ТЕМА 8. ОРГАНІЗАЦІЯ ПРАЦІ І ЇЇ НОРМУВАННЯ
8.1. Поняття організації праці.
8.2. Розподіл і кооперація праці на підприємстві.
8.3. Організація робочих місць та їх обслуговування.
8.4. Умови праці і фактори їх формування.
8.5. Сутність і значення нормування праці.
8.6. Робочий час. Режими праці і відпочинку.
8.1. ПОНЯТТЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРАЦІ
Організація праці – це система виробничих взаємозв'язків працівників із засобами виробництва і між собою, який створює певний порядок здійснення трудового процесу.
В організації праці виділяють наступні елементи:
- розподіл і кооперацію праці;
- нормування праці;
- організацію і обслуговування робочих місць;
- підбір і розстановку кадрів;
- покращення умов праці;
- ефективне використання робочого часу;
- планування і облік праці;
- укріплення дисципліни праці.
В вузькому понятті під організацією праці на підприємствах розуміють конкретні форми й методи з'єднання людей і техніки в процесі праці.
В широкому розумінні організація праці – це система використання живого труда, певний порядок побудови та здійснення трудового процесу, що дозволяє найбільш ефективно з'єднати техніку та людей у єдиному виробничому процесі і забезпечує підвищення продуктивності праці, охорону здоров'я працівника, його професійне та духовне зростання.
У загальному значенні під організацією праці розуміють приведення трудової діяльності у визначену систему, що характеризується внутрішньою упорядкованістю, погодженістю і спрямованістю взаємодії людей для реалізації спільної програми чи мети.
Організація праці на підприємстві – це система здійснення трудового процесу, що визначає порядок і умови поєднання та здійснення складових його часткових трудових процесів, взаємодії виконавців і їх груп із засобами праці й один з одним для досягнення поставленої предметної мети спільної діяльності і забезпечення заданого соціально-економічного ефекту.
Отже, можна виокремити три основні компоненти мети організації праці:
предметна – забезпечення заданого обсягу виробництва продукції (робіт, послуг) необхідної якості в необхідний строк;
економічна – досягнення предметної мети діяльності за максимальної економічної віддачі кожної одиниці використовуваної живої праці і сукупних витрат на виробництво;
соціальна – у загальному значенні – гуманізація праці.
У масштабах національного господарства перед удосконаленням організації праці ставляться завдання усунення економічних і соціальних втрат, забезпечення можливо більше повного використання трудових ресурсів суспільства, регулювання співвідношень чисельності зайнятих у галузях матеріального виробництва й у невиробничій сфері, перерозподілу чисельності працівників між галузями й раціональним розміщенням трудових ресурсів між регіонами країни тощо.
У межах підприємства першорядне значення для організації праці здобувають питання правильного розміщення працівників у виробництві на основі раціонального поділу праці й сполучення професій, спеціалізації й розширення зон обслуговування. Іншим завданням тут є досягнення погодженої діяльності – кооперації при здійсненні строгої кількісної пропорційності трудових витрат на взаємозалежних ділянках виробництва.
8.2. розподіл та кооперація праці на підприємстві
У
Розподіл праці у загальній формі розуміють як відокремлення (розмежування) діяльності людей у процесі спільної праці. Відокремлюють наступні види суспільного розподілу праці:
– загальний, що відбиває розподіл праці на головні її галузі (промисловість, транспорт тощо);
– частковий, що відбиває розчленування основних галузей суспільного виробництва на види та підвиди (наприклад підгалузі виробництва на морському транспорті: флот, порт);
– одиночний, що відбиває розподіл праці у середині організації.
Розподіл праці на підприємстві – це відокремлення окремих часткових трудових процесів, що здійснюються з метою скорочення виробничого циклу за рахунок одночасного виконання різних робіт, а також для підвищення ефективності виробництва в наслідок більш швидкого придбання виробничих навичок працівником за рахунок спеціалізації в операціях що виконуються.
Слід відзначити, що розподіл праці, означаючи одночасне співіснування різних видів трудової діяльності, відіграє важливу роль у розвитку організації виробництва й праці: по-перше, він є необхідною передумовою процесу виробництва й умовою підвищення продуктивності праці; по-друге, дозволяє організувати послідовну й одночасну обробку предмета праці у всіх фазах виробництва.
У той же час необхідно враховувати існування границь доцільності в процесі розподілу праці, ігнорування яких може негативно позначитися на організації й результатах виробництва. У зв'язку із цим особливо важливе значення мають наступні вимоги:
розподіл праці не повинен призводити до зниження ефективності використання робочого часу й устаткування;
він не повинен супроводжуватися знеособленістю й безвідповідальністю в організації виробництва;
розподіл праці не повинен бути надмірно дробовим, щоб не ускладнювати проектування й організацію виробничих процесів і нормування праці, а також не знижувати кваліфікацію робітників, не позбавляти праці змістовності, не робити її монотонною і стомлюючою.
Ступінь розподілу праці багато в чому залежить від конкретних умов роботи підприємства: приналежності до галузі виробництва, типу й масштабів виробництва, рівня механізації, автоматизації, обсягу випуску й специфіки виробів тощо.
Розподіл праці на підприємстві в таких основних видах:
функціональному;
технологічному;
професійному;
кваліфікаційному.
Так, функціональний розподіл праці проявляється у двох напрямках: між категоріями працівників входять до складу персоналу підприємства, і між основними й допоміжні працівниками. Перше означає виділення в складі персоналу підприємств та категорій працівників, як робітники, керівники, фахівці й службовці. Іншим напрямком функціонального поділу праці є поділ працівників на основні й допоміжні. Перші з них безпосередньо беруть участь у зміні форми й стану предметів праці, що обробляються, наприклад, робітники ливарних, механічних і складальних цехів машинобудівних підприємств, зайняті виконанням технологічних операцій по виготовленню основної продукції. Другі особистої участі в здійсненні технологи процесу не приймають, але створюють ефективної роботи основних робітників.
Технологічний розподіл праці – розчленування виробничого процесу за окремими фазами, технологічними комплексами, видами робіт та операціями. Визначальним фактором цього виду розподілу праці с технологічний процес.
Особливим видом розподілу праці є її професійний розподіл, що розвивається залежно від застосовуваних знарядь праці, предметів праці, технології виробництва.
Нарешті, поважним виглядом розподілу праці є кваліфікаційний розподіл праці залежно від складності робіт. Він має найтісніший зв'язок з підвищенням культурно – технічного рівня працівників, що веде до скорочення частки малокваліфікованої праці в народному господарстві.
Розподіл праці тісно пов'язаний з її кооперацією, яка розуміється як об'єднання людей з приводу планомірної та сумісної участі у одному або різних, але пов'язаних між собою процесах праці. Її задача – забезпечити найбільшу узгодженість дій окремих працівників або груп працівників, що виконують різні трудові функції.
Існування розділеної праці (по функціональній, професійній і кваліфікаційній ознаках) об'єктивно вимагає встановлення певних співвідношень і взаємодії між видами праці. Без цього виробництво неможливе.
Між працівниками і їхніми окремими групами, колективами повинні бути організовані взаємодія, або здійснена кооперація. Варто мати на увазі, що кооперація праці не означає лише досягнення раціональних пропорцій у витратах праці різних видів, а припускає встановлення соціально – трудових взаємин між учасниками виробництва, узгодження інтересів людей і цілей виробництва. Кооперація праці на підприємствах здійснюється в різних формах залежно від конкретних виробничих умов.
Кооперація праці може бути наступних видів:
– міжцехова – між цехами (службами) організації;
– внутріцехова – між ділянками (службами) цеху;
– внутріділянкова – між окремими виконавцями або ланками;
– внутрібригадна – між членами бригади.
На провідне місце серед колективних форм організації сучасної праці господарська практика висунула виробничі бригади, групові форми організації праці.
