, друзів, сім’ї тощо), що впливають на розвиток особистості. Отже, становленню особистості сприяє виховна система – комплекс, який включає в себе: виховні цілі; людей, що їх реалізують у процесі цілеспрямованої діяльності; стосунки, що виникають між її учасниками; освоєне середовище і управлінську діяльність, яка забезпечує життєздатність. Виховна система забезпечує розвиток особистості. Розвиток і формування особистості – результат взаємодії зовнішніх і внутрішніх факторів. Виховання відіграє вирішальну роль у розвитку особистості тільки за умови, якщо воно позитивно впливає на внутрішнє стимулювання її активності в роботі над собою. Єдність і взаємопроникнення зовнішнього та внутрішнього, де виникає боротьба протилежностей, розгортання цих протилежностей є рушійними силами процесу розвитку. У процесі розвитку особистості суперечності виникають спочатку як зовнішні суперечності організму й середовища, а потім стають внутрішніми. Однією з головних внутрішніх суперечностей особистості є розходження між виникаючими в неї новими потребами, запитами, прагненнями і досягнутим рівнем оволодіння засобами, необхідними для їх задоволення. Часто виникають суперечності між новою ситуацією і попереднім досвідом, між досягнутими рівнем розвитку й способом життя. Розглядаючи питання розвитку і виховання особистості, не можна обійти проблему акселерації. Акселерація – прискорений індивідуальний розвиток, за якого середньофізичні та психофізіологічні константи дитини або підлітка випереджають оптимальні. Існують різні теорії виникнення явища акселерації. Геліогенна теорія: вплив сонячного випромінювання на дітей, які останнім часом стали більше перебувати на сонці, завдяки чому стимулюється їхній розвиток. Проте явище акселерації спостерігається і в північних районах, хоча там діти перебувають на сонці значно менше часу. Теорія гетерозії: стрімкі соціальні зміни, що спричиняють руйнування соціальних, релігійних, національних і кастових кордонів, зумовлюють укладання міжнаціональних шлюбів і як наслідок – акселерацію. Теорія урбанізації: розвиток міст і переселення до них сільського населення прискорюють статевий розвиток, інтелектуалізацію, а це, у свою чергу, – ріст і визрівання організму. Нітритивна теорія: розглядає акселерацію як результат поліпшення, вітамінізації харчування. Теорія опромінювання: виходить з того, що поширення рентгенівських пристроїв, атомна енергетика, випробування ядерної зброї на полігонах створюють фони випромінювання у дозах, які стимулюють поділ клітин. Протилежний процесу акселерації – процес ретрадацїі – фізичне й інтелектуальне відставання дитини в розвитку. Його причина – алкоголізм батьків, народження дітей у більш пізньому віці, спадкова хвороба одного з батьків. На думку вчених, темпи акселерації уповільнилися в усьому світі незалежно від рівня життя. Вони пояснюють це тим, що людство розвивається по спіралі. Щоправда, в Україні та багатьох інших країнах цей період збігся з економічними негараздами, через що різко збільшилася кількість сімей так званого соціального ризику, в яких діти хронічно недоїдають і відстають у розвитку. Середовище, в якому мешкає дитина суперечливе. У ньому є фактори, що сприяють, протидіють та нейтрально впливають на процес розвитку дитини. В наші часи актуальним є захист дитини від негативного впливу: фізичного, сексуального, психічного насильства, експлуатації, поганого харчування, поганих умов життя, поганих шкіл та учителів, поганої медицини. Інтереси дітей захищають правові документи: Конвенція ООН про права дитини; Закон України “Про освіту”; Програма “Діти України” 4. Роль діяльності, спілкування, активності у розвитку та вихованні особистості. Анатомо-фізіологічний, психічний і соціальний розвиток особистості здійснюється в діяльності. Діяльність – спосіб буття людини у світі, її здатність вносити в дійсність зміни. Основними компонентами діяльності є: 1) суб’єкт з його потребами; 2) мета, відповідно до якої предмет перетворюється на об’єкт, на який спрямовано діяльність; 3) засіб реалізації мети; 4) результат діяльності. До розвивальних видів діяльності можна віднести гру, навчання та працю. За спрямованістю виділяється пізнавальна, громадська, спортивна, художня, технічна, ремісницька та гедонічна (спрямована на здобуття втіхи, приємності) діяльність. Важливою умовою ефективності розвитку особистості у вищезгаданих видах діяльності є її активність, здатність до свідомої трудової та соціальної діяльності, міра цілеспрямованого, планомірного перетворення навколишнього середовища й самої себе. Активність виявляється у рухах, пізнанні навколишньої дійсності, у спілкуванні, впливі на оточення й на саму себе. Останній вид активності називають самовихованням. На кожному етапі розвитку дитини існує своя провідна діяльність, тобто діяльність, яка задовольняє актуальні потреби індивіда згідно з його віковими особливостями, саме вона зумовлює найбільш важливі зміни у психічних властивостях особистості. Пізнавальна активність сприяє інтелектуальному розвитку дитини. Тому змалку слід підтримувати дитячу цікавість, відповідати на запитання дитини, розвивати в неї інтерес до знань. Активність особистості в трудовій діяльності сприяє її фізичному й інтелектуальному розвитку, готує до майбутнього професійного самовизначення. Діяльність може бути активною чи пасивною. Розвиток забезпечує саме активна діяльність. Особливий вид діяльності – спілкування. Активність дитини у спілкуванні дає їй змогу набути морального досвіду поведінки, визначити своє місце в колективі, вчить її підкорятися і керувати іншими. Рушійною силою будь-якої діяльності, вияву в ній активності є потреби. Завдання педагога – відкрити вихованцям багатоманіття корисних для їх розвитку видів діяльності та спонукати до корисних справ, стримуючи від шкідливих. Вікова провідна діяльність:
5. Врахування закономірностей вікового та індивідуального розвитку особистості. Можливості виховання великі, але не безмежні. Вони залежать не лише від суспільних умов, а й від вікових та індивідуальних особливостей розвитку дітей. Якщо враховується ця залежність, то розширюють можливості виховання, його вплив на розвиток. Урахування індивідуальних особливостей учнів у навчанні та вихованні – це не пристосування мети і змісту навчання і виховання до окремого учня, а пристосування прийомів, методів і форм педагогічного впливу до індивідуальних особливостей з метою забезпечення запрограмованого рівня розвитку особистості. Індивідуальний підхід створює найсприятливіші можливості для розвитку пізнавальних сил, активності, схильностей і обдарувань кожного учня. Такого підходу потребують насамперед важкі вихованці, малоздібні школярі, а також діти з чітко вираженою затримкою розвитку. Основні періоди психічного розвитку особистості визначаються за психолого-педагогічними критеріями, які включають характерні для кожного віку соціальні ситуації розвитку, передусім зміст і форми навчання й виховання, провідну діяльність, відповідний рівень розвитку свідомості та самосвідомості. Такими періодами є: ранній вік (від народження до 3 років), дошкільний вік (від 3 до 7), молодший шкільний вік (від 7 до 10), середній шкільний або підлітковий вік (від 10 до 15) і юнацький вік (від 15 до досягнення зрілості). На кожному етапі розвитку дитини є своя провідна діяльність, яка характеризується своїми цілями, мотивами та способами виконання. Провідна діяльність – не просто форма активності, що найчастіше зустрічається у цьому віці. Це діяльність, покликана задовольнити актуальні потреби індивіда, що розвивається, у ній диференціюються нові види діяльності, наприклад, елементи навчання у грі, формуються пізнавальні та інші психічні процеси. Характером провідної діяльності зумовлюються у цей період зміни у потребах, інтересах, почуттях індивіда, що розвивається. На кожному віковому етапі розвитку людини формуються і індивідуальні особливості вищої нервової діяльності, фізичного, духовного розвитку, здібностей, інтересів, характерологічних рис та ін. Знання закономірностей вікового та індивідуального розвитку дітей – одна з умов ефективної педагогічної діяльності. Питання для самоконтролю
Резюме
Розділ 1.3. Сутність процесу виховання як соціокультурного явища Зміст
Ключові слова: виховання у широкому та вузькому розумінні; сутність процесу виховання; мета виховання; зміст виховання; закономірності та принципи процесу виховання; результати виховного процесу, критерії вихованості. Цілі та завдання вивчення розділу 1.3. Успішне вивчення розділу 1.3. дозволяє: Мати уяву про існування різних підходів до розуміння сутності виховання як педагогічного процесу; закономірності та принципи процесу виховання; діагностику вихованості. Знати структурні елементи та основні компоненти процесу виховання, сутність процесу виховання, мету виховання, зміст виховання, вміти характеризувати етапи процесу виховання, закономірності і принципи виховного процесу. Володіти ключовими поняттями: сутність процесу виховання; мета виховання; зміст виховання; закономірності та принципи процесу виховання; результати виховного процесу, критерії вихованості. Методичні рекомендації до вивчення розділу 1.3. При вивченні Розділу 1.3. важливо з’ясувати сутність процесу виховання як соціокультурного явища; виявити рушійні сили процесу виховання; розкрити сутність і дати наукове обґрунтування закономірностям виховання, а також принципам, що виводяться з його закономірностей. Вивчаючи пункт 1, зверніть увагу на розбіжність підходів вчених до трактування поняття “виховання”, ретельно проаналізуйте категоріальні ознаки цього поняття. Вивчаючи пункт 2, важливо усвідомити, що мета виховання носить конкретно-історичний характер і змінюється відповідно до соціального, духовного і матеріального рівнів розвитку суспільства. Вивчаючи пункт 3, зверніть увагу на те, що організоване виховання повинно підготувати людину до виконання п’яти ролей в житті – громадянина, робітника, сім’янина, власника, споживача. Особу увагу приділить визначенню цих ролей. Вивчаючи пункт 4, треба усвідомити, що процес виховання, як і будь-який процес, відбувається в результаті дії сукупності внутрішніх і зовнішніх, об’єктивних і суб’єктивних суперечностей. З’ясуйте витоки внутрішніх і зовнішніх, об’єктивних і суб’єктивних суперечностей процесу виховання. Вивчаючи пункт 5, треба мати на увазі, що принципи виховання виводяться з його закономірностей. Принципом можна вважати тільки той висновок, який ґрунтується на виявленій, підтвердженій та обґрунтованій закономірності. Вивчаючи пункт 6, зверніть увагу на те, що вихованість школярів – показник ефективності та якості навчально-виховного процесу. Але виховання – процес суперечний та довготривалий, його результати визначити складно. 1. Сутність виховання як соціокультурного явища Виховання – головний компонент педагогічного процесу, надзвичайно складне соціальне явище, спрямоване на формування у вихованців наукового світогляду, особистісних громадянських рис, інтелектуального, професійного, морального, правового, фізичного, екологічного розвитку. Виховання як цілісний процес має дві сторони: зовнішню (власне виховання, виховуюча діяльність як передача соціального досвіду) і внутрішню (самовиховання, цілеспрямований процес самовдосконалення шляхом засвоєння соціального досвіду діяльності, поведінки, духовного збагачення). Тому воно є одним з основних видів діяльності людства. Філософська категорія “сутність” відображує, по-перше, глибинні зв’язки та внутрішні відносини, які визначають основні риси та тенденції розвитку даного явища; по-друге, перехід зовнішнього (об’єктивного) у внутрішнє (суб’єктивне), тобто у свідомість людини. Отже, сутність означає сенс даної речі чи явища, те, чим воно є на відміну від усіх інших речей. В основі виховного процесу лежить система виховних відносин, що забезпечує взаємодію вихователів і вихованців згідно із суспільне завданими цілями формування особистості. Сутність процесу виховання полягає в умілій організації та стимулюванні вихователем психологічно і педагогічно обґрунтованої діяльності вихованця, у формуванні та підтриманні у нього мотивації постійного творчого самовдосконалення, формування у нього стійких форм поведінки в суспільстві через навички та звички, постійна допомога, підтримка, співчуття і співпереживання. Традиційно у педагогіці категорію “виховання” розглядали у різних аспектах, а саме: 1) у широкому смислі (як соціальне явище; як суспільне явище; як процес і результат розвитку особистості; як процес формування особистості в цілому); 2) у вузькому смислі (вплив або систему впливів вихователів на вихованців; специфічний процес формування соціальних і духовних цінностей; систему ціннісних орієнтацій і відповідної поведінки). 3) у спеціальному педагогічному смислі як процес і результат цілеспрямованого впливу на розвиток особистості; 4) у широкому педагогічному смислі, коли поняття “виховання” охоплює і процес навчання і власне виховання, тобто педагогічний процес в цілому. Розбіжність у підходах викликає певні утруднення у науковому тлумаченні цього поняття, тому виділимо його основні категорійні ознаки. Виховання є соціально-історичне явище – це процес передачі і засвоєння соціального досвіду, духовної культури, спрямований на розвиток особистості. Національне виховання є конкретно-історичним проявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання (Л.Кузь, М.Стельмахович, М.Касьяненко). Виховання є процес формування і розвитку особистості, що веде до певних змін у її структурі (Ю.Бабанський, Н.Кузьміна, Г.Костюк, М.Болдирєв); багатогранний процес духовного збагачення особистості (В.Сухомлинський); процес взаємодії двох учасників виховання (С.Шабанов, Г.Легенький, М.Таланчук). Виховання є вплив на розвиток особистості, якій розуміється не як механічна проекція педагогічного впливу на вихованця, а як внутрішня глибинна робота суб’єктів педагогічної взаємодії, яка пробуджує їх активність (Б.Ананьєв, Н.Кузьміна, Г.Щукіна, І.Бех). Виховання є взаємодія сукупності суб’єктів і об’єктів виховного процесу, наслідком чого є взаємні зміни їх поведінки, діяльності, відносин, установок (Н.Кузьміна, В.Генецінський, Л.Таланчук). Виховання є діяльність – цілеспрямована, різноманітна І.Моносзон, Б.Т.Ліхачов); взаємопов’язана (А..Кітов, М.Болдирєв); колективна творча діяльність (І.Іванов, Ш.Амонашвілі, Ю.Азаров). Виховання є управління процесом формування, розвитком особистості відповідно до потреб суспільства (Б.Ананьєв, С.Батіщев, Г.Костюк, В.Журавльов, В.Якунін). Виховання є керівництво розвитком особистості вихованців, їх задатків, здібностей відповідно до потреб суспільства (М.Данилов, Ф.Корольов, Г.Костюк, Г.Щукіна). Отже, можна зробити висновок, що виховання – це: • соціальне явище, яке детерміноване природними задатками; • процес, що веде до певних змін; • управління та керівництво розвитком особистості; • дія всіх суб’єктів та об’єктів педагогічного процесу; • розвиваюча діяльність. Виділені ознаки не є універсальними, проте вони дозволяють уявити специфічні особливості процесу виховання і підтвердити його складність, поліаспектність. Здійснений категорійний аналіз поняття “виховання” дає можливість сформулювати його визначення у такому вигляді: виховання – це процес свідомого розвитку особистості, що здійснюється під впливом педагога-вихователя під час спільної діяльності, спрямованої на оволодіння вихованцями способами морального саморозвитку і досвідом суспільних відносин. Структурними елементами процесу виховання є мета виховання; його завдання; зміст; форми, методи і засоби виховання; результати; коригування результатів виховання. Відповідно до структурних елементів виділяють основні компоненти виховного процесу, а саме:
Учень взаємодіє з педагогом свідомо. Отже, виховні відносини завжди носять суб’єкт-суб’єктний характер. Виховний процес – активна, цілеспрямована і змістовна взаємодія вихователів і вихованців, під час здійснення якого останні засвоюють певну сукупність знань, набувають практичних навичок і вмінь відповідної поведінки, всебічно розвивають свої емоційні, почуттєві, вольові, мотиваційні сфери та інші провідні властивості особистості, формують свій внутрішній духовний світ. Виховання є багатофакторним процесом. Процес виховання залежить від об’єктивних і суб’єктивних факторів. Об’єктивними факторами є: особливості розбудови України взагалі та системи закладів освіти зокрема; перебудова економіки на ринкових засадах; особливості розвитку соціальної сфери; відродження національних традицій, народної педагогіки; вплив природного середовища. До суб’єктивних факторів відносять: соціально-педагогічну діяльність сім’ї та громадських організацій; навчально-виховну діяльність закладів освіти; цілеспрямовану діяльність засобів масової інформації та культури; виховну діяльність позашкільних установ та діяльність церкви. 2. Мета виховання Мета виховання – це сукупність якостей особистості, до виховання яких прагне суспільство. Вона мас об’єктивний характер і відображає в узагальненій формі ідеал людини. Ідеал – це уявлення про зразок людської поведінки і стосунків між людьми, що формується під впливом розуміння мети життя. Будь-яке виховання – від найменших заходів до державних програм – завжди має цілеспрямований характер. Виховання без мети не існує. Меті підпорядковуються всі компоненти: зміст, організація, форми, методи виховання. Цілі виховання визначаються потребами розвитку суспільства, залежать від способу виробництва, темпів прогресу, досягнутого рівня розвитку педагогічної теорії і практики, можливостей суспільства. Отже, мета виховання носить конкретно-історичний характер і змінюється відповідно до соціального, духовного і матеріального рівнів розвитку суспільства. Саме тому ідеал і мета виховання змінювались упродовж історичного розвитку людства. Так, у стародавній Греція цілі виховання концентрувались навколо розвитку таких рис, як хоробрість, патріотизм, покірність, спритність, фізична сила. Різким контрастом із Спартою були Афіни. Освітня програма приділяла велику увагу інтелектуальним та естетичним цілям: навчити читати, писати, рахувати та ін., заняття спортом, музикою, вивчення історії, драми, поезії, риторики. Прогресивні діячі епохи Відродження висунули ідею гармонійного розвитку особистості як загальної мети виховання. А.Макаренко вважав, що мета виховання – це програма людської особистості, програма людського характеру. При цьому у поняття характеру він вкладав весь зміст особистості, тобто і характер зовнішніх проявів та внутрішньої переконаності, і політичне виховання, і знання – всю картину людської особистості. Загальна мета виховання на сучасному етапі – формування всебічно та гармонійно розвиненої, соціально активної особистості, яка у своїй життєдіяльності керується загальнолюдськими (честь, совість, людська гідність, справедливість) та культурно-національними (працелюбність, волелюбність, суверенність, соборність тощо) цінностями. Отже, згідно Концепції виховання у національній системі освіти поряд з загальною метою виховання головною метою національного виховання в Україні визнається набуття молоддю соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді, незалежно від національної приналежності, рис громадянина Української держави, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури. 3. Зміст виховання Реалізація ідеї всебічного розвитку особистості з урахуванням індивідуальності та наявних соціально-економічних умов передбачає єдність морального, громадянського, розумового, морально-естетичного, трудового та фізкультурно-оздоровчого виховання. Процес виховання спрямований на формування наукового світогляду та загальнолюдських цінностей, народної та національної культури, високоморальних людських стосунків, високих громадянських рис, глибоку професійну підготовку до повноцінного, соціально активного життя. Тому зміст виховання вміщує загальні сторони та характеристики цього процесу, залучення до основних видів людської діяльності в умовах гуманних відносин, а також індивідуальну програму самовиховання й розвитку (формування цілісного наукового світогляду та ціннісних орієнтацій, культури діяльності, культури гуманних відносин, здібностей, досвіду емоційно-ціннісного ставлення до навколишньої дійсності та себе). Отже, зміст виховання – система знань, переконань, навичок, якостей та рис особистості, стійких звичок поведінки, якими повинні оволодіти учні у відповідності з поставленими цілями і задачами. Добре організоване виховання повинно підготувати людину до виконання п’яти ролей в житті – громадянина, робітника, сім’янина, власника, споживача. Кожна з цих ролей вимагає від людини певних знань, умінь, набутих якостей. Громадянин: виконання громадянських обов’язків; почуття національної гордості і патріотизму; повага до Конституції, органів державної влади, символам державності; відповідальність за долю країни; дбайливе ставлення до національних багатств країни, мови, культури; громадська активність; дотримання демократичних принципів;активна життєва позиція. Робітник: дисциплінованість та відповідальність; працездатність та організованість; загальні, спеціальні та економічні знання; творче ставлення до праці; професійна гордість, повага до майстерності; повага до людей праці. Сім’янин: працелюбність, відповідальність; тактовність, культура спілкування; різнобічна освіченість; знання правових норм, законів; знання практичної педагогіки; психосексуальна підготовленість; готовність брати шлюб і виконувати шлюбні обов’язки; повага до своїх батьків, до людей похилого віку. Власник: відповідальність; знання правових норм та законів; правосвідомість; працелюбність; економічні знання; повага до державних органів влади, загальна культура. Споживач: передбачливість, пильність, економічні знання, знання прав та обов’язків споживачів, культура спілкування, тактовність, загальна культура та культура споживання, громадська активність, відповідальність. 