Структура юриспруденції(наук про державу право)


НазваСтруктура юриспруденції(наук про державу право)
Сторінка9/13
Дата13.03.2013
Розмір1.67 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Право > Документи
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13
53.

Правова культура особистості — це сукупність або система правових знань, вмінь і навичок, емоцій, почуттів, вольових компонентів, які проявляються в правомірній діяльності і поведінці. Правова культура особистості — це позитивна частина правосвідомості плюс її проявлення в правомірній діяльності і поведінці. Визначень правової культури особистості можна дати ще декілька, оскільки це складне соціальне явище.

Розрізняють наступні функції:

1. Пізнавальна — спрямована на оволодіння особою правовими знаннями, формування власних переконань з метою вірного їх застосування у практичній діяльності та набуття навичок правового мислення.

2. Регулятивна — забезпечує відповідність поведінки особи правовим приписам на підставі отриманих правових знань і відповідних правових переконань особи чи колективу.

3. Ціннісно-нормативна — спрямована на визначення стану законності і правопорядку в державі з точки зору реалізації суб'єктами правових відносин чинного законодавства.

4. Комунікативна — дає змогу особі на підставі набутих знань зорієнтуватися у правовому просторі з метою забезпечення безконфліктного співіснування з іншими суб'єктами.

5. Прогностична — дозволяє прогнозувати розвиток чинного законодавства, правових інститутів у державі.

6. Виховна — забезпечує свідоме та поважне ставлення особи до вимог чинного законодавства.

54.

Правосвідомість суспільства складається з трьох елементів: ідеологічного, психологічного і поведінкового.

Правова ідеологія - це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які відображують теоретичне (наукове) ставлення суспільства до права, державно-правового розвитку, правових режимів, до юридичного упорядкування суспільних відносин.

Сучасна правова ідеологія включає в себе, зокрема, концепцію поділу влад, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над інтересами окремих верств суспільства і, відповідно, домінування загальновизнаних норм міжнародного права над нормами національного права, теорії правової держави і громадянського суспільства, принципи демократизму, гуманізму, невідчуження природних прав людини тощо. Правова ідеологія формується цілеспрямовано, в результаті наукового й теоретичного відображення правової дійсності, на основі узагальнення і розвитку найбільш відомих і значущих державно-правових теорій минулого і сучасності, вивчення основних закономірностей становлення, розвитку та функціонування держави і права. Тому правова ідеологія відображує глибинні, суттєві моменти характеристики державно-правових явищ. Особливістю правової ідеології є те, що вона розробляється і впроваджується в суспільну свідомість певними структурами - державою, політичними партіями або іншими об'єднаннями громадян.

На відміну від правової ідеології, яка характеризує ставлення до правових явищ з боку суспільства у цілому або окремих його складових частин, наприклад, з боку певних соціальних груп, правова психологія характеризує ставлення до правових явищ з боку окремих індивідів, вона утворюється стихійно на основі емпіричного, безпосереднього відображення суб'єктами правової поведінки у вигляді індивідуальних правових переживань, почуттів, емоцій, оцінок і т. ін. Виникнення та існування правової психології пов'язане з властивістю людей безпосередньо чуттєво відображати правове середовище, емоційно реагувати на зовнішні щодо них правові явища. Тому правова психологія виявляється в почуттях, емоціях, настроях окремих членів суспільства щодо права, відображає його не узагальнено, а конкретизовано. У структурі правової психології виділяють такі складові:

1) сталі (правові звичаї, традиції, звички) та динамічні (настрої, почуття, переживання);

2) пізнавальні (правові емпіричні знання, уявлення, погляди) та емоційні (правові емоції, почуття, настрої);

3) регулятивні (правові звички, традиції, звичаї). Поведінкову частину правосвідомості складають мотиви правової поведінки, правові установки. Це ті елементи, які безпосередньо зумовлюють і визначають поведінку суб'єктів права, її напрямок, характер. Поведінкові елементи утворюють вольову сторону правосвідомості, синтезують раціональні та емоційні компоненти, є однією із складових частин правової поведінки. Поведінкові елементи правосвідомості безпосередньо виступають об'єктом і засобом правового регулювання, тому що впливати на поведінку людей можна через їх правосвідомість, формування відповідних мотивів і правових установок.

55.

Правовий нігілізм -це відношення до права, що виражається в запереченні його соціальної цінності.

Форми вираження правового нігілізму: а) теоретична; б) практична.

