|
Скачати 2.3 Mb.
|
Поняття й види собівартості. Одним із основних завдань управління витратами є калькулювання собівартості продукції. Собівартість продукції - це величина використаних за певним цільовим призначенням ресурсів у грошовому вимірнику. Собівартість продукції — це якісний показник, в якому сконцентровано результати діяльності та наявні резерви. Адже чим нижча собівартості продукції, тим більша економія праці, краще використовуються основні засоби, матеріали, паливо і загалом дешевше виготовлення продукції. Склад собівартості визначається П(С)БО 16"Витрати» і включає прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі витрати та загальновиробничі витрати. Термінологічно собівартість уособлює в собі: собівартість продукту чи процесу і сукупну собівартість всієї готової продукції Собівартість продукту чи процесу визначається грошовим виміром витрат на прийняту для облік одиницю або на увесь .створений продукт даного виду. Сукупна собівартість готової продукції визначається сумарною величиною собівартості всіх видів виготовленої продукції, виконаних робіт і послуг на даному підприємстві. В промисловості використовується відносний показник витрат (в копійках) на одну гривню готової продукції. Залежно від призначення показників, що обчислюються, собівартість поділяється на: 1. Планову; 2. Нормативну: 3. Фактичну. • Планова собівартість відображає завдання з досягнення певного рівня собівартості продукції, що визначається на основі норм використання засобів праці та проведення режиму економії}' витратах на виробництво. • Нормативна собівартість продукції відображає рівень витрат на виріб, що випливає з діючих на певну дату технічних норм використання засобів праці і робочого часу. • Фактична собівартість - рівень витрат на виріб, обчислений на основі обліку витрат на виробництво за певний період, виходячи з умов виробництва, що склалися. Залежно від обсягу витрат, що включаються в собівартість розрізняють: 1. технологічну собівартість; 2. внутрішньогосподарську собівартість; 3. виробничу собівартість.
Управління витратами базується виключно на достовірній інформації. Яку забезпечує управлінський облік, який використовує у своїй практичній діяльності різноманітні системи і методи обліку затрат на виробництво. Метод калькулювання — це сукупність прийомів розподілу витрат за калькуляційними статтями та віднесення їх на об'єкт калькулювання. Вибір методу залежить від особливостей виробництва, призначення калькуляцій, традицій підприємства тощо. Класифікацію основних методів калькулювання наведено на рис. 2.1.1 У світовій практиці виділяють два методи калькулювання залежно від повноти охоплення витрат: 1) за повними витратами; 2) за неповними витратами. Методи калькулювання За оперативністю обліку За повнотою обліку витрат Метод калькулювання нормативної собівартості Метод калькулювання фактичної собівартості Метод калькулювання за неповними витратами Метод калькулювання за повними витратами За об’єктами калькулювання Попроцесний метод Позамовний метод Нормативний метод Простий метод Рис. 2.1.1. Класифікація методів калькулювання Калькулювання повних затрат – це метод калькулювання, що передбачає включення у собівартість всіх (змінних і постійних) виробничих затрат. У такому разі прибуток підприємства від реалізації продукції обчислюється за формулою: де 2.1.1 - прибуток від реалізації продукції; - дохід (виручка) від реалізації продукції; - повна собівартість реалізованої продукції. Переваги застосування методу калькулювання за повними витратами:
Цод = Сод + Под , де 2.1.2 Цод — ціна одиниці продукції; Сод — повна собівартість одиниці продукції; Под — прибуток на одиницю продукції. Метод калькулювання витрат за повними витратами має певні недоліки:
Схематично структура формування повних витрат показана на рис.2.1.2. Основні витрати Прямі матеріали Виробничі витрати Загальні витрати Пряма зарплата Інші прямі витрати Виробничі накладні витрати Витрати періоду і операційні витрати Витрати на збут і управління Рис.2.1.2. Калькулювання повних витрат. Метод калькулювання за неповними витратами теоретично було обґрунтовано в першій половині ХХ століття. Його сутність полягає в тому, що не всі витрати включаються до собівартості продукції. Це значно спрощує процес калькулювання і робить його оперативнішим. За цим методом частину непрямих витрат (адміністративних витрат та витрат на збут) не відносять до собівартості, а вважають витратами періоду, і безпосередньо віднімають від виручки за певний період часу в процесі визначення операційного прибутку: Пр.п = Д р.п - С в.р.п - В пер , (2. 1.3) де Пр.п — прибуток від реалізації* продукції; Д р.п — доход (виручка) від реалізації продукції; С в.р.п — виробнича собівартість реалізованої продукції; В пер — витрати періоду. Класичним методом калькулювання за неповними витратами є так званий метод «директ-кост». В її основу покладено такі положення: 1)усі витрати на виробництво продукції поділяються на прямі й непрямі, змінні та постійні; 2)облік витрат і визначення собівартості готової продукції ведеться тільки за змінними витратами. На думку авторів системи «директ-кост», включення до собівартості постійних витрат викривляє величину прибутку від реалізації, особливо за умов великого обсягу незавершеного виробництва; 3)головним оцінювальним показником операційної діяльності є маржинальний прибуток, який визначається як різниця між виручкою від реалізації продукції та змінними витратами. 4)постійні витрати розглядаються як єдине ціле і не обчислюються окремо на кожний виріб. Система «директ-кост» дозволяє спростити облік та аналіз витрат, виміряти внесок кожного виробу у відшкодування постійних витрат. Істотним недоліком цього методу є труднощі при визначенні ціни виробу. Система «директ-кост» ефективна у прийнятті короткострокових управлінських рішень, оскільки формує достовірну інформацію про витрати на виробництво, що не викривлена розподілом непрямих витрат. Сучасні правила бухгалтерського обліку передбачають калькулювання лише виробничої собівартості, тобто застосування методу калькулювання за неповними витратами. Але слід зазначити, що обґрунтування ціни одиниці продукції завжди базується на повній собівартості. Тому на підприємствах слід застосовувати обидва методи калькулювання:
а) простий і нормативний методи обліку Залежно від об'єктів калькулювання розрізняють такі методи калькулювання: простий, нормативний, позамовний та попередільний. Простий (однопередільний) метод калькулювання собівартості продукції передбачає прямий розрахунок собівартості одиниці продукції, тобто всі витрати на виробництво (та реалізацію) ділять на кількість виробленої (реалізованої) продукції. Цей метод застосовується лише підприємствами, які виробляють один вид продукції і на яких відсутнє (або незначне) незавершене виробництво (наприклад, видобування вугілля, вироблення електроенергії). Нормативний метод обліку і калькулювання передбачає визначення собівартості продукції на основі встановлених норм витрат і відхилень від них у процесі виробництва. При нормативному методі обліку витрат підставою для визначення фактичної собівартості є нормативна калькуляція, яка складається заздалегідь за кожним видом виробу. Нормативна калькуляція обчислюється за діючими на початок місяця нормами витрат матеріалів і праці. Норма – це заздалегідь встановлений числовий вимір результатів господарської діяльності в умовах прогресивної технології та організації виробництва. Даний метод обліку організований таким чином, що всі поточні витрати поділяються на :
Такі дані дають змогу управляти собівартістю виробу і разом з тим калькулювати фактичну собівартість, шляхом додавання до нормативної собівартості (або відніманням) відповідної частини відхилень від норм за кожною статтею. Нормативний метод дає змогу не чекаючи кінця місяця розрахувати фактичну собівартість виробів, а також регулярно аналізувати причини відхилень та виявлення їх винуватців. Нормативні витрати – це детально розраховані майбутні витрати, які вимірюються в розрахунку на одиницю готової продукції. Нормативні витрати складаються з трьох елементів виробничих витрат :
Основними принципами калькулювання за нормативними витратами є :
б) калькулювання за стандартними витратами (стандарт - кост) На зарубіжних підприємствах досить популярним є нормативний метод калькулювання під назвою «стандарт - костинг». Калькулювання за стандартними витратами – це заздалегідь визначені або передбачені кошториси витрат на виробництво з якими порівнюють фактичну собівартість. Зміст системи стандарт – кост полягає в тому, що обліковується лише те, що повинно відбутись , а не те, що відбулось; враховується нереальне, а належне; обґрунтовано відображаються відхилення, які виникли. Тобто ця система дає можливість визначити скільки продукт повинен коштувати підприємству (нормативні витрати), скільки він фактично коштує (фактичні витрати) та причини відхилень між цими витратами. Основне завдання даної системи – облік відхилень в прибутку підприємства і облік витрат. Вона ґрунтується на чіткому встановлені норм витрат, матеріалів, енергії, робочого часу, праці та інших витрат пов’язаних з виготовленням продукції. При чому норми встановлюються на такому рівні, що їх неможна перевиконати. Виконання їх , навіть, на 80 % означає успішну роботу підприємства. Перевищення норми означає, що вона була встановлена помилково. Стандартні витрати –це витрати необхідні для виробництва певної продукції або послуг за нормальних умов діяльності. Розрізняють три види стандартів :
Недоліками системи стандарт – кост є :
Перевагами системи стандарт – кост є :
Основними принципами за системи стандарт – кост є:
в) калькулювання за замовленнями (позамовний метод) Позамовний метод калькулювання – це система собівартості продукції на основі обліку витрат за кожним індивідуальним виробом або за окремою партією виробів. Позамовний метод використовують підприємства з індивідуальним та дрібносерійним характером виробництва, які виготовляють неповторні екземпляри виробів або невеликі серії одного виду продукції (наприклад, підприємства авіабудування, суднобудування, металообробні підприємства). Об'єктом обліку витрат за цим методом є окреме виробниче замовлення, фактична собівартість якого визначається після його виконання. Підставою для відкриття замовлення є договір, укладений між підприємством та споживачем. На кожне замовлення відкриваються аналітичні картки обліку витрат, у яких відображаються: найменування замовлення, вид та кількість виробів, замовник, термін виконання замовлення, цехи-виконавці, планова собівартість та ціна. Позамовний метод дозволяє визначити всі прямі витрати на виготовлення певного замовлення та обчислити фактичну собівартість кожного замовлення за прямими витратами. Визначення собівартості одиниці продукції проводиться після виконання замовлення способом ділення суми витрат (прямих і непрямих), здійснених для виконання замовлення, на кількість виробленої на замовлення продукцію. Схематично систему калькулювання за замовленнями можна представити так : Договір (контракт) Виробниче замовлення Наряди, табелі обліку відпрацьованого часу та інші документи з обліку прямих витрат праці Ставки і розрахунки розподілу накладних виробничих витрат Лімітно-забірні карти, вимоги та інші документи на прямі витрати матеріалів Карта (відомість) обліку витрат на замовлення Після завершення замовлення на підставі даних відомості обліку витрат визначають його собівартість. Позамовне калькулювання ускладнюється необхідністю щомісячної оцінки вартості незавершеного виробництва, що є доволі трудомістким процесом та заповненням великої кількості первинних документів відповідно до шифрів замовлення , які відкривають за основними видами продукції. Незавершене виробництво визначається сумою фактичних витрат за кожним незакінченим замовленням. г) калькулювання за процесами (попроцесний метод) Попроцесний метод калькулювання - це система калькулювання собівартості продукції на основі групування витрат в межах окремих процесів або стадії виробництва. На відміну від позамовного методу витрати формуються не як індивідуальні для кожного виробу, а як середні за формулою: С0 = , (1.1) де С0 — собівартість одиниці продукції; С — витрати за певний період; N — кількість виготовленої продукції у натуральному вимірі. Суть цієї системи полягає в тому, що витрати списуються не на окремі вироби або замовлення, а на окремі процеси або переділи. Попроцесне калькулювання застосовується передусім в одно-продуктових виробництвах, коли однакові вироби послідовно проходять через виокремлені технологічні процеси (хімічна, цементна, текстильна, нафтопереробна промисловість та ін.). Витрати формуються за окремими процесами, на основі яких в більшості випадків створюються організаційні підрозділи, що є центрами відповідальності (дільниці, цехи, відділення та ін.). Під час виготовлення продукція послідовно передається від одного процесу до іншого, зростає ступінь її готовності й накопичуються виробничі витрати у складі прямих матеріальних витрат, прямих витрат на оплату праці та загальновиробничих. У кінці останнього процесу остаточно обчислюється собівартість готової продукції. Складність системи калькулювання витрат за процесами залежить від кількості процесів, технології виробництва, обсягів незавершеного виробництва. Розрізняють простий і складний попроцесні методи калькулювання. Підприємство, що здійснюють виробництво однорідної продукції (видобуток вугілля , нафти) можуть використовувати простий метод калькулювання (попередільний). У них немає незавершеного виробництва або його величина настільки незначна, що дозволяє не враховувати його при калькулюванні собівартості продукції. Тому в цих виробництвах облік витрат ведеться по підприємству загалом. Складний попроцесний метод калькулювання витрат застосовується , якщо підприємство виготовляє різні види продукції і постійно має значний обсяг незавершеного виробництва. В такому разі облік організовують по кожному виду продукції або групі однорідних видів продукції. Собівартість = незавершене виробництво на початок + всі виробничі витрати - незавершене виробництво на кінець. Залишок незавершеного виробництва визначається інвентаризацією або даними оперативного обліку і оцінюються за плановою або нормативною собівартістю. В міжнародній практиці калькулювання за процесами здійснюється за допомогою еквівалентних одиниць готової продукції (ЕОГП). |
Методичні рекомендації для самостійного вивчення тем з дисципліни... «Економіка підприємства», 03050901 «Бухгалтерський облік», 03050801 «Фінанси і кредит» |
Курс лекцій СУМИ 2003 МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ СУМСЬКИЙ... Курс лекцій спрямований на надання студентам допомоги по вивченню навчального курсу з „Торгового права” та розрахований на студентів... |
ПРОХОДЖЕННЯ ПЕРЕДДИПЛОМНОЇ ПРАКТИКИ ДЛЯ СТУДЕНТІВ СПЕЦІАЛЬНОСТІ Методичні рекомендації до проходження переддипломної практики для студентів спеціальності 050107 „Економіка підприємства”. – Полтава:... |
Я Тексти лекцій (для студентів усіх форм навчання за напрямами підготовки... Політична економія: Тексти лекцій (для студентів усіх форм навчання за напрямами підготовки 030504 «Економіка підприємства», 030509... |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ з дисципліни “ Економіка підприємства ” для студентів... ВСТУП |
Курс лекцій Київ 2006 Київський Національний Університет культури і мистецтв Безклубенко Сергій Данилович. Основи філософських знань. Курс лекцій для слухачів Академії пепрукарського мистецтва та студентів... |
1. Сутність принципи і роль страхування Говорушко Т. А., Еш С. М., Дем’яненко І. В., Г.І. Лановська. Страхування. Курс лекцій для студентів спеціальності «Фінанси» денної... |
КУРС ЛЕКЦІЙ з дисципліни “ОПТИМІЗАЦІЯ ТЕХНОЛОГІЧНИХ ПРОЦЕСІВ ГАЛУЗІ”... Всі цитати, цифровий та фактичний матеріал, бібліографічні відомості перевірені. Написання одиниць відповідає стандартам |
ПРОГРАМ А Програма та методичні вказівки щодо проходження виробничої практики для студентів денного відділення спеціальності 050107 "Економіка... |
Курс лекцій: “Загальне мовознавство” для студентів IV курсу Для спеціальності 030507 “Переклад” Уклав: Дмитрієва Т. А. – доцент, кандидат філологічних наук, рецензент: Лазаренко Л. М. – доцент, кандидат педагогічних наук, Маріуполь... |