4. Етапи процесу виховання як соціокультурного явища Процес виховання – динамічний, неперервний, безупинний. Його рушійними силами є сукупність суперечностей, вирішення яких сприяє просуванню до нових цілей. Розрізняють внутрішні й зовнішні суперечності. Внутрішні суперечності: а) суперечність між зростаючими соціальне значущими завданнями, які потрібно розв’язати вихованцю, і можливостями, що обмежують його вчинки та дії; б) суперечність між зовнішніми впливами і внутрішніми прагненнями вихованця. Зовнішні суперечності: а) невідповідність між виховними впливами школи і сім’ї; б) зіткнення організованого виховного впливу школи зі стихійним впливом на школярів навколишнього світу; в) неоднакове ставлення до учнів учителів, які не завжди дотримуються принципу єдності вимог; г) суперечність, породжена тим, що окремі учні, які мають досвід негативної поведінки, постійно конфліктують з педагогами, однокласниками, батьками. Хоча зовнішні суперечності є тимчасовими, вони можуть знижувати ефективність виховного процесу. Тому виявлення їх і усунення повинні перебувати завжди в центрі уваги педагогів. Але найважливіший чинник – профілактична робота щодо запобігання таким суперечностям. Педагог має уявити процес виховання як послідовність етапів, знання яких допоможе йому спланувати виховну роботу, передбачивши її зміст і методику проведення на кожному етапі. Перший етап. Визначають сукупність рис і властивостей особистості, які слід сформувати у вихованця, тобто формують ідеал, відбувається усвідомлення вихованцями потрібних норм та правил поведінки. Переважають словесні методи виховання та особистий приклад вихователя. Другий етап. Вивчають індивідуальні особливості вихованця (або колективу), його позитивні риси, недоліки в характері й поведінці, визначають, які риси не сформовано, а які перебувають у стадії зародження. Відбувається перехід знань у переконання – тверді, основані на певних принципах та світогляді погляди, якими вихованець керується в житті. Третій етап. Реалізовується програма виховання, тобто заплановані виховні заходи, що передбачає залучення вихованців до різних видів діяльності, участь в яких сприяє формуванню в них досвіду поведінки відповідно до ідеалу. Четвертий етап. Спонукання учнів до самостійної роботи з розвитку особистості. Коли учень починає займатися самоосвітою і самовихованням, можна вважати, що у вихованні досягнуто четвертого етапу. На всіх етапах процесу виховання здійснюють педагогічне керівництво, управління цим процесом. 5. Закономірності та принципи виховання Закономірність – це впорядкованість педагогічних явищ, відносна сталість стійких, впливових факторів, систематичних зв’язків між об’єктами. Закономірності виховання – це стійкі, повторювані, об’єктивно існуючі суттєві зв’язки між елементами виховного процесу, реалізація яких сприяє забезпеченню ефективності розвитку особистості школяра. Закономірності педагогічного процесу описують внутрішні його суттєві суперечності, зв’язки та взаємозв’язки. Суттєве місце в організації та управлінні навчально-виховним процесом відіграють принципи виховання, які розглядаються в єдності з принципами освіти та принципами навчання і праці. Принцип – керівна ідея, вимога до діяльності та поведінки, вихідне положення, що випливає із встановлених закономірностей процесу, і яке передбачає врахування внутрішніх та зовнішніх зв’язків між компонентам. Принципи виховного процесу (принципи виховання) – це загальні вихідні положення, в яких виявлені основні вимоги до змісту, методів, організації виховного процесу. Принципи мають об’єктивну основу – закономірні зв’язки у виховному процесі, а також певну методологічну спрямованість і базуються на діалектико-матеріалістичній концепції людини, відповідають потребам її самореалізації та актуальним завданням відродження національної культури, становлення української державності. У таблиці 1.1. приведено взаємозв’язок загальних закономірностей і загальних принципів виховання. Таблиця 1.1. Загальні закономірності і принципи виховання
Основними принципами процесу виховання у національній системі освіти України визнаються такі: 1. Принцип єдності загальнолюдського і національного – формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу; оволодіння українською мовою, прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, традицій, оволодіння надбаннями світової культури. 2. Принцип природовідповідності виховання – врахування багатогранної цілісної природи людини, вікових та індивідуальних особливостей дітей. анатомічних, фізіологічних, психологічних, національних та регіональних особливостей. 3. Принцип культуровідповідності виховання – органічний зв’язок з історією народу, його мовою, культурними традиціями, забезпечення духовної єдності поколінь. Принцип культуровідповідності, за П.Флоренським, визначає відносини між вихованням і культурою як середовищем, що ростить і харчує особистість, а також між вихованням і розвитком особистості як людини культури. Це означає, що культурне ядро змісту виховання повинні складати універсальні загальнолюдські, загальнонаціональні і регіональні цінності, а відносини до дитини будуватися виходячи зі сприйняття її як вільної, цілісної особистості, здатної в міру свого розвитку до самостійного вибору цінностей, самовизначенню у світі культури і творчої самореалізації. Педагогіка все більше звертається до культурологічного підходу при вивченні процесу виховання та освіти людини. Культурологічний підхід вимагає розглядати педагогіку як частину духовної культури суспільства, припускає адаптацію виховання й освіти до конкретного культурного середовища, а це значить, що дуже істотним є осмислення культурних надбань рідного краю, країни, усього світу. Виховання при цьому не нав’язує ті чи інші цінності, а лише створює умови для їхнього дізнавання, розуміння і вибору, стимулює цей вибір і наступну внутрішню роботу дитини над своїми діями і вчинками. Функції культуровідповідного виховання:
4. Принцип активності, самодіяльності і творчої ініціативи учнівської молоді – поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів, утвердження життєвого оптимізму; 5. Принцип гуманізації виховання – створення умов для формування кращих властивостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил; гуманізація відносин вихователя і вихованців. 6. Принцип демократизації виховання – уникнення авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості як вищої соціальної цінності, визнання її права на свободу, на розвиток здібностей і вияв індивідуальності. 7. Принцип безперервності і наступності виховання – досягнення цілісності та наступності у вихованні. 8. Принцип єдності навчання і виховання – розвиток і формування особистості, залучення її до національної і світової культури. Набуття знань, вироблення ставлень та цінностей, які у кінцевому рахунку обумовлюють світогляд та ідеали людини. 9. Принцип етнізації виховного процесу – наповнення виховання національним змістом, що передбачає формування самосвідомості громадянина. 10. Принцип диференціації та індивідуалізації виховного процесу. 11. Принцип послідовності, систематичності і варіативності форм і методів виховання. 12. Принцип інтегративності - єдність педагогічних вимог школи, сім'ї та громадськості. 13. Принцип виховання у діяльності та спілкуванні. 14. Принцип стимулювання дитини до самовиховання. 15. Принцип цілісного підходу до виховання. |
| ЛУГАНСЬК К63 Фандрейзинг у питаннях, відповідях та цитатах. Навч посібник. – Луганськ, 2007. – 54 с |
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Всеукраїнський... Оціально-педагогічний зміст неформальної освіти підлітків з обмеженими функціональними можливостями |
| Кафедра українознавства Г. Г. Кривчик, С. Г. Руденко Дистанційний курс Історія України Мовляв, ми ж її вже вивчали в школі, та й взагалі для чого майбутньому інженеру-будівельнику, архітектору або економісту марно витрачати... |
13. Педагогіка як наука. Її предмет і завдання Зміст понять «педагогіка»,... Предмет і об’єкт педагогіки. Основні етапи розвитку педагогіки і освіти. Категорії педагогіки (виховання, освіта, навчання, розвиток).... |
| Курс лекцій Київ 2006 Київський Національний Університет культури і мистецтв Безклубенко Сергій Данилович. Основи філософських знань. Курс лекцій для слухачів Академії пепрукарського мистецтва та студентів... |
Дистанційний курс дисципліни «Соціолінгвістика» покликаний ознайомити... Важливу частину курсу становить тлумачення специфіки соціолінгвістичного підходу до мови і відміни цієї наукової дисципліни від «чистої»... |
| Підготовка до ЗНО- дистанційний курс «Як створити власне висловлення» Робота в межах дистанційного курсу передбачає суб'єкт-суб'єктні відносини, більшу рівноправність між учнем і вчителем й не лише свободу... |
Рекомендована література Базова Артемова Л. В. Історія педагогіки України: Підручник. – К.: Либідь, 2006. – 424 с |
| 1. Загальні засади дошкільної педагогіки Дошкільна педагогіка, як... Загальними засадами дошкільної педагогіки є її предмет, особливості та організація педагогічного дослідження в галузі дошкільної... |
Дистанційний курс дисципліни «Фінансова діяльність суб’єктів господарювання»... Розкрито зміст, особливості формування, обліку і використання його окремих видів. Також освітлено питання, що стосуються грошових... |