|
|
Скачати 3.09 Mb.
|
| Київський Національний Університет культури і мистецтв проф. С.Д.Безклубенко Основи філософських знань Курс лекцій Київ 2006 Київський Національний Університет культури і мистецтв проф. С.Д.Безклубенко Основи філософських знань Курс лекцій Для слухачів Академії перукарського мистецтва та студентів мистецьких ВНЗ Київ 2006 УДК 168.572+ 572.9 б 396 isbn966-602-117-Х Безклубенко Сергій Данилович.Основи філософських знань. Курс лекцій для слухачів Академії пепрукарського мистецтва та студентів мистецьких факультетів ВНЗ. В основу цього посібника при вивченні філософії не як майбутнього фаху студентами мистецьких та суміжних спеціальностей покладені конспекти лекцій, читаних доктором філософських наук, професором С.Д. Безклубенком для студентів різних факультетів КНУКіМ впродовж 1995-2005 рр. До його складу включений короткий критичний огляд історії філософії, здійснений з сучасних науково-метолологічних позицій („Про філософію як науку та як навчальну дисципліну, її роль у житті та місце у навчальних програмах”), стислий виклад змісту основних термінів, які вживаються у філософії („Філософський понятійно-категоріальний апарат” ), з сучасних позицій подається грунтовний аналіз традиційної естетики („Філософія мистецтва, або класична естетика” ) та релігієзнавства („Філософія вірувань у чудесне”). Посібник рекомендований до друку Вченою Радою Київського Національного Університету кеультури і мистецтв (Протокол №2 від 11.12.05). Рецензент – доктор філософських наук, професор М.М.Бровко. УДК 168.572+ 572.9 б 396 isbn966-602-117-Х © Безклубенко С.Д. 2006 © КНУКіМ 2006 Частина перша критичний огляд історії філософії (філософія, її роль у житті та місце у навчальних програмах) 1.1. «Ты скажи-расскажи, “бродяга”,- чей ты родом, откуда ты?..». Слово "філософія " у перекладі з грецької, як достеменно відомо усім, хто "проходив" "нормативний" курс цієї навчальної дисципліни, означає “любов до мудрості": від φιλεω(філео) - любити + ζοφια (софія) -мудрість = φιλοζοφια ( філософія). Звідси може бути зрозуміло, чому В. Даль потрактував це слово як "'любомудрие" і в такий спосіб витлумачив поняття: "філософія -наука про досягнення людиною мудрості, про пізнання істини та добра".( Толковый словарь.-.Т. ІУ.,с.534-535. ) Якби ж то було так!.. На жаль, насправді це далеко не так. І як "наука" філософія надто дивна: аж до того, що вона зовсім не наука. І не "Істиною" та "Добром заклопотана вона насамперед. І "Мудрість", про досягнення якої йдеться у Даля, вельми “своєрідна”... Почнемо з того, що у греччині є й інше, - крім ζοφια,- слово, яке в українському перекладі означає мудрість: (метис). Походить воно від дієслова (метиаоо) - думати, вирішувати, задумувати. Іменник - синонім розуму, думки, рішення, поради, плану. (Чи не "родич" це, бува, наших метикувати, метикуватий?). Поміркуймо: чому один з епітететів Зевса (!) –мудрий, утворений саме від іменника , а не від іменника ζοφια? Зевс (метіета), а не ; (софістикос) ! Чи не тому, що дієслово (софісомай), від якого утворений іменник ζοφια, означав і означає (зауважте!): мудрувати, хитрувати, вигадувати, хитро придумувати (щось)? І синонімами цієї мудрості (софії) , крім знання та розуміння, були також: хитрість та спритність? Відтак це слово ζοφια (софія) служило й для означення мистецтва (мистецтва теслі, музиканта тощо). (В цьому зв"язку не буде недоречним нагадати, що на Русі у давнину мистецтво також йменувалося "хитрістю " - до витіснення його болгарським изкуство-то). А вже звідси, - оскільки мистецтвом вважалось виготовлення чогось за певнми правилами (яких можна було навчитися), - слово ζοφια набуло ще й значення "науки" (від навчати): як сума певних знань та вмінь (порівняйте.- "..це тобі буде наука!"). Інший, також утворений від дієслова , іменник () (софізма) означав спочатку просто хитро-мудро вигадане, хитрість, спритність, обман, а згодом - хитрий умовивід (софізм). Прикметник (софістикос) відтак означав спритний у диспутах, лжемудрствуючий, хитрий, оманливий. Слово ж (софіст) означало: спочатку - знавець, умілець, віртуоз (у музиці) та винахідник у “технічних” мистецтвах; далі - ритор, складач промов, навчитель уміння вести бесіду (діалектики), красномовства, потім - учитель "філософії"; і зрештою (від часів Сократата (!) і під враженням від його "любомудрувань!) - лжемудрець, шарлатан, обманщик… Як бачимо, у нашої "Пані Софії" не надто шляхетне походження. І взагалі кажучи,вона - не так «мудра», як «хитра»... Зате - пихи, зарозумілості!.. Ось дефініція з філософського словника: "філософія — наука про загальні закономірності розвитку буття (природи та суспільства), а також людського мислення, пізнання людиною світу... " (Философский словарь.-М., 1985.) Далі ідуть слова про те, що філософія є однією з форм "суспільної свідомості", що вона має "світоглядний характер", окремо відзначається її особливе "методологічне значення" і т.д. і т.п. 1.2. Філососький „нарцисизм, або "наука" заради „науки” Не Даль - перший, не автори статей у „філософському словнику” - останні серед схильних вважати філософію "особливою" наукою. І не просто "наукою", а навіть - Наукою Наук. Повелось це здавна. Ще від Арістотеля. "Всі науки,- писав Арістотель, - більш необхідні, ніж вона, але ліпшої— нема жодної" (Арістотель. Метафізика. -М.-Л..1934, с. 22) Філософія, на думку "Стратигіта", це - теоретичне (тобто споглядальне) знання (!) про “першопочатки" та “першопричини". Учення ж про гадані "першопричини" й "першопочатки" він називає “першою любомудрістю (філософією)", або “основною любомудрістю (філософією)". Ця любомудрість-філософія, на його переконання, - не що інше, як сама "божественна мудрість": самоцінна й самодостатня "наука": "Як вільна людина, кажемо ми, це - та, яка існує сама для себе, а не заради іншої, так шукаємо ми і цієї науки, оскільки лише вона єдина із усіх наук вільна: вона існує заради самої себе”. У цілковитій відповідності з таким, характерним для епохи рабовласництва, поглядом ним визначаються роль та значення мистецтва, його місце в ієрархії засобів пізнання: "Мистецтвам надається (!) тим більшого значення, чим далі вони від безпосередніх потреб життя; теоретичні дисципліни вищі від практичних, а найвище місце посідає Пізнання Першопочатків , або οφια (Софія), тобто Мудрість"'. (Там само) Цей мотив другорядності всіх інших (тобто не-філософських) наук, а також і мистецтва, проходить через всю історію європейської філософії й продовжує існувати - як пережиток, як забобон!- і досі... 1.3. Що "вбачається" в "режимі споглядання"... Філософ Арістотель, учень філософа Платона - учня софіста Сократа, чи не вперше в історії здійснив спробу класифікації людських знань ("наук"). Він виокремив, - ясна річ, подумки, - "науки" практичні [знання про буденні справи: по-грецьки справа, діло - (прагма)], "науки" поетичні [по-грецьки (пойетикос) - творчий, здатний щось зробити, створти, особливо віршоване, від слова (пойєо) -робити, виробляти, творити, будувати, звершувати, здійснювати, засновувати, влаштовувати, складати (вірші, музику, п"єси тощо)]; та "науки" теоретичні - від (теорео) - дивитись (особливо на видовище), примічати, бачити, роздивлятись, споглядати.зважувати, поціновувати, робити судження. Від латинського слова speculos (sekulum sum) - відповідника грецького (теорео) - і походить один з епітетів філософії -спекулятивна (тобто - споглядальна, рос. созерцательная). В цьому епітеті - спекулятивна - самопочатко зафіксовано "вроджену ваду" філософських "знань" як набутих не шляхом дослідження, експереименту, досвіду, а винятково спогляданням, - і, отже, скоріше не так знань, як уявлень, сповнених різного роду здогадів та припущень. Отож, попри все величезне, справді наукове, значення багатьох положень, викладених Арістотелем та зібраних його учнями й послідовниками у книзі, що дістала "технічну" назву "Метафізика" , у ній поряд з істинами незаперечними є позірні, міститься чимало тверджень непевних, неточних, приблизних... Опинились там ці хибні уявлення,- зокрема й про "самодостатність" "найпрекраснішої з усіх наук", - не з недогляду чи невігластва: Арістотель був одним з найосвіченіших людей свого часу ! -а з необхідності, точніше навіть було б сказати - неминучості. І йдеться в даному разі не тільки й не стільки навіть про неуникненну історичну обмеженість індивідуальних людських знань, скільки про, так би мовити, "природжений порок" сфери людського знання про всезагальні "принципи", "основи", "начала" всього сущого як вони осягаються засобами споглядання. Полягає вона ось у чому. Оскільки предметом нестримної людської допитливості тут виступає часто-густо те, що завідомо не піддається безпосередній практичній перевірці, виявляються неминучими здогади, припущення , а то й - вигадки. Проблема, - щоб не сказати - біда, - в тому, що їх (всі ці припущення, здогади та вигадки) таксамо важко спростувати, як і переконливо довести протилежні, які комусь видаються істинними. Саме цією особливістю філософії (як любомудрування) спричинюються як той факт, що впродовж історичного розвитку людства та в міру зростання кількості точних знань все більше звужувалась сфера власне "філософії" та розширювалась мережа "позитивних" (!) наук, так і та обставина, що як би не збільшувались наші достовірні знання, цьому "любомудруванню" (схильності "доповнювати" проблематичні знання здогадами, припущеннями та вигадками) нема й ніколи не буде краю. Бо якими б величезними не уявлялися (та й насправді були) наші точні знання про світ, вони залишатимуться величиною, нескінченно малою порівняно з нескінченністю (щодо кількості та якості) ще не пізнаного, не з"ясованого. З іншого боку, люди ніколи не позбавляться інтересу до ще незнаного, не позбудуться нестримного прагнення мати цілісне, "завершене" (а головне - заспокійливе) уявлення про будову світу; отже, й не позбудуться схильності замінювати достеменні знання здогадами, припущеннями, вигадками... Славнозвісний пересмішник Козьма Прутков твердив, що є три справи, почавши які, важко зупинитися: куштувати страву, коли вона до смаку, сміятися, коли смішно, і чухатися, коли свербить. Скидається на те, що існує ще й четверта річ у цьому ряду: пристрасть до любомудрування... Почавши "філософствувати", люди не можуть зупинитися навіть через два століття після того, як Імануіл Кант досить дохідливе показав, що в межах "чистого розуму" (тобто в "режимі споглядання") можна логічно несуперечливо довести щозавгодно. Зокрема, що "світ" має якісь першопочатки і що такі взагалі відсутні, що "бог" є і що його взагалі нема, що "світ" пізнаваний і що він у принципі не піддається людському пізнанню... З метою уникнення можливих непорозумінь варто зауважити: мова зовсім не про те, ніби споглядання цілковито не придатне як засіб пізнання світу. Йдеться лише про відсутність критичного ставлення до його можливостей, завищену самооцінку його адептів -"чистих" філософів. 1.4.Старі пісні “о главном...". Головне, основне "питання філософії", як має бути відомо усім, хто слухав курс так званої "марксистсько-ленінської філософії", полягає у відношенні ідеї до матерії (мислення-до буття, свідомості-до об"єктивної реальності і т.п.) - у сенсі: що з них “первинне" , а що - "вторинне". В залежності від відповіді, філософи прозивають одні одних "матеріалістами" та "ідеалістами"... Проте відомі й принципово інші підходи й постановки "головного питання філософії". Наприклад, сучасний європейський інтелектуал, історик, релігієзнавець, романіст, літературний критик і взагалі -думаюча людина Умберто Еко у "Замітках на полях" до свого " роману "Ім”я троянди" (що набуває статусу "культового") зауважує: “На мій погляд, люди полюбляють детективи не через те, що в них убивають, і не через те, що в них завжди в решті-рєшт торжествує норма — інтелектуальна, соціальна, юридична і моральна, а зло, тобто ненормальність, знищується. Ні, детектив полюбляють за інше. За те, що йго сюжет — це завжди історія догадки. У чистому вигляді. Однак і медичний діагноз, науковий пошук, метафізичне дослідження - теж догадки. По суті, основне питання філософії (та психоаналізу) - це і основне питання детективу: хто винуватий? Щоб узнати про це (точніше, упевнити себе, що знаємо), належить розпочати з догадки, ніби усі речі об "єднані певною логікою - тією логікою, яку нав"язав їм винуватий".( Умберто Эко. Метафизика детектива. Заметки на полях «Имя Роза».//Имя Роза.Роман.М., 1989, с.454.) Прислухаймося до думки знаного інтелектуала. Повірмо. Припустімо, що й справді "основне питання" філософії - те саме, що й детективу...Тоді виникає інше, капосне, питання: чому ж у нас філософію, на відміну від детективів, не полюбляють?.. Згадайте лишень зневажливі зауваження типу "А!.. все це - філософія!". Або: "Ото розвів філософію!" чи: "Годі там уже філософствувати!" і.т.д., і т. п. Російські люди у своїй масі, так само, як і українці, і по цей день ставляться до занять філософією як до незрозумілого, марного, в ліпшому разі - просто позбавленого будь-якої видимої (що правда!) користі (згадайте захоплення Арістотеля "самодостаністю" філософії!) заняття: "Блажь!..." ...Як не прикро (для корпоративного самолюбства філософів), треба визнати: філософія,- це імпортоване ^любомудрие", - подібного ставлення до себе, принаймні почасти, таки залужила й заслуговує. 1.5. "Пташина" мова філософем І справа не тільки у справжній складності самої дисципліни, що опрерує гранично абстрактними поняттями, - з одного боку, - та недостатній підготовленості людей (будь-яка сукупність певних уявлень для їх розуміння потребує відповідної підготовки та інтелектуальних зусиль) , - з іншого. Ось приклад: текст із «Метафізики» Арістотеля, взятий що називається « наугаад»: “Оскільки деякі речі починають і перестають існувати без процесу виникнення та знищення -прикладомтут можуть слогувати крапки, якщо тільки вони справді існуютьі взагалі форми та образи (адже не біле виникає, а дерево стає білим, раз усе, що виникає, стає стає з чого -иебудь і чим -небудь), тому не всі протилежні речі можуть виходити одна з іншої, проте в іншому сенсі біла людина виходить із чорної людини, а в іншому - бле - з чорного, і матерія є не у всього, але у тих речей, для яких існує виникнення та перетворювання одних в інші; якщо ж щось існує або перестає існувати, не піддаючись змінам, це все матерії не має. При цьому тут являє трудність, в якому відношенні матерія тієї чи іншої речі перебуває щодо взаємно протилежних форм. Наприклад, якщо тіло є здоровим у можливості, а здоров». Протилежна хвороба, чи виявляється тіло у можливості тим та іншим? І чи є вода у можливості вином та оцтом? Чи для однієї речі ми маємо матерію у відповідності з основним характером того, що виходить, а для іншої - остільки, оскільки позитивна форма відсутня і відбулося всупереч приороді її знищення. Трудність являє також і те, чому вино не є матерією оцту та являє собою оце у можливості (хоча оцет і утворюється з нього), і чому живий не є у можливості мертвим.Чи страва стоїть не так, але руйнування (як такі) ма.ть лиш опосередковане значення, а головним чином можливістю та матерією для мертвої людини є - в силу руйнування, що сталося, - сама матерія живої істоти, як і вода - матерією для оцту: адже 'поява (речей, які виходять через негативні визначення) із речей позитивних відбувається так само, як ніч - із дня». (Арістотель. Метафізика. М.,-Л., 1934. С. 146). Щира правда - в тому, що пресловута "складність" філософії здебільшого має не стільки об"єктивний характер (як і в наведеному прикладі), скільки суб"єктивне походження. Ось спробуйте лишень збагнути, про що власне йдеться у такому пасажі: "В першому розділі — "Історико-філософський вимір інтерсуб"єктивності" — автор ставив перед собою завдання розкрити Історико-філософський процес розробки поняття інтерсуб"єктивності. Феномен інтерсуб"єктивності був визначений автором, як нова парадигма філософії вцілому, та філософії культури зокрема. Таке визначення у своїй методологічній основі спирається на "комунікативний поворот" новітньої філософії, пов"язаний насамперед з іменами К.-О.Апеля, Ю.Габермаса, В.Хьюсле, Г-Г.Гадамера. Автор доводить, що інтерсуб"єктивна філософія характеризується не стільки зміною філософської проблематики, скільки зміною засобів методологічної обробки філософських проблем. У змістовному аспекті феномен інтерсуб"єктивності був визначений як сукупність структур людського досвіду, яка обумовлює інтеракцію та комунікацію " (Алексієнко 0.0.1нтерсуб”єктивність: естетико-психалогічний анаяіз.Автореф. канд. дис.,'К., 2000, с.7.) У відповідь на закиди щодо "туманності" змісту та замислуватості "вираження" вітчизняних адептів любомудрія з їхніх вуст можна іноді почути щось на зразок: ''''достоїнство теорії - не в її загальнодоступності, а в їїі істинності". Однак і цей, не позбавлений корпораційної пихи "аргумент", не витримує жодної критики. Навіть якщо прийняти на віру слова про "істинність": яке, питається, пуття від тієї "істини", що залишається мало чи й зовсім недоступною для людей!?. Лукавлять, - свідомо чи підсвідомо, а таки лукавлять! -претенденти на титул інтелектуальних аристократів (самозванна "духовна еліта"'). Жалю гідна правда криється в тому, по-перше, що, зміст абсолютної більшості, так би мовити, "праць з філософії" таки позбавлений і то не лише видимих, а й узагалі посутніх зв"язків з тим, що цікавить, що хвилює людей. Справді, чи може "зачепити за живе" людину "основне!" птання філософії, сформульоване по-марксистськи?..Не кажучи вже про непозбувно виникаючу при цьому алюзію відомого анекдоту з циклу "про вірменське радіо"12, візьмімо до уваги таку обставину: щонайменше дві з половиною тисячі років триває ця, сказати б, свіфтовська, дискусія "госторо-'га тупо- конечників"! Одні вважають, що "раніше1'1 була й буває "матерія", другі - навпаки, і ніяк не можуть переконати у своїй правоті ані одні одних, ані третіх, які схиляються до думки, що "раніше" буває то те, то інше... Бо й справді, як і в аналогічній відповіді "вірменського радіо" (Вірменське радіо запитують: "Що було раніше: кури чи яйця?" Відповідаємо:"Раніше все було - і кури, і яйця!") - "Раніше" буває "все": то реальність (буття людей) спричинює появу у них певних ідей, то втілення певних ідей стає реальністю, буттям людей і т.д. А друга причина відрази "пересічної"" людини до філософії криється в тому, що філософські "опуси", на відміну від "детективів", пишуться дуже вже "по-вченому". Мовою, яку люди насмішкувато називають "пташиною": густо всіяна без потреби іноземними словами, рясніюча термінами, що їх і самі фахівці рідко коли розуміють однаково... За прикладами недалеко ходити: “В розділі 1.3. "Застосування принципу ціннісної процесуальності для визначення основвних понятійних символізаиій" на основі подальшого аналізу шелерівської теорії цінностей виявляється, які саме понятійні символізації при розгляді ціннісної процесуальності необхідно використовувати з огляду на загальну їх значущість в усталених формах ціннісного описування " (Сіверс В.А.Цінність як предмет етико-філософського аналізу.Акторвферят канд. дис., К.,1997,15.) Навіть професіоналам з багаторічним "тренуванням" таку літературу важко вчитати: щелепи судомить, як від зубного болю. Що ж до "рядових" читачів, то, певне, вони можуть читати таке або під наркозом або - з примусу (як-от студенти перед іспитами) ... 1.6. Чудернацькі пригоди філософії в Росії. Треба визнати: філософії з Руссю (чи, навпаки. Русі - з філософією?) не поталанило. Не заладились стосунки з самого початку. "Нове мислення", імпортоване того разу з Візантії, було досить своєрідно згодом витлумачене у Московщині. За твердженням В.О.Ключевського, ^гидливе та боязке почуття охоплювало давньоруську людину при думці про риторську та філософську еллінську мудрість ". В одному з давньоруських "поученій" читаємо: "Богомерзостен перед Богом всякий, кто любит геометрию; а се душевньїе грехи -учиться астрономии й еллинским книгам; по своєму разуму верующий легко впадает в различнне заблуждения; люби простоту больше мудрости, не взнскуй того, что вьіше тебя, не испьітуй того, что глубже тебя, а какое дано тебе от Бога готовое учение, то й держи". (В.О.Ключевский. Курс русской истори-Часть 3.//Соч. в восьми томах. -Т., ІІІ.с.296.). Коли, нарешті, - через сім століть після прийняття християнства! -з"явилися у Московії перші церковні школи, в "прописи^ занесли таку настанову: "Братія, не високоумствуйте! Якщо спитають тебе, чи знаєш філософію, відповідай: еллінських борзостей нє тєкох, ріторських астрономів нє чітах, з мудрими філософами нє бивах, філософію ніже очима відех; учуся книгам благодатного закона, як би можна було мою грішну душу очистить від гріхів" Такий підхід виховував самовпевненість невігластва: "-Аще учен словом, но не розумом, -похваляється давньомосковський книжник, - не вчився діалектики, риторики та філософії, проте розум Христів у собі маю!" Чи не на грунті цього самовпевненого неуцтва зросло московська ("національно-релігійна зарозумілість" ("национально-религиозное саммнение". Вираз В.Ключевського) та визріли ідеї історичного месіанізму (Москва - Третій Рим, а четвертому не бути!), національної винятковості ("всєчеловечности")?..Щодо останнього варто згадати самовпевнене "большевизм - образец тактики для всех", "международное значение Великого Октября " і т.п. Та поза сумнівом, що саме звідси, принаймні почасти, бере початок традиційне на Русі зверхнє, а то й недовірливо-іронічне ставлення до теоретичного знання взагалі, до філософії зокрема й особливо. Втім, не лише "простий" люд не поважав філософію на Русі. "Філосрфію терпіти не можу, - зізнавався конюшним полковник-престолоспадкоємець. І нахвалявся: - Я цих філософів в чахотку вжену ї " (Вацура В.,Геллсльсон М. Сквозь умственньїе плотинм: очеркаи о прессе Пушкинской порьі.-М.,1986,с.89.). Слова, даного конюшному, дотримав. Ставши царем Миколою І, в "сухоти" мислителів "вганяв". Досить лише пригадати долю Достоєвського, Бєлінського, Добролюбова, Писарєва, Чернишевського, особливо ж - Петра Чаадаєва. Історичні перипетії творчості останнього, не кажучи вже про особисту долю, можливо, як ніщо інше, переконливо свідчать про непорушність традиції у ставленні російських можновладців до оригінальної вільної думки. Минали роки й десятиліття, в державі відбувалися реформи й революції, запроваджувалася то та, то інша "гласность", кожне "нове мислення" дряхліло й старилось, а твори Чаадаєва — чи не єдиного оригінального, справді російського "філософа" - так і не були аж до останнього часу видруковані на його батьківщині... З огляду на те, що він проти шерсті "гладив" російського ведмедя та критикував його ментальну барлогу - помісну православну церкву... Над те: Микола І і філософію - "на всякий випадок" - заборонив... Учиняючи резолюцію на догідливо поданій з цього приводу пропозиції (про заборону викладання філософії в Його Імператорської Величності університетах), цар глибокодумно написав щось на зразок: "Польза от нея весьма сомнительна, вред же вполне возможен... ". До слова кажучи, при всій одіозності, не таке вже по суті й безглузде зауваження...Особливо, коли подумки оглянути хоча б півторасотлітню вітчизняну історію та простежити своєрідну і далеко не безневинну роль у вікопомних подіях "науки о познании истины и добра "- зарубіжної, переважно німецької філософії: від Канта до Гегеля, Шопенгауера, Фейєрбаха, Маркса, Енгельса, Ніцше... Щоправда, з цього приводу може видатись також цілком доречним й російське прислів"я: "Дураку — и грамота во вред "... Так чи інакше, але понад десять років, - а ж до смерті Миколи II,- філософія в російських університетах не викладалась. Цілком природно, що коли вирішено було знову допустити до кафедри зарозумілу Даму, яка претендувала на титул Науки Наук, підготовлених належним чином претендентів у Росії не виявилось. Світські учбові заклади пішли позичатись до Духовних Академій, і за цих обставин Москва знову вдалась до послуг українців. П.Юркевич — предмет особливої національної гордості філософствуючих малоросів! - виявився чи не єдиним, хто був визнаний гідним - без попереднього стажування за рубежем! - очолити кафедру філософії в столичному університеті... 1.7.Казус Солоневича. Багато хто на Русі, -і не тільки з-поміж можновладців, - мало сказати "не любив" - терпіти не міг цього привозного абстрактного теоретизування. І то не лише в оточенні царя Миколи, та й не лише в часи його царювання. "Та сума схоластики, яку ми блюзнірськи називаємо наукою, гуманітарною, суспільною, соціальною, але все-таки - " наукою", народилася у нас ,- писав І.Солоневич,- в пору відокремлення нашої правлячої верстви від народої маси: в ті десятиріччя, коли російське дворянство, завоювавши собі монополію на державну службу, на освіту й на рабовласництво, - перестало не лише говорити , але й думати по-російськи. Проф. Ключевський,- веде далі Солоневич,- скорботно знущається над російським дворянином, який жодного російського явища не міг назвати відповідним йому словом, - і в голові якого утворилося "коло понять, що не відповідає ні іноземній, ні російській дійсності" -тобто ніякій дійсності у світі. Пізніше, - обіцяє Солоневич,- спробуюдовести, що й сам Ключевський діяв за заповітами свого ж дворянина... І він таки вчинив спробу (при тому не можна сказати, шо безуспішну!) довести цю свою тезу. Проте нас цікавить в даному разі інше: сама думка Солоневича про смисл та значення імпортованої "мудрості". То ж почитаймо далі написане ним наприкінці другої світової війни: "Та методика суспільних наук, що народилась на Заході, була й там "богословською схоластикою та й годі". Вона виробила ряд понять та термінів, які по суті мало відповідали і європейській дійсності. Наші історики й інші як-небудь, з гріхом пополам, перкладали все це на російську мову - і вийшли цілковиті "сапоги всмятку". "Одними й тими ж словами були названі зовсім різні явища " (Солоневич И.Дух народа// Современник, 1990, № 5 При всій позірній утрированості цих суджень - вони досить ( щоб не сказати надто) справедливі. Не вдаючись до деталей, аби не переривати основну нитку розповіді, зупинимось бодай на кількох прикладах, взятих з різних аспектів суспільствознавства. Ось поняття геній. Латинороджене (від gens- рід), це слово у італійців доби Відродження означало щось на зразок "персонального ангела-хранителя". Принаймні саме у такому значенні уживає це слово Мікельанджело у листах до близьких. Німці перетлумачили його на свій лад: почали надавати йому значення надзвичайної ("божественної"") обдарованості. ("Геній", -за твердженням Канта, - людина, яка творить не за існуючими правилами (законами), а встановлює їх). А за ними - й ми, грішні... Візьмемо слово пафос. В Росії, а відтак і у нас, його вживають для визначення чогось урочистого, піднесеного, в будь-якому разі -позитивного. Тимчасом в грецькому оригіналі, зокрема у Арістотеля, пафос (а ) означає насамперед пристрасть, страждання. У константинопольських греків був термін автократаp (). Буквальний переклад російською це слово означає самодержець. Але у візантійців воно вживалося для означення статусу правителя, який не мав васальної зовнішньої залежності, інакше кажучи: був правителем незалежної держави. При "пересадженні" на російський грунт цьому терміну надали істотно відмінного значення: .самостійного правителя, ніким і нічим не обмеженого одноосібного правителя... “Дружина Цезаря - поза підозрою.." У нас це розуміють так, що дружину (куму, кума) треба щоб то не стало “відмазати”, тимчасом, як Юлій Цезар вважав, що жінка яка дала привід для підозри, не може залишатись його дружиною... "Нема пророка у своїй Вітчизні"...Насправді у Бібілії дослівно написано: “Нема пророка, якого не шанувалиб, - хіба що у його Вітчизі” "В здоровому тілі — дух здоровий... ". Цей вислів трактують так, ніби чим огрядніше тіло, тим здоровіший у ньому дух, тичасом, як спартанці мали на увазі поєднувати фізичне та духовне виховання з метою гармонійного розвитку людини. Прикладів подібного спотвореного "перекладу" - безліч ... Тому-то й не видається надто екстравагантним наступне судження Солоневича: "Російська гуманітарна наука виявилась аптекою, де всі наліпки виявились переплутаними .1 наші вчені-аптекарі постачали нас мікстурами, у яких, замість аспіріна, виявився бріанін. Термін є етикеткою над явищем.Якщо етикетки переплутані - то плутанина в розумінні стає цілковитою неминучістю. Російська "наука" брала дуже неясні європейські етикетки, безграмотно перкладала їх на суміш французької з нижньогородською - і виходило "коло понять, що не відповідали ні іноземній, ні російській дійсності", - не відповідали, отже, ніякій дійсності у світі: коло болотних вогників, що манять нас у трясовину. " (Там само) ...