КА ЛЮДИНОЗНАВЧI СТУДII ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ ДДПУ ВИПУСК ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ ПЕДАГОГIКА ДРОГОБИЧ Редакційно-видавничий відділ ДДПУ імені Івана Франка 2012


НазваКА ЛЮДИНОЗНАВЧI СТУДII ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ ДДПУ ВИПУСК ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ ПЕДАГОГIКА ДРОГОБИЧ Редакційно-видавничий відділ ДДПУ імені Івана Франка 2012
Сторінка6/21
Дата13.03.2013
Розмір3.56 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Право > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Джерела і література

І. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), фонд 2201 (Міністерство освіти Української Держави, м. Київ, 1918 – 1919), оп. 1, спр. 634. – 19 арк.

ІІ. ЦДАВО України, фонд 2201 (Міністерство освіти Української Держави, м. Київ, 1918 – 1919), оп. 1, спр. 676. – 84 арк.

ІІІ. ЦДАВО України, фонд 2201 (Міністерство освіти Україн-ської Держави, м. Київ, 1918 – 1919), оп. 2, спр. 503. – 45 арк.

IV. ЦДАВО України, фонд 2581 (Народне Міністерство освіти Української Народної Республіки, м. Київ, 1917 – 1918), оп.1, спр. 14. – 212 арк.

V. ЦДАВО України, фонд 2581 (Народне Міністерство освіти Української Народної Республіки, м. Київ, 1917 – 1918), оп.1, спр. 28. – 52 арк.

VI. ЦДАВО України, фонд 2582 (Міністерство народної освіти Української народної Республіки, мм. Київ, Вінниця, Кам’янець-Подільський з 1920 р. – Польща, 1918 – 1921), оп. 2, спр. 116. – 87 арк.

VII. ЦДАВО України, фонд 2582 (Міністерство народної освіти Української народної Республіки, мм. Київ, Вінниця, Кам’янець-Подільський з 1920 р. – Польща, 1918 – 1921), оп. 2, спр. 146. – 58 арк.
1. Артемова Л.В. Історія педагогіки України : підручник / Л.В. Артемова. – К. : Либідь, 2006. – 424 с.

2. Вишневський О.І. Теоретичні основи сучасної української педагогіки / О.І. Вишневський. − Дрогобич: Коло, 2003. − 528 с.

3. Дем’яненко Н.М. Загальнопедагогічна підготовка вчителя в Україні (ХІХ – перша третина ХХ ст.): монографія / Н.М. Дем’яненко. – К. : ІЗМН, 1998. – 328 с.

4. Сухомлинська О. Сучасні цінності у вихованні: проблеми, перспективи / О. Сухомлинська // Шлях освіти. – 1996. – № 1. – С. 24 – 27.

5. Шкільні молитви. На українську мову переклав проф.. І. Огієнко. – Тернів : друковано в книгарні Й. Піша, 1921. – 4 с.

Невмержицкая Елена. Ценности воспитания в эпоху Украинской Народной Республики (1917 – 1920). В статье доказано, что образовательная политика Центрального Совета, Гетманата и Директории имела украиноведческое направление и регламентировала деятельность всех звеньев системы образования: от дошкольного до внешкольного. Отмечено воспитательное направление деятельности всех учебных заведений. Выделено содержание воспитания этого периода, которое включало привитие детям абсолютных вечных, национальных, гражданских, семейных ценностей.

Ключевые слова: воспитание, ценности воспитания, единая школа, дошкольное, среднее и внешкольное образование.
Nevmerzhyts’ka Olena. Education values in the epoch of the Ukrainian People's Republic (1917--1920). The state of education and schooling in the epoch of the Ukrainian People's Republic has been analyzed in the paper. It is proved that educational policy of Central Council, the Hetmanate and the Directorate was directed on Ukrainian studies and regulated all educational branches: from preschool to out-of-school. It is emphasized that all educational institutions were directed on upbringing. It is shown that the content of education in that epoch contained absolute eternal, national, civic, family values.

Key words: upbringing, education values, unitary school, preschool, secondary school, out-of-school.







УДК 371 (477.83) 055.2

І-23
Світлана ІВАХ
ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАКТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

ЖІНОЦТВА ГАЛИЧИНИ У РОЗБУДОВІ УКРАЇНСЬКОГО ШКІЛЬНИЦТВА МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ
У статті на основі аналізу роботи короткотермінових загальноосвітніх і фахових жіночих курсів, інститутів (бурс), початкових шкіл нижчого й вищого типів, гімназій та учительських семінарій доведено, що основною метою організаційно-практичної діяльності жіночих товариств і окремих жінок, насамперед педагогів, у сфері шкільництва були: ліквідація неграмотності, підвищення загальної та фахової освіти дітей і молоді, турбота про їхнє духовне й фізичне здоров’я, формування національно-патріотичних почуттів, готовності й волі відстоювати інтереси свого народу.

Ключові слова: жіночі організації, жінки-педагоги, українське шкільництво, навчально-виховний процес.
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Сьогодні актуалізуються та становлять значний науковий інтерес питання вивчення історії реалізації права українського народу на національну освіту. Адже складні та неоднозначні процеси, що відбуваються в усіх сферах українського суспільного життя й освіти ще раз переконують нас, що перед українським народом на двадцять першому році після здобуття державної незалежності як ніколи гостро стоїть завдання збереження рідної мови, культури та національної системи освіти.

