ГАЛИНА ІВАНІВНА ХМІЛЬОВСЬКА
Галина Іванівна Хмільовська народилася 1962 року в м. Нововолинському Волинської області в родині шахтаря. Ще в дитинстві пробудився великий інтерес до художнього словасля . Після закінчення факультету журналістики Московського державного університету була направлена на роботу до Криму.
Спочатку працювала на місцевому радіо в м. Бахчисараї, далі – на журналістській роботі (газета „Заповіт”, „Крымские известия”), авторські програми на радіо і телебаченні.
Шлях у велику літературу почався в 1995р. добірками віршів на сторінках альманаху „Вітрила”, збірці „Золотий гомін. Українська поезія світу”, а в 1998р. вийшла її власна поетична збірка „”Терпкі меди мого кохання”, відзначена премією ім.. В. Симоненка.
Вірші Г. Хмільовської публікуються в газетах „Літературна Україна”, „Кримська світлиця”.
Поетеса постає перед читачем людиною громадянської мужності, визначеності патріотичної позиції. Серед мотивів й образів – благородство людського почуття, краса природи Криму й Крим – край трагедійної депортації кримських татар, Волинь- казковий закуток України.
***
Я тебе відвоюю у долі!
Лютій смерті у руки не дам!
Доки — двоє, допоки нас двоє,
Не підступить до тебе біда!
Буду янголом і охоронцем, —
Мої крила — надійний твій щит!
Хай пече неприборкане сонце,
Сива осінь у серце дощить!
Хай збивають із ніг буревії
І сніги замітають сліди,—
Я любов захистити зумію!
Порятую тебе від біди!
Відвоюю у смерті і долі,
Щоби вогник життя не загас.
Доки — двоє, допоки нас двоє, -
Не збороти закоханих нас!
***
То не був тихий грім.
То була яблунева соната.
Народилась вона
З пелюсток вечорових дощу.
І під музу ту
Так нестямно хотілось кохати,
Так хотілося пити тебе –
До схочу, до плачу!
Та збиралися спогади
Інших кохань і освідчень.
Їх розтоптані тіні
Тремтіли, як листя осик.
І по вічності лезу
Ходив наш оголений відчай,
Мов за все божевілля
У неба пощади просив!...
А коли дощ с кінчився
І вдарила дзвонами тиша,
І з останнім акордом
Розсипалась зоряна синь, -
Дві душі нерозлучні
Зі срібного мороку вийшли,
Щоби келихом ранку
Напитись живої роси.
***
Мій лицюрю, бери мене, висотуй!
Спустош вогнем до самозабуття!
Цієї ночі всі мої висоти
Тобі віддам за крапельку життя.
Ти- переможець. Я - безсила бранка,
Чий шлях проліг в полон без вороття.
Увесь нектар останнього світанку
Тобі віддам за крапельку життя.
Мій лицюрю, відкрий своє обличчя,
Хай глянуть очі, повні каяття.
Бо всю себе – фатально, войовничо -
Тобі віддам за крапельку життя.
***
Я ще не попіл, ще не вогонь,
Гарячий полудевий спалах,
Хоч на мечах твоїх долонь
Любов і долю розіп”яла.
Дозволь-жагуче обійнять!
Поцілувати – хоча б в останнє!
Нехай в цю ніч тебе сп”янять
Терпкі меди мого кохання.
***
Нахилялась осінь над мольбертом,
Акварель розводила дощем.
Осінь мила! Ти ж була поетом!
Пригадаю — аж на серці щем...
Стільки скарбів роздала без смутку,
Хоч сама ходила босоніж!
А тепер... погналась за прибутком?
О моя запроданко, рекрутко,
Рекетирко! Ти мені облиш!
***
Мої високі ялтинські ліси!
Простіть мені за цю велику зраду!
Що вас лишила.
Що вклонялась саду.
Хіба тепер весь біль розповіси...
Мої високі ялтинські ліси!
Мої нещасні рідні погорільці...
Завмер метелик на сріблястій гілці, —
Світ не помітив крихітки-сльози!
Обвуглені серця моїх дерев..
Моїх пташин, моїх малих комашок..
Простіть мені! Бо совість — наче цвяшок –
Щомиті душу зранену дерев.
А пам'ять повертає з попелищ
Багрянолисті та високі тіні...
Винищувач лісів!
Ти краще знищ
З лиця землі підступності коріння.
***
А Волинь — як вишитий рушник
А Волинь — як хустка-вишиванка,
Пролісково-світлоока зранку,
А під вечір темна, як вишник.
А Волинь — як вишитий рушник.
Тут — озерця, там — хатинки милі.
А ген там — тополі легкокрилі
Піднялись на журавлиний крик.
А Волинь — як вишитий рушник...
Грає море жовто-променисте,
А над ним така блакить пречиста!
І у казку кличе лісовик.
А Волинь — як вишитий рушник...
***
Сестрі Олені.
Приїду в осінь — на мою Волинь —
З жаркого літа кримських негараздів
І попливе під саме серце синь
Човнами долі і на крилах щастя.
Така глибинна, праозерна синь,
Така ранкова, дощова, небесна...
Це ж тут ще не народжений мій син
Собі в майбутнє вже лаштує весла.
Приїду в осінь. На мою Волинь!
І спрагло припаду до водопою,
Як припадали пращурні воли
До ставу, що повінчаний з вербою.
Думки про Крим відійдуть, наче згар..
Бо ж неспроможні душу спопелити!
Знов сниться осінь.
Знов Лукаш заграв.
Сопілка кличе з сонячного літа.
***
Смертоносні! Тверді! Непоборні!
Дорогі до безтями! Прийдіть!
О. Опьжич.
В горнилі душ ми вигартуєм волю
І станемо твердіші, ніж граніт.
За десять років звоювали Трою, —
А нас не взяти і за сотні літ!
Незламних духом. Непохитних в вірі.
Джерельно-чистих чином до кінця!
До ніг Вітчизни в смертоноснім вирі
Готових скласти голови й серця.
В святій борні ми викуємо Долю —
Найкращу Долю — понад всі світи!
І ти ще будеш, земле, молодою,
Неопалимо встанеш купиною, —
Тільки світи в наші серця!
Світи!
***
Залиш мене! З тобою натомилась!
Ти випив кров. Ти душу перегриз.
Іди собі! Залиш, прошу, на милість!
Хоч раз мене послухай і скорись!
Залиш мене, мій незагойний віку,
Над прірвою непізнаних століть!
Немов непотріб зайвий. Як каліку,
Що півжиття навколішки стоїть.
Іди собі у нетрі часу й пилу!
Я все пробачу. Хоч і не верну
Вже ні красу , ні молодість, ні силу,
Ані свою загублену весну...
Іди, мій віку. Досить. Начувались.
Ножем між ребер — атомна чума.
Та, кажуть, знов птахи заночували
Там, де людей давно уже нема...
Іди, мій віку. Й більше не вертати
На всіх сльозах століття поклянись!
Доки цвіте бузковий кущ край хати
І для гнізда збира лелека хмиз...
Володимир ПРОЦЕНКО
Голова товариства „Просвіта ” ім..Т.Шевченка_________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
***
Пляж на Фіоленті –
Мрія всіх малят.
Понад морем в леті
Табунець хлоп 'ят.
Скали парусами
Вітерцем на Вест.
Віглядас храмом
Серед моря хрест.
Під хрестом присіла
В глиб Скала-Монах.
Свою спину гріє
В золотих тонах.
Хвиля так лоскоче,
Що веселий сміх
Від хлоп 'яток сонцем
Падає на всіх.
По душі той промінь
Розігнав коней
В стороні казковій
Чаклунів і Фей.
Мамин цвіт
На городі біля хати,
Було, гречка розцвіте.
Ой щаслива моя мати.
Як радіє серце те.
Посміхається гречано.
Очі – бджілками ув злет.
Тепло-тепло каже мама:
„Буде гречка –буде мед.
Тож дарма, що руки пухлі
І дарма, що мозолі.
Будем жити, будем дужі
Поки гречка на столі”.
Так отим гречаним цвітом
ЇЇ серце скільки літ
Вигріває рідних діток.
Ось такий той мамин цвіт.
СОНЯЧНА ДОЛИНА
В міжгір”ї Криму
Розцвіла перлина –
Сонячна долина,
Виноградний край.
Сонячна долина –
Наша Україна,
Багатющі вина
В кухлі наливай.
Широчінь орлина
Неосяжна нива,
Виграє на диво
Сонце в янтарі.
Обнімають гори,
Лине Чорне море
На твої роздоли
На моїй землі.
Сонячна долина –
Пісня солов”їна
Ллє найкращі вина –
Тільки наливай.
На здоров”я , рідна,
Сонячна долина -
Незрівняний край.
КОЛИСКОВА МОРЯКА
Севастополь... Рідне місто.
Пригортає голубінь.
Розіслалося намистом
Понад берегом своїм,
Де одвічно грає хвиля,
Де душа і не одна
В синь закохана і мріє
Море випмва до дна.
Це бажання без омани
Ще з колиски „гойд-гойда”,
Із-за моря, з океану
В серце сонцем загляда,
В милі заводні і кручі,
В наші зрілії роки...
Хай живуть відважні духом
Мого краю моряки.
ЕНЕРГІЯ ЗЕМЛІ
енергія Землі
в тобі
в мені
ми її частка
і сила
вона з надр
сердець
прозріла
і клекотить
в горінні
пульсуючи
через світи
на родові
коріння
майбутнім
поколінням
ГІМН СЕВАСТОПОЛЮ
Чи живемо в тобі, що би для тебе
З усіх віків зоря лишала блиск
Щоб Севастополем розквітло небо
І місто піднялось, як обеліск.
На терені твоєму вічна слава
І в Зірц, і і в Георгівськім хресті
Ти батько всім, а рідним дітям мама
В яких до волі прагнення святі.
Незламна міць вигойдусться з криці
В серцях синів, що гордісно горить
Душі Землі, в святій, морській столиці
І дише жаром вічна спрага жить.
В краю вітрів, в краю штормів крилатих
Назустріч долі лебединий тяг
Із неба заглядає в кожну хату
Наш севастопольський, сонячноликий стяг.
***
О, джерело душі!
В тобі бере початок
Потік моїх думок і мрій.
1 так бурлять вони,
Що всі до краплі варто
Зростити їх у цьому джерелі
І виплеснуть в світи.
Нехай душа радіє,
Що живить джерело собою вік.
Вона велить іти
І так натхненно діять,
Щоб збільшити до вічності потік
МОЯ МОВА
Моя мова — чорні брови.
Біле личко до коси.
Залицяюсь, ба, підходить
Україночка і годі —
Найдавінкіші голоси.
Моя мова — мами слово
Із калини і вогню...
В хрестик вишита дорога
З її серця, гай-гаю...
І така твердиня слова
І таке у ній зерно:
Сію-сію, ось і сходи
Рідні, теплі, як руно;
Вію-вію дар природи —
Золоте іде зерно.
Сиплю-сиплю повні жорна
І безмежна теч його.
Моя мова — то підкова.
ПРИТЧА
- Чому життя не зовсім добре? –
Юнак пророка запитав.
Пророк сказав: Життя чудове!
І зник... Пояснення не дав.
Та залишив окраєць хліба
На зеленіючій траві.
В цю мить полинув промінь з неба.
Розлившись сяйвом по землі
1 перед ним у довгій свиті
Зійшов без клопоту й турбот
Володар наш і всього світу
Господь Землі, Творець і Бог.
- Тобі життя не до вподоби ?
-Звернувся Бог до юнака,
- Бажаєш вік прожити добре,
Щоб все дала моя рука?
Не втямив ти повчань пророка.
Він залишив премудрий знак.
Дивись на світ не однобоко:
Життя - це кошик різних благ.
- Я не збагну твого повчання,
-Сказав юнак без зрозумінь,
-Терплю я муки і страждання
І прагну в долі перемін.
Бог знову мовив:
Знаєш, отрок,
За мить не станеш ти мудріш.
Але збагнеш літ через сорок,
Що для життя найголовніш.
І зник Творець.
Яскравим світлом
На мить розквітли небеса,
І зблиснули під Божим світом
На полі визрівши хліба.
В проблемах літ - турбот не мало
Юнак збіднів, дідусем став.
Все мандрував по світу марно
1 марно відповідь шукав.
Земля торбешника зігнула.
Збіліла голова пуста.
Злиденна доля зазирнула
В його похилені літа.
Дивись і старість, вік підходить.
Хвилина - тут, хвилина - там.
І цей жебрак в журбі заходить
Покаятись у Божий храм.
Пробили гучно дзвони в скиті
З таїн вівтарної стіни
З'явився в довгій, білій свиті
Святий Господь - Творець Землі.
- Чого ти, старче, побажаєш ?
- Звернувся Бог, - величчя, хиб?
Дід мовив: - Я не їв, ти знаєш...
Бог зник, лишивши старцю хліб.
НА КРИЛА
Як почуваєшся, чаєчко,
На погойді Чорного моря?
Тут севастопольський дух українством пропах.
Хоч солоно порхати з крил,
Та солодко в сонячних променях
На подиху стійкості вистелить шлях.
Як почуваєшся, чаєчко.
На хвильному покоті роздумів?
Мужайся, крихітко. В борні найворожих стихій
На крила!
На крила!
Над хвилями збуджених променів
Наш світ осяйни
У полиску плідності дій.
ПАМ'ЯТЬ
Гребінь Чорного моря застиг
У хвилині мовчання...
Поклонімося всім, хто поліг
В тихім траурі травня .
Поклонімося вічній воді
На глибинах розлуки,
Щоб пилися із серця меди
В бездни муки,
Щоб злилася всім пам'ять, як дзвін
По недолям.
Море вигукне душам з глибин:
- Воля!
- Воля!
Олена ГРИННИК
Народилася на Вiнничинi. Закiнчила Київський державний інститут культури. За фахом - бiблiотекар-бiблiограф. З 1990 року проживає у Севастополi. Працювала в Управлiннi виховної роботи вiйськово-морських сил України, в Українському культурно-інформацiйному центрi, нині на педагогічній роботі.
***
Боже Всевишнiй, моя Україно...
Ви завжди воєдино
У моїй душi.
Як Христа розпинали,
Україна стогнала
У тяжкому ярмi.
Вiрних Божому сину
Синiв України
До в'язницi вели,
Щоб i Бога прокляли,
Щоб навколiшки стали,
Вiк рабами були.
Замiсть Правди й Любовi -
Рiки людської кровi
I облуда брехнi.
Беззаконня творили,
Рiдний край розорили
Нечестивцi отi.
Та Христос воскресає,
Волю благословляє,
Слава Божа сiя!
В Бога вiрою сильна
Оживе й Україна,
Люба ненько моя!
Вся надiя - на Бога:
Вiн щасливу дорогу
Допоможе знайти,
Незалежну, єдину
Збереже Україну
Вiд страшної бiди.
Якщо ми - Божi дiти,
Нам Святi Заповiти
Пам'ятать з роду в рiд.
Розправляючи крила,
Набирається сили
Древнiй наш родовiд.
Хай очистяться рiки,
Згине нечисть навiки
У священннiм бою!
Знов усмiшка засяє,
Знов пiснi заспiвають
В нашiм любiм краю.
Слово Боже лунає,
Ми Христа прославляєм
Та Його Благодать.
З нами Бог Триєдиний,
I стоїть за Вкраїну
Вся небесная рать!
АД ШУМИТЬ
Вузлуватi руки бачу, мов живими,
Що життєву нитку спряли не одну.
Мамо рiдна! Твоїми очима
Дивлюся у свого серця глибину.
Чи не вiдступилась у великiм?..
Проти совiстi своєї не пiшла?..
Вмiла ти лише добро творити,
Чесно й просто на землi жила.
Сiяла i жала, буряки сапала,
Хлiб ясний, мов сонце, залюбки пекла.
Шила ти i пряла, а пора настала -
З гiднiстю у вiчнiсть вiдiйшла.
Замiсть себе залишила дочок,
П'ять синiв зростила: як дуби!
А тобою плеканий садочок
Про життя продовжене шумить...
ДОРОГА
Попереду лежать кiлометри,
Що ведуть мене в рiдне село,
Сiре небо на хмари роздерте,
Снiгом поле i шлях замело.
Що, дорого, мене не впiзнала?
Шлеш назустрiч злим вiтром привiт?
Пригадай, як менi дарувала
Сонце в небi i соняхiв цвiт,
Стиглим колосом зiр милувала,
Пiсню радостi звала в полiт.
Як стомлюсь, ягiдьми пригощала,
Заховавши пiд зеленню вiт.
То легенько з-пiд нiг утiкала,
Наближаючи рiдний порiг.
То, бувало, бездушно чiпляла
Чорноземовi гирi до нiг.
Холод, спеку, дощi, - все приймаю
Як дарунки. I вдячна без меж,
Що мене кожен раз обновляєш,
Що для роздумiв щедро даєш
Вiсiмнадцять кiлометрiв - досить!
Розступiться, вiтри! Я iду,
По знайомiй крокую дорозi,
З рiдним полем розмову веду.
КЛИЧУТЬ НАС МОРЯ
Нам завжди свiтять рiднi маяки,
У навчаннях морських i походах
Гартуються, мужнiють моряки -
Захисники Вiтчизни i народу.
Приспiв:
Небесний щит над нами,
I кличуть нас моря.
Свiти над кораблями,
Провiдна ясна зоря!
Хоча вiйськовий флот наш молодий,
Запорожцiв ми славу не зроним!
В душi морськiй - обов'язок святий,
Свободу й честь Держави обороним!
Приспiв.
Чекайте нас, коханi, дорогi:
З вами зустрiчi прагнем серцями,
Вклонитись рiднiй матiнцi своїй,
Вiдчути рiдну землю пiд ногами.
Приспiв.
Через моря - за мир i за прогрес
Прапори України несемо,
За дружбу українських ВМС
З флотами Чорноморського басейну.
Приспiв.
МАТРОСЬКI НОЧI
Мрiї молодих - крилатi,
Через вiнця хвиля йде.
Сниться батькiвськая хата
I дiвчина, котра жде.
Приспiв:
Матроськi ночi спогадами повнi,
Бажає серце вiрить i любить.
Матроськi ночi - глибина бездонна,
Далекий берег вогником манить.
В морi вечiр темно-синiй,
Заспокоїлась вода,
Мiсяць зоряну хустину
Знов на плечi накида.
Приспiв.
Смуток-нiч розвiє вiтром,
Зiйде вранiшня зоря.
Грай же, море, сонця свiтлом,
Флотську дружбу прославляй!
Приспiв.
***
А море нас до себе кличе,
Спiва улюбленi пiснi...
Здається, чаєчка кигиче
По-українському менi...
ВЕСНЯНЕ
Весняно груди пiднiмає
У вiльнiм диханнi земля,
Радiє, плаче i спiває
Душа оновлена моя.
Пухнастi котики вербовi,
Туркоче пара голубiв...
Прийшла, прийшла пора любовi!
Струмок веселий продзвенiв.
Як несподiваний дарунок,
Промiнчик сонця золотий,
Яскравий цвiт, зелене руно,
Небесний купол голубий...
Все нiби вперше, зiр лелiє,
I неповторна кожна мить...
Хто розгадає, хто зумiє
Менi це диво пояснить?!
***
Менi весна з'явилася журбою,
Сипнула снiгом замiсть блискавиць...
Безтямно серце плаче за тобою,
Та гордiсть не дозволить впасти ниць.
Хоч твердить розум: одречись любовi.
Даремно все: хороший, та не твiй!
Нi! Вiдчайдушно серце знову
Вже в котрий раз виходить на двобiй!
ФЕНIКС
Нехай тебе не потривожить
Оця закоханiсть моя,
Насамперед лише хороше,
Прекрасне бачу в людях я.
Хай потiм - бiль розчарування,
Полин несправджених надiй...
Все ж закохаюсь без вагання
Та без жалю, на поклик мрiй.
Тодi я знов переживаю
печаль, i радiсть, i любов...
Тодi я - фенiкс, що згорає,
Щоб з попелу зродитись знов!
ЧУЖI СЛIДИ
Йдеш, опустивши в землю очi,
В чужi стежини i слiди...
Ти, може, вiдгадати хочеш,
Чиї вони й ведуть куди?
А хто в твої слiди ступає,
Не помiчаєш, далебi,
Нi неба, зеленi розмаю, -
Ти просто замкнений в собi.
... Буває, на душi - темнiше ночi,
Та прийде ранок, пам'ятай!
Коли ж зорять назустрiч очi,
Своїх очей не опускай!
|