У загальному виді бригада являє собою групу працівників, що спільно здійснюють виробничий процес або окрему його частину й колективно відповідальних за результати своєї роботи. Для створення бригад необхідно відповідні матеріально – технічні й організаційні передумови, зв'язані або з неможливістю розподілу загальної роботи між окремими виконавцями, або з необхідністю забезпечення чіткої взаємодії між основними й допоміжними працівниками для досягнення більше високого результату в праці, або із труднощами точного визначення обов'язків і обсягу роботи окремих працівників при відсутності в них постійних робочих місць.
Відрізняють комплексні та спеціалізовані бригади.
Комплексні бригади організують із робітників різних професій для виконання комплексу технологічних різнорідних, але взаємопов'язаних робіт, що охоплюють повний цикл виробництва продукції або її закінчену частину.
Спеціалізована бригада об'єднує, як правило, робітників однієї професії, що зайняті на однорідних технологічних операціях.
Під сумісництвом професій (посад) розуміють виконання працівником поряд із своєю основною роботою, що обумовлена трудовою угодою, додаткової роботи з другої професії (посади). Сумісництво професій надає можливості раціонально використовувати робочий час, забезпечувати повне навантаження обладнання, підвищувати маневрування у використанні кадрів, забезпечувати їх взаємозаміни. В той же час воно розширює виробничий профіль робітника, сприяє зросту його кваліфікації, підвищенню змістовності праці, усуває монотонність у роботі.
В основі багатоверстатного обслуговування лежить використання часу машино – автоматичної роботи машин для виконання ручних та машино – ручних робіт на інших машинах, що обслуговуються робітником, та для переходів від однієї машини до другої.
8.3. ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОЧИХ МІСЦЬ ТА ЇХ ОБСЛУГОВУВАННЯ
Робоче місце – це зона докладання праці, визначена на підставі трудових і інших діючих норм і оснащена необхідними засобами, призначеними для трудової діяльності одного або декількох виконавців. Робоче місце як місце зайнятості людини визначає умови праці (нормальні, важкі), режими праці й відпочинку, характер праці працівника (різноманітний, монотонний і ін.).
Робочі місця прийнято класифікувати по професіях, числу виконавців (індивідуальні, колективні), ступеню спеціалізації (універсальні, спеціалізовані), рівню механізації (механізовані, автоматизовані тощо), по кількості встаткування (одноверстатні, багатоверстатні) і нарешті, робоче місце може бути стаціонарним або рухливим, перебувати під землею, на висоті тощо. Організація робочого місця – це система заходів щодо його планування, оснащенню засобами и предметами пращ, розміщенню їх у певному порядку, обслуговуванню робочого місця і його атестації.
До оснащення робочого місця належать: основне технологічне та допоміжне обладнання, технологічне оснащення, організаційне оснащення та технічна документація.
До основного технологічного обладнання відносяться верстати, машини, агрегати, автоматичні лінії, що безпосередньо діють на предмет праці і постійно знаходяться на робочому місці.
Допоміжне обладнання призначене для полегшення виконання операцій з подачі до робочого місця та безпосередньо у робочу зону предметів праці, їх підйому, встановлення, зняття та відправки з робочого місця (крани, навантажувачі тощо).
До технологічного оснащення відносяться: - стискувальні пристосування, - робочий та вимірювальний інструмент, - контрольно-вимірювальні прилади.
До складу організаційного оснащення входять: - предмети, необхідні робочому дня зручної робочої пози, а також для укладання та вберігання приладдя, інструменту, деталей, допоміжних матеріалів: - засоби освітлення, сигналізації та зв'язку; - допоміжні пристосування для догляду за обладнанням, прибирання робочого місця тощо; - предмети виробничого інтер’єру.
Планування робочого місця – це найбільш раціональне просторове розміщення матеріальних елементів виробництва – устаткування, засобів зв’язку. Технологічних й організаційних залишків й т.п., а також працівника. Робоче місце звичайно включає робочу, оперативну й допоміжну зони.
Обслуговування робочих місць здійснюється по наступних функціях:
виробничо-підготовча (комплектування предметів праці, видача виробничого завдання та технічної документації, виробничий інструктаж);
налагоджувальна;
контрольна (контроль якості продукції, вимірювального інструменту, контрольно-вимірювальної апаратури);
транспортно-складська (приймання, зберігання та видача матеріалів, деталей, інструменту, доставка до робочого місця предметів та засобів праці, вивіз із робочого місця готової продукції);
підтримки у робочому стані основного та допоміжного обладнання;
енергетична (забезпечення усіма видами енергії);
ремонтно-будівельна;
господарсько-побутова.
Відрізняють три системи обслуговування: централізовану, децентралізовану, змішану. Можуть бути три форми обслуговування: стандартна, планово-попереджувальна та чергувальна.
Організація робочих місць неможлива без розробки організаційно-методичної нормативної документації, за допомогою якої регламентувалися б зміст праці виконавців, вимоги, що ставляться до них виробництвом, витрати праці на виконання тієї чи іншої роботи, її умови, показники відповідальності і багато іншого, без чого неможливий ефективний процес виробництва.
Одним з основних засобів управління вдосконаленням організації праці на робочих місцях у діючому виробництві є їх атестація – комплексна оцінка стану кожного робочого місця на його відповідність передовому науково-технічному й організаційному рівню з метою створення зайнятому на ньому працівнику чи групі працівників необхідної виробничої обстановки й умов, що забезпечують високу ефективність праці, і на цій основі – гідну заробітну плату.
Робочі місця атестуються за такими основними позиціями:
умови праці і забезпечення техніки безпеки;
техніко–технологічні чинники (технічна оснащеність, планування, обслуговування, прогресивність технологічного процесу);
рівень організації праці (темп роботи, час зайнятості, інтенсивність праці);
економічна ефективність (витрати, доходи, якість, результат).
Логічним завершенням атестації робочих місць є складання паспорта робочого місця як єдиного документа, в якому всі необхідні вимоги до його організації взаємопов’язані.
8.4. УМОВИ ПРАЦІ І ФАКТОРИ ЇХ ФОРМУВАННЯ
Зі схеми видно, що умови праці на кожному робочому місці – це синтез принаймні п'яти їхніх видів: виробничих, санітарно-гігієнічних, психофізіологічних, естетичних і соціальних. Дані умови являють собою сукупність факторів, що визначають стан виробничого середовища й роблять вплив на здоров'я й працездатність людини.
Розглянемо окремі елементи даної схеми. Насамперед про працездатність. Працездатність є якісною рисою самої людської особистості безвідносно до виконуваної роботи. Здатність до роботи людини характеризує же не тільки працездатність людини, але і його можливість виконувати конкретну роботу за певних умов. Отже, працездатність людини є основою її здатності до роботі. Тому важливо розрізняти п'ять фаз працездатності людини: становлення, розвиток, розквіт, згасання й припинення, пов'язаних з її віком і фізичним здоров'ям.
Здатність людини до праці має свої специфічні умови відтворення. У цьому зв'язку розрізняють три ступені втрати здатності до праці людей під час роботи (тимчасова, стійка й повна). Тимчасова втрата працездатності виникає протягом робочого дня як результат використання робочої чинності. Стійка втрата працездатності пов'язана з віком і станом фізичного здоров'я людини. Повна втрата працездатності виникає по старості, хворобі або інвалідності, коли людина стає професійно непридатною.
На працездатність людини впливають: кваліфікація, мотивація праці, техніка й організація виробництва й інші природні (природні) і соціально-економічні фактори, які відображаються на результативності його трудової діяльності. Особливе місце займає виробниче середовище.
Під виробничим середовищем розуміють сукупність факторів, що впливають на працездатність людей у процесі їхньої трудової діяльності.
Дослідження наукової організації праці, а також рекомендації МОП дозволяють визначити десять основних факторів виробничого середовища, що впливають на працездатність людини в процесі виробництва й викликає в неї втомленість (стомлення):
–фізичне зусилля (переміщення вантажів певної ваги в робочій зоні, зусилля, пов'язані з підтримкою ваг, натисканням на предмет праці або рукоятки керування механізмом протягом певного часу).
–нервова напруга (складність розрахунків, особливі вимоги до якості продукції, складність керування механізмом, апаратом, приладом, небезпека для життя й здоров'я людей при виконанні робіт, особлива точність виконання).
–темп роботи (кількість трудових рухів в одиницю часу).
–робоче положення (положення тіла людини і його органів стосовно засобів виробництва).
–монотонність роботи (багаторазовість повторення одноманітних, короткочасних операцій, дій, циклів).
–температура, вологість, теплове випромінювання в робочій зоні (градуси по Цельсію, відсоток вологості).
–забруднення повітря (зміст домішок в 1 м або літрі повітря і їхній вплив на організм людини).
–виробничий шум (частота шуму в герцах, чинність шуму в децибелах).
–вібрація, обертання, поштовхи (амплітуда у хвилину, градуси й число обертань, кількість поштовхів у хвилину).
–освітленість у робочій зоні (у люксах).
На працездатність людини впливають і фактори особистісного порядку (настрій, відношення до праці, стан здоров'я).
Оцінка поліпшення умов праці може бути здійснена й за методикою НДІ праці Міністерства праці й соціального розвитку. Її зміст полягає в тому, що фактичні умови праці порівнюються з нормативними, прийнятими для базового періоду. При цьому по всіх факторах стомлюваності встановлюється норматив у балах. Коефіцієнт умов праці розраховується по формулі:
К=1,2 – х / 5n (8.1)
де х – сума квадратів балів факторів умов праці, реально наявних на і–ом робочому місці; п – число таких факторів, що діють на і–ом робочому місці; К – коефіцієнт умов праці на і–ом робочому місці.
Для одержання інтегрального коефіцієнта по групі робочих місць варто користуватися формулою середньої геометричної величини.
К=k1 *k2 * ... * km, (8.2)
де К – середній коефіцієнт умов праці; К < 1; k1, ... km – коефіцієнти умов праці на окремих робочих місцях; т – число робочих місць.
Економічний зміст К полягає в тому, що він показує, як відрізняються умови праці в даний період часу від тих умов, які були прийняті за одиницю.
Важливе й самостійне значення має питання про шляхи поліпшення умов праці. Багато років на місцях з несприятливими умовами праці встановлюється більш висока заробітна плата. Крім того, введені пільги по пенсійному забезпеченню; видається спеціальне харчування; скорочується тривалість робочого часу тощо.
Однак у поліпшенні умов праці головним є не збільшення компенсаційних виплат заробітної плати, а створення на робочих місцях комфортних умов для роботи. Для цього використаються кілька напрямків: технічний, технологічний, організаційний, психофізіологічний, санітарно гігієнічний й соціальний.
Технічний напрямок пов'язаний зі створенням нової техніки, що забезпечує збереження життя й здоров'я людей і мінімізацію витрат праці на виробництво продукції.
Організаційний, психофізіологічний, санітарно-гігієнічний і соціальний напрямки полягають в оздоровленні виробничого середовища, у підвищенні інтересу до роботи і її результатів.
При проведенні заходів щодо раціоналізації умов праці велике значення має облік вимог естетики праці. Естетика праці – це наука, що вивчає закономірності зміни форми, кольори, звуку, світла, застосовуваних у виробництві, і впровадження в нього комплексу художніх початків з метою підвищення результативності праці.
Естетика праці дає необхідні рекомендації з поліпшення стану виробничих інтер'єрів, кольори, світла й ін. Естетичні стандарти використовуються при конструюванні й експлуатації машин і механізмів, оформленні зовнішнього вигляду готової продукції, її впакування тощо.
Оформлення інтер'єра вимагає дотримання естетичних стандартів по розміщенню матеріальних елементів виробництва, фарбуванню стін і стель, розміщенню світильників із вказівкою їхньої потужності в люксах для кожної робочої зони й ін.
Важливе значення має застосування функціональної музики. Функціональна музика – це засіб психофізіологічного й естетичного впливу на центральну нервову систему людини, що викликає позитивні емоції в процесі його трудової діяльності й знижує її стомлюваність.
|