|
|
Скачати 1.01 Mb.
|
17. Філософсько-правова антропологія. Людиноцентристський підхід Антропологія – відносини між правом і людиною. ФП антропологія – галузь знань, у якій висвітлюються основні проблеми відносин людини з пр. реальністю: 1) роль людини у створенні правової реальності; 2) буття людини в середині правової реальності; 3) буття правової реальності в середині людини; 4) деструктивні форми людської активності, що руйнують правову реальність в ній самій і поза нею. Людина творить правову реальність, а право бере участь у творенні людських форм існування. Ця наука дає відповіді на такі питання : що таке людина юридична? Що таке людина-законослухняна? Що таке людина-злочинець? Людина багатогранна. ЇЇ я протикає в 3-х сферах : 1. сфера або анторопологен вітальності – вроджені властивості людини; 2. антропологен соціальності – це здатність людиною набувати явищ, що забезпечують здатність існувати в сус-ві. 3. антропологен духовності – людини духовна, вона керується не похибною істиною, а інтелектом, культурою, релігією. Вищим проявом духовного я виступає над свідомість, можливість виходу за межі свого я у сферу особистості. Протиріччя між ветальністю і соціальністю. Це вічна боротьба між дикістю і цивілізацією. Там де перемагає ветальність, людина залишається дикою. Антропологема вітальності Вітальність людини являє собою сукупність вроджених вла¬стивостей і здатностей, які забезпечують її життя в природі. Взята у вітальному вимірі, людина виступає як жива, тілесна істота, як організм, що знаходиться під владою природних за¬конів, підпорядкований впливам механізмів біологічної детер¬мінації. До змісту вітальності входять такі природні властивості люд¬ського організму, як тілесність, генетика, інстинкти, чуттєвість, безумовні рефлекси, сексуальність, статево-вікові особливості, смертність, біоритми, двохпівкульний мозок, підсвідомість, вро¬джені особливості психіки. Усе це, взяте в цілому, складає при-родну, несвідому основу людського існування, пов'язану з зем¬лею, природою, космічним життям. Взята у вітальному вимірі, людина виступає як невід'ємна частина природного світу. Індивідуальне «Я», незважаючи на свою тлінність, наділене волею до життя, прагненням оберігати себе від загибелі як мо¬жна довше. Ця прив'язаність до земного існування носить не¬свідомо-інстинктивний характер і підкріплюється страхом бо¬лю, страждань, смерті. Вітальне «Я» обмежене в можливостях і формах свого про¬яву і не здатне виходити за власні межі. Воно не знає відміннос¬тей між добром і злом, пристойним і ганебним, красою і потвор¬ністю, оскільки існує на тому рівні, де поняття, відповідні цим відмінностям, ще не функціонують, тобто на рівні несвідомого, а значить доцивілізованого, докультурного. Таким чином, людська вітальність — це природжена біоло¬гічна даність, чиста можливість, здатна спрямувати свою енер¬гію в різних напрямах: від правомірно-творчих до деструктивно-кримінальних. Антропологема соціальності Соціальність виступає як сукупність набутих людиною яко¬стей, що забезпечують її здатність існувати в суспільстві і ви-конувати різноманітні соціальні функції, у складі різноманіт¬них суспільних груп, об'єднань, корпорацій, виступаючи при цьому не в якості суверенної особистості, а в ролі виразника ін¬тересів даної спільноти. Людина тут уявляється собі і оточуваною неподільною частиною соціуму, залежною від нього, під¬порядкованою йому, детермінованою зовнішніми соціальними механізмами і репрезентуючою народ або державу, клас або партію, групу або колектив. Дана іпостась людської антропології змушує індивіда пере¬бувати під владою соціальної необхідності, ставити суспільне вище за особисте, обов'язок вище за свободу, дотримувати дер¬жавні інтереси, громадські обов'язки, морально-правові вимоги і заборони. Діяльність соціального «Я» має не інстинктивний, а свідомий характер і передбачає у особистості здатність мислити, ана¬лізувати, оцінювати, приймати рішення, переводити за допомо¬гою вольових зусиль свої оцінки і рішення в дії і вчинки. З усьо-го цього складається соціальна поведінка людини, що являє со¬бою ланцюг взаємозалежних, зовні спостережних вчинків у суспільному середовищі, супроводжуваних дотриманням або порушеннями соціальних норм. Соціальною поведінкою людини керують переважно три орієнтаційні механізми, що є приналежністю індивідуальної свідомості, — «перед-розум» (або «до-розум»), здоровий глузд і розум. Антропологема духовності Духовне «Я» людини дозволяє їй підніматися над природ¬ною і соціальною обмеженістю свого існування, виходити в сфе¬ру свободи, яка є одночасно світом культури. У цій сфері для людини першорядну роль відіграють не поклик власних інстинк¬тивно-органічних потреб і матеріальних інтересів, не заклики локальних спільнот — держав, партій, корпорацій, а загально¬людські ідеали істини, блага, краси, справедливості. Антропологема духовності представляє людину саме як суб'єкта культури, як істоту, вкорінену в нормативно-ціннісних світах релігії, метафізики, моральності і природного права. Людина духовна — це особистість, яка усвідомлює самоцінність власного внутрішнього світу, свою унікальність і водночас причетність до універсальних начал буття, вміщених у загаль¬нолюдсь Вищим модусом духовного «Я» виступає надсвідомість, яка являє собою здатність до трансценденції (від лат. ігапзсепсіепз — те, що виходить за межі) — виходу за межі свого «Я» в сферу надособистого, що перебуває за межею почуттєвого сприйнят¬тя. Тих, у кого ця здатність розвинута найвищою мірою, нази¬вають святими, геніями, пророками, мудрецями.ких цінностях культури. У духовному житті людей надсвідомість може заявляти про себе за допомогою таких форм: а) моральна інтуїція у вигляді здатності до глибинного розу¬міння того, що рухає іншими людьми, до всеосяжної любові, співчуття і всепрощення; б) релігійна інтуїція як здатність доторкатися якоюсь части¬ною свого духовного «Я» до вищого абсолюту — Бога, вірити в його абсолютну мудрість, доброту і справедливість; в) екзистенціальна інтуїція як здатність всерйоз сприймати такі реалії, як сенс життя, смерть, безсмертя; г) космічна інтуїція у вигляді здатності відчувати власне єд¬нання з космічними гармоніями і дисгармоніями буття; д) творча інтуїція як художня, інтелектуальна, філософсь¬ко-метафізична геніальність, що дозволяє переживати осяяння і робити значні відкриття в різних областях культури. Духовне «Я» протиставляє загрозі смерті віру в безсмертя душі, у те, що фізична смерть лише звільняє душу від пут тіла. Саме тому духовному «Я» далекий інстинктивно-тваринний страх смерті, якого зазнає вітальне «Я». 18. Правова аксіологія. Аксіологія права -це вчення про цінності права. Цінності – це першоджерела на осн. яких соц. групи консолідуються, об’єднуються, досягають погодженості дій, заг. впорядкованості стабільності своїх структур. Оскільки право поділяють на природне і позитивне, аксіологія права саме і досліджує цінності природного і позитивного права. Цінності взагалі – це першоджерела, на основі яких соціальні групи консолідуються, об'єднуються, досягають погодженості дій, загальної впорядкованості та стабільності своїх структур. Аксіологія права означає розуміння і трактування права як цінності.Оскільки право поділяють на природне і позитивне, аксіологія саме і досліджує цінність цих двох видів права, їх взаємозв'язок і відмінність. В залежності від цього розрізняють: природно-правову аксіологію; юридичну аксіологію. Природно-правова аксіологія розглядає природне право як "дійсне", як зразок цінного права, як критерій для оцінки позитивного права, його значення і цінності. Як барометр! Як міра, стандарт. При цьому природне право розуміється як моральне, релігійне, наділене абсолютною цінністю право, з позиції якого виноситься оцінка, судження про позитивне право. При такому підході позитивне право оцінюється не з точки зору правових критеріїв (якостей), а з етичних і релігійних позицій і понять справедливості.Таким чином, з точки зору природно-правової аксіології тут змішуються право і мораль, а правова цінність позитивного закону підміняється його моральною і релігійною оцінкою. Ці недоліки не благають заслуги і досягнення природно-правового підходу до права і до юридичної аксіології. Кант також вбачав саме моральну, а не правову цінність права. Моральне трактування права , його цінності, присутнє і в філософії Гегеля. Проте природно-правовий підхід має суттєві недоліки: змішання права і моралі, формально і фактично, абсолютизація моральних цінностей.Юридична аксіологія. Позитивізм відкидає цінності права і визнає лише цінності закону. Але тут позитивіська "цінність" закону – це лише його офіційна загальнообов'язковість, імперативність, а не його загальна значущість.У Кельзена (позитивіста) право цінне тільки як наказ, як норма. Пр. гносеологія – це вчення про пізнання права як соц. об’єкта. Є 2 підходи до пізнання права: 1. Юр. Гносеологія – це процес пізнання права шляхом переходу від простої думки про право до істинного розуміння права, про його об’єктивні властивості, незалежні від влади. 2. Гносеологія легізму (школа законів) в основі цієї концепції пізнання права лежить те, що є наказом, правилом, обов’язком. Цінності взагалі – це першоджерела, на основі яких соціальні групи консолідуються, об'єднуються, досягають погодженості дій, загальної впорядкованості та стабільності своїх структур. Наука розглядає такі цінності: a. цінності життя (любов, дружба, сім’я); b. цінності цивілізації (добробут, кар’єра, влада, професія); c. цінності культури (творчість, мистецтво). Для природного права хар-не: воно похідне від природного стану речей, від природи людини; воно пов’язує своє існування з першоосновами буття, а позитивне з конкретною державою; воно виникає з першими паростками людської цивілізації; воно базується на неписаних звичаях, традиціях, релігії; у природному праві, право людини на життя – вічне, а у позитивному від держави. На відміну легістського підходу, філософський підхід до праворозуміння розглядає право, як не волю держави, а як об’єктивне, самостійне явище, для якого характерна абсолютна незалежність від волі законодавця, воно має свою окрему природу, сутність, принципи. Залежно від принципів визначають право, як всезагальну рівність, як всезагальну необхідну свободу, як всезагальну справедливість. Закон може як співпадати з правом, так і не співпадати, правовий закон і є право, якщо закон не співпадає з правом це не правовий закон. В ньому відсутні такі якості, як рівність, справедливість, свобода. Отже право – це загальнообов’язкова формальна рівність, однакова міра, однакового масштабу, однакова свобода, однакова справедливість, що має силу закону. Т.ч. ФП розглядає право у 3 вимірах : рівність, свобода, справедливість. Критерієм правового зрівнювання людей є свобода індивіда у суспільних відносинах, що визначається і утверджується у формі його правоздатності та правосуб’єктності. Правова рівність – це рівність рівних і незалежних суб’єктів права за заг. для всіх масштабом, єдиною нормою та рівною мірою. Право діє і промовляє мовою і засобами саме такої рівності завдяки цьому виступає загальною та необхідною формою буття, вияву та реалізації свободи у процесі спільної життєдіяльності людей. Право – це лише рівний для різних людей формалізований шлях до набуття прав на різні речі, предмети, блага, а не їх роздавання порівно кожному. Скрізь, де діє принцип формальної рівності, наявні правове начало та правовий спосіб регуляції. Де діє право, там функціонує принцип правової рівності. Де відсутній принцип рівності, там відсутнє право як таке. Правова свобода – незалежність суб’єктів один від одного в рамках правової форми їх взаємовідносин і одночасно це їх однакова рівність, підлежність заг. нормі, це рівна міра свободи для всіх. Право виступає, як всезагальна форма, як рівний для всіх, незалежний від розуму, соц. положення, однаковий масштаб і міра, але вона просто неможлива без принципу рівності. Історичний розвиток свободи і права у людських відносинах є прогресом рівності людей як формально (юридично) вільних осіб. Тільки через механізм права (формально-правової рівності) невільна на перших порах маса людей поступово у процесі історичного розвитку стає вільною. Правова рівність робить свободу можливою і дійсною у всезагальній нормативно-правовій формі, у вигляді певного правопорядку, про що свідчить світовий досвід розвитку свободи, права, рівності і людських стосунках. Правова справедливість входить до поняття права, вона внутрішня хар-ка та якість права, тому завжди постає питання про справедливість та несправедливість закону. Право завжди справедливе і є носієм справедливості, яка, власно, тому і справедливе, що втілює і виражає загальнозначущу правильність, яка означає загальну правомірність(суть, начало права, сенс правового принципу загальної рівності і свободи). Ознаки природ. права : 1. природ-пр. свідомість – адресовані до всіх без винятку суб’єктів, незалежно від держави, вони категоричні, природ.пр. свідомість мислить категоріями повинності. 2. Абсолютний хар-р норм і цінностей природ.-пр. – вони базуються на непорушені закону і безумовних цінностей. Принципи абсолютності пр. права запозиченій із сфер реалізації та моралі. 3. Невідємність пр. прав (життя, свободи, власність). Життя – людина гостро відчуває і усвідомлює цінність життя в тому, що воно пов’язано з неминучістю смерті. Право повинно охороняти та захищати цю цінність. Свобода. Під свободою слід розуміти не можливість робити все, що хочу, а можливість робити свідомий вибір і здійснювати на його основі ті чи інші дії або вчинки. Подібно до того, як людина у своєму розвитку проходить три основні іпостасі – вітальну, соціальну і духовну, так і свобода може бути розглянута у цьому ракурсі.Вітальна свобода. За Павловим, це природний "рефлекс свободи" і означає здатність переміщуватися, долати перешкоди і т.п. В основі вітальної свободи лежить інстинктивне прагнення до виживання і продовження роду, або воля до життя. Вітальна свобода споконвічно дана живій істоті з метою допомогти їй вижити;Соціальна свобода властива тільки індивідам, які живуть у суспільстві. Вона являє собою можливість задоволення своїх соціальних потреб. Суб'єктивною основою соціальної свободи є також воля, але це вже не воля до життя, а воля до самоствердження: влади, успіху, багатства. Соціальна свобода нормативна, оскільки вона передбачає наявність морально-правових обмежень, що регулюють її прояви в рамках існуючих у державі вимог. Людина, щоб бути вільною, повинна знати ці вимоги, рахуватися з ними. Соціум дає стільки свободи, скільки вважає за потрібне;Духовна свобода – це можливість людини жити, рухатися у просторі і часі світової культури, у світі пізнавальних, художніх, моральних, естетичних цінностей. В основі цього різновиду свободи лежить воля до духовного удосконалення. Духовна свобода наднормативна, тобто передбачає необмежену перспективу для духовного розвитку.Власність. Право володіння речами настільки ж природне, як і право їсти, пити, дихати. Але людина має право привласнити собі ті природні предмети, які ще не встигли стати нічиєю власністю. Будь-яка спроба порушити принцип першоволодіння чревата відкритими зіткненнями соціальних суб'єктів. Право власності містить у собі 3 компоненти: *право придбання; *право користування; *право відчуження. Власність – право володіти речами настільки природне, як і право жити, дихати. 19. Гносеологія права. Правова гносеологія – це вчення про пізнання права, як соціального об'єкта. У науці є два підходи, дві концепції пізнання права: 1. юридична гносеологія; 2. гносеологія легізму. Розглянемо: Юридична гносеологія. Ця концепція виражає процес пізнання права шляхом переходу від простої думки про право до істинного розуміння права, про його об'єктивні властивості, незалежні від волі влади. Вона вивчає як відмінності права і закону, так і тотожність між ними у випадку правового закону, тобто проблеми зв'язку права і закону. Ця концепція вивчає право всебічно, широко, навіть один із напрямів дослідження (Юснатуралізм) стверджує про дві паралельно діючі і конкуруючі між собою системи права: істинно природного; не істинно позитивного (офіційного). Тобто юридична гносеологія пізнає право всебічно, історично. Друга концепція правової гносеології – гносеологія легізму. В основі цієї концепції пізнання права лежить принцип визнання у якості права лише того, що є наказом, правилом, обов'язковим для всіх і встановленим для всіх, тобто закону. |
| ПРАКТИКУМ до курсу “Цивільне право. Особлива частина”. Зміст За цим практикумом передбачено вивчення другої (особливої) частини курсу “Цивільне право”. Практикум включає в себе такі розділи:... |
ДИКТАНТИ З ПРИРОДОЗНАВСТВА ДЛЯ 5 КЛАСУ Щоб краще вивчити тіла і речовини вчені спеціально впливають на них, такі дії є … |
| Лекція 5 Тема: Сигналізація в цифрових системах комутації Склад і види сигналів сигналізації До ЦСК підключаються різні види кінцевих пристроїв, такі як аналогові і цифрові телефонні апарати, ISDN абоненти, комутатори, ПК... |
Законодавством передбачено такі види звільнення від кримінальної відповідальності та покарання |
| 1. Міжнародне приватне право: поняття, предмет та система У кожній державі найважливішим регулятором суспільних відносин є право. Праву притаманні такі особливості як система юридичних норм,... |
Маркетингові інформаційні системи Всю сукупність маркетингових інформаційних систем ділять на наступні три категорії |
| НОВЕ СЛОВО У НАУКОВОМУ ПЛАНУВАННІ Відділення загальної середньої освіти, представники відділу наукових і керівних кадрів апарату Президії НАПН України, працівники... |
А. С. Матвієнко 22 березня 2008 р В рамках єдиного виду спорту спортивний туризм об’єднує такі його види, як пішохідний, водний, велосипедний, гірський, спелеологічний,... |
| Предметом статистики як суспільної науки є: + кількісна сторона масових... За статистичною природою(формою вираження)розрізняють такі види статистичних показників |
ПРОБЛЕМНІ ВИРОБНИЧІ СИТУАЦІЇ Розв’яжи проблемну ситуацію ... |