|
|
Скачати 3.04 Mb.
|
|
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ Навчально-науковий інститут фінансово-економічної безпеки і права Кафедра філософії та соціальних дисциплін Тексти лекцій з навчальної дисципліни ПОЛІТОЛОГІЯ Тексти лекцій обговорені і схвалені на засіданні кафедри філософії та соціальних дисциплін 30 серпня 2010 року, протокол № 1 Одеса – 2010 ТЕКСТИ ЛЕКЦІЙ З ДИСЦИПЛІНИ «ПОЛІТОЛОГІЯ» Тема № 1. Предмет політології План лекції:
Розглядаючи перше питання щодо визначення політології як соціального явища, слід звернути увагу на те, що об'єктом політології є політична сфера суспільства і всі процеси, що в ній відбуваються, а специфічним предметом дослідження - закономірності відносин соціальних суб'єктів з приводу влади і впливу, механізм владовідносин та взаємодій між владарюючими і підвладними, керованими і керуючими. При цьому влада розглядається як сутність феномену політики. Переходячи до другого питання щодо взаємодії політики з іншими суспільними сферами, слід зазначити, що ґрунтуючись на філософських, соціологічних, правових, історичних, психологічних знаннях, політологія, залежно від проблематики, що вивчається, містить у собі такі напрями: • політичну філософію, яка досліджує ціннісні аспекти політики, ідеали і норми, на основі яких функціонує політика та влада; формує понятійний апарат науки, її методологічну базу; • теорію політики, що вивчає політику і владу, механізми функціонування останньої, вона має свої внутрішні структурні ланки: теорія політичної системи, теорія влади, теорія демократії, теорія еліт тощо; • політичну соціологію, яка акцентує увагу на соціальному обґрунтуванні влади: вплив соціальних груп і в цілому громадянського суспільства на політику; • політичну психологію, яка досліджує роль установок, переконань, мотивів і несвідомих факторів на політичну поведінку; розглядає як масові форми участі в політичних процесах, так і психологічні аспекти феномену лідерства; • історію політичних учень, що вивчає етапи еволюції уявлень про політичне життя і її компонентів у різні політичні епохи; • політичну антропологію, яка вивчає вплив соціобіологічних якостей людини на політику, а також зв'язок політики з культурою і національно-психологічними особливостями того чи іншого народу; • теорію міжнародних відносин, яка розглядає проблеми світової політики і взаємовідносин держав; всередині цього напряму виділяють геополітику, що розглядає використання державами просторових факторів для досягнення політичних завдань. При розгляді третього питання щодо вивчення політології як науки, доцільно зазначити, що політологія - це відносно нова дисципліна, з самої назви якої випливає, що це наука про політику. Виникнення політології пов'язують з рубежем XIX—XX ст., коли вона стала на шлях активного теоретичного і методологічного розмежування з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. До цього політичне життя суспільства традиційно розглядалося в межах цих галузей знань. Але витоки сучасної політології необхідно шукати в політичних ідеях і теоріях попередніх історичних епох. В історії розвитку політичного знання виділяють три великих етапи: • перший етап сягає корінням в історію стародавнього світу, античності і продовжується до Нового часу; це період панування міфологічних, а пізніше - філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ і поступової їх заміни раціональними трактуваннями; при цьому політичні ідеї розвиваються в загальному потоці гуманітарних знань; • другий етап починається з Нового часу і продовжується приблизно до середини XIX ст.: політичні теорії звільняються від релігійного впливу, набувають світського характеру і найголовніше - стають більш прив'язаними до конкретних потреб Історичного розвитку; центральними питаннями політичної думки стають проблема прав людини, ідея поділу влади. правової держави і демократії; у цей період відбувається становлення перших політичних Ідеологій, політика усвідомлюється як особлива сфера життєдіяльності людей; • третій етап - це період становлення політології як самостійної наукової і освітньої дисципліни; процес оформлення політології починається приблизно у другій половині XIX ст., потім знадобиться майже сто років для кінцевого оформлення та професіоналізації політичної науки. На рубежі XIX—XX ст. у політології формуються принципово нові методологічні підходи до дослідження політичних явищ, що призводить до появи різнобічних шкіл і напрямів, які відіграли значну роль у становленні сучасної політологічної науки: позитивістська методологія (її принципи були сформульовані О.Контом і Т.