|
|
Скачати 229.94 Kb.
|
|
ПЛАН ЛЕКЦІЇ: 1.Поняття і види джерел римського права. 2.Преторське право (jus praetorium). Римські магістрати та їхні едикти. Взаємодія квіритського і преторського права. Кодифікація преторських едиктів. 3.Діяльність юристів (юриспруденція). Кодифікації римського права. РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА: 1. Трофанчук Г.І. Римське приватне право:Навчальний посібник. – Атіка, 2006. – 248с. 2. Пухан Иво, Поленак-Акимовская Миряна. Римское право(базовый учебник).- М.:Издательство ЗЕРЦАЛО, 2000. - 448с. 3. Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студентів юрид. Спец. Вищих навч. закладів: Вид. 3-є, перероб. та доповн. – К. :Видавничий Дім «Ін Юре», 2001. – 440 с. 4. Бартошек М. Римское право: Понятия, термины, определения / Пер. с чеш. - М., 1989. 5. Дигесты Юстиниана. Избранные фрагменты в переводе й с примечаниями И.С. Перетерского. М., 1984. 6. Дождев Д.В. Римское частное право. Учебник для вузов. Под редакцией члена-корр. РАН, профессора В.С. Нерсесянца.- М.: Издательская группа ИНФРА М-НОРМА, 1996. 7. Омельченко О. А. Основы римского права: Учебное пособие. М. : Манускрипт, 1994. 8. Памятники римского права: Законы XII таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. - М.:Зерцало, 1997. 9. Савельев В.А. Римское частное право :Проблемы истории и теории. - М.: Юрист, 1995. 10. Харитонов Є.О. Приватне право у Стародавньому Римі: Навч. посібник.- Одеса: АО Бахва, 1996. 11.Яковлев В.Н. Римское право: Курс лекций в схемах. Тирасполь.: РИО ПГКУ, 1994. 12. Тищик Б.І., Орач Є.М. Основи римського приватного права./Текст лекцій.- Львів: ЛДУ, 1993. 13. Томсинов В.А. Юриспруденция в Древнем Риме./класический период// Вестник МУ.- Сер. II.-Право.-1995. №2. 14. Томсинов В.А. Юриспруденция в духовной культуре Древнего Рима /древнейший период // Вестник МУ.- Сер. II. Право. - 1995. № 1. МЕТА ЛЕКЦІЇ: Систематизувати знання студентів про джерела римського права, формувати вміння класифікувати джерела на групи за певними ознаками. Охарактеризувати періоди неписаних правил поведінки-jus non scriptum, період писаного права-jus scriptum, також Закони 12 таблиць, закони – Leges, рішення – consilia plebes, едикти магістратів. Проаналізувати розвиток юридичної науки і джерел права в класичній римській рабовласницькій державі і джерела права в класичному Римі. Визначити значення римської юриспруденції для формування і розвитку права. ВСТУП Правова система Стародавнього Риму мала розгалужену та різноманітну за значенням мережу джерел права. Це поняття має далеко не однозначний зміст. Соціально-економічним грунтом виникнення і змісту римського цивільного права був рабовласницький спосіб виробництва, зумовлений волею рабовласників. Отже, підставою виникнення права були інтереси пануючого стану, прагнення зберегти своє панування. Джерелом змісту права є матеріальні умови життя цього стану, тобто економічний лад. Джерелом пізнання римського цивільного права є численні пам'ятники давньоримської та інших культур, археологічні розкопки, нумізматика, папірусологія, книги тощо. Форми виразу волі рабовласницького стану в Стародавньому Римі мали своє об'єктивне втілення в формах правоутворення, які протягом всієї історії римської державності змінювалися відповідно до соціально-економічних відносин і державного ладу Риму. Кодифікація Юстиніана є найціннішою юридичною пам'яткою римського права. За своїм змістом Кодифікація Юстиніана перевершувала всі попередні (Гермогеніана, Теодосія). Вона відзначалася широкою творчою основою, величезною кількістю джерел, серйозністю намірів, послідовністю їх обробки. Кодифікація Юстиніана в ХП ст. дістала назву Зводу цивільного права (Corpus iuris civilis).
Саме поняття «джерело» означає місце, з якого щось випливає (ще можна назвати «витоки права»). У юридичній літературі різних народів з римського права, яка нагромадилася за дві тисячі років, поняття «джерело права» вживається у троякому значенні:по-перше, це матеріальні умови, в яких застосовується право; той соціально-економічний і політичний ґрунт, на якому воно виростає; по-друге, це різноманітні умови розвитку суспільства, які впливають на сам зміст права; по-третє, це форми, в яких реалізується право, його «упаковка». Мова йде про пам'ятки права, інші матеріальні субстанції, звідки ми дістаємо знання про існування в ті чи інші часи відповідного права та його зміст. Соціально-економічним підґрунтям виникнення і змісту римського приватного права був рабовласницький спосіб виробництва. Римське право просякнуте ідеєю, що рабство справедливе, воно є природним станом невільника, а раб - не є людина, а лише річ (все людське вмирає у рабові). З другого боку, воля панівного класу виражена в праві, зумовлена економічним ладом, способом виробництва. Рабовласницький спосіб виробництва засобами права закріплював за рабовласником все, що вироблялося рабом. Але коли розвиток продуктивних сил став стримуватися незацікавленістю раба у результатах своєї праці, на зміну рабовласницькому способу виробництва приходить новин економічний лад. А відтак - приводиться у відповідність і правова система. Отже, саме матеріальні умови диктують виникнення права, зародження його джерельної бази. З їх зміною змінюється і саме право у всій своїй різноманітності щодо джерел, змісту, інститутів тощо. У римському праві вродовж його історії формами правоутворення були: а) звичаєве право; б) закон, різновидами якого були:- постанови й ухвали центуріатних коміцій (в республіканський період);- сенатус-консульти (у період принципату);- імператорські конституції (в період монархії); в) едикти магістратів; г) діяльність юристів (юриспруденція); д) юридичні пам'ятки права і кодифікації. У Стародавньому Римі право як воля рабовласницького стану знаходить свій вплив і стає державною волею. Це відбувається тоді, коли воля коміцій, сенату, правителя виражається не у вигляді приватної думки, а від імені держави, а відтак стає загальнообов'язковою. Тоді ця воля набуває значення закону. Форми вираження волі рабовласників у Стародавньому Римі протягом всієї історії держави змінювалися відповідно до змін у соціально-економічних відносинах і державному ладі. Так, у «царський» період основною формою права був звичай. У період республіки - постанови народних зборів та едикти преторів. За часів принципату - сенатус-консульти і діяльність юристів, домінанту - імператорські конституції. Звичаєве право. Воно виникло зі звичаїв - неписаних правил поведінки, які були основною формою регулювання відносин у додержанному суспільстві. Дотримання звичаїв забезпечувалося засобами громадського впливу на порушника. Якщо такі правила поведінки (звичаї) не отримували визнання і захисту від державної влади, вони так і залишалися простими (побутовими) звичаями. Якщо ж вони визнавалися і захищалися державою, то ставали юридичними звичаями, становили звичаєве право, а іноді навіть сприймалися державною владою, набуваючи сили закону. Звичаєве право було найдавнішою формою утворення римського права. Норми звичаєвого права позначаються у римському праві термінами: а) mores majorum (звичаї предків);б) jusus (звичаєва практика);в) commentary pontificum (звичаї, що виходили з практики жерців-понтифіків);г) commentary magistratum (звичаї, що склалися у практиці магістратів);д) consuetude (звичай імператорського періоду). Впродовж тривалого часу в Римі з урахуванням простоти господарського ладу (місто-поліс), всього громадського й державного життя, при нерозвинутості обігу у законах не було необхідності. Обходилися звичаєвим правом. З другого боку, за відсутності юридичної техніки і примітивному рівні правосвідомості людей, видання законів як загальної норми становило великі труднощі. І, нарешті, у письмовому фіксуванні норм і правил поведінки не були заінтересовані привілейовані верстви (патриції) та їхні понтифіки. Навіть видання Законів XII Таблиць (V ст. до н. е.) було здійснене саме під тиском плебеїв. У міру зміцнення і розширення держави неписане звичаєве право стає незадовільною формою регулювання відносин саме внаслідок своєї невизначеності, двозначності, архаїчності та обмеженості. Звичаєве право поступається місцем закону та іншим формам правоутворення. Однак його ще «терплять». У період імперії звичаєве право втрачає авторитет перш за все тому, що уніфікація його по всій країні неможлива. А це суперечило нейтралістським тенденціям імператорської влади. І все ж місцеве звичаєве право жило та існувало. «Яка різниця - пише юрист, чи висловлює свою волю народ голосуванням, чи справами і фактами?» Врешті-решт імператори були змушені піти на компроміс: визнати авторитет і силу звичаю внаслідок його довготривалого застосування, але закону надати першорядного значення. Закон. У республіканський період всі закони повинні були отримати санкцію сенату і дістати затвердження народних зборів. Вони називались leges. Розвиток життя міста-поліса Риму висував це джерело права на перше місце. Однак законів у республіканському Римі видавалося не так вже й багато. Натомість отримали величезне поширення такі специфічно римські форми правоутворення як: а) едикти судових магістрів; б) діяльність юристів. Причина полягала в тому, що названі форми правоутворення більше відповідали консерватизмові і стабільності римського права. Крім Законів XII Таблиць, важливе значения для цивільного права мали такі закони: 1) Петеліїв закон (IV ст. до н. е.), який скасував продаж у рабство і вбивство неоплатного боржника; 2) Аквіліїв закон (III ст. до н. е.) - про відповідальність за знищення і пошкодження чужих речей; 3) Фальцидіїв закон (І ст. до н. е.) - про обмеження відмови по заповітах. Процедура проходження законопроекту була досить складною. Незважаючи на певну демократизацію народних зборів, вони не могли вирішувати принципові питання. Магістрат (консул, претор або диктатор), який мав право скликати народні збори, опрацювавши законопроект, подавав його на обговорення до сенату. Без схвалення цього органу законопроект не міг бути винесений на народні збори. Народні збори законодавчою ініціативою не володіли і не могли вносити у проект закону свої поправки або доповнення. Поданий проект вони могли або прийняти в цілому без обговорення, або відхилити зовсім. Сама процедура голосування на народних зборах мала такий вигляд: спочатку голоси підраховувалися у межах курії, центурії або триби, і таким чином складався голос цієї одиниці («за» чи «проти»), який подавався у коміцію. За більшістю голосів цих підрозділів встановлювалося загальне рішення народних зборів. Наприкінці І ст. н. е. народні збори припинили приймати закони, поступившись цим правом сенату. Постанови сенату (сенатус-консульти) У республіканський період найвища державна влада в Римі, в тому числі і право законодавства, належала сенату. Після реформ Сервія Туллія його вплив і роль у політичному житті посилюється, а з IV ст. до н. е. Його склад поповнюється магістратами, що відслужили свій термін і після звітування перед народними зборами і складенням повноважень автоматично включалися до сенаторського стану. У період принципату коміції не відповідали новому політичному ладу і поступово втрачали своє значення. Але оскільки тоді імператорська влада прикривалася ще республіканськими формами, створювалося уявлення, що закони видавалися сенатом (сенатус-консульти). Насправді це були розпорядження принцепсів, схвалені сенатом. Остаточне зміцнення імператорської влади призвело до того, що особисте розпорядження глави держави стало визнаватися законом. Починаючи з часів правління імператора Октавіана, сенат у повному складі формував глава держави. Водночас сенат формально набув статусу єдиного законодавчого органу. З І і до середини III ст. н. е. сенатус-консульти стають головною формою законодавства. Сенат при цьому не мав права законодавчої ініціативи і своїми постановами фактично лише оформляв пропозиції принцепсів, які на підставі своєї влади мали право проголошувати свою волю у вигляді усних промов у сенаті або послань до нього. У сенатус-консультах давалися лише загальні принципові положення, які претори повинні були відображати в едиктах. У часи домінату правотворча діяльність повністю зосередилася в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Всі інші форми правотворчості в цей час фактично припинилися. Постанови та ухвали імператора дістали назву конституцій (від римського «constitucio» - установляю). У свій час Ульпіан зазначав: «Те, що вирішив принцепс, має силу закону», сам правитель «вільний від обов'язку (додержуватися) закону». Це означало, що всі інші форми правотворчості в державі фактично припинилися або підпорядковувалися імператорській волі. Починаючи з часів принципату, конституції поділялися на чотири види: едикти, рескрипти, декрети і мандати. Імператорські едикти за своєю формою були подібні до преторських едиктів (про них буде йти мова далі), але цей нормативний акт, виданий імператором, містив постанови, обов'язкові для всього населення імперії, і діяв він не один рік, а довічно, іноді переживаючи свого автора. Декрети були рішеннями імператорів у конкретних судових справах. Рескриптами називалися офіційні письмові відповіді на запити, які надходили до імператорської канцелярії від посадових осіб правителя чи юристів. Мандати - це інструкції імператорів, які надавалися правителем провінцій з адміністративних та судових питань, їх дія мала регіональний характер, обмежуючись певною територією. Доба абсолютної рабовласницької монархії (домінат) внесла певні зміни до конституції. Мандати поступово вибувають із практики правотворчої діяльності імператорів. Декрети та рескрипти набули вигляду рішень імператорів у конкретних справах. Основною формою імператорської правотворчості залишався едикт, який зберіг за собою назву конституції. ВИСНОВКИ З 1 ПИТАННЯ: Правова система Стародавнього Риму мала розгалужену та різноманітну за значенням мережу джерел права. Це поняття має далеко не однозначний зміст. Соціально-економічним грунтом виникнення і змісту римського цивільного права був рабовласницький спосіб виробництва, зумовлений волею рабовласників. Отже, підставою виникнення права були інтереси пануючого стану, прагнення зберегти своє панування. Джерелом змісту права є матеріальні умови життя цього стану, тобто економічний лад. Джерелом пізнання римського цивільного права є численні пам'ятники давньоримської та інших культур, археологічні розкопки, нумізматика, папірусологія, книги тощо. Форми виразу волі рабовласницького стану в Стародавньому Римі мали своє об'єктивне втілення в формах правоутворення, які протягом всієї історії римської державності змінювалися відповідно до соціально-економічних відносин і державного ладу Риму. 2.Преторське право (jus praetorium). Римські магістрати та їхні едикти. Взаємодія квіритського і преторського права. Кодифікація преторських едиктів. Специфічною формою правоутворення були едикти магістратів (едикт - від dico «говорю»). Спершу, едикт означав усне оголошення магістрата з того чи іншого питання. Згодом він отримав спеціальне значення програмного оголошення (в письмовій формі), яке робив претор, вступаючи на посаду. Формально едикт був обов'язковим для того магістрата, яким він видавався, і лише на один рік, протягом якого магістрат перебував при владі («закон на рік» - Цицерон). Однак фактично ті пункти едикту, які заповнювали прогалини у праві, відповідали інтересам панівних верств, повторювалися в едикті наступного претора, набували постійного значення. Посада претора запроваджується в 366 р. до н. е. Згодом, у середині III ст. до н. е. почали обирати двох преторів (міського і перегринського). На цю посаду (вона була досить почесною) могли претендувати громадяни з 40-річного віку, які пройшли нижчі посади. Робота претора не оплачувалася, однак ця посада була досить привабливою щодо отримання сторонніх доходів. Тому у передвиборній кампанії витрачалися великі гроші (посада ці витрати покривала). Потреба у преторських едиктах була зумовлена нездатністю цивільного права надійно захистити нові відносини в державі, пов'язані з широкою торгівлею, розвитком ремесла. Могутній цивільний обіг вимагав більш ефективного, надійного, без формалізованих меж правового регулювання ділових відносин. Старе цивільне право або взагалі не містило відповідних норм, або вони не відповідали новим вимогам. Претор був змушений шукати нові правові засоби або пристосовувати норми застарілого цивільного права до нових відносин. Ні претор, ні інші магістрати, які видавали едикти (консули, едили, правителі провінцій), не мали права скасовувати, змінювати закони, видавати нові законодавчі акти. Але видані претором нові правила більше відповідали новим відносинам. Керуючись принципом справедливості, претор мав право відмовити в захисті там, де норма цивільного права вимагала надати такий захист. І навпаки, претор міг захистити нові відносини у випадках, коли за нормами цивільного права це не передбачалося. Фактично незаконна діяльність претора не лише дістала визнання держави, а й стала досить прогресивною і зручною формою оновлення, оздоровлення та удосконалення правового регулювання майнових відносин у республіканському Римі. Зрозуміло, що пропонувалося претором в його едикті, автоматично сприймалося його наступникам. Правовою нормою ставали тільки випробувані часом і перевірені практикою життя правила. Юрист Марціан називав преторське право «живим голосом цивільного права» саме в тому розумінні, що преторський едикт швидко відгукувався на нові запити життя і задовольняв їх. Правотворча діяльність преторів стала звужуватися з переходом до імперії. Це було викликано двома обставинами: по-перше, преторські едикти багато в чому вже заповнили прогалини в цивільному праві; по-друге, місце преторського едикту зайняли розпорядження імператора і постанови сенату. У II ст. (130 р. до н. е.) за наказом імператора Андріана видатний римський юрист Юліан створив єдиний звід преторських едиктів («постійний едикт»), який став важливим джерелом права протягом декількох століть - аж до кодифікації Юстиніана. Про кодифікацію едиктів преторів-перегринів відомостей не залишилося, але відомо, що з початку III ст. н. е., коли вільне населення римських провінцій отримало право римських громадян, «право народів» втратило своє виключне значення і обидві гілки преторського права (міське і перегринське) злились воєдино. Така ж сама тенденція спостерігалася і у співвідношенні цивільного і преторського права. ВИСНОВКИ З 2 ПИТАННЯ: Едикти магістратів (edictum), насамперед преторів, були джерелом утворення особливої системи правових норм, яка дістала назву преторського права. Сенатусконсульти (senatus-consulta) - це вид закону, що проголошувався римським сенатом, в якому давалися загальні принципові положення, які претори повинні були відображати в едиктах. Цивільне право, що зародилося зі звичаїв і наступних нововведень, поступово, з плином часу, стало приходити у відповідність із преторським правом. Відбувалося злиття джерел права, які раніше конфліктували і суперечили одне одному. Так виникає єдиний правовий комплекс - римське класичне право. 3.Діяльність юристів (юриспруденція). Кодифікації римського права Юриспруденція (діяльність юристів). У найдавніший період Риму тлумачення права і закону належало високопоставленій жрецькій корпорації - понтифікам. У них куплялися судові формули, які використовувалися в легісакційному процесі. Від них залежало призначення прийомних днів, включаючи дні, відведенні на розгляд судових суперечок. За переказами, син вільновідпущеника Гней Флавій вкрав книгу із позовами та іншими відомостями про закони. Там містилися збірники формулярів і трафарети позовів, а також календар із вказівкою днів для ведення судових справ. Існує думка, що Флавій навіть видав окремий юридичний збірник (Флавіїв закон). Після цього юриспруденція перейшла до рук світських юристів. Першим світським тлумачником права був Катус (поч. II ст. до н. е.). Його «Коментарій» був керівництвом для ведення судових суперечок; то був своєрідний збірник судових формул, без застосування яких нічого було й думати про судовий захист у якійсь справі. У «Коментарії» містився критичний огляд Законів XII Таблиць. Серед перших римських юристів був і плебейський понтифік Тіберій Корункалій, який не тільки давав тлумачення, але й навчав римського права громадян. У республіканський період діяльність юристів зводилася до таких аспектів: а) надання консультацій громадянам, які зверталися за юридичною допомогою; б) редагування ділових паперів, перш за все договорів, а також позовів до претора; в) керівництво юридичними діями сторін, у суді, тобто практичне виконання функцій адвокатів. У результаті такої, досить обмеженої діяльності юристів у Римі поряд з цивільним правом з'явилося право, створене тлумаченням професіоналів. За традицією, в Римі право тлумачення законів належало сенату. Але оскільки сенат займався головним чином законами, що мали публічно-правовий характер, приватне право знаходилося поза його увагою. З іншого боку, зайнятий повсякденними справами претор та суди відчували гостру потребу у кваліфікованому і авторитетому тлумаченні самого права, а також тих нових господарських соціальних відносин, які потребували позовного захисту. Саме ці обставини вимагали консультацій юристів. Вже тоді стало очевидним, що жодна правова система не зможе належним чином функціонувати без наукової інтерпретації права чи закону, тобто без юриспруденції як науки про право; без наукового коментування права і закону за його змістом, призначенням і практичним застосуванням. Склалася ситуація коли юристи, не володіючи законодавчою владою, своєю консультаційною практикою безпосередньо впливали на розвиток права авторитетом власних науково-практичних висновків. Діяльність юристів, що за своєю суттю була призначена допомагати застосуванню діючих норм права, фактично отримала значення самостійної форми правотворчості. Правовий характер діяльності юристів отримав в епоху принципату (І-ІП ст. н. е.) і формальне визнання. У цей період римська юриспруденція досягла класичних форм. Новий і по-своєму унікальний імпульс отримує юриспруденція з утвердженням монархічної форми правління. Панівний клас і його представник - принцепс бажають мати в особі юристів свою опору. Вони очікували і отримали від юристів допомогу у зміцненні існуючого рабовласницького ладу за допомогою норм права. Право бралося на озброєння при вирішенні повсякденних політичних і класових колізій і конфліктів. Принцепси були заінтересовані в зберіганні високого авторитету юристів, оскільки юристи здебільшого проводили їхню політику. Саме остання обставина (намагання зробити юриста безпосереднім знаряддям своєї політики) зумовила подальший крок правителів у цьому напрямі. Починаючи з Октавіана Августа, правителі почали надавати найвидатнішим юристам особливе право давати офіційні консультації. Висновки юристів, наділених цим правом, на практиці обов'язково враховувалися суддями: ці тлумачення опиралися на авторитет принцепса. Правотворчість юристів отримала офіційне визнання. Сила римських юристів полягала у поєднанні науки і життєвої практики. Вони будували право на ґрунті вирішення конкретних життєвих казусів, з якими зверталися до них громадяни і представники державної влади. Практика надання окремим юристам права офіційного тлумачення законів продовжувалася до V ст. н. е. Однак із встановленням домінанту має місце занепад діяльності юристів і особливо зниження її творчого характеру. Юристів правителі використовували вже не як творців прав, а на посадах імператорських чиновників (радників). Показником занепаду є закон «Про цитування юристів» (426 p.), згідно з яким в основу судового рішення можна було покласти твори лише 5 юристів: Ульпіана, Гая, Павла, Модестина, Папиніана. На основі класичної юриспруденції у І-ІІ ст. н. е. виникають дві юридичні школи: прокуліанська та сабиніанська. Науково-літературні твори римських юристів прийнято поділяти на такі категорії: 1) твори, присвячені розробці цивільного права (на противагу преторському праву): Помпоній, Павло, Ульпіан; 2) коментарі до преторських едиктів: Лабеон, Гай, Павло, Ульпіан; 3) дигести (вибране з праць юристів), які об'єднували цивільне і преторське право; 4) підручники-інституції. З них найбільш популярними були інституції Гая; 5) збірник казусів під назвою «Питання», «Відповіді»; 6) монографії із спеціальних питань римського права. Найвищого розквіту римська юриспруденція досягла за часів принципату, коли питання правотворчої діяльності були передані від преторів до правознавців. Претори демократичний інститут республіканського періоду не вписувалися у межі принципату, поступово втрачали свій авторитет і правотворчу ініціативу. В умовах соціальної нестабільності Риму в добу імперії юристи засобами права намагалися зміцнити рабовласницький лад. Вони знаходили нові вирішення правових колізій повсякденного життя, шукали правові засоби регулювання відносин і задоволення потреб цивільного обігу. Кодифікація римського права. Перші кодифікаційні спроби були зроблені приватними особами, які складали збірники імператорських конституцій. У першій половині V ст. н. е. була здійснена перша офіційна кодифікація - кодекс Феодосія, де були зібрані і систематизовані імператорські конституції. Кодекс складався із 16 книг. Однак найважливіше місце серед всіх кодифікацій посідає «Corpus juris civilis». Для здійснення кодифікації призначалися особливі комісії. Активну участь у ній брав Трибоніан (начальник імперської канцелярії) і Феофіл (професор Константинопольської школи права). Робота розпочалася із зібрання імператорських законів у 528 р. У 530 р. створюється комісія для кодифікації творів юристів-класиків, яка через три роки видала збірник витягів з творів класичних юристів під назвою «Дигести» (вибране), або «Пандекти». Збірник складався з 50 книг, поділених на титули і фрагменти. У «Дигестах» цитується 39 юристів, з яких найчастіше Ульпіан (1/3 тексту). У своїх сентенціях (поглядах, судженнях) римські юристи дотримувалися переважно прагматичних рішень, відводячи теорії якогось питання другорядне значення. І все ж вони не могли ухилитися від формування принципових положень, якими слід керуватися як юрисконсульту, так і судді. Назвемо деякі з них, які не втратили свого значення і в наші дні. •За загальним правилом судове рішення повинно прийматися або одноголосно, або більшістю голосів: у цьому випадку передбачається, що рішення прийняте ніби всіма. • Якщо зміст умисне звинувачуваного залишиться недоказаним, то «каждый считается честным, если не доказано обратное». •Коли у заповіті записано що-небудь двозначне або навіть неправильно, «необходимо благосклонное толкование, склоняющееся к вероятной воле завещателя». - Те ж саме - про двозначне тлумачення у позові: «Надо толковать его так, чтобы дело, о котором говорится, скорее имело бы силу, чем было уничтожено». - І взагалі, у двозначному виразі «следует принимать волю того, кто это произнес». •Всякий сумнів вирішується на користь звинуваченого. «Если,- пише Помпоній,— существует сомнение в истинном статусе раба, следует признать его свободным». Ульпіан висловлюється ще гостріше: «Лучше оставить преступление безнаказанным, чем осудить невиновного». • Якщо відсутній чіткий правовий припис, слід вирішувати справу по справедливості (Павло). А Ульпіан йде ще далі: «Когда право противоречит справедливости, должно предпочесть последнее». •Докази повинен представити не той, хто заперечує, а хто стверджує. Дигести об'єднують витяги із 275 творів 38 класичних римських юристів. Перша книга присвячена загальним питанням права. Друга - сорок шоста - приватному праву, сорок сьома - сорок восьма - кримінальному праву, сорок дев'ята - апеляція, фіскальному праву і військовим справам, п'ятдесята - адміністративному праву, юридичним дефініціям і правилам. Кожна книга поділяється на титули, титули - на фрагменти. У 533 р. було опубліковано коментар-підручник римського права «Інституції», які водночас дістали силу закону. Він складається з 4-х книг, в основу яких були покладені інституції Гая. При здійсненні кодифікації комісія допускала зміну оригіналу текстів, робила власні висновки. Вони дістали назву «інтерполяція». Так, замість застарілого і невживаного поняття «манципація» вживалось «традиція» як спосіб відчуження речей. Збірник імператорських конституцій дістав назву «Кодекс». Четверта частина - «Новели» - це закони, видані Юстиніаном у період здійснення кодифікації і у період з 535 до 542 pp., загальним числом 158, присвяченим в основному сімейному та спадковому праву. Вони вже були написані грецькою мовою, що свідчило про перехоплення Візантією пальми першості щодо правонаступництва римського права. Внаслідок занепаду юриспруденції у IV ст. н. е. в Західній Римській імперії виникає так зване «вульгарне право». Класичні твори римських юристів були піддані скороченню і перефразуванню, оскільки вважалося,що їх зміст надзвичайно деталізований і обширний для обслуговування потреб пізньоримського суспільства. «Вульгарне право» справило значний вплив на формування правових систем варварських королівств. ВИСНОВКИ З 3 ПИТАННЯ: У силу авторитету римських юристів та консультацій, що вони надавали, їхні тлумачення набули загальнообов'язкового характеру і теж стали своєрідним джерелом права. Свої консультації та іншу юридичну допомогу вони здійснювали у вигляді порад, як належить діяти в тих чи інших спірних ситуаціях (respondere) . Cavere (scribere) консультації з питань укладення договорів та інших правочинів, складання ділових документів тощо. Agere - керівництво процесуальними діями сторін при розгляді спорів. Консультаційна практика юристів, науково-практичні висновки їх безпосередньо впливали на розвиток права. Під час абсолютної монархії (домінату) правотворча діяльність повністю зосередилась в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Постанови (установлення) імператора дістали назву конституцій (constitutio) і були чотирьох видів:- єдикти (edictum);- декрети (decretum);- рескрипти (rescriptum),- мандати (mandatum). Кодифікація Юстиніана є найціннішою юридичною пам'яткою римського права. За своїм змістом Кодифікація Юстиніана перевершувала всі попередні (Гермогеніана, Теодосія). Вона відзначалася широкою творчою основою, величезною кількістю джерел, серйозністю намірів, послідовністю їх обробки. висновки З ТЕМИ: Правова система Стародавнього Риму мала розгалужену та різноманітну за значенням мережу джерел права. Це поняття має далеко не однозначний зміст. Соціально-економічним грунтом виникнення і змісту римського цивільного права був рабовласницький спосіб виробництва, зумовлений волею рабовласників. Отже, підставою виникнення права були інтереси пануючого стану, прагнення зберегти своє панування. Джерелом змісту права є матеріальні умови життя цього стану, тобто економічний лад. Джерелом пізнання римського цивільного права є численні пам'ятники давньоримської та інших культур, археологічні розкопки, нумізматика, папірусологія, книги тощо. Форми виразу волі рабовласницького стану в Стародавньому Римі мали своє об'єктивне втілення в формах правоутворення, які протягом всієї історії римської державності змінювалися відповідно до соціально-економічних відносин і державного ладу Риму. Звичай (more) - це правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу. Норми права звичаїв позначали термінами: mores majorum - звичаї предків; usus - звичаєва практика; commentarii pontificum - звичаї, що склалися в практиці жерців; commentarii magistratum - звичаї, що склалися в практиці магістратів; consuetude - звичаї імператорського періоду. Постанови народних зборів (lex-leges) - це форма закону, який приймав найвищий орган Стародавнього Риму - Народні збори. Едикти магістратів (edictum), насамперед преторів, були джерелом утворення особливої системи правових норм, яка дістала назву преторського права. Сенатусконсульти (senatus-consulta) - це вид закону, що проголошувався римським сенатом, в якому давалися загальні принципові положення, які претори повинні були відображати в едиктах. У силу авторитету римських юристів та консультацій, що вони надавали, їхні тлумачення набули загальнообов'язкового характеру і теж стали своєрідним джерелом права. Свої консультації та іншу юридичну допомогу вони здійснювали у вигляді порад, як належить діяти в тих чи інших спірних ситуаціях (respondere) . Cavere (scribere) консультації з питань укладення договорів та інших правочинів, складання ділових документів тощо. Agere - керівництво процесуальними діями сторін при розгляді спорів. Консультаційна практика юристів, науково-практичні висновки їх безпосередньо впливали на розвиток права. Під час абсолютної монархії (домінату) правотворча діяльність повністю зосередилась в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Постанови (установлення) імператора дістали назву конституцій (constitutio) і були чотирьох видів:- єдикти (edictum);- декрети (decretum);- рескрипти (rescriptum),- мандати (mandatum). Кодифікація Юстиніана є найціннішою юридичною пам'яткою римського права. За своїм змістом Кодифікація Юстиніана перевершувала всі попередні (Гермогеніана, Теодосія). Вона відзначалася широкою творчою основою, величезною кількістю джерел, серйозністю намірів, послідовністю їх обробки. Кодифікація Юстиніана в ХП ст. дістала назву Зводу цивільного права (Corpus iuris civilis) і складається з чотирьох частин: перша - Кодекс (Codex) є зібранням законів (імператорських конституцій) у точному значенні цього слова; друга - Дигести (Digesta) чи Пандекти (Pandectae) зібрання уривків із двох тисяч творів 39 найвидатніших римських юристів, в основному тих, які мали право офіційного тлумачення законів; третя - Інституції (Institutio) - які являли елементарний навчальний посібник римського права для юристів-початківців, в основу якого було покладено відомі Інституції Гая; четверта - Новели (Novelae) - імператорські конституції, прийняті після роботи кодифікаційної комісії. |
|
1. Поняття римського права як загального права античного світу.... Рецепція римського права: причини рецепції та її наслідки. Особливості рецепції римського приватного права в Україні |
Тема 2 (заняття 2). Джерела міжнародного права (2 год.) Поняття і значення джерел міжнародного права. Роль ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН у визначенні джерел міжнародного права |
|
ЛЕКЦІЯ з дисципліни «Основи римського права» ТЕМА №9 Основні поняття спадкового права. Історія виникнення та розвитку спадкового права |
ПЛАН ЛЕКЦІЇ: Виникнення державного суду. Форми захисту цивільних... Трофанчук Г.І. Римське приватне право: Навчальний посібник. – Атіка, 2006. – 248с |
|
1. Поняття про джерела конституціного права Констиутція України один з найважливіших різновидів джерел конституційного права. 9 |
Перелік питань з АГРАРНОГО ПРАВА Загальна характеристика та особливості джерел аграрного права. Характеристика, види і юридична сила локальних актів |
|
Закон як джерело державного права. Види законів Республіка – поняття і сутність. Ознаки республіканської форми правління. Види республік |
2. Порівняйте поняття міжнародного приватного права з поняттям міжнародного публічного права Сучасне мп пішло від римського (jus gentium) – охоплювало м/н приватні та публ відносини в 16 ст вперше вжито в сучасному розумінні... |
|
Харитонов Е. О. Основы римского частного права. Х.: ООО «Одиссей»,... Макарчук В. С. Основи римського приватного права. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2000 |
План лекції. Поняття, оцінка та види короткострокових зобов’язань.... Зобов’язання – це заборгованість підприємства іншим підприємствам, організаціям чи особам, що виникає в наслідок здійснення фірмою... |