|
|
Скачати 2.71 Mb.
|
|
1. Поняття про розвиток і формування особистості. Головною метою роботи школи є процес формування особистості, її гармонійний розвиток. Під розвитком особистості слід розуміти взаємопов’язаний процес кількісних і якісних змін, що відбуваються під час анатомо-фізіологічного дозрівання людини, становлення її світогляду, моральних поглядів, переконань, емоційно-почуттєвої сфери. Формування – процес становлення особистості людини в результаті об’єктивного впливу спадковості, середовища, цілеспрямованого виховання і власної активності особистості. Соціалізація особистості – процес засвоєння індивідом соціального досвіду, цінностей, норм, елементів культури, установ, властивих суспільству, соціальних груп, до яких він належить. При цьому людина є не лише об’єктом, а й суб’єктом цього процесу. Виховання – процес цілеспрямованого формування особистості в умовах спеціально організованої виховної системи. Таким чином, усі ці поняття не тотожні, як і не тотожні поняття людина і особистість. Людина – жива істота, що володіє даром мислення і мови, здатністю створювати знаряддя і користатися ними. Людина представляє собою єдність фізичного і духовного, природного і соціального, спадкоємного і придбаного. Індивід (від лат. іndіvіduum – неподільне) – людина як цілісний і неповторний представник роду з її психофізичними властивостями, що виступають як передумова розвитку особистості й індивідуальності. Особистість – людина як суб’єкт відносин і свідомої діяльності, здатний до самопізнання і саморозвитку; стійка система соціально-значущих рис, відносин, установок і мотивів, що характеризує людину як члена суспільства. Людина як біологічна істота і як індивід – неповторний представник людського роду – з’являється перед нами насамперед у своїх природних і біологічних особливостях, що складають передумову й умову її соціального розвитку. Людина-особистість як соціальна істота – найвища цінність, заради якої здійснюється розвиток суспільства. Якщо поняття людини як біосоціальної істоти відбиває одночасно і біологічні, і соціальні якості, то поняття особистості означає специфічну суспільну особливість людини і пов’язане із засвоєнням матеріального і духовного досвіду, накопиченого людством. Особистість наділена певним ступенем усвідомлення світу і самосвідомості. Індивід стає особистістю, коли він у змозі оцінити не лише оточуюче його середовище, але й своє становище в ньому і тим самим діяти свідомо і цілеспрямовано. Індивідуальність характеризує несхожість, своєрідність, відмінність однієї людини, особистості від іншої. Отже, людина, як особистість, характеризується:
На основі зіставлення понять „людина”, „індивід”, „особистість”, „індивідуальність” психологи затверджують (А.Асмолов, А.Петровський): взаємини між індивідом як продуктом антропогенезу, особистістю, що засвоює суспільно-історичний досвід, і індивідуальністю, що перетворює світ, може бути передано формулою: ІНДИВІДОМ народжуються, ОСОБИСТІСТЮ стають, ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ відстоюють. Таким чином, виходячи з того, що біологічні властивості і якості людини їй іманентно властиві, особистісні якості – психічні і соціальні – формуються, розвиваються довічно, можна зробити висновок: об’єкт і предмет педагогіки – особистість людини у всім різноманітті її природних і соціальних властивостей, якостей і проявів; процес виховання, що забезпечує цілеспрямоване формування і розвиток особистості. 2. Основні фактори та рушійні сили процесу розвитку й формування особистості. Психічний розвиток людського індивіда – обумовлений процес. Визнання і розуміння детермінованості розвитку – основа практичного керування ним. Історія попереднього розвитку людського життя впливає на його онтогенез двома шляхами: біологічним і соціальним. Через це виникає проблема співвідношення ролі біологічного (природного) та соціального (суспільного) у становленні індивіда як особистості. У розв’язанні цієї проблеми не можна протиставляти біологічне та соціальне, в онтогенезі людської психіки має місце єдність біологічних і соціальних факторів, у якому провідна роль належить соціальному. Фактор (той, що робить) – це причина, рушійна сила якогось процесу, це явище, яке взаємодіє з іншими у процесі розвитку цілого. Історія науки відображає різні методологічні підходи до факторів, які зумовлюють розвиток особистості. Представники біологізаторської концепції вирішальну роль відводили спадковості, яка визначає все майбутнє людини, її розумові здібності, мораль, поведінку – фатально обумовлює її долю. Представниками цієї концепції були: Е.Геккель, Ф.Мюллер, В.Штерн, Дж.Дьюї, Е.Торндайк. Представники соціологізаторської концепції вважали, що людина народжується „чиста як дошка” (лат. tabula rasa), на якій поступово, під впливом досвіду та виховання, з’являються письмена. Провідна роль середовища заперечує активність самої людини в розвитку, саме середовище визначає відмінності в розумових здібностях. Вади середовища визначають схильність людини до правопорушень, пияцтва. Цю точку зору поділяли 3.Зазо, Е.Шпрангер, В.Вундт. Наприкінці XIX ст. виникла наука про цілісне вивчення дитини – педологія. Вважалося, що психологи, соціологи, лікарі та педагоги складуть теорію, до якої увійдуть усі найбільш цінні висновки та надбання цих наук. Широке поширення педологія мала в Радянському Союзі в середині 20-х років XX ст., при цьому біогенетична концепція дуже швидко була викоренена. Соціогенетична концепція перебільшувала роль середовища. Вважалося, що дитина – це на 90% продукт середовищних впливів і лише на 10% її поведінка визначається інстинктами. Ця концепція принижувала роль виховання, але педологи вперше зробили спробу не тільки описати, а й пояснити педагогічні явища. Від педології почали вимагати термінового вирішення проблем формування людини нового суспільства. Отже, в 1936 р. педологію було названо лженаукою і вона була заборонена. Сучасна наука визнає три провідних фактори в розвитку та формуванні особистості: спадковість, середовище та виховання. Але розглядати ці фактори необхідно в їх діалектичній єдності, взаємодії, взаємовпливу. Спадковість як фактор розвитку (некеруємий фактор) Онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю. Генотип визначає анатомо-фізіологічну структуру організму, його морфологічні та фізіологічні ознаки, будову нервової системи, стать організму, стадії його дозрівання, а також ряд морфологічних і функціональних особливостей організму. Генотип нервової системи несе в собі спадково зумовлені величезні потенції утворення нових потреб, форм поведінки та їх психічних процесів. Що ж людина успадковує?
Не все уроджене є спадкоємним! Генотип організму залежить не тільки від хромосомного апарату та генів, а й від зовнішніх умов, які можуть впливати на них: радіація, інтоксикація та ін. Внаслідок цього виникають не спадкові відхилення від нормального розвитку. Такі аномальні ознаки розвитку є природженими, але не спадковими. До них відносяться багато аномалій, викликувані такими причинами, як інтоксикація, опромінення, вплив алкоголю, родові травми й ін. Людський індивід від народження наділений відповідними задатками, здібностями, нахилами. Задатки – не готові психічні властивості, а природні потенції їх виникнення й розвитку. Вони реалізуються тільки в людських умовах життя індивіда, за допомогою засобів, створених суспільством. Особливо гостра суперечка у поглядах учених стосується спадковості здібностей до інтелектуальної діяльності. Генетик М.М.Дубінін вважає, що для нормального мозку нема генетичної обумовленості варіацій інтелекту, отже, рівень інтелекту не передається у спадщину від батьків до дітей. Але є й інша точка зору, яка стверджує, що розумові здібності на 50% визначаються спадковістю. Суперечності також викликає питання про спадковість моральних якостей. Середовище як фактор розвитку (напівкеруємий фактор) Середовище – сукупність матеріальних, духовних, суспільних умов існування та діяльності людини, що взаємодіють з нею як з організмом і особистістю, тобто підтримують чи стримують, стимулюють чи перешкоджають характерні дії живої істоти. Середовище – це оточення особистості, яке можна звести до трьох груп:
Для розвитку дитини потрібно, насамперед, природне середовище, яке забезпечує їжу, повітря, світло, тепло тощо. Географічне середовище – ті природні умови (клімат, ландшафт, краєвид, тип поселення, екологія тощо), в яких людина розвивається. Навколишнє предметне середовище необхідне також для розвитку діяльності дитини, зокрема пізнавальної. Найбільш важливим для розвитку дитини є соціальне середовище. Соціальне середовище – суспільний устрій, система виробничих відносин, матеріальні умови життя, характер протікання виробничих та соціальних процесів. Загалом – це люди та групи людей, що оточують людину на протязі життя. Вони підрозділяються: за видом спільноти – суспільна формація, клас, група; за видом групи – сімейна, навчальна, суспільна, трудова, спортивна, військова тощо; за формуючим впливом – детермінуючі, тренуючи, вправляючи, навчаючи, виховуючи, перевиховуючи; за способом впливу на форму свідомості – правове, моральне, естетичне, наукове, релігійне; за віком – однолітків, старших, молодших, змішане; за ставленням до середовища – позитивне; байдуже, негативне; за соціальною спрямованістю – соціальне, асоціальне; за степенем контактів – безпосереднє, опосередковане. Організоване середовище – це, в першу чергу, ті соціальні інститути, на які в тій чи іншій мірі покладені виховні функції щодо підростаючого покоління. Це перш за все родини учнів; установи культури; навчальні заклади та позашкільні установи, різні клуби та об’єднання за інтересами, що функціонують за місцем проживання тощо. Від спільних відносин людей значною мірою залежать можливості індивіда, що розвивається, використання ним тихі чи інших умов для свого розвитку. У процесі взаємодії людини з різними групами відбуваються її соціалізація і розвиток. Розглядати соціальне середовище потрібно у зв’язку з життям і діяльністю людей. Воно постійно змінюється через їхню практичну діяльність. Середовище дитини з віком розширює і змінює зміст тих умов, які впливають на його життя й розвиток. Середовище дитини не є незмінним ще й тому, що вона і сама (безпосередньо або опосередковано) впливає на нього і веде його до змін. Основну форму впливу суспільного середовища на психічний розвиток дитини становить виховання. Єдності в оцінці впливу спадковості та середовища на розвиток людини поки що немає. Науковці сперечаються з питання – що здійснює більший вплив на розвиток людини – середовище чи спадковість? Представники соціологічного напряму (Ж.-Ж.Руссо, К.-А.Гельвецій, Д.Дідро та ін.) вважали, що вирішальним фактором у розвитку і формуванні особистості є середовище, а головним – вплив домашнього середовища. За оцінками прибічників біологічного напряму, вплив спадковості на розвиток особистості становить 80-90 %; вплив середовища, за оцінками представників соціологічного напряму – 90%. Представники біосоціологічного напряму (конвергенції) дотримуються думки, що психічні процеси (відчуття, сприймання, мислення та ін.) мають біологічну природу, а спрямованість, інтереси, здібності особистості формуються як явище соціальне. Англійський психолог Д.Шаттлеворт вважає, що на розумовий розвиток особистості біологічні та соціальні чинники впливають у таких співвідношеннях: 64% чинників – спадковість; 16% – відмінності в рівнях домашнього середовища; 3% – відмінності у вихованні дітей в тій же сім’ї; 17% – змішані фактори (взаємодія спадковості та середовища). Залежно від поглядів на роль спадковості чи середовища в розвитку особистості, представники цих педагогічних теорій відводять і різну роль процесові виховання в розвитку особистості: від визнання його цілковитого безсилля (за несприятливих умов середовища) і пасивного прямування за розвитком (Ж.Піаже) до активного втручання в поведінку людини (жорстка „поведінкова інженерія” Б.Скіннера). Виховання як фактор розвитку (повністю керуємий) Вплив спадковості та середовища коректується вихованням. Виховання у спеціальному педагогічному розумінні – це процес і результат цілеспрямованого впливу на розвиток особистості, її відносин, рис, якостей, поглядів, її переконань, способів поведінки в суспільстві. Його ефективність полягає у цілеспрямованості, систематичності та кваліфікованому управлінні. Слабкою стороною виховання є те, що воно базується на свідомості людини і потребує її участі у цьому процесі, тоді як спадковість і середовище діють непритомно та підсвідоме. За допомогою виховання можна частково подолати несприятливі спадкові задатки, зменшити негативний вплив оточуючого середовища. Досвід роботи видатного педагога А.С. Макаренка, який перевиховав більше З тисяч дітей і підлітків з невідомою спадковістю і, безумовно, негативним впливом навколишнього середовища – безпритульних дітей та правопорушників – доводить той вплив, який має виховання на розвиток і формування особистості. Виховання може забезпечити розвиток людських рис і якостей, лише спираючись на ті задатки і нахили, які притаманні людині. Не з кожної людини можна виховати генія. Досліди Н.І.Ладигіної-Котс показали, що маля мавпи, виховуючись у тих же умовах, що й дитина, не надбало жодної з психічних якостей, що притаманні людині. Розвиток особистості – це не пасивний продукт впливу середовища, спадковості та виховання. Велике значення при цьому має активність самої особистості, її творчо-перетворююча діяльність. Залежно від активності та внутрішньої позиції особистості, вона може сформуватися у різних напрямках. Виховання успішно веде розвиток, якщо робить вихованця активним учасником цього процесу. Розвиток і формування особистості є результатом взаємодії зовнішніх і внутрішніх факторів. Виховання відіграє у розвитку вирішальну роль, якщо воно позитивно впливає на потребу особистості працювати над собою, стимулює її активність у цьому напрямку. Звідси можна сформулювати закон розвитку та формування особистості в діяльності: у процесі діяльності відбувається всебічний і цілісний розвиток особистості людини, формується й відношення до оточуючого світу. Ця діяльність повинна бути спрямована на розвиток. |
| ЛУГАНСЬК К63 Фандрейзинг у питаннях, відповідях та цитатах. Навч посібник. – Луганськ, 2007. – 54 с |
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Всеукраїнський... Оціально-педагогічний зміст неформальної освіти підлітків з обмеженими функціональними можливостями |
| Кафедра українознавства Г. Г. Кривчик, С. Г. Руденко Дистанційний курс Історія України Мовляв, ми ж її вже вивчали в школі, та й взагалі для чого майбутньому інженеру-будівельнику, архітектору або економісту марно витрачати... |
13. Педагогіка як наука. Її предмет і завдання Зміст понять «педагогіка»,... Предмет і об’єкт педагогіки. Основні етапи розвитку педагогіки і освіти. Категорії педагогіки (виховання, освіта, навчання, розвиток).... |
| Курс лекцій Київ 2006 Київський Національний Університет культури і мистецтв Безклубенко Сергій Данилович. Основи філософських знань. Курс лекцій для слухачів Академії пепрукарського мистецтва та студентів... |
Дистанційний курс дисципліни «Соціолінгвістика» покликаний ознайомити... Важливу частину курсу становить тлумачення специфіки соціолінгвістичного підходу до мови і відміни цієї наукової дисципліни від «чистої»... |
| Підготовка до ЗНО- дистанційний курс «Як створити власне висловлення» Робота в межах дистанційного курсу передбачає суб'єкт-суб'єктні відносини, більшу рівноправність між учнем і вчителем й не лише свободу... |
Рекомендована література Базова Артемова Л. В. Історія педагогіки України: Підручник. – К.: Либідь, 2006. – 424 с |
| 1. Загальні засади дошкільної педагогіки Дошкільна педагогіка, як... Загальними засадами дошкільної педагогіки є її предмет, особливості та організація педагогічного дослідження в галузі дошкільної... |
Дистанційний курс дисципліни «Фінансова діяльність суб’єктів господарювання»... Розкрито зміст, особливості формування, обліку і використання його окремих видів. Також освітлено питання, що стосуються грошових... |