ТЕМА 9. ЕФЕКТИВНІСТЬ ТА ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ
9.1. Зміст, критерії оцінки, фактори і резерви росту ефективності праці.
9.2. Сутність та значення продуктивності праці, фактори і резерви росту
9.3. Показники і методи виміру продуктивності праці
9.1. зміст, критерії оцінки, фактори і резерви росту продуктивності праці
Необхідно відрізняти поняття "ефективність" і "ефект".
Ефект - абсолютний розмір, що визначає результат якогось процесу. Під економічним ефектом розуміють результат людської праці, спрямований на виробництво матеріальних благ.
Сумірність ефекту й витрат на його досягнення - основа економічної ефективності. Отже, ефективність виражає ступінь ефекту, оскільки будь-який ефект потребує витрат.
У самому загальному вигляді ефективність (Е) можна виразити відношенням ефекту (результату - Р) до витрат (В):
Е = Р / В. (9.1)
Математично закон економії робочого часу, який відображає механізм зниження сукупних витрат на виробництво продукції або надання послуг, має такий вигляд:
 (9.2)
де Вс — сукупні витрати на виробництво продукції (надання послуг) протягом життєвого циклу товару; Вуп — затрати минулої (уречевленої) праці на виробництво і споживання товару; Вжп — затрати живої праці, тобто заробітна плата всіх працівників, що припадає на даний товар на тій чи тій стадії його життєвого циклу, плюс прибуток на цій стадії (необхідна й додаткова праця); Вмп — затрати майбутньої праці в процесі споживання (експлуатації) товару; Еск— сумарний корисний ефект (віддача) товару для споживача за нормативний строк служби.
Визначення показників є першим етапом в оцінці ефективності праці. Завершальна оцінка здійснюється на основі критерію. Критерій — це головна відмітна ознака й визначальна міра вірогідності пізнання суті ефективності, відповідно до якої здійснюється кількісна оцінка рівня цієї ефективності.
У вітчизняній економічній літературі рекомендуються методи оцінки ефективності суспільної праці за показниками національного доходу або валового продукту і чисельності працівників, зайнятих суспільною працею. Звідси ефективність суспільної праці (Еп) може дорівнювати:
 (9.3)
де НД — національний доход, тис. грн;
Ч — чисельність працівників, зайнята суспільною працею, чол.;
Пт — продуктивність суспільної праці, обчислена по чистій продукції, тис. грн/чол.;
Чм.п — чисельність працівників матеріального виробництва, чол.;
а — питома вага працівників матеріального виробництва в загальній чисельності працівників, зайнятих суспільною працею.
Під ефективністю конкретної праці в масштабі підприємств і галузей промисловості слід розуміти співвідношення результатів виробничого і соціально-економічного характеру та затрат праці, вимірюваними робочим часом при суспільно визначеній (нормальній) напруженості праці і її умовах.
Система показників ефективності праці, яку побудовано на підставі зазначених принципів, має включати:
темпи зростання продуктивності праці;
частка приросту продукції за рахунок зростання продуктивності праці;
відносне вивільнення працівників;
коефіцієнт використання корисного фонду робочого часу;
трудомісткість одиниці продукції;
зарплатомісткість одиниці продукції;
рентабельність праці.
Економічна ефективність праці може виражатися також сумою зниження матеріальних затрат на одиницю продукції, отриманої в результаті удосконалення організації праці, технології виробництва й обслуговування техніки. Економічна ефективність праці визначається не тільки шляхом зіставлення результатів праці з витратами робочого часу, а й витратами праці у вартісному вираженні.
Рівень напруженості праці регламентується і регулюється на основі застосування методології її нормування, шляхом забезпечення рівнонапруженості норм.
Норма праці на підприємстві є конкретним вираженням міри праці в конкретних виробничих умовах. Її величина може бути визначена з урахуванням сукупного впливу на виробничі результати тривалості, напруженості і продуктивності конкретної праці.
Важливим показником, що виражає рівень продуктивності конкретної праці, є трудомісткість продукції. Звичайно трудомісткість продукції вимірюється затратами робочого часу на одиницю виробітку.
Фактори - це сили, причини, зовнішні обставини, що впливають на який-небудь процес або явище.
Відокремлюють чотири групи факторів, що впливають на зростання ефективності праці:
1. Науково-технічні фактори відіграють вирішальну роль в забезпеченні конкурентоспроможності продукції й створенні матеріально- технічної бази ефективності праці, до них відносяться:
науково- технічний розвиток;
технологія, як пов'язуюча ланка між людиною й предметами, засобами що використовуються;
автоматизація як соціально орієнтований напрямок збільшення ефективності людської діяльності.
2. Організаційні фактори мають синтезуючу координаційну роль в комплексному використанні усіх факторів ефективності праці. Це:
а) взаємодія людини з предметами й засобами праці; б) взаємодія людей в процесі спільної праці; в) виконання трудових, виробничих та господарських функцій в усіх сферах діяльності; г) побудова організаційних структур; д) формування та ефективне використання трудових й матеріально- речових ресурсів.
3. Структурні фактори - це зміна виробничої програми за обсягом продукції, її складу, номенклатурі, якості, що призводить до зміни співвідношення обсягу між різними видами продукції, тобто до структурних зрушень в виробництві.
4. Соціальні фактори відображають 3 характеристики:
якісний рівень трудових кадрів;
відношення працівників до праці;
соціальні умови праці.
Резерви зростання - невикористані можливості збільшення обсягу й покращення якості продукції, умов праці за рахунок посилення творчого потенціалу в праці робітників й економічної витрати матеріально-технічних ресурсів, а також усунення всілякого роду виробничих збитків.
На відміну від факторів ефективності, що мають довгостроковий та перспективний характер, резерви мають поточний характер і можуть бути виявлені та використані там, де працюють люди, тобто безпосередньо на підприємстві.
Резерви росту ефективізації праці на підприємстві можуть розрізнятися за двома прикметами:
1. За характером використовуваних ресурсів:
а) екстенсивний;
б) інтенсивний.
2. 3а напрямками впливу (тобто за групами використовуваних ресурсів).
Резерви екстенсивного росту:
а) покращення використання фонду робочого часу;
б) залучення до обігу матеріалів, що не використовуються;
в) покращення використання обладнання й інший технічних засобів в часі;
г) освоєння ресурсів, що не використовуються підприємством;
д) залучення фінансових засобів (кредитування).
Резерви інтенсивного росту:
а) зниження витрат праці на одиницю продукції;
б) зниження витрат матеріалів і робочої сили;
в) покращення використання техніки за паспортною потужністю;
г) збільшення обсягу продукції з одиниці природних ресурсів, що використовуються;
д) економна витрата й вдале вкладання фінансових ресурсів.
Резерви покращення використання ресурсів за групами ресурсів, що використовуються:
а) трудові ресурси;
б) матеріальні ресурси;
в) технічні ресурси;
г) природні ресурси;
д) фінансові ресурси.
Резерви покращення екстенсивного використання ресурсів визначаються різницею між ресурсами, що має підприємство та фактично задіяними ресурсами.
Резерви покращення інтенсивності використання ресурсів визначаються різницею між можливим (розрахованим чи практично випробуваним) ступенем ефективності використання ресурсів (за рівнем витрат на одиницю результату чи іншим критерієм) і фактичним.
9.2. сутність та значення продуктивності праці, фактори і резерви росту
Економічний зміст підвищення продуктивності праці полягає в скороченні витрат робочого часу на виробництво одиниці продукції або в збільшенні кількості продукції, виробленої за одиницю часу, тобто, чим менші трудові витрати, тим вищий рівень продуктивності праці.
Продуктивність праці — це виготовлення продукції одиницею виробництва за певний період. Або це кількість затраченої праці на виготовлення одиниці продукції.
Затрачена праця на виготовлення одиниці продукції поділяється на живу та минулу працю. До живої праці відносять діяльність людей (працівників), які безпосередньо виготовляють певний продукт. Минула праця — це діяльність машин, механізмів, устаткування, на виготовлення яких була затрачена праця, але в минулому.
В економічній теорії розрізняють продуктивність індивідуальної та загальної праці. Продуктивність індивідуальної праці визначає продуктивність конкретної живої праці і вимірюється кількістю продукції, яка виробляється за одиницю чи кількістю робочого часу, яка витрачена на виготовлення продукції.
Однак для економіки в цілому важливим є показник, що характеризує ефективність загальної праці - продуктивність загальної праці. Він визначається відношенням виробленого за розрахунковий період національного валового доходу до кількості працівників, зайнятих у сфері виробництва:
 (9.4)
де ППзаг — загальна продуктивність праці;
НВД — національний валовий дохід країни;
Чм.в. — чисельність працівників, зайнятих у сфері матеріального виробництва.
Значення продуктивності праці на підприємствах виявляється у вигляді:
збільшення маси продукції, щоо виробляється у одиницю часу та без погіршення її якості;
підвищення якості продукції при незмінному її обсязі, що виробляється у одиницю часу;
скорочення витрат часу на одиницю продукції, що виробляється;
зменшення долі витрат праці у собівартості продукції;
скорочення часу виробництва та обороту товарів:
збільшення маси та норми прибутку.
Зріст продуктивності праці забезпечує підприємствам та всьому громадському виробництву розвиток та сприятливі перспективи, що, у кінцевому розрахунку, веде до підвищення рівня життя населення.
Зростання суспільної продуктивності праці може проявлятися в формах:
а) скорочення витрат праці на одиницю виробляємої споживацької вартості, що виражається в економії матеріальних і трудових ресурсів;
б) ріст маси споживацьких вартостей, що виробляються в одиницю часу, що відображається не в витратах, а в результатах праці;
в) зміна співвідношення між живою й уречевленою працею з зменшенням витрат сукупної праці;
г) збільшення маси й норми додаткового продукту.
В нових умовах господарювання збільшення продуктивності праці стає єдиним джерелом економічного росту. Це виходить з того, що маса продукції, що виробляється й національного доходу збільшується в результаті дії 2-х факторів:
Збільшення продуктивності праці.
Зростання чисельності робітників, що створюють матеріальні блага.
Зовнішні фактори зміни продуктивності праці включають:
структурні зміни в економіці, суспільстві, робочій силі.
природні чинники: наявність землі, природних ресурсів, джерел енергії, сировинних ресурсів, клімат, ландшафт, природні умови;
діяльність уряду та його інфраструктура: закони, права і суспільні відносини;
якість державного економічного механізму;
розвиток науково-технічного прогресу;
рівень освіти;
зміна рівня цін та рівня інфляції;
ситуація на національному та світовому ринках;
рівень конкуренції;
рівень кооперації з іншими підприємствами тощо.
Рішення задач удосконалення виробництва здійснюється шляхом:
модернізації обладнання;
заміни морально застарілого обладнання новим більш продуктивним;
підвищення рівня механізації виробництва: механізації ручних робіт, впровадження малої механізації, комплексної механізації робіт на дільницях і у цехах;
автоматизації виробництва: установлення верстатів-автоматів, автоматизованого обладнання, використання автоматичних ліній, автоматизованих систем виробництва;
упровадження нових прогресивних технологій;
використання нових видів сировини, прогресивних матеріалів та іниіих заходів.
Комплекс матеріально-технічних факторів та їх вплив на зміну продуктивності праці можна охарактеризувати наступними показниками:
енергоозброєність праці - споживання усіх видів енергії на одного промислового робітника;
електрооснащеність праці - споживання електричної енергії на одного промислового робітника;
технічна озброєність праці - обсяг основних виробничих фондів на одного працівника;
рівень механізації та автоматизації праці - доля робітників, що зайняті механізованою та автоматизованою працею;
хімізація виробництва - застосування прогресивних матеріалів та хімічних процесів.
Організаційно-технічні фактори визначаються рівнем організації праці, виробництва та управління. До них відносяться:
удосконалення форм організації виробництва (поглиблення спеціалізації, концентрації);
удосконалення організації праці (поглиблення розвитку кооперації й поділу праці, поглиблення нормування праці, упровадження нових форм оплати й стимулювання праці тощо);
удосконалення управління виробництвом і розвиток внутрішнього економічного механізму (перебудова державних підприємств в орендні, коопераційні, акціонерні товариства, змішані);
удосконалення виробничих структур як у виробництві, так і в керівництві).
Важливішими соціально-економічними факторами є:
матеріальна та моральна зацікавленість у результатах праці як індивідуальна, так і колективна;
зміна форм власності на засоби виробництва та результати праці;
рівень кваліфікації працівників, якість їх професійної підготовки ти загальний культурно-технічний рівень.
Соціально-психологічні фактори:
а) підвищення кваліфікації й загальноосвітнього рівня робітників;
б) покращення умов праці;
в) підйом рівня життя;
г) розвиток сфери обслуговування;
д) покращення соціально-психологічного клімату в трудових колективах;
е) розвиток методів мотивації й психологічного впливу;
є) збільшення трудової й суспільної активності;
ж) раціональне використання робочого і вільного часу;
з) система ціннісних орієнтацій;
і) стиль керівництва;
к) соціально- демографічний склад;
л) рівень дисциплінованості.
Резерви підвищення продуктивності праці — це невикористані можливості економії затрат праці, які з'являються внаслідок дії тих чи інших факторів.
Резерви можна розглядати з точки зору як часу їх використання, так і сфери виникнення.
За часом використання розрізняють поточні й перспективні резерви. Поточні резерви можуть бути використані протягом місяця, кварталу або року. Перспективні резерви використовуються через рік або кілька років згідно з довгостроковими планами підприємства.
За сферами виникнення розрізняють загальнодержавні. регіональні, міжгалузеві, галузеві, внутрішньовиробничі резерви.
До загальнодержавних належать резерви, використання яких впливає на зростання продуктивності праці в економіці загалом.
Регіональні резерви пов'язані з можливостями поліпшення використання продуктивних сил даного регіону.
Міжгалузеві резерви — це можливості поліпшення міжгалузевих зв'язків, своєчасне, точне і якісне виконання договорів щодо кооперованих поставок, використання можливостей однієї галузі для підвищення продуктивності праці в іншій.
Галузеві резерви — це резерви, пов'язані з можливостями підвищення продуктивності праці в даній галузі економіки й зумовлені недостатнім використанням техніки і технології виробництва, прогресивних досягнень і передового досвіду.
Внутрішньовиробничі резерви виникають і реалізуються посередньо на підприємстві. Підрозділяються на:
резерви зниження трудомісткості продукції (резерви технічного процесу);
-
резерви поліпшення використання робочого часу, що полягають у збільшенні частки корисних затрат робочого часу протягом робочого дня, місяця, року;
-
резерви удосконалення структури кадрів.
Значення (∆Ппр) складає:
у результаті зниження трудомісткості
 (9.5)
у результаті зниження витрат робочого часу
 (9.6)
у результаті збільшення питомої ваги основних робітників
 (9.7)
Резерви продуктивності праці за рахунок змін у структурі кадрів:
Іпз = ІпІд (9.8)
Де Іпз – індекс загальної продуктивності праці;
Іп – індекс продуктивності праці основних робітників;
Ід – індекс зміни частки основних робітників у поточному періоді порівняно з базовим, що обчислюється за формулою
Ід = Дп / Дб (9.9)
Де Дп – частка основних робітників у поточному періоді;
Дб – частка основних робітників у базовому періоді.
Резерви продуктивності праці у результаті збільшення обсягів виробництва та зміни чисельності персоналу визначаються так:
∆ПП = (100* ∆Q + ∆Ч) / (100 – N) (9.10)
де ∆Q – відсоток приросту продукції підприємства, що випускається в даний період;
∆Ч – відсоток зменшення чисельності персоналу підприємства;
Зміна чисельності працівників за рахунок впровадження нової техніки та технологій, модернізації устаткування розраховують за формулою
 (9.11)
де Тм, Тн - трудомісткість виробництва відповідно на старому та новому (модернізованому) устаткуванні;
Чр— частка працівників, що зайняті на цьому устаткуванні в загальній кількості працівників у базисному періоді, %;
Чвих - вихідна (базисна) чисельність працівників підприємства.
Зміна чисельності працівників за рахунок зменшення внутрішньозмінних простоїв визначається формулою
 (9.12)
де нтр, нтб - внутрішньозмінні простої відповідно у розрахунковому та базисному періодах, %.
Зміна чисельності працівників через зміну частки покупних напівфабрикатів та кооперованих поставок визначається так:
 (9.13)
де к6,кр — частка покупних напівфабрикатів і кооперованих поставок у загальному обсязі продукції в базисному та розрахунковому періодах.
Зростання продуктивності праці працівників на підприємстві за рахунок збільшення частки кооперованих поставок продукції визначається за такою формулою:
∆ПП = (Дк1 – Дк0) / (100 – Дк1) (9.14)
де Дк0 та Дк1 — частка кооперованих поставок та валової продукції підприємства відповідно у базовому та плановому періодах, %.
Зростання продуктивності праці в результаті кращого використання фонду робочого часу розраховується таким чином:
∆ПП = (Ф1 – Ф0) / Ф0 *100 (9.15)
де Ф1, Ф0 — ефективний річний фонд часу роботи одного працівника відповідно у базовому та плановому періодах.
9.3. показники і методи виміру продуктивності праці
Як економічна категорія продуктивність праці характеризує ефективність трудових витрат відповідно до кількості створеної продукції у результаті живої праці. Продуктивність праці - це кількість продукції (робіт, послуг), яка вироблена одним працівником в одиницю часу.
Як економічний показник продуктивність праці вимірюється двома способами:
1. Прямий - кількість продукції, виробленої за одиницю часу; обернений - кількість робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції.
2. Обернений – кількість робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції.
При застосуванні прямого методу рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції (товарів, послуг), виробленої одним робітником за одиницю часу (годину, день, місяць, рік); основним показником є виробіток (В), який в загальному вигляді виражається відношенням:
В = М/Т (9.16)
де М - маса (кількість) виробленої робітником продукції (товарів, послуг);
Т - час, затрачений робітником на виробництво даної продукції (година, зміна).
Оберненим методом визначають трудомісткість продукції (t) - кількість робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції (товару, послуг) і вимірюється в нормо-годинах, людино- годинах:
t = Т / М (9.17)
Виробіток і трудомісткість - це дві взаємодоповнюючі характеристики продуктивності праці, між ними існує обернена залежність: при зниженні трудомісткості виробіток зростає.
В економічній теорії і практиці відомо два поняття продуктивності праці: продуктивність суспільної та індивідуальної праці. Продуктивність суспільної праці виражає рівень затрат робочого часу у виробництві за середньою кваліфікацією, інтенсивністю
Продуктивність індивідуальної праці в конкретному виробництві розраховується за допомогою таких показників:
1. Річний виробіток на одного працівника:
Вр = Q / Чсо або Вр = ТП / Чсо (9.18)
де Q - обсяг виробництва в натуральному вимірі;
ТП - товарна продукція в оптових цінах підприємства;
Чсо - середньооблікова чисельність персоналу;
2. Денний виробіток на одного працівника:
  (9.19)
3. Годинний виробіток на одного працівника:
 (9.20)
Між показниками годинного і річного виробітку існує взаємозв'язок:
Вр = Вг * tзм * Дроб (9.21)
де tзм - тривалість робочої зміни одного робітника, год. ;
Доб - кількість робочих днів, які припадають на одного робітника за рік.
У наведених формулах можна використовувати замість показника товарної продукції показник реалізованої продукції, а в окремих випадках - чистої продукції. При цьому продукція може вимірюватися у діючих чи у порівняльних оптових цінах підприємства.
Щодо розрахунку показників трудомісткості також існує декілька підходів:
Трудомісткість одиниці продукції:
 (9.22)
Трудомісткість однієї гривні продукції
 (9.23)
За характером і призначенням затрат праці розрізняється нормована, планова і фактична трудомісткість продукції:
нормована трудомісткість встановлюється за діючими нормами праці і видами трудомісткості;
планова складається із затрат праці з урахуванням зниження трудомісткості продукції в плановому періоді;
фактична трудомісткість враховує фактичні затрати ППП на одиницю продукції. Вона встановлюється щомісячно з урахуванням обсягу робіт і відпрацьованого часу.
У залежності від складу трудових затрат і їх ролі в процесі виробництва розрізняють наступні види трудомісткості продукції:
а) технологічна трудомісткість— включає затрати праці основних робітників;
б) трудомісткість обслуговування виробництва (tобсл.) — включає затрати праці робітників, зайнятих технічним і організаційним обслуговуванням виробництва;
в) трудомісткість управління виробництвом (tу) — включає витрати праці керівників, фахівців, службовців, охорони.
Сума технологічної трудомісткості продукції і трудомісткості обслуговування виробництва визначає рівень виробничої трудомісткості (tпр).
Повна трудомісткість продукції (tп) визначається як сума всіх її видів:
tп =tтехн+tобсл +tу (9.24)
Існує три способи вимірювання виробітку: натуральний, вартісний та трудовий.
Натуральний передбачає визначення виробітку шляхом ділення обсягу виробленої продукції в натуральних одиницях на кількість затраченого часу в нормо- годинах.
Вартісний передбачає визначення виробітку шляхом ділення обсягу виробленої продукції в грошовому вираженні на затрати часу, виражені в середньообліковій чисельності працівників або у відпрацьованій ними кількості людино-днів, людино –годин.
Трудовий передбачає визначення виробітку шляхом ділення обсягу продукції, представленої в затратах часу в нормо-годинах, на кількість працівників.
Також відокремлюють ще й умовно-натуральний метод, який ґрунтується на приведенні різних показників до одного вимірника. Наприклад, загальний обсяг морських перевезень вимірюється у приведених тонно- милях, де обсяг перевезення пасажирів у пасажиро-милях підсумовується порівняний з тонно-милями.
Найбільш універсальним способом визначення виробітку на підприємстві вважається розрахунок величини чистої продукції підприємства за рік, яка приходиться на одного середньооблікованого працівника цього підприємства.
Протягом багатьох років в економіці використовується показник співвідношення продуктивності праці і заробітної плати.
Таке співвідношення визначається у темпах зростання і темпах приросту продуктивності праці:
Ст.з. = Тз.з.п./Тз.п.п. (9.25)
Ст.п.р. = ∆Тпр.з.п. / ∆Тпр.п.п. (9.26)
де Ст.з., Ст.п.р. — співвідношення продуктивності праці і заробітної гілатп відповідно у темпах зростання і темпах приросту;
Тз.п.п., ∆Тпр.з.п. — темпи зростання і темпи приросту заробітної плати відповідно за два суміжні періоди;
Т з.п.п., ∆Тпр.п.п. - темпи зростання і темпи приросту продуктивності праці відповідно за два суміжні періоди.
Такий показник потрібен для оцінювання ефективності праці, а також для більш обґрунтованого планування й оцінювання можливої зміни цього співвідношення надалі відповідно до змін у характері виробництва і факторах підвищення його ефективності. На цей показник насамперед впливають регіональні чинники, особливо умови виробництва в районах.
|