Спенсером), під впливом якої в політичних дослідженнях утвердився принцип версифікації (наукову цінність можуть мати вірогідні емпіричні факти, які можна перевірити шляхом спостереження, вивчення документів і кількісних методів аналізу). Позитивізм стимулював розвиток емпіричного напряму політології. Значний внесок у розвиток емпіричних досліджень внесла Чиказька школа політичної науки (20-40 рр. XX ст.), заснована відомим американським політологом Ч. Мерріамом; другий методологічний підхід, що утвердився, - соціологічний - тлумачив політичні явища як похідні від інших сфер суспільного життя: економіки, культури, етики, соціальної структури суспільства. Зокрема, марксизм заклав традицію економічного детермінізму — розуміння політики через дію об'єктивних економічних законів класового суспільства; біхевіоралістський підхід, згідно до якого політична поведінка визнавалася основою політичної реальності, що підлягає емпіричній фіксації, за допомогою, в першу чергу, методів природничих наук. У межах цього напряму були досліджені моделі поведінки в різних ситуаціях, наприклад, на виборах, при прийнятті політичних рішень. Об'єктом досліджень стала мотивація, яка спонукала індивіда до дій. Цей підхід був орієнтований на два принципи неопозитивізму: • принцип версифікації, що вимагає встановлення істинності наукових тверджень за допомогою їх емпіричної перевірки; • принцип звільнення науки від ціннісних суджень і етичних оцінок. У цілому для європейських політологів початку XX ст. (а вони одночасно були і соціологами) було характерне дослідження політики в широкому соціальному контексті з виходом у сферу філософії, історії, соціології та психології. Розвиток політології цього періоду пов'язано з іменем Макса Вебера, якого закономірно вважають засновником теорії легітимності влади і сучасної теорії бюрократії. Важливу роль у становленні політичної теорії зіграли Г.Моска, В.Парето і Р.Міхельс, які заклали основу теорії еліт. Виникнення політології пов'язують з рубежем XIX—XX ст., коли вона стала на шлях активного теоретичного і методологічного розмежування з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. До цього політичне життя суспільства традиційно розглядалося в межах цих галузей знань. Працюючи над четвертим питанням щодо методів політології, слід звернути увагу на те, що в сучасній політології використовуються різнобічні теоретичні, філософські, загальнологічні та емпіричні методи дослідження, зокрема: 1. Серед методів теоретичного пізнання, тобто прийомів дослідження, способів узагальнення і формування системи знання, виділяють: • інституціональний метод (передбачає, що в центрі дослідження повинні знаходитися політичні структури, їхні властивості і взаємозв'язки, а також фіксовані норми, на основі яких функціонують ці інститути); • соціологічний метод орієнтований на виявлення соціальної обумовленості політики, вплив на неї економіки, культури, ідеології та соціальної структури; • історичний метод (розглядає політичні явища в процесі їх становлення в минулому і розвитку в теперішньому); • системний метод (застосовується при дослідженні складних багаторівневих об'єктів - політичні системи, інститути); об'єкт розглядається як цілісність, що формується взаємодією елементів і знаходиться в багатогранних зв'язках із зовнішнім середовищем; • порівняльний метод передбачає співставлення однотипних об'єктів (політичних систем або їх окремих структурних компонентів, моделей політичних режимів у різних країнах) у різних народів з метою виявлення подібностей і відмінностей; • структурно-порівняльний метод (полягає у розгляді внутрішньої структури системи з позиції функціонального призначення кожного її елементу); • антропологічний метод (пояснює політику, виходячи з природи і універсальності родових якостей людини); • психологічний метод спрямований на вивчення психологічних механізмів політичної поведінки; • біхевіоралістський метод ( розглядає політику як поведінку індивідів і груп, що мають певну мотивацію та установки). Як вже зазначалося, цей підхід вимагає емпіричної перевірки всіх висновків; • нормативно-ціннісний метод оцінює політичні процеси з погляду оптимального варіанту, ідеалу. 2. У другу групу входять філософські та загальнологічні методи, які використовуються не тільки в політології, але й в інших науках: • діалектичний метод, який передбачає розгляд політичних явищ з урахуванням їхньої постійної зміни, взаємозв'язку частин, компонентів і внутрішнього протиріччя; • метод сходження від абстрактного до конкретного; • аналіз і синтез; • індукція і дедукція; • узагальнення. 3. Емпіричні методи збору і аналізу інформації, до яких відносять: • опитування може проводитися у формі розмов, інтерв'ю, анкетування, що дозволяє виявити стан суспільної думки з того чи іншого питання; • спостереження дозволяє безпосередньо відслідковувати політичні факти; буває двох типів: невключеним ( події і факти відслідковуються зі сторони) і включеним (передбачається безпосередня участь спостерігача в якій-небудь події або діяльності організації); • статистичні методи, за допомогою яких здійснюється накопичення і систематизоване узагальнення різнобічних емпіричних даних, що характеризують різні стани об'єкта; • математичні методи, які відкривають можливість для моделювання політичних процесів; • метод моделювання яке дозволяє перевірити гіпотези, скласти прогнози, пояснити чи описати які-небудь політичні явища і процеси. Завершуючи вивчення теми, при розгляді п’ятого питання щодо функцій політології, треба акцентувати увагу на тому, що політичне знання допомагає зрозуміти людині свою роль у світі політики, озброює її політичним досвідом і усвідомленням своїх прав та можливостей. Призначення політології для суспільства розкривається в її функціях. • Пізнавальна функція полягає у дослідженні багатогранності політичних явищ з метою отримання знання про їхню сутність, зміст і закономірності розвитку. • Аналітична функція – полягає у всебічному аналізі політичних процесів, оцінці діяльності інститутів політичної системи. • Прогностична функція – полягає у виробленні наукових прогнозів подальших змін у політичній сфері, виявленні тенденції розвитку суспільних процесів. • Інструментально-практична функція - полягає у розробці рекомендацій для удосконалення яких-небудь сторін політичної практики. • Політична соціологія – сприяє формуванню громадянської культури. Тема № 2. Історія світової політичної думки План лекції:
Приступаючи до розгляду першого питання щодо сутності політичних доктрин античності, доцільно звернути увагу на те, що сучасна політична наука спирається на фундамент політичної думки попередніх епох. З глибокої давнини до періоду виникнення ранньокласових суспільств і держав беруть початок перші спроби усвідомлення сутності політичних явищ. Історично першою формою пояснення нової соціальної реальності стало релігійно-міфологічне тлумачення природи владних відносин і соціальної ієрархії. Згідно з древніми міфами земна організація життя має божественне походження та є відображенням загальносвітового космічного порядку. Боги передають владу земним правителям або поряд з останніми продовжують залишатися вершителями земних справ. Пізніше у політичній думці стає домінувати філософсько-етичний підхід, що пояснює ці явища через призму досягнення загального блага та справедливості. Подібна тенденція прослідковується в ученнях Конфуція, грецьких філософів і політико-правової думки Риму. В центрі уваги древніх мислителів такі питання, як принципи організації держави, проблема законів і справедливості, обґрунтування ідеальної форми правління. Китайський філософ Конфуцій відмовився від ідеї божественного походження держави і розвинув концепцію патріархальної аристократичної держави. Згідно з його вченням, держава виникає з об'єднання, сімей і уподібнюється сім'ї, де імператор - батько, що турбується про своїх підданих - дітей. Кінцева мета державної влади - досягнення спільного блага. Хоч Конфуцій негативно ставився до крайнощів майнової диференціації (до поділу суспільства на багатих і бідних), він виправдовував моральну ієрархію: поділ людей на "благородних" і "темних" — простий народ. Перших від других відрізняють такі якості, як знання, справедливість, почуття обов'язку, повага до старших, дотримання моральних норм. Політичний ідеал давньокитайського мислителя - влада, здійснювана аристократами, доброчинність, строге дотримання кожною людиною своїх обов'язків і наслідування ритуалів, що склалися. Конфуція відрізняло недовір'я до законів, він вважав, що суспільний порядок повинен підтримуватися ритуалами і мораллю. У працях мислителів Давньої Греції аналізується антична соціально-політична практика. Державність цього періоду втілилася у формі полісів - невеликих міст-держав і навколишніх поселень. Центром давньогрецької цивілізації став афінський поліс періоду розквіту демократії (VI-V ст. до н.е.). Демократичні процедури передбачали участь вільного чоловічого населення в роботі народних зборів і прийняття рішень, рівність громадян перед законом, право на заміщення виборної суспільної посади. Практикою функціонування демократія спричинила вплив на уявлення древніх мислителів Еллади і бажаної форми держави. Багато з них зробили свій вибір не на користь демократії. Серед тих, хто розділяв аристократичні погляди на правління, були Піфагор, Геракліт, Сократ. Правити, на їхню думку, повинен не весь народ, а тільки кращі люди доброчесністю яких є мудрість. Прибічником „поміркованої"" цензової демократії був Демокрит. В античних авторів присутнє розуміння Закону, що перетворює Хаос у Космос. Поліс у їхньому уявленні виступає відображенням космічного порядку. Так, у вченні Піфагора міститься думка про закон космічної гармонії, що визначає порядок для всього сутнісного. Сократ був захисником ідеї компетентного правління і панування законів в організації полісного життя, стверджуючи, що правити повинні знаючі люди -філософи, а саме правління є мистецтвом, яке здатні сприймати лише окремі "кращі" люди завдяки своєму народженню, вихованню і навчанню. Його критика демократії мала реальне підґрунтя: ірраціональність рішень, що приймалися афінськими громадянами, часто призводила до нестабільності політичного життя. Політичні ідеї Платона були викладені в окремих політичних трактатах, написаних у формі діалогів: "Держава", "Політик", "Закони", де обґрунтовувалася ідеальна держава, яку мислитель уподібнював до тіла або душі людини, трьом частинам якої - розумній, завзятій і бажаючій — повинні відповідати три стани: правителі, достоїнством яких є мудрість; воїни, яких від інших відрізняє хоробрість; виробники (ремісники, купці, землероби, актори), для яких характерно наситити свій шлунок і емоції. Друга риса ідеальної держави - аристократичне правління, при якому правлять тільки розумні люди. Здатність засвоїти мудрість, яка передається нащадкам шляхом підбору батьків і довгого навчання „мистецтву політики", присутня філософам. Держава залишається ідеальною доти, доки кожен стан займається своєю справою, в чому і виражається, на думку Платона, справедливість. Однак псування характеру правителів та підлеглих, необґрунтовані претензії інших станів (тих, хто не володіє мудрістю) на владу призводять до розкладу ідеальної держави і до поступової її заміни більш низькими державними формами. Ідеальна держава, реалізована у формі монархії (царської влади) або у формі аристократії (правління філософів), вироджується в тімократію (владу воїнів), потім в олігархію (владу небагатьох, яку Платон розуміє як плутократію - панування багатих). Надмірна майнова нерівність викликає невдоволення народу, що призводить до утвердження демократії, яка потім замінюється найгіршою формою держави - тиранію. Колообіг державних форм завершується поверненням в ідеальний стан. Великий внесок в розвиток політичної думки вніс Аристотель (його називають „батьком" використання порівняльного методу в політології: проаналізувавши 158 конкретних видів державного устрою, він створив класифікацію державних форм: кількісний критерій вказує на кількість владарюючих: один, кілька, більшість; якісний – на принципи, що лежать в основі влади: законність і турбота про спільне благо (форми держави, що базуються на цих принципах, Аристотель визнавав правильними, інші - де правителі порушують закони і турбуються тільки про власні інтереси, - неправильними). Добра влада одного - це монархія, викривленням якої є тиранія. Влада не багатьох, заснована на доброчинності та вихованні, — аристократія, коли "уряд сформований з найкращих людей". її викривленням є олігархія - влада заснована на багатстві і відстороненні від влади більшості населення. Третьою правильною формою Аристотель визнає політію або конституцію - правління більшості, що визнає закон, їй протиставляється демократія, де при владі переважають бідні, які не мають необхідного виховання і якостей для того, щоб займатися управлінням. Давньоримська політична думка продовжила грецьку традицію обґрунтування найбільш правильної форми правління, але вже з урахуванням нової політико-правової практики. В 509 р. до н.е. в Римі стверджується республіканська форма правління. Визначним представником політичної думки цього періоду і захисником республіканського правління був знаменитий римський оратор і політик Марк Тулій Цицерон. Він визначав республіку як ''справу", "надбання народу", підкреслюючи, що сам народ є об'єднанням людей, пов'язаних згодою у питаннях права і спільністю інтересів. Звертаючись до проблеми правильно влаштованої держави, він віддає перевагу змішаній державній формі, що поєднує в собі одночасно царський (монархічний), аристократичний і демократичний елементи. В ідеях Цицерона про правове об'єднання громадян республіки і правову регламентацію державної діяльності про розподіл повноважень між республіканськими інститутами, їх взаємній рівновазі лежать витоки теорії "правової держави. Розглядаючи |
|
ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ З ПОЛІТОЛОГІЇ Етапи становлення політичної науки. Місце політології в системі суспільних наук |
Перелік питань для модульного контролю знань (ІІ рівень) З ПОЛІТОЛОГІЇ Місце політології в системі наук про суспільство: взаємозв'язок та взаємозалежність |
|
І. Предмет і метод політології. Тема Політика як суспільне нвкще (2 год.) Сутність політики: основні теоретичні підходи (субстанціональний, інституціональний, соціологічний, телеологічний, конфліктний і... |
2 Предмет політології, закони категорії Політика є регулятором суспільних відносин, реалізуючись шляхом їх орієнтування, спрямування розвитку в багатьох галузях або в... |
|
Предмет політології Об'єктом політико-філософських досліджень античних мислителів, наприклад Платона та Арістотеля, була саме держава у нерозривній єдності... |
Тема практичного заняття Мета і завдання заняття: визначення об’єкту та предмету політології як науки, характеристики основних етапів її розвитку, аналіз... |
|
Програма курсу Професійна педагогіка наука і навчальний предмет Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії... |
Програма курсу Професійна педагогіка наука і навчальний предмет Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії... |
|
1. Місце політології в системі наук про суспільство: взаємозв'язок та взаємозалежність Місце політології в системі наук про суспільство: взаємозв'язок та взаємозалежність |
ПЕРЕЛІК ОРІЄНТОВНИХ ПИТАНЬ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО СЕМЕСТРОВОГО ЕКЗАМЕНУ З ПСИХОЛОГІЇ Загальне поняття про психологію, її предмет та завдання психологія як наука і навчальний предмет, її значення |