|
|
Скачати 1.01 Mb.
|
15. Онтологія права. Форми буття. Людині постійно доводилося і доводиться спостерігати різ¬номанітні факти виникнення і загибелі природних і соціальних форм, появу чого-небудь із небуття або його відхід у небу У пошуках відповідей на ці і багато інших, дотичних до них, питань склався особливий напрям філософських роздумів про буття в цілому — онтологія (від грец. оутод — суще, буття і Алуоі;— вчення). її головними поняттями є категорії буття і небуття, які вбирають у себе воістину невичерпний зміст, що охоплює космос, природу, соціум, людину, культуру. Онтологія права – філософське вчення про суще, про буття в цілому і про місце пр. реальності в світовому порядку. Буття – явл. собою заг. властивість всіх речей, у т.ч. пр. реалій. Осн. поняттями онтології права є категорії буття і небуття. Були в бутті означає : просто існувати, перебувати окремо від всього іншого; існувати поряд з усім іншим; існувати у взаємодії з іншим; існувати в єдності світовим цілям. ОНТОЛОГІЯ ПРАВА – філософське вчення про суще, про буття в цілому і про місце правової реальності в соціальному і світовому порядку. Основними поняттями онтології є категорії буття і небуття, які охоплюють космос, природу, соціум, людину з усією різноманітністю форм їх існування. Буття являє собою загальну властивість усіх речей, у тому числі правових реалій. Поняття буття фіксує цю їхню властивість як фундаментальну ознаку, не стосуючись особливих якостей. Бути в бутті для правової реалії означає: 1. просто існувати, перебувати окремо від усього іншого; 2. існувати поряд з усім іншим; 3. існувати у взаємодії з іншими реаліями; 4. існувати в єдності з світовим цілим. Бути (існувати) не в спокої, а в динаміці змін. З різноманіття окремих явищ складається гармонія єдиного світопорядку, з окремих правових феноменів – єдина правова реальність, де буття і небуття переходять одне в одне. Універсальною онтологічною основою різноманітних форм сущого і правової реальності є також взаємодія протилежних начал, або протиріч. Існує багато соціально-правових протиріч, які виникають і вирішуються аби знову виникнути. Логіка цих виникнень та руйнувань і є онтологією права, внутрішнім пульсом її буття. Категорії буття і небуття, які охоплюють космос, природу, соціум. Форми буття : хаос, порядок, гармонія. Одним із проявів хаосу є аномія – перечення закону. Хаос – це відсутність структурності, розсіяність, безмірність. Хаос або передує порядку, або виникає в результаті руйнування існуючого порядку. Порядок являє собою спосіб і форму існування організаційних структур, внутрішньо врівноважених цінностей. З них складається онтологічна надсистема, що перебуває в динамічному стані рівноваги. Його осн. проявом є цивілізація. Цивілізація – це штучна, багатоцільова соціальна система, що прагне перебувати в динамічному стані рівноваги, здатна до саморегуляції і самовдосконалення, робить постійні зусилля до блокування існуючих небезпек. Головна вимога цивілізації – вимога підкорятися існуючим нормам і законам, відповідати заданим зразкам. Цивілізація як впорядковане ціле – це одночасно і система й організація. Системою її можна назвати через те, що вона має усередині себе елементи і підсистеми, пов’язані між собою, як організація – це особливий соціальний організм, який існує для досягнення певних цілей. Пр. цивілізація – це комплекс пр. систем, які мають заг., глибокі культурно-історичні корені, давні релігійні етичні і філософські основи, споріднені нормативно-цілісній структурі і цінності, тобто все те, що дозволяє людям задовольняти їх потреби. Вища реальність, яка є результатом боротьби між хаосом і порядком є гармонія. Гармонія — це стан цілого, коли усі його елементи приходять у таке співвідношення один з одним, при якому система досягає високого ступеня досконалості, функціональної ефективності і продуктивності. В умовах гармонії всі частини системи існують максимально повноцінно, коли кожний елемент чим більше віддає, тим більше одержує. Гармонія — це не зовнішнє поєднання протилежностей, а їхнє злиття в конкретну, органічну тотожність, коли усуваються різкі відмінності і контрасти між ними, налагоджується повна узгодженість взаємодій. Вищим проявом гармонії є культура. Культура це: творчі здібності людини; творча діяльність людини, що ств. матер. і дух. цінності; сукупність ств. людиною цінностей; процес безперервного дух. збагачення людини. Якщо цивілізація насамперед регулює, організовує, упорядковує соц. відносини, то культура покликана гармонізувати їх. Якщо цивілізація суто нормативна і її продуктивність відповідає наявним умовам і обставинам, то культура наднормативна, тобто орієнтована не тільки на норми, а й на ідеали. Пр. культура – це сукупність дух.-практичних якостей особистості, що дозволяють їй будувати цивілізовані відповідні морал.-пр. критеріям відносини з іншими індивідами. Оскільки в соціумі, як і в природі, діють руйнівні сили і ви¬являються ентропійні тенденції, людина зацікавлена в тому, щоб мати ефективні засоби протидії їм. Порядок виникає там, де між різними речами або суб'єкта¬ми утворюються стійкі, надійні і продуктивні зв'язки, що скріп¬люють їх у єдину цілісність, яка успішно функціонує. Цивілізація, як найбільш грандіозна з форм соціального по¬рядку, являє собою продукт багатовікових перетворювально-пристосовницьких зусиль людства. Цивілізація — це штучна, багатоцільова соціальна система, що прагне перебувати в динамічному стані рівноваги, здатна до саморегуляції і самовдосконалення, робить постійні зусилля по блокуванню існуючих небезпек деструкції і хаосу. Напрями її організаційно-регулятивних зусиль різні, оскільки джерелом небезпеки для неї можуть виступати найрізноманітніші сили — від деструктивних процесів в економічних і політично-ідеоло¬гічних сферах до окремих людей, одержимих руйнівними афектами і пристрастями. Цивілізація, борючись із загрозою катастрофічного самороз¬паду, прагне не просто упорядкувати людське існування, але створити зручне життєве середовище, усередині якого людина мала б усе необхідне, щоб удосконалюватися, збільшувати свій культурний, духовний потенціал. Цивілізація як впорядковане ціле — це одночасно і система й організація. Системою її можна називати через те, що вона має усередині себе елементи і підсистеми, пов'язані між собою по горизонталі, і в ній чітко проглядаються різноякісні рівні, які розміщуються по вертикалі. Крім структурно-статичного аспекту, у цивілізації як систе¬мі очевидний аспект динамічний. Вона являє собою цілісність, що розвивається, змінюється в соціально-історичному часі, зда¬тна забезпечувати життєдіяльність людини і відтворювати са¬му себе. Цивілізація як організація — це особливий соціальний орга¬нізм, який існує для досягнення певних цілей. її багатоцільовим призначенням пояснюється те, що вона сама складається з без¬лічі великих і дрібних організацій, які виконують різноманітні функції, прагнуть до їх раціоналізації й оптимізації. В історичній драмі боротьби між силами порядку і хаосу, творення і руйнування, організованості і стихійності складала¬ся нова, вища реальність, якій однаково чужі і логіка саморуйнування, і мертва заорганізованість. її ім'я — культура. Визначення: 1) культура — це творчі здібності людини; 2) культура — творча діяльність людини, спеціальні зусил¬ля людей, у результаті яких їхні здібності і таланти перетворю-ються в об'єктивні матеріальні і духовні цінності; 3) культура — сукупність створених людиною цінностей; 4) культура — процес духовного збагачення людини, дина¬міка перетворення існуючих цінностей у її духовне надбання, творчі сили і здібності. Через культуру уроки історичного минулого набувають для людини особистісної значимості і імперативності, а з ними і зда-тність впливати на її духовне та практичне життя, її світогляд, моральність і правосвідомість. Завдяки культурі особистість отримує можливість усвідомлювати своє існування одночасно і в центрі живих соціальних відносин, і в універсумі ідеальних гармоній. Культура покликана допомагати людині гармонізувати її практичне і духовне життя, надавати його внутрішнім проти-річчям розмірених форм, направляти наявний в них вибуховий потенціал у русло творчості, а не руйнування. 16. Онтологічні проблеми розвитку та взаємодії держави, права та громадянського суспільства Правовою є така держава, у якій система права надійно захищає громадян, їхнє життя, свободу, власність і особисту гідність від сваволі влади. Чим ефективніший такий захист, тим вищий ступінь цивілізованості правової держави, і таких рівнів може бути досить багато, що дозволяє говорити про філософсько-юридичну модель правової держави не як про якусь константу, а як про перемінну соціокультурну величину, змінну в соціальному часі і просторі. У цій моделі знайшла своє юридич¬не вираження потреба людини і громадянина в особистій автономії, емансипації від диктату державної влади. В якості внутрішньо збалансованої соціальної системи правова держава має декілька головних, необхідних і достатніх ознак. 1. Пріоритет права над владою Передбачається наявність системи зважених правових обмежень діяльності органів державної влади. Норми права блокують імовірність сваволі влади, перешкоджають будь-яким спробам держави реалізовувати свої владні функції на шкоду інтересам громадянського суспільства. Вони забороняють державі втручатися в приватне життя законослухняних громадян, змушують її рахуватися з принципом недоторканності прав і свобод особи. 2. Пріоритет природного права над позитивним правом В основі діючого в державі законодавства лежать принципи невід'ємності і непорушності природних прав і свобод людини. Природне право кожного на життя, свободу, власність, особисту гідність, благополуччя і щастя складає основну суспільну цінність, що захищається чинним законодавством. Закони лише підтверджують, що природні права не даруються державою, а належать людині споконвічно. Позитивне право вважає своїм обов'язком забезпечувати не тільки порядок і дисципліну в державі, а й свободу громадян. Якщо в неправовій державі на першому місці стоять інтереси самої держави, а інтереси громадянського суспільства й особистості для неї просто не існують, то в правовій державі існує зовсім інша система пріоритетів. Згідно з нею позитивне право покликане забезпечувати й оберігати насамперед інтереси особистості і громадянського суспільства і тільки в другу чергу потреби самої державної машини. Громадянське суспільство Громадянське суспільство являє собою складну, багатомірну, самоорганізовувану систему соціальних відносин, що складаються природно між індивідами, де кожний виступає не як підданий держави, а як приватна особа, яка має свої особисті життєві цілі. До громадянських відносин відносяться сімейно-родинні, виховно-освітні, моральні, релігійні, товарно-грошові взаємозалежності. Вони зв'язують людей особистими інтересами і потребами матеріального і духовного характеру. Культивуючи ці зв'язки, люди мають своєю метою не державне благо, а особисте щастя і процвітання. У формально-структурному аспекті громадянське суспільство представляє сукупність існуючих добровільних об'єднань, союзів, організацій, що дозволяють індивідам спілкуватися на грунті родинних практично-духовних інтересів. Воно не дозволяє громадянам уподібнитися якомусь розсипу автономних атомів і пропонує безліч форм соціальної кооперації, заохочує різні прояви людської солідарності. Громадянське суспільство досить пізнє історичне утворення. Це феномен західної правової цивілізації Нового часу. Його виникнення передбачало дві головні умови — перехід традиційного, феодального суспільства в індустріальну фазу розвитку і виникнення цілих генерацій емансипованих громадян, що усвідомлюють невід'ємність своїх природних прав. Цивілізаційні функції громадянського суспільства: 1. Ауторегулятивна функція - Громадянське суспільство, проводячи в життя, втілюючи в практику соціальні ініціативи, що йдуть «знизу», забезпечує процеси саморегуляції усередині цивілізаційної системи. 2. Гомеостатична функція - Громадянське суспільство, виступаючи в якості рівновеликої противаги стосовно держави, дозволяє підтримувати соціальну систему в стані динамічної рівноваги — гомеостазису. 3. Правозахисна функція - Громадянське суспільство виступає гарантом прав і свобод особи. За допомогою різноманітних легітимних засобів воно захищає права окремих громадян і об'єднань від диктату й адміністративної сваволі державно-бюрократичного апарату. 4. Інтегративна (консолідуюча) функція - На відміну від держави, що здійснює «механічну» інтеграцію індивідів, громадянське суспільство культивує «органічну» солідарність. Консолідуючи громадян за допомогою позадержа-вних, неформальних спільнот, воно перешкоджає атомізації, взаємовідчуженню громадян. 5. Культуротворча функція - Громадянське суспільство, створюючи культурний простір творчої свободи, необхідний для духовного розвитку індивідів, дозволяє активно нарощувати творчий потенціал. Держава і Громадянське суспільство Громадянське суспільство і держава — два цивілізаційних начала. Взаємопроникаючи одне в одне, вони перебувають у відношеннях суперечливої взаємодії. Кожна сторона активно впливає на іншу. Обидві сприяють розвитку одна одної і факти¬чно не можуть існувати одна без одної. Можливі три типи протиріч у відношеннях між державою і громадянським суспільством. 1. Антагоністичне протиріччя. Це найбільш драматичний варіант взаємодії, коли сильна держава деспотичного або тоталітарного характеру цілеспря¬мовано винищує паростки громадянського суспільства, переслідує будь-які спроби громадян відстоювати свої природні права. Інший прояв даного антагонізму виглядає як повстання громадянського суспільства проти держави, найчастіше іменоване революцією. 2. Антагональне протиріччя. Дане протиріччя має місце в тих випадках, коли держава і молоде, становлюване громадянське суспільство рухаються шляхом взаємної адаптації одне до одного. Громадянське суспільство набирає силу і поступово перетворюється в рівновелике начало, що врівноважує силу держави. Цей процес його посилення, диференціації, функціонального ускладнення невідривний від процесу набуття державою статусу правової держави. Обидві сторони активно сприяють розвитку одна одної на взаємних договірних основах. 3. Агональне протиріччя. Це фаза найвищої зрілості форм і здібностей громадянського суспільства і правової держави. Тут пускає глибокі корені взаємна переконаність, що жодна із сторін не може існувати без іншої, що чим ефективніша і продуктивніша діяльність однієї, тим змістовніше існування іншої. У цих умовах народжуються довгострокові програми соціокультурної співтворчості, які ще більше зміцнюють союз громадянського суспільства і правової держави, виступають як дві рівновеликі, рівноцінні іпостасі цивілізованого соціуму. Логіка атональної взаємодії громадянського суспільства і правової держави дає найбільші можливості для реалізації людиною її природних прав. А сама реалізація має в цих умовах найбільш цивілізовані і продуктивні форми, що максимально відповідають інтересам і особистості, і суспільства. Право як атрибут цивілізованого суспільства Право являє собою одну з конкретних форм вираження потреби цивілізації в самозбереженні і саморозвитку. Воля цивілізованого співтовариства до захисту себе від небезпек внутрішніх деструкцій виявляється з усією визначеністю в праві. Право, будучи виключно атрибутом цивілізованого соціуму, разом з тим суміжне. Воно розділяє два різних соціальних простори — світ цивілізованих відносин і світ, з якого цивілізованому співтовариству загрожують різні небезпеки, тобто світ варварста. Право, у якому виражена воля цивілізованих співтовариств до самозбереження, захищає, упорядковує і регулює їхнє внутрішнє життя. Природа права переважно антагональна: воно покликане узгоджувати суперечні один одному інтереси соціальних суб'єктів, перешкоджати переростанню виникаючих протиріч у руйнівні антагонізми, примушувати сторони до пошуку компромісів, домовленостей та інших цивілізованих форм улагоджування конфліктів. Право накреслює нормативну границю, своєрідну демаркаційну лінію, що відокремлює цивілізованість від нецивілізованості, волю від сваволі, належне від неприпустимого, конструктивне від деструктивного. Ця нормативна границя позначена в юридичних текстах. Особливості цивілізаторського призначення права дозволяє виразніше висвітлити через функції: 1) адаптація до вимог держави, громадянського суспільства й особистості, а також до змін, що відбуваються з ними; 2) ціледосягнення як здатність ставити конкретні цілі по укріпленню соціального порядку і прагнути до них, використовуючи наявні для цього засоби; 3) інтеграція як установка на збереження власної системної цілісності і на забезпечення цілісності всієї соціальної системи; 4) «утримання зразка» як прагнення оберігати від руйнувань головні нормативно-ціннісні принципи, моделі належного, ідеали, що служать довгостроковими морально-правовими орієнтирами. |
| ПРАКТИКУМ до курсу “Цивільне право. Особлива частина”. Зміст За цим практикумом передбачено вивчення другої (особливої) частини курсу “Цивільне право”. Практикум включає в себе такі розділи:... |
ДИКТАНТИ З ПРИРОДОЗНАВСТВА ДЛЯ 5 КЛАСУ Щоб краще вивчити тіла і речовини вчені спеціально впливають на них, такі дії є … |
| Лекція 5 Тема: Сигналізація в цифрових системах комутації Склад і види сигналів сигналізації До ЦСК підключаються різні види кінцевих пристроїв, такі як аналогові і цифрові телефонні апарати, ISDN абоненти, комутатори, ПК... |
Законодавством передбачено такі види звільнення від кримінальної відповідальності та покарання |
| 1. Міжнародне приватне право: поняття, предмет та система У кожній державі найважливішим регулятором суспільних відносин є право. Праву притаманні такі особливості як система юридичних норм,... |
Маркетингові інформаційні системи Всю сукупність маркетингових інформаційних систем ділять на наступні три категорії |
| НОВЕ СЛОВО У НАУКОВОМУ ПЛАНУВАННІ Відділення загальної середньої освіти, представники відділу наукових і керівних кадрів апарату Президії НАПН України, працівники... |
А. С. Матвієнко 22 березня 2008 р В рамках єдиного виду спорту спортивний туризм об’єднує такі його види, як пішохідний, водний, велосипедний, гірський, спелеологічний,... |
| Предметом статистики як суспільної науки є: + кількісна сторона масових... За статистичною природою(формою вираження)розрізняють такі види статистичних показників |
ПРОБЛЕМНІ ВИРОБНИЧІ СИТУАЦІЇ Розв’яжи проблемну ситуацію ... |