Науково значущими у контексті досліджуваної проблематики є освітньо-виховні процеси в Галичині, де впродовж століть нагромаджено чималий досвід організації рідношкільної

© Івах Світлана, 2012

справи. Вагомим внеском у становлення та розвиток національного шкільництва є діяльність українських жіночих організацій Галичини міжвоєнного періоду. Його активні діячки, враховуючи істотні недоліки офіційної системи шкільництва, включилися у розвиток мережі українських приватних інституцій, визнаючи їх важливими центрами освіти і національно-громадянського становлення дітей та молоді. Глибоке вивчення і творче осмислення їхньої організаційно-практичної діяльності та навчально-виховного досвіду, на наше переконання, не тільки збагатить сучасну теорію та практику національної системи освіти, а й дасть змогу визначити перспективні шляхи її збереження та розвитку на сучасному етапі.

Дослідження виконано відповідно до тематичного плану наукових досліджень кафедри загальної педагогіки та дошкільної освіти Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка “Українська освіта в контексті трансформаційних суспільних процесів” (Державний реєстраційний номер 01084007644).

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Аналіз історіографічних матеріалів про діяльність українських жіночих організацій Галичини міжвоєнного періоду показує зацікавленість нею дослідників різних галузей знань (істориків, політологів, етнографів, істориків педагогіки).

Серед історичних досліджень варто виділити дисертацію П. Дутчак, предметом аналізу в якій є культурно-просвітницька робота українських жіночих організацій Західної України 1920-х – 1930-х рр. [1]. Дослідниця докладно проаналізувала діяльність жіночих товариств міжвоєнного періоду та довела, що вона мала національно-прагматичний і опікунсько-самодопомоговий характер. Цінність роботи П. Дутчак підтверджується логічним викладом маловідомих і невідомих для широкого загалу фактів заснування та принципів діяльності жіночих товариств, детальним аналізом їхньої наполегливої праці у галузі літератури, мистецтва, громадського самоствердження. Це дослідження вагомо зменшує кількість білих плям в історії українського жіночого руху.

Вагомим політологічним дослідженням жіночої тематики є дисертація М. Дядюк на тему “Політизація українського жіночого руху в Галичині: 1921 – 1939 рр.” [2], де проаналізовані політичні аспекти українського жіночого руху у контексті суспільно-політичних процесів у краї в умовах Другої Речі Посполитої. Визначаючи основні етапи організаційного становлення інституційної основи жіночого руху цього періоду – товариства “Союз Українок”, авторка відтворила ідейно-політичні засади жіночого руху. Значимо, що М. Дядюк розширила поле свого наукового пошуку і вийшла поза рамки аналізу політичної складової діяльності жіночих організацій. Вона не лише з’ясувала конкретні суспільно-історичні обставини і визначила їхній вплив на феміністичні устремління галицьких жінок, а й показала цей вплив на розвиток загальнонаціонального культурно-освітнього процесу. Тобто проблеми, що стали предметом її дослідження стосуються теми нашої наукової розвідки.

У монографії доктора історичних наук Б. Савчука “Жіно-цтво в суспільному житті Західної України” (Івано-Франківськ, 1998) [14] використана ґрунтовна джерельна база багатьох архівів. Дослідник показав участь українок у національно-визвольних змаганнях, а також їхню роль у політичному, культурному і соціально-економічному розвитку та аргументовано довів, що їхня діяльність характеризувалася самостійністю й незалежністю від польського уряду, духом творчих пошуків нових форм суспільного життя, що у підсумку вели до соборної державної самостійності України.

Але, найґрунтовнішим і найближчим до нашої наукової розвідки є науково-творчий доробок історика педагогіки Зіновії Іванівни Нагачевської. У десятках статей вона аналізує сутність педагогічно-просвітницьких ідей, що зародилися, визріли й реалізувалися у жіночому русі Західної України. За даними дослідження, автор першою в українській історико-педагогічній думці так глибоко й детально охарактеризувала основні теоретичні положення праць жінок-репрезентантів жіночого руху Галичини, Північної Буковини й Закарпаття досліджуваного нами періоду, зробила їх надбаннями української педагогіки. У докторській дисертації “Педагогічна думка і просвітництво у жіночому русі Західної України (ІІ половина ХІХ ст. – 1939 р.) З. Нагачевська аналізує педагогічно-просвітницьку складову ідеології українського жіночого руху Західної України [10]. Дослідниця виявила та теоретично обґрунтувала творчу спадщину активних учасниць жіночого руху. Звідси шанобливо обираємо вагомі для сучасності орієнтири: піднесення родинно-соціального статусу матері-українки, утвердження її першочергової ролі у фізичному, моральному й інтелектуальному розвитку своїх дітей і значення в “оздоровленні” всієї нації (“духовне материнство”).

Аналізовані дослідження мають історичний, етнографічний, соціологічний характер. Вони присвячені проблемам організації, становлення, розвитку, інтеграції у суспільно-політичну сферу жіночих організацій, розкриттю різних видів їхньої діяльності (культурно-просвітницької, політичної, громадської) та висвітленню участі українок у національно-визвольних змаганнях. Практично відсутні такі, що репрезентують внесок організаційних структур українського жіночого руху та окремих жінок-педагогів Галичини у розв’язання питань національного шкільництва. Саме тому вивчення навчально-виховного досвіду жіночих організацій міжвоєнного періоду дасть змогу знайти шляхи успішного розв’язання проблем національного виховання та подальшого розвитку сучасної системи освіти.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Мета статті полягає у розкритті змісту організаційно-практичної діяльності жіноцтва Галичини у розбудові українського шкільництва міжвоєнного періоду.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Відлік активної організаційно-практичної діяльності українських жінок Галичини у царині шкільництва після розпаду Австрійської імперії дослідники (М. Богачевська-Хом’як, З. Нагачевська, О. Маланчук-Рибак, Б. Савчук) пов’язують із українським жіночим з’їздом 1921 р. Вона зумовлювалася, з одного боку, національно-визвольним “зривом” 1 листопада 1918 р. та утвердженням Західно-Української Народної Республіки, а, з другого, – прагненням відродженої польської держави перетворити Галичину в східну провінцію Польщі. Як писала К. Малицька, розбуджена останніми подіями національна свідомість “каже шукати оборони для себе в рідній школі, немов вона одинокий остров-захист на розбурханому океані політичних подій” [9, 203].

Підтвердженням слів жіночої діячки і педагога є відновлення роботи створених перед Першою світовою війною українських приватних шкіл, перш за все, виділової дівочої імені Т. Шевченка, зреформованої в 1921/1922 н. р. у семикласну з дев’ятьма відділами. Незважаючи на те, що польська окупаційна влада позбавила її права прилюдності, у 1921 – 1923 рр. кількісний склад цього навчального закладу досяг свого найвищого рівня – 350 учениць (серед них 66 – позаміських) [V, 3]. І це тоді, коли в другій половині 1921/1922 н. р. школа залишилася без керівника (професор В. Білецький, який очолював її з початку навчального року, “зрезигнував” із цієї посади в січні 1922 р.), а в складі “учительського збору” відбувалися постійні зміни.

Архівні дані засвідчують, що наприкінці 1921/1922 н. р. тут працювали 12 учителів, серед них 11 жінок: Меланія Балицька, Марія Заячківська, Марія Кекиш, Ірина Климкевич, Марія Крип’якевич, Марія Ліщинська, Костянтина Малицька, Стефанія Пашкевич, Олена Прокеш, Олена Ріппель, Марія Торонська [V, 4 зв.]. Із першого складу педагогічного колективу залишилася тільки Олена Прокеш. Проте найдосвідченішою серед учителів школи була К. Малицька (30 років педагогічного стажу) [V, 4 зв.]. Більшість із цих жінок працювали в школі до 1930-х рр. і були членами гуртка імені Ганни Барвінок та товариства “Союз українок”. У різні роки польської окупації краю школу очолювали К. Малицька, О. Прокеш, С. Федорчак.

Найбільше уваги жінки-вчителі приділяли вдосконаленню змісту й методики навчання дівчат. При цьому впродовж усього міжвоєнного періоду вони прагнули забезпечити “національно-освідомляючий” характер навчання.

Про національно-виховну спрямованість позаурочної та позашкільної діяльності учительського й учнівського колективів свідчить перелік позаурочних і позашкільних заходів, наявних у звіті школи за 1921/1922 н. р.:

– 1 листопада 1921 р. – “взяли учениці участь в торжественнім Богослужінню” з приводу річниці звільнення Львова від поляків;

– 30 грудня – в залі гімназії СС Василіянок влаштували концерт з нагоди 40-х роковин УПТ, а “відтак брали участь у спільнім концерті” всіх шкіл Українського педагогічного товариства;

– в “Тиждень дитини”, 25 травня, виконували “одну точку (гагілки) на повиставовій площі “Сокола-Батька”, а в червні повторили її на сокільському святі;

– в “часі” Зелених свят вся школа взяла участь у “поході” на Личаківське кладовище “на могили наших героїв, погибших у визвольній борбі за волю України”;

– в акції “на річ Голодної України ... школа зложила” 59030 марок, із них 15000 – “на діти емігрантів”;

– з початком року у школі постали два пластові гуртки” [VІ, 3 зв.].

На основі опрацювання звітів про діяльність школи в 1920-х –1930-х рр. констатуємо, що жінки-вчителі, попри утиски офіційної влади, удосконалювали національно-патріотичне виховання дівчат, насамперед, у процесі позаурочної роботи, зміст якої представники офіційної шкільної влади не завжди могли проконтролювати.

Особливо урочисто у виділовій дівочій школі відзначалися Шевченківські дні. Вони включали імпрези, вистави, концерти дітей молодшого та старшого шкільного віку, всієї школи та її участь у спільному святі навчальних закладів “Рідної школи” УПТ. Уявлення про їхній зміст дають аналізовані протоколи засідань педагогічного колективу школи. Зокрема, того ж 1926 р. програма Шевченківського свята для учениць молодших класів передбачала: “короткий реферат” однієї “з пань” – учительок школи, виставу, виступи хорів і дитячі декламації. Відповідальними за її реалізацію призначалися “п.п. Ріпплева, Кузикова, Заячківська, Ліщинська”. Програму свята старшокласниць мали складати: реферат однієї з вихованок, інсценізація поеми Т. Шевченка “Три душі” (К. Малицька), виступи хорів (С. Пашкевич, І. Оссовська) та декламації (К. Малицька)” [VІ, 87].

Традиційними залишалися проведення свят Миколая, новорічної ялинки, Різдва та Великодня тощо [VІ, 17]. Зокрема, програма свята ялинки для учениць старших класів, організованого “в першу неділю після свята Йордану” 1925 р., включала виставу (учениці 6-го кл.) “руханкові забави” (5 – го кл), “ритмічну картину” (6 –7-х кл.) [VІ, 81 зв.].

Починаючи з 1929 р., виділова дівоча школа імені Т. Шевченка відзначала Свято матері, запроваджене у Галичині з ініціативи “Союзу Українок”.

Уявлення про зміст роботи жінок-учителів виділової дівочої школи імені Т. Шевченка наприкінці досліджуваного періоду дає “відпис” протоколу з учительської конференції, яка відбулася 24 червня 1937 р. Його аналіз є підставою для висновку про те, що шкільна праця педагогів була результативною [VІ, 207] різноплановою, охоплювала навчальну, виховну, опікунчу сфери, свідчила про високу відповідальність за фізичний і духовний розвиток молодого покоління.

Аналогічною була праця жінок-учителів дівочої школи імені Б. Грінченка, у семи класах якої в 1924/1925 н. р. навчалися 278 учениць. Серед її найвідоміших педагогів міжвоєнного періоду слід назвати С. Федорчак (управителька школи до 1933/1934 н. р.), а також М. Оссовську, М. Чубатову, Є. Винар (управителька школи у 1934 – 1939 рр.). Про високий рівень знань її випускниць свідчить той факт, що дві випускниці 1924/1925 н. р. вступили до гімназії, а 15 – до вчительської семінарії [VІІІ, 38]. Того ж року при школі діяли три курси для навчання шиття і крою для її учениць, які вели М. Оссовська і О. Чапельська. У 1925/1926 н. р. – підготовчі курси до вчительської семінарії під керівництвом С. Федорчак і М. Цегельської.

Як і при виділовій дівочій школі, тут була створена дитяча захоронка [VІІІ, 3]. Велику увагу приділялося розвитку учнівського самоврядування. У старших класах воно діяло у формі “класових громад як самостійного організму суспільної праці”. Класові громади стежили за порядком у класі, його естетичним виглядом і “старалися виробити у співтоваришок почуття громадянської солідарності”. Всім дітям надавалася можливість почергово бути “старшиною” і “повинуватись” їй, бо, як зазначалося у звіті з діяльності школи за 1936/1937 н. р., “ціллю класових громад було виробити громадську моральність і послух”.

Одним із напрямів самоврядної праці була організація допомоги відстаючим у навчанні, що давало “добрі висліди” [VІІІ, 9].

Важливу самоврядну функцію виконував шкільний кооператив “Чайка”, яким опікувалася Меланія Цегельська. Його члени не лише опановували основи кооперації, але й ознайомлювалися безпосередньо з практичною діяльністю підприємств Львова [VІІІ, 9].

Ефективність і результативність діяльності педагогічного колективу школи забезпечувалася тісною єдністю з батьками учениць, об’єднаними у так званий “батьківський кружок”. Його основною метою була турбота “про доживлення” найбідніших дітей [VІІІ, 9].

Зазначене підтверджує тезу звіту школи за 1936/1937 н. р. про те, що учительський збір докладав усіх зусиль, аби “гармонійно образувати душу і тіло дитини” і ціль свою “осягав через виховну працю в шкільних організаціях і на годинах навчання в класі” [VІІІ, 16].

Важливим напрямом роботи жіночих організацій Галичини в умовах польської окупації краю стала організація фахових шкіл для дівчат-українок.

Початковою спробою у цій сфері можна вважати діяльність найстарішого українського господарсько-економічного товариства Жіноча спілка промислова “Труд”, заснованого у Львові в 1900 р. під управою О. Барвінської [6, 3].

Відповідно до статуту, ця організація серед головних завдань визначила сприяння бідним дівчатам у опануванні ремеслами, насамперед, жіночими: шляхом заснування майстерень жіночих робіт (т.зв. “робітні”), фахових курсів, ремісничих шкіл. Так, у 1902 р. товариство заснувало “робітню суконь”, яка вже за перші три місяці виконала “64 більших і менших робіт на суму 720 кор.” Того ж року було відкрито майстерню з пошиття білизни [6, 3].

Однак Перша світова війна і повоєнна розруха загальмували діяльність “Труду”. Тільки наприкінці 1920-х рр. у його роботі відзначається “значний поступ” [5, 23]. У цей період головою Надзірної ради кооперативи стала Євгенія Макарушка, поруч із якою працювали Марія Білецька, Ірина Лежогубська та інші активні жіночі діячки. Під їхнім керівництвом спілка “Труд” спрямовувала свою роботу в кількох напрямах.

По-перше, на відновлення “робітні” (майстерні) з виготовлення білизни, яку очолила Г. Манцібович.

По-друге, на заснування ремісничої школи, що була відкрита у 1929 р. Вона призначалася для 14 – 18-річних дівчат, які закінчили п’ятикласну народну школу. Курс жіночого кравецтва тривав три роки, “моднярства” або “білизнярства” – по одному рокові. Попри практичний характер, школа підвищувала загальноосвітній рівень дівчат: тут вивчали релігію, українську й польську мови, історію, географію, арифметику, геометрію, співи і руханку [16, 20]. Після дворічної практики її випускниці могли складати “майстерський іспит” і відкривати самостійні майстерні [8, 207].

Третім напрямом роботи кооперативи “Труд” з кінця 1920-х рр. став збір фондів на ремісничу бурсу для дівчат. У газеті “Мета” за 1939 р. читаємо, що така бурса розпочала роботу в 1929 р., даючи “захист і родинну опіку дівчатам – ученицям “Труду”, торговельної гімназії, курсів домашнього господарства і т.п.” [3, 8]. Якщо в першому році навчання тут було десять вихованок, то в 1939 р. – 80: із Бойківщини, Волині, Гуцульщини, Закарпаття, Поділля і Полісся. Здебільшого, це були діти селян і дрібного міщанства. Бурса давала дівчатам не лише “мешканя, харч, опіку”, але й поглиблювала відомості з “обсягу культури й історії рідного краю”, вчила “товариської поведінки”. Велику роль у налагодженні цієї роботи відігравала Михайлина Говикович, яка була головою філії Крайового Товариства опіки над молоддю [3, 8].

Аналогічний жіночий кооператив “Труд” було створено в 1925 р. у Дрогобичі. Його очолювали в різні роки М. Дроздовська, А. Модрицька, Г. Дидинська та Ю. Петрикевич. Цим кооперативом була заснована школа крою і шиття. За відомостями Л. Бурачинської, у 1928 – 1930 рр. у ній навчалося 40 дівчат із Дрогобича та з навколишніх сіл. Закінчивши курси, дівчата отримували свідоцтва, на підставі яких могли влаштуватися на роботу до кравецьких майстерень [11, 7].

У 1920-х – 1930-х рр. фахова освіта жіночої молоді була одним із головних напрямів роботи товариства “Союз українок”. У його статуті за 1924 р. зазначено, що, здійснюючи просвітну, економічну і товариську організацію українського жіноцтва, товариство буде “засновувати і вести робітні предметів, входячих в круг праці жіночої …, засновувати… школи і курси з обсягу жіночого господарства і промислу” [15, 1 – 2].

Зазначимо, що цю діяльність товариство здійснювало в тісній єдності з жіночими секціями наймасовішого господарського об’єднання Галичини – товариства “Сільський господар” та кооперативами. Провідною формою роботи у цьому напрямі “Союз українок” обрав кількамісячні курси. Їхньою метою була підготовка “відповідних інструкторок, які могли би проводити в життя кличі жіночих організацій”, тобто “курсистки” мали стати “інструкторками для курсів на місцях”, насамперед, у селах краю. Зміст діяльності інструкторів головний виділ “Союзу українок” визначив у зверненні до молодих дівчат, котрі після учительських семінарій чи ліцеїв “надармо” чекали “на державні посади”: “Ходіть працювати для своїх. Дамо вам відповідну підготовку. Практичними курсами заробите собі на життя, а своїм знанням і щирим запалом для праці серед народу просвітите свої посестри на селі” [7, 2].

Традиційно інструктори готувалися для ведення курсів крою та шиття і дитячих сезонних садків у селах. А тому їх слухачами ставали переважно випускниці учительських семінарій.

Окремо проводилися курси, які мали готувати інструкторів для навчання “зразкових сільських господинь”. Їхня програма передбачала поглиблене ознайомлення з особливостями “хатнього” господарства (впорядкування хати, опалення й освітлення, прикрашування), догляду за білизною, куховарства; гігієни жінки; сільськогосподарських робіт тощо. План таких курсів подає “Жіноча Доля” за 1929 р. Характерно, що він охоплював не лише фахову, але й загальноосвітню інформацію (як відомості з історії та географії України).

Дані дослідження підтверджують, що в 1930-х рр. такі курси організовували практично всі філії та окремі гуртки товариства “Союз українок”. Так, у 1930 р. при шести гуртках Стрийської філії товариства було засновано господарсько-куховарські курси для 100 жінок і дівчат. На цих курсах активно працювала жіноча діячка І. Домбчевська [17, 2].

У процесі дослідження встановлено, що розбудова українського фахового шкільництва була предметом уваги релігійних об’єднань Сестер Василіянок і Сестер Служебниць Пречистої Діви Марії. Перші з них у 1928 р. відкрили трирічну коедукаційну господарську школу у Львові, покликану дати “теоретичну й практичну, загальну й фахову освіту та суспільно-громадське виховання” [8, 207]. Другі, тобто Сестри Служебниці, утримували трирічну жіночу фахову школу кравецтва й пошиття білизни у місті Бориславі [8, 207].

Окремим типом жіночого ремісничого шкільництва у міжвоєнний період були фахово-доповняючі (доповняльні) школи. Їхнє завдання – доповнити загальну та фахову освіту “ремісничих практикантів” (або термінаторів). Навчання в інституціях цього типу тривало три роки по 12 год щотижня. Приймалися діти і молодь із закінченими чотирма класами народної школи.

Перші фахово-доповняючі школи виникли у Галичині з ініціативи товариства “Рідна школа” у Львові, Перемишлі та Станіславові.

Підготовча праця до заснування жіночої школи цього типу у м. Львові розпочалася восени 1922 р. Саме тоді засновуються курси шиття, крою та “моднярства” при дівочій виділовій школі імені Б. Грінченка. У 1923/1924 н.р. завдяки старанням жіночого гуртка УПТ імені Г. Барвінок було згуртовано дівчат-кравчинь на фахово-доповняючі курси при школі імені Т. Шевченка. “Управителькою” цих курсів стала Марія Білецька, адміністратором – Марія Ліщинська, а вчителями працювали педагоги школи імені Т. Шевченка. На початку 1924/1925 н. р. ці курси було “перенесено” до дівочої школи імені Б. Грінченка. Відтоді вони стали “правильною школою”, яка отримала назву “Фахово-доповняюча жіноча школа імені Б. Грінченка”.

У першому році навчання школу відвідували 68 дівчат – переважно кравчинь-“термінатором” кооперативи “Труд”. “Кінцевий” іспит у 1925/1926 н. р. склали перші 14 учениць, шість із них закінчили школу з відзначенням.

Багаторічним директором цієї школи була Софія Федорчак, яка очолювала дівочу виділову школу імені Б. Грінченка.

Навчання у школі відбувалося тричі на тиждень (у будні дні). Вчителями працювали “п. Левицька” (викладала українську мову і “громадянство”), Ірина Гургула (фахові заняття, рисунки), Ольга Попович (рахунки, кооперація) [VІІ, 10 зв.]

Викладене дає змогу стверджувати, що жіночі організації краю, окремі діячки жіночого руху сприяли утвердженню та розвитку не лише загальноосвітнього, а й фахового приватного жіночого шкільництва.

Основним типом українського фахового жіночого шкільництва вищого рівня в 1920-х – на початку 1930-х рр. залишалися приватні учительські семінарії. Організовані й утримувані світськими (переважно Українським педагогічним товариством) та релігійними (Сестри Василіянки) організаціями, вони широко залучали до навчально-виховної роботи жінок.

Як і до Першої світової війни, важливу роль у підготовці українських учителів народних шкіл відігравала Львівська жіноча семінарія УПТ. Згідно з архівними даними, у 1919/1920 н. р. її діяльність було “звиненено” (припинено), а в 1921/1922 – “реактивовано” (відновлено) знову як перший рік приватної жіночої семінарії УПТ імені Т. Шевченка. Однак Кураторія Львівського шкільного округу “не приняла до відома її реактивованя як семінарії” [ІІІ, 3]. Та, незважаючи на це, учительська семінарія прийняла на перший навчальний курс 16 учениць “обряду греко-католицького, народності української”, серед яких було сім львівських, решта – позаміські дівчата. Школою вправ для цього навчального закладу визначалася виділова дівоча школа імені Т. Шевченка.

Виявлений у фондах ЦДІАУ у Львові тогочасний статут семінарії підтверджує, що його власник змушений був керуватися вимогами нової влади щодо організації навчально-виховного процесу закладів цього (як і інших) типу. Зокрема перші з них були викладені у декреті Польщі від 7 лютого 1919 року. Статут передбачав, що на навчання в учительську жіночу семінарію приймали дівчат віком 14 – 20 років, “фізично здатних до учительського стану, відповідного підготовлення, окінчення 7-ми класової народної школи, підготовної кляси або вступного іспиту” [ІV, 1]. Кількість учениць у класі не могла перевищувати 40 осіб. Тривалість навчання у семінарії – п’ять років.

Завданням приватної жіночої семінарії УПТ з українською мовою викладання було визначено “виобразуванє таких сил учительських, котрі на основі свого загального і фахового знаня і підготовленя … спосібні відповісти завданю учительки після вимог державного закона о народних школах взагалі, а зокрема з узглядженям устрою народних шкіл в краю” [ІV, 3].

Як бачимо, у цьому завданні не йшлося про національно-виховну спрямованість підготовки українського вчительства – вона підпорядковувалася існуючим загальнодержавним вимогам.

Аналогічним до державних закладів цього типу були зміст навчання і “розклад годин”, призначених на опанування навчальних дисциплін. “Предметами науки” в учительській семінарії УПТ мали бути: “релігія, педагогіка з практичними вправами, викладовий язик, польский язик, німецкий язик, географія, історія і пізнанє конституції держави і краю, математика і наука о геометричних формах, історія природи і гігієна, фізика, каліграфія, відручні рисунки, наука музики і співу, гра на скрипці, жіночі ручні роботи, гімнастика (руханка)” [ІV, 3].

Проте чимало чинників зумовили яскраво-виражений національно-виховний характер змісту підготовки українського вчителя.

По-перше, як і в довоєнний період, семінарія містилася в одному приміщенні з виділовою дівочою школою імені Т. Шевченка, яка накопичила великий досвід роботи у царині формування національної свідомості українок.

По-друге, безпосередня підпорядкованість закладу провідному організатору національної системи народного і середнього шкільництва в краї в особі УПТ відповідно впливала на його “загальний дух”.

По-третє, вчителями у жіночій школі працювали найвизначніші представниці національно-свідомої чистини галицького жіноцтва.

Так, “господинею” І року (першого класу) і вчителем української мови була К. Малицька. Оскільки протягом 1921/1922 н. р. дирекції семінарії не було, вона “полагоджувала” всі її справи, тобто була першим у повоєнній історії керівником жіночого учительського закладу УПТ.

Крім неї, вчителями працювали педагоги виділової дівочої школи С. Пашкевич (історія та географія), М. Ліщинська (природа і фізика), О. Прокеш (рисунки), О. Ріппель (ручні роботи). Серед учителів – сумісників (тодішній термін “доходячі сили”) були майбутній багаторічний голова Союзу українок М. Рудницька-Лисяк, тоді вчителька державних українських коедукаційних семінарійних курсів (вчила математику) та Оксана Суховерська (руханку), яка працювала в українській гімназії Сестер Василіянок.

Зазначені обставини, природно, зумовлювали подібність (подекуди ідентичність) навчально-виховної роботи та духовного життя педагогічного й учнівського колективів учительської семінарії та виділової дівочої школи імені Т. Шевченка. У звіті семінарії за 1921/1922 н. р. про це написано так: “разом з дівочою школою імені Т. Шевченка брали семінаристи участь у всіх національних торжествах і маніфестаціях. З учительками звиджували (оглядали – С.І) вистави образів (картин – С.І) і музеї. Відбували природно-географічні прогульки за Львів. В шкільній виставі ручних робіт виступили з окремими дуже гарними експонатами” [ІІІ, 3 зв.].

Учительська семінарія використовувала одинакові з дівочою виділовою школою “наукові середники”, мала у розпорядженні учнівську (519 книжок) та вчительську (225) бібліотеки [ІІІ, 3 зв.].

Статистичний “виказ” класифікації учениць семінарії за друге півріччя 1925/1926 н. р. свідчить про зростання “фреквенції”, що, своєю чергою, є показником зростання її авторитету в українському суспільстві, та містить відомості про рівень знань учениць як “вислід” праці її педагогів.

На 1920-і – 1930-і рр. припадає активізація участі жінок у роботі жіночих гімназій, утримуваних переважно товариством “Рідна школа” та Сестрами Василіянками.

Головними центрами середньошкільної освіти української жіночої молоді в Галичині продовжували залишатися гімназія Сестер Василіянок у Львові, яка у 1931 р. отримала “неповне” право прилюдності, та приватна жіноча гімназія Українського інституту для дівчат у Перемишлі. Ці навчальні заклади сконцентрували також найкращі жіночі “учительські сили”, котрі зуміли виховати не одне покоління відомих у краї і за його межами жінок.

Серед випускниць гімназії Сестер Василіянок 20-х–30-х рр. ХХ ст. – Ірина Вінницька-Пеленська – письменниця й педагог, згодом засновник “Союзу українок” у Австралії; Галина Лагодинська-Залеська – в 1955 – 1964 рр. директор музичного інституту в Боффало (США); Софія Парфанович – письменниця, довголітній редактор журналу “Відродження” (Львів), автор першого в краї підручника з гігієни жінки; Ірина Шкварок-Книш – у 1930-х рр. учителька середніх шкіл Галичини, автор низки наукових праць про український жіночий рух, які вийшли друком у Канаді в 1950-х – 1970-х рр.; Лідія Бурачинська – редактор львівського журналу “Нова хата” (1925 – 1939), “жіночого” часопису Союзу українок Америки “Наше життя” (1951 – 1972).

Вихователями цієї когорти громадських діячок, крім знаних у краї жінок-черниць Віри Слободян, Володимири Філевич, Софронії Ерделлі, Марії Должницької, Емілії Прокопів, Северини Париллє, були відомі світські педагоги: Михайло Возняк, Філарет Колесса, Мирон Кордуба, Василь Щурат та ін. Проте найтепліші спогади випускниці гімназії зберегли про жінок-учителів, серед яких були і її випускниці.

Як писала І. Пеленська, її “кляса кам’яніла в нерухомості на лекціях недавніх учасників Української Галицької Армії”, зокрема викладача історії та географії (1925 – 1937 рр.) Олени Степанів-Дашкевич, що була колишньою вихованкою бурси-інституту Сестер Василіянок, створеної при гімназії перед Першою світовою війною [13, 37]. Випускниця гімназії С. Олійник-Бернадин, аналізуючи “очима учениці” О. Степанів-Дашкевич, відзначала її професіоналізм, патріотизм, справедливість і, водночас, вимогливість. Зокрема, вона так писала про свою вчительку: “Сама її особа овіяна авреолею слави, завершеної хрестами заслуги, імпонувала нам, якась таємничість, не буденність віяла від неї … Її знання предмету, її цікаво ведені лекції, які майже кожної години спинялись на кордонах України додаючи завжди щось нового, цікавого, що робило нас гордими на наше походження. Скільки любови, пієтизму вкресала вона в нас до Рідної землі, її мови, її змагань, до славного минулого…” [13, 80]. Можна стверджувати, що характеристика одного педагога може слугувати відповіддю на запитання про причини високопатріотичної позиції випускниць гімназії.

Подібно до О. Степанів-Дашкевич, не “тільки вчила предмету, але виховувала молодь на майбутніх громадян, готових до праці для народу” вчителька математики, фізики та хімії (1933 – 1937), недавня учасниця визвольних змагань Софія Кандяк-Нагірна [13, 88]. “Замилування до рідної культури”, любов до свого народу будили в учениць активні члени “Союзу українок” вчителька української мови Олена Залізняк (Охримович) (1916 –1918), історії та латинської мови – Марія Томашівська (Заячківська) (1927 – 1929), ручних робіт – Савина Сидорович, математики – Дарія Вергановська-Винник (1934 – 1941).

“Руханку”, яку польська влада визнала обов’язковим предметом, у 1920 – 1939 рр. вчила “кваліфікована” вчителька Оксана Федів-Суховерська [13, 93], відома в краї як теоретик і практик фізкультурно-оздоровчої роботи серед дітей і молоді.

Під керівництвом жінок-учителів працювали гімназійні предметні гуртки. Зокрема історичний і географічний, який неофіційно співдіяв із товариством “Плай”, – під керівництвом О. Степанів-Дашкевич, спортивний – О. Суховерської та ін.

Незважаючи на значно менше представництво жінок у гімназіях Українського педагогічного товариства, їхня робота в них була теж цікавою та багатоплановою. Прикладом такої діяльності можна вважати їхню участь у розбудові та організації навчально-виховного процесу у приватній дівочій гімназії у Львові, якій у 1934 р. було присвоєно ім’я її фундаторів – відомих у краї громадських діячів і педагогів Іллі та Іванни Кокорудзів.

Початки цієї гімназії сягають 1923 р., коли Українське педагогічне товариство вирішило заснувати приватні гімназійні курси “Рідної Школи”, які у 1929/1930 рр. було реформовано у приватну дівочу гуманістичну гімназію “Рідної Школи” УПТ з українською мовою навчання. Нове, добре обладнане шкільне приміщення – дар щедрих меценатів Іллі та галицької жіночої діячки, народної вчительки Іванни Кокорудзів на вул. Моджаєвської, 9 у Львові (зараз вулиця ім. І. й І. Кокорудзів), стало місцем її постійного осідку з 1934 р. Архівні документи містять відомості про навчально-матеріальну базу школи за 1935 р.: “Крім класових саль, має школа окремі салі на робітні, канцелярії, свою руханкову салю, де приміщена і каплиця, кабінети, одягальню і лазничку. Будинок удержаний чисто, робить дуже привітне якнайкраще вражіння” [ІІ, 2]. “Найбільш побажаним” референт Головної управи товариства “Рідна Школа”, який обстежував гімназію, визнав “створення класових предметових бібліотек та поповнення їх українськими підручниками, портретами українських письменників, які повинні вести учителі даних предметів та слідкувати за зацікавленням молоді” [ІІ, 2].

У різні роки тут навчалося 80 – 180 учениць, більшість із яких – вихідці зі львівських інтелігентних родин. У складі педагогічного колективу гімназії, поруч із відомими педагогами-чоловіками, працювали члени жіночих громадських організацій С. Базилевич, Д. Вергановська, М. Ганицька, В. Завадська, С. Олесницька-Рудницька, Є. Петрик-Храплива, М. Роздольська-Портуняк, С. Сидорович, О. Суховерська, С. Шмігельська.

Основним завданням гімназії вони визначили навчання дівчат “на високому рівні” та “вироблення в учениць здорового світогляду, любови до рідного краю, культури, звичаїв”, підготовку молоді “не тільки для особистого життя, а й для боротьби за краще майбутнє народу”. За спогадами однієї з випускниць З. Сушко, гімназисток “вчили любити і шанувати рідну мову”, виховували “майбутніх громадянок України, висококультурних людей” [12, 221].

Уявлення про мету і зміст навчально-виховної діяльності інших середніх шкіл цього типу, заснованих УПТ, дають насамперед їхні статути. У фондах ЦДІА України у Львові нами зокрема виявлено статут приватної жіночої гімназії УПТ “Рідна школа” в Стрию, розроблений з урахуванням вимог закону про устрій шкільництва в Польщі від 11 березня 1932 р. [І, 2]. Гімназія мала своїм завданням “дати молоді основи розвитку культури, підготувати її до чинної організованої участі в житті суспільства та підготувати до навчання у вищих школах (на рівні програм ліцею). Мовою навчання в гімназії була українська. Проте польською мовою викладалися історія, географія, “наука про сучасну Польщу” та польська мова. Зміст навчання (як і в інших приватних інституціях) відповідав програмам державних гімназій, воно здійснювалося за дозволеними шкільною владою підручниками.

У 1938/1939 н. р. у чотирикласній стрийській жіночій гімназії навчалися 70 учениць. Основну їхню частину становили діти селян (19), священиків (11) і ремісників (11). Характерно, що керівником гімназії у цей час була Ірина Чолій. За даними дослідження, це єдиний факт очолення жінкою-українкою закладу такого типу. Крім неї, у складі педагогічного колективу були 7 чоловіків і 5 жінок [І, 4].

Аналіз змісту діяльності інших українських жіночих і коедукаційних гімназій показує, що у міжвоєнний період жінки брали активну участь в утвердженні в них форм роботи, які б забезпечували не лише належний рівень загальноосвітніх знань дівчат, але й розвивали їх громадську активність, формували вміння самостійно розв’язувати житейські” справи, розвивали ініціативу. Під їхнім впливом навіть учениці мішаних гімназій, де вони, як правило, були в “меншості”, виявляли зразки шкільно-громадської активності, що переважала “чоловічу”. Так, у першому півріччі 1932/1933 н.р. дівчата, учениці ІІІ класу однієї з найстаріших українських гімназій УПТ – Рогатинської коедукаційної (1909), – переважали у виділі класного самоврядування: головою “клясової громади” була Анна Підхатна, “писаркою” (секретарем) Дарія Венгжин, “господинею” – Віра Поташник. Дівчата були активними в секціях самоосвіти (утримували класну бібліотеку “кращих творів письменства з обсягу зацікавлень молоді”); товариської допомоги (двічі на тиждень організовували “спільні лекції” (заняття) зі слабшими “товаришками”); мистецькій, що дбала про “чистоту й лад” у класі; секції розваг, а також театральній, яка того ж року влаштувала свято з нагоди дня народження Богдана Лепкого. Зі вступним словом на ньому виступила учениця Анна Підхатна, а її однокласниці декламували й “рецитували” твори письменника [4, 150 – 151].

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Проаналізоване уможливлює висновок про те, що міжвоєнний період, попри складність соціально-політичних і культурно-освітніх процесів на приєднаних до Польщі українських землях, виявився важливим етапом у практичній шкільно-освітній діяльності українських жіночих товариств і окремих жіночих діячок краю. У цей час чітко визначилася основна лінія педагогічної праці жіноцтва: активна участь у розбудові приватного рідномовного шкільництва та утвердженні національного змісту навчально-виховного процесу в різних типах шкіл.

Подальшого дослідження потребує участь жіночих організацій Галичини у розвитку позашкільних закладів, передусім виховно-опікунського та здоров’язберігального характеру.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Схожі:

СТУДI¯ ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ ДДПУ ВИПУСК ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ ЧАСТИНА...
Збірник наукових праць ДДПУ ім. Івана Франка “Людинознавчі студії” є фаховим виданням з педагогіки (перереєстровано і затверджено...
СТУДI¯ ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ ДДПУ ВИПУСК ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ ЧАСТИНА...
Збірник наукових праць ДДПУ ім. Івана Франка “Людинознавчі студії” є фаховим виданням з педагогіки (перереєстровано і затверджено...
СТУДI¯ ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ ДДПУ ВИПУСК ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ ЧАСТИНА...
Збірник наукових праць ДДПУ ім. Івана Франка “Людинознавчі студії” є фаховим виданням з педагогіки (перереєстровано і затверджено...
О. І. Галян; ДДПУ імені І. Франка. Дрогобич : ВВ ДДПУ імені І. Франка, 2015. 44 с
Галян, Олена Іванівна. Методологія наукового дослідження : словник основних понять : для студ спец. 0301201 "Психологія" та 03010301...
ВИПУСК ТРИДЦЯТИЙ
Збірник наукових праць ДДПУ ім. Івана Франка “Людинознавчі студії” є фаховим виданням з педагогіки (перереєстровано і затверджено...
Франка Серія “Педагогіка” ВИПУСК ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ ДРОГОБИЧ ВИДАВНИЧИЙ...
Людинознавчі студії” є фаховим виданням з педагогіки (перереєстровано і затверджено постановою президії ВАК №1-05/5 від 1 липня 2010...
Монографії (з 2008 р.)
Бистрова О. О. Слово – образ – символ в художньому тексті: (моногр.). – Дрогобич: Редакційно-видавничий відділ ДДПУ, 2008. – 201...
ВИПУСК ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
Рекомендовано до друку вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка протокол №10 від
ВИПУСК ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Рекомендовано до друку вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (протокол №9 від 17 вересня...
Франка Збірник тез доповідей Міжнародної науково-практичної конференції...
Підкарпатська Вища Школа ім бл кс. Владислава Фіндиша в Ясло (Республіка Польща)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка