|
|
Скачати 3.53 Mb.
|
Картка 2 «Мостовик їхав понуро самотою, віддаля за ним тримався його лакиза Шморгайлик, на сивій кобилі, одягнений у нове корзно, видно, вислужився у Воєводи, щось уже визирив і доніс, когось продав. Шморгайлика у Мостищі ненавиділи всі. Чоловік найпідлішого ґатунку. Ніколи воно нічого не вміло, нічого не робило, тільки шморгало довгим носом та нашіптувало Воєводі про те й про се. Тому й прозвано його Шморгайликом, а як справді звався – значення не мало. Часто Шморгайлик сидів і підслухував за своєю паскудною звичкою за дверима воєводської гридниці. Навіщо? Сам не знав. Якщо про всіх інших доносив Мостовику, то кому б же мав доносити на самого Воєводу? Але про всяк випадок підслуховував і простежував кожен крок Воєводи. А гляди – згодиться. Може, якийсь князь набреде та почне розпитувати – от і викладеш перед ним усе попризбируване по крихті. А може, так і до воєводства додряпаєшся? Бо хто ж знає, звідки і яким робом постають воєводи. За непоправство своє Шморгайлик мстився у властивий для нього спосіб. Коли збирав після воєводської трапези золоті та срібні кубки й ковші, з дикою злістю вгризався в їхні закраїни, полишаючи на металі сліди зубів, робив на боках прим’ятини, псував чеканку й різьблення. Але шкодити він міг лише потаємно, так само, як ласувати воєводськими присмаками теж міг тільки крадькома.» Картка 3 «До кінця своєї першої ночі в Мостищі мав просидіти Маркерій у Митниковій коморі, повній бочок з хутрами, прислухаючись до погуків сторожі та перестуків дерев’яних калатал. Він не звик до тупого сидіння, знічев’я прорубав топором своїм отвір у підлозі, ліг над тим прорубом, став вдивлятися вниз. Комора стояла на кількох сірих круглих каменях, під нею вільно гуляв вітер, там панував вічний затінок, у якому росла дивна трава, тендітна, нещасна, не зелена, як повсюди, а якась наче аж біла, – трава смутку, трава неволі. Маркерій довго вдивлявся в ті бліді пагінці, навіть під водою ніколи не росло таке жалюгіддя, бо й для водоростей у воді була своя воля, а тут для сеї колишньої трави існувала тільки пригніченість, – і ось поросло тут щось таке – немов біль, ніби стогін, неначе страждання земне. А хіба чоловік, укинутий у неволю, страждає менше і хіба не стає він отакою блідою травою страждання і муки? Маркерій заплющив очі, полежав так, щоб прогнати страшне видиво блідої трави, тоді схопився, став бігати по коморі між бочками, повними хутер, набраних Митником на мосту, ненавидів тут усе, свербіли йому руки схопити топір, виметувати з бочок зв’язки хутер, рубати їх нещадно, закортіло вискочити з комори, викресати кресалом іскру й пустити димом і комору цю, і усю садибу Митникову, і все довкола. Кожен сидить і жде нещастя, мов віл обуха. Він нидіє в коморі, поки прибіжать воєводські посіпаки і викурять його звідси, мостищани сидять коло мосту, поки доберуться сюди вороги і винищать усе живе. Як трава під коморою. Але ж у трави немає ніг, вона прикута навічно до того самого місця, а для чоловіка земля он яка велика, повинен охоплювати її всю, а не приневолювати себе, припнувши навіки до визначеного Воєводою обов’язку. Змалку всіх мостищан вчив Воєвода обов’язку щодо мосту, він винищував усе, що могли любити мостищани, полишаючи їм тільки міст – і для праці, і для любові, і для цілого життя. Але хіба ж не найвищий обов’язок їхній тепер знищити міст, щоб не дістався кровожерному ворогові? Лише тапер збагнув він, яка сила веде його до Мостища, хоч і прихована до часу, вся його душа збунтувалась вмить, твердо вірив, що ніколи не стане він болісною травою вмирання, ні він, ні мостищани не можуть нею стати, а коли так, то й не сидіти йому більше в цій коморі, ховаючись лякливо!» Картка 4 «На той час, коли Німий уперше вивів Світляну з воєводського двору й показав її Положаям, дівчинка вже все розуміла, все, здається, знала, що треба дитині, але була так само безмовна, як батько її. Маркерій спостеріг це перший і перший був здивований і вражений. Він казав Світляні: «Ходи сюди». І вона йшла. Він давав їй якусь іграшку: «На». І вона брала. Все розуміла Світляна, але мова з неї не добувалась. «Чого мовчиш?» – допитувався Маркерій, звиклий, щоб все діялось без щонайменшої прогайки. Світляна мовчки всміхалася. Вона не вміла пояснити своєї мовчанки, але й заговорити теж не могла. Цього Маркерій не міг збагнути. Він виростав під безнастанне лепетання своєї мами і вважав мову найвищим щастям. Як же можна відмовитися від такого дарунка? Хлопцеві кортіло повернути Світляні втрачений нею світ радісних покликів, веселих вигуків, якими в устах людини розлунюється саме життя. Якби Світляна була звичайною, схожою на всіх інших дітей дівчинкою, Маркерій, може, не звернув би на неї уваги.., а тепер кидав усіх товаришів з легким серцем заради Світляни, бо намагання порятувати свого ближнього, зробити його схожим на себе в усьому притаманне нам уже змалку, і чим скоріше трапиться така нагода, тим більше ймовірності, що піде згодом чоловік путями праведними і високими. Він робив для Світляни свистки з вербової кори, пищалки з широкого листя трави, дудки з старого очерету, з молодого огудиння, з цибків, навіть сопілки з калини, дівчинка бавилася то тим, то тим, легко й охоче видобувала звуки вербові, очеретяні, калинові, але хіба ж вітер не виграє так само або ще й дужче? Він пробував розсмішити дівчинку…Тоді він пробував викликати у неї захват своєю відданістю. Якби сказати йому, що помочі слід ждати од Стрижака, Маркерій розреготався б. А Стрижак наткнувся на Світляну й став згадувати, чи він бачив тут коли-небудь дитину, чи ні. Виходило так, що не бачив, і це його трохи здивувало. – Стій, – вигукнув він. – Хто така і здрастуй, дщерь моя малолітня. Дитина стала мовчки. – Не питаю – чия, бо людська єси, але зовешся як? Дівчинка мовчала. Дивилася просто в очі Стрижакові, сміливо, чисто якось, може, навіть з осудом за його дурне базікання. - Мовчиш? – здивувався й зрадів водночас Стрижак. – Мовчиш, щоб зібрати ум свій і відповісти належно, а чи й зовсім мовчиш, щоб мовчати? Гарно безмовним бути, найпаче ж молодим. Бо як можеш зберегти серце, коли уста отверзті?. .А тепер іди мені з путі, дщерь моя, впертомовчальниця, гарномовчальниця, високомовчальниця, триблаженномовчальниця! Світляна не витерпіла і ледь посміхнулася самими очима на такий вибух красномовства з цього химерного чоловіка. Вона побігла до мосту в надії знайти Маркерія. Заговорити до нього! Приголомшити хлопця своїм умінням, вразити й знетямити, як була знетямлена сама від велемовства Стрижакового! І зненацька з жахом відчула, що й сьогодні заговорити не зуміє. Вже не бігла, йшла, дедалі повільніше. Як заговорити, як? Вона йшла до Маркерія безмовна, як завжди, сповнювалася відчаєм, люттю, розпукою, ненавиділа себе за безпорадність, тому круто повернулася і пішла від хлопця. - Світляно! – здивовано покликав її Маркерій. Вона пішла швидше. – Світляно, та що таке! Він побіг за нею, дівчинка схопилася й собі. Тоді Маркерій, видно, відчувши, що сьогодні діється щось винятково незвичайне, без роздумів підскочив до поручнів мосту й крикнув відчайно: - Стрибну в Дніпро! Раз так – стрибну! Вона ще бігла, не озираючись, але знаючи його шаленство, догадувалася, що перелазить він через поручні й зараз полетить униз, у темну, страшну, глибоку воду, стрибне без вагань, відчайно і люто, і ніяка сила його не втримає, і тоді всьому кінець, а вона не могла хотіти кінця, тому миттю обернулася і вперше в своєму житті, зривисто, дзвінко, з бринінням сліз у голосі крикнула: – Не стрибай! Тоді він перелетів назад на міст, підскочив до Світляни, розгублено, невміло поцілував її в засльозену щічку, а вона вдарила розпачливо в його груди кулачками, мстилася йому за свій страх і крізь плач і радість знову крикнула: – Не стрибай! Обоє були злякані, але водночас і щасливі, вимовлені Світляною слова з’єднали їх нерозлучно, й отам, на мосту. ще розгублені, не вміючи зазирнути в затаєний світ завтрашній, полишаючи без значення і сльози свої, і поцілунки, і потиск рук, вони все ж збагнули, що мають триматися тепер разом, завжди і всюди вкупі і що ніяка сила їх не розірве» Додаток 7 «Змінювалися імена пап, змінювалися цифри коло імен…Та не про це йдеться. Пахло не миром і ладаном – пахло кров’ю. Та й благочестиві посли папи римського, що переміряли всю Європу, кваплячись навстріч нищителям всього живого – ординцям, не пахощі кадильного диму несли в складках своїх домініканських ряс, а млосні дими вогнищ, на яких спалено було люду не менше, ніж у ординських пожарищах. Бо поки святі попередники папи Інокентія Третього посилали в хрестові походи юрмища християнських грабіжників і вбивць, поки руйнували багаті колись візантійські землі, поки послані самим же Інокентієм зарізяки палили і плюндрували Константинополь, під самим боком у папства тим часом, мов з неба впала, зродилася держава вільна, багата, прекрасна, мов земля, на якій вона стояла. Це був Лангедок з рожевим городом Тулузою на чолі…Вільність і рівність панували в Лангедоці, тут зневажалося насильство і всіляко підносили цінність людської особи. Мова Лангедоку стала мовою співців половини Європи. Мандрівні поети-трубадури виспівували хвалу високим людським почуттям, красі й доблесті. Найдивніше ж, що ці люди …у вірі своїй були суворі аж до самозречення, католицизм приймали з великими обмеженнями, відкидаючи в ньому всі пізніші нашарування і беручи, власне, незатьмарену й просту віру перших християн. Називали вони себе катарами, тобто очищеними, або альбігойцями. Вважали, що в світі завжди діяли добро і зло, бо й світ наш – це витвір не бога, а демона. Битва сил добра і зла переноситься в душі людей, роздираючи кожного на дві половини: власне, бога і демона, або матерію і тіло. Бог так само терпить від зла, як і людина, він так само жде кінця світу, великої космічної пожежі, коли матерія знищиться без сліду, а душі нарешті повернуться до нього. Цього вже католики не могли простити. У них зло було карою за гріхи земні, отже, воно слугувало відповідним знаряддям у руках божих, а на землі – в його намісника папи. Альбігойці ж не визнавали ні раю, ні пекла, вони мовби зрівнювали в стражданнях бога і людину, вони, отже, звеличували гріховну людину аж до недосяжного рівня божого. Це було зухвальство, непокірливість,- і де? – коло самого папського престолу! Єресь слід придушити, не даючи їй розростися. В Лангедок послано папського легата Петра де Кастельно, а на підмогу йому – проповідника Домініка, який всіма силами душі своєї прагнув до мучеництва і не так намагався переконати альбігойців у неправовірності, як жадав святої смерті з їхніх рук. «Благаю вас, - просив він щоразу, - аби не вбивали мене нагло, а виривали мені члени один за другим». Альбігойці сміялись на таку мову. Суперечку мав вирішити меч. Папа Інокентій посилає хрестовий похід проти альбігойців. Одна за одною розчиняли свої брами доведені до краю облогою кріпості альбігойців: Без’єр, Каркассон, Терме. Били дзвони над руйновищами і смертями. Коли папському легату Арноду Аморі сказано, що серед жертв можуть бути й католики, він відповів: «Убивайте всіх, а бог своїх розпізнає». За хрестоносцями йшли монахи, послідовники Домініка, що помер своєю смертю, так і не діждавшись знищення альбігойської єресі. Домінік заповідав своїм учням не застосовувати меча. Меч може навіть змінити віру в народі, але до сумління кожного не сягне ніколи. Окрім того, не слід допускати навіть у своїх найзапекліших противників пошкодження членів і пролиття крові. Цього легко уникнути, коли згадати, що в руках слуг Христових є зброя могутня і досконала. Це – вогнище. Єретиків треба спалювати. Спалювати всіх: чоловіків, жінок, дітей. Чим молодшими єретиків спалювати, тим ліпше, бо що довше вони житимуть на землі, то більшому прокляттю підпадуть, а цього допускати не слід. Так обезсмертив себе Домінік. Папа Григорій Дев’ятий віддав домініканцям владу над душами альбігойців, вперше пролунало слово «інквізиція», і вперше похмуро-врочисте вогнище для єретиків було запалене учнем Домініка Петром Селля… Скільки спалено було там безневинних людей?» Додаток 8 «Головне для них було: дотримуватися власних законів, не дбаючи про чужі. А їхній головний закон стверджував, що найвище право кожного, хто прийшов на цей світ, - умерти, і право це забезпечить їхній хан. Раз вирушивши в похід, вони вже не мали ніде постійного пристановища і не знали, чи матимуть будь-коли і чи зупиняться де-небудь. Їхні хани були так само темні, як і всі воїни, бо таким був великий Чінгісхан…що ж до книг і знань, він просто не надавав їм ніякого значення, вірячи не в знання, а тільки в порядок і послух. Не надавати значення означало: відкидати будь-які знання як шкідливі, книги ж спалювати разом з людьми та їхніми оселями. Завойовники завжди палять книги, бо в них вихваляються попередники, а це зле для нового володаря. Військо татаро-монгольське мало твердий порядок, усі воїни розбиті були на тьми, тисячі, сотні й десятки, усіх, хто тікав з поля битви, нещадно вбивано поставленими позаду визначеними для того людьми, отож смерть однаково чигала на воїнів і попереду, й позаду, вибору не було, тому билися вони завжди до кінця і майже завжди перемагали, бо жоден супротивник не був приготований так, як вони. А ще брали не кількістю, а хитрощами й підступністю. Стосували підкуп і брехливі обіцянки, мали таємничі бойові дими, від яких супротивники мліли і ставали нездатні до бою, запалювали городи, закидаючи пращами через стіни вмочене в смолу клоччя, а потім метали туди людський жир з убитих полонених, бо ніщо так не горить, як, страшно й сказати, ця пожива для вогню. Іноді кидали в оточений город глиняні горшки, повні отруйних змій, примушували бранців засипати вали, або ж викопувати нові рови й спрямовували на городи поблизькі ріки, топлячи захисників. Ненажерливість їхня не знала меж. Вони були вічно голодні, бо харчувалися тільки самим кумисом від своїх кобилиць та ще тим, що вдавалося пограбувати а чи вбити. Перш ніж завоювати ту чи іншу землю, вони висилали наперед вихідників, щоб довідалися вони, котра земля багатша. Може, через те, коли Субудай-багадур знищив велике царство Хорезм, вони не пішли на Персію і на Індію, а почали зготовлятися до походу на Русь, звідки вже прибули вивідники і співали перед ханським наметом захоплених пісень про той багатий і безмежний край. Така земля вабила, але й відлякувала. Довго вагалися ординські хани, довго погрозливо товклися на пограниччі землі Руської і, вже вготовившись, однакова ще боялися, через що послали до багатьох князів своїх людей, які мали б намовити русичів зрити вали городів своїх і піддатися добровільно, не наражаючи себе на знищення й погибель. Та князі, хоч які недружні були, відповіли дружно, бо то був і не їхній голос, а голос народу цілого: «Коли зірвете в коней своїх копита, тоді й зриємо вали городів наших». І тоді покотилися розсваволені ординці на Руську землю і люто йшли по ній, не щадили ні юної краси, ні немочі старих, ні малих дітей, і якби був справді десь антихрист, яким лякано люд, то й він би заплакав од тих жахів. Може, хотіли вони весь світ перетворити на пасовисько? Великий Чінгісхан лишив монголам Ясу. Хто знає Ясу, той досягне всього. В Ясі сказано: «Найперше призначення мужчин – сокрушити опір ворога, перемогти його, вирвати з коренем і заволодіти його майном. Найперша насолода для мужчин – примусити гірко плакати жон ворогів, примусити ходити під собою коня, викоханого ворогом, примусити радуватись заплаканих жон ворогів, груди їхні зробити своєю подушкою, торкатися їхніх щік і пити солодощі з їхніх вуст рубінових. І здавалося, що сама Руська земля плаче над синами своїми, над дітьми, над городами й оселями. Чутки й плачі ширилися, розросталися до неймовірності, люди розгублено металися то в городи і монастирі, сподіваючись на міцні вали, то розприскувалися по лісах та болотах, покладаючись більше на поодинчі сховки, ніхто не міг сказати, де були ординці вчора, куди вони кинулися сьогодні, де опиняться завтра. Смерть насувалася невблаганно на всіх, казали, що в Рязані, Суздалі та Володимирі загинуло десять тисяч осіб відомих по імені, не кажучи про бідняків, яким ніколи не ведуть ліку». |
| ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ Месевря О.І., завідувач лабораторії суспільно-гуманітарних дисциплін Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних... |
Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників |
| ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ Підоплічко М. Д., завідувач відділу інновацій та перспективного педагогічного досвіду Черкаського обласного інституту післядипломної... |
“Виховувати, граючи Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників, завідувач лабораторії виховної роботи |
| ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ Професійно-педагогічна самореалізація педагога в умовах інформаційно-комунікаційного простору |
ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ Дидактичні матеріали для оцінювання теоретичних знань учнів із навчальних модулів |
| Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників... Ю. В. Лєснікова, методист Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників |
Міністерство освіти і науки України Головне управління освіти і науки... А. К. Кравцов, методист Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, підполковник |
| Конкурс дитячого малюнку, плакату «Права дитини: моя конвенція» «ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ» |
Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників... Добровольська Людмила Насибівна, методист лабораторії дошкільної та початкової освіти Черкаського обласного інституту післядипломної... |