Предмет політології


НазваПредмет політології
Сторінка1/17
Дата21.03.2013
Розмір3.04 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Філософія > Документи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Навчально-науковий інститут фінансово-економічної безпеки і права
Кафедра філософії та соціальних дисциплін

Тексти лекцій

з навчальної дисципліни

ПОЛІТОЛОГІЯ

Тексти лекцій обговорені і схвалені на засіданні кафедри філософії та соціальних дисциплін

30 серпня 2010 року, протокол № 1

Одеса – 2010

ТЕКСТИ ЛЕКЦІЙ З ДИСЦИПЛІНИ «ПОЛІТОЛОГІЯ»
Тема № 1. Предмет політології

План лекції:

  1. Політика як соціальне явище.

  2. Взаємодія політики з іншими суспільними сферами.

  3. Політологія як наука.

  4. Методи політології.

  5. Функції політології.


Розглядаючи перше питання щодо визначення політології як соціального явища, слід звернути увагу на те, що об'єктом політології є політична сфера суспільства і всі процеси, що в ній відбуваються, а специфічним предметом дослідження - зако­номірності відносин соціальних суб'єктів з приводу влади і впливу, механізм владовідносин та взаємодій між владарюю­чими і підвладними, керованими і керуючими. При цьому вла­да розглядається як сутність феномену політики.

Переходячи до другого питання щодо взаємодії політики з іншими суспільними сферами, слід зазначити, що ґрунтуючись на філософських, соціологічних, правових, історичних, психологічних знаннях, політологія, залежно від проблематики, що вивчається, містить у собі такі напрями:

політичну філософію, яка досліджує ціннісні аспекти політики, ідеали і норми, на основі яких функціонує політика та влада; формує понятійний апарат науки, її методологічну базу;

теорію політики, що вивчає політику і владу, механізми функціонування останньої, вона має свої внутрішні структурні ланки: теорія політичної системи, теорія влади, теорія демократії, теорія еліт тощо;

політичну соціологію, яка акцентує увагу на соціаль­ному обґрунтуванні влади: вплив соціальних груп і в цілому громадянського суспільства на політику;

політичну психологію, яка досліджує роль устано­вок, переконань, мотивів і несвідомих факторів на політичну поведінку; розглядає як масові форми участі в політичних процесах, так і психологічні аспекти феномену лі­дерства;

історію політичних учень, що вивчає етапи еволюції уявлень про політичне життя і її компонентів у різні політичні епохи;

політичну антропологію, яка вивчає вплив соціобіологічних якостей людини на політику, а також зв'язок політики з культурою і національно-психологічними особливостями того чи іншого народу;

теорію міжнародних відносин, яка розглядає пробле­ми світової політики і взаємовідносин держав; всередині цього напряму виділяють геополітику, що розглядає використання державами просторових факторів для досягнення політичних завдань.

При розгляді третього питання щодо вивчення політології як науки, доцільно зазначити, що політологія - це відносно нова дисципліна, з самої на­зви якої випливає, що це наука про полі­тику. Виникнення політології пов'язують з рубежем XIX—XX ст., коли вона стала на шлях активного теоретичного і методологічного розмежу­вання з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. До цього політичне життя суспільства традиційно розглядалося в межах цих галузей знань. Але витоки сучасної політології необхідно шукати в політичних ідеях і теоріях попередніх істо­ричних епох.

В історії розвитку політичного знання виділяють три великих етапи:

перший етап сягає корінням в історію стародавнього світу, античності і продовжується до Нового часу; це період панування міфологічних, а пізніше - філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ і поступової їх заміни раціональними трактуваннями; при цьому політичні ідеї розви­ваються в загальному потоці гуманітарних знань;

другий етап починається з Нового часу і продовжу­ється приблизно до середини XIX ст.: політичні теорії звільня­ються від релігійного впливу, набувають світського характеру і найголовніше - стають більш прив'язаними до конкретних по­треб Історичного розвитку; центральними питаннями політич­ної думки стають проблема прав людини, ідея поділу влади. правової держави і демократії; у цей період відбувається стано­влення перших політичних Ідеологій, політика усвідомлюється як особлива сфера життєдіяльності людей;

третій етап - це період становлення політології як самостійної наукової і освітньої дисципліни; процес оформлен­ня політології починається приблизно у другій половині XIX ст., потім знадобиться майже сто років для кінцевого оформ­лення та професіоналізації політичної науки.

На рубежі XIXXX ст. у політології формуються прин­ципово нові методологічні підходи до дослідження політичних явищ, що призводить до появи різнобічних шкіл і напрямів, які відіграли значну роль у становленні сучасної політологічної науки:

позитивістська методологія (її принципи бу­ли сформульовані О.Контом і Т.Спенсером), під впливом якої в політичних дослідженнях утвердився принцип вер­сифікації (наукову цінність можуть мати вірогідні емпіричні факти, які можна перевірити шляхом спостереження, вивчення документів і кількісних методів аналізу). Позитивізм стимулював розвиток емпіричного напряму політології. Знач­ний внесок у розвиток емпіричних досліджень внесла Чиказька школа політичної науки (20-40 рр. XX ст.), заснована відомим американським політологом Ч. Мерріамом;

другий методологічний підхід, що утвердився, - соціо­логічний - тлумачив політичні явища як похідні від інших сфер суспільного життя: економіки, культури, етики, соціальної структури суспільства. Зокрема, марксизм заклав традицію економічного детермінізму — розуміння політики через дію об'єктивних економічних законів класового суспільства;

біхевіоралістський підхід, згідно до якого політична поведінка визнавалася основою політичної реальності, що підлягає емпі­ричній фіксації, за допомогою, в першу чергу, методів природ­ничих наук. У межах цього напряму були досліджені моделі поведінки в різних ситуаціях, наприклад, на виборах, при при­йнятті політичних рішень. Об'єктом досліджень стала мотива­ція, яка спонукала індивіда до дій. Цей підхід був орієнтований на два принципи неопозитивізму:

принцип версифікації, що вимагає встановлення іс­тинності наукових тверджень за допомогою їх емпіричної пе­ревірки;

принцип звільнення науки від ціннісних суджень і ети­чних оцінок.

У цілому для європейських політологів початку XX ст. (а вони одночасно були і соціологами) було характерне дослі­дження політики в широкому соціальному контексті з виходом у сферу філософії, історії, соціології та психології. Розвиток політології цього періоду пов'язано з іменем Макса Вебера, якого закономірно вважають засновником теорії легітимності влади і сучасної теорії бюрократії. Важливу роль у становленні політичної теорії зіграли Г.Моска, В.Парето і Р.Міхельс, які заклали основу теорії еліт.

Виникнення політології пов'язують з рубежем XIX—XX ст., коли вона стала на шлях активного теоретичного і методологічного розмежу­вання з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. До цього політичне життя суспільства традиційно розглядалося в межах цих галузей знань.

Працюючи над четвертим питанням щодо методів політології, слід звернути увагу на те, що в сучасній політології використовуються різнобічні теоретич­ні, філософські, загальнологічні та емпіричні методи дослі­дження, зокрема:

1. Серед методів теоретичного пізнання, тобто прийо­мів дослідження, способів узагальнення і формування системи знання, виділяють:

інституціональний метод (передбачає, що в центрі дослідження повинні знаходитися політичні структури, їхні властивості і взаємозв'язки, а також фіксовані норми, на основі яких функціонують ці інститути);

соціологічний метод орієнтований на виявлення соці­альної обумовленості політики, вплив на неї економіки, куль­тури, ідеології та соціальної структури;

історичний метод (розглядає політичні явища в процесі їх становлення в минулому і розвитку в теперішньому);

системний метод (застосовується при дослі­дженні складних багаторівневих об'єктів - політичні системи, інститути); об'єкт розглядається як цілісність, що формується взаємодією елементів і знаходиться в багатогранних зв'язках із зовнішнім середовищем;

порівняльний метод передбачає співставлення одно­типних об'єктів (політичних систем або їх окремих структур­них компонентів, моделей політичних режимів у різних краї­нах) у різних народів з метою виявлення подібностей і відмін­ностей;

структурно-порівняльний метод (полягає у роз­гляді внутрішньої структури системи з позиції функціонально­го призначення кожного її елементу);

антропологічний метод (пояснює політику, виходячи з природи і універсальності родових якостей людини);

психологічний метод спрямований на вивчення пси­хологічних механізмів політичної поведінки;

біхевіоралістський метод ( розглядає політику як поведінку індивідів і груп, що мають певну мотивацію та уста­новки). Як вже зазначалося, цей підхід вимагає емпіричної пере­вірки всіх висновків;

нормативно-ціннісний метод оцінює політичні проце­си з погляду оптимального варіанту, ідеалу.

2. У другу групу входять філософські та загальнологічні методи, які використовуються не тільки в політології, але й в інших науках:

діалектичний метод, який передбачає розгляд полі­тичних явищ з урахуванням їхньої постійної зміни, взаємо­зв'язку частин, компонентів і внутрішнього протиріччя;

метод сходження від абстрактного до конкретного;

аналіз і синтез;

індукція і дедукція;

узагальнення.

3. Емпіричні методи збору і аналізу інформації, до яких відносять:

• опитування може проводитися у формі розмов, інтерв'ю, анкетування, що дозволяє виявити стан суспільної думки з того чи іншого питання;

спостереження дозволяє безпосередньо відслід­ковувати політичні факти; буває двох типів: невключеним ( події і факти відслідковуються зі сторони) і включеним (передбачається без­посередня участь спостерігача в якій-небудь події або діяльно­сті організації);

статистичні методи, за допомогою яких здійсню­ється накопичення і систематизоване узагальнення різнобічних емпіричних даних, що характеризують різні стани об'єкта;

математичні методи, які відкривають можливість для моделювання політичних процесів;

метод моделювання яке дозволяє перевірити гіпотези, скласти прогнози, пояснити чи описати які-небудь політичні явища і процеси.

Завершуючи вивчення теми, при розгляді п’ятого питання щодо функцій політології, треба акцентувати увагу на тому, що політичне знання допомагає зрозуміти людині свою роль у світі політики, озброює її політичним досвідом і усвідо­мленням своїх прав та можливостей.

Призначення політології для суспільства розкривається в її функціях.

Пізнавальна функція полягає у дослідженні багато­гранності політичних явищ з метою отримання знання про їхню сутність, зміст і закономірності розвитку.

Аналітична функція – полягає у всебічному аналізі політичних процесів, оцінці діяльності інститутів політичної системи.

Прогностична функція – полягає у виробленні наукових про­гнозів подальших змін у політичній сфері, виявленні тенденції розвитку суспільних процесів.

Інструментально-практична функція - полягає у розробці ре­комендацій для удосконалення яких-небудь сторін політичної практики.

Політична соціологія – сприяє формуванню громадянської культури.

Тема № 2. Історія світової політичної думки

План лекції:

  1. Політичні доктрини античності.

  2. Основні риси політичної думки епохи Середньовіччя.

  3. Політична думка епохи Відродження. Політичне вчення Н. Макіавеллі.

  4. Теорії природного права та суспільного договору.

  5. Раціоналістичне трактування політики у працях французьких просвітників.

  6. Політико-правові вчення в Німеччині у XVIII - ХІХ ст.

  7. Виникнення і еволюція соціально-політичних утопій.

  8. Основні віхи європейської політичної думки ХІХ – І-ої половини ХХ ст.

  9. Розвиток світової політичної думки після 2-ї світової війни.

  10. Основні школи і течії сучасної зарубіжної політології.


Приступаючи до розгляду першого питання щодо сутності політичних доктрин античності, доцільно звернути увагу на те, що сучасна політична наука спирається на фундамент по­літичної думки попередніх епох. З глибокої давнини до періоду виникнення ранньокласових суспільств і держав беруть поча­ток перші спроби усвідомлення сутності політичних явищ. Іс­торично першою формою пояснення нової соціальної реально­сті стало релігійно-міфологічне тлумачення природи владних відносин і соціальної ієрархії. Згідно з древніми міфами земна організація життя має божественне походження та є відобра­женням загальносвітового космічного порядку. Боги передають владу земним правителям або поряд з останніми продовжують залишатися вершителями земних справ. Пізніше у політичній думці стає домінувати філософсь­ко-етичний підхід, що пояснює ці явища через призму досяг­нення загального блага та справедливості. Подібна тенденція прослідковується в ученнях Конфуція, грецьких філософів і політико-правової думки Риму. В центрі уваги древніх мисли­телів такі питання, як принципи організації держави, проблема законів і справедливості, обґрунтування ідеальної форми прав­ління.

Китайський філософ Конфуцій відмовився від ідеї божественного походження держави і роз­винув концепцію патріархальної аристократичної держави. Згі­дно з його вченням, держава виникає з об'єднання, сімей і упо­дібнюється сім'ї, де імператор - батько, що турбується про сво­їх підданих - дітей. Кінцева мета державної влади - досягнення спільного блага. Хоч Конфуцій негативно ставився до крайно­щів майнової диференціації (до поділу суспільства на багатих і бідних), він виправдовував моральну ієрархію: поділ людей на "благородних" і "темних" — простий народ. Перших від других відрізняють такі якості, як знання, справедливість, почуття обов'язку, повага до старших, дотримання моральних норм. Політичний ідеал давньокитайського мислителя - влада, здійс­нювана аристократами, доброчинність, строге дотримання ко­жною людиною своїх обов'язків і наслідування ритуалів, що склалися. Конфуція відрізняло недовір'я до законів, він вважав, що суспільний порядок повинен підтримуватися ритуалами і мораллю.

У працях мислителів Давньої Греції аналізується анти­чна соціально-політична практика. Державність цього періоду втілилася у формі полісів - невеликих міст-держав і навколиш­ніх поселень. Центром давньогрецької цивілізації став афінський поліс періоду розквіту демократії (VI-V ст. до н.е.). Демо­кратичні процедури передбачали участь вільного чоловічого населення в роботі народних зборів і прийняття рішень, рів­ність громадян перед законом, право на заміщення виборної суспільної посади. Практикою функціонування демократія спричинила вплив на уявлення древніх мислителів Еллади і бажаної форми держави. Багато з них зробили свій вибір не на користь демократії. Серед тих, хто розділяв аристократичні по­гляди на правління, були Піфагор, Геракліт, Сократ. Правити, на їхню думку, повинен не весь народ, а тільки кращі люди доброчесністю яких є мудрість. Прибічником „поміркованої"" цензової демократії був Демокрит.

В античних авторів присутнє розуміння Закону, що пе­ретворює Хаос у Космос. Поліс у їхньому уявленні виступає відображенням космічного порядку. Так, у вченні Піфагора мі­ститься думка про закон космічної гармонії, що визначає поря­док для всього сутнісного.

Сократ був захисником ідеї компетентного правління і панування законів в організації полісного життя, стверджуючи, що правити повинні знаючі люди -філософи, а саме правління є мистецтвом, яке здатні сприймати лише окремі "кращі" люди завдяки своєму народженню, вихо­ванню і навчанню. Його критика демократії мала реальне під­ґрунтя: ірраціональність рішень, що приймалися афінськими громадянами, часто призводила до нестабільності політичного життя.

Політичні ідеї Платона були викладені в окремих політичних трактатах, написаних у формі діалогів: "Держава", "Політик", "Закони", де обґрунтовувалася ідеальна держава, яку мислитель уподібнював до тіла або душі людини, трьом частинам якої - розумній, завзятій і ба­жаючій — повинні відповідати три стани: правителі, достоїнством яких є мудрість; воїни, яких від інших відрізняє хоробрість; виробники (ремісники, купці, землероби, актори), для яких характерно наситити свій шлунок і емоції.

Друга риса ідеальної держави - аристократичне прав­ління, при якому правлять тільки розумні люди. Здатність за­своїти мудрість, яка передається нащадкам шляхом підбору батьків і довгого навчання „мистецтву політики", присутня фі­лософам. Держава залишається ідеальною доти, доки кожен стан займається своєю справою, в чому і виражається, на думку Платона, справедливість. Однак псування характеру правителів та підлеглих, необґрунтовані претензії інших станів (тих, хто не володіє мудрістю) на владу призводять до розкладу ідеаль­ної держави і до поступової її заміни більш низькими держав­ними формами. Ідеальна держава, реалізована у формі монархії (царської влади) або у формі аристократії (правління філосо­фів), вироджується в тімократію (владу воїнів), потім в оліга­рхію (владу небагатьох, яку Платон розуміє як плутократію - панування багатих). Надмірна майнова нерівність викликає не­вдоволення народу, що призводить до утвердження демократії, яка потім замінюється найгіршою формою держави - тиранію. Колообіг державних форм завершується поверненням в іде­альний стан.

Великий внесок в розвиток політичної думки вніс Аристотель (його називають „батьком" вико­ристання порівняльного методу в політології: проаналізувавши 158 конкретних видів держав­ного устрою, він створив класифікацію державних форм: кількісний крите­рій вказує на кількість владарюючих: один, кілька, більшість; якісний – на принципи, що лежать в основі влади: законність і турбота про спільне благо (форми держави, що базуються на цих принципах, Аристотель визнавав прави­льними, інші - де правителі порушують закони і турбуються тільки про власні інтереси, - неправильними). Добра влада одного - це монархія, викривленням якої є тиранія. Влада не багатьох, за­снована на доброчинності та вихованні, — аристократія, коли "уряд сформований з найкращих людей". її викривленням є олігархія - влада заснована на багатстві і відстороненні від вла­ди більшості населення. Третьою правильною формою Аристо­тель визнає політію або конституцію - правління більшості, що визнає закон, їй протиставляється демократія, де при владі переважають бідні, які не мають необхідного виховання і якос­тей для того, щоб займатися управлінням.

Давньоримська політична думка продовжила грецьку традицію обґрунтування найбільш прави­льної форми правління, але вже з урахуванням нової політико-правової практики. В 509 р. до н.е. в Римі стверджується рес­публіканська форма правління. Визначним представником по­літичної думки цього періоду і захисником республіканського правління був знаменитий римський оратор і політик Марк Ту­лій Цицерон. Він визначав республіку як ''справу", "надбання народу", підкреслюючи, що сам народ є об'єднанням людей, пов'язаних згодою у питаннях права і спільністю інтересів. Зве­ртаючись до проблеми правильно влаштованої держави, він віддає перевагу змішаній державній формі, що поєднує в собі одночасно царський (монархічний), аристократичний і демок­ратичний елементи. В ідеях Цицерона про правове об'єднання громадян республіки і правову регламентацію державної діяльності про розподіл пов­новажень між республіканськими інститутами, їх взаємній рів­новазі лежать витоки теорії "правової держави.

Розглядаючи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

Схожі:

ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ З ПОЛІТОЛОГІЇ
Етапи становлення політичної науки. Місце політології в системі суспільних наук
Перелік питань для модульного контролю знань (ІІ рівень) З ПОЛІТОЛОГІЇ
Місце політології в системі наук про суспільство: взаємозв'язок та взаємозалежність
І. Предмет і метод політології. Тема Політика як суспільне нвкще (2 год.)
Сутність політики: основні теоретичні підходи (субстанціональний, інституціональний, соціологічний, телеологічний, конфліктний і...
2 Предмет політології, закони категорії
Політика є регулятором суспільних відносин, реалізуючись шляхом їх орієнтування, спрямування розвитку в багатьох галузях або в...
Предмет політології
Об'єктом політико-філософських досліджень античних мислителів, наприклад Платона та Арістотеля, була саме держава у нерозривній єдності...
Тема практичного заняття
Мета і завдання заняття: визначення об’єкту та предмету політології як науки, характеристики основних етапів її розвитку, аналіз...
Програма курсу Професійна педагогіка наука і навчальний предмет
Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії...
Програма курсу Професійна педагогіка наука і навчальний предмет
Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії...
1. Місце політології в системі наук про суспільство: взаємозв'язок та взаємозалежність
Місце політології в системі наук про суспільство: взаємозв'язок та взаємозалежність
ПЕРЕЛІК ОРІЄНТОВНИХ ПИТАНЬ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО СЕМЕСТРОВОГО ЕКЗАМЕНУ З ПСИХОЛОГІЇ
Загальне поняття про психологію, її предмет та завдання психологія як наука і навчальний предмет, її значення
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка