Книга видана за сприяння товариства „Просвіта”
|
|
Скачати 2.46 Mb.
|
Олександр Павлович КУЛИК Олександр Павлович Кулик народився 4 червня 1952 року в селі Хрестівка Чаплинського району Херсонської області. У 1973р. закінчив Сімферопольський державний університет, історичний факультет. Працює у професійно-технічному училищі, служить в армії. Після демобілізації повертається до Криму і стає активним учасником літературного життя ( співпрацює у видавництві "Таврія", громадсько-політичній і літературній газеті "Кримська світлиця" , у товариства "Просвіта" імені Т. Г. Шевченко). 1983 року у видавництві "Таврія" з'явилася перша збірка О. Кулика "Залітки", до якої увійшли три повісті - "Лютневі "вікна", "Біля моря", "Марафон", низка оповідань та новел. Провідною темою прозаїка є тема села. Його хвилюють проблеми занепаду села як по лінії економічній, так і духовній. Кращим твором книжки є повість "Лютневі вікна", у якій автор показав уміння живописати словом, створювати індивідуалізовані образи-персонажі, характери. Багатьма гранями до повісті "Лютневі "вікна" наближається повість "Відкритий урок", заголовок якої став назвою наступної збірки письменника. Провідною сюжетною лінією твору є життя школи. Проблеми життя школи, педагогіки, виховання молодого покоління розробляється і в повісті "Сезон дощів і сподівань" (1990). Заголовок твору став назвою наступної збірки О. Кулика, яка вийшла 1990 року. У творчому доробкові О. Кулика більше тридцяти оповідань, новел, у яких відтворюються образи наших сучасників, носіїв моральної цнотливості, доброти, порядності, вірності в коханні і дружбі. Вони закохані в свій чудовий край - Крим, овіяний свіжістю неповторних у своїй красі гір, морських просторів, пахощами степового різнотрав'я. Привабливою рисою оповідань, новел є теплий ліризм. АКАЦІЯ Найвище й найстаріше дерево нашого села - корчакувата акація що біля водокачки. Міцний кривий стовбур, порізаний глибокими зморшками, мов велетенськими шрамами, важко підводиться з землі і десь приблизно на третьому метрі, стрункішає, аж злітає, завершуючись розлогими гілками. Найкраще акації весною. Мов літня жінка, котрій у пісню вплелася журлива нитка спогаду про цнотливе дівоцтво, вдягається вона в чисте плаття з духмяної кашки. Саме ця кашка, власниця тривкого паморочного духу, медвяним щемом сповнює навесні дівочі сни і мрії. Та не одні юнки прибігають до дерева за квітом. Приходять навесні до акації й літні жінки, молодиці, бабусі, щоб набрати білого цвіту, з якого по-народному в селі виготовляють різні настої та відварки. Кажуть, що саме ця кашка, настояна на чебреці, - прекрасний бальзам від багатьох хвороб. Кажуть... Спекотного літа марніє деревина. Стоїть стомлена, припорошена білою пилюкою. Влітку про акацію люди забувають. Одні горобці скачуть-перескакують з гілки на гілку, ніби горласті цигани на ярмарку сперечаються проміж собою. Пізньої осені та взимку вітер-неборака вигулюється в мокрій кроні дерева. Чорною, опечаленою стоїть акація до першого снігу. І, здається, печаль її перекидається на довгі степові дороги, які вдалині сягають за небокрай, на синюватий шмат поля, залишеного під пар, на булькату й худу корову Онисима Шпака, старого, але кріпкенького ще дідуся, котрий і сам до пуття не знає, коли і де він народився. Шпакова корова реве голосно і тужливо. Голос її довго витає над розгрузлою землею, доки Онисим не починає трусити в ясла січку. Перехиляючись через паркан, кличу старого. Шпак важненько човгає від корови, діловито сякається, мовляє, витираючи пальці об фуфайку: - Що, на канікули, Шурко, прибув? Чи мо' дьору дав з бурси? - Та на канікули, - відповідаю, всміхаючись: дід таким і лишився недовірливим. - Та я до вас, діду, не просто так звертаюся, а по ділу. Шпак недовірливо кліпає оченятами. - За ділом так не ходять, - відказує швиденько. - З пустими руками, кау, за ділом не ходять. Мо' у вашому городі така мода пішла, а в нас не ходять. - Та в мене діла того - кіт наплакав, - боюся, щоб старий не пішов до хати. - Хочу у вас оце про акацію спитати. Чия вона? Онисим по-молодечому хутко повертається в сторону башти, і мені на мить починає здаватися, що він прикидається, набавивши собі років. Може, так йому легше у світі жити - під забралом віку свого солідного. Шпак прокашлюється потім каже: - Найшов про що питати! Акація зараз нічия, а колись була Тимохина. Вредний був чоловік, ой, вредний. - Та хіба може вредна людина виростити таке чудове дерево? - навмисне не погоджуюсь, заохочую діда. - А воно, кау, у світі по-всякому виходить. Хотів Тимоха ще при житті труну для себе вистругати з акації, щоб ото віки в землі нетронутим лежати. Хвараоном захотів стати. Та не підрахував днів своїх до пуття, загинув передчасно від простуди. А люди вже дерево не стали чіпати, не до труни з акації було у війну... - Де ти там, діду? - долинуло від хати. Хотілося доповнити старого. Розповісти про терпкий акацієвий дух, від якого щасливішають дівчата, про оперету, де акація в центрі уваги, про галасливих горобців... Та старий вже був далеко; а кричати йому услід мені, молодому, було не з руки. Тож я повернувся до своєї хати і вже з сіней довго розглядав нашу древню акацію, що ніби велетенське вітрило гойдалося у сірих нитках осіннього дощу. Павло Андріянович ДЕГТЯРЬОВ (1914-р.1990р.) Павло Андріянович Дегтярьов - відомий український критик, літературознавець, перекладач, ародився 16 березня 1914 року в селі Миколаївка (тепер Червоноармійське Друге) Харківської області. П'ятнадцятилітнім почав трудове життя, а 1939 року закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Уже в студентські роки пробує сили в критиці. Виношувалося багато задумів. Але їх обірвала війна. З перших днів війни П. Дегтярьов у діючій армії. Після демобілізації переїжджає в Крим. Сімферополь став містом його постійного мешкання. Працював головним редактором Кримського радіокомітету, начальником обласного відділу у справах мистецтв, головним редактором Кримвидаву. З 1954 року і до кінця життя був постійним кореспондентом республіканської газети "Літературна Україна" по Кримській області. Творчий доробок письменника значний. Кілька сотень статей, критичних оглядів, літературних есе, портретів. 1965 року вийшла в світ книжка "Біля літературної карти Криму" (у співавторстві з Р. Вулем), до якої увійшли 46 літературно-критичних нарисів про українських та російських письменників, творчість яких пов'язана з Кримом. Наслідком копіткої праці П. Дегтярьова вийшла збірка поезій К. Білиловського "В чарах кохання". На рахунку П. Дегтярьова-перекладача більше десяти книг великої прози. Багато сил віддав Павло Андріянович вихованню літературної молоді. Пішов письменник із життя 22 квітня 1990 року. Федір Федорович СТЕПАНОВ Федір Федорович Степанов народився 12 березня 1939 року у селі Казанка Казанківського району на Миколаївщині. У ранньому дитинстві пережив злигодні війни. 1962 року закінчив Кримський педагогічний институт, служив у армії, учителював у школах сіл Ішунь, Лозове, а згодом працював у редакціях газет "Кримська правда", "Кримська світлиця". Федір Степанов починав свою творчість як поет і перекладач, публіцист. Але його хист літератора найбільш плідно виявився у критиці. Його рецензії, критичні статті публікувалися на сторінках авторитетних українських часописів - "Вітчизна", "Дніпро", "Дзвін", "Український театр", "Слово і час". Критик Федір Степанов працює з великою енергією і віддачею. Його кращі виступи відзначаються пошуковістю. Показовою з цього погляду, є стаття "Олекса Влизько: трагедія віри" про визначного, але незаслужено забутого українського поета 20 - 30-х років, репресованого і розстріляного 1935 року. Особливо посприяло роботі критика несподіване знайомство з братом поета художником Олександром Влизьком, котре дало можливість пролити світло на неточності в біографії і в трактуванні творчості поета. Критик уточнив дату і місце народження поета. Подав цікаві Факти з родинного життя, про батьків та братів поета. Цінні і цікаві факти зібрані у статті про входження О. Влизька в літературу. ОЛЕКСА ВЛИЗЬКО: ТРАГЕДІЯ ВІРИ ... Про свої політичні погляди Олекса одного разу ясно сказав братові: "Просто я ідеологічно витримана людина". Це не означало, що він сліпо вірить у нав'язувану офіційну ідеологію. Показова з цього приводу розмова Олекси Влизька в присутності брата Олександра з Павлом Усенком у редакції журналу "Молодняк" у Харкові, де Олекса, що, як і брат його, не був комсомольцем, відповів Павлу Матвійовичу: "За одним квитком комуністом не станеш". "Будинок Булгакова" був останнім притулком поета, лауреата премії Наркомосу. Саме тут, у Києві, Олекса з Олександром стрілися якось з П. Тичиною та В. Сосюрою. - Дивлюсь я на нього, - мовив Тичина, - і ніяк не можу зрозуміти, за що його всі так люблять. - Чи не за те, що він молодший за нас, а вже має бороду з лаврового вінка державної премії? - відповів запитанням Сосюра. Очевидно, малася на увазі та премія за першу збірку "... За всіх скажу", перевидану кілька разів. ... А маховик репресій набирав обертів. Спочатку викликали в ОДПУ брата Олександра, звинувативши в приховуванні соціального походження, бо в документах він називав батька-священика "службовцем". Сумнозвісний слідчий Фількінштейн запропонував Олександрові на відшкодування "провин" стати донощиком, а коли той категорично відмовився, його 1931 р. заарештували і близько п'яти місяців протримали в Лук'янівській тюрмі в Києві. Через три роки непрохані гості з ДПУ знову прийшли на квартиру Влизьків, рилися в Олексиних книжках і навіть у пічці в попелі, забрали друкарську машинку, а в листопаді 1934 заарештували його самого. - Я ні в чому не винний, про те тисячу раз твердив слідчому, - казав він матері на побаченні в тій же Лук'янівській тюрмі, де побував Олександр. - Так що поставимо на цьому крапку. Криваву крапку поставили інші. Остання зустріч братів, прощальна, була в листопаді 1934-го. "Гірко плакала мати: - Ні, не кажи, чує моє серце, - не повернеться він, не повернеться... Я з риданням кинувся до своєї кімнати. Згадував: "Сашко, я ні в чому не винен!" - чулося мені Олексове з коридорчика, коли він, арештований, проходив повз мою кімнату, а я стояв біля дверей, зацікавлено дивився на вже знайомі мені ще з 1931 року зелені кашкети з червоною окантовкою довкола. ... На початку 1935 року ми довідалися з газети, що брата було розстріляно разом з групою інших 33-х "ворогів народу". Його бібліотеку 6 листопада 1934 р. було конфісковано". ... У травні 1958 року Олексу Влизька було реабілітовано "за отсутствием состава преступления". 6 листопада 1965 р. з тієї ж військової колегії верховного суду СРСР Олександра Федоровича повідомляли, що "установить место захоронения Влызько А. Ф. за давностью времени не представляется возможным". Федір Степанов у "Розмовниках" художника О. Ф. Влизька два досі не опублікованих вірші Олекси Влизька, які засвідчили талановитість поета, про його віру в правду. Публікуємо один із них: ПРЕЛЮД Коли я, знемігши, прибуду На міст, що веде в небуття, Про дещицю щастя забуду В дарованій хвильці життя. Забуду сполохані свята У буднів на чорній межі, Весінні дощі розілляті На зранених площах душі. Забуду хурделиці тризну І все, що отут протекло. Згадаю лиш матір Вітчизну, Всю ласку її і тепло. Дмитро Макарович ВІТЮК  Дмитро Макарович Вітюк народився 15 квітня 1917 року на Хмельниччині. Після семирічки вчився на робітфаці, потім в технікумі. Згодом закінчив Київський політехнічний інститут. 1941 року пішов добровольцем на фронт. 1942 року був направлений на Чорноморський флот. Брав участь у боях. Вздовж майже двадцяти літ працював науковцем в інституті біології південних морів Академії наук України. Він автор монографії "Зважена речовина та її біогенні компоненти" 50 наукових публікацій. ". На сторінках газет "Дзвін Севастополя", "Кримська світлиця" з'явилися вірші, поеми, оповідання. "Ледеринові теки" - соціальний роман-трагедія. Це твір про трагедію українського села, яке пережило страхіття колективізації, голодомору, репресій, фізичних розправ з безвинними трудівниками, котрим наклеювано було ярлик куркуля або підкуркульника, про переслідування інтелігенції, страждання студентської молоді. "Семеро на печі, восьме - надворі. Присуд директора". (уривок з роману) У хату розкуркуленого хуторянина, де опинилися безпритульні сироти, директор радгоспу направив на нічліг студентів Якима і Панька. ...Сироти. Беззахисні. Напівзабуті. "Їм привозять трохи затірки у день, а коли й забувають", - пояснив робітник, який привів Якима і Панька сюди ночувати. В занехаяній оселі, з побитими шибками, заткнутими соломою, обмотаною в брудне ганчір'я, в холоді напівживі істоти. "Бліді, аж просвічувалися, у брудному лахмітті, котре у кількох не прикривало здутих животиків, малі очікуюче дивилися на прибулих і, що за звичайних умов не властиво зібраним докупи дітям, аніскілечки не галасали. - Ви принесли нам їсти? - кволо пропищала старшенька дівчинка. - Скільки вас? - запитав Панько. - Лишилося семеро, - відповіла дівчинка. А восьме знайшли Яким і Панько надворі у соломі". Заснути на соломі, що була на земляній долівці, юнакам не довелося. Місяць повновидий освітив хату. Стало видно багато того, що ховалось у вечірніх сутінках. "Але найвразливішим відкриттям, яке дав можливість зробити місяць, було те, що солома довкіл ворушилась. - Воші, - першим розгадав причини цього явища Панько. - Воші, - придивившись, ствердив Яким". Роман треба читати. Написаний обдарованим письменником, він хвилює. Композиційно твір складається з двох частин. Перша - "Лиха година" - охоплює події кінця двадцятих і десять передвоєнних років. Друга - "Нашестя" - період Великої Вітчизняної війни. Сюжет розгортається шляхом розкриття життєвої долі двох друзів з часів дитинства - Якима Верстового і Панька Кумівана-Палія. Зблизилися вони і подружили іще школярами. Пройшовши жорстокі випробування років тоталітарної системи, війни, зберегли аж до похилого віку дружбу. Основою сюжету прислужилися спогади цих двох головних персонажів, котрі зібрані у ледеринових теках, переданих авторові твору. Роман "Ледеринові теки" осягається як різновид роману в новелах. Це своєрідна мозаїчного типу структура, в якій поєднано 52 новелі та мікроновели, що інколи сприймаються як стислі замальовки. Головні персонажі змальовані у взаєминах з іншими персонажами другого чи третього плану. Тому сюжет набуває розгалуженого характеру. Відомий письменник Дмитро Міщенко відмічає багато цінних і цікавих прикмет твору: "У ньому, по-перше, правдиво, без жодних прикрас (як і без зайвих пересадів) відтворено згадувані події, по-друге, відтворено логічно переконливо, вчувається своє, оригінальне бачення проблеми з акцентом на вельми важливому питанні: ми, українці, маємо усвідомити нарешті, що тільки державна незалежність може об'єднати нашу націю, допоможе їй усунути такий задавнений комплекс недосконалості, як і байдужість до національних інтересів, інакше кажучи, з одинаків, хата яких завжди була скраю, зробить свідомих громадян. Роман примітний ще й тим, що в ньому йдеться про Донеччину, не ту, вугледобувну, - про сільську, яка в нашій літературі лишилася по суті художньо не освоєною". Письменник по-своєму заговорив про руйнування тоталітаризмом вічних загальнолюдських ідеалів гуманізму, замінивши їх нічим необмеженим насиллям, жорстокістю, терором. В цьому також цінність його твору. ДЬОГОТЬ І ЙОГО ПРОРОЦТВА (уривок з роману) Уроки Дьогтя були захоплююче цікавими. Власне малюванню він не вчив. Вчив сприймати зображене. Мав силу репродукцій, діапозитивів, показував їх на заняттях, супроводжуючи демонстрації розповідями про зміст того чи іншого твору, про історію його виникнення, існування, про життя автора. Довго згадували, обговорювали учні Дьогтеві пояснення щодо п'ят блудного сина на картині Рембрандта, щодо сили пензля Рєпіна, під впливом якого якийсь тип кинувся з ножем на зображеного художником царя Івана Грозного. На все життя запала у Якимову душу розповідь про біль і мужність троянського жреця Лаокоона, разом із синами оповитого й задушеного зміями за правду, яку жрець відстоював перед введеними в оману краянами. Щоб легко запам'ятати сім кольорів сонячного спектра - червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий, - Дьоготь придумав речення - "Чоловік охоче жінку заміж бере собі файну", - у котрому кожне слово починається з тієї самої букви, що й черговий колір. - Маючи лише сім основних барв, природа вміє створювати надзвичайно багато всіляких відтінків, котрих навіть порахувати неможливо, бо ім'я їм - легіон, - пояснював Дьоготь. - Митець мусить хоча б частково розпізнати й відтворити ті відтінки у їх неповторному поєднанні. Дивитися - не те саме, що побачити. Побачити треба вміти, - неодноразово повторював учитель. - Риси обличчя, вираз очей, постава людини багато можуть сказати про неї саму, про її нахили, звички, вдачу. Не здавна використовують майстри образотворчого мистецтва для розкриття характерів, порухів душі зображуваних людей. - Значить, за зовнішніми ознаками можна визначити вдачу будь-якої живої людини, так? - спитав одного разу Яким. - Безумовно, - повернув у його бік бороду Дьоготь, - наприклад, за твоїми прикметами одразу видно, що хлопець ти надзвичайно спостережливий. Інакшого складу Семен. - Дьоготь кивнув бородою на Стовбу, - придивіться уважно - чи не нагадує його обличчя когось із показаних у творах, котрі ми з вами розглядали? - Лаокоона! Себастьяна! - загукали учні. - Правильно те і друге. У зовнішності відтвореного у мармурі троянця, пронизаного стрілами тиціанівського святого і нашого Стовби справді є спільні риси. Радий, що ви це змогли підмітити. Значить, працюємо ми не марно. Але повернемось до Якимового писання. Який висновок щодо Семенової вдачі можна зробити із наведеного порівняння? - Танцюрист! - вихопився Скрицький. - Це, Левку, ти, як кажуть, попав пальцем у небо. Що Семен добре танцює, відомо всім, але це не випливає з його схожості ні з напруженим у непізній боротьбі Лаокооном, ні із Себастьяном, котрий терпить шалений біль од стріл, що вже глибоко повпинались у ребра, в живіт, у руку, й чекає на інші стріли, що от-от мають долетіти, влучити. - Герой, - твердо вимовила Драбинка. - Оце інша справа. Молодець, Ганна. Здається і мені, за певних обставин, Стовба може стати здатним на героїчний вчинок, можливо, на самопожертву... Тобі, Семене, у майбутньому слід би податись до війська. - А мені? - не втерпів Білаш. - Тобі - в музучилище. Ти за всіма ознаками природний музикант. - Так він і грає в оркестрі разом з Якимом, - втрутилася Ганна Драбинка. - Скажіть, Діомиде Огійовичу, про мене теж. - Ти - Валькірія, - сяйнув з-під чорних вус білозубою усмішкою вчитель. Клас загомонів. Всім була відома незалежна вдача Драбинки, а про войовничих вершниць Валькірій вчитель не так давно розповідав докладно. З останньої парти, за якого сиділи три дебелі дівки віку набагато старшого, ніж учнівський, підняла руку грудаста Максименко. - І я хочу знати про себе, - вимовила, червоніючи. - Невдовзі маєш вийти заміж, - без прогайки, наче тільки й чекав запитання дівчини, відповів Дьоготь. Клас вибухнув реготом. Максименко ще більше почервоніла. Дзвінок сповістив перерву. Здійснення останнього пророцтва не забарилось. Не пройшло місяця після згаданого уроку, як Максименко кинула школу, пішла за парубка з Попівки-на-Батіжку. Ще раніше школа позбулася Дьогтя. Левенець не раз ставив йому в провину викладання не за програмою. Коли ж довідався про висловлювання щодо вдачі й майбутнього деяких учнів, звинуватив у недостойному радянського вчителя занятті хіромантією. Районний відділ народної освіти негайно дав хід рапортові завідувача школою: вчителя малювання у Супрунівській семирічці не стало. МАЗЕПА (уривок з поеми) В поемі, побудованій на обширнім фактичнім матеріалі, змальована очищена від навмисних і ненавмисних спотворень, від численних негативних нашарувань, постать одного з найвеличніших діячів України - гетьмана Івана Степановича Мазепи. Показана виняткова роль Мазепи у відродженні, розвиткові і збереженні української ідеї, одвічних прагнень рідного народу та створенні власної незалежної держави. На десятці муж бувалий: Голене обличчя, З сивиною вус чималий, В погляді величчя. Хто такий? - "Іван Мазепа", - Прочитує дядько. З ним була якась халепа, Казали мій батько... - Не ссилайся на халєпу, Дарагой приятель, Знаєм вашего Мазєпу: Изменник, предатель! - Справді, чув... про щось підхоже Гомоніли люди... Та хто ж зрадника на грошах Малювати буде? Знову глянув на банкноту, Видать, намагався Розібратись. Все ж достоту Не второпав, здався. Та й кому на його місці До снаги ця справа? В кого - у селі чи в місті - Є чітка уява? Сотні літ нам забивали Оманою баки, Аби правди ми не знали, Хирні небораки. З шкури лізли дяки думні, Стольники, бояри - Серед них були й розумні! - Плели хитро чвари. У всіляких іпостасях - Малих і великих, - Щоби Русь Свята звелася До рабів безликих. Щоби діти цуралися Рідної оселі, А московським пишалися - Ним були веселі. Щоб про лицарів славетних Своїх і не чули, А про котрих дещо знають, Щоб мерщій забули. Предків славних справи гарні Щоб не споминали, Або мали їх за марні, Самих зневажали. Та ретельніше завчали Брехень недолугих, Що найманці постачали Одні перед других. Не марними полишались Підступні потуги: Завдали, як намагались, Тьменну тьму наруги. Чинилось те, повторюю, Не одне століття. Тож нічого дивувати, Що в головах сміття. Не геть у всіх. Були одиниці, Що до отчої з жагою Горнулись криниці. Та знаходили струмини Живильні, цілющі, Здатні лютої години Вивести із пущі. Розбудити і не всує Надати наснаги У борні, що потребує Розуму, відваги. Слава їм, тим одиницям, Сумлінним, невтомним, Їх трудам і їх криницям, Чистим, вікопомним! СIЛЬ НА РАНИ Кажуть, буцiм сiль на рани Посипать не слiд. Мов, без того ветерани Мають досить бiд. Думка правильна доволi, Проте не суцiль, Бо такi iснують болi, Яким треба сiль. Руїн, болю в України Здавна повен мiх. На цi болi, на руїни Не зважати - грiх. Пам'ятайте рiднi рани, Батькiвщини бiль... Молодi i ветерани, Сипте в рани сiль! Переяславськая рана Люта, наче звiр, Нас гризе з часiв Богдана, Потьмарує зiр. В пастку до царя, як в ятiр, Потрапляє лин. Так завiв Украйну-Матiр Її славний син. Забувати таку рану Не можна й на мить. Її сiллю без устану Маємо ятрить. Або скажемо про мову. Боже правий мiй! Скiльки батькiвському слову Чинять протидiй! Щодобово, щогодинно, В буднi, у свята Слова нам болить невпинно Виразка свята. Значить, i на мовну рану Благодiйну сiль Сипать треба без устану День i нiч всуцiль. Ще нестерпнiшая рана - Згуртування брак. Нас гнiтить од Тамерлана По сей день, мов рак. Збиткiв безлiч, шкоди море, Тьму-теменну мук Маємо собi на горе Од незгiдних рук... Перелiченi три рани, Певне, головнi. Але є iще кайдани, Iншi, похiднi. Їх також потрiбно знати, Жодних не минуть. Старi станем забувати - Нових завдадуть. Тому сипте сiль на рани! Не тамуйте бiль, Що причинюють тирани! Сипте в рани сiль! ВЕЧIРНIЙ ДЗВIН (за Томасом Муром) Вечiрнiй дзвiн, вечiрнiй дзвiн! Без лiку дум наводить вiн. Про мiй далекий милий край, Що я вважав колись за рай. Але зазнавши в нiм образ, Прослухав дзвiн в останнiй раз. Минулися щасливi днi, Про них лиш спогади однi. Вже багатьох нема в живих, Завчасу вмерлих, молодих. Їм теплi вiтри не шумлять. I рiднi дзвони не дзвенять. Лежать вони в землi сирiй, Там, де холодний вiтровiй. Невдовзi знаю: i мене Лиха їх доля не мине. Поки живу, прийми уклiн, Вечiрнiй дзвiн, вечiрнiй дзвiн! МIСТОК ЧЕРЕЗ РIЧЕНЬКУ Мiсток через рiченьку, Через журну Кiльчень... Далеко-далеченько Вiд мене на сей день. Лиш пам'ять нас зближає Чимало довгих лiт, Мiсточка оновляє В душi, у серцi слiд... Мiсток через рiченьку, Позаду рiдних клунь, Близесенько-близесенько Вiн був у нашу юнь. Ряснi купала коси Лоза бiля мiстка, I скрапували роси З вербового листка. 3 мiсточка того першi Усмiшки ти менi, Коли я ставив вершi, Послала веснянi, А потiм лiто цiле Ми по турботах дня У небо звечорiле Дивилися з мiстка. I слухали побiжно, Як коник десь сюрчить, Як неугавно й нiжно Водиця жербонить, Думки дубiв поважних Про сиву давнину, Травичок нерозважних Плiтки про новину. З мiсточка проводжали Ми Сонечко за пруг, Уранцi схiд стрiчали - Полум'янився луг. Ставало так утiшно, Так хороше нам вдвох, Що, думалось, навiчно Послав нам щастя Бог... Та нелюди-злодiї Розпочали вiйну, Мене воєннi дiї Шпурнули в далину. Не близько вiд Кiльченi Плелись мої шляхи. Мав мук я повнi жменi, Поневiрянь - мiхи. В годину, що найважча, Вже на межi буття З'явилася Найкраща, Вернула до життя. Душа моя вiдтодi Належала вже їй, I думать стало годi Про мiст той - твiй i мiй. Затим Її не стало... Не знаю я де Ти. Зосталось, мабуть, мало Життя шляхами йти... Щодень то бiльше суму Я нинi зазнаю, Все далi й далi в думу Заглиблююсь свою... Мiсток через рiченьку, Через журну Кiльчень... Далеко-далеченько Вiд мене на сей день. Лиш пам'ять нас зближає Чимало довгих лiт Мiсточка оновляє В душi, у серцi слiд... БIЛАЯ НИТКА Бiлая нитка на чорнiм сукнi Неначе стежина рiллею. "Тебе, знать, чекає в твоїй сторонi Бiлявка з турбою своєю", - Сказала сусiдка, а я промовчав, Та нитку не зняв iз штанини. Лиш крадькома в її бiк поглядав З надiєю щопiвхвилини. Ткав пiсню перестук вагонних колiс, Бентежнiй пiдспiвував думi. I потяг невтомно у даль мене нiс, Частинку в загальному струмi. Бiлая нитка на чорнiм сукнi, Чи досить ти нинi правдива? Чи вiрна усе ще Бiлявка менi? Постiйна вона чи мiнлива? Питаюсь, а поїзд iде та iде Все далi, все далi, все далi... I хочеться вiрить, що радiсть гряде, Що мiсця не стане печалi. Бiлая нитка на чорнiм сукнi, Ти наче стежина рiллею. Чекає, чекає мене в далинi Бiлявка. Вмираю за нею! МОЛОДЯТАМ Вам кохатись-любитися вiчно! Без кохання женитись - калiчно. Як калiчна рука без пальця, Без бiлкiв чи жовткiв яйця, Голова чоловiча без думи, Гаманець без належної суми, Ну i жiнка, звичайно, без вроди Та ще одяг за межами моди. То ж цурайтесь калiцтва в будь -чому! Любов, згода, мир вашому дому! Бо цi троє, засвiдчити мушу, Саме те, що звеличує душу. НОКТЮРН Нiч. Нiхто нiчим не грюка, Фосфорує ноктилюка*, Чути шерех хвиль. Коло мiсяця щербате Хмаровиннячко кошлате Тне нiчну кадриль. Постоять над морем пiзно, Коли тихо, не завiзно, Любо в самотi. Ждати-ждати-дочекати, Поки розпочнуть спiвати Струни золотi. З далей космосу високих, Iз пучин морських глибоких Чи з нетрiв душi Заструмує альт Орфея, Пролунає пiсня-фея, Зрине у глушi. Сповнить серце почуттями, Розум пiдштовхне до тями - Прагну сам спiвать. I не треба бiльш нiчого: То єства торкнулась мого Божа благодать. Нiч. Нiхто нiчим не грюка, В морi свiтить ноктилюка, Чути шерех хвиль... *Ноктилюка - мiкроскопiчнi планктоннi органiзми. Пiд час масового розмноження зумовлюють фосфоричне свiтiння моря. ЖИВУТЬ НА МАЛЬТI КОЗАКИ За рубежами батькiвщини Приємно стрiти землякiв... В далечинi од України Натрапив я на козакiв. I де б ви думали? На Мальтi, Скелястiм островi морськiм, З його мозаїками в смальтi, З пiсками в сяйвi золотiм. Там орден рицарсько-духовний В середньовiччi мiцно став. Вiн був хазяїн Мальти повний, Хрест командорський процвiтав. З тих пiр багато що змiнилось. I влада в iнших вже руках... Втiм, є таке, що залишилось Старим, як в рицарських роках. Стримлять на Мальтi й досi вежi, Собори, грiзних стiн зубцi, У чорнiй, мов круки, одежi Монашки ходять i ченцi. Та понад все юрба туристiв. Їй служить тут усе пiдряд - Вiд бiдних вуличних артистiв До пишних храмiв i палат. Якось i я до Ла - Валетти Прийшов на бiлiм кораблi. У морi думав: “Сушо, де ти!?” Опiсля качки по землi Пройти хотiлось. Без розбору Був мiй по вулицях похiд. Раптово давнього собору Перед собою бачу вхiд. Зайшов. Приємнiсть прохолоди, Пахучий ладановий дим... Тут зачиналися походи, Яких жадав од Мальти Рим. В численних завитках барокко Зображенi святi, раби. Внизу ж пiд плитами глибоко Колишнiх владарiв гроби. Є чари в величi соборiв, Що мiстять концентрат вiкiв! Зал обiйшов я аж до хорiв Пiд спiв незримих спiвакiв. Признаюся, напiвбайдуже Розглядував ряди скульптур. Зненацька щось знайоме дуже Привидiлось в однiй з фiгур. Наблизивсь. Мармурова группа: Високий та багатий трон, З якого поглядає тупо Пихатий рицарський патрон. Проте, щоб виглядав вiн гiдно, Щоб перед ним глядач нiмiв, Той трон згромаджено догiдно На плечi дужих двох рабiв. Раб злiва - житель африканський, Добича орденських вояк, А той, що справа - син слов'янський, Країни нашої козак. В невiльнiй парi негр i бiлий. Напружилася м'язiв сталь, Козачий погляд гострий, смiлий, В очах у чорного печаль... Потiм в музеї, що при храмi, Я бачив Рубенсом козак На всю стiну, в добротнiй рамi! - Зображений був теж отак, Як цей, що разом - вiн та чорний - На плечах держать пишний трон: Козацькi вуса, рух моторний, Чуб - запорозький еталон... Вiн не один, iз земляками Своїми на чужiй землi. Зi скованими всi руками. Хазяїн поруч, у чалмi, Поштиво гнеться у поклонi - Работорговець iз татар, - До серця притулив долонi, Вихвалює живий товар... Бiля полотен та скульптури Я довго думав, чом же так Славетним дiячем культури Як раб трактується козак? Козак, ми знаємо, жив вiльно, Козак був гордий чоловiк. Та Рубенс тему не свавiльно Обрав у той жорстокий вiк. Його замовники багатi Все марили, щоб Бог привiв, Аби в козацькiй кожнiй хатi Вирощували їм рабiв. Iз тим замовленням у згодi Зображувались козаки В кайданах - раб тобi та й годi! Скульптурi з храму завдяки, Завдяки Рубенса картону До розуму мого дiйшли Шляхи, якими до Сен - Джону, Траплялось, пращури iшли Мої. Можливо, також вашi... Тяжка спiткала їх пора: Гiркот не поминули чашi Селяни з Бугу, з-за Днiпра, З Чернiгiвщини та Подiлля, З Полтавщини, з Галичини... Запеклих ворогiв свавiлля Не раз їх до далечини Гонило з рiдної оселi, Вiд щастя вiльного труда. Дiвчата... парубки веселi... В ясир їх хижая орда Хапала, щоб продать в Галатi, На Мальтi.., скрiзь, де був базар. Красунi, козаки чубатi, Коштовний надто був товар. Минулось... Нинi не в натурi, Як у середнiї вiки - В малюнках гожих, у скульптурi Живуть на Мальтi козаки. Вiн не один, iз земляками Своїми на чужiй землi. Зi скованими всi руками. Хазяїн поруч, у чалмi, Поштиво гнеться у поклонi - Работорговець iз татар, - До серця притулив долонi, Вихвалює живий товар... Бiля полотен та скульптури Я довго думав, чом же так Славетним дiячем культури Як раб трактується козак? Козак, ми знаємо, жив вiльно, Козак був гордий чоловiк. Та Рубенс тему не свавiльно Обрав у той жорстокий вiк. Його замовники багатi Все марили, щоб Бог привiв, Аби в козацькiй кожнiй хатi Вирощували їм рабiв. Iз тим замовленням у згодi Зображувались козаки В кайданах - раб тобi та й годi! Скульптурi з храму завдяки, Завдяки Рубенса картону До розуму мого дiйшли Шляхи, якими до Сен - Джону, Траплялось, пращури iшли Мої. Можливо, також вашi... Тяжка спiткала їх пора: Гiркот не поминули чашi Селяни з Бугу, з-за Днiпра, З Чернiгiвщини та Подiлля, З Полтавщини, з Галичини... Запеклих ворогiв свавiлля Не раз їх до далечини Гонило з рiдної оселi, Вiд щастя вiльного труда. Дiвчата... парубки веселi... В ясир їх хижая орда Хапала, щоб продать в Галатi, На Мальтi.., скрiзь, де був базар. Красунi, козаки чубатi, Коштовний надто був товар. Минулось... Нинi не в натурi, Як у середнiї вiки - В малюнках гожих, у скульптурi Живуть на Мальтi козаки. КОК - “ПОДОЛЯНИН” “Что за хохляцкие привычки назвать вдруг сырниками спички, Свеклу всем смыслам вопреки Переиначить в буряки! Что за нелепейшая штука - Твердить “цыбуля” вместо лука! И вообще хохлы с приветом - Болеют суверенитетом. Ни газа нет, ни нефти нет - Какой тут суверенитет?! От Белокаменной уйдете, В момент очутитесь в болоте!”. Так просторiкував наш кок, А ще спогорда додавав, Що паспорта вiн сторiнок “Отнюдь” поганити не дав. Нi тризубцем - серпа замiна, Анi словечком “Україна”. Хто слухав кока i мовчав, Хто щось йому вiдповiдав, Iнший ваги не надавав, Вважав, гучить пусте барило... Аж раптом в морi заштормило Видать, розгнiвався Нептун. I ми в французький порт Iрун Зайшли перечекать негоду, Не вiдаючи про пригоду, Яка там у найближчий час Спiткати мала кока й нас, Пригода дуже характерна. Якi укинеш в землю зерна, Такi й поспiють в урожай. Що сiятимеш, те й збирай. Це мовиться алегорично. В порту французькому практично Ми вбачили, як принцип цей Спрацьовує серед людей. Мiж рiзних кораблiв загалу Провiв нас лоцман до причалу, Де кнехти, наче аркебузи. I, розумiється, французи Питаються: “Ви iз Одеси - Якi ж у вас тут iнтереси?” Вiдповiдаємо: “По фрахту”. А я додав: “У мою вахту Бiскай став дуже хвилюватись. Шторм вимусив зайти, сховатись”. - Ви руссiон чи, може, нiмцi? Вiдказуємо: “Українцi. У нас своя тепер держава!” - О, українцi - iнша справа! Французи миттю прояснiли, Ожвавились, загомонiли: - Ми, мiль пардон, до руссiон За нинiшнi дiла їх в Чечнi Не друзi, як колись, сердечнi, А маємо претензiон! I плюнув та розтер ногою. А другий показав собою, Мов руссiон за комiр брав, Та ще й колiном в зад пiддав... Вiдтак пускали нас у мiсто - Товарiв заваль, дуже чисто, - Гуртом ходили й поодинцi... Ми всi там стали українцi! Ба, навiть кок наш - псковитянин - Боживсь, що вiн є подолянин. Це не “цыбуля вместо лука”, А, бачся, зовсiм iнша штука. ЧИ ВАРТ БУЛО ПЛЕСКАТИ? Слова Леонiда Кучми про можливiсть надання росiйськiй мовi статусу офiцiйної, сказанi пiд час iнаугурацiї, частина депутатiв Верховної Ради зустрiла оплесками. Чому плескали депутати? Не всi, на щастя, нi, не всi. Та тiльки майже пiвпалати! А, може, бiльше?.. Носiї Народу дум теоретично, Його одвiчних сподiвань, Ним обранi, мабуть, практично, Байдужi до його бажань. Однi, свою забувши мову, Засвоїли так-сяк чужу. Такi “не дедовскому слову, - Одверто кажуть, - я служу. Зачем мне, взрослым, браться снова Учиться, от чего отвык, Когда есть прочная основа - Объединяющий язык?!” А другiї - не українцi, З етнiчних вихiдцi меншин, Однак в країнi не чужинцi, Також за офiцiйний чин “Всеобщего”, який вiками З собою нiс сваволю, гнiт... Лише недавнiми роками Немов притишив хижий лiт. Останнє уважає прикрим I той, i iнший холощiй. Мене там не було, я б крикнув: “Та схаменiться ви мерщiй! Невже так прагнете ви, першi, Рабами i надалi буть? А другi? Сунете у вершi, В сiльця отi, що ними путь До волi гнанiй Українi Обсаджували не один Буремний вiк - те ж роблять нинi - Iз дружнiх буцiмто причин. Я на екранi бачив: вдячно В урочистий, бентежний мент Словам, що, може, необачно Промовив другий президент, Аплодували депутати. Ще вiдгук оплескiв не стих. Чи варто ж їм було плескати? Подумать має кожен з них. НА КОЛИШНIМ ЛЕТОВИЩI На колишнiм летовищi викопали став. Пiлот до водосховища пiдiйшов i став. Уявив злiтнi дорiжки, гуркiт лiтака - Тут на це нiщо i трiшки вже не натяка. Пригадав, як вилiтали у тяжкi бої, А назад не всi вертали, далебi, не всi... Хлопцiв пригадав веселих, що лежать в степах, По мiстах, дорогах, селах їх священний прах... Над колишнiм летовищем водна каламуть I рибалок збiговище - коропи клюють! “Дай Бог людям, щоб вловили, - зичить ветеран, - Юшки доброї зварили немалий казан. Духовитої iз сiллю, з ситих коропiв, Як варили на дозвiллi опiсля боїв Запорожцi по ставочках, плавнях, комишах, I гуляли у шиночках ворогам на страх!” На колишнiм летовищi повноводний став. “Бо маємо становище, коли мир настав. Мир настав i Україна - вiльна сторона. Жданая вiками змiна сталась: ось вона, Не чужа - Своя Держава! - прошептав вояк,- За СВОЯ вовiки слава, та чи справдi так? Чи, бува, не одурили знов пiдступно нас? Видимiсть лише вчинили... у який-то раз? Чи не рано з летовища утворили став? Мо, ще будуть бойовища?” - сам себе питав. Очi спрямував до неба, подумав, сказав: “Нi, летовища не треба, нехай буде став! До державностi най ляже не насилля шлях. Щира праця його вкаже, а не кровi жах. Вирушають най обранцi у буремну путь - Не у вечерi, то вранцi розуму дiйдуть”. Над колишнiм летовищем котить хвилю став, Пiлот над водосховищем в задумi стояв. УКРАЇНСЬКIЙ ПIСНI Пiсне рiдна, щиромовна, Пiсне українця, Злотом слова, спiву повна По самiї вiнця! Споконвiк тебе плекають I мiста, i села, Бо й журливую кохають, I ту, що весела. Вiд дитячої колиски, Вiд люлення мами Ти, як ложка бiля миски, Повсякчас iз нами. Смуток, тугу розвiваєш Лихої години, Живу радiсть окриляєш Погожої днини. Ти не завдавала зроду Бiдаковi болю, Закликала до походу, До борнi за волю. А тодi, коли жалiбна Путь людинi слалась, Все одно була потрiбна, З живими лишалась. Пiсне рiдна, щиромовна, Пiсне українця, Злотом слова, спiву повна По самiї вiнця! Споконвiк тебе плекають I мiста, i села, Бо й журливую кохають, I ту, що весела. АБЕТКА УКРАЇНСЬКОГО ДОШКIЛЬНЯТИ Алла любить вишивати, А Андрiйко малювати. Бiлить землю снiг зимою Бiлою вкрива габою. Вова вiршики складає, Вiра вголос їх читає. Гриб до гриба - козубенька, Гарний борщик зварить ненька. ?ави, що зберуться в зграю, ?елготять. Про що - не знаю. Дарця мамi помагає, Дуже добре замiтає. Еллi вiз iз мiста татко Електронне звiренятко. Єва тиха, невеличка, Є ще меньшенька сестричка. Женя дуже славний хлопчик, Жвавий, буцiмто горобчик. Зiна вельми посмутнiла: Загубилась ляля Нiла. И - це буква виняткова, И не починає слова. Iгор грушкою стрясає, Iнна грушi пiдбирає. Ївга чула, що ведмедi Їздять на велосипедi. Йорш утнув недобру штуку, Йосипа вколов у руку. Кобзарi пiснi спiвають, Кобзи їм допомагають. Лесю хочеться лiтати, Льотчиком бажає стати. Мрiя дiвчинки Марусi - Мати по сережцi в вусi. Настя добру має вдачу: Не сварливу, не ледачу. Оля вранцi пiдгортає Огiрочки, поливає. Пави ходять величавi - Птахи гордi та яскравi. Ромi нинi не до жарту: Рiк мине - сiдай за парту. Соловейко на калинi Спiва щиро Українi. Танi любо бiля хати Тупотiти - танцювати. Уля-мама Генi-сину У гайку збира малину. Федiр веслами веслує, Фрося за стерном: кермує. Христя на бандурi грає, Хист музичний, кажуть, має. Цап до кiз прийшов раненько, Цiлий день спiвав тоненько. Червонiють спiлi вишнi - Чепурнi, солодкi, пишнi. Шура встала ранком рано, Шию вимила старанно. Щука хижа, як акула, Що набачила - ковтнула. Юля догляда рослини: Юку, мальву, двi калини. Яблунi облитi цвiтом, Яблук буде досить лiтом. Є ще буква “М'який знак”. Вона пишеться отак: Ь. ПIВНI Ку-ку-рiку! Ку-ку-рi!.. У Настусинiм дворi Посварились пiвнi, Когутики на порi, Звитяжнiї, гнiвнi. I чи двору їм на двох Видалося мало, Чи то iншого в обох Чого бракувало. Тiльки кожен з другим мiг Битись цiлу днину... Пiр'я сипалось, мов снiг В зимню хуртовину. Чи їм вавки не болять, Чи не шкода пiр'я? Чом гамселять i гатять - Гвалт на все подвiр'я? - Ку-ку-рiку! Ку-ку-рiку! Пiвнi чубляться одвiку, В них нуртує сила, - Мама пояснила. Заперечила Настуся: - Коли б'ються, я боюся. Тож послухайте мене, Пiвнi, помирiться! Пожалiйте хоч себе, Бiльше не сварiться! Ку-ку-рiку! Ку-ку-рiку! I не чубтеся!..Довiку! СОПIЛКА Ця сопiлочка з калини Чернiвецька, з Буковини. Вона грає i гуде, Пiсню прялочки пряде. Шелестить листком тополi, Жебонить струмочком в полi, То запрошує до танку. То, мов пташка на свiтанку, Потiша безжурним свистом. То розсиплеться намистом, Застрекоче, наче коник, Зателенькає, мов дзвоник. I весела, i гучна, I лагiдна, i журна... Нi до кого не байдужа, Всiм подобається дуже. Бо не марно на калинi Виростала в Буковинi. |
Схожі:
| Відбулися звітно-виборчі збори Товариства «Просвіта» Новому Саді відбулися загальні звітно-виборчі збори Товариства української мови, літератури і культури «Просвіта», в роботі яких... |
Презентація книги Андрія Медведєва «У парі з Ангелом» Бібліотекар Рівне Андрій Медведєв. Книга «У парі з Ангелом» видана за сприяння та фінансування Президентського фонду Леоніда Кучми «Україна».... |
| Аудиторський висновок (звіт незалежного аудитора) Сегал Л. О. і Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "Сприяння", (надалі – Товариство), проведена... |
Книга перша Книга друга В змінених формах тіла. О боги,- бо ж од вас переміни,- 3] Задум співця надихніть: відтоді, коли світ народився |
| Книга дзеркало життя. Книгу прочитав на крилах політав. Хто вчиться... Мета: Ознайомити з поняттями «каталог», «картотека». Розширити світогляд учнів. Стимулювати пізнавальну активність. Виховувати любов... |
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ І ПОСИЛАНЬ А. П. Кирьянов, С. М. Коршунов Термодинаміка... А. П. Кирьянов, С. М. Коршунов Термодинаміка і молекулярна фізика. Посібник для учнів, під ред. Проф. А. Д. Гладуна. – М.: Просвіта,1987.... |
| Книга буде цікава професіоналам-кінознавцям, кіноредакторам телекомпаній,... Книга рекомендована до видання вченою радою Харківського державного університету мистецтв ім. І. П. Котляревського (протокол №11... |
Книга призначена науковцям, викладачам, аспірантам і студентам філологічних... ... |
| Книга про Гайдамаччину ХХ століття Книга є збіркою радіопередач авторського циклу Романа Коваля “Отамани Гайдамацького краю”, який в 2000 – 2001 роках прозвучав на... |
Книга перша. Фарисеї за роботою Наводиться чимало маловідомих або і зовсім невідомих фактів щодо майже половини народних депутатів України від БЮТ та вождів цієї... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua