Розділ 3 Інноваційна діяльність на підприємстві
3.1. Інноваційна політика підприємства
3.1.1. Сутність і завдання інноваційної політики і стратегії підприємства
Необхідність розроблення інноваційної політики обумовлена потребою в стратегічному управлінні інноваційною діяльністю. За умов стрімкого НТП своєчасне та оперативне впровадження новацій забезпечує гнучкість, маневреність підприємства, його здатність пристосуватися до мінливого оточення (технічного, організаційного, господарського, законодавчого, політичного, культурного та ін.). Тому інноваційна політика підприємства повинна передбачати послідовну цілеспрямовану комплексну інноваційну діяльність щодо зміни будь-якого із елементів бізнесу.
Інноваційна політика – форма стратегічного управління, яка визначає цілі та умови здійснення інноваційної діяльності підприємства, спрямованої на забезпечення його конкурентоспроможності та оптимальне використання наявного виробничого потенціалу.
Інноваційна політика є частиною загальної політики підприємства; вона регламентує взаємодію науково-технічної, маркетингової, виробничої, комерційної та економічної діяльності в процесі реалізації нововведень. Управління цією взаємодією має здійснюватися на основі певних норм і правил, які охоплюють:
організаційні, правові та інші процедури, що визначають порядок формування інноваційної політики;
фактори, які слід враховувати у процесі її формування;
розвиток функціональних напрямів діяльності підприємства;
механізм реалізації програми інноваційної діяльності;
методичні засади оцінювання ефективності інноваційної діяльності;
механізм коригування напрямів інноваційної діяльності.
Інноваційна політика свідчить про ставлення керівництва до інноваційної діяльності підприємства, визначає її цілі, напрями, функції та організаційні форми. Вона втілена у відповідних планах і програмах: стратегічних, тактичних та поточних.
Стратегічний план визначає цілі, які необхідно досягти у плановому періоді (6–10 років) щодо освоєння нових видів продукції, завоювання нових ринків чи збільшення частки на старих; напрями науково-технічних досліджень і розробок, спрямованих на залучення масштабних інновацій, пов'язаних зі зміною технології, організаційними змінами тощо. Він .описує механізми розподілу повноважень і регламентує взаємовідносини структурних підрозділів при здійсненні інноваційної діяльності, вказує механізм мотивації працівників.
Середньостроковий (тактичний) план розвитку визначає розвиток підприємства на 1–5 років. Відбираються проекти, реалізацію яких задумано здійснити у вказаний термін, конкретизуються завдання відповідних служб, задіяних у реалізації проектів. Більша увага приділяється продуктовим та організаційним інноваціям.
Короткостроковий (поточний) план розробляється на період до одного року, включає середні і незначні інновації, та етапи програм, що вже здійснюються.
Програма розробляється для здійснення цільових перетворень у внутрішньому середовищі підприємства і включає конкретні дії і терміни виконання.
Інноваційна політика підприємства повинна враховувати особливості тієї галузі, до якої воно належить. Належність до певної галузі значною мірою впливає на можливості стратегічного вибору, обумовленого як рівнем конкурентоспроможності продукції на світовому ринку, так і конкурентними позиціями фірми на внутрішньому ринку. Це, у свою чергу, передбачає формування відповідної інноваційної політики для забезпечення реалізації обраної стратегії.
Стратегія – довгострокова модель розвитку організації, яка приймається для досягнення її стратегічних цілей і враховує обмеження внутрішнього та зовнішнього середовища.
Стратегію будь-якої організації можна охарактеризувати як стратегію наступу, стабільного розвитку, захисну.
Наступальна стратегія передбачає стрімкий розвиток організації: збільшення масштабів виробництва, освоєння нових товарів і послуг, вихід на нові ринки збуту, завоювання міцних конкурентних переваг. Вона базується на наступально-ризиковому та наступальному типах інноваційної політики.
Наступально-ризиковий тип інноваційної стратегії спрямований на піонерне впровадження радикальних інновацій. Як правило, до такого типу стратегій вдаються венчурні (ризикові) фірми, які спеціалізуються на створенні нового продукту. Їx інноваційна політика відрізняється ризикованістю, великою наукомісткістю створених продуктів, оперативністю упровадження новацій. Реалізація такої політики можлива за умов значного науково-технічного потенціалу фірми, високої гнучкості її структурних елементів, готовності менеджерів вищої ланки до ризику, їх здатності акумулювати фінансові кошти, необхідні для впровадження інноваційних проектів. Головними завданнями інноваційної політики наступально-ризикового типу є:
моніторинг споживчого ринку з метою своєчасного виявлення змін ринкової кон'юнктури;
формування високопрофесійних науково-дослідницьких колективів, здатних створювати новий продукт у сферах діяльності підприємства;
стимулювання ініціативності працівників фірми у продукуванні нових ідей;
відбір перспективних ідей і концентрація зусиль на доведенні їх до стадії комерціалізації.
Наступальний тип інноваційної політики властивий зазвичай потужним фірмам з власними дослідними лабораторіями, відділами, що постійно працюють над створенням нових продуктів у відповідній галузі, або компаніям, що спроможні виділити значні кошти на придбання права на випуск нового продукту в іншої фірми. Завдяки своїм великим фінансовим можливостям вони можуть швидко розгорнути масове виробництво нового продукту, завоювати значну частку ринку. Головними завданням інноваційної політики наступального типу є:
моніторинг споживчого ринку з метою своєчасного виявлення нових запитів споживачів та нових ринкових сегментів;
моніторинг ринку інновацій для оперативного залучення тих із них, що можуть бути вигідними для фірми зараз і у майбутньому; підтримка діяльності власних спеціалізованих науково-дослідницьких підрозділів;
стимулювання ініціативності працівників фірми у продукуванні нових ідей, організація внутріфірмового підприємництва; оцінювання перспективності нових ідей і їх конструктивне розроблення та упровадження;
внесення змін у внутрішнє середовище фірми, необхідних для швидкого упровадження новацій.
Стратегія стабільності полягає у підтриманні існуючих розмірів підприємства і напрямів його ділової активності. Як правило, її дотримуються фірми, що виготовляють продукцію із тривалим стабільним попитом. У цьому разі інноваційна політика має забезпечувати умови для підвищення конкурентоспроможності даної продукції з метою утримання позицій і частки на ринку. Такої стратегії дотримуються, зокрема, провідні вітчизняні підприємства, що працюють у галузі харчової промисловості – компанії «Світоч», «Крафт Фудс Україна», «Оболонь», «Чумак» та ін. Тривалий життєвий цикл продукції таких фірм дає змогу їм не лише вдосконалювати поточну діяльність, а й накопичувати кошти для поступового переходу від випуску одного виду продукту до іншого. Тому таку інноваційну політику називають еволюційною. Еволюційний тип інноваційної політики формує умови для досконаліших рішень поточної діяльності підприємства: технології виготовлення продукції, її модифікації в межах базової конструкції, розширення ринкової ніші, вдосконалення маркетингових інструментів тощо. Це дає змогу фірмі протягом тривалого часу утримувати стійкі позиції на ринку, вносячи поліпшувальні зміни у технологію, дизайн продукту або способи стимулювання його збуту. Головним завданням такої політики є створення атмосфери креативності, заохочення ініціативності усіх працівників фірми (в тому числі і робітників) у вдосконаленні своєї роботи, підвищенні її якості, продуктивності та результативності.
Захисна стратегія спрямована на утримання позицій фірми на ринку і попередження банкрутства. Опирається, як правило, на інноваційну політику еволюційного типу, однак інноваційний пошук (через обмежені фінансові ресурси) зосереджується на заходах, що дають змогу скорочувати витрати на випуск продукції з метою зниження її ціни і збереження конкурентоспроможності. Це не тільки заходи щодо зменшення виробничих витрат, а й проекти реструктуризації, спрямовані на підвищення ефективності управлінської діяльності, проекти реорганізації роботи допоміжних та обслуговуючих підрозділів тощо. Крім того, інноваційна діяльність спрямовується на відшукування споріднених видів бізнесу, перехід до яких не потребує значних коштів, водночас даючи змогу фірмі ще певний час протриматись на ринку.
Залежно від кон'юнктури ринку і стійкості фінансового становища підприємства в межах захисних стратегій відокремлюють:
стратегію скорочення витрат;
стратегію «ліквідації зайвого» (підрозділів чи видів діяльності, які перестали бути рентабельними);
стратегію диверсифікації (переорієнтації ділової активності на інший, вигідніший вид діяльності).
Реалізація будь-якої базової стратегії підприємства повинна неодмінно включати елементи інноваційності, хоча масштаби і напрями інноваційної діяльності будуть різними. Загалом інноваційна політика будь-якої організації передбачає:
розгляд інновації як явища сфери попиту, спрямування інноваційної діяльності на прогнозування змін у попиті (інноваційне прогнозування) і наступного інноваційного проектування товарів, що відповідають вимогам і бажанням споживачів;
сприйнятливість організації до інновацій; ставлення до інновацій як до можливості здобути конкурентні переваги;
створення спеціального структурного підрозділу для планування інноваційної діяльності, організування і реалізації інноваційних проектів, стимулювання працівників до активної роботи у сфері інноваційного проектування;
систематичне оцінювання ефективності інноваційної діяльності.
Отже, з огляду на окреслені стратегічні цілі та завдання інноваційна політика організації має формувати пріоритети інноваційного пошуку і створювати мотиваційний механізм для підвищення сприйнятливості організації до інновацій.
3.1.2. Принципи формування інноваційної політики і стратегії підприємства
Формування інноваційної політики слід здійснювати на основі певних принципів, які мають відображати загальний, системний підхід до управління інноваційними процесами на підприємстві, окреслювати межі інноваційної діяльності.
Принципи формування інноваційної політики – це норми, правила поведінки організації, що встановлюють взаємозв'язок між розвитком підприємства і напрямами його інноваційної діяльності.
Інноваційна політика має забезпечувати реалізацію стратегічних цілей підприємства з врахуванням його наявних і потенційних ресурсних можливостей та з огляду на ринкову ситуацію. Тут важливо аналізувати ті тенденції, небезпеки, можливості, а також окремі надзвичайні ситуації, які здатні змінити позиції підприємства у конкурентній боротьбі. Крім того, інноваційна політика має враховувати регулятивні механізми економічного середовища і вибудовуватись так, щоб забезпечити розроблення підприємницьких ідей для досягнення цілей фірми і створення механізмів їх реалізації. Щоб вирішити ці завдання вона повинна:
носити стратегічний характер;
бути нерозривно пов'язаною з ринковою ситуацією;
враховувати ресурсні і технологічні можливості підприємства;
ґрунтуватись на системному і цілеспрямованому підході до її формування;
забезпечувати неперервність і комплексність інноваційної діяльності підприємства, охоплення нею всіх внутрішніх елементів;
забезпечувати нерозривність інноваційної політики і сучасних досягнень НТП.
З огляду на ці вимоги формування інноваційної політики слід здійснювати на основі таких принципів: переважання стратегічної спрямованості, орієнтація на потреби ринку, цілеспрямованість, комплексність, планомірність, інформаційна забезпеченість.
Переважання стратегічної спрямованості. Інноваційна політика має формувати умови для створення і збереженяня тривалих конкурентних переваг підприємства. А це вимагає прогнозування розвитку ринкової ситуації у довгостроковому періоді. Тому інноваційну діяльність слід планувати в межах обраної стратегії, а реалізація інновацій повинна забезпечувати досягнення стратегічних цілей. Тип загальної стратегії визначає напрям інноваційного пошуку та зміст інноваційної діяльності, впливає на вибір форм її організації.
Розроблення стратегії як довгострокової моделі розвитку підприємства спирається на його внутрішній потенціал і здійснюється з урахуванням обмежень зовнішнього середовища та тенденції їх зміни у прогнозованому майбутньому.
Орієнтація на потреби ринку. Розроблення і впровадження інновацій буде доцільним за умови, що вони внесуть у товар чи послугу (прямо чи опосередковано, в даний момент чи у перспективі) те, що вигідно відрізнятиме його від аналогічних товарів конкурентів, тобто створять йому конкурентні переваги. Для цього необхідно ретельно досліджувати ринок та його наявні і приховані потреби. Наприклад, швидке поширення стільникового зв'язку і швидкі темпи зростання компаній, що працюють на цьому ринку, зумовлені потребою великої кількості представників ділових кіл бути постійно у курсі справ своєї фірми, приймати негайні рішення у відповідь на зміну ринкових вимог. Розширення переліку функцій стільникових апаратів теж відбувається у відповідь на потреби бізнесу.
Однак приваблива, на перший погляд, інновація може виявитися передчасною або й зовсім непотрібною з огляду на потреби ринку. Тому важливо вміти своєчасно відмовитися від спроб реалізації такої новинки, уникаючи непотрібних витрат, пов'язаних з її подальшим удосконаленням і просуванням.
Цілеспрямованість. Будь-які інноваційні зміни на підприємстві слід здійснювати з певною метою. Мету визначає вище керівництво як бажану модель стану підприємства у майбутньому, можливість досягнення якої оцінюється з урахуванням різних внутрішніх чинників (особистих якостей працівників підприємства, рівня професіоналізму, співвідношення мотивів і стимулів тощо) і чинників зовнішнього середовища, що встановлює ресурсні та інституційні обмеження, за яких можливе досягнення цілі, або вказує засоби її досягнення. Отже, чітке визначення цілей інноваційної діяльності дає змогу вибрати засоби їх здійснення, контролювати процес реалізації інновацій через розроблення ієрархії цілей для структурних одиниць підприємства, задіяних у процесі реалізації інновації, і визначення ступеня досягнення ними поставлених цілей. Залежно від трудомісткості робіт структурні одиниці можуть бути більшими чи меншими частинами організації, елементами мікроструктури (робочі місця чи посади), мезоструктури (структурні підрозділи, дільниці, цехи, відділи), макроструктури (самостійні підрозділи організації, наприклад підприємства, що входять до складу концерну).
Побудова ієрархічного «дерева цілей» дає змогу не лише чітко уявити контури і основні завдання фірми в реалізації інновацій, а й допомагає узгодити діяльність її підрозділів у розв'язанні будь-якої проблеми, обумовленої непередбаченими обставинами і пов'язаної з перебігом інноваційної діяльності у часі.
Принцип комплексності вказує на необхідність залучення у процес розроблення інновацій усіх внутрішніх елементів підприємства. Це пов'язано з функціонуванням підприємства як інтегрованого механізму, зміна однієї частини якого обов'язково спричинить зміни в одному чи декількох інших елементах, причому не завжди у бажаному напрямі. Так, впровадження нової технології супроводжується зростанням вимог до компетенції працівників, що її обслуговуватимуть. Виникає потреба у фахівцях з новим комплексом знань, що спричиняє зміну структури персоналу і повноважень окремих працівників. Це може негативно вплинути на поведінку працівників, вони чинитимуть опір нововведенням, психологічний клімат погіршиться, продуктивність праці знизиться. Отже, необхідно передбачати заходи щодо збалансування нових відносин між елементами організації, структурними підрозділами, окремими працівниками тощо. Тому, керуючись принципом комплексності, керівники підприємства повинні розглядати конкретні інновації не як проблему окремого підрозділу, а як процес, що певною мірою стосується всіх служб підприємства. Для цього потрібно контролювати інноваційний процес на усіх його стадіях, до яких залучаються різні структурні одиниці фірми. Необхідним елементом такого контролю є відповідні координаційні та інтеграційні ланки, до яких надходить уся необхідна інформація і які наділені правом коригувати інноваційний процес, як того вимагають обставини, і повідомляти про внесені корективи всіх, кого вони стосуються. Комплексність у роботі з інноваціями дає змогу реалізувати єдину інноваційну політику і зберігати рівновагу внутрішніх елементів підприємства. Дотримання цього принципу забезпечується складанням бюджету ресурсів, виділених на інноваційну діяльність за всіма її напрямами та на всіх ієрархічних рівнях.
Планомірність. Комплексність при плануванні інновацій передбачає систему координації всіх планів підприємства, незалежно від їх функціональної належності та цільової спрямованості, рівня розроблення та застосування. Планування інновації має відбуватися з урахуванням цільових завдань різних інновацій, відмінностей у стадіях створення та впровадження інновацій, відмінностей залучення у ці процеси різних служб підприємства і ресурсів.
У процесі планування інноваційної діяльності визначаються терміни реалізації інновацій, виконавці, послідовність дій, необхідні ресурси; прогнозуються можливі корективи процесу; узгоджується реалізація інноваційних заходів із поточним планом діяльності підприємства. Планування неодмінно включає оцінку ефективності впровадження інновації, що сприяє коригуванню та оптимізації інноваційних заходів.
Дотримання принципу планомірності дає змогу координувати роботу всього підприємства у період створення інновацій, підготовки до їх впровадження, реалізації та згортання. Інноваційні плани допомагають чітко організувати процес стимулювання тих працівників, чий внесок у реалізацію інновацій був найвагомішим.
Цей принцип передбачає також неперервність інноваційних процесів. Процес формування інноваційної політики не може бути дискретним, він є циклічним і включає стадії та процедури з прямими та зворотними зв'язками, які використовують для уточнення поточних планових завдань, з одного боку, та оперативного реагування на зміни зовнішнього середовища і внутрішніх цільових установок вищого менеджменту – з іншого.
Інформаційна забезпеченість передбачає формування інноваційної політики з врахуванням сучасних досягнень НТП і тенденцій розвитку науки і техніки у відповідній галузі. Тому керівництво підприємства має надати службам НДДКР вільний доступ до джерел науково-технічної інформації з метою забезпечення їх нормативно-технічною, конструкторською документацією, патентними описами, власними розробками, ноу-хау з організації виробництва тощо у тих сферах діяльності, якими займається підприємство. Це особливо важливо для підприємств, які мають необхідний потенціал для створення інновацій власними силами, але для того, щоб не «винаходити колесо», повинні використовувати напрацьоване іншими і орієнтуватися на світові технологічні стандарти.
Формування інноваційної політики за наведеними принципами відповідає вимогам ринку, розвиває потенційні можливості підприємства, підвищує його конкурентоспроможність у довгостроковому періоді, забезпечує оптимальний розвиток усіх складових бізнесу.
3.1.3. Складові інноваційної політики підприємства
Складовими інноваційної політики вважають: маркетингову політику; політику в галузі науково-дослідницьких і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР); політику структурних змін; технічну політику; інвестиційну політику.
Маркетингова політика має на меті формування тактики і стратегії поведінки підприємства на ринку і націлена на вирішення таких завдань: визначення процедур і періодичності маркетингових досліджень; розроблення товарної, цінової, збутової, комунікаційної, сервісної політики і створення механізмів їх реалізації; аналіз ефективності здійснюваної політики. Проведення маркетингових досліджень дає змогу вивчити структуру товарного ринку і прийняти рішення щодо форм і методів розвитку конкурентного середовища на ньому. Результатом буде вирішення головного завдання підприємницької діяльності – забезпечення виготовлення підприємством потрібної споживачам продукції, яка знайде позитивний відгук і сформує попит у максимально можливої їх кількості за умови економічно обґрунтованих цін.
Завданнями політики в галузі НДДКР є: визначення наукового потенціалу підприємства; розроблення науково-технічної політики з врахуванням результатів маркетингових досліджень; формування технологічної політики; створення механізмів реалізації науково-технічної і технологічної політики і оцінювання її результатів.
Політика структурних змін зорієнтована на вивчення внутрішнього середовища та організаційної форми підприємства, формування адекватної інноваційним завданням організаційної структури і культури підприємництва. Організаційна структура і культура підприємництва тісно взаємопов'язані і формують структуру відносин між працівниками підприємства. Цим елементам належить вирішальна роль на стадії розроблення механізму впровадження новацій і безпосередньо на стадії впровадження. Отже, необхідно дослідити рівень розвитку культури підприємництва та відповідність організаційної структури цілям і завданням підприємства; розробити рекомендації щодо формування їх відповідного стану для здійснення інноваційної політики; передбачити механізм реалізації таких перетворень; сформувати політику розвитку персоналу; розробити методику оцінювання ефективності культури підприємництва та організаційної структури щодо реалізації завдань інноваційного розвитку.
Технічна політика визначає можливості впровадження новацій. Завданнями технічної політики є вивчення можливостей виробництва і вимог до нього та, за необхідності, усунення виявлених невідповідностей; розроблення напрямів технічного переозброєння (оновлення) основних засобів підприємства; створення механізму реалізації заходів, спрямованих на вдосконалення техніко-технологічного стану підприємства; аналіз та оцінювання ефективності здійснюваної технічної політики.
Інвестиційна політика охоплює всі фінансово-економічні аспекти функціонування підприємства, що забезпечують реалізацію інноваційної політики. Вона націлена на управління грошовими потоками на підприємстві з метою накопичення коштів, необхідних для реалізації інноваційних проектів.
Елементи інноваційної політики перебувають у постійній обопільній взаємодії. Кожен із них може ініціювати певні інновації, спрямовані на вирішення проблем у певній функціональній сфері. Так, виважена маркетингова політика дає змогу оперативно реагувати на зміну вимог споживачів, науково-технічна – на технологічні зрушення, що потребують радикальної зміни техніко-технологічної бази, технічна – дає змогу виявити можливості наявної техніки щодо диверсифікації виробництва чи збільшення виробничої потужності тощо. Висока культура підприємництва розвиває творчий потенціал персоналу, активізує його дії щодо нововведень на робочих місцях, мотивує до участі у розробленні масштабних інноваційних проектів.
Послідовність формування і реалізації інноваційної політики підприємства подано на рис. 3.1.
Рис. 3.1. Послідовність формування і реалізації інноваційної політики підприємства
Отже, створення і упровадження інновацій є процесом, до якого залучають усі внутрішні елементи підприємства, усі структурні одиниці, їх постійна взаємодія дає змогу реалізувати інноваційні рішення у заплановані терміни і в межах виділених ресурсів, внести своєчасні корективи у перебіг інноваційної діяльності з метою виявлення оптимального способу реалізації інновацій з врахуванням змін, що стались у зовнішньому середовищі.
Потреба у взаємодії функціональних служб підприємства, відповідальних за реалізацію складових інноваційної політики, змінюється залежно від стадії життєвого циклу інновації.
На стадії зародження інновації, як правило, ініціюють взаємодію служб, що відповідають за НДДКР та маркетингову політику. Перша – з точки зору досягнень науки і техніки, друга – з погляду ринкових потреб. На цій стадії здійснюють маркетингові дослідження і збір інформації науково-технічного характеру. Одночасно відбувається взаємодія цих служб із фінансовою службою з метою визначення можливості залучення необхідних інвестицій. Рішення про початок фінансування приймають, виходячи із бюджету підприємства та ринкової привабливості інновації.
Стадія освоєння інновації характеризується взаємодією відділу НДДКР з маркетинговою службою з метою продажу пробних партій нового товару, формування маркетингової політики та внесення в неї коректив відповідно до зворотних сигналів ринку. Взаємодія зі службами, що відповідають за технічну політику, полягає у визначенні виробничих можливостей підприємства, плануванні заходів з технічного переозброєння для налагодження виробництва новинки. Кадрова політика має бути націлена на формування кваліфікованого складу працівників, що виготовлятимуть новий продукт, на створення атмосфери взаємодопомоги, єдності з метою подолання труднощів, що виникатимуть у процесі освоєння. Фінансова політика повинна бути спрямована на дотримання бюджету впровадження нового продукту, а якщо пробний маркетинг показав необхідність доопрацювання новинки – на визначення гранично допустимих додаткових витрат на розроблення або ж згортання фінансування (за умови, що ринок не виявив інтересу до новинки).
На стадії дифузії відділ маркетингу ініціює розширення асортименту продукції, що виконуватиметься відділами, які відповідають за НДДКР і технічну політику. Можливості розширення асортименту визначаються як творчими здібностями працівників НДДКР, так і характеристиками обладнання, його гнучкістю, здатністю до переналагодження. Фінансова політика полягає в оцінюванні величини отриманих від реалізації інновації доходів і порівнюванні їх із прогнозними, в ініціюванні заходів, спрямованих на зниження собівартості.
Стадія старіння передбачає прийняття рішень щодо зняття з виробництва застарілої продукції або продовження її життєвого циклу шляхом модифікації. З метою визначення можливостей модифікації товару, термінів цих робіт та обсягів їх фінансування мають взаємодіяти служби маркетингу, НДДКР, фінансові, технічні. Якщо ж приймається рішення щодо зняття товару з виробництва, то кадрові служби мають визначитися із політикою щодо персоналу (можливостей перекваліфікації, працевлаштування тощо).
Отже, інноваційна політика – це симбіоз цілей розвитку і маркетингової діяльності, досліджень і досягнень у науковій та виробничій сферах, управлінських рішень щодо їх впровадження з урахуванням ресурсних обмежень і можливостей підприємства. Завдяки їх оптимальній взаємодії створюються умови для обґрунтованого прийняття та оперативної реалізації ефективних інноваційних рішень на тих сегментах ринку, де працює підприємство. Усі складові інноваційної політики підпорядковуються стратегічним цілям і завданням підприємства. Вона формує його інноваційний потенціал, закладаючи основи для вибору інноваційної стратегії.
3.1.4. Інноваційний потенціал: поняття й особливості функціонування
Центральною проблемою стійкого соціально-економічного розвитку України є формування й ефективне використання інноваційного потенціалу суб'єктами господарювання. Він має важливе значення для успішного рішення таких завдань, як: подолання технологічного відставання, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних галузей, підприємств і продукції, що випускається ними; входження української економіки у світове господарство; забезпечення екологічної безпеки й рівня життєдіяльності населення й інших.
Поняття «потенціал» у перекладі з латинського означає силу, можливість. Запозичене з фізики, де воно означає кількість енергії, накопиченої системою, це поняття в ході методологічних і теоретичних досліджень одержало розвиток наприкінці ХХ століття й уживається у всіх областях знань. У широкому змісті потенціал представляється засобами, джерелами, різноманітними ресурсами, які є в наявності й можуть бути використані для досягнення певної мети, і в цей час розглядається як самостійна економічна категорія. Однак, якщо маркетингова, виробнича й комерційна складові потенціалу організації досліджені досить глибоко, то інноваційна складова (інноваційний потенціал) у теоретичному й методологічному плані вивчені недостатньо. Актуальними є питання його складу, структури, взаємозв'язку з іншими видами потенціалів, місця й ролі в системі суспільного виробництва й інші. Узагальнюючи результати дослідженнь змісту інноваційного потенціалу, можна констатувати, що в різних джерелах він представляється як:
сукупність факторів виробництва;
сукупність різноманітних ресурсів;
частина виробничого потенціалу підприємства, галузі, регіону, економіки країни;
здатність робити наукомістку продукцію й т.д.
Наявність і якісні характеристики факторів навколишнього середовища впливають на формування інноваційного потенціалу системи. Залучення факторів у процес суспільного виробництва (тобто в економічний оборот) трансформує їх у ресурси - потенційні й реальні продуктивні сили.
В умовах товарного виробництва суспільно-необхідна праця, втілена в ресурсі, служить вимірником його вартості. Необхідно відзначити, що в практичній діяльності досить часто зустрічається змішання понять «вартість ресурсу» і «оцінка ресурсу».
Вартість придбаних ресурсів є основою визначення величини ресурсного капіталу, тобто витрат, що зменшують розмір одержуваних вигід (доходу) від його використання. Капіталізація ресурсів переводить їх з потенційного стану в реальний, виробничо-економічний.
Під економічною оцінкою будь-якого ресурсу варто розуміти грошове вираження його господарської цінності, тобто здатності приносити вигоду (дохід, прибуток). Економічна оцінка ресурсів є основою визначення ресурсних потенціалів. Тому потенціал ресурсів (ресурсний потенціал системи) - це сукупність наявних у розпорядженні господарюючого суб'єкта ресурсів як використовуваних, так і не використовуваних для задоволення його поточних і майбутніх потреб. Основною ознакою виділення видів інноваційних ресурсних потенціалів є їхня роль у здійсненні інноваційного процесу. До них відносяться наступні.
Інформаційні ресурси інноваційної системи - це сукупність (база) натуральних і вартісних характеристик стану зовнішнього конкурентного середовища, про досягнення в сфері науки, техніки й технологій, наявність ресурсних і процессных потенціалів системи й іншої інформації, необхідної для прийняття ефективних інноваційних рішень на кожній стадії процесу створення й використання інноваційних продуктів і продукції, включаючи інтелектуальну власність.
Інтелектуальні кадрові ресурси - чисельність і рівень професійної підготовки кадрів, що визначають їхню здатність створювати, впроваджувати, виробляти, комерціалізувати і використовувати інноваційні ідеї, продукти й продукцію.
Матеріальні ресурси - наявність наукового й експериментального устаткування й матеріалів, необхідних для проведення фундаментальних, пошукових досліджень і НДДКР по створенню інноваційної продукції.
Фінансова складова інноваційного потенціалу системи - це її можливості грошового забезпечення стадій і етапів інноваційного процесу. Вони необхідні для фінансування інноваційних програм і проектів, створення нової науково-технологічної бази, розвитку кадрового потенціалу, розширення сфери комерціалізації інноваційної продукції і її обслуговування.
Ресурси представляють матеріально-вартісні й нематеріальні елементи (патенти, ліцензії, програмне забезпечення, результати експериментів і т.п.) інноваційного потенціалу системи й повинні перебуває в певних комбінаціях і пропорціях, що відповідають змісту стадії, яка обслуговується ними, етапу інноваційного процесу й життєвого циклу продукції.
Однак поняття «інноваційний потенціал» не можна зводити тільки до сукупності ресурсних потенціалів уже тому, що в різних умовах (природних, економічних, соціальних і інших), при різних формах і методах їх використання досягаються різні ефекти.
Реалізація потенціалів інноваційних ресурсів багато в чому залежить від способу їхнього залучення в господарський оборот, тобто від застосовуваних форм і методів організації виробничих, соціально - економічних відносин. Останні також є об'єктами інноваційної діяльності, повинні піддаватися інноваційним перетворенням, інакше потенціали інноваційних ресурсів (тобто продуктивних сил) не можуть бути ефективно використані. При цьому одержувані проміжні й кінцеві результати інноваційної діяльності можуть розглядатися як інноваційні ресурси (товару) для їхніх споживачів. Це визначає послідовність їхніх інноваційних перетворень і види процесних потенціалів господарюючих суб'єктів.
Так, на стадії стратегічного маркетингу його процесний потенціал представляється як можливість аналізувати й прогнозувати зміни попиту й споживчих характеристик нової продукції, що випускається, виявляти можливі напрямки стратегії інноваційного розвитку підприємства.
На стадії фундаментальних і пошукових досліджень науковий потенціал визначається здатностями одержувати (створювати й здобувати) нові знання й (або) нові комбінації відомих знань про можливі засоби й способи задоволення суспільних потреб.
Науково-технічний потенціал НДДКР - здатність застосовувати нові знання й (або) комбінації відомих знань про закони розвитку матеріального світу, соціального середовища й представляти їх у вигляді варіантів нових знарядь, предметів праці, технологій, методів керування й інших інноваційних продуктів (нововведень).
На етапі дослідного виробництва потенціал його інноваційної складової характеризується технологічними можливостями виготовлення й експериментального відпрацьовування варіантів базової моделі майбутньої інноваційної продукції.
Інноваційна складова виробничого потенціалу відображає можливості виробничої бази підприємства адаптуватися й віробляти інноваційну продукцію.
Ринкова складова інноваційного потенціалу підприємства - це можливості формувати сприйнятливість існуючих ринків до інноваційної продукції й (або) створювати новий ринок.
Процесно-ресурсний підхід до визначення інноваційного потенціалу системи дозволяє представити його як структуровану по стадіях і етапам інноваційного процесу сукупність потенціалів ресурсів і процесів, здатну робити інноваційну продукцію, що задовольняє суспільні потреби без завдання збитків навколишньому середовищу. Саме такий підхід дозволяє представити інноваційний потенціал за допомогою натурально-вартісних і трудових показників, одержати узагальнену оцінку його стану й установити кількісні взаємозв'язки між його окремими видами із проміжними й кінцевими результатами інноваційної діяльності в часі.
Таким чином, потенціал будь-якого процесу необхідно розглядати як самостійний системний елемент, що володіє кількісними і якісними характеристиками. Його основними кількісними характеристиками є обсяг споживаних ресурсів, що переробляються, і вироблених кінцевих результатів, а якісними - відношення кінцевих результатів до обсягу спожитих ресурсів за певний інтервал часу. Чим вище потенціал інноваційного процесу або його окремої стадії, тим більш ефективно використовуються потенціали ресурсів, що його забезпечують.
Для реалізації інноваційного потенціалу, тобто створення інноваційних товарів, що задовольняють суспільні потреби, необхідно, щоб кожна наступна стадія інноваційного процесу й життєвого циклу мала сприйнятливість до результатів попередньої стадії (етапу).
Залежно від рівня досягнення можливого кінцевого результату: якості, номенклатури, обсягу реалізації інноваційних продуктів і продукції, інноваційний потенціал системи може представлятися як:
абсолютний потенціал, при якому досягається повне використання наявних потенціалів ресурсів для здійснення інноваційної мети;
реально можливий, ринковий потенціал, при якому обсяг споживання ресурсних потенціалів визначається ринковим попитом на нововведення й інновації;
ефективний потенціал, коли дохід від реалізації інновацій (внутрішніх і зовнішніх) забезпечує прибуток;
оптимальний потенціал, при якому забезпечується необхідна (звичайно максимальна) норма прибутку на інвестиції в інновації.
Потенціал господарюючого суб'єкта - це сукупність репродуктивного (виробничих і комерційного) і інноваційного потенціалів. Репродуктивний можна охарактеризувати за допомогою показників використання виробничої потужності, обсягів реалізованої продукції, чистого прибутку й ін.
Інноваційний потенціал визначається наявністю й структурою його ресурсних і процесних потенціалів, портфелів нововведень і інновацій, що формуються у відповідності зі стратегією розвитку суб'єкта, питомою вагою інноваційної складової в результатах виробничо-господарської діяльності. При цьому наявні потенційні можливості створення нововведень і інновацій не обов'язково повинні відповідати реальним потребам виробництва й ринку, тобто основному напрямку репродуктивної діяльності.
Готовність організації до змін передбачає детальне оцінювання інноваційного потенціалу з використанням схеми « ресурси-функції-проекти». Цю схему використовують ще й на стадії обґрунтування інноваційного проекту. Вона охоплює:
опис проблеми розвитку підприємства й визначення завдання, що входити в програму розв'язання проблеми;
опис середовища розв'язання проблеми (стан внутрішнього середовища, чинники зовнішнього середовища, що впливають на інноваційну діяльність);
оцінювання ресурсного потенціалу щодо визначеного інноваційного завдання (забезпечення проекту необхідними для його реалізації ресурсами);
оцінювання здатності персоналу досягати визначених результатів діяльності (кадрове забезпечення управлінських функцій);
оцінювання рівня забезпечення проекту необхідними для його реалізації функціями (функціональне забезпечення проекту);
визначення інтегральної оцінки потенціалу організації, її готовності вирішити інноваційне завдання;
визначення основних заходів, необхідних для досягнення певного потенціалу щодо реалізації інноваційного проекту.
Ще одним способом оцінювання інноваційного потенціалу організації є SWOT-Аналіз, який дає змогу не просто оцінити здатність організації реалізовувати інновації, а й визначити, яким чином впливає на цю здатність інноваційний клімат зовнішнього середовища. Стандартна методика SWOT-Аналізу осмислюється з погляду інноваційних можливостей, які може надати середовище господарювання та потенціал самої організації. У процесі аналізу фіксують:
сильні сторони потенціалу фірми, які забезпечать їй використання можливостей, що з'явилися в зовнішньому середовищі; це допомагає визначити відповідну стратегію їх використання;
слабкі сторони потенціалу фірми, які позбавляють її шансу використати нові можливості або створюють загрозу для її існування.
Завдяки високому інноваційному потенціалу організація може оперативно реагувати на зміни зовнішнього середовища, вести інноваційний пошук і здійснювати організаційні зміни.
Реальний рівень інноваційної активності господарюючого суб'єкта відбиває його сприйнятливість до власних нововведень, інновацій, що здобуваються зі сторони, а також пропозицію й реалізацію власних інноваційних продуктів на відповідних ринках.
У першому наближенні стан і динаміку інноваційної активності суб'єкта можна оцінити за допомогою наступних показників:
а) абсолютних: обсяг інвестицій у створення (придбання) інновацій; дохід від інноваційної діяльності;
б) відносних: питома вага інвестицій в інноваційну діяльність у загальному обсязі інвестицій; питома вага доходу від результатів інноваційної діяльності в загальному доході;
в) ефективності: відношення доходу (прибутку) від інноваційної діяльності до витрат на її здійснення.
Циклічність інноваційної активності на різних стадіях життєвого циклу господарюючого суб'єкта залежить від кон'юнктури й особливості функціонування ринків інноваційних ресурсів і продукції, розвиненості економіки, її інфраструктури, від природи об'єкта інноваційної діяльності й багатьох інших факторів.
Дослідження динаміки змін складових ресурсних, процессных потенціалів, проміжних і кінцевих результатів інноваційної діяльності як у цілому, так і по стадіях життєвого циклу, дозволить виявити тенденції розвитку інноваційного й соціально-економічного потенціалу суб'єкта.
Наявність інноваційних потенціалів мікро-, мезо- і макрорівнів дозволяє представити їхню сукупність у вигляді деякої системи, на чолі якої перебуває інноваційний потенціал країни.
Між потенціалами суб'єктів різного рівня господарювання є певна залежність. Так, інноваційна складова (потенціал) соціально-економічного розвитку регіональних господарських комплексів у значній мірі залежить від наявності й ступеня використання ресурсних і інноваційних потенціалів первинних суб'єктів економічної діяльності, розташованих на їхній території.
Інноваційний потенціал національної економіки інтегрує потенціали її галузей і регіонів, визначає положення держави у світовому економічному просторі.
Однак потенціал суб'єкта більш високого рівня не є простою сукупністю інноваційних потенціалів суб'єктів більш низького рівня господарювання. Це пояснюється як розходженням їхніх цілей, завдань, стратегій розвитку, господарської спеціалізації, так і темпами розвитку природного потенціалу, розташованого на території суб'єктів господарювання, їх інноваційних і економічних потенціалів у часі. Рівні інноваційних перетворень господарюючих суб'єктів різні, залежать від їхньої здатності створювати оптимальне сполучення ресурсних і процессных потенціалів, їх ефективно використовувати у відповідності зі стратегічною метою й від цілого ряду інших об'єктивних і суб'єктивних факторів: державної науково-технічної, інноваційної, кредитно-фінансової, амортизаційної, податкової й інвестиційної політики, господарської кон'юнктури, конкуренції товаровиробників, фінансових і інших можливостей системи. У міру зміцнення фінансового потенціалу суб'єкта створюються умови для його переходу від репродуктивної, виробничо-комерційної діяльності до інноваційного етапу розвитку. Важливо, щоб цикли нагромадження інноваційного потенціалу й умов його реалізації не відставали від циклів відновлення ринкового попиту на нову продукцію. Тому що швидкість інноваційних змін структурних елементів господарюючих суб'єктів різна, то виникає розходження між якісними й кількісними характеристиками кінцевих результатів їхньої діяльності (товарів, робіт, послуг) - формується основа конкурентних відносин як рушійної сили економічного й соціального розвитку.
Слід зазначити, що багато регіональних і інших програм інноваційного характеру потерпіли фіаско з двох основних причинах: відсутність глибокого аналізу (як діагностичного, так і детального) внутрішніх можливостей і, як наслідок, чіткої стратегії розвитку; прийняті програми часто являють собою економічно необґрунтований, незабезпечений ресурсами й неузгоджений у часі збірник пропозицій і побажань від підприємств і організацій. Такий методологічний підхід до розробки програм не тільки не дає очікуваного економічного й соціального результату, але й дискредитує саму ідею інноваційного розвитку.
Таким чином, в узагальненому виді інноваційний потенціал варто розглядати як структуровану сукупність елементів продуктивних сил і виробничих, соціально-економічних відносин, зформованих на основі сучасних досягнень у галузі науки й техніки, що забезпечує стійкий розвиток социо-еколого-економическої системи. Досягнення цієї генеральної стратегічної мети залежить від темпів і погодженості формування й використання інноваційних потенціалів суб'єктів всіх форм власності й рівнів господарювання.
Інноваційний потенціал повинен стати об'єктом керування й основою розробки концепцій, програм і проектів соціально-економічного розвитку підприємств, галузевих виробництв, територіальних господарських комплексів і всього суспільного виробництва. Для цього необхідно, насамперед, створити належну нормативно-законодавчу базу й інфраструктуру інноваційної діяльності.
Контрольні питання
Що таке інноваційна політика і як вона співвідноситься з інноваційною стратегією?
Які існують стратегії?
На яких принципах відбувається формування інноваційної політики?
Які складові інноваційної політики підприємства?
Яка послідовність формування і реалізації інноваційної політики підприємства?
Чи залежить взаємодія функціональних служб підприємства від стадії життєвого циклу інновації?
Що таке інноваційний потенціал та з чого від складається?
Які існують види ресурсних потенціалів?
Чи залежить зміст процесових потенціалів від стадії життєвого циклу інновації?
Які є різновиди інноваційного потенціалу в залежності від рівня досягнення кінцевого результату?
За допомогою яких показників є можливість оцінити стан і динаміку інноваційної активності підприємства?
Чи є зв'язок між потенціалами суб’єктів різного рівня господарювання?
|