Предмет політології

Скачати 3.04 Mb.

Назва	Предмет політології
Сторінка	9/17
Дата	21.03.2013
Розмір	3.04 Mb.
Тип	Документи

bibl.com.ua > Філософія > Документи

1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 17

Тема № 8. Громадські об’єднання та рухи. Групи тиску

План лекції:

1. Теорії участі громадян в управлінні суспільством.

2. Організаційні форми, функції та засоби впливу груп інтересів.

3. Класичні групи інтересів в Україні.
Приступаючи до розгляду першого питання щодо теорій участі громадян в управлінні суспільством, зазначимо, що сучасні представницькі демократії функціонують на засадах плюралізму. Для плюралістичної демократії істотними є організаційні вияви багатоманітності, наявність груп, які прагнуть і мають змогу захищати свої специфічні інтереси, виступаючи на політичній арені як організовані сили. Організаційна представленість різноманітних інтересів у політиці створює постійно діючі суперечності. Вони ускладнюють політичний процес, але з цим доводиться миритися, оскільки поки що не знайдено іншого способу формувати уряди, відповідальні перед народом, та виробляти політику, в якій більшою або меншою мірою враховане усе розмаїття потреб та інтересів, які є в суспільствах.

Першим сучасним автором, що створив цілісну концепцію групової політики, вважають А. Бентлі, який у своїй книзі «Процес управління» (1908р.) запропонував розглядати політику як взаємодію різноманітних суспільних груп, що мають свої власні інтереси і намагаються їх реалізувати. У процесі суперництва та узгодження позицій групам удається досягнути певного балансу інтересів, який і знаходить відображення у ключових державних рішеннях та політичних змінах. А. Бентлі трактував групи інтересів дуже широко, відносячи до них будь-які сукупності людей — від добровільно створених асоціацій і політичних партій і аж до державних інститутів.

Деякі ідеї А. Бентлі були розвинуті американським ученим Д. Труменом у книзі «Управлінський процес. Політичні інтереси і громадська думка» (1951), де відзначається, що група інтересів під час своєї еволюції набуває специфічних рис та трансформується у інші типи інституцій, котрі намагаються досягти своїх цілей за допомогою урядових організацій. Такі групи він називав політичними групами інтересів, або групами тиску. В той же час група тиску не є чимось якісно відмінним від групи інтересів: кожна група на будь-якому ступені свого розвитку здійснює різного роду тиски на уряд і користується допомогою урядових організацій. Тобто, великої різниці між групами інтересів і групами тиску немає.

Головним центром владного розподілу ресурсів є держава. Тому групи, що конкурують між собою, шукають доступу до неї і домагаються найвигіднішого для себе розподілу ресурсів. Така групова конкуренція не порушує рівноваги у суспільстві й сприяє підтримці стабільності існуючої політичної системи.

Французький вчений М. Дюверже акцентує увагу відмінності груп інтересів від політичних партій. Головними особливостями груп інтересів, на його погляд, є вторинність для них політичної діяльності та намагання постійно впливати на владу — не делегуючи при цьому (принаймні офіційно) людей у владні структури.

Отже, наявність різноманітних пояснень і суперечливих оцінок діяльності груп інтересів свідчить про складну природу та неоднозначність наслідків групової політики, без якої, проте, не обходиться жодна з сучасних демократичних держав.

Переходячи до другого питання щодо організаційних форм, функцій та засобів впливу груп інтересів, слід зазначити, що у сучасній політології групами інтересів вважають лише такі об'єднання, які перебувають поза владою і суто політичною організацією та намагаються впливати на систему влади заради своїх власних потреб.

Організаційні форми, у яких існують групи інтересів, різноманітні:

