Розділ 1. Інноваційна діяльність – основа розвитку економіки і суспільства
1.1. Сутність, роль і місце інноваційної діяльності у системі суспільного виробництва: концептуальні положення
Досягнення сучасного суспільства є результатом цілеспрямованої діяльності людей. Залежно від змісту цілей і методів їхнього здійснення результати суспільної праці можуть забезпечити розвиток соціально-економічної системи, або привести її до деградації.
Зміст цільових настанов проявляється в пануючих політичних, соціально-економічних і духовних концепціях, програмах і практиці їхньої реалізації. Кінцеві результати - ріст ефективності суспільного виробництва, національного багатства й рівня життя - залежать від стану й взаємодії таких системообразующих компонентів (і, одночасно, факторів розвитку), як природне середовище, наука й освіта, економіка, політика, духовний і культурно-моральний розвиток народу. У рамках конкретної держави вони займають певне місце й відіграють конкретну роль у його розвитку ( див. рис. 1).
Д Е Р Ж А В А
 
Духовне, культурно-моральне середовище
Політика
 
Суспільство й людина
Наука
і освіта
Економіка
  
Природне
середовище
среда
Рис. 1.1. Основні компоненти розвитку соціально-економічної системи
Природні фактори й умови є первинними елементами національного багатства, представляють природний потенціал і визначають структуру економіки країни, її місце у світовій системі поділу й кооперації праці.
Рівень розвитку науки й освіти характеризує інтелектуально-інформаційний, науковий потенціал суспільства, нематеріальну складову національного багатства, визначають технологічний уклад і ефективність індивідуальної й суспільної праці.
Економічна діяльність є чи не найважливішою сферою, що забезпечує існування суспільства й визначає рівень його добробуту. Від неї залежить величина національного доходу. Вона формує економічний потенціал - основу росту національного багатства, є базисом соціально-політичної системи й покликана забезпечити задоволення різноманітних суспільних і особистих потреб.
Культурно-моральний, духовний потенціал суспільства, будучи його стабілізуючою, об'єднуючою й цілепокладаючою основою, як складова нематеріальної частини національного багатства впливає на формування політичних, соціально - економічних, науково- технічних і інших факторів, що визначають вектор суспільного розвитку.
Політика, беручи до уваги духовні, культурно-моральні цінності суспільства, формує цілі, стратегію розвитку, принципи й закони її реалізації виходячи з насущних суспільних потреб і можливостей природного, економічного й наукового потенціалів у їхньому задоволенні.
У розглянутій системі людині й суспільству приділяється провідне місце. Вони є суб'єктами соціально-доцільної діяльності й, одночасно, рушійною силою, що трансформує інші компоненти в напрямку вектора стійкого розвитку. При цьому передбачається, що такий розвиток буде забезпечено при дотриманні двох умов:
- функції керування й регулювання соціальних, економічних, екологічних і інших процесів, що перебувають у компетенції держави, будуть здійснюватися оптимальним чином;
- ріст національного багатства країни буде забезпечувати ріст суспільних потреб.
Потрібно також відзначити, що, маючи певну самостійність, компоненти розглянутої системи перебувають у тісній взаємодії й взаємозалежності. Їх кількісні і якісні характеристики постійно змінюються в часі. Ряд цих змін носить сталий характер: росте чисельність населення, розвивається наука, економіка, виснажуються природні ресурси і т.д. Спроби опису компонетів і закономірностей їхнього взаємозалежного розвитку вживали в древні часи ( утопії Платона, Томаса Мора, Томазо Компанели ) і активізувалися в XVII - XVIII сторіччях з розвитком природничих наук, статистики, демографії, прикладної соціології, економічної теорії, спеціальних економіко-математичних методів і інших знань.
У середині XX сторіччя була завершена розробка основ аналізу й прогнозування основних процесів соціального розвитку регіонального рівня. Створення комп'ютерних технологій, основ імітаційного моделювання дозволило досліджувати динаміку визначальних факторів регіонального й глобального масштабів, прогнозувати складні процеси, що протікають у природі й суспільстві. І якщо в перших моделях Дж. Форрестера (1971 р.), Д. Медоуза зі співавторами (1972 р.), заснованих на спрощеній екстраполяції п'яти параметрів розвитку сучасного миру (ріст народонаселення, прискорення індустріалізації, погіршення рівня харчування, вичерпання природних ресурсів і забруднення навколишнього середовища) основна увага приділялася фізичним, демографічним і екологічним факторам розвитку, а соціально-політичні, загальнокультурні й науково-технічні фактори практично ігнорувалися, то для наступних розробок був характерним більше об'єктивний підхід до опису глобальних і регіональних процесів. Так, у другій доповіді Римському Клубу "Людство біля поворотного пункту" (1974 р.) його авторами М. Мессаровичем і Э. Пестелем була зроблена серйозна спроба обліку специфіки соціально-політичного розвитку країн за допомогою трьохрівневої системи моделей: причинної, що включала, насамперед, економічні й екологічні процеси; організаційної й моделей формування норм цінностей і цілей суспільства. Даний підхід неодноразово використовувався іншими авторами при розробці моделей стратегій розвитку. Однак, практика показала, що незважаючи на певні успіхи в складанні майже адекватних моделей економічного й екологічного розвитку, складні політичні й соціальні процеси, що визначають базові цільові й ціннісні установки, що є невід'ємною частиною розвитку цивілізації, погано піддаються формалізації з - за розмаїтості духовно - моральної складової.
Конференція ООН по навколишньому середовищу й розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.) і Міжнародна конференція по народонаселенню (Каїр, 1994 р.) ще раз підтвердили нерозривний зв'язок соціально-економічного розвитку зі станом природного середовища й демографічних процесів. Узагальнюючи їхні результати можна констатувати, що стійкий розвиток суспільства й позитивне вирішення його внутрішньосистемних протиріч можливо при дотриманні:
- збалансованості в рішенні економічних і екологічних проблем;
- випереджального росту продуктивності суспільної праці в порівнянні з ростом чисельності населення;
- раціонального соціально орієнтованого розподілу національного доходу, що забезпечує першочерговий прискорений розвиток науки, освіти, їхню гуманізацію;
- активного впровадження досягнень науково - технічного прогресу в усі сфери життєдіяльності людини й суспільства.
Однак, сформована наприкінці XX століття концепція суспільного розвитку в межах заданого навантаження на природні системи з урахуванням потреб майбутніх поколінь через розбіжності на міждержавному рівні в методах і засобах забезпечення її реалізації так і не знайшла одностайної підтримки навіть із боку економічно розвинених країн, у тому числі США.
У такий спосіб на порозі XXI століття людство зштовхнулося із загостренням колишніх і появою нових проблем соціального, екологічного, економічного, політичного й духовного характеру, вирішення яких і буде визначати можливості й умови його подальшого виживання, існування й розвитку. Основна соціально-економічна проблема полягає в наявності конфлікту між, з одного боку, ростом чисельності населення і його потреб, необхідністю розвитку економічного потенціалу, здатного задовольнити зростаючі суспільні потреби й, з іншого боку, усе більше обмеженими природними ресурсами, залученими в процес суспільного виробництва. Диференціація населення за рівнем доходів, деградація навколишнього середовища, сировинні й енергетичні кризи, дегуманізація виробничих відносин і інші причини приводять до наростання соціальної й політичної напруженості, що вирішується нерідко з допомогою військового втручання. Таким чином, мова йде про вирішення цивілізованими методами протиріч у системі "суспільство (з його різноманітними матеріальними й духовними цінностями) – природа – економіка - політика, наука й освіта". Причини загострення внутрішньосистемних, міжкомпонентних протиріч у сучасних умовах мають різний характер:
- природний (об'єктивний), обумовлений обмеженістю природних ресурсів, наявністю меж самовідновлення природних систем і еластичністю экосистем;
- обумовлений багатофункціональністю й альтернативністю використання природних ресурсів для досягнення соціальних, економічних і екологічних цілей;
- демографічний, обумовлений ростом чисельності населення і його потреб;
- технологічний – недосконалість процесів видобутку, переробки природних ресурсів, виробництва проміжних і кінцевих суспільно-необхідних продуктів і їхнього використання (споживання), збору, видалення й утилізації залишків і відходів життєдіяльності, відтворення спожитих ресурсів і інших;
- організаційно-економічний й правовий, коли цілі розвитку суспільства недостатньо чітко визначені й підкріплені відповідними економічними механізмами і правовою базою;
- політичний, що проявляється в обмеженні конституційних прав громадян, безпрецедентному використанні ВПК різноманітних ресурсів, їхніми безповоротними втратами в ході воєнних дій і т.п.;
- морально-етичний, обумовлений недоліками загальнокультурного, духовного виховання й виявляющийся в егоїстичному, споживчому відношенні до навколишнього середовища;
- і, нарешті, гносеологічний через недостатність знань законів розвитку природи, суспільства, його економіки.
Згадані й інші протиріччя і їхні причини мали місце на всіх етапах розвитку соціально-економічних формацій. Їхня реакція на значні загострення внутрішньосистемних протиріч виражалася в нових відкриттях, у тому числі географічних, міграційних, наукових, технічних, соціально-економічних і політичних революціях, і донедавна носила локальний характер. У сучасних умовах розвитку світового співтовариства зазначені протиріччя мають глобальний характер.
Діалектична єдність їхнього причинно-наслідкового зв'язку, а також взаємозалежність компонентів системи в реальному соціальному, економічному, політичному й духовному житті суспільства показує, що дослідження, прогнозування й пошук шляхів вирішення проблем будь-якого рівня й характеру необхідно здійснювати тільки у комплексі.
Яка економічна природа основного протиріччя в розглянутій системі? На якому би рівні технічного розвитку не перебувало суспільство, більшість процесів виробництва необхідних йому благ представляє єдність двох протилежностей - створення й руйнування. У результаті першого створюються суспільно необхідні товари й послуги, у тому числі інтелектуального змісту.
Процес руйнування, вилучення з природного середовища ресурсів для задоволення потреб сфер виробництва й споживання, приводить до погіршення його кількісних і якісних характеристик. Це може тривати до певного рівня - припустимої межі, за яким наступає часткове ( кризове) або повне, катастрофічне руйнування середовища життєдіяльності людини й суспільства ( див. рис.1.2).
-
-
Р          івень вилучення природного
ресурсу
|
Зона екологічних катастроф
( зона вимирання ) 3
Наявність природного ресурсу
2
Зона екологічних криз 4
( зона виживання й існування)
1
Гранично припустиме використання 5
ресурсу
Зона стійкого існування й розвитку
XVIII в. XXI в.
|
|
Доіндустріальний
етап
|
Індустріальний
етап
|
Постіндустріальний етап
|
Рис. 1. 2. Траєкторії розвитку суспільства
Лінія 1 на рис. 1.2 відповідає гранично припустимому навантаженню на природне середовище ( екосистему ), після досягнення якої ще зберігається деяка здатність його самовідновлення. У міру досягнення ліній 2 природне середовище втрачає здатність самовідновлюватися без втручання людини, або повністю знищується. Ці дві лінії розмежовують зони вимирання, існування й розвитку суспільства, екологічних криз і необоротних катастроф, що загрожують всім формам життя.
У цей час, незважаючи на наявність законодавчо визнаних вітчизняних і міжнародних договорів, стандартів якості продукції ( ДСТУ ISO 9000) і елементів навколишнього середовища ( ДСТУ ISO 14000), що визначають обмеження по використанню природних факторів, змісту шкідливих речовин і забруднювачів по стадіях виробництва кінцевих продуктів, а так само за часом впливу забруднювачів ( наприклад, середньодобові ГДК, ГДВ і ін.), інтенсивний розвиток індустріального суспільства й споживання їм природних ресурсів (рис. 1.2, лінія 3) уже привели до цілого ряду екологічних катастроф регіонального й глобального масштабів, скорочення природного потенціалу, втрати окремих видів тваринного й рослинного миру, погіршення здоров'я населення.
При історично сформованих сучасних умовах подальше існування й розвиток суспільства в постіндустріальному періоді можливе тільки при зміні характеру взаємин між ним і природою (рис. 1. 2, лінії 4 і 5), подальшій розробці теорії інноваційного розвитку, перегляду ціннісних і цільових настанов на рівні світового співтовариства. Однак сьогодні у світі переважає думка про несумісність інтересів суспільства й природи. Чи не існує інших способів вирішення цього протиріччя, що вже переростає в катастрофу?
Розв’язання постійно відтворюваних і протиріч, що загострюються, у розглянутій системі, які породжуються економічною діяльністю людини, можливо тільки на базі досягнень НТП, досить розвиненого інтелектуального, наукового потенціалу. Наука й освіта є ключем до розвязання конфліктів будь-якого характеру, двигунами розвитку суспільства, його економічної основи, раціонального використання, збереження й збільшення природного потенціалу. Тільки інтенсивний, випереджальний розвиток науки й освіти, нагромадження й ефективне використання науково-технічного потенціалу дозволяють успішно адаптуватися людині й суспільству до нових умов розвитку, забезпечують ріст добробуту населення.
Як показав історичний досвід, виділення науки в якості самостійної продуктивної сили послужило каталізатором розвитку технологічних укладів суспільного виробництва. Загальна сутність кожного з них і їхніх відмітних рис полягає у послідовній передачі машинам і, далі, їхнім автоматичним системам функцій людини по безпосередньому впливі на речовини природи, виробництву рухової сили, енергії й керуванню процесами виробництва необхідних благ. З кожним кроком практичного освоєння нових наукових знань суспільство одержувало усе більше можливостей для свого розвитку, але при цьому підсилювало навантаження на природне середовище за допомогою розширення видів ресурсів, що вилучаються з нього, і збільшення антропогенного й техногенного навантажень.
Однак причина загострення протиріч між суспільством, природою й економікою не в розвитку науки й освіти. Вона перебуває в системі правових, економічних, екологічних і соціальних відносин, в оптимальному сполученні різних форм власності й господарювання, лежить у політичній і морально-духовній площинах. Це стає більше ясним при аналізі взаємозалежних компонентів, процесів і протиріч у системі (рис. 1.3).
На рис. 1.3 горизонтальні лінії представляють установлені мінімальні розміри пенсій ( 1 ), заробітної плати ( 2) і прожиткового мінімуму ( 3 ). Крива споживчого бюджету ( 4) характеризує сформовану диференціацію населення за рівнем життя. Перетинання ліній 1, 2 і 3 з кривою 4 дозволяє виділити чотири зони соціального стану суспільства: вимирання із чисельністю населення Ч-Ч1, виживання - Ч1 – Ч2, існування – Ч2 - Ч3 і розвитку Ч3 – 0. Кожній із цих груп населення властив особливий склад "споживчого кошика " і рівень життя.
     4'
Грн. Розвиток
4
Т3
  3 Існування
 2 Т2
 Виживання
 1
Т1
Вимирання
 0
Ч3 Ч2 Ч1 Ч
Рис. 1.3. Диференціація населення за рівнем життя
Лінії 0 – Т1, 0 – Т2, 0 – Т3 відбивають рівень якості товарів і послуг, що споживаються окремими групами населення відповідно до рівня їхніх доходів. Крапки перетинання цих ліній із кривою 4 і лініями 1, 2 і 3 дозволяють визначити мінімальні ціни й обсяги товарної маси для кожної групи населення. Вони ж служать орієнтирами для товаровиробників.
Завдання соціально-економічного розвитку може бути сформульовано в такий спосіб: з метою підвищення життєвого рівня населення необхідно розробити стратегію зміни траєкторії споживчого бюджету з положення 4 у положення 4' з урахуванням взаємодії компонентів системи " суспільство - природа - економіка – політика - наука й освіта". Це дозволить задовольнити потреби населення в якісних продуктах харчування, промислових товарах, медичних, освітніх і інших соціальних послугах, здійснити перехід суспільства в зону стійкого розвитку.
Компоненти розглянутої системи, взаємодіючи, роблять різнонаправлений вплив на положення ліній і кривої споживчого бюджету, представлених на рис. 1.3. Так, збільшення кількості й вартості споживаних природних ресурсів, зниження якості й віддалення їхнього видобутку від місця переробки й споживання, ріст витрат на відновлення порушеного природного середовища і його охорону об'єктивно приводять до росту витрат на виробництво й вартості товарів навіть при незмінній їх споживчій вартості, знижують купівельний попит, ведуть до " вимивання " номенклатури дешевих і доступних для найбідніших верств населення споживчих товарів, скороченню обсягів їхнього виробництва, рівня економічної активності. Росте безробіття й провокуються негативні демографічні процеси: падає народжуваність, збільшується відтік працездатного населення, суспільство старіє.
В умовах обмеженості природних факторів при фіксованому рівні технологічного розвитку ( укладу ) ріст вартості вироблених і споживаних суспільством благ неминуче буде випереджати ріст їх споживчої вартості. При цьому у вартості товарів збільшується частка упредметненої праці, знижуються ефективність суспільного виробництва й темпи росту національного доходу, падає життєвий рівень населення й підсилюється соціальна напруженість в суспільстві.
При такому сценарії розвитку ріст чисельності населення тільки збільшує потребу в низькоякісних неконкурентоспроможних товарах і послугах, сприяє підвищенню навантаження на природне середовище й збереженню матеріало-, енерго - і трудомістких процесів виробництва, стримує економічний і соціальний розвиток суспільства.
Очевидно, що без політичного втручання в рішення даної проблеми не обійтися. Необхідний комплекс погоджених соціально орієнтованих і економічно обґрунтованих заходів, програм і проектів інноваційного змісту.
У короткостроковому періоді підвищити життєвий рівень населення й платоспроможний попит на товари першої й другої груп і активізувати економічне життя можно за рахунок зміни обсягу й структури дохідної й видаткової частин бюджету країни за допомогою:
- легалізації тіньового сектора економіки;
- ліквідації заборгованостей по заробітній платі й виплати "заморо-жених " внесків населення;
- оптимізації державного й місцевого бюджетів і переміщення частини витрат у соціальну сферу;
- перерозподілу високих індивідуальних доходів громадян за допо-могою прогресивної системи оподатковування на користь незаможних і соціально незахищених верств населення;
- використання механізмів ціноутворення, субсидування підприєм-ницької діяльності;
- установлення контролю за цінами й нормою прибутку (рента-бельності);
- зниження ставок податку на прибуток, ПДВ і інших мір економічного й правового характеру, що мають соціальну спрямованість.
Перераховані й аналогічні ним нововведення нормативно-правового характеру в сфері соціально-економічних відносин знизять соціальну напруженість у суспільстві, зміцнять його політичну стабільність, будуть сприяти підвищенню рівня життя населення ( див. рис. 1.4 ).
При цьому крива споживчого бюджету переміститься з положення 1 у положення 2 (рис. 1.4). Але ці міри не розв’яжуть основного протиріччя між зростаючими потребами суспільства, його економікою й деградуючим природним середовищем.
    3
 Зони розвитку й
існування
2
4
Зони
виживання й вимирання 1
Рис. 1.4. Траєкторія переходу суспільства в зону розвитку
В умовах відкритої ринкової конкуренції при існуючій витратній технології зростання реальних доходів і рівня життя населення має певні економічні й екологічні границі, обумовлені співвідношеннями між ростом обсягу виробництва товарів і відтворенням використаних для їхнього виробництва природних і інших ресурсів, між товарною й грошовою масою, фондами нагромадження й споживання й ін.
Високі природо-, матеріало-, фондо,- енерго- і трудомісткість більшості вітчизняних товарів при низьких споживчих властивостях ( якостях ) і конкурентоспроможності не забезпечують їхню реалізацію в необхідних обсягах для підтримки економічної стійкості підприємств. Крім того, висока питома вага матеріалізованої праці у вартості товарів не дозволяє гідно оплачувати витрати живої праці й одержувати підприємствам необхідний для їхнього розвитку прибуток.
Відсутність достатніх засобів для розвитку змушує підприємства консервувати застарілі технології, що також не сприяє позитивному розв’язанню розглянутого протиріччя, а лише збільшує його.
Демографічний фактор ( старіння й скорочення чисельності працездатного населення ) і безробіття через діючу систему прямих і непрямих податків, у тому числі на рішення соціальних завдань, підсилюють економічний прес на трудящих і суб'єкти господарювання.
Вищевикладене дозволяє затверджувати, що екстенсивний шлях розвитку вітчизняної економіки себе вичерпав. Єдиний шлях розв’язання розглянутого протиріччя - це зниження суспільно необхідних витрат всіх видів ресурсів у сферах виробництва й споживання товарів і послуг, зростання у вартості товарів частки інтелектуальної, наукомісткої складової. Зниження складових суспільно необхідних витрат означає для підприємств зростання прибутку, для суспільства - зміцнення економічної безпеки, курсу національної валюти, зниження інфляції й вартості споживчого кошика з рівня 3 (див. рис. 1.4) до рівня 4. Це дозволяє підвищити реальні доходи й вивести групи соціально незахищеного населення із зон вимирання й виживання в зони існування й розвитку.
Раніше на рис. 1.2 були представлені теоретично можливі траєкторії виходу суспільства в зону стійкого існування й розвитку. У сучасний відносинах між суспільством, його економікою й природою найбільш реальної може бути траєкторія 2, представлена на рис. 1.5.
При переході на дану траєкторію суспільство одержить додатковий ефект у вигляді економії витрат на усунення збитку, наносимого природі в результаті вилучення ресурсів, їхнього відновлення (заміни), а також витрат що утворюються в процесі їхньої переробки, виробництві, споживанні товарів, утилізації відходів, викидів, скидів і ліквідації негативних соціальних наслідків.
  Зона екологічних 1 катастроф
  Зона екологічних
криз
2
Зона стійкого розвитку
Рис.1.5. Траєкторія виходу в зону стійкого розвитку
Перехід на траєкторію стійкого розвитку можливий тільки при зміні технологічного базису суспільства й, відповідно, соціально-економічних відносин, форм і методів організації суспільної праці. Основою цих змін є досягнення науки й техніки. Тому єдиним компонентом розглянутої системи, здатним забезпечити перехід на нову траєкторію розвитку у жорстких обмеженнях навколишнього середовища, є наука й освіта.
Сформувавшись у ході розвитку промислового виробництва в особливу галузь інтелектуальної праці, наука стала самостійною продуктивною силою, а наукові знання - теоретичною основою матеріального виробництва. Кожний новий етап у розвитку матеріально-технічної бази суспільства формував новий технологічний уклад, збільшував можливості суспільства задовольняти свої потреби. У зв'язку із цим у всіх економічно розвинених країнах особлива увага приділяється фундаментальним і пошуковим дослідженням. Саме обсяг наукових знань про властивості й закони розвитку матеріального світу й суспільства є в цей час ресурсом пріоритетного стратегічного значення, теоретико-методологічною основою пошуку нових варіантів розвитку суспільства й переходу його на траєкторію стійкого розвитку в постіндустріальному періоді. Стратегічний напрямок розвитку економічного компонента системи повинне передбачати таку модернізацію й реструктуризацію сфери матеріального виробництва, які дозволять створити екологічно чисті процеси, нові природоохоронні ресурсосберегаючі і ресурсоутворюючі технології.
Рішення цього завдання полягає в пошуку економічних і організаційно-правових механізмів, що забезпечують стійкий баланс між виробництвом необхідної кількості споживчих товарів і послуг з наявністю природних і штучно створюваних ресурсів, використання яких може не тільки підтримувати існування, але й розвиток суспільства.
Основу постіндустріальної цивілізації формує науково-технологічна, організаційно-економічна й соціально-екологічна революція, що базується на глобальній інформатизації, комп'ютеризації, міжнародному праві й співробітництві. Саме вони відбивають сутність постіндустріальної ери, створюють базу нового технологічного укладу. При цьому зміниться цінність використовуваних ресурсів. Ріст продуктивності праці буде супроводжуватися зниженням матеріальної складової національного продукту, перевагу одержить інтелектуальний капітал. Частка національного доходу в структурі ВВП збільшиться, а в структурі самого національного доходу зросте частина, одержувана від інтелектуальної діяльності. Еволюціонують і всі інститути суспільства. Зміняться стереотипи, менталітет, соціально-економічні відносини до навколишнього середовища.
Перехід на нову траєкторію розвитку суспільства можливий тільки на основі науково-технічного прогресу, що забезпечує зміну технологічного укладу суспільного виробництва. Додати прискорення цьому процесу й підвищити ефективність суспільного виробництва здатна тільки інноваційна діяльність, що формує, організує й просуває науковий потенціал в усі сфери життєдіяльності людини.
Світовий досвід і теорія глобальних трансформацій переконливо доводять, що рішення проблеми адаптації суспільства до нових умов розвитку неможливе без ефективного використання інтелектуального, наукового потенціалу. У міру його нагромадження, використання й поширення зміняться взаємини між виробниками інноваційних продуктів і їх споживачами: акцент уже переноситься з конкуренції готових товарів на стадію відбору наукових ідей, розробок і між їхніми творцями, здатними задовольнити зростаючі потреби суспільства й окремих громадян. Сформується ринок інтелектуальної, інноваційної власності (продукції). Тим самим будуть створені передумови запобігання значних втрат природних ресурсів, живої й упредметненої праці на стадіях виробництва й споживання менш якісних товарів, банкрутства їхніх виробників, підвищиться ефективність суспільного виробництва.
Використовуваний у науково-виробничо-споживчому циклі інтелектуальний ресурс, історично зростаючи, перетворить зміст суспільної праці й змінить структуру суспільного виробництва.
Сформується також нове мислення, що базується на принципі мінімальної достатності в споживанні матеріальних благ, дбайливому відношенні, збереженні й розвитку природного середовища. Гуманізація суспільних відносин також буде сприяти духовному й загальнокультурному розвитку суспільства.
Величезна роль у збереженні, розвитку й поширенні духовних і інтелектуальних цінностей належить системі освіти. Виховання духовності, прихильності загальнолюдським цінностям є основою конструктивного використання інтелектуального потенціалу в інтересах людини й суспільства, важливими факторами забезпечення погодженого розвитку системи " економіка-політика-наука й освіта".
Активізація процесів одержання нових знань про суспільство й природу, їхнє поширення й практичне використання відкриють шлях до скоординованого розвитку суспільства на основі нової системи цінностей у порівнянні із цінностями необмеженого споживання.
Поєднуючи компоненти системи, наука й освіта формують особливу сферу, що забезпечує стійкий розвиток суспільства із властивими їй специфічними внутрішньосистемними відносинами - сферу інноваційної діяльності. Її стратегічним напрямком є революційне перетворення продуктивних сил і виробничих, соціально-економічних і організаційно-правових відносин на основі досягнень НТП. Саме інноваційна діяльність здатна найбільше повно реалізувати основний економічний закон товарного виробництва - закон економії часу у всіх його проявах.
Відмова від централізованих методів керування, що мали місце в Україні на початку перебудови, й спрощене уявлення про можливості ринкового механізму, що ще тільки формувався, прискорити НТП привели до зниження активності в сфері інноваційної діяльності. У цей час реалізація інноваційних проектів, що мають стратегічне значення для розвитку економіки країни, не під силу окремим, навіть великим підприємствам. Як показує історичний досвід, серйозні структурні й економічні перетворення на основі досягненнь науки й техніки здійснювалися саме завдяки реалізації державних програм і проектів. Сьогодні в боротьбі за першість у виробництві інтелектуальних продуктів економічно розвинені країни (США, Японія й інші) використовують як ринкові механізми, так і централізоване регулювання. Програми, у яких відсутня стратегія пріоритетного інноваційного розвитку науково-технічного й виробничого потенціалу, не забезпечена єдність процесу розробки, освоєння виробництва й використання інновацій, показали свою безперспективність.
Перехід до постіндустріальної інформаційної стадії розвитку, що збігся в Україні з перебудовою взаємозв'язків всіх компонентів системи суспільного виробництва, вимагає проведення інноваційних перетворень продуктивних сил і характеру соціально-економічних відносин з урахуванням парадигми XXI століття.
Роботи вітчизняних і закордонних учених, присвячені цій проблемі, мають велике наукове й практичне значення. Однак на кожному новому витку розвитку суспільного виробництва об'єктивно виникають її нові аспекти. Їхнє рішення вимагає переосмислення раніше устояних уявлень, понять, концепцій, додаткового вивчення й розробок теоретико-методологічного характеру, пошуку нових механізмів і методів їхнього вирішення. Особливу актуальність такі дослідження мають у перехідний період, коли колишні форми й методи застарівають, а нові ще не визріли, коли реформується суспільна свідомість і ще не визначений напрямок вектора розвитку суспільства, а застосування досвіду інших країн без його теоретичного осмислення й адаптації до нових умов істотно утруднено.
Розвиток демократичних основ керування соціально-економічними процесами в суспільстві, розширення прав територіальних органів керування в рішенні соціальних і господарських питань, надання економічної свободи господарюючим суб'єктам, сполучення елементів ринкового й централізованого керування й регулювання настійно вимагають застосування системного, комплексного підходу в дослідженні проблеми в нових умовах господарювання. Її рішення можливо тільки при активізації державної інноваційної політики, створенні економічного й організаційно-правового механізму регулювання інноваційною діяльностю, що поєднує інтереси суб'єктів всіх рівнів керування, адекватного новій парадигмі розвитку суспільства. Тому пошук шляхів рішення даної проблеми має велике теоретичне значення.
Необхідно також мати на увазі, що проблема активізації інноваційної діяльності в Україні має ряд специфічних особливостей, аспектів, обумовлених взаємозалежністю компонентів системи, а саме:
політико-економічний - входження у світове економічне співтовариство у якості рівноправного члену можливо тільки на основі розробки й реалізації програми інноваційного розвитку економіки;
соціально-економічний - пов'язаний з мобілізацією людського фактора, необхідністю забезпечення росту матеріального й культурного рівня життя народу;
еколого-економічний - визначається необхідністю усунення протиріч між можливостями природного середовища й потребами економічного розвитку на основі досягнень НТП;
організаційно-правовий - передбачає інституціональне, нормативно-правове забезпечення інноваційної діяльності;
культурно-освітній - розвиток творчих здатностей особистості, виховання дбайливого відношення до навколишнього середовища, раціонального використання природних багатств, впровадження нових дисциплін інноваційного, у тому числі еколого-економічного змісту, на всіх рівнях навчання, підготовки й підвищення кваліфікації кадрів;
економічний - створення відповідних механізмів, що забезпечують узгодження тенденцій розвитку компонентів системи й інтересів суб'єктів інноваційної діяльності при переході на траєкторію стійкого розвитку.
При визначенні стратегії розвитку інноваційної діяльності є корисним досвід закордонних країн, зокрема США, Японії, Німеччини, Китаю й ін. Аналіз їх досвіду свідчить про наявність загальних основ у здійсненні інноваційної діяльності. Як основні умови можна відзначити наступні.
По-перше, це демонополізація права володіння й керування власністю, що обумовлює розвиток наукових, технологічних, інформаційних (тобто інноваційних) форм. Вони забезпечують розвиток "середнього класу" суспільства, а також соціальну й політичну його захищеність. Цьому сприяє соціальна спрямованість економічних реформ, удосконалювання системи професійної підготовки фахівців для середнього й малого бізнесу, створення нових робочих місць.
З метою оцінки інтелектуальних складових у наукомістких виробництвах розвинених країн світового співтовариства уведене поняття гудвіла. Цей показник у наукомістких виробництвах, як правило, вище вартості матеріальних активів, що беруть участь в обороті капіталу.
По-друге, комплексний характер проведених економічних перспективних реформ, спрямованих на рішення таких завдань, як інформатизація (з урахуванням інновацій в області обчислювальної техніки, програмного забезпечення й телекомунікацій), реорганізація складних виробничих і трудомістких процесів на основі впровадження автоматизованих систем і комплексів з метою зниження матеріало-, енерго- і трудозатрат, підвищення конкурентоспроможності продукції випускається, ріст ефективності використання природних ресурсів, поліпшення якості навколишнього природного середовища, екологічної чистоти й безпеки промислових, сільськогосподарських і інших підприємств і сфер господарської діяльності.
По-третє, баланс у розвитку й взаємодії міждержавних, загальнодержавних і регіональних економічних систем з врахуванням їх природних, національних, демографічних і інших особливостей, а також зовнішньоекономічних інтересів і зобов'язань. Забезпечується це економічними й правовими методами ( митне, податкове, фінансове, правове й ін. регулювання).
По-четверте, гармонізація у взаємодії суспільства й природи на основі раціонального використання її ресурсів.
Поряд з економічними методами й стимулами одержали розвиток морально-етичні норми.
Основним інструментом механізму формування стартових умов для проведення реформ на початковій стадії є інноваційна діяльність.
Таким чином, з огляду на сучасний стан економіки України, тенденції трансформації суспільства й навколишнього середовища, розглянуті положення концепції їх подальшого погодженого, стійкого розвитку, дослідження проблеми активізації інноваційної діяльності як складної багаторівневої системи є об'єктивно необхідним і актуальним. Особливої уваги заслуговують розробка економічних і організаційно-правових форм, методів і механізмів прискорення інноваційних процесів, що забезпечують єдність і ефективність науково-виробничо-споживчого циклу в його взаємозв'язку із природним і соціальним середовищем.
Контрольні питання
Від яких системоутворюючих компонентів залежить соціально-економічний розвиток суспільства й держави?
Дотримання яких умов забезпечує стійкий розвиток суспільства?
Які внутрішні протиріччя та їх причини визначають сучасний етап розвитку соціально-економічної формації?
Яка економічна природа основного протиріччя соціально-економічної системи?
Які основні умови здійснення інноваційної діяльності?
У чому полягає основне завдання соціально-економічного розвитку суспільства?
За рахунок яких заходів можлива активізація економічної діяльності й підвищення життєвого рівня населення в короткостроковому періоді?
Які заходи можуть забезпечити перехід соціально-економічної системи на траєкторію стійкого розвитку?
Яка роль освіти й науки в соціально-економічному розвитку суспільства?
10. Які особливості притаманні проблемі активізації інноваційної діяльності в Україні?
|