|
|
Скачати 2.33 Mb.
|
|
Судебники 1497 і 1550 років, загальна характеристика. У першому загальноросійському Судебник 1497 р. знайшли застосування норми Руської Правди, звичайного права, судової практики, литовського законодавства. Головна мета Судебника - поширення юрисдикції великого князя на всю територію централізованої держави, ліквідація правових суверенітетів окремих земель, наділів та областей. Судебник став «інструкцією» для організації судового процесу. У Судебник 1550 р. («царському») закріплюється становий принцип покарання і одночасно розширюється коло суб'єктів злочину - включаються холопи. Злочин - не тільки нанесення матеріального або морального збитку, але і «образа»; це порушення встановлених норм, приписів, волі государя, яка нерозривно пов'язана з інтересами держави. Практика виробила своєрідну форму судового процесу - «обліхованіе»: якщо підозрюваного звинувачували у тому, що він «відомо лихий чоловік», цього було достатньо для застосування до нього катування. Система покарань за Судебник ускладнюється, формуються нові цілі покарання - залякування та ізоляція злочинця. Мета влади - демонстрація їх всесилля над обвинуваченим, над його душею і тілом. Вища міра покарання - смертна кара, яка могла бути скасована помилуванням государя. Тілесні покарання - основний або додатковий вид. В якості додаткових покарань часто застосовувалися штрафи і грошові стягнення. У судовому процесі розрізняються дві форми: 1) змагальний процес - при веденні цивільних і менш тяжких кримінальних справ. Тут широко застосовуються показання свідків, присяга, ордалії; 2) розшуковий процес - застосовувався в найбільш серйозних кримінальних справах, справа починалося за ініціативою державного органу або посадової особи, в ході розгляду особливу роль відігравали такі докази, як піймання на місці злочину або власне визнання. Вирішена справа не могло вдруге розглядатися в тому ж суді. У вищу інстанцію справа переходило «по доповіді» або «за скаргою», допускався тільки апеляційний характер перегляду (справа розглядалася заново). Судова система включала: 1) суд намісників (волостей, воєвод), 2) наказовій суд, 3) суд Боярської думи чи великого князя. Паралельно діяли церковні і вотчинні суди, зберігалась практика "змішаних" судів. Державні судові органи - цар, Боярська дума, путні бояри та ін Накази в якості судової інстанції виділяються вже в кінці 15 ст., А сер. 16 в. основною формою центрального суду, судді закріплюються за певними наказами. Судові справи повинні були вирішуватися одноголосно, а в разі відсутності такого доповідалися володаря. Вища судова інстанція у цивільних справах - Судний наказ: друга інстанція за рішеннями, винесених судами намісників, воєвод і губних старост. Поряд з державними та вотчинними судами осібно стояла група «даних», або третейських судів. Ці суди призначалися владою, коли сторони просили про це, а дана справа не відносилося до числа «наказових», тобто прямо входять до компетенції судового органу.
У Рос. державі 15-17 ст. визначений законом час, яким обмежувався перехід феодально залежних селян від одного феодала до іншого. Назва пов'язана з осіннім (26.ХІ за старим стилем) церковним святом на честь св. Георгія (Юрія). Передбачалося, що селянин, виконавши відповідні зобов'язання перед паном, міг піти від нього за тиждень до і протягом тижня після Ю. д. Цей порядок був юридично оформлений Судебником 1497, підтверджений Судебником 1550; скасований Соборним уложенням 1649. З 1581 р. вводиться “заповідні літа”, протягом яких навіть встановлений перехід селян заборонявся. З кінця XVІ ст. почали видаватись укази про “урочні літа”, що встановлювали строки розшуку і повернення селян-втікачів (5 – 15 р.). Заключним актом процесу закріпачення стало Виборне Уложення 1649 р., яке відмінило “урочні літа” і встановило безстроковість розшуку.
У Судебнику 1550 р. розширюється коло питань, які регулюються центральною владою, проводиться певна виражена соціальна направленість покарання, посилюються риси розшукного процесу. Закріплюється становий принцип покарань. Значно чіткіше встановлюються в законі суб’єктивні ознаки злочину, розробляються форми вини. Під злочином судебники розуміють не тільки нанесення матеріальної чи моральної шкоди. Злочин – це, перш за все, порушення встановлених норм, розпоряджень, а також волі государя, яка неподільно пов’язувалась з інтересами держави. Посилення центральної влади обумовило розвиток форм позасудової, позаправової розправи. Практика виробила таку своєрідну форму судового процесу, як “облиховання”: якщо підозрюваного звинувачували у тому, що він “завідомо лиха людина”, цього було достатньо для застосування до нього катувань. Обвинувачення висували 15 – 20 “кращих людей”: дітей боярських, дворян, представників верхівки посаду або селянської общини. До “лихих”, тобто особливо небезпечних справ, відносились: розбій, грабіж, підпал, вбивство (душо-губство), особливі види тяжби. З’являється поняття “крамола” – антидержавне діяння. До нього, крім перерахованих видів особливо тяжких злочинів, відносились змови та заколоти. У групі злочинів проти особи виділяються кваліфіковані види вбивства (“державний вбивця”, “розбійний вбивця”), образа дією і словом. У групі майнових злочинів багато уваги приділяється крадіжці, в якій також виділялись кваліфіковані види: церковна, “головна” (викрадення людей) крадіжка, невідокремлені один від одного грабіж і розбій (відкрите викрадення майна). Система покарань за судебниками ускладнюється, формується нова мета покарання – устрашіння та ізоляція злочинця. Вищою мірою покарання була смертна кара. Тілесні покарання застосовувались як основний або додатковий вид покарання. Найбільш розповсюдженим видом тілесного покарання була “торгова страта”, тобто биття батогом на торговій площі. Членоушкоджувальні покарання (відрізання вух, язика, таврування) у період судебників лише розпочинали вводитись. Крім устрашіння, ці види покарань виконували важливу символічну функцію – виділення злочинця із загальної маси, “позначення” його. Як додаткові покарання часто застосовувались штрафи і грошові стягнення. Розмір штрафу залежав від тяжкості проступку і статусу потерпілого.
У судовому процесі розрізняються дві форми. Змагальний процес застосовується при веденні цивільних і менш тяжких кримінальних справ, де беруться до уваги показання свідків, присяга, ордалії (у формі судового поєдинку). Пошуковий процес застосовується у найбільш важливих кримінальних справах (державні злочини, вбивство, розбій), і коло цих справ поступово розширювалось. Суть розшукного (“інквізиційного”) процесу в наступному: справа розпочиналась за ініціативою державного органу або посадової особи; під час розгляду особливу роль відігравали такі докази, як затримання на місці злочину або особисте визнання. Для одержання останнього застосовувалось катування. Іншим новим процесуальним засобом був “повальний обшук” – масовий допит місцевого населення з метою виявлення очевидців злочину та проведення процедури “облиховання”. За вироком суду “облихований” злочинець, який не визнав своєї вини, міг бути підданий тюремному ув’язненню на невизначений строк. Судова система складалася з таких інстанцій: а) суд намісників (волостей, воєвод); б) приказний суд; в) суд Боярської думи чи великого князя. Паралельно діяли церковні і вотчинні суди, зберігалась практика “змішаних” судів. У централізованій державній системі судовий апарат не був відділений від адміністративного апарату. Державними судовими органами були: цар, Боярська дума, путні бояри, посадові особи, які відали галузевими управліннями, а також прикази. На місцях судова влада належала намісникам, волостелям, пізніше губним, земським органам і воєводам.
Як форма феодальної держави станово-представницька монархія відповідала епосі зрілого феодалізму. Вона складається в результаті боротьби монархів (великих князів і царів) за подальше зміцнення централізованої держави. Влада монарха в цей період була ще недостатньо сильна, щоб стати абсолютною. Монархи та їх прихильники боролися з верхівкою феодальної аристократії (колишніми удільними князями і великими боярами), яка протидіє централізаторської політиці московських государів. Монархи в цій боротьбі спиралися на дворян і верхівку городян. У період станово-представницької монархії відбулося значне розширення території Росії. Був розгром Казанського, Астраханського і Сибірського ханств. Нижнє і Середнє Поволжя, а також Сибір увійшли до складу Росії. На західних рубежах активна політика Івана Грозного не дала бажаних результатів: Лівонська війна закінчилася внічию. Росія не зуміла пробитися до моря. У Смутний час Російська держава сильно постраждало від Польщі та Швеції. Однак середина XVII ст. знаменувалася значним розширенням території Росії і на Заході: до неї була приєднана України.
У 1547 р. при Івані ІV (Грозному) глава держави став носити офіційний титул царя, государя і великого князя Московського, який передавався у спадщину. У своїй діяльності він опирався на Боярську думу, що постійно діяла при царі. Підготовку матеріалів для думи здійснював штат професійних чиновників, пов’язаних з приказами. Особливе місце в системі державних органів займали Земські собори, що проводились з середини XVІ ст. до середини XVІІ ст. Їх скликання оголошувалось царською грамотою. У склад Собору входили Боярська дума, “Освячений собор” (церковні ієрархи) і виборці від дворянства та посадів. Духовна і світська аристократія була елітою суспільства, цар у рішенні важливих питань не міг обійтися без її участі. Дворянство було головним суспільним станом, основою царського війська і бюрократичного апарату. Верхівка посадського населення була головним джерелом грошових надходжень для казни. Цими основними функціями пояснюється присутність представників усіх трьох соціальних груп у Соборі. Земські собори вирішували основні питання зовнішньої і внутрішньої політики, фінансів, державного будівництва. Питання обговорювались по станах, але приймались усім складом Собору. Крім назви “Земський собор”, представницькі установи мали й інші назви: “рада всієї землі”, “собор”, “загальна рада”, “велика земська дума”. Через систему соборів правляча влада прагнула виявити думку окремих класів і груп населення, звичайно, найбільш впливових. Станово-представницькими органами на місцях у середині XVІ ст. стали земські і губні хати. Заснування цих органів обмежувало і замінювало систему кормлінь: виборні самоуправлінські хати прийняли на себе фінансово-податкову (земські) і поліцейсько-судову (губні) функції. Компетенція цих органів закріплювалась у губних та земських статутних грамотах, що підписувались царем, їх штат складався із “кращих людей” – сотських, п’ятидесятських, старост, цілувальників і дяків. Діяльність земських і губних хат контролювалась різними галузевими приказами. Структурним підрозділом приказу був стіл, який спеціалізувався у своїй діяльності за галузевим або територіальним принципом. Московський великий стіл Розрядного приказу вів облік людей, що служили, здійснював реєстрацію указів і грамот. Помістний стіл відав вотчинами і помістними справами. Грошовий – питаннями фінансування. Питаннями організації державної служби і фінансування держапарату займались Приказ Великого приходу, Розрядний, Помістний і Ямський прикази. Розбійний – очолював систему поліційно-розшукових органів уже в середині XVІ ст. У Москві поліцейські функції виконував Земський приказ. До середини XVІІ ст. число приказів досягло 60. У XVІІ ст. відбулася реорганізація місцевого управління: земські, губні хати і міські прикажчики стали підпорядковуватись воєводам, які призначались із центру. Воєводи виконували адміністративні, поліцейські і військові функції. Вони опирались на спеціально створений апарат (приказна хата) із дяків, приставів і прикажчиків.
Земськими соборами називалися станово-представницькі установи, що існували з середини ХVI до кінця ХVII ст. Подібного роду установи були характерні для багатьох європейських держав, які пройшли етап станово-представницької монархії. Вперше вони виникли в 1188 році в Леоні і Кастилії, в 1218 рік у Каталонії, в 1254 в Португалії, в 1265 в Англії, в 1274 в Арагоні. В Іспанії ці представництва називалися кортесами, в Англії - парламентом, у Франції та Нідерландах - провінційними і Генеральними штатами, в німецьких князівствах - ландтагами, в Польщі і Чехії - сеймами. На Русі подібні установи отримали найменування Земських соборів. Характерно, що іноземні посли, повідомляючи своїм урядом про скликання в Москві того чи іншого собору, називали їх на свій лад: англійці - парламентом, поляки - сеймом. Склад Земських соборів Вважалося, що Земські собори уособлював собою "всю землю". Насправді на Земських соборах було представлено далеко не все населення Росії (те ж саме спостерігалося в західноєвропейських представницьких установах). У земських соборах брали участь: Боярська дума (У повному складі) Освячений собор (Вищі церковні ієрархи) Виборні від службових людей "по батьківщині" (Дворян московських, наказовий адміністрації, городового дворянства) Виборні від службових людей "по приладу" (Стрільців, пушкарів, козаків і т.д.) Виборні від вітальні і полотняною сотні Виборні від посадского населення (Чорних сотень і слобод) Переважна більшість населення, тобто селяни була позбавлена права станового представництва. Правда, на соборі 1613 р. були присутні виборні від "повітових людей". Історики досі гадають, яку категорію населення вони представляли? Імовірно, це були виборні від чорносошну, тобто особисто вільних селян. З іншого боку, вони представляли Коломенський і Тульський повіту, де до початку століття вже не було вільних від кріпосної залежності селян. У всякому випадку селяни, вільні або власницькі, за всю історію соборів призивалися на них лише одного разу в період загальнонаціональної кризи. Собори відрізнялися за кількістю учасників. На соборі 1566 р. було 374 чоловік, на соборі 1598 - більше 450. Найбільш представницьким був Земський собор 1613 р. - за різними підрахунками від 500 до 700 осіб. Як відбувалися вибори на собори? Скликаючи перший собор в 1550 р, Іван Грозний наказав зібрати "свою державу з міст всякого чину". У 1613 р. ватажки другого ополчення закликали на раду до Москви "міцних і розумних" людей. У наступні десятиліття царські укази майже в тих же виразах скликали на собори "кращих людей, добрих, розумних і постоятельних". Члени Боярської думи і вищі церковні ієрархи не обиралися, беручи участь у соборах за своїм званням. Норми представництва від службових людей і інших станів встановлювалися окремо для кожного собору. Приміром, на собор 1648-49 рр.. обиралися від кожного чину московського (стільникові, стряпчих, дворян московських, мешканців) - по дві особи, від великих міст - по два дворянина, від малих - по одному. Служиві люди "по приладу" у столиці посилали виборних від полків, в провінції - від міст і повітів. Від купецької верхівки на собор слід делегувати трьох гостей і по дві особи від вітальні і суконної сотень. Від посадского населення Москви по одній людині від кожної чорної сотні. Від провінційного посадского населення - по одній людині від міста. Однак ні на цьому соборі, ні на інших соборах ніколи не вдавалося витримати встановлену норму представництва. Списки учасників собору свідчать, що одні повіти і міста були представлені більше, інші - менше, а значна частина не була представлена зовсім. Вибори відбувалися в повітових містах на сходах в з'їжджаючи хаті під наглядом місцевих воєвод. Активність виборців була різною, високою - під час патріотичного піднесення 1612-1613 рр.. і досить низькою в наступний період, коли участь у соборі сприймалася як тяжка повинність, від якої намагалися ухилитися. Нерідко траплялося, що воєводам по кілька разів доводилося скликати сходи служивих людей з-за відсутності потрібно кількості учасників. З іншого боку, відомі випадки цієї передвиборної боротьби в повітах, коли "молодшого" і "старші" люди висували різних кандидатів або коли місцеві дворяни з приводу виборів вступали в конфлікт з воєводою. "Виборний список", підписаний учасниками сходу, передавався воєводі, який направляв виборних у Розрядний наказ, де перевірялася правильність виборів. В. О. Ключевський приводив курйозний випадок, коли один воєвода, якому було наказано послати на собор двох кращих посадських людей, відписав, що в його місті всього лише троє посадських, та й ті худі і бродять проміж двір, своєю волею призначив представляти посад людей з інших станів, за що отримав догану від дяка Разрядного наказу: "не йому воєводі вибрати, і за те його засудити набагато; та він же воєвода здуру, повз посадських людей надіслав до їх місце сина боярського та гармаша" |
|
Вищі органи влади Київської Русі Київської Русі та окремих її князівств значно між собою відрізнялися, удільні князі формували власні органи влади, які здійснювали... |
Законодавчої влади Заняття №1. Вищі органи представництва та виконавчої влади в Україні. (2 години) |
|
Тема 1 Образотворче мистецтво Урок Художня культура Київської Русі : архітектура, монументальний живопис, ікони Київської Русі за межами України |
Історична довідка про місце Ярослава Мудрого в історії Київської Русі Володимир Великий. При Володимирі Русь досягла найбільшої політичної могутності. Але в 1015 році найвидатніший діяч Київської держави... |
|
Історична довідка про місце Ярослава Мудрого в історії Київської Русі Володимир Великий. При Володимирі Русь досягла найбільшої політичної могутності. Але в 1015 році найвидатніший діяч Київської держави... |
Урок 16. Тема: Феодальна роздробленість Київської Русі Обладнання: підручник ( Свідерський Ю. Ю., Ладиченко Т. В., Романишин Н. Ю. Історія України 7 клас. Грамота, 2007.), карта “Феодальна... |
|
Вельми показовою ілюстрацією розбіжностей у релігійних уявленнях... Культура Київської Русі в контексті західноєвропейського середньовіччя, спільне і відмінне |
Урок з предмету «Мій Київ», 5 клас Тема : Софія Київська Дидактична: ознайомити учнів з архітектурною пам’яткою київської Русі Софією Київською, з’ясувати причини і дату побудови, дослідити... |
|
План заходів з підготовки та відзначення 1025-річчя хрещення Київської... Надавати постійно необхідну організаційно-методичну та практичну допомогу християнським релігійним організаціям міста Бердянська... |
ДО ЗАЛІКУ З РЕЛІГІЄЗНАВСТВА Православне християнство в історії України. Християнство Київської Русі. Феномен двовір’я в Київській Русі |