|
|
Скачати 2.33 Mb.
|
|
Характер державного ладу в Галицько-Волинському князівстві. Особливості державного устрою Галицько-Волинського князівства:1. держава тривалий час не поділялась на уділи;лише по смерті Данила вона розпалась на Галицьку і Волинську землі, які теж стали подрібнюватись;2. влада фактично перебувала у руках великого боярства. Князівська влада передавалась у спадок старшому сину, при якому вагому роль відігравала мати-вдова. Попри систему васальної залежності поміж членами князівського дому, кожне князівське володіння було політично доволі самостійним. Галицьке боярство як потужна політична сила часто розпоряджалось князівським престолом – запрошувало і скидало князів, а також вело боротьбу з небажаними князями, - запрошуючи на підмогу угорців і поляків, убивали князів (у 1208 р. були повішені князі Володимир і Роман Ігоревичі), виганяли їх з Галичини (у 1226 р.), а боярин Володислав Кормильчич навіть проголосив себе князем у 1213 р. Часто боярські заколоти проти князя очолювали представники церковної знаті; у такому протистоянні князі опирались на середніх і дрібних феодалів і міські верхи. Галицько-волинські князімали широкі адміністративні, військові, судові і законодавчі повноваження; зокрема, призначали посадових осіб у містах і волостях, надаючи їм землеволодіння за службу. Князі збирали податки, карбували монету, розпоряджались казною, визначали розмір і порядок стягнення митних поборів. Вони мали вплив на церковні справи – єпископи призначались за їх згодою, а вже опісля посвячувались у сан Київським митрополитом. Князі формально були головнокомандувачами усіх збройних сил та відали зовнішньополітичними відносинами з іншими державами. Вони видавали грамоти щодо різних питань управління, однак бояри часто не визнавали їх. Галицько-Волинській державі було відоме спільне правління двох великих князів – з 1245 р. правління князівством здійснювалось у формі своєрідного керівного дуумвірату Данила, який безпосередньо правив у Галичині та Дорогочинській, Белзькій і Холмській землях на Волині, і Василька, який владарював над Володимиром з більшою частиною Волині. Наприкінці 13 ст. виникла потенційна можливість встановити дуумвірат Лева (Галицького) і Володимира (Волинського), та внаслідок їхніх міжусобиць вона не була реалізована. А сини князя Юрія Андрійі Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних відносинах; так, у спільній грамоті 1316 р. вони називають себе “князями всієї Русі, Галичини і Володимирії”. Для підтримання свого авторитету князі прослуговувались титулами “руські королі”, (королівським титулом володів Данило і Юрій І), “принцепаси”, “князі Руської землі”; а в окремі періоди навіть вважались “самодержцями”, тобто необмеженими правителями. Атрибутами влади були корона, герб, стяг, печатка. Однак, князі були змушені допускати бояр до управління державою, і, попри свій авторитет і владу, фактично залежали від боярства та були змушені захищати їхні інтереси. Тобто, формою правління Галицько-Волинського князівства була феодальна монархія з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства. Бояри здійснювали владу за допомогою Ради бояр, до складу якої входили знатні і великі бояри-землевласники, єпископи і вищі державні посадовці (суддя князівського двору, деякі воєводи і намісники), очолювали її найвпливовіші бояри; її склад, права і компетенція не були точно визначені. Боярська рада скликалась, здебільшого, за ініціативою самого боярства, князь не мав права скликати її за власним бажанням (без погодження з боярством) і не міг видавати жодного акту ( за часів Юрія ІІ найважливіші документи він підписував лише спільно з боярами) чи здійснити будь-яку політичну акцію без її відома і згоди. Боярська рада втручалась навіть у сімейні справи князя – так, спалили другу нешлюбну дружину Ярослава Осмомисла Настасію Чагрівну. Тож, не будучи формально вищим органом влади, Боярська рада фактично управляла державою;а оскільки до її складу входили бояри, які займали найважливіші адміністративні посади, їй фактично підпорядковувався увесь державний апарат управління. Іноді за надзвичайних обставин галицько-волинські князі для зміцнення своєї влади скликали Віче, яке не було постійною установою і не мало вагомого значення. У ньому могло брати участь усе населення, та вирішальну роль відігравала феодальні верхівка. Галицько-волинські князі брали участь у загальноруських феодальних з`їздах, а іноді скликались феодальні з`їзди безпосередньо Галицько-Волинського князівства – наприклад, у м.Шарці у першій половині 12 ст. для розв`язання питання про міжусобиці між синами Перемиського князя Володаря Ростиславом і Володимирком. У Галицько-Волинському князівстві раніше, ніж в інших руських землях, виникло двірцево-вотчинне управління – особи, які займали посади двірцево-вотчинних слуг у князівському домені, паралельно здійснювали різні функції управління у межах того князівства. Очолював цю систему (апарат управління усім господарством князівського домену) двірцевий (двірський), який відав двором (палацом) князя, супроводжував князя у його виїздах за межі князівства, а також часто заступав князя, виступаючи від його імені, в управлінні, війську (у т.ч. забепечував охорону князя на час військових дій), суді - як суддя князівського двору.
Володимиро-Суздальське князівство розцінюється як класичний зразок російського князівства періоду феодальної роздробленості. До цього є ряд підстав. По-перше, воно займало величезну територію північно-східних земель - від Північної Двіни до Оки і від витоків Волги до впадання Оки у Волгу. Володимиро-Суздальської Русі стала згодом центром,навколо якого об'єднувалися руські землі, складалося Російська централізована держава .* На території Володимиро-Суздальського князівства утворилася Москва, що стала згодом столицею великої держави. По-друге, саме у Володимиро-Суздальське князівство перейшов з Києва великокнязівський титул. Всі володимиро-суздальські князі, нащадки Мономаха - від Юрія Долгорукого (1125 - 1157) аж до Данила Московського (1276 - 1303) - носили великокнязівський титул. Це ставило Володимиро-Суздальське князівство в центральне положення в порівнянні з іншими руськими князівствами періоду феодальної роздробленості. По-третє, у Володимир була перенесена митрополича кафедра. Після розорення Батиєм Києва в 1240 р. на зміну митрополиту - грека Йосипу константинопольський патріарх поставив в 1246 р. як глави російської православної церкви руського за походженням митрополита Кирила. У своїх роз'їздах по єпархіях Кирило явно віддавав перевагу Північно-Східної Русі. А вже наступний за ним митрополит Максим у 1299 р., «не стерпівши насилля татарського», залишив митрополію в Києві. В 1300 р. він вже остаточно «седе в Володимер і з усімкліром своїм ». Максим першим з митрополитів привласнив собі титул митрополита «всієї Русі». Ростов Великий і Суздаль - два найдавніших російських міста, перший з яких згадується в літописі під 862 р., другий - під 1024 р. Ці важливі північно-східні руські центри спрадавна давалися великими київськими князями в уділи своїм синам. Володимир Мономах заснував у 1108 р. м. Володимир на Клязьмі і дав його на ділянку сімнадцятирічному синові Андрію. Місто увійшло до складу Ростово-Суздальського князівства, великокнязівський престол якого займав старший брат Андрія - Юрій Володимирович Долгорукий. Після смерті Юрія Долгорукого його син Андрій Боголюбський (1157 - 1174) переніс столицю з Ростова у Володимир. З тих пір і бере свій початок Володимиро-Суздальське князівство. Слід сказати, що Володимиро-Суздальське князівство недовгий час зберігало єдність і цілісність. Незабаром після свого піднесення за великого князя Всеволода Юрійовича Велике Гніздо (1176 - 1212) воно стало дробитися на дрібні князівства. На початку ХШ в. від нього відокремилося Ростовське князівство, в 70-х роках того ж століття при молодшого сина Олександра ЯрославовичаНевського (1252 - 1263) - Данила - самостійним стало Московське князівство.
Володимиро-Суздальське князівство являло собою ранньофеодальна монархію з сильною великокнязівської владою. Вже перший ростово-суздальський князь - Юрій Долгорукий - характеризується як сильний монарх, зумів підкорити в 1154 р. Київ, де він посадив свого сина Андрія, який втік, правда, звідти через рік. У 1169 р. Андрій Боголюбський знову завоювавКиїв, але не залишився на київському престолі, а повернувся у Володимир. Він зумів підпорядкувати ростовських бояр, за що отримав в російських літописах характеристику «самовластца» Володимиро-Суздальській землі. Після смерті Всеволода Велике Гніздо Володимиро-Суздальське князівство стало дробитися на ряд дрібніших, проте володимирський стіл впродовж XIII-XIV ст. все ж таки традиційно розцінювався як великокнязівський, найперший престол навіть у лиху годину монголо-татарського ярма. Монголо-татари залишили недоторканими внутрішнє державний устрій і право російського народу, в тому числі і родової порядок спадкоємства великокнязівської влади. Великий князь володимирський спирався у своїй діяльності на дружину, за допомогою якої створювалося військову могутність князівства. З дружини, як і в київські часи, формувався Рада при князеві. У нього входили і представники духовенства, а після перенесення митрополичої кафедри у Володимир - сам митрополит. Рада зосереджував кермо влади всім Володимиро-Суздальським князівством, до нього входили намісники-дружинники, які управляли містами. Великокнязівським палацом керував дворецький або двірський, який був другим за значенням особою в державному апараті. Іпатіївський літопис згадує в 1175 р. про тіуна, Мечников і дитячих,які також належали до числа князівських чиновників. Очевидно, що Володимиро-Суздальське князівство успадкувало від Київської Русі палацово-вотчинну систему управління. Місцеве управління було зосереджено в руках намісників, посаджених у містах, і волостелей - у сільській місцевості. Органи управління вершили і суд у підвідомчих землях. Як згадує про це Іпатіївський літопис, посадники «многу тягар людем сім створіша продажами і вірамі». До перенесення митрополичої кафедри у Володимир у Володимиро-Суздальському князівстві було кілька єпархій, очолюваних архієпископами або єпископами. Кандидати в єпископи обиралися на соборах вищого духовенства за участю великого князя і присвячувалися у сан митрополита. Єпархії ділилися на округи на чолі з церковними десятниками. Найнижчу одиницю церковної організації становили парафії на чолі зі священиками. До «чорного» духовенству належали монахи і монахині на чолі з настоятелями монастирів. Монастирі часто грунтувалися князями, літописці з любов'ю відгукувалися про такі князів, як Юрій Долгорукий, Всеволод Велике Гніздо і ін Монастирі в Північно-Східній Русі з'явилися вже в XI ст, як, наприклад, Аврааміевскій монастир в Ростові Великому, і до цього днявражають нас своєю величчю і красою.
Російські північно-західні землі привертають до себе інтерес дослідників та літераторів,з одного боку, своєю самобутністю, а з іншого - багатством матеріалу для дослідження. Час пощадив ці землі більше, ніж інші російські культурні центри: монголо-татарська навала, знищило багато міст Русі, не торкнулося прямо Новгородської землі, не торкнулися її і спустошливі міжусобні війни руських князів. Таким чином, саме завдяки цим обставинам до нашого часу дійшли багато писемні пам'ятки періоду феодальної роздробленості і більш ранні. Велика російська республіка середньовіччя цікава своєю унікальністю. Європейському феодалізму була відома республіканська форма правління, але випадок, коли республіка за площею дорівнювала б території цілої Франції, виняткова. Своєрідно і право Новгорода і Пскова. Незважаючи на тісні торговельні зв'язки цих міст з західноєвропейськими компаніями, законодавство мало що запозичило з правових систем Заходу. Більш пізніше право Московської держави також не сприйняло всіх досягнень правової думки північно-західних республік. Зі сказаного не випливає, що між Новгородом і решті Руссю лежить прірва і немає точок дотику. Навпаки, Новгородська земля є невід'ємною частиною Російської держави, з яким вона зв'язана загальним корінням. Саме ці зв'язки ізумовили надалі приєднання земель північно-західних республік до Москви. Новгород - один з найдавніших центрів Русі. Новгородські землі були великі, але не дуже зручні для землеробства. Тому поряд із сільським господарством розвивалися рибальство, солеваріння, полювання. Після утворення Давньоруської держави з центром у Києві новгородські землі управлялися зазвичай князем, надсилає з Києва. Однак приблизно з початку XII ст. управління новгородської землею набуває своєрідність. Подальше зміцнення феодального землеволодіння місцевої знаті, практична відсутність князівських земель, наявність у церкви великих феодальних вотчин, а також перетворення Новгорода в центр торгівлі з Західною Європою робили Новгородську землю сильною, економічно не залежною від Києва. Зосередження величезнихбагатств в руках місцевої знаті зміцнювало її в боротьбі за політичну незалежність Новгорода. Суспільний лад. У Новгороді, як і в інших районах Русі, існували світські і духовні феодали. До духовним насамперед належали монастирі і вищі духовні ієрархи: архієпископ, єпископ, настоятелі монастирів. Монастирське землеволодіння зростало досить швидко, багато світські феодали передавали по заповітів свої землі на помин душі, часто монастирікупували землю, були й випадки захоплення ними земель як общинних, так і незайнятих. У той же час монастирі рідко відчужували свої володіння, як виключення можуть розглядатися операції з продажу монастирями землі. Виключалося і дроблення церковних земель, властиве світському землеволодінню. Обширні землі давали Новгородської єпархії значні доходи, які пускалися духовенством в торговий оборот. Церква в Новгороді і Пскові в оголосила себе покровителькою торгівлі. Вона була берегинею еталонів мір і ваг, скріплювала міжнародні торгові договори. Все це робило церква і вище духовенство впливовою силою в обох феодальних республіках. До світським феодалам належали бояри, жітьі люди (тобто заможні), до них можна віднести також своеземцев (земців у Пскові). Особливістю Новгорода і Пскова було відсутність князівського домену та наявність землеволодіння міської громади. Найбільш впливову групу феодалів становили бояри - нащадки родоплемінної знаті. В основі їх політичної могутності лежало багатство. Спочатку бояри користувалися доходами від громадських земель Новгорода, що виступав як колективний феодал. Проте до XIV ст. склалося вже й індивідуальне землеволодіння боярства .* Крім того,новгородські бояри широко займалися торгівлею і лихварством. Вони ревно охороняли свої виключні права займати вищі виборні посади в республіці (посадника, кончанского старости). Що мали часом і великі статки жітьім людям шлях до цими посадами був закритий. Навіть посаду тисяцького, що представляв інтереси насамперед жітьіх і «чорних» людей, у XIV ст. стали займати бояри. Оскільки в Пскові велике землеволодіння поширена не було, економічне панування бояр не стало таким сильним, як у Новгороді. У силу цього роль князя і віча у Пскові була вищою, ніж у Новгороді. Державний лад. На знак незалежності від князівської влади, у зв'язку з встановленням республіканського ладу, Новгород став іменуватися Пан Великий Новгород. З досягненням незалежності Псков також став називатися Пан Псков. Вищим органом влади в обох республіках вважалося віче головних міст, тобто збори жителів міських громад. Участь селян в віче не передбачалося. Не мали вирішального голосу і мешканці інших міст, хоча випадки їх присутності на зборах вічових Новгорода і Пскова зафіксовані в документах. Про склад віча, його ролі у вирішенні державних питань у науковій літературі немає єдиної думки. Традиційною єточка зору, що в ньому могло брати участь весь вільний чоловіче населення міста, яке прилягало по дзвону вічового дзвони. У Новгороді віче проходило на Ярославовом дворище на Торговій стороні міста або на Софійській площі. У Пскові віче збиралося на площі перед Троїцьким собором. Пам'ятники донесли звістки про численних сутичках між новгородцями, що відбувалися на віче. Іноді розбіжності були настільки великі, що збиралися два віча: одне на Софійській, інше на Торговій стороні, а потім вони йшли назустріч один одному, щоб врукопашну на Великому мосту через Волхов з'ясувати, хто ж правий. Лише втручанням духовенства вдавалося іноді запобігти кровопролиттю. Усім цим відомостями, а також численним згадуванням документів про присутність на віче не тільки «кращих», але і «чорних» людей суперечать дані, отримані В. Л. Яніни в результаті археологічних розкопок на місці Ярославового дворища. Встановивши, що вічова площа могла вмістити за своїми розмірами не більше 500 чоловік, він припустив, що на віче були присутні приблизно по 100 представників від кожного кінця Новгорода, і вже в XIV ст.боярство узурпував представництво «чорних» людей. Очевидно, що на початковій стадії існування Новгородської республіки віче, представляючи всі верстви міської громади та захищаючи їх інтереси, проводив політику, спрямовану на обмеження князівської влади. Поступово ж влада боярства посилюється, віче стає менш представницьким, і до XV ст. воно вже перетворюється до орган, через який боярська олігархія проводить свої рішення. Деякі особливості мало псковське віче. Відсутність великого боярського землеволодіння в республіці робило боярство не настільки сильним, щоб зосередити у своїх руках всю політичну владу. Військова небезпеку, що загрожувала постійно Пскова, посилювала роль князя, що в свою чергу також послаблювало політичну роль боярства. Тому віче в Пскові в значно більшому ступені, ніж у Новгороді, враховувало інтереси міської громади. Опції віча як вищого органу влади в республіках були вельми різноманітні. Воно вирішувало питання війни і миру, обирало вищих посадових осіб, включаючи й архієпископа. Вибори проходили шляхом жеребкування. Збереглися відомості про вибори архієпископа. Імена трьох кандидатів записувалися на окремі лошат і клалися на вівтар Софійського собору. Два лошат повиненбув зняти хлопчик чи сліпий. Кандидат, записаний на що залишився лошат, вважався обраним. На віче вирішувалися питання покликання князів, воно ж «вказувало їм шлях». Є відомості і про те, що на віче відбувався суд. На ньому схвалюєте чи ні основні всередині - і зовнішньополітичні заходи, приймалися закони. |
|
Вищі органи влади Київської Русі Київської Русі та окремих її князівств значно між собою відрізнялися, удільні князі формували власні органи влади, які здійснювали... |
Законодавчої влади Заняття №1. Вищі органи представництва та виконавчої влади в Україні. (2 години) |
|
Тема 1 Образотворче мистецтво Урок Художня культура Київської Русі : архітектура, монументальний живопис, ікони Київської Русі за межами України |
Історична довідка про місце Ярослава Мудрого в історії Київської Русі Володимир Великий. При Володимирі Русь досягла найбільшої політичної могутності. Але в 1015 році найвидатніший діяч Київської держави... |
|
Історична довідка про місце Ярослава Мудрого в історії Київської Русі Володимир Великий. При Володимирі Русь досягла найбільшої політичної могутності. Але в 1015 році найвидатніший діяч Київської держави... |
Урок 16. Тема: Феодальна роздробленість Київської Русі Обладнання: підручник ( Свідерський Ю. Ю., Ладиченко Т. В., Романишин Н. Ю. Історія України 7 клас. Грамота, 2007.), карта “Феодальна... |
|
Вельми показовою ілюстрацією розбіжностей у релігійних уявленнях... Культура Київської Русі в контексті західноєвропейського середньовіччя, спільне і відмінне |
Урок з предмету «Мій Київ», 5 клас Тема : Софія Київська Дидактична: ознайомити учнів з архітектурною пам’яткою київської Русі Софією Київською, з’ясувати причини і дату побудови, дослідити... |
|
План заходів з підготовки та відзначення 1025-річчя хрещення Київської... Надавати постійно необхідну організаційно-методичну та практичну допомогу християнським релігійним організаціям міста Бердянська... |
ДО ЗАЛІКУ З РЕЛІГІЄЗНАВСТВА Православне християнство в історії України. Християнство Київської Русі. Феномен двовір’я в Київській Русі |