Лобістські організації — формально зареєстровані або тіньові об'єднання, які допомагають певним групам інтересів розв'язувати їхні проблеми, використовуючи свої зв'язки, минулий чи набутий авторитет у «коридорах влади». Лобісти здійснюють вплив на депутатів, членів уряду та адміністративні органи шляхом додаткового їх інформування, надання рекомендацій, переконувань, залучення законодавчих ініціатив, безпосередньої участі в розробці законів, шляхом надання різноманітних послуг, і нарешті — прямого підкупу. Як правило, активність лобістських організацій зосереджена в законодавчих органах влади. Вони уникають публічності і діють у формі тіньових чи напівтіньових організацій. Проте, в деяких країнах, як наприклад, у США, Канаді, Великій Британії лобізм є юридично визнаним, тоді як в інших, наприклад, у Франції, він заборонений.
Групи тиску (рух за громадянські права, за зміну конституції, того чи іншого закону) мають багато спільного з лобістськими організаціями за характером впливів та спрямованістю дій. Існує два основних підходи до поняття «групи тиску»: один -відносить до них будь-які об'єднання, котрі використовують метод тиску, підтримки чи зриву певних політичних рішень (у такому разі, групи тиску — це просто групи інтересів у дії); інший - ототожнює групи тиску лише з певними видами груп інтересів, а саме з тими, які уникають ініціативних пропозицій щодо нових законів, а лише впливають на прийняття чи неприйняття того чи іншого рішення, підтримку чи зрив тої чи іншої акції. Ці групи, отже, досить обмежені у виборі форм та методів діяльності: не мають своїх ЗМІ, обмежені у політичних ресурсах впливу на публічну владу.
Інституційні групи виникають на основі і в межах формальних суспільних інститутів, що виконують певні функції: міністерств, армії, поліції, партійного апарату, церкви тощо. Вони мають як формально фіксовані цілі, так і специфічні відомчі інтереси. Останні можуть збігатися або не збігатися з декларованими та формально зафіксованими функціями. Вплив інституційних груп інтересів на політичну владу не завжди є явним, бо за формальними цілями і цінностями вони старанно приховують свої специфічні групові інтереси, їхня активність стає найпомітнішою при розподілі суспільних ресурсів — під час обговорення державного бюджету, при встановленні шкали оплати праці, пільг щодо оподаткування тощо.
Громадські ініціативи — це локальні добровільні організації, діяльність яких безпосередньо націлена на проведення певних політичних акцій на засадах прямої демократії. Вони мають розмиті організаційні форми і не мають професійного керівництва. Сфера їх діяльності завжди дуже обмежена у просторі. Вони формуються за місцем проживання з людей, які безпосередньо заінтересовані у вирішенні певних питань: охорона навколишнього середовища, транспорт, освіта, місцеве будівництво тощо. Водночас вони можуть розширити постановку своїх питань, надавши їм політичного характеру (вимагаючи, наприклад, ширшого самоврядування, обговорення діяльності того чи іншого депутата парламенту чи місцевих органів влади тощо). Громадські ініціативи використовують різноманітні і специфічні засоби впливу: демонстрації, пікетування, розповсюдження листівок, акти громадянської непокори.
Аномійні групи — тимчасові об'єднання, що виникають несподівано, як реакція на ту чи іншу ситуацію, і відзначаються слабкою і нестійкою структурою, відсутністю постійних організованих колективних дій та короткочасним існуванням. До аномійних груп відносять натовпи, стихійні мітинги, бунти, маніфестації, їх виступи, як правило, дуже емоційні та ірраціональні, можуть мати насильницький характер.

Незважаючи на відмінності та множинність груп інтересів, для них усіх характерні спільні риси, а саме: колективний характер діяльності; добровільність асоціації; принаймні спорадичне здійснення впливу на політичну владу; відсутність претензій на здобуття політичної влади, - саме за цими ознаками їх відрізняють від усіх інших угрупувань у суспільстві.

Групи інтересів виконують певні суспільні функції: агрегація інтересів; артикуляція різноманітних суспільних інтересів;інформування органів влади; здійснення тиску на суб'єктів прийняття рішень; інтеграція груп; формування політичних еліт; політична соціалізація громадян.

Перші чотири спрямовані на захист інтересів соціальних груп на владному рівні. Вони можуть бути реалізовані тільки через вплив на прийняття політичних рішень. Головними об'єктами такого впливу є державні інститути: уряд, парламент, місцеві органи влади та управління. Способи впливу бувають різні, і їх вибір значною мірою залежить від того, які ресурси може використати та чи інша група у своїй діяльності:

легітимність групи;
значимість конкретної акції групи інтересів з точки зору суспільних інтересів, її вплив на політичну, соціальну і економічну стабільність. Профспілки, підприємницькі асоціації можуть організувати страйк (шахтарів, робітників транспорту у великих містах) з важкими економічними наслідками для країни, тоді як страйк учителів може не мати такого економічного ефекту;
політичні можливості, що залежать від фінансового, організаційного, інформаційного забезпечення групи та її чисельності. Забезпечена група інтересів може купити собі цілу газету чи часопис, а незабезпечена не має коштів навіть на розповсюдження листівок. Кількість фінансових ресурсів впливає на активність групи інтересів, можливості її участі у різноманітних акціях, нарешті на її чисельність;
політичне лобіювання як головний засіб впливу груп інтересів здійснюється в таких напрямах: виступи в комітетах і комісіях парламенту; розробка законопроектів і залучення експертів до вироблення нормативних документів; особисті зустрічі з законодавцями, контакти, переговори; використання методів «public relations» для формування суспільної думки; організація кампаній тиску з місць (наприклад, численні листи з вимогами та пропозиціями виборців, що їх отримують депутати); організація проведення і широке розповсюдження результатів соціологічних досліджень; цілеспрямовані дії «своїх людей» в органах влади; фінансування виборчих кампаній; прямий підкуп посадових осіб. Відповідно до цілей груп інтересів та сфери, яку вони представляють, лобістська діяльність буває економічною, соціальною, соціокультурною; регіональною або галузевою. В залежності від того, на яких суб'єктів прийняття рішень лобісти спрямовують свій тиск, розрізняють парламентський, президентський та урядовий лобізм. Стосовно політичної системи він може бути зовнішнім (тиск на органи влади зі сторони), або внутрішнім (лобістами є депутати парламенту, члени уряду, оточення президента, сам президент). Таким чином, основними техніками політичного лобіювання є: контроль за виборчими процесами; «інвестування» власного політичного лобі у законодавчі органи влади; створення та діяльність груп тиску; формування громадської думки та мобілізація тиску з боку населення задля прийняття законодавчих актів. Використання багатоманітних легальних лобістських технік змушує деяких політологів вважати, що лобіювання перетворюється в невід'ємну частину політичного процесу у плюралістичних демократіях з розвиненими механізмами групової політики.

Завершуючи вивчення теми на третьому питанні - класичні групи інтересів в Україні, звернемо увагу на тому, що, незважаючи на нерозвиненість громадянського суспільства та незначний його вплив на прийняття рішень, інтереси громадян представлені певними групами, які відповідають загальноприйнятим класифікаціям:

до груп захисту, що створюються заради захисту власних матеріальних та професійних інтересів або інтересів ширшої соціальної групи, яку вони репрезентують, можна віднести: профспілки, фермерські об'єднання; об'єднання підприємців та ФПГ (фінансово-промислові групи); творчі спілки (журналістів, які доволі активно захищають свободу слова; менш активні спілки кінематографістів, художників, письменників); об'єднання ветеранів (Другої світової війни, війни в Афганістані); організації споживачів; жіночі, молодіжні спілки тощо;
до груп підтримки, що створюються заради просування певних програм на політичну арену, привертання до них уваги громадськості та урядів, в Україні відносяться такі групи, як: різноманітні правозахисні групи; організації допомоги жертвам Чорнобильської катастрофи; об'єднання заради боротьби проти СНІДу, проти вживання наркотиків; за ядерне роззброєння; організації, що турбуються про захист довкілля («Зелений світ» та інші);
проблемні групи інтересів часто набувають форми відкритих рухів, до яких можуть приєднуватись усі, кого турбує вирішення даного питання, їх трактують як об'єднання «за щось», а не «когось».

Серед організованих (захисних і підтримуючих) груп інтересів є як стійкі, так і тимчасові утворення. Прикладами тимчасових груп інтересів є біженці; іммігранти; прихильники проведення референдуму з певного питання (за реформування парламенту; дострокову відставку президента; розв'язання якихось проблем місцевого характеру). Значну активність у захисті своїх інтересів (явну чи приховану) відіграють інституційні заінтересовані групи: військовики, державні службовці (бюрократія), церкви. Перші дві з названих інституційних груп діють всередині державних структур, домагаючись від уряду того чи іншого сприяння, щоправда з різним успіхом. Третя є відокремленою від держави. Однак, з одного боку, церковна ієрархія намагається взаємодіяти з урядом з метою захисту інтересів своїх вірних, а з іншого, сама держава робить кроки назустріч церкві — з метою послаблення напруженості у міжконфесійному протистоянні та в інших цілях.

Усі охарактеризовані вище групи відкрито заявляють про свої інтереси, пропагують свої програми, прагнуть мобілізувати якомога ширшу підтримку громадськості та вплинути на уряд.

 Тема № 9. Людина та політика. Політична еліта та

політичне лідерство

План лекції:

Людина як об'єкт і суб'єкт політики.
Політична соціалізація особи.
Місце і роль еліти в житті суспільства.
Природа і соціальна сутність політичного лідерства.
Типологія політичного лідерства.

Приступаючи до розгляду першого питання - людина як об'єкт і суб'єкт політики, слід зазначити, що у сучасних умовах демократизації політичних відносин, які передбачають активізацію участі широких мас людей в політиці, актуальною постає проблема участі людей в політиці.

Людина є об’єктом політики, оскільки всі політичні рішення в будь яких сферах – соціальній, економічній, демографічній, - впливають на духовний, матеріальний та соціальний стан людей. Водночас, людина є суб’єктом політики, оскільки може впливати на владу через участь у політичному житті суспільства. Отже, реальність нашого сьогодення така, що без політики не обійтися будь-якому громадянину, причому, незалежно від його бажання, тому доречним є вираз: якщо сучасна людина не цікавиться політикою, то політика все одно цікавиться людиною. Адже політичні процеси в сучасному суспільстві так чи інакше впливають на життя майже всіх людей.

Польський вчений Єжи Вятр розрізняє п’ять принципово відмінних за ставленням до політики типи особистості:

Активісти – їхня позиція стосовно політики є активною. Вони не обов’язково схвалюють чи підтримують існуючу владу в даний момент. Впевнені в тому, що влада є важливою цінністю, благом, а самі активно прагнуть до неї – для себе і для групи, членами якої вони є.
Компетентні спостерігачі - вони цікавляться політикою, розуміють її значення, але не бажають брати в ній участь.
Компетентні критики - їхнє ставлення до політики є категорично негативним; інтерес до політики тісно пов’язаний саме з відразою до політичної діяльності. Вони інформовані про неї саме завдяки своїй негативній позиції.
Пасивні громадяни - до влади ставляться негативно або нейтрально і не цікавляться політичними справами, хоча іноді про них добре інформовані.
Аполітичні й відчужені – це тип людей, які категорично не беруть участь в політиці, не цікавляться політикою і мало про неї знають.

У демократичному суспільстві політика здійснюється людьми і для людей. А тому активна участь особи в політичному житті, роль людини як суб’єкта політики має вагоме значення.

Політична діяльність індивідів може здійснюватись як політична участь (участь громадян у політичному житті суспільства) і як політичне функціонування.

Політичне функціонування - забезпечення участі політичних інститутів (державних установ, політичних партій, громадських організацій) в управлінні спільними справами. Сукупно вони означають професійну політичну діяльність, апаратну роботу, керівництво громадським утворенням.

Об’єктивні характеристики політичної діяльності та суб’єктивне сприйняття політики людиною, її розуміння власної ролі в ній служать підставою для вирізнення рівнів участі в політиці:

рядовий член суспільства і громадянин з мінімальним політичним впливом (аж до аполітичності), який має статус об’єкта політики;
громадянин який є членом громадської організації суспільного руху або декількох організацій, опосередковано залучених до сфери політичної практики (рішень, дій), якщо не випливає з його ролі як рядового члена організаційного та ідейного зв’язку з усією організацією, рухом;
громадянин, який є членом організації, що має яскраво виражений політичний характер (приміром, політичної партії), цілеспрямовано або й за власною волею залучений до політичного життя, принаймні в тому обсязі, в якому це відображається у внутрішньому житті цієї організації (максимальна сфера його участі окреслюється співвідношенням між його намаганнями, інтересами й можливостями, що випливають із суспільної значущості даної організації та конкретної ролі яку він у ній відіграє); громадський (передовсім політичний) діяч;
професійний політик, для якого спеціальністю, джерелом засобів для існування, єдиним або навіть головним заняттям і водночас змістом життя є політична діяльність; політичний лідер (організаційний, ідейний, формальний або неформальний), що функціонує як авторитет, остання інстанція.

Такий розподіл людей дещо умовний, але ж перебування на кожному зі ступенів залученості в політику потребує від людей як різних політичних якостей, так і різного ступеня підготовки.

Феномен політичної участі потребує аналізу мотивів цієї участі та її передумови: мотиви відображають особистісне в потребах та інтересах людей, а передумови характеризують певні зовнішні чинники, які зумовлюють той чи інший характер, рівень, напрямок політичної поведінки громадянина.

В сучасній політичній літературі розглядаються чотири основні групи мотивів політичної участі людини.

Перша група – так званого політичного прагнення до влади з метою самореалізації особистості. Це група ідеальних мотивів, найбільш безкорисливих або таких, де особиста користь збігається з суспільною необхідністю.

Друга група мотивів характеризує політичну участь як спробу, бажання компенсувати явний або вигаданий дефект своєї природи (фізичної або соціальної).

Третю групу мотивів об’єднує прагматичне прагнення де політики, влади в умовах, коли останні істотно впливають на життя людей, а тому громадянин прагне контролювати хід політичних процесів в своїх інтересах. Сюди відносять, в основному, політичне та економічне лобіювання, тобто груповий та навіть індивідуальний тиск на державну владу з метою одержати від неї такі дивіденди, які б відповідали певним інтересам. Слід підкреслити, що в умовах політичної стабільності лобіювання є нормальним явищем, відображуючи плюралістичний характер суспільних та індивідуальних інтересів. Однак в умовах нестабільності лобіювання часто призводить до погіршення як політичного, так і економічного становища в суспільстві, створює грунт для розвитку групового егоїзму.

Четверту групу мотивів політичної поведінки складають випадки, коли людина практично переслідує особисті, суто егоїстичні інтереси, не тільки не рахуючись з інтересами інших, але й приносячи шкоду суспільству. Особливо небезпечна така політична поведінка, коли людина займається досить високим рівнем політичної діяльності (депутатська всіх рівнів, лідерство в державі, суспільстві, регіоні тощо).

Варто прийняти до уваги, що самі собою мотиви політичної участі не означають, що така участь можлива. В суспільстві мають бути створені для цього відповідні передумови:

матеріальні:

чим багатше суспільство, тим більше воно відкрите для демократичних форм життя;
висока забезпеченість суспільства робить його ліберальнішим;
добрий матеріальний стан суспільства – необхідна умова формування компетентної громадської служби;
чим більше матеріального достатку в суспільстві, тим менше люди цікавляться політикою (Золоте правило Токвіля);

соціально-культурні:

в освічених людей сильніше розвинуте почуття участі в політиці;
освіта надає більше впевненості на участь в політиці;
загальний рівень освіти й культури прямо впливає на те, чи цікавиться людина політичними процесами;
загальний рівень культури й освіти визначає ймовірність участі людини в політиці;

політико-правові:

характер політичної системи суспільства;
модель політичного режиму;
механізм реалізації політичних процесів.

Розглядаючи друге питання теми - політична соціалізація особи, треба звернути увагу на тому, що сучасна політологія використовує це поняття для розкриття процесу взаємодії людини з політичною сферою, політикою.

О. Шестопал – визначає політичну соціалізацію як сукупність процесів становлення політичної свідомості і поведінки особи, прийняття й виконання певних політичних ролей, прояв політичної активності.

Н. Іванова – політична соціалізація – це процес засвоєння індивідуумом упродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить.

В. Муляр – звертає увагу на різнобічність цього терміну, розглядає політичну соціалізацію як процес:

входження людини в сферу політичного;
формування у людини політичних знань, уявлень, орієнтацій, настанов;
набуття людиною навичок політичної поведінки;
формування та задоволення політичних потреб, інтересів, цілей людини;
освоєння політичної культури суспільства, формування індивідуальної політичної культури;
збагачення людиною наявної політичної культури суспільства під час їх взаємодії.

Політична соціалізація виконує такі основні функції:

інформаційна – відбувається передавання знань і певного досвіду від одних груп людей до інших, від сучасного покоління до наступного;
ціннісно-орієнтована функція – людина залучається до системи історично сформованих у даному суспільстві політичних відносин, цінностей та орієнтацій, у неї виробляється певний апарат політичного мислення, власна система ціннісних орієнтацій;
установчо-нормативна функція – зумовлює процес, спрямований на вироблення в особі певних настанов на сприйняття і споживання політичної інформації, певного ставлення до політичних подій і явищ, до дій інших осіб у сфері політики; на вибір свого стилю, поведінки в політичних відносинах.

Громадянське дозрівання, заохочення людини до політики, політична соціалізація людини відбувається на протязі її всього життя. Західна політологія відрізняє певні етапи цього процесу.

На першому етапі процесу політичної соціалізації людини головним фактором виступає сім’я - вона має певну монополію на доступ до дитини в ранні періоди життя індивіда, там формуються основні емоційні частки характеру людини, її певні реальні якості, сім’я може передавати дитині певні політичні вартості, незалежно від того, є ця сім’я політично активною чи пасивною.

На другому етапі (13-18 років) основною лінією політичної соціалізації людини є формування її політичного „Я”. До перших уявлень та знань, про політику додаються свої особисті, які вироблені індивідуальним досвідом сприймання певної інформації; сім’я вже не виступає єдиним фактором впливу на процес входження людини в політичну культуру, - початки наукових знань можна одержати в старших класах школи, а також в суспільному середовищі.

На третьому етапі (18-40 років) людина здобуває (може здобути) ґрунтовні знання в суспільно-політичній сфері завдяки навчанню у вищих закладах освіти, а також в процесі безпосередньої виробничої діяльності.

На четвертому етапі (40-і старше) триває політична соціалізація людини, на політичну поведінку якої впливають життєвий досвід, сталість поглядів та переконань. Людина продовжує вдосконалюватися в політиці, краще і глибше оцінює суспільно-політичні події, завдяки чому може вносити корективи у свої політичні погляди й поведінку.

Варто прийняти до уваги, що на процес політичної соціалізації впливають і стихійні чинники: війни, революції, соціальні конфлікти, політичні та економічні кризи, політика, здійснювана інститутами влади.

