Про практику застосування судами законодавства, що регулює
закриття кримінальних справ *
Звільнення від кримінальної відповідальності — це відмова держави (її компетентних органів) від засудження особи, яка вчинила злочин, та застосування до неї кримінально-правових засобів примусового характеру. Закриття справ щодо таких осіб є проявом загальної тенденції розвитку кримінального законодавства у напрямі пом’якшення відповідальності за злочини невеликої та середньої тяжкості, вчинені вперше, законодавчим втіленням державного гуманізму, наданням державою людині, яка оступилася, можливості виправитися. Водночас звільнення від кримінальної відповідальності не є виправданням особи.
Законодавством передбачено такі види звільнення від кримінальної відповідальності та покарання:
1) у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 Кримінального кодексу України; далі — КК); 2) примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК); 3) передачею особи на поруки (ст. 47 КК); 4) зміною обстановки (ст. 48 КК); 5) закінченням строків давності (ст. 49 КК); 6) внаслідок акту амністії, а також у зв’язку з помилуванням; 7) у зв’язку із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру (ст. 97 КК); 8) за наявності спеціальних підстав, зазначених у ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 3 ст. 369, ч. 4 ст. 401 КК.
Раніше закриття кримінальних справ здійснювали слідчі за згодою прокурора. Однак Верховна Рада України Законом від 12 липня 2001 р. № 2670-III внесла зміни до статей 7—111 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК), згідно з якими визначено спеціальний порядок закриття справ: прокурор
(а також слідчий за згодою прокурора) за наявності підстав складає мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.
Згідно з частинами 2—4 ст. 71 КПК до направлення кримінальної справи до суду особі повинно бути роз’яснено сутність обвинувачення, підставу звільнення від кримінальної відповідальності та повідомлено про право заперечувати проти закриття справи з цієї підстави. Направлення кримінальної справи до суду з підстав, зазначених у цій статті, не допускається, якщо обвинувачений чи підсудний проти цього заперечує. У такому випадку провадження у справі триває у звичайному порядку.
Прокурор або слідчий у разі винесення постанови про направлення справи до суду у випадках, передбачених у ч. 1 ст. 71 КПК, повинні ознайомити обвинуваченого, його захисника, потерпілого або його представника із цією постановою, а також за їх вимогою — з усіма матеріалами справи та роз’яснити їх права, передбачені КПК.
Такі кримінальні справи можуть бути закриті судом як при попередньому розгляді, так і після розгляду справи в судовому засіданні.
Згідно зі ст. 248 КПК за наявності визначених у законі обставин (ст. 6, ч. 1 ст. 7, статті 71, 72, 8, 9, 10, 111 КПК) суддя своєю мотивованою постановою закриває справу, скасовує запобіжні заходи, заходи забезпечення цивільного позову і конфіскації майна, а також вирішує питання про речові докази, зокрема про гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом. Копія постанови протягом трьох діб після її винесення надсилається сторонам.
Якщо під час судового розгляду справи будуть установлені вищезазначені підстави для її закриття, суд відповідно до ч. 1 ст. 282 КПК, вислухавши думку учасників судового розгляду і висновок прокурора, своєю мотивованою ухвалою, а суддя — постановою закриває справу.
У випадку, коли справа надійшла до суду з обвинувальним висновком, вона має бути розглянута у судовому засіданні в загальному порядку, із проведенням судового слідства. Повинні бути з’ясовані всі визначені законом питання; зокрема, необхідно роз’яснити обвинуваченому підставу звільнення його від кримінальної відповідальності і право заперечувати проти закриття справи з цієї підстави (ч. 2 ст. 71 КПК); з’ясувати, чи відшкодовано завдану злочином шкоду; заслухати думку учасників процесу з цього приводу тощо. Тільки після цього, в разі наявності законних підстав та за відсутності заперечень з боку зазначених осіб, справу може бути судом закрито, а особу — звільнено від кримінальної відповідальності.
Статистичні дані щодо розгляду судами постанов про звільнення осіб від кримінальної відповідальності
Згідно зі статистичними даними, у 2002 р. на розгляд до судів загальної юрисдикції України надійшло 120 315 постанов про звільнення осіб від кримінальної відповідальності, з них розглянуто 115 848 постанов, задоволено — 111 749. У тому числі про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (щодо невстановлених осіб, які вчинили злочини; ч. 3 ст. 111 КПК) розглянуто 97 328 постанов, з яких задоволено 94 835.
Кількість осіб, щодо яких суд виніс постанови про звільнення від кримінальної відповідальності за нереабілітуючих підстав, становила 17 312, відмовлено у звільненні щодо 1090 осіб.
У 2002 р. за справами, які надійшли з обвинувальним висновком, суди загальної юрисдикції усього закрили справи стосовно 14 337 осіб, у тому числі: у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 72 КПК) — 1462; примиренням обвинуваченого з потерпілим (ст. 8 КПК) — 1239; зміною обстановки (ст. 7 КПК) — 2468; передачею на поруки (ст. 10 КПК) — 1232; внаслідок акту амністії (п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК) — 1221 тощо.
Виконання органами досудового слідства вимог закону щодо всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи
Деякі органи досудового слідства допускають тяганину, розслідування справ, що направляються до суду з постановами для вирішення питання про їх закриття, провадиться неповно, поверхово. Як правило, провадження у справах незаконно зупиняється без проведення необхідних розшукових чи слідчих дій, а після закінчення строків притягнення до кримінальної відповідальності виноситься постанова про направлення справи до місцевого суду для її закриття.
Інколи справи роками не вирішувались у зв’язку з безпідставним зупиненням слідства (Алчевський міський відділ міліції Луганської області, Придніпровський районний відділ внутрішніх справ м. Черкас тощо). Такі ж порушення допускали органи досудового слідства Дніпропетровської, Закарпатської, Івано-Франківської, Кіровоградської, Львівської, Рівненської, Сумської областей та Автономної Республіки Крим.
Відповідно до ч. 2 ст. 49 КК перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила злочин, ухиляється від слідства або суду, і відновлюється з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. Проте трапляються випадки, коли деякі органи досудового слідства незаконно направляють у суди справи для закриття у зв’язку із закінченням строків давності стосовно осіб, які ухиляються від правоохоронних органів.
Так, справа стосовно Р., яку було порушено у 1992 р. за ст. 215 КК 1960 р., направлена до Васильківського районного суду Київської області для вирішення питання про закриття у зв’язку із закінченням строків давності. Але суд обгрунтовано повернув справу прокурору для проведення досудового слідства, оскільки особа, котра вчинила злочин, була встановлена, але ухилялася від слідства.
Відповідно до ст. 71 КПК прокурор або слідчий зобов’язаний перед направленням справи до суду для вирішення питання про її закриття пред’явити обвинувачення особі, яка підозрюється у вчиненні злочину. Незважаючи на це, органи досудового слідства Кіровоградської області ведуть дискусію із судами загальної юрисдикції про доцільність виконання зазначеної вимоги закону, а деякі слідчі органів внутрішніх справ Дніпропетровської, Луганської, Львівської, Сумської та інших областей взагалі не пред’являють обвинувачення особам, які підозрюються у вчиненні злочинів.
Якість постанов, які слідчі органи направляли до суду для вирішення питання про закриття справ
В основному постанови органів досудового слідства відповідають вимогам чинного законодавства. У них зазначаються анкетні дані, сутність пред’явленого обвинувачення, докази вини, підстави і мотиви звільнення особи від кримінальної відповідальності. Варто визнати доцільною практику тих слідчих та прокурорів, які виносять мотивовані постанови про направлення справи до суду на зразок обвинувального висновку.
Відповідно до статей 7—111 КПК прокурор або слідчий за наявності для того підстав зобов’язаний складати мотивовану постанову про закриття кримінальної справи. А відповідно до ст. 130 КПК у постанові має бути обгрунтування щодо прийнятого рішення. Це є однією з гарантій забезпечення прав і законних інтересів учасників процесу. Проте зазначені вимоги закону слідчі нерідко ігнорують.
Так, окремі постанови про закриття справ, винесені органами досудового слідства Донецької, Тернопільської, Хмельницької областей і м. Києва, не завжди відповідають вимогам чинного законодавства. Досить часто слідчі не вказують усіх відомостей про особу, котра вчинила злочин, статтю КК, за якою їй пред’явлено обвинувачення, дані про потерпілих, кому і які збитки заподіяні злочином тощо.
Деякі слідчі органів внутрішніх справ Автономної Республіки Крим замість винесення мотивованої постанови у справах цієї категорії у заздалегідь заготовленні бланки постанов вносили лише відомості про особу, яка вчинила злочин.
Не всі слідчі органів міліції Донецької, Луганської, Тернопільської, Черкаської і Чернівецької областей ознайомлювали потерпілих із постановами про закриття справ, що є порушенням положень ч. 4 ст. 71 КПК. Невиконання передбачених у цій статті процесуальних дій є підставою для повернення справи прокурору для усунення виявлених порушень у порядку ст. 2491 КПК. Однак деякі місцеві суди цих вимог закону не дотримувалися.
Нерідко слідчі також не виконували положень закону (ч. 2 ст. 71 КПК) щодо роз’яснення сутності обвинувачення особі, яка вчинила злочин, перед направленням справи до суду, підставу звільнення від кримінальної відповідальності і право заперечувати проти закриття справи з цієї підстави. Такі порушення закону допускали органи досудового слідства Ленінградського (нині Святошинського) і Дарницького райо-нів м. Києва, Ленінського району м. Севастополя.
Іноді слідчі в резолютивних частинах постанов вказували взаємовиключні підстави для звільнення осіб від кримінальної відповідальності.
Так, у постанові про закриття справи, направленої до Іршавського районного суду Закарпатської області, за фактом крадіжки майна з кіоску Довженківського лісокомбінату слідчий зазначив, що справа підлягає закриттю з двох підстав: у зв’язку із закінченням строків давності та за відсутністю складу злочину.
Деякі слідчі помилково розуміють зміну обстановки (ст. 7 КПК) як перебування особи у місцях позбавлення волі за вчинення іншого злочину.
Такі порушення допускали органи досудового слідства Новоград-Волинського району Житомирської області, Яворівського району Львівської, м. Теребовля Тернопільської області та інші.
Не всі слідчі при підготовці постанов враховують те, що відповідно до ст. 48 КК (у зв’язку зі зміною обстановки) справи підлягають закриттю лише стосовно осіб, які вперше вчинили злочин. Усупереч вимогам цієї статті деякі органи досудового слідства Автономної Республіки Крим, Дніпропетровської і Полтавської областей направляли до суду постанови про звільнення від кримінальної відповідальності раніше судимих осіб (судимість яких у встановленому законом порядку не знята і непогашена).
Місцеві суди, розглядаючи такі постанови, обгрунтовано відмовляли органам досудового слідства у закритті справ з нереабілітуючих підстав.
Згідно зі ст. 48 КК не можуть бути звільнені від кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною обстановки особи, які вчинили тяжкий злочин, проте органи досудового слідства інколи виносять постанови про закриття справ і щодо таких осіб. Зазначені порушення закону допускали деякі органи досудового слідства Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Полтавської, Херсонської, Чернівецької областей та м. Севастополя.
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК) і передачею на поруки (ст. 47 КК) допускається за умови, якщо особа після вчиненого злочину щиро покаялася. Проте мали місце випадки, коли органи досудового слідства направляли до судів постанови про звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які не визнали свою вину (Жовтневий районний відділ міліції м. Луганська, міський відділ міліції м. Феодосії та інші).
Іноді працівники органів досудового слідства та суду при закритті справ посилалися на норми закону, які втратили чинність.
Так, слідчі Криничанського району Дніпропетровської області при винесенні після 12 липня 2001 р. постанов про закриття справ у зв’язку із закінченням строків давності посилалися на п. 3 ч. 1 ст. 6 КПК, хоча ця норма закону вже не діяла (виключена на підставі Закону від 12 липня 2001 р. № 2670-III). Криничанський районний суд, який розглядав ці справи, не виправив зазначених порушеннь закону, припустившись тієї ж помилки.
Практика розгляду судами справ про їх закриття з нереабілітуючих підстав
Узагальнення засвідчило, що суди в основному дотримуються правових підстав та встановленого кримінально-процесуальним законом порядку звільнення осіб від кримінальної відповідальності, проте деякі суди все ж допускали порушення закону.
Згідно зі ст. 241 КПК справа має бути призначена до попереднього розгляду в строк, протягом якого можна з’ясувати всі визначені законом питання, але цей строк не повинен перевищувати 30 діб з дня надходження справи до суду. Однак в окремих випадках суди безпідставно не призначали справи до попереднього розгляду тривалий час.
Наприклад, у Радехівському районному суді Львівської області виявлені випадки, коли від 1 до 2 років справи зазначеної категорії безпідставно не призначалися до розгляду. Такі ж порушення закону допускали Рогатинський і Долинський районні суди Івано-Франківської області.
Місцеві суди розгляд справ цієї категорії у судовому засіданні в основному здійснюють відповідно до чинного законодавства, тобто за участю потерпілого, цивільного позивача, прокурора, самого обвинуваченого, за винятком випадків, коли особу не встановлено (ч. 3 ст. 111 КПК) та захисника.
Однак деякі місцеві суди Волинської, Львівської, Одеської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької областей, порушуючи кримінально-процесуальний закон, розглядали справи без участі прокурора та сторін, не оголошували склад суду, не роз’яснювали процесуальні права учасникам процесу та не надсилали сторонам у справі копії постанов слідчих органів про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.
У 2001 р. було прийнято новий КК, в якому скасовано караність деяких діянь, що має зворотну дію в часі. Але незважаючи на таку декриміналізацію, окремі органи досудового слідства та місцеві суди Запорізької, Дніпропетровської, Львівської областей у постановах про закриття справ усупереч вимогам ч. 1 ст. 5 КК продовжували посилатися на ст. 7 КПК (зміна обстановки), а не на п. 2 ст. 6 КПК (відсутність складу злочину), через що порушувалися права громадян.
Так, закриваючи справу щодо Б. та Я., обвинувачених за ч. 2 ст. 803 КК 1960 р., Жидачівський районний суд Львівської області помилково зазначив, що справа підлягає закриттю внаслідок зміни обстановки, оскільки вчинене діяння втратило суспільну небезпечність у зв’язку з декриміналізацією. Такі ж помилки допускали Дрогобицький міський суд Львівської області, Мелітопольський і Хортицький районні Запорізької області, Кіровський районний м. Дніпропетровська та інші.
Військовий місцевий суд Ужгородського гарнізону помилково закрив справу стосовно К. у зв’язку зі зміною обстановки, тоді як необхідно було закрити справу у зв’язку з його смертю (п. 8 ст. 6 КПК).
Ухилення особи, яка вчинила злочин, від слідства або суду є підставою для зупинення перебігу строку давності (ч. 2 ст. 49 КК). У зв’язку з цим суди, розглядаючи справи зазначеної категорії, зобов’язані перевірити законність направлення органами досудового слідства до суду постанов про звільнення осіб від кримінальної відповідальності. Однак деякі суди не завжди перевіряють обгрунтованість прийнятого органом досудового слідства рішення, внаслідок чого передчасно виносять постанови про закриття справ. Такі порушення закону виявлені у Дніпропетроській, Черкаській та інших областях.
Відповідно до Закону від 12 липня 2001 р. № 2670-III КПК доповнено новою статтею — 111 (порядок звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності), через що в судовій практиці виникло питання щодо застосування строку давності у справах, в яких не встановлено особу, котра вчинила злочин. Згідно з ч. 3 цієї статті справу, в якій у ході досудового розслідування не встановлено особу, котра вчинила злочин, суд вправі закрити за підставою, передбаченою ч. 2 ст. 49 КК, тобто особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину минуло 15 років.
Так, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України, розглядаючи справу за фактом підробки документів на ім’я Л. для митного оформлення автомобіля «Форд-Сієра», яку закрив 26 липня 2002 р. Ленінський районний суд м. Кіровограда, в ухвалі від 21 липня 2003 р. зазначила, що відповідно до ч. 3 ст. 111 КПК справу стосовно невстановлених осіб суд вправі закрити за наявності підстав, передбачених ч. 2 ст. 49 КК, тобто якщо з часу вчинення злочину минуло 15 років (за винятком випадку, визначеного у ч. 4 ст. 49 КК). Оскільки в цій справі особу, котра вчинила злочин, не встановлено і 15 років з часу його вчинення, як передбачено ч. 2 ст. 49 КК, не минуло, рішення суду про закриття справи у зв’язку із закінченням строку давності визнано таким, що суперечить вимогам КПК.
Під час підготовки узагальнення виявилося, що суди інколи не дотримуються встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку звільнення осіб від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею їх на поруки (ст. 47 КК). Вони, зокрема, не з’ясовують, чи належним чином оформлено клопотання колективу про передачу особи на поруки.
Ось показовий приклад. Розглядаючи справу за обвинуваченням З., Іваничівський районний суд Волинської області не звернув уваги на відсутність у клопотанні зобов’язання колективу здійснювати заходи виховного впливу, спрямовані на недопущення вчинення особою, взятою на поруки, нових злочинів. У постанові суду про закриття справи на підставі ст. 47 КК не було вирішено питання про скасування міри запобіжного заходу. Не були належним чином оформлені клопотання у справах, розглянутих Ковельським районним судом цієї ж області та Мукачівським районним Закарпатської області, а також деякими іншими.
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки — це право суду, а не обов’язок. Застосовуючи ст. 47 КК, суд повинен впевнитися, що виправлення конкретної особи, котра вчинила злочин, можливе без застосування до неї кримінального покарання, а перебування цієї особи в колективі, який звернувся про передачу на поруки, сприятиме її виправленню.
Деякі місцеві суди неналежним чином перевіряли обгрунтованість постанов про направлення справ до суду для вирішення питання про звільнення обвинувачених від кримінальної відповідальності, внаслідок чого мали місце випадки закриття справ щодо осіб, які вчинили тяжкі злочини, що суперечить вимогам закону (статті 45—48 КК).
Так, постановою Снігурівського районного суду Миколаївської області Ш. незаконно звільнено від кримінальної відповідальності, справу щодо неї закрито на підставі акту амністії, оскільки вчинене нею діяння (ухилення від сплати податків за обтяжуючих обставин) є тяжким злочином. Такі ж недоліки щодо закриття справ допускали Полтавський, Семенівський, Гребінківський, Великобагачанський районні суди Полтавської області, Дніпропетровський районний Дніпропетровської області та Військовий місцевий суд Вінницького гарнізону.
Відповідно до ст. 45 КК звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям допускається лише у випадку, коли особа щиро покаялась, активно сприяла розкриттю злочину й повністю відшкодувала заподіяні нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Ці три умови є обов’язковими складовими дійового каяття особи. За відсутності однієї з них звільнення особи за цією підставою недопустиме.
Деякі місцеві суди Рівненської області та м. Івано-Франківська, Калуський, Косівський і Тисменицький районні Івано-Франківської області спрощено підходили до зазначеної норми закону і закривали справи лише за наявності однієї з цих ознак, тоді як заподіяну шкоду відшкодовано не було. У постановах деяких судів Вінницької і Львівської областей як підстава для звільнення від кримінальної відповідальності вказувалося лише дійове каяття, але у мотивувальній частині не зазначалось, у чому воно полягає.
Суди не завжди виконують у повному обсязі вимоги ст. 282 КПК, зокрема не вислуховують думку учасників судового розгляду і не роз’яснюють про наслідки закриття справи.
Так, справа за обвинуваченням Д. розглядалася Ратнівським районним судом Волинської області за відсутності обвинуваченого. Причини його неявки в суд не з’ясовувались, даних про його згоду на закриття справи немає. Крім того, у постанові не зазначено: в чому саме полягала зміна обстановки і внаслідок чого вчинене Д. діяння втратило суспільну небезпечність.
Аналогічні порушення закону допустили Гребінківський, Лохвицький, Лубенський районні суди Полтавської області та Октябрьський і Ленінський районні м. Полтави, а також Іваничівський районний суд Волинської області.
При вирішенні питання про закриття справи суд відповідно до ст. 12 КПК зобов’язаний з цього приводу з’ясувати думку потерпілого. Однак місцеві суди Хмельницької області цю вимогу закону в багатьох випадках не виконують.
Закриваючи справи відповідно до ч. 2 ст. 248 КПК, суд повинен надсилати копії постанови про закриття справи прокурору та сторонам у справі. Проте деякі місцеві суди Львівської області не дотримувалися цих положень закону, надсилаючи копії постанов про закриття справ лише прокурору, а це є перешкодою для оскарження постанов в апеляційному порядку.
Деякі місцеві суди, закриваючи кримінальні справи щодо померлих, не долучали до матеріалів справ копії свідоцтв про смерть. Зокрема, такі порушення виявлені в Самбірському, Галицькому та Яворівському районних судах Львівської області.
Мали місце випадки, коли слідчі органів внутрішніх справ Черкаської області безпідставно направляли до суду постанови про звільнення від кримінальної відповідальності осіб, кримінальну справу стосовно яких навіть не було порушено.
Так, постановою Чигиринського районного суду відмовлено органам досудового слідства у закритті справи щодо померлої В., котру раніше притягнули до відповідальності за посів і вирощування маку. На постанову суду прокурор подав апеляцію. Ухвалою судової колегії у кримінальних справах Апеляційного суду Черкаської області від 22 жовтня 2002 р. апеляція прокурора залишена без задоволення, оскільки в матеріалах кримінальної справи відсутня постанова про її порушення.
Якість постанов судів про закриття справ
У цілому постанови місцевих судів про закриття справ відповідають вимогам чинного законодавства. Згідно з ч. 1 ст. 11 Закону від 7 лютого 2001 р. № 3018-III «Про судоустрій України» судове рішення, яким закінчується розгляд справи у суді, ухвалюється іменем України. Це стосується і постанов про закриття кримінальних справ. Усупереч вимогам закону окремі суди не зазначали у постановах, що вони винесені іменем України. Такі недоліки були допущені більшістю судів Житомирської, Івано-Франківської областей та деякими судами Сумської області, а також Автономної Республіки Крим.
У судах Рівненської та деяких судах Житомирської області допускався спрощений підхід при розгляді кримінальних справ, пов’язаних із їх закриттям з нереабілітуючих підстав. Судді у заздалегідь заготовлені бланки постанов вносили лише прізвища обвинувачених та загальні відомості щодо пред’явленого обвинувачення. У резолютивній частині не було посилання на закон, згідно з яким особу звільнено від відповідальності або закрито справу. Деякі судді Верховинського та Долинського районних судів Івано-Франківської області, одноособово розглядаючи справи, всупереч вимогам ч. 1 ст. 248 та ч. 1 ст. 282 КПК виносили ухвали замість постанов про закриття справи.
Згідно зі статтями 7—111 КПК суди вправі звільнити від кримінальної відповідальності осіб лише на підставі постанов, які винесли прокурор або слідчий за згодою прокурора. Проте деякі місцеві суди Закарпатської області закривали справи за постановами органів дізнання чи помічників слідчих, які не були наділені відповідними повноваженнями.
Загальними недоліками у роботі більшості суддів є те, що в постановах про закриття справ не розкривається сутність обвинувачення, не вказуються підстави для звільнення осіб від кримінальної відповідальності тощо. Мотивувальні частини таких постанов інколи складаються з 2—3 речень (Ленінський районний суд м. Вінниці, Іллінецький, Муровано-Куриловецький, Погребищенський, Тиврівський та деякі інші районні Вінницької області, Бабушкінський районний Дніпропетровської області, Коломийський і Галицький районні Івано-Франківської області та деякі місцеві суди Житомирської і Закарпатської областей).
Усупереч вимогам ст. 248 КПК при закритті справ деякі місцеві суди не скасовували обраний обвинуваченому запобіжний захід, не вирішували питання про відшкодування судових витрат та про долю речових доказів (Бердянський районний, а також Ленінський районний м. Запоріжжя, Болехівський і Калуський районні Івано-Франківської області, Жидачівський, Радехівський районні Львівської області, Семенівський, Лубенський, Октябрьський районні, а також міський суд м. Комсомольська Полтавської області, Жашківський районний Черкаської області).
Траплялися випадки, коли органи досудового слідства безпідставно притягували осіб до кримінальної відповідальності, а потім направляли справи до суду з постановами про їх закриття. Місцеві суди погоджуються з незаконними постановами і закривають справи щодо таких осіб.
Так, Берегівський районний суд Закарпатської області розглянув справу за обвинуваченням Р. у незаконному користуванні газом і виніс постанову про звільнення її від кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною обстановки (ст. 48 КК). У постанові суд зазначив, що Р. не причетна до цього злочину, оскільки майнову шкоду газовому господарству заподіяв її чоловік.
Згідно зі ст. 12 КПК потерпілий має право оскаржити рішення суду про закриття справи в апеляційному порядку. Однак деякі суди цієї вимоги закону не виконували, а навпаки, вказували у постанові про закриття справи, що вона оскарженню не підлягає, чим порушували права потерпілих. Такі порушення закону були допущені Сімферопольським районним судом Автономної Республіки Крим, Глухівським районним Сумської області та Київським районним м. Харкова.
Деякі місцеві суди не зазначали строків оскарження і не направляли потерпілим копії постанов про закриття справ. Таких помилок припустилися Володимир-Волинський міський суд Волинської області, Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області та Шосткінський міський суд Сумської області.
Незважаючи на те, що ч. 3 ст. 248 та ч. 4 ст. 282 КПК для справ цієї категорії встановлений семидобовий строк подачі апеляції, деякі місцеві суди в резолютивній частині постанов про закриття справ невірно посилалися на ч. 3 ст. 349 КПК, в якій передбачено подачу апеляції протягом 15 діб. Такі помилки допускали деякі місцеві суди Львівської, Донецької, Сумської, Тернопільської, Хмельницької, Черкаської областей та Автономної Республіки Крим.
Відшкодування шкоди потерпілим у зв’язку із закриттям кримінальних справ
Місцеві суди в основному дотримуються вимог ст. 28 КПК та п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1989 р. № 3 «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна», де роз’яснено, що в разі закриття кримінальної справи цивільний позов не розглядається, а вимоги потерпілих можуть бути вирішені в порядку цивільного судочинства.
Однак Болехівський міський суд Івано-Франківської області безпідставно прийняв рішення про вирішення цивільного позову в кримінальній справі, закритій щодо Д. у зв’язку зі зміною обстановки.
Деякі місцеві суди під час розгляду справ цієї категорії не роз’яснювали, як то вимагається у п. 7 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України, порядок вирішення заявлених цивільних позовів потерпілих. Комінтернівський районний суд м. Харкова в постанові у справі стосовно Д. не роз’яснив такий порядок, зазначивши, що «цивільний позов М. про відшкодування моральної і матеріальної шкоди припинити».
Реагування судів на порушення закону
Виявивши значні порушення вимог статей 228—232 КПК, деякі місцеві суди не завжди використовували надане їм право повертати кримінальні справи прокурору для усунення допущених порушень закону в порядку ст. 2491 КПК. За повідомленнями апеляційних судів, у 2002 р. суди загальної юрисдикції України повернули для усунення порушень 675 таких справ, із них місцеві суди Житомирської області — 34 справи, а Тернопільської — 23. Місцеві суди Автономної Республіки Крим, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Полтавської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської областей і військових регіонів взагалі не повертали справи органам досудового слідства, хоча при підготовці узагальнення в цих областях виявлено значну кількість порушень, допущених зазначеними органами.
В основному справи повертались органам досудового слідства через такі недоліки: неповне викладення у постановах фактичних обставин справи; відсутність посилань на норми матеріального та процесуального закону; неознайомлення потерпілих або їх представників із постановою слідчого про направлення справи до суду; нероз’яснення прав потерпілим, що передбачено ст. 49 КПК; відсутність візи прокурора на постанові щодо згоди на направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності; відсутність даних про завдані збитки та їх відшкодування тощо. Крім того, в деяких кримінальних справах
були дані про осіб, які вчинили злочини, однак органи досудового слідства не вживали дійових заходів для їх розшуку, а направляли до суду постанови про закриття цих справ у зв’язку із закінченням строків давності.
Більшість місцевих судів, розглядаючи справи і виявляючи порушення закону, належним чином на них не реагували, окремих ухвал у порядку ст. 232 КПК не виносили.
Практика апеляційного перегляду справ
Суди апеляційної інстанції відповідно до чинного законодавства перевіряли законність та обгрунтованість судових рішень місцевих судів і скасовували незаконні постанови про закриття справ. За повідомленням апеляційних судів, у 2002 р. вони скасували 83 такі постанови.
Розглядаючи справи цієї категорії, деякі місцеві суди не завжди повідомляли учасникам процесу про час слухання справи, через що постанови про закриття справ скасовувались, а справи направлялися до місцевих судів на новий судовий розгляд. Такі порушення закону допускали Дзержинський районний суд м. Харкова, Петриківський районний Дніпропетровської області, Літинський і Козятинський районні Вінницької області, Луцький міський суд Волинської області.
У судовому засіданні деякі суди не завжди заслуховували думку прокурора, сторін і постановляли рішення про закриття справ, які потім апеляційні суди скасовували.
Наприклад, ухвалою судової колегії у кримінальних справах Апеляційного суду Чернівецької області скасовано постанову Новоселицького районного суду про закриття справи у зв’язку із закінченням строків давності, яку було порушено за фактом заподіяння К. легких тілесних ушкоджень. Підставами для скасування зазначеної постанови стало те, що суд не повідомив про час слухання справи учасникам процесу, не заслухав у судовому засіданні думки прокурора, потерпілого та не дослідив у повному обсязі обставин події.
При вирішенні питання про закриття справи суд відповідно до ч. 3 ст. 71 КПК зобов’язаний з’ясувати у підсудного, чи згоден він із цим, інакше таке рішення підлягає скасуванню.
Ухвалою судової колегії у кримінальних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області скасовано постанову Жовтневого районного суду про закриття справи щодо К., обвинуваченого за ч. 1 ст. 145 КК у зв’язку з тим, що суд не з’ясував у підсудного його думку про закриття справи стосовно нього внаслідок акту амністії. Такі ж порушення закону допустили районні суди м. Павлограда цієї ж області та Горохівський районний суд Волинської області, у котрих справи розглядалися без участі обвинувачених та прокурора.
Деякі суди виносили незаконні постанови, не враховуючи заперечень обвинувачених проти закриття справ. За апеляцією сторін такі судові рішення скасовувалися.
Наприклад, ухвалою судової колегії у кримінальних справах Апеляційного суду Волинської області скасовано постанову Іваничівського районного суду про закриття справи за обвинуваченням К. Підставою для скасування постанови стало те, що підсудний протягом усього слідства вину свою не визнавав, згоди на закриття справи за ст. 7 КПК не давав, у судовому засіданні докази не досліджувалися. Такі ж порушення закону допускали Літинський районний суд Вінницької області, Приморський районний м. Одеси та Індустріальний районний Дніпропетровської області.
Відповідно до положень статей 45—48 КК кримінальна справа щодо обвинуваченого не може бути закрита, а ця особа звільнена від кримінальної відповідальності, якщо у неї судимість не знята і непогашена в установленому законом порядку.
Так, ухвалою судової колегії у кримінальних справах Апеляційного суду Черкаської області скасовано постанову Кам’янського районного суду про закриття справи щодо К. внаслідок зміни обстановки через те, що місцевий суд не перевірив, а тому й не встановив, що обвинувачений мав не зняту і непогашену судимість за вчинення тяжкого злочину. Таких помилок припускалися також Шевченківський районний суд м. Києва, Ленінський районний суд м. Кіровограда і Новоайдарський районний суд Луганської області.
Відповідно до ст. 46 КК звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим допускається в разі, коли особа вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Невиконання хоча б однієї із цих умов не надає права суду для звільнення особи від відповідальності.
З цієї підстави судова колегія у кримінальних справах Апеляційного суду Черкаської області винесла ухвалу щодо скасування постанови Лисянського районного суду про звільнення С. від кримінальної відповідальності у зв’язку з тим, що примирення обвинуваченого з потерпілим Я. не було, заподіяні збитки не відшкодовані, думку учасників судового розгляду про закриття справи не з’ясовано.
Таким чином, аналіз практики застосування судами законодавства, що регулює закриття кримінальних справ, засвідчив, що в новому КК, а також КПК істотно змінено підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності та порядок закриття справ. У зв’язку з цим у практиці судів виникають численні складні питання, які вони вирішують по-різному. Тому вбачається вкрай необхідним прийняття найближчим часом постанови Пленуму Верховного Суду України, в якій були б надані відповідні роз’яснення судам з питань застосування законодавства, що регулює закриття кримінальних справ.
* Узагальнення опрацьовано суддею Верховного Суду України С.М. Міщенком, заступником начальника управління узагальнення судової практики та аналітичної роботи з питань застосування законодавства Верховного Суду України Л.В. Гавриловою та головним консультантом управління В.М. Ткаченком.
|
|