|
|
Скачати 1.45 Mb.
|
|
2.Харизматичне – опирається на безперечну довіру до лідера (великі полководці, видатні політики, пророки, засновники держав). 3.Легальне – ґрунтується на довірі до права, закону, згідно з яким підкоряються не особистості, а чинним законам. В бюрократії Вебер вбачав технічно найчистіший тип легального панування, найраціональнішу форму здійснення влади. Макс Вебер по праву вважається класиком не тільки німецької соціології. Фердинанд Тенніс, Георг Зіммель, Вернер Зомбарт – ця зіркова плеяда надовго визначила проблематику теоретичної соціології, і сукупність їх досліджень створює той фундамент, на якому базується вся сучасна західна соціологія. В кінці XIX ст. всередині соціології виникла диференціація на теоретично і емпірично орієнтовані дослідження. Американський соціолог Альбіон Смолл відстоював ідею про те, що предметом соціології повинні бути конкретні соціальні проблеми, які відображають зіткнення інтересів людей, а результатом дослідження – програма практичних дій по вирішенню даної проблеми. Смолл не вніс значного теоретичного вкладу в розвиток соціології, але він став організатором і ідеологом Чикагської школи соціології. Класична соціологія – сукупність досліджень, створених в к XIX – початку XXст. які визначили розвиток соціології як наукової дисципліни, що має власну предметну область і власні методи дослідницької роботи. Етап класичної соціології ознаменувався також початком інституціоналізації соціології. Інституціоналізацією називається процес розповсюдження якоїсь діяльності і перетворення її в соціальний інститут, тобто систему формальних правил і неформальних норм, що виражають визнання суспільної значимості даного виду діяльності, створення спеціальних установ, що організовує таку діяльність. 3. В середині 20-х рр. XX ст. в соціології намітилась зміна, основної проблематики дослідницької роботи. Актуальною стала проблематика теоретичного синтезу, або створення загальносоціологічної теорії, яка б синтезувала теоретичні досягнення попереднього періоду і змогла б узагальнити результати, отримані емпіричною соціологією. Першим, хто став енергійно і успішно розробляти нову проблематику, був Питирим Сорокін. В чотирьохтомному труді „Соціальна і культурна динаміка” Сорокін представив масштабну теорію суспільного розвитку як послідовність ідеаціональної, ідеалістичної і чуттєвої соціокультурних систем. В основі кожної системи лежить особливого типу „ментальність”, яка у вигляді цінностей, світогляду визначає характер всіх сфер життєдіяльності: наукового пізнання, релігії, мистецтва, економіки, політики, права і т.д. Ідеаціональна система розвивається на основі уявлень про абсолютну реальність і цінності Бога, душі і т.п. (Греція IX – VII ст. до н.е., середньовічна Європа V – VII ст.). Чуттєва система розвивається на основі уявлень про абсолютну реальність і цінності матеріального світу. Тому суспільне життя будується на основі прагматичного і споживацького відношення людей до оточуючого світу і власної діяльності (елліністично-римська цивілізація III в. до н.е. – IV ст. н.е., сучасний Захід XVII – XX ст.). Ідеалістична система носить проміжний, перехідний характер (Давня Греція класичного періоду VI – IV ст. до н.е., Європа епохи Відродження XIV – XVI ст.). Теорії Сорокіна, Парсона, Мертона будувалися на основі традиційного розуміння теорії як системи тверджень, яка в повному обсязі повинна пояснювати факти. Таке розуміння теорії було піддано критиці Максом Хоркхаймером. Концепція критичної теорії стала основою дослідницької діяльності сформульованої зусиллями Хоркхаймера, Маркузе і Алорно Франкфуртської школи. Після приходу до влади нацистів в 1933р. співробітники Інститута соціальних досліджень емігрували в США. Дослідниками Франкфуртської школи була розроблена теорія авторитарної особистості. Авторитарна особистість – це соціально-психологічний тип людини, який характеризується такими рисами як консерватизм, стереотипність мислення, лояльність до інстанцій влади і ідентифікація з фігурами влади, нетерпимість до „чужих” і „слабих” – представникам інших етнічних груп, опозиціонерам. З кінця 1920-х рр. спочатку в США, а потім в Європі почала розвивається прикладна соціологія. Керівники великих корпорацій в періоди економічних кризисів є проблемами підвищення ефективності і удосконалення організації підприємств, замовляли дослідження на підставі яких приймалися нові управлінські рішення. 4. Період 1960-1970 рр. для соціології став періодом парадигмального кризису. Парадигма (від грецької paradeigma – приклад, зразок) – концепція, прийнята в даній науковій спільноті в якості зразка постановки і рішення дослідницьких проблем (макросоціологічні парадигми, мікросоціологічні парадигми). В ході дискусій, що розгорнулися в 1960-1970 рр., склалася ситуація множинності парадигм. Після виходу в 1961р. роботи Дж. Хоманса „Соціальна поведінка” і в 1964 р. – роботи П. Блау „Обмін і влада в суспільному житті” стає зразком для великої кількості дослідників концепція соціального обміну, що орієнтувала соціологів на вивчення соціальної взаємодії як процесу обміну, кожний учасник якого отримує вигоду в результаті дій інших учасників і, в свою чергу, здійснює дії, які приносять вигоду іншим. Прихильником парадигми соціального акционализму приймали активну участь в діяльності соціальних рухів, в т.ч. екстремістських. Парадигмами на цьому етапі стали феноменологічна соціологія і символічний інтеракціонізм. Предметом феноменологічної соціології є соціальна взаємодія як процес координації поступків людей, які наділяють дії один одного змістом, що є типовим для їх життєвого світу. Відповідно до парадигми символічного інтеракціонізму предметом соціології є соціальна взаємодія як процес узгодження людьми своїх поступків з поступками інших людей шляхом всановлення і зміни значень цих поступків. 5. Характер соціальних процесів в другій половині XX ст. суттєво змінився. Тут можна виділити три основні тенденції: - сформувалась постіндустріальна економіка; - розвивалася постідеологічна політика; - виникла постмодерністська культура. Уявлення про постмодерн як новий стан суспільства, культури, наукового знання в соціологію ввів Жан-Франсуа Лиотар. Книга Ліотара „Становище Постмодерна” (1979) стала своєрідним маніфестом постмадернізма. Постмадернистська соціальна теорія – дослідницький підхід, який базується на концепції суспільства як сукупності дискурсів (від лат. Discursus – роздуми) – практик маніпулювання знаками, які формулюють символічні структури, що створюють для людей світ явищ і подій, які сприймаються як соціальна реальність. Зразками для соціологів, які дотримуються постмодерністського підходу служать роботи французького історика і філософа Мішеля Фуко і соціолога Жана Бодрийяра. Відповідно до Фуко, сучасне суспільство – це дисциплінарне суспільство, в якому влада постійна, безлика і вона повсюду. Влада – це не атрибут або заняття уряду, політиків, силових структур. Школа, лікарня, фабрика в умовах дисциплінарного суспільства є атрибутами влади. Педагогіка, медицина, менеджмент – це дискурсивні практики, що ставлять людину в центр уваги і одночасно це „тонкі”, на відміну від „грубого” примусу технології підкорення людей. Викладач, лікар, менеджер, який турбується і уважно ставиться до своїх учнів, пацієнтам, робітникам, вивчаючи і направляючи їх поведінку, розкриваючи і розвиваючи їх потенціал, тим самим займають позицію домінування. Їх інтелектуальні знання – це свого роду політика. Таким чином, знання, научний дискурс – це завжди стратегія влади. Цю же концепцію влади – знання Фуко розвиває на матеріалі історії вивчення і регулювання сексуальності. З к. XIX ст. розвивається комплекс дискурсивних практик – медичних, педагогічних, юридичних, економічних і т.д., які продукують сексуальність як об’єкт знання. В результаті сформувався диспозитив сексуальності – мережа установок до пізнання, переживання, регулювання сексуальності як природної властивості людини. „Інкорпорірування” в людини сексуальності приводить до того, що вона розглядається як суб’єкт правильних або неправильних дій, скільки як носій постійних захоплень, орієнтація і інтенсивність яких стає об’єкт „нормалізації”, тобто дисциплінарної влади. Крім держави з її демографічною політикою і поліцією нравів ці відносини влади „розгортаються на тлі” в рамках наукових, медичних, загальноосвітніх інститутів, рухів на підтримку і проти абортів, використання презервативів, легалізації проституції і гомосексуальних відносин і т.п. Будь-яка стратегія в рамках диспозитивна сексуальності незалежно від того, спрямована вона на контроль сексуальності індивідів або на її емансипацію в будь-якому разі відтворює дисциплінарне суспільство, поскільки так або іначе перетворює індивідів в об’єкт влади – знання. Жаном Бодрийяром була висунута ідея про те, що постмодерн – це нова культурно-історична реальність, що характеризується дефіцитом реальності. Дефіцит реальності – це не дефіцит речей, яких, навпаки виробляється все більше і більше. Речі – це лише знаки реального. Втрата реальності – це втрата зв’язку і, як наслідок, різниці між знаками – образами і референтами – реальністю, на яку знаки повинні вказувати. Си Симуляцію як заміну самої реальності знаками реальності Бодрийер виявляє на прикладі функціонування гіпермаркетів і їх анальні – культурних і розважальних центрів, а також на прикладі функціонування засобів масової комунікації. Єдина функція товарів (витворів мистецтв – участь в створенні в просторі – часі гіпермаркета людського потоку, симулюючого спільність, солідарність і спільну діяльність. Об’єкти споживання не мають іншого призначення, як тільки підтримання індивідів в стані масової інтеграції. Засобами масової інформації симулюються політичні події. 6. Протосоціологічний період розвитку соціології в Україні налічує кілька етапів: - протоко Соціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (до к. XV ст.); - протосо Соціологічне знання козацької доби (к. XV – третя чверть XVIII ст.); - протоко Соціологія доби відродження України (к. XVIII – сер. XIX ст.). У сер. XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розроблялась Станіславом Оріховським. Говорив, про взаємну відповідальність особи і держави. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський. Уставний внесок у розвиток соціологічний цей зробив видатний український філософ письменник Григорій Сковорода. Чи не першим серед вчених нового часу він висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. У творчості Г. Сковороди започатковані ідеї екзистенціалізму (філософська течія, на першому плані розглядає людину та її переживання). Подальший розвиток та якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило – Мефодієвського братства (Микола Костомаров, Михайло Гумак, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш). Другий період розвитку соціологічної думки в Україні безпосередньо пов’язаний з Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80 – х р. ХІХ ст., дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці, яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі „Громада”. Домінувало у тогочасній соціологічній думці. Звернення до соціально – культурних проблем. Водночас вона виявляла помітну зацікавленість соціально – політичними, економічними аспектами. (Сергій Подолинський, Михайло Драгоманов, Максим Ковалевський). Відомий історик, етнограф, археолог Володимир Антонович використовував свої знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального розвитку. Михайло Грушевський значне місце в своїх дослідженнях відводив вивченню історії України, генезису східнослов’янських народів. Він довів, що Київська держава право, культура були утворені українсько – руською народністю. Під час вимушеної еміграції (1919 – 1924) Грушевський створив у Відні Український соціологічний інститут. Помітно збагатив українську соціологічну думку к. XIX – поч. Х ст. Іван Франко. Михайло Туган – Барановський вважав соціологію однією з стрижневих суспільних наук. У більшості своїх праць він зосереджувався на обґрунтуванні ролі господарства у соціальному житті. Один з провідних тогочасних вчених, історик, політолог, соціолог В’ячеслав Липинський, зосередившись на проблемах держави і права, стверджував, що життєвість кожної держави зумовлена особливість взаємовідносин між провідними верствами суспільства і народом. Демократію В.Липинський критикував за те, що її використовують для ослаблення основ дисципліни і порядку в державі. У перші десятиліття ХХ ст. на українських теренах відбувався активний процес інституціалізації соціологічної науки (О. Гіляров, М. Туган – Барановський, С. Дністрянській, М. Грушевський). Це був період поширення більшовицької ідеології в науці й практиці, що зумовило придушення, а згодом і ліквідацію немарксистської соціології. З к. 20 – х років на теорію та практику соціологічної науки починають впливати сталінські „теоретичні” положення. Відродження соціологічних досліджень почалося з постанням „Хрущовської відлиги”. Але якщо ці дослідження визнавалися, то соціологія як наука – ні. Соціологія була оголошена філософською наукою. У 1958 р. виникла Радянська Соціологічна Асоціація, через два роки – соціологічний підрозділ в Інституті філософії АН СРСР. У 60 – ті роки започатковується соціологічні дослідження різної тематичної спрямованості. Сприятливішими для розвитку соціології стали 80 – ті роки, коли вона нарешті відновила статус самостійної науки. Наприкінці 80 – х років виник Всесоюзний центр вивчення громадської думки (директор Т.І. Заславська). Восени 1990 р. створено Інститут соціології АНУ. Згодом засновано Українську соціологічну асоціацію, в університетах відкрито факультети і відділення з підготовки професійних соціологів. Значні результати сучасних українських соціологів напрацьовані у сферах соціальних проблем, соціальної структури та професійної орієнтації молоді (С. Макєєв, В. Чорноволенко), впливу засобів масової інформації на самовизначення молоді (Є. Головаха, В. Косовський), застосування математичних методів у соціологічних дослідженнях (А. Горбачик, В. Максименко), вивчення історії філософії (А. Ручка, В. Танчер), соціології освіти (В. Багіров, В Волович, О. Якуба), етносоціології (Т. Рудницькі, М. Шульга), соціології підприємництва (В.Ворона, В. Пилипенко, Є. Суїменко). I.Запитання для роздумів, самоперевірки , повторення
II. Виберіть правильну відповідь: 1. До якого етапу еволюції соціології відноситься діяльність О.Конта? а) протосоціологія; б) класична соціологія; в) постмодерністська соціологія. 2. В якій роботі К.Маркс виклав основи теорії соціально-економічних формацій? а) «Маніфест комуністичної партії»; б) « До критики політичної економії»; в) «Капітал». 3. Хто з представлених вчених розвивав концепцію «розуміючої соціології»? а) М. Вебер; б) О.Конт; в) Е. Дюркгейм. 4. Хто ввів в соціологію уявлення про постмодерн, як новий стан суспільства, культури? а) Жан-Франсуа Ліотар; б) Жан Бодрийяр; в) П’єр Бурдьє. 5. Макс Вебер виділяє чотири види соціальної дії: а) цілераціональну, ціннісно-раціональну, афективну, традиційну; б) стратегічну, нормативну, драматургічну, комунікативну; в) стратегічну, нормативну, ціннісну, комунікативну. 6. Етнометодологія – теорія, за якою: а) соціальна взаємодія – складна система обмінів; б) найважливішим чинником міжособистісної комунікації є прийняття на віру правил, що регулюють взаємодію між людьми; в) соціальна ситуація – мініатюрний драматичний спектакль. 7. Засновником теорії соціального конфлікту є: а) К. Маркс; б) Г. Спенсер; в) О.Конт. 8. Парадигма – це: а) певний ціннісно-нормативний підхід, який визначає кут зору, крізь призму якого відстежуються, аналізуються та узагальнюються соціальні явища та процеси; б) головна ідея певної теорії; в) система взаємопов’язаних і сумісних поглядів на певні явища і процеси. 9. Автором теорії соціального обміну є: а) Дж. Мід; б) Дж. Хоманс; в) Е. Гофман. 10. Теорія символічного інтеракціонізму була сформована: а) Дж. Мідом; б) Л. Козером; в) Дж. Хоманс. |
| Конспект тем винесених на самостійне опрацювання студентами ТЕМА 1 Процес диференціації наук діалектично пов'язаний з їх інтеграцією. Це сприяло тому, що сформувавшись в самостійну науку, економічний... |
Методичні рекомендації для студентів факультету заочного навчання|відокремлення|... Окремі розділи|посібника| посібника можуть бути використані також студентами стаціонара при вивченні тем, винесених для самостійної... |
| МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ВИВЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ “ІСТОРІЯ РОСІЇ” Вміщені плани семінарських занять, теми та завдання індивідуальних робіт з з дисципліни “Історія Росії” (ІХ – поч. ХХ ст.) та методичні... |
Уроках української мови Методичні рекомендації підготувала ... |
| МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ВИКОНАННЯ НАУКОВИХ РОБІТ СТУДЕНТАМИ Методичні рекомендації щодо виконання наукових робіт студентами ОКР бакалавра, спеціаліста та магістра / Укладачі Козачишина О. Л.,... |
Методичні рекомендації для самостійного вивчення тем з дисципліни... «Економіка підприємства», 03050901 «Бухгалтерський облік», 03050801 «Фінанси і кредит» |
| Методичні рекомендації до вивчення тем Тема 1 Основні терміни: перші туристичні фірми і агентства, «Підприємство для громадських подорожей в усі країни світу», «Екскурсійний вісник»,... |
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ВИВЧЕННЯ РОЗДІЛУ для студентів усіх спеціальностей... Політологія. Суб`єкти політики та способи політичної діяльності [Текст]: Методичні рекомендації до вивчення розділу для студентів... |
| Методичні рекомендації з дисципліни «Комерційне кредитування» Методичні рекомендації з дисципліни «Комерційне кредитування» призначені для надання допомоги студентам в засвоєнні предмету та в... |
Методичні рекомендації та дидактичні матеріали щодо формування комунікативної... З'ясувати, скільки уроків відводитися на вивчення теми; чи велася робота над даною темою раніше; який новий лексичний і граматичний... |