В результаті дії вищезгаданих факторів політичної соціалізації можливе формування різних за типом особистостей: демократичного, що характеризується відкритістю у ставленні до інших, здатністю позитивно оцінювати не лише себе, а й інших, доброю соціальною та психологічною інтегрованістю у суспільство, відсутністю явно вираженої потреби в пануванні над іншими; толерантністю, готовністю до компромісів, гнучкістю характеру; та авторитарного, що характеризується поділом людей на тих, хто має владу, і тих, хто не має, поважанням сили, зневажанням слабкості, прихильністю строгої ієрархії за соціальним статусом, некритичністю в ставленні до влади та її носіїв, визнання рівності політичних прав лише на словах.

Система соціалізації здатна створити умови для того, щоб індивід посів належне місце у сфері політики з урахуванням притаманних йому здібностей і схильностей; гарантувати основні права і свободи особи; максимізувати шанси і використати інноваційний потенціал тих людей, які є най здібнішими й водночас свідомо орієнтованими на служіння суспільству; забезпечити якість публічної інформації про суспільні проблеми, передумови та обставини політичних рішень, що ухвалюються, а також про соціальні наслідки здійснюваних дій. Високий рівень політичної соціалізації індивідів є передумовою високого рівня розвитку суспільних відносин та їх стабільності.

Демократизація суспільних відносин зумовила фундаментальні зміни у політичній соціалізації населення нашої країни, які мають спиратися на такі принципи:

толерантність – терпимість до інтересів та позиції інших сторін при загальній незгоді з ними;
компроміс – готовність поступитися у чомусь заради досягнення згоди з іншими;
консенсус – згода у головному при збереженні розбіжностей у другорядних питаннях, готовність до взаємних поступок;
плюралізм – існування декількох незалежних начал політичних знань і розуміння буття.

Працюючи над третім питанням - місце і роль еліти в житті суспільства, слід зазначити, що владні відносини передбачають наявність двох сторін: керуючих і керованих, взаємовідносини між якими характеризуються асиметричністю: кількісна нечисленна керуюча група (еліта) здійснює суттєвий вплив на спосіб життя значної за кількістю групи пересічних громадян.

Термін "еліта" (від фр. elite - кращий, відбірний, ввійшов у наукову термінологію на рубежі XIX—XX ст.,) - у широкому соціологічному контексті ним позначається вищий, відносно замкнутий за чисельністю прошарок суспільства, що контролює його основні економічні, політичні і культурні ресурси.

При розгляді еліти стосовно до сфери політики вчені оперують двома близькими, але не ідентичними термінами: "політична еліта" і "володарюючи еліта". Найбільш містким є поняття «володарююча еліта»(всі групи, які реально здійснюють вплив на владу), що складається з таких елементів:

•економічна еліта — група людей, яка контролює головні економічні ресурси суспільства: великі власники, можновладці і провідні менеджери фінансово-промислових корпорацій тощо. Вони виступають найбільш відчутною групою тиску на владу, використовуючи для цього як безпосередні контакти з політиками, так і підконтрольні ЗМІ і гроші, направлені на фінансування партій і виборчих компаній;

•військова еліта - генералітет і вище офіцерство. Вплив на владу визначається концентрацією в її руках значної кількості засобів знищення і людей, готових за першим наказом їх використати, а також мірою мілітаризму самого суспільства;

•бюрократична еліта — чиновники державного апарату, їх роль і вплив обумовлюється участю в процесі підготовки і реалізації важливих політичних рішень;

•ідеологічна еліта — видатні діячі культури, науки, представники мас-медіа, що формують ідеологію суспільства і свідомість мас;

• власне політична еліта (включає в себе керівників держави, членів уряду, депутатів законодавчого органу, тобто тих, хто безпосередньо приймає політичні рішення на державному рівні) - це певна група суспільства, яка концентрує у своїх руках державну владу і відповідає за вироблення стратегії розвитку всієї системи.

Перші трактування були дані ще в стародавні часи. Конфуцій, Платон, Аристотель заклали основи ціннісного підходу до розуміння еліти. Згідно з цією версією, еліта включає кращих з кращих, тобто тих, хто володіє такою доброчесністю, як мудрість і справедливість.

Значний вплив на формування елітарних теорій здійснили ідеї Н.Макіавеллі і Ф.Ніцше. Але сучасне розуміння проблеми складається у кінці XIX - на початку XX ст. Виникнення елітарних концепцій стало своєрідною реакцією на теорії демократії та на марксистське вчення про роль народних мас в історії. У перших елітарних теоріях містилася критика демократії. Але нині більшість політологів намагається знайти компроміс між елітизмом і принципами демократії, розробляючи концепції демократичного елітизму.

Елітарний підхід до розгляду суспільства був обґрунтований зусиллями:

1) Г. Моска, який ввів спочатку поняття "політичного класу", а потім більш широке - "правлячого класу" для визначення тієї групи людей, яка, володіючи певними якостями і ресурсами - високе становище у суспільстві, військова сила, священний сан, багатство, походження (переважно народження, сімейні зв'язки), знання і досвід управління — монополізує владу в своїх руках. Наявність такого класу, на думку Моска, - не закон: "суспільство завжди керується меншістю", "навіть коли відбувається зміна влади, вона передається з рук однієї меншості до рук іншої меншості". Правлячий клас схильний до змін через притаманні йому дві тенденції:

А)аристократичну (проявляється у прагненні еліти "закритися" від іншої частини суспільства, передати свої привілеї за спадковістю. Наслідком цієї тенденції стає виродження еліти і суспільний застій.)

Б) демократичну (проявляється у поновленні правлячого класу за рахунок активних представників нижчих верств).

На думку Гаетано Моска, поєднання двох тенденцій дозволяє суспільству зберегти стабільність в управлінні таі його якісне поновлення.

2) В. Парето, який ввів у науковий обіг термін "еліта". У "Трактаті з загальної соціології" він визначив її як групу осіб, що володіють вищими показниками у своїй галузі діяльності. Висуванню людей в еліту сприяє наявність у них специфічних психологічних якостей, наприклад, інстинкту комбінацій, уміння передбачити і виражати приховані потяги мас. На думку Парето, у суспільстві поряд з елітою завжди існує "контреліта" (потенційна еліта) - особи, які за своїми психологічними якостями могли б увійти в еліту, але не ввійшли через своє соціальне становище. Сама еліта не є незмінною, а знаходиться у безперервній трансформації. Коли контреліта досягає певних показників у своєму розвитку, вона займає місце правлячої еліти, а колишня правляча еліта, втративши свої кращі якості, переходить у нееліту. Відома теза В.Парето, що історія — це "кладовище аристократій". Подібний колообіг еліт дослідник описав як "закон циркуляції еліт". Зміна еліт дозволяє зберегти соціальну рівновагу, тому що забезпечує прихід до влади еліт, які володіють якостями, затребуваними суспільною ситуацією. Поновлення може здійснюватися у двох формах: поступальній (вибори) і обвальної ( революції і перевороти).

Залежно від методів володарювання В.Парето виділив два типи еліт:

• Еліта лисиць, в якій володіє "інстинкт комбінацій": здатність лавірувати, переконувати, обманювати. Прихід цієї еліти в систему управління втілює суспільну тенденцію до зміни.

• Еліта левів, для якої характерна ставка на силові методи впливу і нездатність до укладання компромісів. Леви виражають консерватизм, тенденцію до стабільних форм організації суспільного життя.

3) Р.Міхельса, який у своїй праці „Соціологія політичних партій в умовах демократії", дослідивши соціальні механізми, що породжують елітарність суспільства, зробив висновок, що причини ховаються не в якостях людей, а в сутності самої організації: будь-яка організаційна система вимагає виділення керівного апарату і невідворотно відтворює олігархію. Виділення елітарних груп у сучасному суспільстві, де значну роль відіграють партії, він назвав "залізним законом олігархізації”. Сама еліта, в розумінні Міхельса, - це активна меншість, що намагається вийти з-під контролю громадян і підпорядковує політику власним інтересам.

Більшість сучасних політологів віддають перевагу структурно-функціональному підходу у поясненні феномену політичної еліти, згідно до якого еліта розташовується на вершині суспільної піраміди через важливість функцій управління. При цьому визнається, що фактор компетентності і професіоналізму людей, які приймають політичні рішення, мають серйозні наслідки для суспільства.

Ліберальний підхід при розгляді зв'язку політичної еліти з пересічними громадянами виражений в різних теоріях демократичного елітизму. Сутність цього підходу виражена у формулі: "еліта повинна правити, щоби влада народу вижила". Демократія розуміється як правління еліт, яке схвалюється народом. Основи подібного розуміння демократії були закладені М.Вебером ще на початку XX ст. Еліта, згідно з його трактуванням, — це прошарок професійних політиків, наділених довір'ям народу. Еліта через систему виборів залежить від населення, а тому намагається завоювати симпатії тих, ким керує. Німецький політолог обмежив форми політичної участі мас лише перед виборами, тому що не вірив у можливість існування мудрого народу. Ідеї М.Вебера отримали подальший розвиток в теоріях елітарної демократії И.Шумпетера, С.Ліпсета, Р.Даля, Дж.Сарторі. У працях двох останніх американських політологів була розроблена теорія поліархічної демократії (у розумінні Дж.Сарторі, демократія є, по-перше, селективною поліархією-принцип селективності передбачає відбір через вибори серед конкуруючих меншин; а по-друге, поліархію „на основі достоїнства").

У другій половині XX ст. до дискусій про сутність еліт додалися дискусії про їх склад. Виділилися два підходи:

1.Концепція плюралізму еліт мстить такі положення:

• Еліта неоднорідна, а складається з кількох елітарних груп. Вплив кожної з них обмежується чітко певною галуззю діяльності. Плюралізм еліт визначається різноманітністю соціальних груп: економічних, професійних, релігійних, демографічних.

• Суспільство виражене великою кількістю груп інтересів політики, кожна з яких виділяє свою власну еліту і контролює її.

• Поділ на еліту і масу носять умовний характер. Еліти "відкриті" для включення у свої ряди найбільш активних, здатних і результативних представників мас.

• Конкуренція між елітами утруднює монополізацію влади з боку однієї з них.

• Політична влада розосереджена між усіма конкуруючими групами.

2.Критична (ліволіберальна) концепція еліт пов'язана з іменем американського політолога Чарльза Райта Міллса: ”Еліта — це прошарок людей, які займають стратегічні командні посади, складається з політиків, представників бізнесу і військових”. Збіг основних інтересів дозволяє їм приймати спільні рішення, що мають наслідки для народу. Гомогенність еліти визначається близькістю біографій, спільністю стилю життя, системою цінностей, що поділяють. Міллс звернув увагу на такі засоби консолідації еліти, як шлюбні зв'язки; освіту, яку представники елітарних кіл отримують в одних і тих же престижних приватних школах, а потім і університетах; дружні зв'язки; членство в аристократичних клубах. Найважливіші рішення, на думку вченого, приймаються головним чином у межах неофіційного спілкування. Політолог зробив висновок про неможливість існування відкритих еліт: рекрутування в еліту здійснюється зі свого власного середовища. Доступ же до неї для представників не елітарних верств утруднений багатьма соціальними бар'єрами.

Найбільш загальними причинами елітизму у сфері політики виділяють:

1.Біологічну, психологічну і соціальну нерівність людей: відмінності у здійсненнях і можливості брати участь в політичному житті. Як відзначив відомий британський філософ і публіцист Берт Рассел, хоча любов до влади - "один з найсильніших мотивів, однак вона досить часто нерівномірно розподілена між людьми і часто буває обмеженою багатьма іншими пристрастями: до науки, спокою, задоволення".

2.Негативне ставлення частини населення до політики.

3.Закон розподілу праці, який вимагає наявності певних професійних якостей і навичок у будь-якому вигляді діяльності, включаючи й управління.

4.Престижність управлінської праці, можливість отримання високого морального (нагороди, звання) і матеріального заохочення за свою працю.

5.Відсутність ефективних способів контролю, що йде "знизу", за діяльністю керівників і тягне за собою бажання останніх відособитися від суспільства.

6.Психологічна привабливість влади як способу самореалізації.

1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 17

Схожі:

ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ З ПОЛІТОЛОГІЇ Етапи становлення політичної науки. Місце політології в системі суспільних наук	Перелік питань для модульного контролю знань (ІІ рівень) З ПОЛІТОЛОГІЇ Місце політології в системі наук про суспільство: взаємозв'язок та взаємозалежність
І. Предмет і метод політології. Тема Політика як суспільне нвкще (2 год.) Сутність політики: основні теоретичні підходи (субстанціональний, інституціональний, соціологічний, телеологічний, конфліктний і...	2 Предмет політології, закони категорії Політика є регулятором суспільних відносин, реалізуючись шляхом їх орієнтування, спрямування розвитку в багатьох галузях або в...
Предмет політології Об'єктом політико-філософських досліджень античних мислителів, наприклад Платона та Арістотеля, була саме держава у нерозривній єдності...	Тема практичного заняття Мета і завдання заняття: визначення об’єкту та предмету політології як науки, характеристики основних етапів її розвитку, аналіз...
Програма курсу Професійна педагогіка наука і навчальний предмет Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії...	Програма курсу Професійна педагогіка наука і навчальний предмет Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії...
1. Місце політології в системі наук про суспільство: взаємозв'язок та взаємозалежність Місце політології в системі наук про суспільство: взаємозв'язок та взаємозалежність	ПЕРЕЛІК ОРІЄНТОВНИХ ПИТАНЬ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО СЕМЕСТРОВОГО ЕКЗАМЕНУ З ПСИХОЛОГІЇ Загальне поняття про психологію, її предмет та завдання психологія як наука і навчальний предмет, її значення

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання