1.Місце політології в системі наук про суспільство: взаємозв'язок та взаємозалежність.
Політологія пов'язана з низкою суспільних наук, оскільки всі вони об'єктом свого дослідження називають політичну сферу життя суспільства. Одні вчені вважають, що політологія — це лише одна з наук про політику, а отже, предмет її вивчення вичерпується інститу-ційними аспектами політичного життя і, передовсім, дослідженням механізмів влади в інститутах держави.Інші науковці пропонують наділити політологію особливим статусом загальної інтеграційної науки про політику, взаємодію її з особистістю та суспільством, змістовим, інституційиим і функціональним проявом технології політичних процесів.
При такому підході політологія розглядається як цілісна, внутрішньо диференційована, міждисциплінарна наука, що вивчає різні аспекти політики: політичну філософію, політичну історію, політичну психологію, політичну соціологію, теорію міжнародної політики, політичну географію,теорію держави та права, політичну антропологію, політичну астрологію.
Протягом багатьох століть політологія існувала лише як складова якогось учення. Саме тому вона тісно пов'язана з низкою суспільних наук: філософією, історією, психологією, соціологією, географією, теорією держави та права, антропологією, астрономією та ін.
І знадобилося багато часу, щоб політологія змогла виокремитися та стати самостійною наукою.
Сьогодні політологія посіла чільне місце серед обов'язкових вузівських дисциплін.
2. Політична наука в сучасній Україні: основні завдання, шлях розвитку і перспективи.
Сучасний етап розвитку політичної науки в Україні можна охарактеризувати як період стабільності. Окреслено предметне поле політології, визначено проблематику і методи досліджень. Вийшли друком монографічні праці, присвячені актуальним проблемам політичної науки [1], підручники, навчальні посібники [2]. Політологія вивчається у вищих закладах освіти.
Заявили про себе наукові установи, що досліджують політичні проблеми: академічні – Інститут політичних і етнонаціональних досліджень та Інститут держави і права ім.В.Корецького, Національний інститут стратегічних досліджень, Інститут проблем міжнародної безпеки, ряд суспільно-політичних центрів. Створені і діють, хоча не так активно, як належало б, Українська академія політичних наук, Українська асоціація політологів, Асоціація молодих політиків і політологів України. Зріс чисельно, і це особливо приємно, корпус фахівців вищої кваліфікації з політичних наук. На 1 січня 2003 року захищено та затверджено ВАКом України 47 дисертаційних праць на здобуття наукового ступеня доктора і 261 – на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук. Отже, політична наука в Україні поступово посідає належне місце в системі суспільствознавства, дедалі помітніше впливає на реальні політичні процеси, становлення демократичної державності. Про зростаючий інтерес до політології, як і про труднощі в її становленні, свідчить і те, що з ключових проблем цієї науки тривалий час точились - не вщухають і нині - гострі дискусії.
проблемами теорії політики, які вивчаються, зокрема, в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, є:
– політична система та інститути громадянського суспільства сучасної України;
– Україна в контексті трансформації політичних систем в країнах СНД, Балтії, Центральної і Східної Європи;
– Україна в сучасному геополітичному просторі
3. Еволюція уявлення про політику: основні етапи і парадигми.
.
Історія політології:
Політологія є одночасно і молодою, і однією з найдавніших наук.
1) Багато думок про політику як соц. явище висловили Платон (427-347 гг. до н.э.) "Закони" і "Держава", Арістотель "Политика" - іноді його називають батьком цієї науки.
2) П. наука як сам. сфера знань виникає на рубежі Середньовіччя та Нов. часу, коли почали пояснювати п. процеси з допомогою "земних", а не реліг.-міфолог. аргументів. Основи п. теорії закладають Ж. Боден, Т. Гоббс, Док. Локк, Ш. Л. Монтеск 'є, Дж. Віко.
Н. Макіавеллі основоположником п. науки Нового часу,
Довгий час розвивалась у межах іст. науки (у США), або вважалась частиною філософії, соціології та юриспруденції (у Зах. Європі).
3) Швеції належить першість у створенні кафедри політики в Упсальському ун-ті (1662 p.), хоча політику вивчали і в першому ун-ті США — у Гарварді, відкритому в 1636 р.
4) Як сам. дисципліна почала формуватися в др. пол. XIX ст.
У 1857 р. Ф. Лейбер починає читати цей курс у Колумб. коледжі, в 1880 р. у цьому ж коледжі створюється перша Школа п. науки.
У 1872 р. у Франції відкрито Вільну школу п. наук, а в 1895 р. в Англії організовано Лондон. школу економіки й п. науки.
У 1896 р. іт. політолог Г. Моска публікує "Елементи п. науки", що дає підстави говорити про поширення п. науки у Європі з кін. XIX ст.
5) Процес становлення завершився на Міжнар. колоквіумі з політ. наук ( Париж, 1948 p.), який був організований ЮНЕСКО.
З 1949 р. діє, створена ЮНЕСКО Міжнар. асоціація п. науки (МАПН), що сприяє розвитку п. досліджень. В системі вищої освіти з 1948 р.
Основні школи і напрями сучасної політології: англосаксонська, французька, німецька
У СРСР політологія носила ярлик "лженауки" значно довше, ніж генетика, кібернетика, соціологія. Тлумачилась як "буржуазна" наука, форма реакційної бурж. ідеології. П. проблеми розглядалися такими дисциплінами, як науковий комунізм, історія КПРС, теорія держави і права та ін., проте їх вивчення мало догматичний, однобокий характер.
6) Інституціалізація політології в Україні почалася, як у всіх республіках СРСР, у 1989 р. з постанови ВАК про введення відповідних спеціальностей. - В Україні з 1991 р. утворена Академія політолог. наук, введений наук. ступінь кандидата і доктора політолог. наук,
- Політологію як навчальну дисципліну почали викладати в українських вищих навчальних закладах,
- були відкриті перші кафедри політології при Київ., Од., Дніпр., Харк., Льв. ун-тах
- Уперше підготовку фахівців-політологів було розпочато в Київ. нац. ун-ті ім. Т.Шевченка. Згодом їх почали готувати в Дон., Східноукр. (Луганськ), Чернів., Прикарп., Ужгор. ун-тах, Нац. пед. ун-ті ім. М.П.Драгоманова (Київ), Нац. ун-ті «Києво-Мог. академія».
У недерж. форми власності Таврійському еколог. інституті (Сімферополь) відкрито перший в Україні політолог. факультет.
- В 1990 р. була відкрита аспірантура в Київ. ун-ті ім. Т. Шевченка. Пізніше в багатьох ун-тах обл. міст (Львові, Одесі, Харкові).
Але активна підготовка досліджень і регулярні захисти дисертацій в Україні починаються тільки з 1994—95 рр.
Захист дисертац. робіт з п. наук в Україні здійснюється з п'яти наук. спеціальностей:
• 23.00.01 — теорія та історія п. науки; • 23.00.02 — п. інститути та процеси; • 23.00.03 — п. культура та ідеологія;
• 23.00.04 — п. проблеми між нар. систем та глоб. розвитку; • 23.00.05 — етнополітологія та етнодержавознавство.
Спеціалізовані вчені ради по захисту дисертацій працюють переважно в Києві, Одесі, Львові, Харкові, Дніпропетровську, Чернівцях.
- Заявили про себе наук. установи, що досліджують п. проблеми: Ін-т п. і етнонац. досліджень ім. І. Кураса та Ін-т держави і права ім. В.Корецького, Нац. академія наук України, Нац. ін.-т стратег. досліджень (НІСД), Ін-т проблем між нар. безпеки та ряд аналіт. центрів.
Плідно працюють Укр. центр ек. і п. досліджень (УЦЕПД) ім. О. Разумкова, який видає журнал "Нац. безпека і оборона";
Укр. нац. центр п. досліджень (УНЦПД), метою діяльності якого є сприяння формуванню в Україні інститутів громад. суспільства, партій, профспілок, ін. недерж. організацій, а також поглиблення взаємодії держави і цих інституцій;
Гром. організація "Лабораторія законодавчих ініціатив", гол. завданням якої є підготовка метод. матеріалів та проведення експертних оцінок з питань держ. політики та законодавства. Центром видається часопис "Парламент".
- Існують профес. асоціації політологів: Укр. академія п. наук, Укр. асоціація політологів, Асоціація мол. політиків і політологів України.
- Спец. журнали: „П. исследования”, ”П. думка”, ”Кентавр”, ”Людина і політика”, ”Нова політика”, ”Політика і культура”, ”Політика і час” "Віче", "Генеза", "Грані", "П. менеджмент", "Сучасність", "Соціологія: теорія, методи, маркетинг", культуролог. часопис "ї" та ін.
Практично кожен нац. університет має свій "вісник з політології"..
4.Суб’єкти політики. Особистість як суб’єкт політики.
Субєкти політики
В англ. політ. мові слово «суб'єкт» (subject) стосовно політики не вживається, оскільки там воно позначає підданого. Натомість використовується слово «актор» (actor), що лат. мовою означає «діяч». Робиться це за аналогією політики з театр. сценою, де кожен грає свою роль.
- це особи і соціуми, а також створені ними установи і організації, які беруть активну, свідому участь у політ. процесі .
Первинні: св. співтовариство, народ, гром. суспільство, нації, етнічні, конфес. й соц. групи (еліти, бюрократія, люмпенство, маргінали), класи, верстви, індивіди
Соціальні (індивіди й соціальні спільності (5 груп: соц.-класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні), мафія, натовп, корпоративні групи).
Гол. їх особливістю є те, що вони сформувалися в процесі іст. розвитку об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей.
Вторинні - створені ними політ. інститути і організації (держава, партії, рухи, профспілки, бізнесові спілки асоціації, молодіжні, жіночі, етнічні, релігійні об'єднання, культурологічні товариства і товариства споживачів0
інституціональні (держава, та її структурні елементи (глава держави, парламент, уряд), органи місц. самоврядування, партії, рухи, організації) та
функціональні (які не виконують політичну функцію постійно: церква, армія, гром. організації, ЗМІ, лоббі, різноманітні ек. об'єднання)
Людина і політика
Людина, особистість — первісний суб'єкт політики, наділений здатністю брати участь у політичному житті, впливати на владу. Ставлення людини до політики може набувати різноманітних форм політичної поведінки — від свідомого схвалення до стихійного заперечення. Політична активність людини, міра її участі в політичному житті, суспільна зрілість значною мірою залежать від якості політичної соціалізації, розвитку й вдосконалення політичної культури суспільства. Засвоюючи знання про політику, набуваючи досвіду політичної діяльності, людина стає громадянином — свідомим учасником політичного процесу.
Людина є первинним суб'єктом політики, який характеризується:
• різною участю у політичному житті;
• різними можливостями впливу на владу;
• мірою політичної активності.
Рівні політико-правової суб'єктності громадянина:
— рядовий член суспільства, громадянин із мінімальним п. впливом (аж до аполітичності), який має статус виключно об'єкта політики;
— громадянин, який є членом гром. організації, сусп. руху або декількох, опосередковано включений у сферу п. практики (рішень, дій), якщо це випливає з його ролі як рядового члена організації, його організац. та ідейного зв'язку з цією організацією, рухом;
— громадянин, який є членом організації, що має яскраво виражений п. характер (наприклад, член п. партії), цілеспрямовано або й за власною волею безпосередньо включений у перебіг п. життя;
— громадський (насамперед політичний) діяч, тобто учасник політико-значущих ініціатив і один з організаторів їх виконання;
— профес. політик, тобто учасник діяльності п. структур, для якого головною спеціальністю, джерелом засобів існування, гол. або навіть єдиним заняттям і водночас змістом життя є п. діяльність;
— політичний лідер (організаційний, ідейний; формальний або неформальний).
Найвідомішою є класифікація залежно від ступеня свідомості участі людей у політиці ам. політолога Г. Алмонда.
Три ступені свідомості участі в політиці: цілком безсвідома, стихійна участь у політиці; участь напівсвідома — розуміння сенсу ролей за безперечного підпорядкування їм як чомусь наперед заданому, безспірному; цілком свідома участь, утвердження своїх усвідомлених інтересів і цінностей.
Три типи суб'єктів політики.
- паройкіальний (від грецьк. «пара» — навколо та «ойкос» — дім, господарство). Цей тип суб'єктів політики живе безпосередньо інтересами найближчого оточення. У його представників украй обмежене або взагалі відсутнє усвідомлення п. системи як чіткого та спеціалізованого утворення.
- підданий, для якого характерним є свідоме виконання наказу, обов'язку. Представники цього типу можуть усвідомлювати значення багатьох управлінських ролей, проте не володіють конкретним знанням того, як вони можуть впливати на п. систему.
—партисипант (від франц. participant — учасник). Це найактивніший і найсвідоміший суб'єкт політики, що формує низку спец. ставлень до п. інститутів, а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати.
Цікавою є класифікація М. Мароді, у ній виразно відбиваються якісні результати п. соціалізації як первинної «технології» формування п. культури:
1) автомат — індивід, позбавлений почуття особистої самобутності, який реагує на політику без індивідуально-особливої орієнтації,
сприймає лише загальноприйняті форми індивідуальності і «тікає» від свободи (Е. Фромм);
2) псевдоконсервативний тип сприймає консерв. ідеологію на вербальному (словесному) рівні, а в конкретній поведінці виступає радикалом (Т. Адорно);
3) п. агітатор — політ. лідер, який уміє викликати емоції в інших суб'єктів політики (Г. Лассуелл);
4) п. адміністратор - індивід, який маніпулює справами і ситуаціями (Г. Лассуел);
5) п. теоретик - індивід, який уміє маніпулювати ідеями (Г. Лассуел);
6) бюрократ - індивід, адаптований до формалізованих норм і умов своєї життєдіяльності (Р. Мертон);
7) індиферентний тип - індивід, який не має жодного відношення до політики, ні емоційного, ні інтелектуального, уникає втягнення у політику (Д. Рісман);
8) мораліст, який обурюється чи захоплюється,-індивід, реакція якого на п. ситуації відрізняється емоційністю і незначним знанням суті справ (Д. Рісман
6. Політика і засоби масової інформації. ЗМІ як “четверта влада
Засоби масової інформації (ЗМІ) є однією з найважливіших інституцій суспільства. Вони спеціально створюються для збирання, обробки та розповсюдження інформації. ЗМІ утворюють складну систему інституцій, які мають змогу за допомогою технічного обладнання передавати інформацію. До ЗМІ належить преса, радіо, масові довідники та енциклопедії, телебачення, кіно-, звуко- і відеозаписи.
Характерними рисами ЗМІ є: а) публічність; б) наявність спеціальної технічної апаратури; в) взаємодія в часі та просторі комунікаційних партнерів; г) однобічна спрямованість дії від передавача до отримувача; г) розвинутий, десперсивний характер аудиторії.
Серед функцій ЗМІ виділяють такі: інформаційна, освітня, контрольна, соціалізації, мобілізації, формування громадської думки, артикуляції і агрегації, критики, інтеграції політичних суб'єктів, інноваційна, оперативна. ЗМІ мають свої особливості впливу, а саме: непомітність, відносна безперешкодність, глобальність, швидкість, можливість робити об'єктом аналізу будь-яке явище, опосередкованість впливу на політичну поведінку, особливе маніпулювання, використання PR-технологій і звичайне обдурювання. Політичний вплив ЗМІ розрахований безпосередньо на свідомість і почуття людей. Усе частіше політичні сили застосовують політичне маніпулювання, яке засноване на брехні та фальсифікації. Політичне маніпулювання розуміється як приховане управління політичною свідомістю та поведінкою людей відповідно до власних політичних інтересів. Воно складається з багатьох спеціальних прийомів, методів, технологій. До них належать: брехня, неправда, замовчування, напівправда, вигадка, поширення політичних міфів, тенденційне коментування, формування потрібних стереотипів тощо. Останнім часом бурхливо розвивається спеціальний апрямок - імідж-мейкінг, який спотворює привабливий для виборців політичний імідж політика.
7.
ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ (від грец. ідеа – поняття і loqos – вчення) – система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, філософських уявлень, поглядів та ідей на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб’єктів політики.
ДЕСЮСТ ДЕ ТРАСІ – французький філософ та економіст. Вперше вжив термін “ідеологія” у 1796 р.
ОСОБЛИВІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ – створюється діяльністю теоретиків, політичних діячів, учених, які представляють інтереси того чи іншого класу або соціальної групи. Поживним ґрунтом для її формування є інтереси, уявлення про суспільно-політичне життя різних соціальних спільнот, хоча вони безпосередньо участі у процесі її формування не беруть.
РІВНІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ:
Особливу роль у політичному житті може відігравати ідеологія, яка відображає загальні національно-державні інтереси. Поряд з інтересами різних соціальних груп можуть бути виявлені інтереси всього народу, які складуть ядро такої загальнонаціональної ідеології. У ряді демократичних країн існує загальна згода 8 питання про базові цінності. Така ідеологія стає духовним орієнтиром, що сприяє зміцненню цілісності суспільства, його висхідному розвитку.
8.
Це одна з найбільш популярних доктрин. Слово консерватизм походить від латинського слова консерватізме – зберігати, охороняти. Загалом концепція косерватизма походить від Платона, Нітше, Макіавеллі, Арістотеля. Писемна історія консерватизму починається від Французької революції. З першої половини XIX ст. консерватизм виступає доктриною дворянства. Але в ХХ ст. консерватизм сприйнявши деякі ідеї лібералізму стає платформою і буржуазії. Консерватизм виступає як захисна реакція середніх і дрібних підприємств перед невблаганним динамідмом капіталістичного розвитку, що загрожує їх існуванню. Консерватизм спрямований на такі форми державного і суспільного життя, які склалися історично. Основні риси:
1.спадкоємність
2.стабільність
3.державний авторитет.
4.принцип свободи.
В процесі розвитку капіталізму консерватизм не залишився незмінним, основні його положення іволюціонували. Консерватизм переростає в неоконсерватизм. Він виражає інтереси середнього класу, бо керується такими ліберальними принципами:
1.конституціоналізм
2.поділ влади
3.загальне виборче право.
|