КА ЛЮДИНОЗНАВЧI СТУДII ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ ДДПУ ВИПУСК ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ ПЕДАГОГIКА ДРОГОБИЧ Редакційно-видавничий відділ ДДПУ імені Івана Франка 2012


НазваКА ЛЮДИНОЗНАВЧI СТУДII ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ ДДПУ ВИПУСК ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ ПЕДАГОГIКА ДРОГОБИЧ Редакційно-видавничий відділ ДДПУ імені Івана Франка 2012
Сторінка5/21
Дата13.03.2013
Розмір3.56 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Право > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Література

1. Андрущенко В.П. Роздуми про освіту : статті, нариси, інтерв’ю: 2-ге вид., допов. / Віктор Андрущенко. – К. : Знання України, 2008. – 819 с.

2. Жилякова И.Г. Система воспитания личности в советской высшей школе / И.Г. Жилякова // Інтелект. Особистість. Цивілізація. – 2010. – Вип. 8 – С. 359 – 367.

3. Карабінович Л. Етапи діяльності вищих педагогічних закладів України (1945 – 1991 роки) / Л. Карабінович // Науковий вісник Чернівецького університету : Серія “Педагогіка і психологія”. – Чернівці : Рута, 2003. – Вип. 190. – С. 66 – 73.

4. Кремень В.Г. Розвиток освіти в Україні в контексті загально цивілізаційних змін / В.Г. Кремень. – К., 2007. – 44 с.

5. Луговий В.І. Педагогічна освіта в Україні : структура, функціонування, тенденції розвитку / В.І. Луговий. – К. : МАУП,
1994. – 194 с.

6. Майборода В.К. Вища педагогічна освіта в Україні : історія, досвід, уроки (1917 – 1985 р.) : монографія / В.К. Майборода. – К. : Либідь, 1992. – 195 с.

7. Образование и культура: история и современность (методологический аспект) / под ред. Ю.В. Петрова, Е.С. Ляхович – Томск : Изд-во Томского ун-та, 1989. – 238 с.

8. Попович М. Модель сучасного університету / М. Попович // Покликання університету. – К. : Янко, 2005. – С. 16 – 18.

9. Проблеми якості вищої освіти: монографія / ред. В. Кремень. – К. : Педагог. думка, 2007. – 231 с.
Костецкая Марьяна. Теоретико-методологический анализ высшего образования Украины советского периода. В статье анализируются актуальные проблемы развития высшей школы советского периода, определяются ее основные тенденции. Рассматриваются основные функции высшей школы советского периода. Отражается понимание противоречия между ее эффективностью и социальноискаженным характером функционирования советской высшей школы.

Ключевые слова: высшее образование Украины, советский период, университет, демократизация, европейское образовательное пространство, модернизация.
Kostetska Maryana. The functional analysis of higher education of Ukraine in the Soviet period. The article analyzes the topical problems of the development of the Ukrainian higher education in the Soviet period; identifies the main tendencies, their positive and negative status; elucidates the development of higher education in Ukraine in the Soviet period; examines its functions and exposes the understanding the contradiction between its efficiency and social-distorted character of functioning the Soviet higher education.

Key words: higher education of Ukraine, Soviet period, university, democratization, European educational space, modernization.






УДК 37 “1917/1920”

Н 40
Олена НЕВМЕРЖИЦЬКА
ЦІННОСТІ ВИХОВАННЯ

В ДОБУ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

(1917 – 1920)
У статті проаналізовано стан освіти і шкільництва у добу Української Народної Республіки. Доведено, що освітня політика Центральної ради, Гетьманату та Директорії мала українознавче спрямування і регламентувала діяльність усіх ланок системи освіти: від дошкілля до позашкільної освіти. Наголошено на виховному спрямуванні діяльності усіх закладів освіти. Виокремлено зміст виховання означеного періоду, який включав у себе прищеплення дітям абсолютних вічних, національних, громадянських, сімейних цінностей.

Ключові слова: виховання, цінності виховання, єдина школа, дошкільна, середня та позашкільна освіта.
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Процес виховання завжди цілеспрямований, а отже, кожна система виховання обов’язково мусить мати певну мету, яка залежить від низки чинників: рівня розвитку психолого-педагогічної науки, ідеології та соціального замовлення тощо. Процес побудови незалежної Української держави ставить перед педагогікою завдання формувати моральну, національно свідому особистість, патріота своєї Батьківщини, доброго громадянина, фізично досконалу, працелюбну особистість, здатну бачити красу
та самостійно творити її. Як засвідчує О. Вишневський, наше суспільство сьогодні кладе в основу подальшого життя ідею
побудови Української держави та ідею становлення у ній
громадянського (демократичного) суспільства. Саме їм і

© Невмержицька Олена, 2012

повинен підпорядковуватися процес становлення нової системи освіти і виховання, що трактується як система національно-демократична [2, 28 – 29].

Проте варто зазначити, що не всі кроки вітчизняних політиків сьогодні спрямовані на розбудову справді національної держави та формування національної самосвідомості її громадян. Чого лише вартує поданий у серпні 2011 р. до Верховної Ради законопроект “Про засади державної мовної політики ”, за яким велика частина України офіційно стає російськомовною?!

Для того, щоб виховати патріота своєї Батьківщини, національно свідому особистість, треба створити умови, в яких вона буде почувати себе частиною рідного народу, нації, буде “купатися” у рідномовному середовищі та відчуватиме гордість за те, що народилася в Україні. Безумовно, для цього змалечку потрібно виховати в дитині ті цінності, які допомагатимуть їй, долаючи життєві труднощі, гідно виконувати покладені на неї обов’язки і функції: сина, батька, працівника, споживача, громадянина тощо.

Маємо в історії України цікавий період державної незалежності на початку ХХ ст. Варто повернутися до нього і простежити, як відбувалася українізація всіх сфер суспільного життя, в т.ч. й освіти, які цінності намагалися прищеплювати молоді, щоб сформувати національно свідоме молоде покоління.

Дослідження виконано відповідно до тематичного плану наукових досліджень кафедри загальної педагогіки та дошкільної освіти Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка “Українська освіта в контексті трансформаційних суспільних процесів” (Державний реєстраційний номер 01084007644).

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Вагомим внеском в історію української педагогіки є аналіз ціннісних засад вітчизняної освіти, зокрема праці І. Беха, О. Вишневського, В. Галузинського, С. Гончаренка, М. Євтуха, П. Ігнатенка, І. Зязюна, К. Корсака, В. Кременя, В. Скотного, О. Сухомлинської. Так, професором О. Вишневським [2] розроблено системно-ціннісний підхід до визначення змісту виховання. Будучи переконаним у тому, що виховання – це приєднання до ієрархії вартостей, добровільно обраної, засвоєної і реалізованої шляхом відповідної діяльності [2, 197], науковець обґрунтував систему цінностей виховання (абсолютні вічні, національні, громадянські, сімейні, цінності особистого життя, валео-екологічні), вказав на місце ідеології у цій системі (як органічної її складової), а також визначив основні напрями сучасного українського виховання (моральне, національне, громадянське, родинне, виховання характеру, валео-екологічне), змістом кожного з яких стали названі вище цінності. Теоретичні засади педагогіки О. Вишневського ґрунтуються на вітчизняній педагогічній традиції, репрезентованій працями Г. Сковороди, К. Ушинського, Г. Ващенка, С. Русової, галицьких педагогів міжвоєнної доби, В. Сухомлинського тощо, а відтак є близькими духові та менталітету нашого народу.

О. Сухомлинська [4] звернулася до проблематики цінностей, що превалюють у формуванні особистості, вказавши на ті недоліки сучасного виховання, які потрібно долати. Зокрема, вона вказала, що “в останні роки спостерігається розшарування суспільства не лише за ступенем добробуту, економічного благополуччя, а й за ціннісними орієнтаціями. Офіційні мас-медіа, газети, журнали пропагують споживацькі орієнтації й цінності бізнесу, багатства… Відбувається комерціалізація цінностей як суспільного, так й інтимного життя… Певне й досить значне місце посідають релігійні цінності… Чільне місце посідають національні цінності… Щоправда, вони по-різному сприймаються в різних регіонах і серед різних вікових категорій. Серед цієї шкали цінностей, на жаль, досить скромне місце посідають загальногуманістичні цінності” [4, 25]. Зрозуміло, що в умовах такого ціннісного хаосу процес виховання особистості ускладнюється.