Теоретичне існування (думки, судження, подання, погляди, переконання, ідеї) правовий нігілізм виявляє на всіх рівнях правосвідомості (повсякденному, науковому, професійному). На рівні повсякденної правосвідомості правовий нігілізм виражає розхожа думка «закон як дишель - куди повернув, туди й вийшло». На рівні наукової правосвідомості правовий нігілізм виражають навчання: анархізм, лівий радикалізм (Прудон, Бакунин, Штинер і ін.). На рівні професійної правосвідомості правовий нігілізм виражають різного роду стереотипи мислення юристів-практиків, які не мають нічого загального із принципом законності - основою діяльності посадової особи.

Подібного роду «юридичне» світогляд неминуче приводить до відповідної суспільної практики, проявляється в поводженні громадян, діяльності посадових осіб (перш ніж що-небудь практично робити, людина теоретично знає, що він буде робити). Сучасна Україна, як і яка-небудь держава колишнього СРСР, характеризується тотальним поширенням правового нігілізму.

56.

Правове виховання — це ціленаправлена, послідовна, систематична діяльність держави і її органів, а також громадських об'єднань і організацій по формуванню певної системи правових знань, вмінь і навиків, правового мислення, правових почуттів — почуття права, законності, почуття поваги до права і закону, почуття поваги до тих соціальних цінностей, які регулюються і охороняються правом і законодавством.

Правове виховання здійснюється в певних формах. Їх нараховується більше 20, але серед них виділяють найбільш основні:

а) правова освіта (навчання);

б) правова пропаганда;

в) правова просвіта;

г) правова агітація;

д) форми правомірної соціально-активної діяльності.

Правова освіта (навчання) — найбільш ефективна і результативна форма правового виховання, оскільки вона дає певну систему правових знань. Вона здійснюється в школах, училищах, технікумах, вузах, коледжах, народних університетах правових знань, курсах підвищення кваліфікації працівників різних категорій.

Правова пропаганда — це розповсюдження певних правових ідей, законодавства серед великої кількості населення. Наприклад, правові програми по телебаченню (тележурнал «Людина і закон»), трансляції по радіо, окремі лекції тощо.

Правова агітація — це розповсюдження правових ідей, знань серед невеликої кількості населення. Здійснюється вона, як правило, безпосередньо агітатором. Це можна спостерігати під час виборів, коли відбувається не тільки пропаганда й агітація за того чи іншого кандидата, але й агітація за прийняття певного закону тощо.

Правова просвіта дуже тісно зв'язана із правовим навчанням і пропагандою, але не зводиться до них. Вона має обмежені завдання — дати певні знання з тих чи інших питань права і законодавства, роз'яснити діюче законодавство.

Правомірна соціально-активна діяльність чи поведінка — це така форма правового виховання, яка здійснюється практично в процесі реалізації норм права: використання, дотримання, виконання і застосування. Наприклад, участь в охороні громадського порядку, чергування, діяльність в якості громадських помічників працівників правоохоронних органів тощо.

57.

Законність — це особливий режим або процес діяльності держави і інших суб'єктів суспільних відносин, суть якого зводиться до трьох основних вимог:наявність добре продуманої системи правових законів і підзаконних нормативно-правових актів;точне і повне закріплення правового статусу (прав і обов'язків) всіх учасників правовідносин;точне і неухильне виконання і дотримання законів та інших нормативно-правових актів всіма посадовими особами і громадянами.

Визначення законності можна дати й інше, оскільки це багатогранне явище, яке зводиться до діяльності державних і інших органів і організацій по неухильному дотриманню і виконанню правових законів.

58.

Гарантії законності — це комплекс взаємопов'язаних об'єктивних умов та суб'єктивних факторів і спеціальних засобів, що забезпечують режим законності. Структурно гарантії законності класифікують на загальні та спеціальні.

Загальними є об'єктивні умови суспільного співжиття, у межах яких здійснюється правове регулювання та функціонує правова система. Вони визначають атмосферу функціонування та реалізації права, його ефективність і, як наслідок, визначають рівень законності. Вони ж створюють необхідні умови для розвитку і вдосконалення права, а отже, і для підвищення рівня законності.

Об'єктивний характер загальних гарантій та їх взаємозв'язок із функціонуванням суспільства надають можливість класифікувати гарантії за основними сферами його життєдіяльності. Саме вони і забезпечують різноманітні умови функціонування законності.

Економічні гарантії формуються у процесі функціонування економічної системи суспільства шляхом створення матеріальних умов реалізації правових приписів. Умовами, що забезпечують законність, є рівень розвинутості економічних відносин, стабільність діяльності суб'єктів господарювання, підвищення рівня економічного достатку населення, підвищення продуктивності праці, зростання обсягу виробництва, ефективна грошова система та економічна політика держави.

