|
|
Скачати 0.96 Mb.
|
|
Тема 1. Міжнародне приватне право: поняття, предмет та система. 1.1. Поняття, предмет та особливості міжнародного приватного права У кожній державі найважливішим регулятором суспільних відносин є право. Праву притаманні такі особливості як система юридичних норм, що фіксують певні відносини; охороняють загальнообов'язкові правила поведінки; закріплюють права та обов'язки осіб. Отже, право – це система загальнообовязкових, встановлених і гарантованих державою правових норм, які виражають державну волю і виступають регулятором суспільних норм. У сукупності ці норми складають внутрішньодержавну (національну) систему права. Вона спрямована на врегулювання певного кола суспільних відносин, має загальний метод правового регулювання та фіксує правові норми у певній формі. Відомо, що таких національних правових систем налічується більше двохсот. Часто між ними виникають відносини, що викликають чимало взаємних прав та обов'язків. Тому розвиток економіки, політики, культури, засобів комунікації, транспорту тощо потребують правового оформлення такого типу відносин як міжнародні. В свою чергу міжнародні норми поділяються на два види:
Термін «міжнародне» у словосполученні «міжнародне приватне право» означає ситуацію, коли фактичний склад певних відносин виходить за межі якогось одного правопорядку, отримавши таким чином рису «транснаціональності», що є притаманною для міжнародного суспільного життя. Отже як зазначаеться в реальності відносин, що мають місце в міжнародному приватному праві, зявляється «іноземний елемент», який являє собою «похідну від інешої правової системи сутність, що надає цьому майновому, особистому немайновому, сімейному, трудовому чи процесуальному відношенню якісно нове соціальне забезпечення, яке знаходить прояв у взаємозвязку зазначеного відношення із зовнішнім світом». Норми міжнародного приватного права застосовуються для так званого міжнародного спілкування. Національне право та міжнародне публічне право, незважаючи на свою самостійність, у низці випадків взаємодіють, утворюючи полісистемний комплекс норм міжнародного приватного права. Міжнародним приватним нормам притаманні невладні відносини, майнові та немайнові, що носсять цивільно-правовий характер і ускладженні іноземним елементом, тобто маьтю міжнародно-правовий характер. Міжнародно-правові норми поділяються на:
Наявність колізійних норм становить особливість міжнародного приватного права. Матеріально-правові та колізійні норми можуть міститись у національних джерелах права, міжнародних угодах. Міжнародне приватне право має справу з фактичними відносинами, яким притаманні такі дві особливості:
Суб'єктами відносин у міжнародному приватному праві є, передусім, фізичні та юридичні особи, іноді - держави. Специфікою відносин є наявність «іноземного елементу». Під «іноземним елементом» розуміють: 1) іноземний суб'єкт – це іноземна фізична чи/та юридична особи; 2) іноземний об'єкт – це певне благо, яке знаходиться за кордоном і за ради чого субєкти вступають в певні правовідносини (річ, право, обов'язок та інше); 3) юридичний факт – це та чи інша дія або подія, що мали місце в межах іноземного правопорядку, на підставі яких чи з приводу яких в межах іншого правопорядку відповідні відносини виникають, змінюються або припиняються. Отже, міжнародне приватне право - це система юридичних норм, спрямованих на регулювання міжнародних невладних відносин з «іноземним елементом». Міжнародне приватне право – це сукупність норм, що регулюють процесс прикріплення до певної правової системи цивільних (сімейних, трудових та інших цивілістичних) правовідносин, ускладнених іноземним елементом (ознаками). Отже, міжнародне приватне право – це система правових норм, яка об’єднує норми внутрішнього законодавства, міжнародних договорів і звичаїв, що несуть майнові та особисті відносини з іноземним емітентом. Предмет правового регулювання міжнародного приватного права – це цивільно-правові відносини з іноземним елементом, які наділені невладним характером. Предмет міжнародного приватного права регулює міжнародні відносини. Сторони міжнародних відносин невладного характеру підкоряються юрисдикції різних держав, їх правоздатність і дієздатність, правосуб'єктність визначаються нормами національного права не однієї й тієї самої держави. Взаємовідносини цих сторін, що отримали свою правосуб'єктність на підставі норм національного права різних держав, не можуть підпадати під виключну юрисдикцію якоїсь однієї держави. Особливістю приватних міжнародних відносин є те, шо вони не набувають статусу правовідносин, оскільки залишається невідомим, яке саме право треба застосовувати для їх остаточного врегулювання. Особливістю міжнародного приватного права – є те, що за допомогою цієї галузі права, а саме за допомогою колізійних норм міжнародного приватного права дозволяє вирішити питання, яке право слід застосувати до даної системи. Приватноправові відносини - це відносини, які грунтуються на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб'єктами яких є фізичні та юридичні особи. Завданням міжнародного приватного права є регламентація вказаних відносин для всебічного захисту прав та інтересів суб'єктів права, створення єдиного правового простору щодо здійснення ними своїх прав та обов'язків, укріплення співпраці держав, які належать до різних економічних, правових, соціальних, культурних систем, а саме правове регулювання ділових зв’язків між юридичними особами різних держав та відносинами між фізичними особами різних держав. 1.2. Система міжнародного приватного права Коли мова йде про ту чи іншу сукупність правових норм, то першим постає питання: чи є ця сукупність відокремленою, тобто галузю права, чи, навпаки, вона є підгалуззю, інститутом галузі. Віддповідь на це питання може дати проаналізувавши наявність обєкта регулювання даної сфери. Сукупності норм, які складають міжнародне приватне право, об'єктом регулювання є ті приватні відносини, які виходять за межі кожного окремого національного правопорядку і саме тому жодна з таких відносин не може бути самостійно врегульована будь-якою з цих національних правових систем, отже обєктом міжнародного приватного права є правовідносини ускладненні іноземним елементом. Об'єкт регулювання міжнародного приватного права складається з певної сукупності норм, тому з'являються певні підстави стверджувати, що ми маємо справу зі спеціальною галуззю міжнародного права. Пригадаймо, що галузь права – це сукупність правових норм, що становлять самостійну систему, частину права та регулюють суспільні відносини певного виду своїми особистими методами. Отже, міжнародне приватне право – це сукупність норм, що регулюють процесс прикріплення до певної правової системи цивільних (сімейних, трудових та інших цивілістичних) правовідносин, ускладнених іноземним елементом. Перш ніж почати аналізувати та характеризувати систему міжнародного приватного права пригадаємо, що собою являє система права в цілому. Отже, система права – це сукупність всіх правових норм, які взаємоповязані між собою, розміщені в певному порядку і виступають елементами даної системи. Система міжнародного приватного права складається з трьох видів: 1. норми загального характеру, призначення яких полягає у визначенні права, що підлягає застосуванню щодо відповідних відносин та пов'язаного з цим питання про встановлення джерел даної галузі права, методи правового регулювання, взаємність та правові режими – загальна частина; 2. норми, які призначені для регулювання окремих питань, що виникають внаслідок участі суб'єктів міжнародного приватного права у цивільному, зокрема торговому обороті. Це норми, що регулюють статус осіб у міжнародному приватному праві, специфічні питання права власності, різні аспекти регулювання зобов'язальних, зокрема розрахункових відносин, відшкодування шкоди, а також питання міжнародного сімейного, спадкового і трудового права – особлива частина; 3. група норм, які присвячені проблемам забезпечення або ефективного застосування зазначених вище двох груп норм. Інакше кажучи, перші дві групи норм становлять матеріально-правову та колізійну частину міжнародного приватного права, тоді як третя - це група процесуальних норм, якою охоплюються питання міжнародного цивільного процесу, такі, як процесуальні правоздатність та дієздатність осіб, організація та здійснення розгляду справ у міжнародному цивільному процесі, вручення судових та позасудових документів, отримання доказів за кордоном, питання взаємної правової допомоги – спеціальна частина. Щодо спеціальної частини у доктрині міжнародного приватного права існує найбільша неузгодженість точок зору, починаючи з твердження, що це дійсно є частиною міжнародного приватного права, і закінчуючи положенням, за яким це окрема сфера правового регулювання на кшталт міжнародного кримінального або національного цивільного процесу. В свою чергу спеціальну частину міжнародного приватного права розподіляють на два специфічних підвиди за суб'єктами правозастосування:
1.3. Тенденції розвитку та особливості предмета міжнародного приватного права Міжнародне приватне право є внутрішнім правом держав. Тобто кожна з них має своє міжнародне приватне право. Тому можна констатувати Існування німецького, швейцарського, українського, російського тощо міжнародного приватного права. Єдиного для усіх держав міжнародного приватного права не існує. У зарубіжних державах, як і в Україні, міжнародне приватне право регламентує майнові та немайнові відносини. Проте для цієї галузі характерними є певні тенденції та особливості, зумовлені історичним розвитком держав. Зокрема, Велика французька революція створила багатьом країнам необхідні умови для розвитку приватної ініціативи, капіталістичних відносин. Це виразилося, зокрема, в недоторканності необмеженої приватної власності, свободі договору. Створювалися правові умови регламентації міжнародних приватноправових відносин у цивільному й торговельному обігу. Розвиток цивільного й торговельного, а нині переважно комерційного права викликають уніфікаційні процеси як у внутрідержавному законодавстві, так і в міжнародних угодах. Ці процеси відображають інтеграцію господарства зарубіжних держав. Зазначені тенденції є загальними для іноземних правових систем. Тому можна констатувати, що на початку XXI ст. характер міжнародного приватного права як юридичної дисципліни значно змінився, і на сьогодні велика кількість норм міжнародного приватного права є уніфікованими в рамках права Європейського Союзу. 1.4. Співвідношення міжнародного приватного та міжнародного публічного права Міжнародне приватне право пов’язане з міжнародним публічним правом тим, міжнародне приватне право використовує загальні принципи міжнародного публічного прав, так як сама правова система створена державою, а міжнародне приватне право є частиною національної системи права. Міжнародне публічне право і міжнаподне приватне право термін вжитку міжнародних відносин багатьох держав. Норми міжнародного приватного права регулюють приватні відносини, а саме цивільно-правові, сімейні, трудові, деліктні, цивільно-процесуальні, торгові тощо, які ускладненні іноземним елементом. міжнародне, бо регулює відносини з іноземним емітентом. На відміну від міжнародного приватного права норми міжнародного публічного права регулюють відносини, що стосуються питань по забезпеченню миру, безпеки, суверенітету. Міднародне приватне право і міжнародне публічне право окрім вище викладеного різняться ще й субєктами. Субєктами міднародного приватного права є: 1. фізичні особи; 2. юридичні особи; 3. в деяких випадках держава, а саме, коли держава випускає облігації зовнішньої позики, коли держава укладає договірні консесії, укладає договори про розподіл, закупівлю продукції. Субєкти міжнародного публічного права поділяються на три групи: 1. загальновизначені суюєкти: - держави; - міждержавні організації. 2. частково правосубєктні субєкти: - нації та народи, які виборюють право створити власну державу. 3. не типові субєкти: - Ватикан; - вільне місто. Окрім різних субєктів дані галузі права різняться ще й джерелами. Так джерелами міжнародного приватного права є національне законодавство, звичаї, судова і арбітражна практика, міжнародні договори, але лише ті договори, які включені в національну систему законодавства після їх ратифікації Верховною Радою України. Що ж стосується джерел міжнародного публічного права, то його дререлами виступають міжнародні договори. Тема 2. Джерела міжнародного приватного права 2.1. Поняття та види джерел міжнародного приватного права За загальним правилом, джерело – це зовнішня форма існування норм права. Міжнародне приватне право – це феномен виключно національного права, вважають, що джерелами міжнародного приватного права, як і будь-якої іншої галузі національного права, можуть бути лише національно-правові форми існування цих норм, які відтворюють їх обов'язкову юридичну силу в межах держави. Разом з тим поняття «джерело міжнародне приватне право» має «подвійний» характер, тобто головною особливістю джерел міжнародного приватного права є їх поділ на національні та міжнародні джерела. Існує доктрина «трансформації», сутність якої зводиться, головним чином, до того, що: міжиародно-правова норма набуває юридичної сили в національній правовій системі тільки внаслідок того, що її трансформовано у норму внутрішньодержавного права, бо тільки останнє може надавати права або покладати обов'язки на фізичних та/або юридичних осіб, що перебувають під юрисдикцією цієї держави. Слід зазначити, що «доктрина трансформації», не має якості загальності. Уявімо собі ситуацію з біженцем, який постійно проживає на території України. Згідно з Конвенцією про статус біженця 1951 р. та Протоколу 1967р. до неї, особистий статус біженця визначається законом держави його доміцилію, а якщо він такого не має, - законом держави його проживання. Як відомо, Україна приєдналася до цих міжнародних угод тільки згідно із Законом від 10.01.2002р., отже зазначені міжнародні угоди стали джерелом міжнародного приватного права лише з 2002 р. Однак, Конвенція набула загальної чинності 22.04.1954 р., а Протокол - 04.10.1967 р. Отже, дані джерела існували і застосовувались в міжнародному приватному праві іншими державами-членами зазначених документів, незважаючи на те, що Україна до них не приєдналася. Отже, не отримавши статусу «джерела права України», вони, все ж, залишалися, «джерелами міжнароднеого приватного права». Виходячи з вище викладеного, джерела міжнародного приватного права поділяються на два різновиди: 1. національні джерела; 2. міжнародні джерела. Дані джерела обєднує три основні вимоги, а саме:
В сучасній національній науковій думці існує твердження, що джерелом міжнародного приватного права є доктрина, зокрема - доктрина авторитетних вчених. Отже, до національних джерел міжнародного приватного права належать: національне (внутрішнє) законодавство та національна судова й арбітражна практика, а міжнародні джерела складаються з: міжнародного звичаю та міжнародних договорів, а що стосується держав загального права, то до джерел слід віднести ще й доктрину. Особливість джерел міжнародного приватного права – подвійність джерел: 1. внутрішне законодавство і міжнародні договори – регулюються за допомогою міжнародних норм; 2. звичаї, судова та арбітражна практика – регулюється звичаєм, національним законодавством, судовою і арбітражною практикою. 2.2. Національне (внутрішнє) законодавство Національне законодавство кожної окремої держави залишається головним джерелом міжнародного приватного права перш за все тому, що воно безаперечно пов'язано з тією чи іншою стороною фактично існуючих відносин, які потребують правового врегулювання. Всі колізійні норми, що містяться у відповідному національному законодавстві, входять до тієї його частини, то становить відповідне джерело міжнародного приватного права. С. Б. Крилова зазначає про те, що зміст міжнародного приватного права ширший від змісту права колізійного, до радикальних суджень М. М. Богуславського про те, що до сфери міжнародного приватного права необхідно включити всі норми, які регламентують приватноправові відносини з іноземним елементом, і більш обережних суджень В. П. Звєкова: до міжнародного приватного права входять лише ті матеріально-правові норми, котрі регулюють такі відносини. Норма національного матеріального права може бути застосовною, згідно з відповідним колізійним приписом, до відносин, ускладених іноземним елементом, включення всіх норм національного цивільного права до міжнародного приватного права розмиває межу, що відокремлює ці дві принципово різні сфери правового регулювання, фактично роблячи одну з них зайвою. Причому, на думку деяких авторів, у такому випадку втрачено буде саме галузь цивільного права. Але, на мою думку до міжнародного приватного права входять не всі такі норми, а лише частина матеріально-правових норм відповідного законодавства/ Національне законодавство в міжнародному приватному праві – це норми, що призначені здебільшого для регулювання відносин, найбільш значущих у загальнодержавному плані, де з тих чи інших причин застосування іноземного права не відповідає національним інтересам. Взагалі у правових системах світу існує три системи розташування національних норм міжнародного приватного права: 1. у цивільних кодексах держав – виступає автономною частиною. Приміром, можна послатися на Вводний закон 1896 р. до Германського цивільного уложення. Ця кодифікація норм міжнародного приватного права після перегляду, відповідно до Закону про нове регулювання в галузі міжнародного приватного права (1996), залишається чинною і в сучасній ФРН; 2. у спеціальних законах про міжнародне приватне право – з розвитком кодифікаційних процесів законодавці багатьох держав пішли шляхом створення спеціальних національних законів про міжнародне приватне право. В основу цих законів покладено пандектну систему, відповідно до якої їх тексти складаються із загальної частини, де викладено основні положення про міжнародне приватне право, і особливої частини, яка містить конкретні колізійні приписи. Деякі з цих законів містять окремий розділ, що встановлює певні положення, які стосуються сфери міжнародного цивільного процесу; 3. в окремих законах або інших нормативно-правових актах – використовується або як самостійний (коли у державі відсутні кодекси або відповідний закон), або як додатковий до цивільного кодексу чи до закону про міжнародне приватне право. 2.3. Судова та арбітражна практика Застосуання національної судової та арбітражної практики, як джерела міжнародного приватного права на сьгодні є дискусійним у доктрині міжнародного приватного права. Судова влада, як самоостійна гілка влади в Україні, реалізується шляхом:
Рішення – це основний акт діяльності суду будь-якої інстанції по розгляду і вирішення справи. Судове рішення підводить підсумок діяльності суду та інших учасників процесу, і саме на одержання рішення спрямована діяльність суду. Рішенням закінчується розгляд справи по суті. Суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Отже, з вище викладеного можна дійти до висновку, що рішення не можуть слугувати джерелами міжнародного примватного права, оскільки в кожній країні світу при прийнятті рішення застосовується різне законодавство, процедура прийняття, враховуються як обєктивні так і субєктивні обставини, що унеможливлює їх застосування при вирішенні конкретної справи за участю іноземного елементу. А, що стосується прецедентів, то необхідність прецедентного регулювання суспільних відносин грунтується на багатоманітності суспільного життя та свободі людської ініціативи. Судовий (юридичний) прецидент – це судове або адміністративне рішення по конкретній юридичній справі, якому держава надає загальнообовязкову силу і приміняє до всіх аналогічних справ. Під прецедентом мається на увазі рішення судді, яке ним приймалось, за відсутності закону чи звичаю, на підставі такого правила, яке він встановив би, якби був законодавцем, дотримуючись при цьому традиції та судової практики. Отже, наявність прецидента як джерела залежить від того, чи дозволений він законодавцем чи ні, а містяться у самій сутності судової діяльності. Як приклад, в законодавстві України розповсюдження і посилання на судовий прецедент при вирішенні будь-якої справи заборонено. За законодавством України рішення Верховного Суду Ураїни носять виключно рекомендаційний характер, а ні як не прикладний. Аналізуючи законодавство, слід памятати, що дію прецедента може бути скасовано лише або відповідно до спеціально прийнятого закону, або згідно з рішенням більш високої за рівнем судової інстанції, тоді є очевидним, що судовий (арбітражний) прецедент задовольняє всім тим трьом вимогам, які висувались до джерела права. 2.4. Міжнародний звичай Перш ніж почати говорити про звичай в цілому та безпосередньо про міжнародний звичай, згадаймо, зо собою являє первинний та правовий звичаї відповідно до теорії права. Отже, первинний звичай – це правило поведінки, яке склалося історично, ввійшло в звичку людей в силу його багаторазового повторення та протягом довгого часу. Правовий звичай – це санкціоноване державою правило поведінки, яке склалося в результаті багаторазового повторення певних дій. Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, звичай є «доказом загальної практики, визнаної у якості правової норми». З цього визначення випливає, що міжнародний звичай повинен бути правилом поведінки певних суб'єктів відносин, яке є:
У МПрП при формуванні звичаїв первісною є поведінка самих учасників цивільного обороту, їх намір і воля дотримуватись породжених діловим життям неписаних правил, яка у подальшому визнається і судово-арбітражною практикою різних держав. Міжнародний звичай в свою чергу поділяється на два підвиди: - міжнародні торговельні звичаї (включаючи звичаї міжнародного торгового мореплавства); - звичаї ділового обороту. Між тим за буквальним текстом ч. 1 ст. 4 Закону від 23.06.2005 р. в нашій державі міжнародний звичай може бути застосований лише тоді, коли він «визнається в Україні». «Застосовність» міжнародного звичаю можна розглядати як введення його в дію щодо певних цивільних відносин, пов'язаних з наявністю в них іноземного елементу. Загальним правилом у МПрП залишається положення, за яким сторони мають можливість підпорядковувати свої відносини міжнародному звичаю, і це своє право вони реалізують шляхом відтворення досягнутої домовленості в контракті. Відповідно до ст. 7 Цивільного кодексу України, цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується. В дослідженні як відчизняних так і закордонних вчених виникає питання щодо співвідношення національного законодавства та звичаю. На сьгодні існує три концепції співвідношення звичаю з національним законодавством: - secundum legem (в доповнення до закону); - praeter legem (окрім закону); - adversus legem (проти закону). Дослідивши вище викладене можна дійти висновку, що звичай сам по собі значення не має. Він стає важливим лише тоді, коли являє собою засіб віднайдення справедливого рішення, у зв'язку з чим юрист завжди повинен відноситись до звичаю критично. 2.5. Міжнародні договори Питання про те, чи є міжнародний договір джерелом міжнародного приватного права, завжди викликало жваві дискусії і на сьгодні переважає точка зору, за якою міжнародний договір безпосереднім джерелом міжнародного приватного права не є. Перш ніж почати детально досліджувати дану тему, слід пригадати що собою якляє договір в цілому та безпосередні міжнародні договори. Так, відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України (надалі ЦК України) договір є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припиненя цивільних прав та обовязків. В загальній теорії права зазначається, що договір міжнародного змісту – це акт, який включає норми права, що регулюють відносини в тій чи іншій галузі та/або між державами. Відповідно до Віденською конвенцією про право міжнародних договорів (1969), під договором розуміється міжнародна угода, укладена між державами в письмовій формі й регульована міжнародним правом незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, у двох чи кількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування. Однак деякі науковці, як Л. А. Лунц, І.С. Перетерський, М.Х. Бабаєв вважають, що міжнародний договір стає джерелом міжнародного приватного права тільки внаслідок «трансформації» його положень у відповідне національне законодавство. Трансформація норм міжнародного договору у внутрішньодержавне право здійснюється шляхом прийняття державою відповідних національних нормативно-правових актів, так як держава повинна забезпечити виконання своїх міжнародно-правових зобов'язань всіма можливими владними діями, які вона має право здійснювати згідно з конституційними та іншими приписами, що встановлені в державі. Способи трансформації міжнародного договору в національне законодавство здійснюється:
З вище викладеного випливають правила трансформації: - норми національного права завжди використовуються як спеціальні норми щодо будь-яких інших норм відповідної системи права. Тобто, механізми регулювання, що створюються міжнародними договорами, як спеціальні норми мають переважну силу перед загальними механізмами в національному праві; - трансформована норма в системі внутрішньодержавних норм має певну автономію, тобто скасування трансформованої норми у встановленому в національному праві порядку ніяким чином не впливає на зобов'язання держави щодо виконання відповідної норми міжнародного договору, якщо тільки останній залишається для цієї держави чинним. Інші прихильники цієї концепції йдуть ще далі, звужуючи можливість застосування положень міжнародних договорів у національному праві тільки випадками, коли відповідні норми інкорпоровані у відповідне законодавство. Дана норма не рідко застосовується і у вітчизняному законодавстві. Так, В. І. Кисіль зазначає, що у більшості законодавчих актів України існує дана норма, а саме: «Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж у цьому законі, застосовуються правила міжнародного договору». Дана думка повторюється і в ЦК України, а саме в ст. 10 «Чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України». Дана норма прямо трансформована і в Конституції України, так ст. 9 говорить «чинні міжнародні договори, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладання миіжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України». Як висновок можна стверджувати, що законодавство України складають норми двох видів – національні і трансформовані відповідно до міжнародних договорів України, разом з тим трансформовані норми мають перевагу над законодавством України. А як же вданому випадку тоді працює принцип системності, за яким неможливо створювати законодавство таким чином, щоб якась його частина не узгоджувалась з іншою чи всім законопроектом. Так, відповідно до ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів (1969), сторона не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання нею договору. Отже, національна трансформація норм міжнародного права, залишаючись вкрай бажаною вимогою. Зазначений статус є іманентною властивістю міжнародного договору, яку нездатна порушити несумісна поведінка окремих учасників відповідного договору. Так, відповідно до ст. 9 Конституції України та до ч. 1 ст. 10 ЦК України, частиною внутрішнього національного законодавства є лише «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України». Однак, ч. 2 ст. 10 ЦК України, яка передбачає переважну силу міжнародних договорів, - «міжнародний договір України, укладений у встановленому законом порядку». Під дане формулювання підпорядковуються як міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Президентом України, Кабінетом Міністрів України, так і – в установлених законом межах – міністерствами та іншими центральними органами державної виконавчої влади. А проаналізувавши норму ч. 1 ст. 9 Конституції України, то такі міжнародні договори не набувають вищої Юридичної сили, сили закону, проте залишаються джерелами національного права, а саме не стають частиною національного законодавства. Але, разом з тим ч. 2 ст. 10 ЦК України стверджує, що всі міжнародні договори України мають переважну силу порівняно з національним законодавством, «що встановлені відповідним актом цивільного законодавства». Існують такі види міжнародних договорів: - міжнародні договори універсального рівня; - регіональні міжнародні договори; - двосторонні міжнародні договори. В вітчизняній науці міжнародного приватного права особливе місце мають міжнародні договори універсального рівня. Саме в них зазвичай створюються ті нові матеріально-правові або колізійні норми, які замінюють відповідні національні норми, оскільки вони мають однаково застосовуватися на територіях всіх держав-учасниць. Що стосується регіональних міжнародних договорів, то їх значення для міжнародного приватного права можна проілюструвати на прикладі Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. або Конвенції держав - учасниць СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. (Мінська конвенція). Двосторонні міжнародні договори як джерела міжнародного приватного права розглядаються як: - договори про взаємну правову допомогу між відповідними державами; - консульські конвенції; - договори про уникнення випадків подвійного громадянства; - договори про уникнення подвійного оподаткування; - договори про залізничні, автомобільні і т. ін. перевезення; - торговельні угоди, угоди про товарообіг та взаємні розрахунки тощо. |
|
Закон України «Про міжнародне приватне право» Змістовий модуль І. Поняття, предмет, методи міжнародного приватного права. Міжнародна купівля продаж |
Тематика магістерських робіт з курсу “Міжнародне право” для студентів Міжнародне приватне право в правовій системі держави: сучасні проблеми та тенденції |
|
Міністерство освіти України Національний Технічний Університет України... Вона спрямована на врегулювання певного кола суспільних відносин, має загальний метод правового регулювання та фіксує правові норми... |
Міжнародне публічне право і міжнародне приватне право, їх значення для міжнародної торгівлі Міжнародна торгівля, як і будь-який інший вид людської діяльності, не може здійснюватися у правовому вакуумі. На сучасному етапі... |
|
НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО На правах... Спеціальність 12. 00. 03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право |
1 Походження терміна «міжнародне право». Визначення поняття «міжнародне... Походження терміна «міжнародне право». Визначення поняття «міжнародне публічне право». Поняття і сутність міжнародного права. Функції... |
|
НАВЧАЛЬНО–НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ПРАВА ТА ПСИХОЛОГІЇ Робоча програма з навчальної дисципліни «Міжнародне приватне право» для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» на базі... |
План практичних (семінарських) занять Тема 1 Міжнародне приватне... Співвідношення міжнародного приватного права з міжнародним публічним правом та іншими галузями національного права |
|
Конспект з курсу «Цивільне право України» Поняття, завдання цивільного процесу. Поняття цивільного процесуального права, його предмет, система |
Тематика курсових робіт з курсу “Міжнародне право” для студентів... Проблема співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права в сучасному міжнародному праві |