|
|
Скачати 1.72 Mb.
|
|
Екологічний контроль Екологічний контроль — це діяльність відповідних суб'єктів, спрямована на забезпечення додержання вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища всіма державними органами, підприємствами, установами, організаціями, громадянами. Як зазначено в ст. 34 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», завдання контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища полягають у забезпеченні додержання вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності і підпорядкування, а також громадянами. Екологічний контроль є важливим правовим засобом забезпечення раціонального природокористування і охорони довкілля. Окремі аспекти контрольної функції проявляються при здійс-ненні інших напрямів державного управління, наприклад екологічної експертизи, ліцензування, нормування тощо, однак в цих випадках вони здійснюються лише побіжно. В окремих поресу-рсових кодексах в розділи, що регулюють контроль в галузі використання і охорони відповідних об'єктів, включені статті про моніторинг (глава 5 Водного кодексу України), що є не обгрунтовано. Моніторинг виступає самостійною функцією управління, яка позбавлена контрольного «забарвлення», державно-владного примусу. Об'єктами екологічного контролю є: стан довкілля і його компонентів, виконання заходів щодо охорони довкілля з боку при-родокористувачів, забезпечення заходів екологічної безпеки, дотримання екологічного законодавства, екологічних норм, правил і нормативів. В залежності від системи органів, які здійснюють екологічний контроль, можна розрізняти такі його види: державний, виробничий, відомчий, самоврядний, громадський. Державний екологічний контроль здійснюють спеціально уповноважені державні органи; він має надвідомчі функції; покликаний контролювати діяльність суб'єктів всіх форм господарювання; допускає можливість застосування до порушників заходів державного примусу. Основні функції державного екологічного контролю покладені на Державну екологічну інспекцію, що діє в складі Мінприроди (положення про неї затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 17.11.2001 р. в редакції постанови від 16.06.2004 р.) та інші спеціальні підрозділи Мінприроди України: Державну екологічну інспекцію Азовського моря (Положення затверджене наказом Мінприроди від 06.12.2006 р.), Державну Азово-Чорноморська екологічну інспекцію (Положення затверджене наказом Мінприроди від 06.12.2006 р.), Державну екологічну інспекцію з охорони довкілля Північно-Західного регіону Чорного моря (Положення затверджене наказом Мінприроди від 06.12.2006 р.). Методами екологічного контролю Держекоінснекції є перевірки, спостереження; видача чи анулювання дозволів, дача обов'язкових вказівок; накладення заборон і обмежень; притягнення до юридичної відповідальності. Одним з методів і важливих механізмів впливу на суб'єктів, які порушують екологічні вимоги, є можливість закриття, зупинення чи припинення роботи відповідних підприємств. Детальніше про підстави такого впливу йдеться у постанові Верховної Ради України від 29.10.1992 р. «Про затвердження Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища». Відомчий контроль реалізується у рамках відповідних міністерств і комітетів, які здійснюють управління окремими природними об'єктами і поширюється на підпорядкованих їм суб'єктів. Так, функції контролю за дотриманням екологічних вимог при видобуванні корисних копалин, будівництві підземних споруд здійснюють органи Державного комітету з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду. Виробничий контроль має на меті перевірку дотримання екологічних вимог на конкретному підприємстві. Для цього в межах підприємства створюються спеціальні підрозділи (природоохоронні відділи, лабораторії), які здійснюють постійне спостереження за впливом підприємства на довкілля. Суб'єктами самоврядного контролю виступають органи місцевого самоврядування. Він передбачений Земельним кодексом України лише щодо земельних ресурсів (ст. 189). Громадський екологічний контроль, як передбачено в ст. 36 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища, статус яких визначений Положенням про громадських інспекторів з охорони довкілля, затвердженим наказом Мінекоресурсів України 27.02.2002 р.. Громадські інспектори призначаються Головними державними інспекторами. Громадські інспектори наділені рядом повноважень, які дають можливість їм проводити нагляд за дотриманням природоохоронних вимог господарюючими суб'єктами та певною мірою контролювати ефективність роботи державних екологічних інспекторів. Зокрема, вони мають право: спільно з працівиками органів Мінприроди брати участь у проведенні перевірок додержання підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та громадянами вимог природоохоронного законодавства, норм екологічної безпеки та використання природних ресурсів; за направленням органу Мінприроди, який призначив громадського інспектора, проводити рейди та перевірки і складати акти перевірок; складати протоколи про адміністративні правопорушення і подавати їх відповідному органу Мінприроди для притягнення винних до відповідальності; перевіряти документи на право використання об'єктів тваринного світу, зупиняти транспортні засоби та проводити огляд речей, транспортних засобів, знарядь полювання і рибальства, добутої продукції та інших предметів та ряд інших. Інші функції управління Ліцензування в галузі охорони і використання природних ресурсів передбачає видачу чи анулювання компетентними державними органами відповідних документів (дозволів, ліцензій), які юридично засвідчують право суб'єкта на здійснення певної діяльності в галузі використання і охорони природи і є засобом контролю за дотриманням приписів законодавства, встановлених вимог і норм. Екологічному ліцензування підлягає: — спеціальне природокористування. В даному випадку встановлюються права, обов'язки суб'єктів природокористування, умови цієї діяльності, обмеження, параметри об'єкта, що використовується; — діяльність пов'язана з негативними впливами на природу, викидами забруднюючих речовин, захороненням відходів тощо; — інші види діяльності в галузі екологічних відносин (наприклад, у сфері використання ядерної енергії, що передбачено Законом України «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії»). Лімітування в галузі використання і охорони довкілля є фактично проявом функції нормування і здійснюється з метою обмеження, насамперед, використання природних ресурсів. Ліміти використання природних ресурсів (нормативи використання відповідно до ст. 33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища») встановлюються для того, щоб забезпечити попередження виснаження, вичерпання природних ресурсів, порушення рівноваги в навколишньому природному середовищі. Такі ліміти є системою екологічних обмежень і являють собою доведені до суб'єктів-користувачів обсяги граничного використання в межах певних строків природних ресурсів та їх компонентів. Як правило, вони визначаються органами, які надають ліцензії на природокористування і обумовлюються в цих ліцензіях. Так, відповідно до ст. 1 Водного кодексу України ліміт забору води — граничний обсяг забору води з водних об'єктів, який встановлюється в дозволі на спеціальне водокористування. Лімітування в галузі лісокористування здійснюється шляхом затвердження розрахункової лісосіки та визначення розмірів лісосічного фонду при здійсненні рубок головного користування та встановлення лімітів на заготівлю другорядних лісових матеріалів і обсягів здійснення побічних лісокористувань і детально визначене Правилами відпуску деревини на пні в лісах України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1999 р.. Різновидом лімітів є ліміти, що встановлюють гранично допустимі обсяги викидів та скидів стосовно окремих джерел впливу. Стаття 1 Водного кодексу України визначає поняття «ліміт скиду забруднюючих речовин», тобто граничний обсяг скиду забруднюючих речовин у поверхневі водні об'єкти, який встановлюється в дозволі на спеціальне водокористування. Ліміти використовуються для встановлення конкретних сум збору за забруднення навколишнього природного середовища (Порядок встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 01.03.1999 р.). Інформування про стан довкілля має на меті забезпечення вільного доступу громадянам та іншим суб'єктам до повних, об'єктивних, достовірних даних, що входять в зміст екологічної інформації. З цією метою органи державної влади та місцевого самоврядування забезпечують: а) підготовку спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів і подання на розгляд Верховної Ради України щорічної Національної доповіді про стан навколишнього природного середовища в Україні, а після її розгляду Верховною Радою України — опублікування окремим виданням та розміщення в системі Інтернет; б) щорічне інформування Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними державними адміністраціями, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями відповідних рад та населення про стан навколишнього природного середовища відповідних територій; в) систематичне інформування населення через засоби масової інформації про стан навколишнього природного середовища, динаміку його змін, джерела забруднення, розміщення відходів чи іншої зміни навколишнього природного середовища і характер впливу екологічних факторів на здоров'я людей; г) негайне інформування про надзвичайні екологічні ситуації; г) передачу інформації, отриманої в результаті проведення моніторингу довкілля, каналами інформаційних зв'язків органам, уповноваженим приймати рішення щодо отриманої інформації; д) вільний доступ до екологічної інформації, яка не становить державної таємниці і міститься у списках, реєстрах, архівах та інших джерелах (ст. 25 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). Детальніше регулювання цієї функції передбачене в Положенні про порядок надання екологічної інформації, що затверджене наказом Мінприроди України 18.12.2003 р.. 6. Участь громадськості в управлінні охороною довкілля Забезпечення належного результату діяльності в галузі охорони довкілля неможливе без спільних зусиль всіх громадян. Законодавство України надає можливості впливу і участі громадян в діяльності по охороні довкілля. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає громадське управління як різновид управління в галузі охорони довкілля. Звичайно, більш ефективним є вплив не окремих громадян, а громадських об'єднань, що є офіційно зареєстрованими і мають юридичний статус, повноваження яких закріплені в ст. 21 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Базовим документом, який детально визначає форми та механізми участі громадськості, є ратифікована і підписана Україною Орхуська конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в прийнятті рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля. Відповідно до ст. 2 Конвенції поняття «громадськість « означає одну або більше фізичну чи юридичну особу, їх об'єднання, організації або групи, які діють згідно з національним законодавством або практикою. Форми участі громадськості в діяльності по охороні довкілля можуть бути різними і вибираються в залежності від конкретної ситуації, існуючих юридичних, матеріальних та організаційних можливостей з метою одержання найбільш оптимального результату. До форм участі громадськості в управлінні охороною довкілля можна віднести: референдум; звернення громадян; збори громадян за місцем проживання; громадське обговорення проектів рішень в галузі екології; громадську екологічну експертизу; громадський екологічний контроль; збори, мітинги, демонстрації; звернення до суду та інші. На виконання положень Орхуської конвенції в Україні прийняте Положення про участь громадськості у прийнятті рішень у сфері охорони довкілля, затверджене наказом Мінприроди України 18.12.2003 р.. Щоправда воно в основному регулює порядок проведення громадських обговорень — процедури виявлення громадської думки з метою її врахування при прийнятті органами виконавчої влади рішень з питань, що справляють чи можуть справити негативний вплив на стан довкілля (навмисне вивільнення генетично змінених організмів; розміщення, проектування, будівництво або реконструкція об'єктів; розроблення проектів нормативно-правових актів тощо), і не має комплексного, всеохоплюючого характеру. Реалізація інших форм громадської участі базується на загальних нормативних актах, як, наприклад, законах України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про звернення громадян»; Положенні про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, затвердженим постановою Верховної Ради України від 17.12.1993 р. та інших аналогічних актах. Лекція 4. Право власності на природні рескрси України План
Інститут права власності детально досліджується в юридичній науці і є традиційним для правової системи. Право власності на природні ресурси повністю базується на загальному цивільно-правовому інституті права власності. Власність як економічна категорія є найбільш ефективним і гарантованим засобом реалізації економічних інтересів громадян, їх окремих груп та суспільства в цілому у галузі виробництва та задоволення споживчих потреб. У соціальному житті відносини власності виступають як відносини між людьми у процесі привласнення ними матеріальних благ, здійснення їх обміну, розподілу та споживання для задоволення матеріальних і духовних потреб. Тому сутність відносин власності полягає в їх соціальному характері, оскільки відносини власності не можуть існувати поза суспільством. В результаті закріплення економічних відносин у правових нормах виникає право власності як юридична категорія. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV). Відповідно до ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути про- типравно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених цивільним законодавством. Потрібно розрізняти поняття «власність» і «право власності». Власність - це економічна категорія, яка виражає відносини між особами з приводу виробництва і розподілу матеріальних благ. Тому власність, як економічна категорія пов'язана з певним засобом виробництва і є основою виробничих відносин. Структура власності розкривається через такі економічні елементи, як володіння, користування й розпорядження. У соціальному житті відносини власності виступають як відносини між людьми у процесі привласнення ними матеріальних благ, здійснення їх обміну, розподілу та споживання для задоволення матеріальних і духовних потреб. Тому сутність відносин власності полягає в їх соціальному характері, оскільки відносини власності не можуть існувати поза суспільством . В результаті закріплення економічних відносин у правових нормах виникає право власності як юридична категорія. Першопочатково право власності закріплюється в Конституції України, зокрема встановлюються форми власності, рівність всіх суб'єктів права власності, гарантії права власності та обов'язки власників. Норми ЦК України визначають поняття права власності, зміст права власності, регулюють поведінку власників у цивільному обороті, закріплюють способи права власності тощо. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV2) Відповідно до ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених цивільним законодавством. Конституція України закріплює принцип набуття і реалізації права власності на природні ресурси громадянами, юридичними особами, територіальними громадами та державою відповідно до закону. Стаття 13 Конституції України закріпила принцип набуття та реалізації права власності на природні ресурси громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону. При цьому законодавство не дало визначення поняття права власності на природні ресурси. А його з'ясування необхідне, оскільки від цього залежить розробка та перспектива розвитку чинного екологічного законодавства. Це дозволить визначити межі втручання держави в регулювання відносин власності на природні ресурс. Поняття власності на природні ресурси слід розглядати як економічну та юридичну категорії. Як економічна категорія власність на природні ресурси виникла задовго до появи держави і права, а саме тоді, коли первісна людина вперше позначила конкретну земельну територію чи ділянку як належну роду, племені чи окремому індивіду. Отже, головною ознакою власності на природні ресурси в економічному аспекті є присвоєння конкретної земельної території чи ділянки з усіма розташованими ними природними ресурсами відповідно первісним соціумом або одним з членів суспільства. Таким чином, власність на природні ресурси як економічна категорія являє собою систему суспільно-економічних відносин з приводу привласнення земельних, лісових, водних та інших ресурсів природи, оголошення їх власністю, у формі, яка визначається панівним у даному суспільстві способом виробництва, рівнем та потребами розвитку його продуктивних сил . Як юридична категорія власність на природні ресурси є продуктом переходу суспільства до державно-правового рівня організації суспільного життя. Вона являє собою результат закріплення правовими нормами економічних суспільних відносин щодо присвоєння земельних, лісових, водних та інших ресурсів природи, тобто відносин володіння, користування та розпорядження цими ресурсами особами, які юридично визнані власниками відповідних багатств природи. Таке закріплення має вираження у праві власності на природні ресурси. Можна зазначити, що право власності на природні ресурси - це врегульовані правовими нормами суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження природними ресурсами. Конституція України закріплює принцип набуття і реалізації права власності на природні ресурси громадянами, юридичними особами, територіальними громадами та державою відповідно до закону. Таким чином слід вважати, що поряд з іншими засобами виробництва природні ресурси утворюють матеріальну основу розвитку суспільства. Задовольняючи матеріальні потреби суспільства, об'єкти природи як об'єкти власності виконують економічну функцію. Але, будучи одночасно і об'єктами природного середовища, вони виконують і екологічну функцію. Об'єктивне і суб'єктивне право власності на природні ресурси Право власності на природні ресурси розглядається в об'єктивному (широкому) і суб'єктивному (вузькому) значення. Об'єктивне право власності на природні ресурси - система правових норм земельного гірничого, водного, лісового, фауністичного, природоохоронного законодавства, що регламентують правовідносини в сфері реалізації повноважень, породжених власністю на природні ресурси [4]. Правовими нормами, які складають зміст права власності на природні ресурси в об'єктивному розумінні, визначаються колом суб'єктів, які можуть набувати природні ресурси у власність, об'єкти права власності на природні ресурси, порядок придбання, зміни, припинення та захисту права власності, на землю, ліси, води, тваринний світ тощо, а також права та обов'язки власників земельних, водних, лісових та інших природних ресурсів. Підставою виникнення суб'єктивного права власності на природні ресурси як і права власності стосовно іншого майна є юридичний факт — обставина, з якою законодавство пов'язує зміну власника (форми права власності) на землю, надра, рослинний і тваринний світ та інші об'єкти природи. От же суб'єктивному розумінні право власності на природні ресурси являє собою сукупність правомочностей власника по володінню, користуванню та розпорядженню відповідними об'єктами навколишнього природного середовища. Правомочності по володінню, користуванню і розпорядженню природними ресурсами, існують лише в рамках правовідносин власності на земельні ділянки, водойми, лісові угіддя тощо, які у свою чергу виникають після набуття суб'єктом у власність конкретної земельної ділянки, водного об'єкта, ділянки лісу і т.п. подібне Правовідносини власності на природні ресурси є абсолютними. Це означає, що в рамках таких правовідносин суб'єкту права власності на об'єкт природи кореспондує (протистоїть) необмежене коло осіб, зобов'язаних утримуватися від вчинення дій, як порушують права власника чи перешкоджають йому у здійсненні правомочностей по володінню, користуванню чи розпорядженню зазначеним об'єктом природи. Суб'єктивне право власності на природні ресурси - сукупність повноважень різних суб'єктів щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними ресурсами (земельними, корисними копалинами, лісовими, водними, тваринного і рослинного світу природно-заповідного фонду). Суб'єктивне право власності виникає внаслідок набуття її через події, які за юридичним складом можна класифікувати як такі: а) придбання через купівлю, обмін, викуп та інші юридичні факти; б) передача у власність — дарування, застава, спадщина; в)націоналізація-примусове, безоплатне перетворення у державну власність власності окремих власників (земель, залізниць, підприємств, банків); г) реквізиція — примусове відчуження або тимчасове вилучення державою за плату майна, яке належить приватним особам та кооперативним або громадським організаціям. Незалежний характер суб'єктивного права власності на природні ресурси не означає, що воно не залежить від закріпленої у нормах права волі суспільства. Наявність визначених і встановлюваних законом обмежень права власності, пов'язаних з необхідністю збереження природних ресурсів для майбутніх поколінь та забезпечення здорового і безпечного навколишнього середовища для нинішнього, є об'єктивною необхідністю. Тому власник може володіти, користуватися та розпоряджатися природними ресурсами тільки в межах, встановлених законом. Проте обмеження права приватної власності на природні ресурси у частині обмеження прав розпорядження, що містяться в чинному законодавстві, не зумовлені екологічним змістом і не відповідають сучасним. Специфічні особливості права власності на природні ресурси Відповідно до Конституції України всі природні ресурси, а саме земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу і основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Таким чином закріплюється особливий правовий статус природних ресурсів, який впливає на зміст права власності відносно них. Тому право власності на природні ресурси має ряд специфічних особливостей, пов'язаних як з екологічним змістом останніх, так і особливим статусом охорони та використання. По-перше, воно не є всеосяжним, бо не всі природні ресурси за своїми властивостями можуть перебувати у власності, а лише ті з них, котрі є відносно стабільними, підлягають індивідуалізації. До них належать земля, надра, води, ліси, тваринний світ, природно-заповідні об'єкти. Інші елементи природного середовища не здатні через об'єктивні властивості бути об'єктами власності (вітрова та сонячна енергія, атмосферне повітря, кліматичні ресурси й інше), тому що не можуть бути об'єктом привласнення з боку людини та суспільства з метою перетворення їх на свою власність По-друге, природні ресурси, хоча і є самостійними об'єктами права власності, проте нерозривно взаємопов'язані. Тому вилучення природної речовини в процесі використання даних об'єктів (видобуток корисних копалин, заготівля деревини, споживання води, відстріл і відлов тварин, ловля риби тощо) не припиняє права власності на відповідні елементи природного світу, а лише є підставою виникнення права власності на продукти праці, отримані шляхом експлуатації природних ресурсів. І нарешті, по-третє, природні ресурси як об'єкти природного походження складають національне багатство України і, на відміну від матеріальних цінностей, не мають вартості. Вони не є майном у прямому значенні цього слова. Грошова оцінка землі та інших ресурсів природи виражає відносини приватної власності на природні багатства. Ціна в даному випадку виступає у вигляді капіталізованої ренти. Відчужуючи природний об'єкт, власник по суті продає право на одержуваний з нього прибуток, продає право на ренту [3]. На мою думку кожна з правомочностей, має свої особливості щодо природних ресурсів як об'єктів права і своє призначення. За своїм юридичним змістом право власності на природні ресурси розкривається у сукупності трьох правомочностей: права володіння, користування та розпорядження в межах, визначених законом. Ні в земельному, ані цивільному законодавстві, на жаль, не визначено поняття цих правомочностей, тому вони і сформульовані в науковій літературі. Право володіння природними ресурсами являє собою фактичне володіння уповноваженою особою об'єктом, здійснення господарського панування над привласненими природними ресурсами й усунення всіх інших осіб від їх фактичного привласнення. Право володіння може належати не лише власнику, але й особі, якій власник передає природний об'єкт на підставі угоди, наприклад оренди. Власник при цьому не втрачає права володіння. Він перестає здійснювати його, але цілком зберігає можливість мати природний об'єкт у своєму господарстві, у складі майна. Право володіння одним і тим же природним об'єктом належить у таких випадках і власнику, і особі, якій власник передав об'єкт за договором. Тут володіння не відокремлюється від права власності, тому що власник має згідно із законом право на витребування речі з чужого незаконного володіння. Разом із тим право володіння осіб, що не є власниками, істотно відрізняється від права володіння власника. Право володіння цих осіб має похідний характер. Власнику, крім права володіння, належать також правомочності користування та розпорядження. Інші ж володарі, як правило, повністю позбавлені права розпорядження і мають право користування в межах, встановлених угодою з власником (наприклад оренди земельної ділянки). Право володіння завжди повинно мати ту чи іншу правову підставу -титул. Правовою підставою володіння власника є його право власності. Для інших осіб такою підставою може бути угода з власником, адміністративний акт та інші юридичні факти. Екологічне право визнає лише титульне володіння. Якщо особа фактично володіє окремим природним об'єктом, але без належної підстави (титулу), вона вважається незаконним власником. Право користування - це право власника задовольняти за допомогою природних ресурсів свої потреби, тобто забезпечену законом можливість їх безпосередньої господарської експлуатації для наданих цілей шляхом витягу з них їх корисних властивостей: держава і органи самоврядування, суб'єкти приватної, колективної власності. З урахуванням екологічної специфіки природних ресурсів як об'єктів права власності під користуванням в даному випадку слід розуміти забезпечену законом можливість їх безпосередньої господарської експлуатації для наданих цілей шляхом вилучення з них їх корисних властивостей, у тому числі отримання плодів та інших прибутків. Право користування, як і право володіння, може на підставі договору з власником належати і не власнику. Слід зазначити, що право користування природними ресурсами власника має відмінності від права користування природними ресурсами не власника. Воно як і інші правомочності (права й обов'язки) власника не може бути обмежено строками, здійснюється власником самостійно, не передбачає втручання інших осіб, що не є власниками. У деяких випадках при здійсненні права користування природними ресурсами, наприклад, у разі заготівлі деревини, збору лікарських рослин тощо має місце не тільки користування, а й розпорядження відповідними лісовими ресурсами, тому що у якості таких вони припиняють існування. Право користування осіб, що не є власниками, похідне і залежне від права власності. Зокрема, орендар може користуватися орендованою земельною ділянкою лише на умовах, визначених угодою та цільовим призначенням землі. Виключною правомочністю власника є право розпорядження. Право розпорядження — це визнана за власником і гарантована йому можливість учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану природних об'єктів, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим суб'єктам права у власність): державна, самоврядування, колективна, приватна власність. Такими діями є в основному угоди (купівля-продаж, дарування, обмін та ін.). Внаслідок виконання цих угод власник передає іншому суб'єкту всі свої правомочності, тобто вичерпує своє право (наприклад, у разі продажу). Право розпорядження включає можливість вчинення не лише угод, але й інших юридичних актів. Так, розпорядження державною власністю на природні ресурси можливе шляхом видання адміністративних актів. |
|
Тема ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА Поняття адміністративного права. Співвідношення адміністративного права з іншими галузями права |
План практичних (семінарських) занять Тема 1 Міжнародне приватне... Співвідношення міжнародного приватного права з міжнародним публічним правом та іншими галузями національного права |
|
Тематика рефератів з курсу «Адміністративний процес» ... |
КОНТРОЛЬНЫЕ ВОПРОСЫ для подготовки к экзамену по учебной дисциплине «Хозяйственное право» Предмет, метод господарського права, його співвідношення з іншими галузями права.(Предмет, метод хозяйственного права, его соотношение... |
|
ТРУДОВЕ ПРАВО, ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ” Трудове право України як самостійна галузь права, її співвідношення з суміжними галузями права. Предмет трудового права. Метод трудового... |
Питання на іспит з екологічного права для 4 потоку 4 курсу денної форми навчання Співвідношення екологічного права України як науки, галузі права і навчальної дисципліни |
|
Аспірант кафедри аграрного, земельного та екологічного права ЕКОНОМІЧНА ТА ЕКОЛОГІЧНА ЯК ОСНОВНІ ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ СУСПІЛЬСТВА З ПРИРОДНИМ СЕРЕДОВИЩЕМ: ПРАВОВЕ ВИЗНАЧЕННЯ |
Практична робота №1 Аналіз особливостей історичних етапів взаємодії суспільства і природи Мета Це період накопичення знань про природу, пристосування людини до природи. У всіх регіонах розселення людей відбувається винищення... |
|
ПЛАН ЛЕКЦІЇ: Поняття і види джерел римського права Преторське право (jus praetorium). Римські магістрати та їхні едикти. Взаємодія квіритського і преторського права. Кодифікація преторських... |
Тема Предмет, метод, принципи та система екологічного права Форми взаємодії суспільства з природою в умовах індустріального періоду розвитку цивілізації |