Політичні гарантії засновуються на сильній легітимній державній владі, що здатна ефективно здійснювати управлінські функції, у тому числі і правоохоронні. Це влада, що спирається на демократичні інститути, користується підтримкою населення та здатна забезпечити і гарантувати реалізацію прийнятих нею рішень. Легітимна демократична влада є запорукою стабільності суспільства, забезпечення суспільної злагоди і безпеки та ефективної боротьби з порушеннями закону.

Важливе значення серед політичних умов гарантування законності належить іншим суб'єктам політичних відносин, що є складовими політичної системи суспільства. Адже саме їх діяльність становить перешкоду авторитарного тиску недемократичної держави на суспільство, сприяє відображенню та врахуванню різноманітних інтересів суспільства, забезпечуючи їх компроміс та гарантує участь населення як у прийнятті, так і реалізації державно-владних рішень. А це, у свою чергу, гарантує усвідомлене ставлення до права та добровільне виконання його положень.

Ідеологічні умови формуються у процесі духовного розвитку суспільства. Правова ідеологія є важливим елементом суспільної і тому перебуває під впливом політичної, правової та загальної культури населення. Особливого значення має правова культура, що формує повагу до права та переконання у необхідності усвідомленого виконання його положень. Політична культурна забезпечує переконання у демократичності державної влади, у її суспільному та соціальному значенні, у можливості забезпечити та гарантувати суб'єктивні права. Формування необхідного рівня культури населення забезпечується шляхом правового виховання, прийняття зрозумілих та реальних для виконання правових приписів, правової пропаганди, патріотичної роботи, формування поваги до прав людини та відчуття відповідальності.

Соціальні гарантії передбачають наявність стабільного суспільства з високим рівнем життя та соціальної захищеності населення. Вони відображають суспільне значення людини, реальні можливості усвідомленого функціонування як суб'єкта суспільних відносин. Звичайно ж незахищеність населення, падіння життєвого рівня, зростання безробіття та вартості соціальних послуг свідчить про політичний авторитаризм держави і перешкоджає сприйняттю прийнятих нею рішень. Особливо значення цих гарантій підвищується у перехідний період розвитку держави, коли становлення нових державно-владних інститутів не забезпечує у повній мірі реалізацію загальносоціальних функцій держави. І тут важливо пам'ятати, що стабільна законність можлива лише за умови соціальної стабільності і впевненості населення не лише у завтрашньому дні, а й в гарантованості наданих прав і свобод.

Загально правові гарантії виокремлюються не всіма авторами. Однак вони мають право на існування, оскільки визнають вплив на законність загального стану права та законодавства. Розвинута система законодавства, що засновується на єдиних принципах, правилах законодавчої техніки, підтверджена дієвим механізмом реалізації, відповідає об'єктивним умовам розвитку суспільства і його потребам, обумовлює стан та дієвість законності.

Спеціальні умови забезпечення законності визначаються як сукупність юридичних та організаційних засобів, створених спеціально для забезпечення законності.

Більшість авторів виділяють серед спеціальних гарантій законності юридичні та організаційні засоби.

Юридичні гарантії являють собою обумовлену рівнем розвитку суспільства систему засобів, що закріплені у чинному законодавстві, мають юридичний характер і націлені безпосередньо на забезпечення законності.

Вони включають:

— конституційне закріплення принципу законності та засобів по його забезпеченню;

— вдосконалення чинного законодавства;

— засоби вияву порушень законності;

— засоби запобігання правопорушенням;

— ефективні засоби юридичної відповідальності та захисту прав та свобод суб'єктів;

— якісну роботу правоохоронних органів, а також органів судового захисту;

— засоби контролю та нагляду за реалізацією нормативно-правових актів;

— засоби профілактики порушення законності;

— розвинуту правосвідомість та правову культуру населення та суспільства в цілому.

Особливістю цих гарантій є те, що вони спеціально створюються для забезпечення і охорони законності та завжди отримують правове закріплення. Вони розробляються, охороняються і гарантуються державою.

Організаційні гарантії базуються на створенні оптимальної структури державного апарату, реалізації принципу розподілу влади та організації роботи спеціальних органів. Система організаційних гарантій теж отримує нормативне закріплення, однак її своєрідність виявляється у поширеності на діяльність спеціальних державних структур. До цих гарантій належать:

— чітка визначеність та нормативна фіксація повноважень державних органів;

— функціональне розмежування діяльності владних структур;

— конституційне закріплення принципів організації державного апарату;

— незалежність юрисдикційних органів та підкореність їх закону;

— створення необхідних умов для роботи правоохоронних органів;

— добір та розстановка державних кадрів;

— наявність органів, що здійснюють контроль та нагляд за законністю;

— наявність системи стримань і противаг у діяльності державних органів владного характеру.

Нами визначені основні спеціальні гарантії законності. Однак, у сучасній літературі обґрунтовується можливість виокремлення і інших гарантій цього виду. Наприклад, проф. О. Шатуров особливу роль серед юридичних гарантій відводить процесуальним, що забезпечують форму життя матеріального права, та судовим, що забезпечують розгляд та вирішення справ з метою зміцнення законності. Проф. М. Вітрук класифікує гарантії за функціональним призначенням на засоби забезпечення та охорони законності, а проф. Л. Морозова обґрунтовує самостійне значення засобів, що забезпечують контроль за законністю, позовне провадження, судовий контроль за законністю правових актів та конституційний контроль, що забезпечує зміцнення законності. О. Лісюткін у межах спеціальних гарантій законності виділяє правові, що мають загальний характер і передбачені чинним законодавством, та договірні, що обумовлені нормативними актами, які регулюють сферу договірних відносин, поширюючи дію на учасників цих відносин.

Гарантіями законності, на думку Л. Явича, є внутрішні переконання суб'єктів, що охоплюються категорією моральності. Саме вони і є фундаментом, що забезпечує законність. Проф. О. Скакун виділяє систему гарантій за цілями (припиняючі, відновлюючі, каральні) та за суб'єктами застосування (парламентські, президентські, судові, прокурорські, адміністративні, контрольні, муніципальні). Проф. В. Копєйчиков вважав, що важливою гарантією зміцнення законності є правова активність громадян, яка, з одного боку, виявляється у активному здійсненні належних прав та обов'язків а, з іншого — у непримиренному ставленні до будь-яких порушень приписів нормативно-правових актів.

Гарантіями законності є певні суб'єктивні фактори як умови, що залежать від діяльності різноманітних суб'єктів. Безпосередній вплив на рівень законності спричиняють:

— пануючі в юридичній науці науково-теоретичні концепції;

— вплив гуманістичних ідей на розвиток сучасної юриспруденції;

— діяльність парламентарів, зумовлена демократичними традиціями та встановленням інтересів народу чи політичними традиціями, що зумовлюють пріоритет партійних інтересів над загальнолюдськими;

— формування тенденцій та концепцій розвитку правової сфери суспільства з врахуванням об'єктивних потреб та умов;

— ефективна діяльність політичного керівництва держави;

— вірний вибір пріоритетів у процесі прийняття важливих рішень;

— вміння відповідних органів зміцнювати законність правовими методами;

— бажання населення знати право та вміння застосовувати його положення на практиці;

— значний рівень правової культури та правосвідомості всіх суб'єктів суспільних відносин.

Таким чином законність як складне багатоаспектне суспільно-політичне явище повинна гарантуватись системою умов, що відображають рівень розвитку суспільства та його готовність до свідомого і активного сприйняття правових норм.

58.

1) Першою і найголовнішою вимогою законності є добре продумана система правових демократичних законів і інших нормативно-правових актів. Від якості законів залежить вся діяльність правоохоронних органів, громадських організацій, державних і приватних підприємств. «Який закон — такий і суд», — такий принцип був проголошений в нашій пресі. Діяльність суду повністю залежить від якості законів.

Закони повинні бути ясні, однозначні, доступні для всіх громадян і посадових осіб. Вони повинні бути такі, щоб не можна було застосувати дореволюційний афоризм: «Закон як дишло — куди повернув, туди і вийшло». В Україні проходить повне оновлення системи законодавства, почалась правова реформа, хоча і з великими труднощами.

2)Другою вимогою законності є відповідність підзакон-них нормативних актів законам і Конституції. В минулому такі акти називали «надзаконними», оскільки вони суперечили законам і реалізовувались в першу чергу. Крім того,вони видавались, виходячи із відомчих інтересів і всупереч інтересам всього суспільства і народу.

3)Третьою вимогою законності є чітке формулювання і закріплення компетенції, функціональних прав і обов'язків всіх державних органів і їх посадових осіб, підприємців і організацій, політичних партій і громадських об'єднань, їх правового статусу. Важко визначити, хто і які має права і обов'язки, що і коли повинен робити, як виконувати, до тримуватись і використовувати закони. Законність — це є одночасно метод і режим діяльності всіх суб'єктів суспільних відносин. Це процес реалізації правових норм на підставі автономного, імперативного, дозволяючого і заохочуючого методів правового регулювання. Результатом цього процесу є стан правопорядку, стан правовідносин суспільства.

60.

Правопорядок — це система правовідносин, яка складається в результаті реалізації режиму законності, правових принципів, системи права і законодавства всіма суб'єктами суспільних відносин і характеризується станом правопорушень і злочинності в суспільстві.

Правопорядок як суспільне явище має ряд ознак, серед яких можна виділити те, що він:

• базується на приписах чинних норм права;

• виходить з принципу панування права і верховенства закону у сфері правових відносин;

• встановлюється як результат правомірної реалізації правових норм, тобто є результатом здійснення законності;

• створює сприятливі умови для використання суб'єктивних прав громадян;

• передбачає належне виконання юридичних обов'язків;

• вимагає невідворотної юридичної відповідальності за скоєне правопорушення.

61.

Правопорядок передбачає закріплення справжнього демократичного правового статусу особи, неухильне втілення у життя демократичних прав і свобод особи, гарантованість від свавілля. Разом з тим цей порядок неможливий без найсуворішого виконання кожним громадянином своїх обов'язків, закріплених нормами права.

У законах та інших нормативних актах визначено структуру державних і громадських організацій, їх компетенцію, демократичну основу їх формування та взаємовідносин. Можна говорити, що врегульованість і порядок досягаються безпосередньо через реалізацію вимог права в поведінці різноманітних суб'єктів суспільних відносин, як у взаємовідносинах держави з окремими громадянами, у взаємовідносинах громадян, так і у взаємовідносинах державних органів і громадських організацій.

Створення певного порядку в суспільних відносинах з допомогою правових норм є одним з найважливіших завдань державної влади. Правовий порядок - це реальний порядок, що встановлюється і охороняється державою згідно з приписами норм права. Держава, як апарат влади, зацікавлена в його встановленні. В сучасних умовах, коли Україна переживає період становлення, стратегічний курс нашої держави націлений на зміцнення соціально-економічного розвитку країни, перехід до ринкової економіки. Здійснюється корінне оновлення матеріально-технічної бази виробництва на основі досягнень науково-технічного прогресу як в нашій країні, так і з використанням світового досвіду, вдосконалення управління на всіх рівнях. Умовою здійснення цих перетворень є встановлення і підтримання правопорядку в країні.

Зміцнення правової основи державного і громадського життя залежить передусім від стану законності й правопорядку в роботі державного апарату. Порушення законності в його діяльності, особливо коли вони набувають сталого характеру, перешкоджають здійсненню функцій держави, порушують упорядкованість, узгодженість роботи. Вони знижують престиж державної влади серед населення, породжують безвідповідальність, можливість безкарного порушення правопорядку, а в деяких випадках мають прямим наслідком порушення прав і законних інтересів громадян.

62.

У правовій системі суспільства є три категорії, що тісно взаємопов'язані між собою. Це право як система загальнообов'язкових норм; законність як рівень реалізації правового закону та правопорядок як рівень правового регулювання суспільних відносин.

Вказані категорії мають самостійне значення, характеризуються певним функціональним призначенням, структурою, принципами та змістом. Однак у процесі регулювання суспільних відносин вони є взаємодіючими і взаємопов'язаними, оскільки законність забезпечує реалізацію права, а правопорядок є результатом дії законності та права.Взаємодія права, законності та правопорядку засновується на наявності спільних рис цих категорій та відмінностей.

Спільні риси забезпечують суспільно-політичний зміст права, законності і правопорядку, адже вони:

— засновуються на єдиних принципах;

— взаємопов'язані з державною владою;

— функціонують в суспільстві;

— мають спільний державно-владний зміст;

— пов'язуються з інтересами певних суб'єктів (народу, держави, групи чи індивідууму);

— вони пов'язані з правами, свободами та обов'язками суб'єктів права;

— відображаються у відповідальності;

— мають формальну визначеність;

— характеризуються наявністю структури та змісту;

— мають певне функціональне призначення;

— охороняються і гарантуються державою;

— забезпечують функціонування суспільства як певним чином упорядкованої соціальної системи.

Наявність спільних рис не відкидає, а стверджує наявність відмінностей, які визначають якісну самостійність цих категорій. Схематично ці відмінності можливо визначити за наступними підставами:

За змістом та характером

Право - це встановлена законом державна воля, що має формальну визначеність та нормативний вираз

Законність є стороною правової дійсності, характеризує діяльність суб'єктів права, є методом, принципом, режимом

Правопорядок – стан правового життя суспільства, система правових відносин та зв'язків

За призначенням у процесі реалізації волі влади і народу

Право - засіб формування та закріплення норм

Законність – правова якість актів, що закріплюють волю та забезпечення їх реалізації

Правопорядок – це реалізоване право, реалізована воля влади та народу

За розвитком правової матерії

Право - складає початковий етап, тобто правове закріплення

Законність - правовий рух, що забезпечує реалізацію права та можливість досягнення правового результату

Правопорядок є кінцевим результатом, оскільки визначає рівень упорядкованості суспільних відносин правом

За функціональним призначенням у сфері права

Право є юридичною основою правопорядку

Законність - засіб встановлення правопорядку та його вимога

Правопорядок - результат дії права та законності

За урегулюванням суспільних відносин

Право - визначає можливість регулювання суспільних відносин

Законність - визначає реальність реалізації процесу регулювання суспільних відносин

Правопорядок - характеризує дієвість регулювання суспільних відносин

Таким чином, право та законність є своєрідними інструментами, що забезпечують досягнення певної мети — ефективний правопорядок. Тому досконалість правопорядку безпосередньо залежить від рівня законності та якості права як засобу надання суспільству рис системності.

63.

Вивчаючи зміст категорії «відповідальність», ми повинні виходити з того, що соціальну відповідальність не можна зводити до одного з її різновидів: моральної, політичної, юридичної, професійної та ін. У процесі вивчення цих різновидів відповідальності необхідно мати на увазі те, що співвідношення соціальної відповідальності з її різновидами можливо уявити як діалектичний зв'язок загального та особливого.

Соціальна відповідальність є родовим поняттям стосовно її різновидів. Найбільш суттєві риси та ознаки, які притаманні соціальній відповідальності, властиві і її окремим різновидам.

Юридичну відповідальність необхідно вивчати у взаємозв'язку із соціальною. Це пов'язується з тим, що філософи та соціологи, даючи визначення соціальної відповідальності, відображають ті її риси, що пов'язані з моральною, політичною, релігійною відповідальністю, не повністю при цьому відображають ознаки юридичної відповідальності.Так, Л. Білецька визначає соціальну відповідальність як обов'язок особи оцінити власні наміри та здійснювати вибір поведінки відповідно до норм, що відображають інтереси суспільного розвитку, а у випадку порушення їх — обов'язок звітувати перед суспільством і нести покарання.

Схоже, але більш ємке визначення соціальної відповідальності знаходимо у Р. Хачатурова та Р. Ягутяна. Під соціальною відповідальністю вони розуміють дотримання суб'єктами суспільних відносин вимог соціальних норм, а у випадках безвідповідальної поведінки, що не відповідає вимогам норм чи порушує суспільний порядок, вони зобов'язані нести доповнюючий обов'язок особистого чи майнового характеру.

О. Плахотний вважає, що поняття відповідальності поєднує дві форми, два різних види відповідальності: 1) відповідальність як реакція суспільства на поведінку індивіда (суспільна відповідальність); 2) відповідальність як система відповідей індивіда на вимоги суспільства (особиста відповідальність). Автор підкреслює, що між суспільством та індивідом існує взаємозв'язок. З одного боку, суспільство покладає на індивіда обов'язок вчиняти соціально корисні вчинки, а з іншого — воно зобов'язано сприяти суб'єкту у здійсненні ним своїх прав та обов'язків та несе за це відповідальність.

Соціальна відповідальність відображає певне співвідношення між особистістю та суспільством інтегрально. Як зазначає О. Ростигаєв, соціальна відповідальність є виразом всієї багатоманітності соціальних відносин та узагальнений вираз всіх форм відповідальності. Специфіка конкретних видів відповідальності обумовлена природою тих суспільних відносин, всередині яких вони виникли та існують у власній якісній визначеності.

Проф. О. Поляков характеризує соціальну відповідальність як зовнішню негативну реакцію з боку суспільства на нормопорушуючі дії суб'єкта, що порушують соціальну комунікацію, і являє собою легітимну соціальну відповідь на неприпустиму поведінку через реалізацію принципу покарання. Проф. І. Семякін визначає соціальну відповідальність як обов'язок індивіда виконувати відповідні політичні, юридичні та моральні вимоги, які встановлюються суспільством, державою чи колективом.

З врахуванням викладеного вище ми можемо визначити соціальну відповідальність як діалектичний взаємозв'язок між особою та суспільством, що характеризується взаємними правами та обов'язками з виконання приписів соціальних норм та покладенням різноманітних засобів впливу у разі її порушення.

У науковій літературі відсутня єдність думок про кількість видів соціальної відповідальності. Так, Н. Фокіна вважає, що соціальна відповідальність складається з моральної та правової. На думку Н. Головко, соціальна відповідальність існує у формі політичної, правової та моральної відповідальності. Л. Грядунова до соціальної відповідальності відносить політичну, громадянську, партійну, виробничу, правову, моральну, сімейно-побутову, а О. Плахотний пропонує класифікацію, що об'єднує всі ці види відповідальності, приєднуючи до них економічну, національну та державну.

М. Бахтіним виділяються наступні види соціальної відповідальності: моральна, персональна, політична, соціальна. Р. Хачатуров вважає, що у суспільстві існує стільки різновидів соціальної відповідальності, скільки в ньому діє різновидів соціальних норм.

Досить обґрунтованою вважаємо класифікацію соціальної відповідальності на неправову та правову. Неправова соціальна відповідальність не має юридичного характеру та виступає у формі моральної, політичної, корпоративної, релігійної, етичної та ін.

Моральна відповідальність настає у випадку порушення традицій, звичаїв, норм культури та естетичних норм. Вона відображається у суспільному осуді та соціальному відмежуванні від суб'єкта, що порушує чи ухиляється від виконання норми поведінки. Моральна відповідальність має важливе значення, оскільки забезпечує відповідність суб'єктів прийнятим у суспільстві уявленням про добро та зло, справедливість та несправедливість.

Політична відповідальність настає при порушенні норм, дотримання яких покладається суспільством на публічного політика. Її призначенням є забезпечення упорядкування політичної сфери суспільних відносин шляхом демонстрації недовіри, необрання політика на новий термін до представницького органу, виключення з певної організації.

Корпоративна відповідальність настає у випадку порушення корпоративних правил, які прийняті певною соціальною структурою та не мають правового значення. Відображається у осуді членами корпорації чи виразі недовіри порушнику.

Релігійна відповідальність засновується на нормах, що регламентують порядок відправлення релігійних культів, та на вірі у Бога. Забезпечують організацію релігійної сфери шляхом визначення можливих засобів впливу до суб'єктів, що порушують вимоги релігійних норм.

Всі згадані вище види соціальної відповідальності мають пасивний характер, оскільки негативна реакція з боку суспільства у цих випадках не передбачає примусового впливу на нормопорушника. Вона не заснована на праві вимагати відповідної поведінки, а відображається у бажанні висловити негативне ставлення шляхом відмови у спілкуванні чи дистанціювання.

Правова відповідальність настає у випадку порушення норм державно-організованого права. Вона має активний характер, оскільки передбачає активний психологічний вплив на порушника аж до застосування примусового фізичного впливу.

Таким чином, соціальна та правова відповідальність співвідносяться як загальне та особливе. Для цих видів відповідальності притаманні наступні спільні риси:

1. Як будь-яка соціальна, так і юридична відповідальність є засобом гарантування та охорони суспільних відносин.

2. Вони встановлюються певними суб'єктами та гарантуються певними засобами.

3. Є засобами гарантування прав людини та суспільних інтересів.

4. Є елементами надбудови суспільства, що залежать від рівня розвитку економічних, політичних та суспільних відносин.

5. Мають динамічний характер, тобто розвиваються та трансформуються разом із суспільними відносинами.

6. Існують у певній сфері та регламентуються певним різновидом соціальних норм.

7. Переслідують досягнення певної мети та мають функціональну спрямованість.

8. Передбачають настання певних наслідків для порушника.

9. Забезпечують системність суспільства як соціального утворення.

10. Виробляють повагу до прав та свобод людини і є проявами культури суспільства.

Наявність зазначених вище спільних рис не заперечує самостійного характеру юридичної відповідальності як основного різновиду соціальної.

64.

Склад правопорушення - це сукупність передбачених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак діяння, які характеризують (визначають) його як правопорушення і є підставою залучення суб'єкта правопорушення до юридичної відповідальності.

Структура складу правопорушення:

  • Об'єкт правопорушення;

  • Об'єктивна сторона правопорушення;

  • Суб'єкт правопорушення;

  • Суб'єктивна сторона правопорушення.

Об'єкт правопорушення - це суспільні відносини, охоронювані нормами права, яким при здійсненні правопорушення заподіюється певна шкода або створюється погроза заподіяння відповідної шкоди.

Структура суспільних відносин : а) суб'єкти відносини; б) об'єкт (предмет) відносини; в) соціальний зв'язок між суб'єктами відносини із приводу об'єкта відносини.

При характеристиці об'єкта правопорушення, у сучасній юридичній літературі нерідко використається термін «цінність» (або - «благо»), тобто об'єкт - це певна цінність (життя, здоров'я, майно й т.д.), що правопорушенням заподіюється тією чи іншою мірою (ступеня) шкода.

Об'єктивна сторона правопорушення - це сукупність ознак, що характеризують зовнішню сторону складу правопорушення, тобто об'єктивні ознаки зовнішнього прояву правопорушення й об'єктивних умов його здійснення.

Обов'язкові ознаки об'єктивної сторони так званих матеріальних складів правопорушень: наявність діяння (суспільно небезпечний або шкідливого), причинний зв'язок, наслідки (суспільно небезпечного або шкідливі) діяння.

Обов'язкова ознака об'єктивної сторони, так званих формальних складів правопорушень: наявність діяння (суспільно небезпечного, шкідливого).

Факультативні ознаки об'єктивної сторони правопорушень, тобто ознаки властивим не всім складам правопорушень (ознаки, які можуть доповнювати ознаки обов'язкові): місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя здійснення діяння.

Суб'єкт правопорушення - це деликтоспособное особа (фізичне, юридичне), що зробила правопорушення. Деликтоспособность - це передбачена нормами права здатність особи нести юридичну відповідальність за зроблене правопорушення. Деликтоспособность фізичної особи зв'язується з поняттями: «вік», «осудність». У карному праві суб'єкт злочину й суб'єкт відповідальності збігаються. У цивільному праві суб'єктом майнової відповідальності за шкоду, заподіяна неповнолітнім, що не достигли п'ятнадцяти років, можуть бути, наприклад, його батьки.

Суб'єктивна сторона правопорушення - це внутрішня сторона правопорушення, що характеризує психічну діяльність особи в момент здійснення правопорушення. У структурі втримування даної психічної діяльності розрізняють: провину, мотив, мета, емоційний стан.

Обов'язкова ознака суб'єктивної сторони: провина, тобто певне психічне відношення особи до свого протиправного діяння і його суспільно небезпечним або шкідливим наслідкам (результату).

Провина юридичної особи - це винне здійснення протиправних дій їхніми працівниками, що виконують покладені на них за законом або договором обов'язку (службові, трудові).

Факультативні ознаки суб'єктивної сторони, тобто ознаки властивим не всім складам правопорушень: мотив, мета, емоційний стан.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Схожі:

Г.І. Трофанчук ІСТОРІЯ ВЧЕНЬ ПРО ДЕРЖАВУ ТА ПРАВО
Рецензенти: В. К. Гіжевський, к ю наук, професор; O. I. Коваленко, к ю наук, професор
АНОТАЦІЯ ДИСЦИПЛІНИ
Навчально-методичний комплекс вивчення курсу «ІСТОРІЯ ВЧЕНЬ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО»
Одеська НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ На правах рукопису
Можна говорити про наявність особливого правового часу, пізнання специфіки якого відкриває нові можливості для юриспруденції і має...
Тема : «Що я знаю про Україну?» Мета
Мета: поглибити знання учнів про свою державу, історію українського народу; вміння робити аналіз подій, фактів, історичних явищ;...
Україна в роки першої російської революції 1905-1907 рр
За нею Литва зберігала право на власний герб, печатку, законодавство, міністрів, військо, фінанси й адміністрацію; спільними ставали...
Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. К.: Юрінком Інтер, 1999. Історія політичних і правових вчень
Розділ І. Виникнення та розвиток поглядів на державу і право у країнах стародавнього світу
Закономірності художнього проектування виробничих приміщень і обладнання
Закону України “Про охорону праці” З цього визначення випливає, що охорона праці – поняття інтегральне, яке включає в себе знання...
План: Закони України про ЦЗ. Основні визначення. Структура ЦЗ України
Практична робота № Закон України про ЦЗ. Структура ЦЗ України. Структура ЦЗ на ОНГ
ПОЛОЖЕНН Я про спеціалізовані вчені ради
Національної академії наук, Академії медичних наук, Української академії аграрних наук, Академії педагогічних наук, Академії правових...
Г. В. Павлов, проф., д-р техн наук, А. В. Обрубов, доц., канд техн наук
Представлен анализ схемы замещения инвертора высоковольтного однотактного квазирезонансного преобразователя и структура локальной...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка