|
|
Скачати 3.04 Mb.
|
|
Тема № 4. Політична влада. Політичний режим. План лекції:
Приступаючи до розгляду першого питання - влада як суспільний феномен, слід зазначити, що влада пронизує всі структури суспільства, виступаючи його цементуючим елементом, підтримуючи внутрішню цілісність, організованість і ієрархічність суспільних відносин. Суспільство, полишене влади, пронизане хаосом. У політологічній теорії не склалося єдиного визначення влади. Найбільш часто наводяться: • силове, яке трактує владу як панування і примушення до підкорення; • вольове (влада як здатність проводити волю навіть наперекір опору (М.Вебер); • влада як вплив (здатність впливати на поведінку інших. Така взаємодія описується формулою: влада А над Б є здатність добиватися того, щоби Б ніколи не зробив би без впливу А (Д.Даль); • телеологічне, відповідно до якого влада - це досягнення певної мети; • інструменталістське (влада як здатність до мобілізації ресурсів для досягнення певних цілей); • конфліктне - влада як позиція панування, пов'язана із здатністю окремих груп, індивідів контролювати механізм розподілення дефіцитних суспільних цінностей; • структуралістське - влада як особливі відносини між керівником і керованим. Визнаючи факт, що на сьогодні в науці склалася загальна теорія влади, вітчизняні політологи систематизували численні теорії влади, виділивши кілька концептуальних підходів при розгляді сутності влади: Реляціоністські теорії (від англ. геіаtіоn — відносини) розуміють владу як взаємодію індивідів, в яких один індивід змінює поведінку іншого. Цей підхід виражений кількома варіантами: • теорія опору класифікує різноманітні ступені та форми опору, а також основ влади. Вводиться поняття «сила влади», що розуміється як максимальна потенційна здатність вплинути на іншого; • теорія обміну трактує владу як ситуацію обміну ресурсами. Ресурси розподіляються нерівномірно: одні індивіди їх полишені і потребуються в них. У цьому випадку надлишки ресурсів, якими володіють інші, можуть трансформуватися у владу. Надлишками поступаються тим, у кого їх немає, в обмін на бажану поведінку. Це підкреслює асиметричний характер відносин влади: той, хто володіє надлишком ресурсів, займає більш високе соціальне становище; • теорія розділу сфер впливу доводить, що влада - це взаємодія, де учасники періодично міняються ролями. Наприклад, профспілка контролює найом робочої сили, той, хто наймає, диктує час і місце роботи. Таким чином, у певних ситуаціях підлеглі мають владу над керівником. Системні теорії влади розглядають владу як безособову властивість будь-якої соціальної системи. У межах цієї концепції виділяють кілька напрямів: • влада як атрибут макросоціальної системи. Влада розуміється як реальна здатність системи акумулювати свої інтереси, досягати поставленої мети; •мезопідхід (М.Кроз'є) розглядає владу на рівні підсистем (сім'я, організація); •мікропідхід трактує владу як взаємодію індивідів, що діють у рамках специфічного соціального середовища. Влада визначається як здатність індивіда впливати на інших; • комунікативний підхід (Х.Арендт, Ю.Хабермас) розуміє владу як засіб багатостороннього інституціонального спілкування. Дійсний прояв влади полягає в здатності прийти до певної згоди і забезпечити інтеграцію суспільства; • структуралістський підхід, виражений теоріями М.Фуко і П.Бурд'є. За Фуко влада безсуб'єктна, її не можна присвоїти, вона виступає як дія у відповідь на дію. Ця дія трансформує поведінку інших. Співвідношення сил буде постійно видозмінюватися. Бурд'є, взявши з фізики поняття "поле" і з економіки — "капітал", конструює поняття "символічної влади", яка є сукупністю капіталів (економічний, культурний капітал, репутація, престиж), які розподіляються між суб'єктами влади відповідно до їх позицій в "політичному полі". Біхевіоралістські концещії влади розглядають владу як відносини між людьми, при яких одні володарюють, а інші підпорядковуються. Сутність влади корениться в природі людини: її біологічних чи психологічних особливостях. Виділяється кілька варіантів трактувань: • силова модель (Г.Лассуелл. Першопричиною влади є психологічний імпульс - бажання влади. Сама ж влада проявляється у прийнятті рішень та контролі над ресурсами); • ринкова модель (Дж.Кетлін) виходить з аналогії між політикою і економікою. У політиці діють закони ринкової торгівлі; облік попиту і пропозиції, конкуренція, потяг до вигоди; • ігрова модель (Ф.Знанецький) вважає, що політика — це поле гри, театр, де успіх залежить від акторства і здатності суб'єкта до перевтілення. Психологічні трактування виводять владу з психології людини, з волі до влади. Більшою популярністю в поясненні природи влади користується психоаналітична традиція, яка виводить потяг до влади з несвідомих імпульсів (у послідовників З.Фрейда такими є бажання здійснити лібідо або агресивний потяг; за О.Адлером, влада виступає засобом компенсації відчуття власної неповноцінності, наприклад, фізичної, сексуальної, інтелектуальної). Антропологічний підхід випливає з природи людини. Одна з оригінальних теорій була створена Е.Канетті. Джерело влади - страх кожного окремого індивіда, який породжується загрозою насильницької смерті. Цей страх заставляє людей об'єднуватися в масу. Влада діє на індивіда ї масу наказом і загрозою смерті, Чим сильніше від влади виходить загроза смерті, тим ця влада більш абсолютна. Диктаторська влада спирається на зростання маси мертвих. Найпаталогічніший випадок, на думку Канетті, - А.Гітлер і Й.Сталін, в основі влади яких лежала величезна маса мертвих ворогів і співвітчизників. Структурно-організаційний і системний підходи пов'язують владу з природою організації (своєрідний "ефект" організації), зі статусом індивіда в організації, що дає йому можливість ставити умови іншим і використовувати ресурси влади, негативні чи позитивні санкції. Соціологічний підхід виводить природу влади з контексту суспільних відносин (наприклад, марксизм акцентує увагу на класовій природі влади. Відносини панування і підпорядкування визначаються логікою економічних відносин, економічною нерівністю). Категорія "влада" має декілька споріднених понять:
Розгляд другого питання - політична влада, її основні риси та ресурси – доцільно розпочати з того, що політична влада взаємопов'язана з іншими видами соціальної влади, причому всі вони можуть бути використані в політичних цілях.
Духовно-інформаційна — культурна, релігійна, влада . Специфіка політичної влади пов'язана із здатністю індивідів, груп і їх організацій реалізувати свої інтереси і волю за допомогою засобів політико-державного управління і контролю. Політична влада поділяється на державну і суспільну, носіями якої є партії, суспільні рухи, ЗМІ. До інших проявів специфіки політичної влади можна віднести такі: • на відміну від міжособистісної, політична влада присутня у відносинах між великими соціальними групами, державами, суспільними організаціями; • політична влада передбачає необхідність організаційних процедур для вираження інтересів спільної у політичній сфері, інституціональну оформленість (вираження політичного інтересу через партію, державу та інші інститути); • можливість використання найрізноманітніших ресурсів (економічних, примусових, інформаційних тощо); • поєднання відкритих і тіньових центрів влади, що діють приховано, поза сферою суспільного контролю; • моноцентричність, тобто наявність єдиного центру прийняття рішень; • ієрархічність відносин влади; • делегування (передача) частини владних повноважень від одного суб'єкта іншому, який бере на себе відповідальність за їх виконання (модель: центральна влада місцева влада); • ідеологічність. Спеціальне призначення політичної влади неоднозначне: вона може виступати фактором як інтеграції (підтримується суспільний порядок, вирішуються конфліктні ситуації), так і дезінтеграції суспільства (забезпечується панування одних соціальних груп над іншими). Структура влади - це ті компоненти, без яких вона не відбувається. Такими є її суб'єкт, об'єкт, підпорядкування об'єкту, джерела і ресурси влади. Влада може здійснитися тільки через взаємодію суб'єкта влади і її об'єкта. Суб'єкт виражає свою волю щодо об'єкта через наказ (розпорядження, команду), що супроводжується загрозою санкції у випадку його невиконання. Джерелом влади суб'єкта може виступати його сила, багатство, авторитет, традиція (влада батьків над дітьми, влада старійшин) і закон, який надає суб'єкту влади право вимагати і використовувати різноманітні ресурси. Специфічним джерелом влади виступають знання, володіння інформацією. Суб'єкти політичної влади мають багаторівневий характер: її первинний рівень виражений індивідами, вторинний — політичними організаціями, суб'єкти більш високого рівня - політичні еліти і лідери. Суб'єкти влади виділяються і за іншими критеріями. Вони можуть бути розглянуті і через призму їх публічності, відкритості для суспільства: • відкрита влада: безпосередні учасники здійснення політичної влади — публічні політики: президенти, депутати, лідери опозиції; • напівприхована влада, під якою розуміються групи тиску, що використовують різні канали впливу - від законних (через ЗМІ, взаємодію з представниками влади, демонстрації, ініціативи, пожертвування у виборчі фонди партій і політиків) до незаконних (підкуп, шантаж) на офіційну владу. У зв'язку з цим вживається поняття лобізм, під яким розуміють тиск з боку певних груп інтересів на державну і виконавчу владу з метою прийняття вигідних для груп рішень. Лобі, в першу чергу, виражено найбільш заможними верствами суспільства, що контролюють провідні сектори економіки (галузеве, промислово-фінансове, воєнно-промислове лобі), телемагнатами, військовими. Класичний лобізм передбачає, що групи інтересів і влада взаємодіють через посередника — професійного лобіста (така практика поширена на Заході), депутата, якого-небудь політика. Але ця взаємодія може здійснюватися за більш спрощеною схемою. У цьому випадку представники корпорацій безпосередньо засідають у законодавчих органах влади або входять до складу кабінету міністрів; • тіньова влада, яка себе не афішує, наприклад, органи національної безпеки, які використовують свої знання про становище в країні для маніпулювання політичними лідерами; армійські угруповання, кримінальні структури, якщо вони мають важелі тиску на владу. Влади не може бути без підпорядкування об'єкта. Здатність до підпорядкування залежить від кількох факторів: засобів (ресурсів) впливу, якими володіє суб'єкт, і від мотивації підпорядкування, яка може бути викликана: • страхом за свою безпеку, страхом залишитись без певних благ; • звичкою виконувати накази чи авторитетом суб'єкта влади; • апатією чи переконанням у необхідності підпорядкування; • зацікавленістю, щоб бути в підлеглості чи відчуттям обов'язку. Влада, побудована на інтересі і переконанні, є найбільш стабільною, тому що передбачає добровільне виконання розпоряджень, що робить лишнім застосування негативних санкцій. Однією з найбільш прийнятних для влади мотивацій підпорядкування є авторитет суб'єкта влади. Навпаки, влада, заснована на страху і примусі, породжує бажання об'єкта „піти" з поля влади. Ресурси влади являють собою все те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб'єкта влади. Розрізняють: А) відкриті типи впливу, коли використовуються такі ресурси, як: •силовий примус-втрата будь-яких благ, тілесні покарання (концтабори), смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи ; •закон — традиція, звичай; •стимулювання — створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об'єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники оранізацій, політики; Б) прихований вплив передбачає використання методів переконання, тобто раціональних аргументів, або навіювання. Залежно від того, які ресурси використовуються, говорять про три способи володарювання: панування, вплив і стимулювання. Існують і інші класифікації ресурсів. Наприклад, ресурси поділяються залежно від сфер життєдіяльності: Економічні ресурси - матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва і споживання, гроші, родючі землі, продукти харчування тощо. Соціальні ресурси — соціальні і демографічні структури, соціальна інфраструктура: освіта, медичне обслуговування, соціальне забезпечення тощо. Культурно-інформаційні ресурси — знання й інформація, а також засоби їх отримання і поширення: інститути науки і освіти, ЗМІ тощо. Через ці інститути контролюється формування суспільної думки. Особливо великий вплив на політичне життя мають ЗМІ. Хто контролює ЗМІ, той і володіє ресурсами переконання і навіювання. Адміністративно-правові ресурси — система управління, сукупність владних установ. Силові ресурси - це зброя і апарат фізичного примусу (армія, поліція, внутрішні війська, спецслужби, суд і прокуратура з їх матеріальними атрибутами: будівлями, спорядженням, тюрмами). Дієздатність влади багато в чому залежить від її легітимності, в якій відображається ставлення громади до влади. Її можна визначити як стан влади, коли вона визнається більшістю народу законною і справедливою. Легітимність і авторитетність влади — явища певною мірою схожі. Легітимність означає згоду народу з владою, коли він добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися. Чим нижчий рівень легітимності, тим частіше влада буде спиратися на силовий примус. Від легітимності потрібно відрізняти легальність влади. Це юридичне поняття, яке означає відповідність влади діючим законам. Наприклад, влада президента легальна, тому що він обраний відповідно до законів і в здійсненні своїх повноважень опирається на закон; влада монарха легальна, тому що не був порушений порядок престолонаслідування. Між легітимністю і легальністю може бути протиріччя. Не всі закони, прийняті відповідно до встановленої процедури, можуть оцінюватися населенням як справедливі, нарешті, законно обрана влада у випадку невиконання своїх зобов'язань, невдалого економічного курсу, який призвів до різкого падіння рівня життя, може втратити довір'я з боку суспільства. У цьому разі спостерігається процес делегітимації влади. Легітимація - це спосіб або процес, методом якого влада отримує виправдання. Ідеальної легітимності (рівень 100% підтримки населенням) не буває. У будь-якому суспільстві є люди, що порушують закони або ставляться до влади апатично. Нарешті, в демократичному суспільстві існує опозиція офіціальній владі. Відповідно будь-яка влада повинна підтверджувати свій авторитет, доказувати населенню, що саме вона найбільшою мірою відповідає його інтересам. Легітимність стосується як політичного режиму, у тому числі форми правління, так і конкретних персональних суб'єктів влади. Це створює ще одну лінію можливого протиріччя в межах легітимності. При легітимному політичному режимі конкретні політичні лідери (президенти, монархи) можуть втратити підтримку народу. В умовах демократії це протиріччя вирішується через вибори. Яким чином влада набуває легітимності? Тут принагідно звернутися до теорії легітимності М.Вебера, яка вважається класичною в політології. Він виділив три можливих типи легітимності (панування) залежно від її джерел. Традиційна легітимність спирається на традицію, на колись встановлений порядок. Сама традиційна влада має декілька видів: • геронтократія — влада старійшин; • патріархальна ~ влада племінних вождів; • патримоніальна - влада монарха, яка в минулому знаходила підкріплення не тільки в традиції престолонаслідування, але й зверталася до релігійної легітимації - монарх як помазаник Божий; такий образ монарха підтримувався особливими символами: ритуалами; • султанізм (різновид патримоніальної), де традицією є використання насильства, а влада правителя звільняється від традиційних обмежень і характеризується абсолютним свавіллям. Така влада була поширена в стародавніх східних деспотіях. У Росії проявом "східного деспотизму" стало правління Івана Грозного; влада суверена над феодалами-васалами, яка домінувала в середньовічну епоху. Сучасним проявом цієї влади є феномен клієнтея - влада керівника над групою людей, які проявляють особисту відданість йому в обмін на доступ до якихось благ. Харизматична легітимність заснована на вірі в особисті якості лідера. В такому лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість, святість, героїзм. Зразки харизми М.Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні політологи поширюють харизму на революційних і тоталітарних вождів (Наполеон, М.Ганді, В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер. Мао Цзедун, Папа Римський). Легальна {раціональна) легітимність має за джерело раціонально встановлені правила, норми (закони). В демократичних країнах це основний тип легітимності, що опирається на конституції і конкретні правові норми. Іншим проявом легальної влади, на думку М.Вебера, виступає бюрократія, яка стає раціональною в епоху капіталізму. Раціонально-бюрократичний тип управління передбачає компетентність, наявність спеціальної освіти, наслідування в управлінській діяльності установленим правилам. Переходячи до третього питання - сутності політичного режиму та його типів, необхідно з’ясувати, що політичний режим — це сукупність методів і законів здійснення політичної влади. У політології існують декілька трактувань політичного режиму. 1. Інституціональний (політико-правовий) підхід ототожнює політичний режим з формами правління і державного устрою. 2. Соціологічний підхід ставить акцент на характері відносин між державою і суспільством, які склалися реально і необов'язково відповідно до продиктованих конституцією та іншими правовими актами нормами політичної поведінки. В межах цього підходу звертається увага на соціальні обґрунтування влади, групи тиску, взаємовідносини еліт і народу. Політичний режим включає в себе: • політичні структури влади, їх реальний статус і роль у суспільстві; • методи здійснення державної влади: яким методам управління і панування віддається перевага - прямим чи непрямим, насильницьким чи методам переконання; • реальний рівень свобод людини, обсяг її прав; • методи вироблення політичних рішень та способи урегулювання конфліктів; • плюралізм, у тому числі наявність або відсутність легальної (нелегальної) опозиції; ідеологію і те місце, яке відводиться їй у мобілізації суспільства; • конфігурацію партійної системи: однопартійні чи багатопартійні системи; • форми ставлення населення до політичної участі (політична пасивність, мобілізована або автономна участь); • тип легітимності: харизматична, традиційна, раціонально-легальна, ідеологічна; • структурованість правлячої еліти: ступінь її згуртованості, відкритість чи закритість, канали рекрутування. Режим вказує на соціальну природу влади: які групи пануючого класу знаходяться при владі, на підтримку яких соціальних верств опирається влада. Недемократичні режими виражені різними формами тоталітаризму і авторитаризму. У політичну лексику термін тоталітаризм ввійшов після промови Б.Муссоліні 1925 р., в якій він використовує саме поняття "тоталітарна держава". В подальшому опоненти фашизму вживають цей термін в негативному розумінні - як протилежність демократії. Спочатку під тоталітаризмом розумівся фашистський режим в Італії і націонал-соціалістичний рух у Німеччині, але після публікації в газеті "Таймс" (1929), де давалася характеристика радянського ладу, цей термін почали застосовувати і до політичного режиму СРСР. З початку 50-х рр. з'являються наукові роботи, присвячені політологічному і соціологічному аналізу тоталітарних режимів: дослідження Х.Арендт "Походження тоталітаризму", сумісна монографія К.Фрідріха і З.Бжезинського "Тоталітарна диктатура і автократія". Концептуальна модель тоталітаризму, запропонована К.Фрідріхом і З.Бжезинським, найбільш популярна в політології. Базові характеристики тоталітаризму сформульовані К.Фрідріхом у роботі "Природа тоталітаризму" (1954): • офіційна ідеологія, яка претендує на охоплення всіх аспектів людського існування; • масова партія, яка зливається з державною бюрократичною організацією; • монополія партії над ефективними засобами комунікації; • концентрація в руках партії і держави всіх засобів збройного насильства; • централізований контроль і керівництво економікою; • система терористичної поліцейської влади. Серед політологів утвердилося більш коротке визначення тоталітаризму: це закрита система, в якій все — від виховання дітей до випуску продукції — контролюється з єдиного центру. Авторитаризм розуміється як режим, зміст, управління при якому полягає в концентрації влади в руках одного або кількох лідерів, які не приділяють уваги досягненню суспільної згоди стосовно легітимності їх влади. Тоталітаризм інколи розглядається як крайня форма авторитарного режиму. Але наявність деяких спільних рис (свавілля лідерів, значний репресивний апарат, обмеження прав людини, використання сили при вирішенні конфліктних ситуацій, відсутність реального поділу влади, формально вільний характер виборів у законодавчі органи, відсутність альтернативності вибору) не дає підстав для їх ототожнення. Отже, зупинимося на відмінностях авторитарного та тоталітарного режимів: 1. При тоталітаризмі партія-гегемон забороняє всі елементи суспільно-політичного плюралізму, опозиційні парти і рухи; ядром політичної системи виступає партія-гегемон, яка монополізувала державну владу, при авторитаризмі - сама держава. 2. При тоталітаризмі особлива роль відводиться ідеології, яка виконує дві важливі функції: легітимацію цього режиму і мобілізацію мас на виконання поставлених партією завдань. При авторитаризмі може бути відсутня якась детально розроблена ідеологічна доктрина, а інструментом консолідації суспільства виступає релігія, націоналізм, традиції. 3. Тоталітарна влада опирається на широку підтримку народу. Для такого режиму характерний культ вождя партії, який в очах народу володіє харизмом, йому приписуються надприродні властивості: непогрішність, мудрість. Авторитаризм може залишатися байдужим до проблеми легітимації влади, не звертається, як правило, до інтенсивної мобілізації народу на підтримку влади: для нього характерна деполітизація мас, інертне або вороже ставлення до влади. Не маючи масової підтримки, авторитарна влада знаходить опору в бюрократії, армії, церкві, великих підприємницьких прошарках, намагається використати історичні традиції або націоналістичні гасла, іноді спирається на харизму лідера. 4.Авторитарний режим не намагається встановити тотальний контроль над усіма сферами життя, зберігає автономність особистості і суспільства у неполітичних сферах. Допускаючи, як правило, вільні ринкові відносини в економіці, заохочуючи приватне підприємництво, деякі сучасні авторитарні режими демонструють високі темпи економічного росту (сучасний Китай, Сінгапур, Південна Корея, Чилі). Таким чином, сучасні авторитарні режими можуть мати деякі риси перехідного режиму — займати проміжне становище між демократією і тоталітаризмом. Вони володіють більшими шансами, ніж тоталітаризм, для переходу до демократії. Тут існує потенціал для політичної самоорганізації громадянського суспільства, тому що вже проявляються незалежні від держави економічні інтереси, на основі яких можуть сформуватися політичні інтереси. При переході від тоталітаризму до демократії необхідні не тільки політичні реформи, але й комплексна економічна реформа, що вимагає створення інститутів ринкової економіки, реформи власності і формування на цій основі нових соціальних верств. Авторитаризм може існувати в найрізноманітніших формах: • Військові диктатури, що передбачають опір на армію. В умовах нерозвинутого громадянського суспільства і слабких демократичних традицій військові виступають найбільш організованою силою, яка володіє ресурсами для захоплення влади (як правило, шляхом державного перевороту). Подібні режими - досить часте явище в Африці, латинській Америці, на близькому Сході. Придушуючи політичні свободи, військові можуть виступити ініціаторами економічної модернізації суспільства (військова диктатура генерала А.Піночета в Чилі). • Теократичний - з опорою на духовенство і релігію. На зразок можна навести сучасний Іран, де з середини 90-х pp. намітилась тенденція до лібералізації режиму. • Олігархічний - влада належить певним корпоративним кланам. • Вождистський (режим особистої влади), що спирається на авторитет сильного лідера. Сам режим може мати підтримку народу. Основою для виникнення подібних режимів може стати відчуття зовнішньої загрози для країни. Самі лідери часто використовують націоналістичні гасла, ідеї незалежності або модернізаційного прориву (швидкого вирішення проблем економічної відсталості і бідності) для консолідації населення навколо власної влади. • Змішані, поєднуючи в собі елементи різних режимів. Так, режим, встановлений С.Хусейном в Іраці, володів властивостями військового, вождистського і частково теократичного режимів одночасно. Військовий режим, встановлений у 1973 р. в Чилі, пізніше трансформувався в режим особистої влади А.Піночета. Демократичний політичний режим – це правління народу, вибране народом і для народу (А. Лінкольн,1863р.). Необхідно підкреслити, що сучасна демократія відрізняється від попередніх історичних моделей і іншими суттєвими ознаками: захистом прав людини, визнанням права опозиції захищати свою думку і критикувати уряд. Політична демократія - це режим, в якому народ має можливість реалізувати свою волю безпосередньо або через своїх представників, а влада несе відповідальність перед громадянами за свої дії. Сутність демократії конкретизується в певній сукупності цінностей та інститутів: 1. Суверенітет народу (народ є джерелом влади, саме він вибирає своїх представників влади і періодично їх змінює, конституція, форма правління можуть бути змінені при загальній згоді народу і за встановленими в законі процедурами). 2. Періодична виборність головних органів влади дозволяє забезпечити чіткий легітимний механізм правонаступності влади. Державна влада народжується з чесних виборів, на певний і обмежений термін. 3. Всезагальне, рівне виборче право і таємне голосування. Демократичні вибори передбачають реальну змагальність різних кандидатів, альтернативність вибору, реалізація принципу "один громадянин - один голос" розкриває зміст політичної рівності. 4. Гарантія основних прав людини. Права людини характеризують принципи відносин між державою і громадянином та визначаються як свободи. Свобода - це захищеність особистості від свавілля інших людей і влади, захист від зубожіння і голоду. В преамбулі Загальної Декларації прав людини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН в 1948 році, описані чотири свободи: свобода слова, свобода переконань, свобода від страху і свобода від злиднів. Ці, а також інші свободи асоціюються з декількома категоріями прав. 5. Громадянські права (рівність всіх громадян перед законом, право на приватне життя, право не піддаватися тортурам, покаранню без суду, свобода віросповідання). 6. Політичні права дають громадянину можливість брати участь у процесі управління і впливати на прийняття рішень законодавчими і виконавчими органами: право вибирати і бути вибраним, свобода вираження політичних суджень, свобода голосування, право на демонстрації, право на створення політичних і суспільних організацій, право подавати петиції владі. 7. Соціальні й економічні права: право на достойний життєвий рівень, гарантії соціального захисту, право на освіту і участь у культурному житті, доступ до охорони здоров'я. Зміст економічних прав зафіксовано в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966). Вони включають у себе право кожної людини заробляти собі на життя працею, яку вона вільно вибирає, і право на справедливі і сприятливі умови життя. Реалізація цих прав вимагає підкріплення гарантіями проти дискримінації при прийомі на роботу, в оплаті праці за ознаками статті, релігії, раси або мови. Забезпечення соціальних і економічних прав передбачає активність держави в розробці і здійсненні соціальних програм. Розглядаючи перспективи розвитку демократії, деякі автори вказують на актуалізацію в майбутньому вимог гарантій рівності у сфері екології. Закінчуючи розгляд цього питання, треба відзначити, що свобода слова, свобода друку, доступ до засобів інформації розглядаються демократичною спільнотою як необхідні умови реалізації інших прав. Ці свободи дозволяють критикувати уряд, виражати протест проти порушення певних індивідуальних та колективних прав, брати участь у дебатах з найважливіших суспільних проблем. |
|
ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ З ПОЛІТОЛОГІЇ Етапи становлення політичної науки. Місце політології в системі суспільних наук |
Перелік питань для модульного контролю знань (ІІ рівень) З ПОЛІТОЛОГІЇ Місце політології в системі наук про суспільство: взаємозв'язок та взаємозалежність |
|
І. Предмет і метод політології. Тема Політика як суспільне нвкще (2 год.) Сутність політики: основні теоретичні підходи (субстанціональний, інституціональний, соціологічний, телеологічний, конфліктний і... |
2 Предмет політології, закони категорії Політика є регулятором суспільних відносин, реалізуючись шляхом їх орієнтування, спрямування розвитку в багатьох галузях або в... |
|
Предмет політології Об'єктом політико-філософських досліджень античних мислителів, наприклад Платона та Арістотеля, була саме держава у нерозривній єдності... |
Тема практичного заняття Мета і завдання заняття: визначення об’єкту та предмету політології як науки, характеристики основних етапів її розвитку, аналіз... |
|
Програма курсу Професійна педагогіка наука і навчальний предмет Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії... |
Програма курсу Професійна педагогіка наука і навчальний предмет Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії... |
|
1. Місце політології в системі наук про суспільство: взаємозв'язок та взаємозалежність Місце політології в системі наук про суспільство: взаємозв'язок та взаємозалежність |
ПЕРЕЛІК ОРІЄНТОВНИХ ПИТАНЬ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО СЕМЕСТРОВОГО ЕКЗАМЕНУ З ПСИХОЛОГІЇ Загальне поняття про психологію, її предмет та завдання психологія як наука і навчальний предмет, її значення |