Розповідав якось по телебаченню один популярний московський пересмішник, як він у часи всезагальних дефіцитів, бувши підлітком, торгував серед своїх товаришів жувальною гумкою. Після того, як він сам нею посмакував, він віддавав її “на прокат”, тобто "на пожувати". Тариф за право жування вже жованої гумки був, за його словами, такий: за півгодини - 20 коп., за годину - 40 коп і т.д. ....Винятковість згаданих "подвигів" вітчизняних любомудрів лише підкреслює правило: цю імпортну інтелектуальну "жувачку" ми діставали не з перших рук. Ба! гірш того: вона потрапляла до національних щелеп здебільшого уже попередньо добряче "пережованою" чужими зубами... Але повернемося до "пригод" філософії на теренах російських і, як не крути, таки вітчизняних і для нас... 1.8.Якби ж ми вчились так як треба!.. Не любив імпортної "мудрості" і Тарас Шевченко: Якби ви вчились так як треба, То й мудрість би була своя, А то залізете на небо: "І ми - не ми, і я-не я... " (Т.Шевченко.І мертвим.і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні сущим моє дружнєє посланіє.// Кобзар.-К., 1976,с.254) Поетичний образ - "/ ми - не ми, і я - не я" - містить у собі не лише парафраз іронічної української примовки - кепкувння з невдахи-крутія: заскочений зненацька в момент непристойної поведінки, він буцімто в такий спосіб намагається вив"язатись із халепи: мовляв, " я -не я, і хата не моя ". Насправді у вірші Шевченка міститься дошкульний глузливий натяк на основоположний принцип філософської системи сучасного Шевченку німецького філософа Фіхте. Згідно з "філософією" останнього увесь світ поділяється на особисте "Я" (що міститься у центрі Всесвіту) та решту Всесвіту ("не-Я")... З огляду на це, стає виразнішим і вмотивованішим висміювання Шевченком рабської залежності нібито власної думки від імпортованої "мудрості". В цьому контексті стає зрозумілим також, чому обраний для глузування саме "куций німець вузлуватий". Пригадуєте: |
|
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ КИЇВ НТУУ "КПІ" 1997 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ... МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ "КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ" |
Курс лекцій СУМИ 2003 МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ СУМСЬКИЙ... Курс лекцій спрямований на надання студентам допомоги по вивченню навчального курсу з „Торгового права” та розрахований на студентів... |
|
СПІЛКА ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ СПОРТИВНОГО ТАНЦЮ УКРАЇНИ, МОЛОДІЖНА РАДА СГОСТУ, ТСК „ЧЕМПІОН” Місце проведення: м. Київ, проспект Комарова 1, НАУ (Національний авіаційний університет), Центр культури та мистецтв |
МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ... Одним з важливих етапів процесу підготовки висококваліфікованих спеціалістів є написання та захист курсових робіт. Навчальним планом... |
|
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА» ІНСТИТУТ ПРАВА ТА ПСИХОЛОГІЇ Джужа О. М., Моісеєв Є. М., Василевич В. В. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та Особлива частини).... |
Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни... Рецензенти: Валюх З. О., д філол н., проф. (Київський національний лінгвістичний університет); Григор’єва О. О., к філол н., доц.... |
|
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ЕКОНОМІЧНИЙ... Дисципліна «Бухгалтерський облік і експертиза» на ІУ курсі у 7 семестрі в обсязі 50 годин, з них лекцій 26 год., самостійна робота... |
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИЙ... Головченко О. М., Ананьєв Є. П. Сучасна економічна теорія: курс лекцій – Одеса: м. Роздільна ТОВ «Лерадрук», 2012. 204 с |
|
Програма для вчителів-наставників Допроектне дослідження здійснюється за підтримки консультантів з Великої Британіі Ланкастерський університет та Коледж Св Марка та... |
Київський національний торговельно-економічний університет, м. Київ Торговельне підприємство у процесі своєї діяльності постійно наражається на різноманітні ризики. Ці ризики можуть призвести до непередбачуваних... |