Розвиток освіти, виховання і культури в Українській Народній Республіці знаходимо у працях Л. Артемової, Н. Дем’яненко, С. Сірополка тощо. Так, Л. Артемова [1] особливу увагу звернула на становлення вітчизняної системи освіти у період 1917 – 1920 рр., простежила хронологію появи нових українських навчальних закладів, зосередила увагу на розвитку суспільного дошкільного виховання. Науковець зазначила, що, незважаючи на складні політичні й соціальні умови, протягом 1917 – 1920 рр. культура й освітянська справа розвивалися. “У роки УНР було закладено основи нової національної школи, розширилася мережа навчальних закладів, розпочалася українізація системи освіти та державних установ, налагодився випуск української періодичної преси, збільшився випуск книжок, відроджувалися театральне мистецтво, музейна справа” [1, 279]. Зрозуміло, що в такий умовах була потреба у підготовці національно свідомих педагогічних кадрів. І сучасний науковець Н. Дем’яненко [3] присвятила свої праці дослідженню цієї проблеми, зокрема загальнопедагогічної підготовки майбутніх вчителів. Вона зазначила, що перебудова вищої педагогічної освіти протягом 1917 – 1920 рр. пов’язувалася з реконструкцією вчительських інститутів шляхом їхнього злиття з вищими педагогічними курсами, утворенням низки нових навчальних закладів, переважно університетського типу та різного рівня учительських курсів, в тому числі курсів українізації тощо [3, 272].

Проте проблема формування цінностей особистості в епоху УНР, на жаль, вивчена недостатньо. Актуальність проблеми, відсутність її цілісного історико-педагогічного аналізу зумовили вибір теми пропонованої публікації.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Мета, яку ми ставимо перед собою у цій статті, полягає в аналізі документальних даних і на цій основі виокремленні тих виховних завдань, які стояли перед педагогікою молодої незалежної Української держави епохи УНР задля використання цього спадку у сучасних українських реаліях.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Період Української Народної Республіки був нетривалим за часом, проте плідним у сфері українізації всіх сфер життя та розвитку освіти й шкільництва. Протягом визвольних змагань в Україні один за одним змінилися три уряди: Центральної Ради (17 березня 1917 р. – 28 квітня 1918 р.), Гетьманщини (29 квітня 1918 р. – 14 грудня 1918 р.), Директорії (26 грудня 1918 р. – 2 лютого 1919 р.).

17 березня 1917 року у Києві було створено Українську Центральну Раду як всеукраїнське загальногромадське представництво і координаційний центр визвольних змагань. Очолив її Михайло Грушевський. Палкий поборник української національної ідеї, захисник та популяризатор української мови в основу своєї діяльності поклав створення національних навчально-виховних закладів, розвиток національного книгодрукування, мистецтва, бібліотечної справи тощо.

Оскільки значна кількість населення була неписьменною, всі сили Генерального Секретаріату з справ освіти, очолюваного І. Стешенком, було спрямовано на створення українських шкіл, підготовку вчительських кадрів, українізацію навчального процесу у вищих навчальних закладах та організацію вивчення української мови на етнічних українських територіях.

Так, 12 жовтня 1917 р. серед директорів середніх шкіл, а також шкільних інспекторів було поширено циркуляр, в якому зокрема йшлося: “Вимогами власного історічного життя та подіями революції український народ на його теріторії поставлено на ступінь народів державних. Мова його, поруч з російською, має бути офіціально-урядовою; з життям його належить бути знайомим кожному громадянину України без ріжниці націй. З огляду на це Генеральний Секретаріат України визнав потрібним, щоб у всіх середніх, вищих початкових і других школах, які користуються державними правами, були заведені предмети: українська мова і українознавство (література, географія та історія України)” [V, 3].

Уже наступним днем було датоване звернення Генерального секретаря І. Стешенка “До української людності”. У ньому піднімалася низка актуальних питань, зокрема, потреба відкриття шкіл, зміст освіти у них, місце рідної мови у навчально-виховному процесі тощо. Так, засвідчувалося, що “на селах повинні закладатися вищі від початкових школи, в які можна буде переходити просто. Нині все буде робитись для того, щоб просвітити народ, щоб довести дітей його до такої високої науки, яка потрібна для людського щастя”. Розв’язання цього завдання вбачалося у реалізації змісту освіти, який давав би учням знання про життя “своє й чуже, і старе й нове, – і правдиве про це знання діти народу будуть діставати тепер в школі”. Сама ж школа позиціонувалася як рідна, в якій повинно звучати вільне, правдиве слово. “Досі забороняли в школах розказувати про наше рідне життя, про історію народу, бо боялися, що просвічений народ захоче вернути свої права, відібрані в нього колись-то. Досі не пускали в школу рідної мови, бо хотіли знищити наш народ; не давали розвиватися його духові. Тепер школа має бути рідна, – в ній діти навчатимуться і чужому і своєму, знатимуть про своїх батьків та дідів, що працювали для нашого щастя… Нині ця наука буде вестись на рідній мові – для нас, українців, – на українській” [V, 5 – 5 зв.].

Доба Центральної Ради характеризується активною роботою на цій ниві. Вже навесні, а згодом влітку 1917 р. було відкрито другу та третю українські гімназії у Києві. Протягом травня – липня цього ж року для малих українців відчинили двері 40 українських гімназій у великих промислових містах, зокрема у Полтаві, Харкові, Чернігові, Херсоні тощо. Четверта частина всіх київських шкіл перейшла на українську мову викладання. Жваво відбувалася також підготовка педагогічних кадрів. За даними Л. Артемової, вже у 1917/1918 навчальному році налічувалося 5400 початкових шкіл, в яких працювали 62000 вчителів. Крім того, було створено понад 100 українських гімназій, педагогічні, технічні, медичні училища, агрономічні школи, розширено мережу курсів для ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Улітку 1917 р. у Києві було засновано перший український народний університет у складі історико-філологічного, природознавчо-математичного та юридичного факультетів, а також підготовчих курсів. Подібні заклади відкривалися також у Миколаєві, Харкові, Одесі. Паралельно із заснуванням цих навчальних закладів у педагогічних інститутах, що вже функціонували, було створено два самостійні історико-філологічні факультети, кафедри української мови у Харківсьму й Одеському університетах, чотири кафедри українознавства (мови, літератури, історії, права) у Київському університеті ім. св. Володимира [1, 270].

У добу Гетьманату освіта продовжувала розвиватися. Міністерство народної освіти та мистецтв очолювали М. Василенко, П. Стебницький, В. Науменко, які були прихильниками подальшої українізації шкільництва. І вже наприкінці гетьманської доби в Україні функціонувало майже 150 українських гімназій. У гімназіях з російською мовою викладання обов’язковими для вивчення предметами були українська мова, історія та географія України, історія української літератури. Продовжували відкриватися початкові школи. Особлива увага приділялася навчанню української мови у вчительських семінаріях.

6 жовтня 1918 р. у Києві було відкрито перший Державний Український університет, а 22 жовтня – другий Український університет у Кам’янці-Подільському.

Така ж освітня політика була притаманна й добі Директорії. Міністри Міністерства народної освіти П. Холодний та І. Огієнко невтомно трудилися на ниві українізації школи. П. Холодний уклав законопроект про єдину національну школу, а І. Огієнко сформулював концепцію розбудови освітньої системи України [1, 279 – 281]. Крім того, І. Огієнко працював над історією українського правопису, уклав збірку шкільних молитов. Недаремно у ній натрапляємо “Молитву перед навчанням”, адже вона втілює у собі та цінності, якими, на переконання педагога, повинні оволодіти усі діти і молодь незалежної України: “Милосердний Господи! Пошли нам ласку Духа Твого Святого, що подає нам розуму і зміцнює духовні сили наші, щоби ми, переймаючи науку, виросли Тобі, нашому Создателеві, на славу, батькам нашим на втіху, Церкві й Україні на користь” [5, 2]. Відтак можемо побачити, що І. Огієнко вважав за необхідне засвоєння дітьми як абсолютних вічних вартостей, так і національних та родинних. Він хотів бачити громадян України релігійними людьми, з розвиненим сумлінням, патріотами своєї Батьківщини та добрими синами й доньками батьків, які могли б ними гордитися.

Важливим аспектом освітньої політики епохи УНР стало обґрунтування основних засад діяльності школи. Наприклад, статут петлюрівської “єдиної школи” передбачав: “Для виховання дітей, громадян Української Народної Республіки, установлюється загально-освітня Єдина школа в складі дванадцяти клясів, з розділенням на два поділи: основну школу (1 – 8 кл.), колегію (9 – 12 кл.) або три ступені, при тому перший включає 1 – 4 кл., другий 5 – 8 кл., третій 9 – 12 кл. Виховання в єдиній школі провадиться на грунті національно-державному, на основі діяльного принципу” [VI, 17]. У школі передбачалося викладання низки навчальних предметів, серед яких українська мова й письменство, рідна мова, нові і класичні мови, всесвітнє письменство, космографія і Закон Божий, педагогіка, філософська пропедевтика, політична економія, правознавство, комерційна арифметика, бухгалтерія, співи, руханка, малювання, рукодільництво тощо. При цьому навчання Закону Божого було обов’язковим для шкіл, але необов’язковим для учнів. Для цього було достатньо заяви батьків [VI, 19 – 20].

У Пояснювальній записці до цього статуту вказувалося, що перехід школи з російського типу на український повинен передбачати також і зміни законодавчого рівня. “Російська школа є в основі школою денаціональною, ми же маємо упорядкувати школу національну; з цього виникає несуголосність між теперішнім законом і нашою школою… Українське законодавство повинно зробити школу однаково приступною й корисною для дітей всіх громадян республіки і вирівняти правне становище навчителів” [VI, 34].

Нова національна школа характеризувалася не лише українським спрямуванням навчального процесу, але й розширенням її завдань у напрямі виховання підростаючого покоління. “Досі школа на Вкраїні ставила своїм завданням навчання дітей. Виховальні задачі розв’язувались ніби сами собою після засвоєння дітьми шкільної премудрости. Тим, як вони розв’язувалися, школа мало цікавилась, пускаючи на призволяще те, до чого вона повинна була прикласти найбільшої праці. Це цілком нормально, і так ставити шкільне діло неможна”. Зважаючи на те, що “стара школа”, формувала у підростаючого покоління “ненависть до школи, байдужість до батьківщини”, а то й повну денаціоналізацію, перед національною освітою і шкільництвом постало завдання подолання цих проблем. Головним завданням школи стало виховання дитини, а відтак прищеплення їй тих цінностей, які допоможуть стати добрими громадянами незалежної України. Нова школа, крім того, що ставала виховальною, мала також бути національно-державною та діяльною [ІІ, 5].

Навчання у школі визнавалося засобом виховання, поряд з мистецтвом, релігією, мораллю, гімнастичним вправами й розвитком громадянських почуттів. Матеріалом для навчання ставав регіональний матеріал. “Ми стали на ґрунт школи, збудованої на використанню в першу чергу матеріялу з місцевого життя в цілях виховання, окрім того ми знаєм, що дитяча психіка на певних роках в загальних рисах однакова… Виховальна школа є логічним висновком того, що дає нам місцеве життя, відбите в дитячій душі, вона органічно з ним зв’язана” [ІІ, 4].

Безумовно, що найефективнішим чинником національного виховання визнавалася рідна мова. “…ми повинні рідну мову рахувати обов’язковим чинником у вихованню дитини… Тільки цією мовою дитина природно виявлятиме свої почування по всій широті, одночасно з цим виявленням розвиватиметься і дитяча душа, що й є завданням школи” [ІІ, 6].

Важливим засобом морального виховання вважалася релігія. Цінності християнства мали допомогти підростаючому поколінню розрізняти добро і зло та спонукати до доброчинства. “Християнство, котре є одним з звершень релігійних систем людности, вбрало в себе вироблені тисячоліттями форми, де ясно і просто вказується зміст того або іншого розуміння зі сфери добра і зла”. Тому саме уроки релігії вводять дітей у світ ідеальних розумінь, чого не дає жодна інша навчальна дисципліна. Уроки релігії покликані також ставати засобом формування волі підростаючого покоління, адже саме на них може і повинна виникати ініціатива добрих справ, які обов’язково мають бути реалізовані на практиці [ІІ, 20 – 21].

Фізичне виховання покликане реалізуватися з допомогою цілої низки засобів, серед яких гімнастичні вправи, дитячі народні ігри, танці, січові вправи, мандрівки, освітні гулянки, пласт, праця на верстатах, рукодільництво. При цьому вони повинні сприяти не лише розвитку тіла, але й удосконаленню духу [ІІ, 22], а отже – формуванню цінності здоров’я.

Великого значення надавалося також громадянському вихованню, оскільки “школа з самої своєї природи скупчує в своїх стінах багато дітей, отже се дає змогу цю можливість використати для виховання громадянських взаємовідносин між дітьми – майбутніми громадянами… вона повинна вести дітей…, ушляхетнюючи товариські інстинкти дітей в напрямку розвинення ідей доброго громадянського ладу, повинна збірати дітей не тільки на лекції, але й шляхом позашкільного виховання повинна направляти їхні ігри, розваги і утворювати ріжні шкільні організації серед дітей і т. под.” [ІІ, 22 – 23].

Варто наголосити на тому, що у молодій Українській державі великої ваги надавалося усім ланкам системи освіти: від дошкілля до освіти дорослих.

Так, у період Центральної Ради, Гетьманату й Директорії суспільне дошкільне виховання вважалося чинником і педагогічним, і економічним. “Відділ Дошкільного виховання при Народному Міністерстві Освіти бачить в громадському дошкільному вихованню великий фактор і педагогічний – для найкращої підготовки дітей до школи і оборони їх від небажаних впливів недогляду – а також і економічний, яко допомога робочому люду спокійно провадити свою працю, знаючи, що діти і нагодовані і добре направлені” [ІІІ, 2].

Перед дитячими садками ставилася низка завдань, серед яких:

1) забезпечення здоров’я і фізичний розвиток вихованців;

2) захист від шкідливих зовнішніх впливів (нестачі батьківської уваги, шкідливих вражень вулиці тощо);

3) підготовка до школи, яка полягала у забезпечення духовного розвитку дитини, “даючи їй елементарні знання з її оточення, даючи звички моральні, привчаючи до управи рухів і даючи дитині змогу виявити усі її духовні нахили і хіст, який без сприятливих умов може довго лише тримати в душі дитини, не виявляючися активною творчістю” [VII, 8].

Фізичне виховання у дошкільних установах передбачалося реалізовувати шляхом прогулянок на свіжому повітрі, простеньких фізичних вправ, екскурсій, рухавок, танців та ігор.

Інтелектуальний розвиток реалізовувався шляхом використання методів “пробудження самодіяльності думки дитини”. Інтелектуальне виховання мало завданням “викликати в дитині творчу роботу думки, привчаючи до спостережень, даючи матеріал для розвитку уявлення і виображення, розвинути увагу дитини, розглядаючи з нею різні речі і навчаючи конкретно виявляти свої уяви від тих або других речей і з’явищ шляхом ручной праці, оповідань і т.п. Для цього з дітьми треба робити екскурсії, давати їм різноманітний матеріал для опрацювання свого знання. Це той лабораторно-екскурсійний метод, який найкраще сприяє розвитку духовних творчих сил дитини і відповідає її психології” [VII, 9].

Серед цінностей морального виховання, які мають засвоїти діти дошкільного віку, виділялися ввічливість, готовність до взаємодопомоги, ретельне виконання обов’язків, чесність, працелюбство тощо. “По моральному вихованню діти мусять мати звичку до порядку, до ввічливого відношення як з товарищами, так і з усіма людьми, звичку усім ставати до запомоги, виконувати свідомо і в доброму настрою усі ті свої обов’язки, не кидати жадної праці невикінченою. Ніколи не брехати. Мати звичку до уважливого відношення до усякої праці і до усякого навчання [VII, 9 зв.].

Роль позашкільної освіти також видавалася вагомою. Саме тому на неї виділялися значні кошти. Вони скеровувалися на забезпечення молоді літературою, проведення різних культурних розваг, наукових семінарів, які надавали додаткову освіту, а головне – “морально одвертали її від хуліганства, від забуття шкільної науки і виховували б її свідомими громадянами” [ІІІ, 8].

Така увага до позашкільної освіти пояснювалася низкою чинників, серед яких її вплив на творення “сучасного і близького а також і більш далекого будучого нашого народу і краю… І коли наш уряд і суспільні сили, за нових обставин нашого державного життя, з усієї сили заходилися коло радикального перетворення школи на природних і нормальних підвалинах, школа, котра лише на потім готує вершителів долі нашого краю і народу, то тим більше тих, хто є ними зараз, не можна залишати на призволяще, бо самі вони, темні і неусвідомлені національно і політично збиті з панталику злочинними і ворожими українському народу елементами, разом з собою потягнуть в прирву державне будівництво” [IV, 176 зв.]. Саме тому позашкільна освіта оголошувалася справою державної ваги і негайного виконання.

Одним із видів роботи у цьому напрямі стало створення спілок дітей та молоді. Вони вважалися осередками формування національної самосвідомості. “Міністерство освіти яке стоїть на посту охорони охорони національної культури повинно звернути найсерйознішу увагу на організацію юнацьких спілок середнешкільників. Юнацькі спілки – це ті ячейки, в яких згуртуються і виховаються кадри свідомої міцної непохітної любовії до рідного краю… Юнацькі спілки дадуть Україні авангарт молодої інтелігенції брак якої гостро відчувається в цій історичний мент відродження нашої культури” [І, 15]. Такі спілки створювалися у містах та селах. Зокрема, у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України зберігається статут Спілки Української Учнівської Молоді с. Верхнього. У ньому, зокрема, вказано на мету цієї організації, яка полягає у:

1) поширенні національної самосвідомості серед українського юнацтва;

2) розумовому розвитку учнів;

3) самонавчанні;

4) самовихованні;

5) патріотичному, естетичному і фізичному вихованні учнів;

6) поліпшенні економічного добробуту учнів [І, 1].

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Отже, ІІІ період української державності – епоха УНР – ставив перед педагогікою та освітою завдання формування всебічно розвиненої особистості, яка оволоділа б необхідними для доброго життя цінностями та керувалася ними у своєму житті. В основі виховання було прищеплення християнських і національних вартостей, що забезпечувало формування моральної особистості та патріота своєї Батьківщини. Не меншої ваги надавалося цінностям здорового способу життя, адже тільки сильна та фізично здорова особистість здатна стати на захист Батьківщини у час такої потреби. Вважаємо, що ота любов до Батьківщини, прагнення до оволодіння мовою, історією, літературою, мистецтвом рідного українського народу і сьогодні повинні слугувати орієнтиром кожному українському педагогові у його роботі, незважаючи на всі спекуляції і лозунги сучасних політиків, які часто суперечать не лише Конституції України, але й здоровому глузду.

У дослідженнях освіти та шкільництва доби Української Народної Республіки залишається ще низка нерозв’язаних питань, серед яких особливості змісту освіти, а також специфіка форм, методів та засобів виховання у навчально-виховних закладах. Ці прогалини відкривають широкі можливості для подальших наукових пошуків.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Схожі:

СТУДI¯ ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ ДДПУ ВИПУСК ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ ЧАСТИНА...
Збірник наукових праць ДДПУ ім. Івана Франка “Людинознавчі студії” є фаховим виданням з педагогіки (перереєстровано і затверджено...
СТУДI¯ ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ ДДПУ ВИПУСК ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ ЧАСТИНА...
Збірник наукових праць ДДПУ ім. Івана Франка “Людинознавчі студії” є фаховим виданням з педагогіки (перереєстровано і затверджено...
СТУДI¯ ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ ДДПУ ВИПУСК ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ ЧАСТИНА...
Збірник наукових праць ДДПУ ім. Івана Франка “Людинознавчі студії” є фаховим виданням з педагогіки (перереєстровано і затверджено...
О. І. Галян; ДДПУ імені І. Франка. Дрогобич : ВВ ДДПУ імені І. Франка, 2015. 44 с
Галян, Олена Іванівна. Методологія наукового дослідження : словник основних понять : для студ спец. 0301201 "Психологія" та 03010301...
ВИПУСК ТРИДЦЯТИЙ
Збірник наукових праць ДДПУ ім. Івана Франка “Людинознавчі студії” є фаховим виданням з педагогіки (перереєстровано і затверджено...
Франка Серія “Педагогіка” ВИПУСК ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ ДРОГОБИЧ ВИДАВНИЧИЙ...
Людинознавчі студії” є фаховим виданням з педагогіки (перереєстровано і затверджено постановою президії ВАК №1-05/5 від 1 липня 2010...
Монографії (з 2008 р.)
Бистрова О. О. Слово – образ – символ в художньому тексті: (моногр.). – Дрогобич: Редакційно-видавничий відділ ДДПУ, 2008. – 201...
ВИПУСК ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
Рекомендовано до друку вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка протокол №10 від
ВИПУСК ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Рекомендовано до друку вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (протокол №9 від 17 вересня...
Франка Збірник тез доповідей Міжнародної науково-практичної конференції...
Підкарпатська Вища Школа ім бл кс. Владислава Фіндиша в Ясло (Республіка Польща)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка