|
|
Скачати 3.53 Mb.
|
|
ІV. Робота над змістом новели - Як ви думаєте, що спонукало старого Опанаса Крокву зізнатися, що то його сини забили фашистів? - Які роздуми приходять до вас щодо вчинку баби Орисі? - Чи можна сказати, що у вчинку цих двох сивочолих людей є багато любові, і якщо є, то яка вона? Учитель. Вона, любов, всесильна в цій новелі. У діда Опанаса – до людей, а в баби Орисі – і до людей, і до свого першого кохання – Опанаса. Не буде бабі Онисі на землі спокою, якщо вона не бачитиме, хоч і старого чоловіка, але коханого нею все життя, і хоч у смерті, а буде вона-таки разом з ним. Вона, любов, у них жертовна, бо що таке смерть двох людей проти смерті двохсот дідів, бабів, жінок і дітей. І яка ж вона велична та сильна ця любов, бо тільки сильна духом і любов’ю людина може віддати своє тіло на поталу заради інших. Вона – материнська і батьківська любов, незрадлива, вірна. Це і подружня любов, бо їх повінчала смерть, а свідками на цьому весіллі було все село, і до скінчення віку кожний із односельців молитиметься перед Богом за цих двох. А вони і в смерті своїй не скорилися, показуючи вслід недолюдкам свої сині прикушені язики, обдурили, мовляв. Саме у цій множинній любові закладена духовна велич простої людини. V. Рефлекція «Мікрофон» Я був вражений … Мені сподобалося… Найбільше я запам’ятав… Легко зрозуміти, що… Я переконаний, що … Я погоджуюся, що ... VІ. Підсумок уроку 1. Чи можете ви стверджувати або ж заперечувати слова Вільяма Шекспіра: «Хто росяного ранку знайде незаплакану квітку, той буде дуже щасливий»? Свою думку доведіть. 2. Оцінювання виступів учнів. 3. Звичайно, Симоненко не встиг розкрити всю розмаїтість своєї творчої особистості. Його талант обіцяв так багато! Однак і те, що він залишив, – неоціненний скарб, який так потрібен нам нині . «Читаймо ж його, перечитуймо, тихо і вдумливо. І хай здійсняться Василеві мрії про Україну, про щасливе майбуття людей усієї планети», – з такими словами зветається до нас Лілія Шитова – колишня колега Василя Симоненка – в своїх спогадах про нього «Я воскрес, щоб із вами жити». VІІ. Домашнє завдання Написати твір-роздум «Любов, як сонце, світу відкриває безмежну велич людської краси…». Москальчук В.М., учитель української мови і літератури Черкаського колегіуму «Берегиня» НЕОПАЛИМА КУПИНА УКРАЇНСЬКОЇ ДУШІ ЗА РОМАНОМ В.ЗАХАРЧЕНКА «ПРИБУТНІ ЛЮДИ» Мета: розглянути на прикладі роману розвиток літератури в рідному краї; вчитись виконувати ідейно-художній аналіз самостійно прочитаного твору; виховувати в учнів почуття патріотизму, гуманізму, милосердя, формувати національну самосвідомість. На уроці присутній письменник В. І. Захарченко та очевидець описаних у романі подій В. В. Порохніцький. ХІД УРОКУ Учитель. Василь Іванович Захарченко, член обласної організації Національної спілки письменників України, автор багатьох цікавих книг, дискусійних статей на політичну і моральну тематику, лауреат двох премій: імені А. Головка та Державної премії України імені Т.Г.Шевченка, відомий не лише нам, його землякам, а й далеко за межами України своїми задушевними книгами, які вчать бути мислячим патріотом цієї землі, просто чесною, щирою і доброю людиною. Він – прекрасний майстер художнього слова. Хто ж він, звідки, яких батьків? Тож слово про письменника. Учениця. Відомий український письменник, прозаїк Василь Іванович Захарченко народився 13 січня 1936 року в с. Гутирівка Полтавського району Полтавської області, в краї, що дав літературі сузір'я славних імен: Іван Котляревський, Панас Мирний, Володимир Короленко, Остап Вишня. «Чисто людська і письменницька скромність, – пише про Василя Захарченка його побратим по перу Сергій Носань, – його вперта мовчкувата працьовитість, схиляння перед людиною чесної праці, повна нездатність до найменшого зухвальства, егоїзму, завищених оцінок зробленого, зазнайства і гордовитості – виходять своїми паростками з родинного кореня, дідівсько-батьківської традиції простих селян-хліборобів землі полтавської». На життєвому шляху письменника траплялось немало подій, здебільшого сумно-трагічних, котрі навіки вкарбувалися в його пам'ять. Власними очима вже цілком усвідомлено сприймав він і війну, і повоєнну розруху, і голод 47-го. Період громадянського становлення Василя Захарченка припадає на середину 50-х років, на період хрущовської «відлиги», XX з'їзду партії, коли майбутній прозаїк навчається на факультеті журналістики Київського держуніверситету (закінчує його в 1958 році). Усе це, безперечно, мало вплив на формування митця, як і належність до відомої в літературі генерації «шістдесятників» (В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, Л. Костенко, Б. Олійник та ін.), життєвим і естетичним кредо яких стала вірність правді і віра в людину-творця, людину-особистість. Після закінчення університету Василь Захарченко працював журналістом на Полтавщині, Донеччині, а з 1969 року – на Черкащині. Водночас освоював і письменницький хліб. Перша його книжка – «Співучий корінь» – вийшла 1964 року, згодом наступні – «Трамвай о шостій вечора» (1966), «Стежка» (1968). У роки духовного задушшя письменника-патріота й гуманіста незаслужено піддають репресіям, у творчій (видавничій) справі настає вимушена перерва. Виходу чергової книжки довелося чекати довгих тринадцять років – «Дзвінок на світанні» (1981). Вісімдесяті роки стали для Василя Захарченка дуже плідним періодом творчого зростання. Одна за одною виходять книги прози: «У п'ятницю після обід» (1982), «Лозові кошики» (1986), «Велика Ведмедиця» (1988), «Клекіт старого лелеки» (1989), в яких – романи, повісті, оповідання, новели. Нерідко ім'я письменника можна зустріти на сторінках періодичних видань – газет і журналів. Роман «Клекіт старого лелеки» визнаний кращим українським романом 1989 року і В. Захарченку присуджено республіканську премію імені Андрія Головка. Письменник «харчуківсько-тютюнниківського типу», як його називають літературознавці за схожість з літературними і громадянськими принципами відомих письменників Бориса Харчука і Григора Тютюнника, нині Василь Захарченко продовжує активно творити. На його робочому столі народжуються нові книги: зокрема роман «Прибутні люди», що друкувався в № 1-2, 3-4 журналу «Вітчизна» 1994 року, про який ми і поведемо сьогодні мову. Учитель. Епіграфом до цієї частини уроку ми візьмемо такі слова: А вдови плакали, кричали діти «папи», А на сніданок – жолуді одні. Коли писали ви, продажні шкури, Про їх життя щасливе й заможне. В. Симоненко Що ж можна розповісти про історію написання роману «Прибутні люди»? Учень зачитує авторську передмову до роману «Прибутні люди» з журналу «Вітчизна» (№ 1-2. – С. 25-26). Учитель. Чому роман називається «Прибутні люди»? Учень. Роман називається так тому, що українців-східняків голод 47-го року гнав на Захід, і вони, як весняна вода, плавом пливли в Галичину, шукаючи порятунку від голодної смерті. А коли до Західної України прийшли колгоспи, то ця історія повторювалася, і західняків приймали до себе і рятували вже східняки. Учитель. Визначте тему роману. Учень. Змалювання трагічних подій, спричинених в Україні голодом 1947 року і рятування галичанами знедоленого народу Наддніпрянщини та півдня України. Учитель. Визначте ідею твору. Учень. На мою думку, ідея твору – це заклик до всього народу України жити в єдності, в братолюбії в ім'я розбудови нашої незалежної держави, в ім'я нашої рідної України. Учитель. Як побудований роман? Учень. Роман складається з двох частин: «Повідь перша» (1-33 розділи); «Повідь друга» (34-42 розділи). Учитель. Зачитайте ті сторінки, епізоди, які найбільше вам запам'яталися, які найбільше вас вразили. Обґрунтуйте свій вибір. Мене, наприклад, дуже схвилювала ось ця авторська розповідь: Петрівні знали, що вчитель не злюбив їх з першого ж дня, як вернувся з війни й став завідувачем школи. Це відчували всі учні. Дехто з відмінників та вчителевих підлиз також гнув кирпу перед ними, «ворогами народу». Але більшість школярів співчувала їм, перейнявши цього співчуття від своїх рідних. Та й не лише в Петрівних забрано було батька отак по-вовчому, вночі, коли діти спали. Учитель і до інших таких сиріт влади був немилостивий, але особливо чогось уївся на Петрівних». Мені соромно, що так діяв учитель, людина, професія якої зобов'язує бути добрим, чуйним, уміти на себе взяти чужий біль і горе і цього вчити учнів, а не бути зразком зла, ненависті, байдужості, бездушності до дитячих доль. Учні зачитують уривки, епізоди, сторінки, які найбільше запам'ятались, і обґрунтовують свій вибір:
• А після уроків їм загадали збиратися на лінійку. У коридорі, коли вийшли з класу, побачили стінгазету, біля якої роїлися школярі з другої зміни, сміялися. Василько глянув і під одним з малюнків прочитав своє прізвище і ім'я. На малюнку він стояв у церкві і хрестився. На лобі у нього набігла велика ґуля. Особливо підпис був глузливий: «А цей так хрестився, що аж ґулями розжився». Якусь дівчинку, може, ту, що її не пускав з матір'ю до церкви сам учитель, змалювали із свічкою в руці, а ще хтось з хлопців цілував ікону. І теж було щось написано про них і кругом усі аж іржали, хто читав... • Підходила до мосту, коли побачила вдома за ворітьми тягбу мужиків. Серце так і підскочило під саме горло: «Може, Кирило вернувся?..» Приглянулася... Нема серед них високої дорогої постаті, яку б упізнала серед тисяч і тисяч... Стоять у галіфе, з офіцерськими сумками через плече. Начальство все. В одному признала голову сільради Балковенка. А той черевань? Бритвич? Секретар сільради? Він. І плечистий дядько з головою, посадженою просто на ті плечі, ще й задраною догори, то фінагент Марищенко. І ще хтось незнайомий. Мабуть, якийсь чорт із району. Олена югнула з дороги за осики, потім під міст в очерети й простояла там. Що їм треба? Подоходне сплатила ж, самообкладання теж, позику?.. Гомоніли люди на наряді, що в Хмільній уже підписують. Це ж і до нас дійшло. Що ж його в Бога підписувати? І щербатої копійки нема за душею. І як догадалась про позику, так нею і стеліпнуло всією. Торік приходили, двічі водили в сільраду й замикали на ніч у холодній ще з трьома вдовами. І плакали, і в двері гріли п'ятами з усієї сили, і стіни гризли із злості, й співали, а вранці, коли Балковенко відімкнув їх, Марія Полиця плюнула йому межи очі. Але Балковенко й на другу ніч замкнув їх. Учитель. Читаючи роман, ви зустрілися із діалектними словами. Чи зрозуміли ви їх і як? Учень. Зачитується складений удома словничок діалектних слів:
Учитель. Кого ж поставив автор в центр своєї розповіді? Про кого цей роман? Учень. У центрі розповіді – Василько Петрівний – хлопчик, з яким ми познайомились уже з перших сторінок твору. Учитель. Згадаймо, яким було його дитинство. Відповіді учнів: • Його дитинство, на мою думку, мало бути радісним, безхмарним, адже війна закінчилась. Ніщо вже не загрожувало його життю. Але зло, жорстокість і несправедливість, що панували в кожному українському селі в післявоєнні роки, раз у раз завдавали болю дитячій душі. Атмосфера наклепів, підлабузництва, підозрілості, що панувала в селі, передалась і в школу. Учитель став для хлопця не другом, порадником, наставником, а першим заклятим ворогом.
Учитель. Як жилося Василькові в чужому краю, куди закинула його жорстока рука голоду ? Відповіді учнів:
Учитель. Який слід у душі Василька залишили чужі люди, що прийняли його як рідного ? Відповіді учнів:
Учитель. Розкажіть, як прийшли більшовики і колгоспи на Західну Україну? Наведіть приклади з тексту роману. Відповіді учнів:
• А наступного дня не стало на селі Косовського. Підвечір вуйна Стефа прийшла до Батогів стривожена, розгублена: – Не виділи Богдана? Із самого ранку немає. Може, він вам, Юрку, щось казав? – Ні, не видів, – одмовив Батіг. – Я тільки збирався оце до вас переговорити за коней на завтра брати. – Коні вдома, а ґазди нема. Куди він міг подітися? Якби подумав до Львова, то кіньми ж поїхав би? • І на ранок не об'явився Косовський. Та минув і обід, минув і день. І ще одна ніч спливла. Від Косовського жодної чутки. У селі почали подейкувати, що Косовський, розгніваний за непосильний контигент, подався до лісових хлопців, у партизани. Стефу викликали у сільраду, нахвалялися описати все господарство, а її з малою дитиною вивезти до Сибіру. І тут одна жінка з прибутніх, що наймитувала на іншім кутку, переказала через людей, що бачила позавчора вранці Косовського, ішов він начебто в поле, ішов собі та й зайшов до стодоли. Вуйка Стефа як почула се, так уся і затремтіла і заячила не своїм голосом, як навмируще: – О, го-ре нам! Та на кого ж ти нас і покинув? Нас же замучать по Сибі-ірах! Її спробували заспокоїти, але вона дико зірвалася з місця, полетіла в поле з криком. І за нею побігли всі, хто був неподалік у селі. Бігли й Батоги, і Василько з ними, не відстаючи від гурту. – О, навіщо ж ти нас осироти-ив? – голосила попереду Стефа. Вона так бігла, що її ніхто не міг наздогнати. Сама Божа сила несла її в поле, до стодоли. Ці два кілометри вони пролетіли всі одним духом. Ще здалеку побачили, як Стефа підкошено впала на порозі стодоли, рвала пальцями землю під собою, билася головою об поріг. Хтось підвів її. Люди вбігали в напівтемну стодолу й завмирали, мов громом уражені. Високо на бантині над усіма ними висів Косовський. Знизу видно було тільки його великі босі ноги з чорними затоптаними підошвами... • Іздєваєшся? – облавник з усієї сили вперіщив діда по спині. Дід захитався на цибатих ногах, затулив голову руками й закричав, а енкаведешник ще лютіше шмагав старого. Червоні басамани проступили на дідовій полотняній сорочці. Дід упав. І раптом хлопці побачили бліде, Ігореве обличчя за шибками в хаті. Брязнув засув, одчинилися двері й із сіней вихопився Ігор, голіруч метнувся до облавника з криком: – Ах ти ж гад! Щосили затопив облавникові в зуби, і той відлетів аж ід стайню, впав на порозі, укрився своїм галіфе. І тут гримнуло з неба. То другий облавник просто з коня вистрелив по Ігорю. Ігор вхопився руками за голову й повільно осів на землю. • Знову, як і торік у Колодниці, стала облога навколо села, і не можна було ні вийти з нього, ні увійти в нього нікому живому. І повели облавники ґазду Василя Джумана до ірода в сільраду. І повели газдів по всьому селу... Принесли його додому... •…Ходь-но ту, Васильку, глянь на мене, ґазду приниженого, і запам'ятай, що роблять з нами твої москалі. Вони б'ють мене, а їм кричу: «За віщо ви лупите мене? Я ж за вас крев пролляв на війні!» А вони регочуть та ще більше мене товчуть. О-ох, по ранах били. Я вже й не пам'ятаю, як вони мені, непритомному вклали олівця в пальці: «Підписуйсь!..підписуйсь, коли хочеш живим виповзти звідси!» Та по матушці, по матушці в три поверхи Не пам'ятаю себе. Може, й підписавсь, бо викинули на сніг. Хочу звестися, й не можу. Не годен. По спині товкли, по ранах моїх. О-ох!.. Хочу, значить, звестись – в'яну весь. А вартові поряд сновигають, і хоч би ж тобі який гаспид підійшов, подав руку, поміг. Ні, наче й не людина лежить, а колода валяється. Аж тут, дяка Богові, Миколина Настя. Коли б не вона, пропав би, замерз. І вже засинаючи в теплі, додав: – Стриножили, Устино... Укоськали. Колгоспні ми тепер. Прощавай воля... • Василько помітив, що й тут, як і в Голосіївці, дідові ночувальники – дядьки з полтавської сторони, вуйки – за кожною фразою сторожко оглядаються, мов школярики-пустуни, і примовкають, прохопившись необачним словом. Люди чогось бояться і там, на Дніпрі й Росі, і тут, у Західній. Бояться однаково, незважаючи на такі довжелезні відстані. Яка ж то величезна сила висить над усіма, гнітить, робить поважних людей полохливими, наче зайці на весняній крижині посеред розбурханої повені. Три дні вписували колодничан до колгоспу, й три дні гарнізон тримав село в облозі. І вже як останньому ґазді вправили мізки, аж тоді повантажились у машини й поїхали геть, пощезли з очей. – У колгоспі ж нічого не дають. Робимо задурно, як і робили, – мати Василька. – Ой колгосп-колгосп, – озвалася вуйна Ганка. – Світ такого не видів, щоб гнали людей на роботу навесні. Та я недосипала і недоїдала, а бігла на свою нивку, щоб і обробити її, і засіяти. А тепер дзвонять у рейку, бригадири попідвіконню на конях виграють, кричать, як на панщину: «На роботу!» Ну й буде з того велике пуття? Учитель. Український менталітет, українська душа... Яка вона? Що додалося до її розуміння після прочитання роману? Відповіді учнів: • Українська душа... Це душа протиріч і парадоксів. Водночас підкорена і непереможена. Українську душу можна порівняти з квіткою, яка завжди хвилювала людей. Ще в давні часи українці називали її неопалимою купиною. Бо в спекотний день, на осонні, вона парувала ефірною олією, і тоді цю красу можна було легко підпалити. Палало полум'я над нею, але квітка не згорала. Згасав вогонь, і вона знову квітла, розвивалася. Чи не так було і з українською душею та з нашою ненькою Україною? У скількох огнях палала, як страшно горіла впродовж тисячоліть, якими голодоморами, геноцидами, чорнобилями знищували її? І не знищили. Бо вона, як неопалима купина, оживала й розквітала на радість дітям своїм, на зло ворогам.
Учитель. Річка Збруч розділила Україну на Західну і Східну. Чи переконав нас письменник, що українська нація єдина, що цей кордон умовний ? Учень. Так, кордон умовний, бо не можна розділити народ України, адже всі ми сини й дочки нашої неньки. Від голодної смерті східняків рятували західняки. А коли на Західну Україну прийшли колгоспи, то Херсонщина дала притулок західнякам-заробітчанам. Тому вуйна Ганка і каже такі слова: «Йой, нема нам щастя ні по сей бік, ні по той бік Збруча. Одна кара єгипетська нас опосіла що там, що тут, витлумлять народ нам до пня». Отже, українська нація єдина і кордон між Західною і Східною Україною умовний. Учитель. Користуючись нагодою, що на уроці присутній автор роману «Прибутні люди» В.І.Захарченко та учасник описаних подій В.Л.Порохніцький, ви, друзі, певно, бажаєте поспілкуватися з ними, щоб одержати відповіді на запитання, які вас цікавлять. Тож ми зараз проведемо з вами невелику прес-конференцію. • Домашня робота. Учням пропонується або написати відгук на роман «Прибутні люди», або висловити свої думки у формі листа до письменника чи умовного інтерв'ю з головним героєм роману. Суліма Л.В., учитель української мови і літератури Уманської міської гімназії Уманської міської ради, вчитель-методист |
| ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ Месевря О.І., завідувач лабораторії суспільно-гуманітарних дисциплін Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних... |
Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників |
| ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ Підоплічко М. Д., завідувач відділу інновацій та перспективного педагогічного досвіду Черкаського обласного інституту післядипломної... |
“Виховувати, граючи Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників, завідувач лабораторії виховної роботи |
| ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ Професійно-педагогічна самореалізація педагога в умовах інформаційно-комунікаційного простору |
ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ Дидактичні матеріали для оцінювання теоретичних знань учнів із навчальних модулів |
| Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників... Ю. В. Лєснікова, методист Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників |
Міністерство освіти і науки України Головне управління освіти і науки... А. К. Кравцов, методист Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, підполковник |
| Конкурс дитячого малюнку, плакату «Права дитини: моя конвенція» «ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ» |
Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників... Добровольська Людмила Насибівна, методист лабораторії дошкільної та початкової освіти Черкаського обласного інституту післядипломної... |