|
|
Скачати 3.53 Mb.
|
Додаток 2. «І зненацька – цей міст, який, хоч зроблений із дерева, став не скороминуще, а твердо й надовго показався цілому світові, проголосив свою тривалість, міст, який годилося б звати голосно, викричати в ньому кожен згук, щоб чутно стало повсюдно, щоб пролунало над цілою землею, прокотилося, загомоніло, розклекоталося, прогриміло:МІСТ! З багатьох причин можемо назвати його так: Первоміст. На світі не може бути опису чогось, що не існує. Все повинне спершу існувати, а вже згодом про нього може йти мова. Князь наперед не вмів, мабуть, побачити всю вагу майбутнього мосту, для князя була лиш потреба переправи через Дніпро для швидкого зв’язку Києва з берегом протилежним, з берегом чернігівським, а найперше - переяславським, бо Переяслав був найлюбіший серцю Мономаха, який довго там князював… І не знайдемо ми ніде імен людей, які прийшли на берег дніпровський, де, як це сказано дієписцем пізнішим і балакучішим, була «сильна лозина і вербье». Хто були ті люди, які взялися за роботу, великістю своєю нову для землі русичів? І звідки вони були? На їхню долю випало найважче – витворити в уяві те, чого ще не було ніколи. Бо уява людська обходиться речами вже відомими, тільки відповідно їх зіставляючи, з чого й витворює нові сполуки і споруди. Про силу уяви тих людей розповісти ніхто не зумів,бо не міг, навіть вони самі неспроможні були б сказати щось про це, бо ж висловилися досить вичерпно й досконало діянням своїм – мостом. Роблено його з дерева щонайрозмаїтішого. Запрягами по кільканадцять волів тягли степом над Дніпром переяславські дуби, привозили з Карпатських гір деревину кам’яної міцності, в просонцених древлянських борах рубали золотаві сосни для верхнього настилу. Не відав літописець, як у міцному дніпровському льоду пробивано ряди ополонок, встановлено коло них хитромудрі дерев’яні вежі з підвішеними на блоках важкими кам’яним бабами і потім уперто і невпинно бито в товстезні дубові палі, заганяючи їх у дніпровське дно. Палі, в лікоть завтовшки, забивано попарно на відстані двох ліктів одна від одної і не прямовисно, а похило. Один ряд по течії річки, другий – за сорок ліктів од першого – супроти течії. Кожна пара паль угорі з’єднувалася встановленою міцною перекладиною. На ту перекладину між верхніми кінцями паль вміщувано колоду в два лікті завтовшки і понад сорок ліктів завдовжки. Для міцності зчеплені були обидва кінці паль двома дерев’яними ж (бо все в мості було дерев’яне) скобами в такий спосіб, що палі трималися тим міцніше, чим дужче напирала на них течія. Поверх поперечних колод клалися поперечні бруси, упоперек яких знов настилався кругляк, що зверху покривався теснинами. Щоб надати мосту опорності, вбивано в дно ріки ще інші палі, нахилені проти течії так, що ними підпиралися основні мостові палі, а на деякій відстані нижче мосту поставлено ще ряд прямих паль, які мали б прочісувати ріку, оберігаючи міст від пошкоджень у тому випадку, якби хтось став пускати вниз за течією важкі стовбури дерев або йшла б пластами крига, хоч супроти криги будовано ще й льодорізи. Може, все воно будувалося так, а може, й інак, але вже що дбано передусім про міцність і непохитність мосту, то це щира правда, ще відомо, ніби працювало там дві тисячі сімсот і ще сімдесят сім чоловік, бо викінчено той дивний первоміст за два роки по тому, як сів Мономах на київський стіл, відтинок часу дивовижно короткий навіть на ті часи, коли ставлено церкви за кілька місяців, а величезні кам’яні собори – за кілька літ. Згодом же буде таке: міст стоятиме рік, і десять років, і двадцять, і п’ятдесят, і цілих сто літ, до нього призвичаїлися, літописці вже й не згадували про міст, а просто писали про всіх тих, хто наближався до Києва з наміром добрим чи лихим: «Перейшов Дніпр » Додаток 3 «Почалося зненацька і безпричинно, як починалося завжди… Володимир, син Рюриків, сівши в Києві, не думав про якісь зміни довкола, нічим не захоплювався, успадкував від батька тільки войовничість духу, але якось і воювати йому не доводилось майже цілих десять літ, бо припали вони на той час, коли зміцнювалися Суздаль, Ростов, Володимир, коли заліські князі ділили вотчини між собою, прикрашали свої городи, мурували церкви, ходили походами то на німців під Юр’їв, то на литву, то на мордву, захищаючи від набігів землі власні. Найстарший з Ольговичів, Михайло Чернігівський, князь чадолюбивий і марнославний, не почуваючись на силі стати на суперництво за Київ, запрагнув добути під свою руку Новгород, пішов супроти князя Ярослава Всеволодовича, посадив у Новгороді свого сина Ростислава, але новгородці прогнали небавом молодого князя, бо не зміг він нагодувати люду, неврожайне літо принесло страшний голод у всі землі, опріч Києва самого, князь же новгородський не зумів прикликати купців з хлібом, тому й сказано йому : «Іди од нас, а ми собі князя добудемо». Так Ярослав Всеволодович знову сів у Новгороді… Не було між князями ні миру, ні злагоди, брат ішов на брата, син виступав проти батька, усобиці роз’єднували, розривали землю, брат братові казав : «Се моє!», а той кричав : «Моє!», засліплені крамолами, не розрізняли, де справи суттєві, а де дрібні, мале називали великим і розпочинали заради нього не те що сварку, а й битви, навіть спільна загроза з боку ворогів не об’єднувала в ті часи князів, як то показав колись похід Ігорів проти половців або ж битва з татарами на Калці, якщо ж і змовлялися між собою кілька князів, то не для цілей високих, а в сподіванні великої і вельми показної здобичі; для загарбання вотчини сусідової або пограбування багатого города. Ну, а вже коли йшлося про Київ, який завжди вважався найласішим шматком для всіх, починаючи від синів Святославових та Володимирових, то тут панував навіть неписаний і який же лихий звичай: виступати супроти Києва безпричинно, зненацька і не поодинчо, а тільки змовившись купно. Так і вийшло, що поки князі мали клопоти в своїх землях і сусідніх вотчинах, то до Києва якось руки ні в кого не діставали… аж поки стався вибух, поки полетіло все шкереберть. Почалося знову з Михайла Чернігівського, який після невдач у Новгороді не відступився від замірів прилаштувати десь свого молодшого сина Ростислава… Після цього почалося таке, що вже ніхто не міг збагнути, який князь сидить у Києві сьогодні і хто сидітиме завтра.» Додаток 4 «Козляни і в гадці не мали, що на них суне орда. З Маркерія сміялися неприховано, коли він розповідав, як утікав од нападників і як позоставляв їм коней своїх. Але ще до вечора того дня позбігалося до города безліч люду з околиці і в один голос усі кричали, що йдуть вороги. Тоді мерщій замкнено браму і козляни зібралися на віче. Мудрість мешканців не залежить од величини города. Бо хоч який маленький був Козельськ, але гаразд розуміли його люди, скільки горя зчиняється в землі від князівських чвар і усобиць. Князі гризлися між собою, як собаки, а потім гинули, як мухи, або ж від взаємних усобиць або – що частіше – від чужоплеменців, бо вороги не спали, пильно стежили за тим, що діється в Руській землі, помічали щонайменші послаблення, й одразу йшли на грабунок та плюндрування. Не було, здається, жодного спокійного літа. То половецькі хани, то посланці німецьких імператорів, а тепер ось орда. У Козельську теж був свій князь, мав усього шість літ неповних. Його і звали ласкаво, як дитину: Василько, і жаль стало козлянам свого малолітнього князя. Беззахисність Василькова мовби згуртувала всіх козлян, бо ці люди мали добрі серця і всі стояли завжди на тому, що дітей треба захищати од лиха. А тут, бач, не просто дитина, а ще й князь. І, може, коли виросте, то пам’ятатиме, як клали за нього своє життя, і не буде схожий на інших князів? – Покладемо життя своє на князя, – поклялися козляни, – а як вмремо, то приймемо славу на землі, а на небі – вінець безсмертя. Ординці квапилися в сухі степи, до тепла, до густих трав, Козельськ просто трапився їм на путі, а не в їхнім звичаї було полишати город цілим, а людей в ньому живими, зважаючи ж на незначну величину Козельська, гадали вони, що не загаються тут більше як на день чи кілька, тому вдарили на город без приготувань, хотіли взяти його простим наскоком, не злазячи з коней, і тут уперше, може, в цій землі зустріли такий шалений опір, що вимушені були відкотитися і вже братись до справжньої облоги, навіть сам Батий вимушений був затриматися коло Козельська, щоб скарати цей злий город і знести його з накоренком. Ось тоді і почалося те, що мало тривати сім тижнів, і дні злилися з ночами, і не було кінця битві, зступалися на городськім валу козляни і вороги, мов дві стіни лісу, зачіпали один одного гаками, хапалися за руки, кололися списами, рубалися сокирами, різалися ножами, кров по уділлях текла, мов ріка, стук і шум стояв страшний до самого неба, мов грім, від болю сама земля стогнала, і живі заздрили мертвим, і не було ні князя, ні воєводи, ні наставника, ні вибавника в тому городі, ні рятівника, і серця доблесних зрівнялися з серцями слабих і безсилих, а може, навпаки, – безсилі стали мужніми, бо нічого не могли вдіяти вороги з козлянами, там навіть мертві неначе ставали до бою, різалися, кусалися, щипалися з напасниками. Маркерієві було легше, ніж іншим. Не мав тут ні хатини, ні родини, вмер би, то й умер, а живому зостатися – теж не зле. Тому, коли вороги встановили проти городських стін пороки і стали добивати Козельськ здалеку, він намовив мужів зібрати всіх коней, які були, вирватися з брами, доскакати до пороків ординських з сокирами і порубати їх дощенту! А тим часом вийдуть з города пішці та вдарять на знетямлених напасників так, щоб од них тільки бризки полетіли! У цій намові була сама відчайдушність, але жменьці мужів козлянських нічого більше й не позосталося, окрім несамовитої одчайдушності, і вмить зголосилося з Маркерієм стільки козлян, скільки знайшлося коней, і полетіли ці відчаєні рубаки на ворожі пращі, і мчав попереду на своєму ще мостищанському вороному коні Маркерій, нічого не бачив, окрім ординських пороків. Навіть самих ворогів не помічав, кинувся рубати оту кляту знадобу, що метала каміння на беззахисний город, і вже не бачив, як усі козляни, хто міг тримати оружжя, виступили з города на останню битву, не бачив, як зсунулася стіною орда, щоб вирізати всіх оборонців, а вже за ними й тих, хто залишився в городі: старих, немічних, жінок і дітей, – не знатиме він, що й сам малий князь, заради якого вони клали життя своє, втонув у крові, нічого того не відатиме Маркерій, бо, поки рубатиме він пороки, наскочать на нього звідусіль ворожі вершники, і тільки вороний його вірний кінь, що не раз і не два виривався з неволі й прибігав до свого хазяїна, й цього разу зуміє виприснути з кільця неволі й смерті і винесе вмираючого, а може, й мертвого свого нерозважного господаря тої самої хвилі, коли в нього з рук упаде сокира, а сам він пригорнеться до кінської голови, облитий кров’ю чужою і своєю , маючи три рани рубані на голові, дві рани криваві на грудях, колоту рану на руці, та ще рану битую, синю на боку. Мабуть, воно було так, бо ніхто більше не врятувався в Козельську, самої тільки людської сили для того виявилося не досить…» Додаток 5 «А міст горів дужче і дужче, і ті, хто ще вчора вважався його господарем, власником, з’єднаним з ним і зрідненим, стояли на березі і спостерігали цей кінець страшний і болісний, але неухильний. Ще бачили мостищани, як злетіла з воєводського пагорба чорна вершниця на чорнім коні і помчала на міст, просто в пожарище, в саме вогняне пекло, і так зринулася крізь полум’я вниз, палала сама, палав чорний кінь, палала, здавалося, й сама вода, приймаючи їх у свої глибини. Уже коли допалювався й донищувався міст до кінця, явилося мостищанам небесне знамення. Ніби пролетів над ним по небу великий вогняний змій і впав десь далеко за пущами, і всі вони почули, як стукнула земля. А тоді застогнала земля в степах, і в пущах, і по обох берегах ріки, бо в скрипінні тисяч возів, у ревінні верблюдів, в іржанні коней обступала Київ тяжка сила Батиєва. Отак вони залишились на цьому березі, а на той бік не було вже ні мосту, ні вороття, бо все тепер було втрачене в по гнобленні: їхня весела колись зелена земля і їхні незглибимі пущі, їхні теплі ріки з найбільшою з-поміж них - Дніпром, і їхні багаті городи з найсвятішим над ними – Києвом, а цей міст, заради якого вони тут трималися та й взагалі жили, теж тепер не існував, і ось вони стали, як були в перший день своїх народин, - безсилі, нагі, їхні пальці ні за що не зачіпалися і нічого не ловили, їхні руки були порожні довіку, і цілий світ був для них суцільним здриганням, затуманеним крижаним попелищем, безмежним у своїй однаковості, безнадійним і безберегим; нікуди прагнути, ні до чого прямувати, ні за що зачепитися бодай маренням. І, німуючи в розпуці, сліпо, мало не навпомацки, відступили вони туди, звідки прийшли чи то вони, чи ще їхні пращури, і вглибилися в сутінь нерозплутаності лісів, утонули там і вмерли, але не все вмерло з ними, позостався по них незборимий дух, і нові покоління взяли його собі в дорогу, як вирушали на здобуття знадливого берега надій, і вже лиш вони перекинули міст через горе й біду, через лихоліття, вогонь, відчай і муки, але ніщо їх не спинило, бо той берег мав бути вічною волею на своїй землі. Найгарнішій і найсолодшій землі на світі. І він був нею. А Первоміст хоч і спалився у той віддалений і тяжкий день, але не міг зникнути в нашій пам’яті. Він став набутком часу, він увійшов у час, який не зникає, не має кінця, і все, чим заволодів час, живе в ньому так само, як у вічних льодах просвічуються вмерзлі в них уламки дерева, риб’ячі кістки, пташині пера а чи барвисті плями рідкісних морських створінь. Отож, навіть спалений, Первоміст не міг вважатися знищеним остаточно, він існував і далі серед сотень і тисяч мостів майбутніх, які мали бути спалені, зруйновані, понищені а чи й уцілілі, але володів перевагою над ними, бо ж був Перший! » Додаток 6 Картка 1 «Воєвода вмів належно поцінувати таємничість, він всіляко підтримував її, ховався за нею, в ній мав і свою владу, і свою неприступність, і свою несхитність, і свою вічну тривалість при мосту. Відкритий усім поглядам, стояв на схрещенні всіх шляхів і стежок, всіх переходів і мандрувань, і ніхто про нього нічого не знав, дійшло вже до того, що, здається, і сам Воєвода про себе не знав нічого, не тямив, чому саме він тут стоїть, а не інший, але що затятіше тримався на своєму становиську, то жорстокіше і вправніше придушував щонайменшу спробу опору або, не дай бог, замаху на його володарювання. Та й хто б там пробував! За ним утвердилося неподільне право остаточного вирішення, кого пускати через міст, а кого ні. Отсього можна, а отсього не можна. Дошукуватися пояснень і причин – надаремне. Відмовка була завжди та сама: так звелено Воєводою Мостовиком. Оскаржувати Воєводині рішення не пробував ніхто й ніколи. Однаково нічого не дасть, хоч дійди до самого великого князя. Князь скаже про Воєводу: «Йому видніше». І нема ради. Бо князь теж залежний. Повинен мати в державі якусь там певну кількість людей, що на них повсякчас міг би опертися. Ну, а Воєвода Мостовик з-поміж цих людей – на чільному місці. Той, що пускає або не пускає. І, може, саме через високу державність Мостовик ставився до мостищан безжально й немилосердно, карав людей за провини жорстоко, не лякаючись витяти в пень усіх мостищан, лагідних кар не відав і не визнавав, бо й не від нього вони йшли, а дісталися в спадок, існували тут мовби спервовіку.» |
| ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ Месевря О.І., завідувач лабораторії суспільно-гуманітарних дисциплін Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних... |
Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників |
| ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ Підоплічко М. Д., завідувач відділу інновацій та перспективного педагогічного досвіду Черкаського обласного інституту післядипломної... |
“Виховувати, граючи Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників, завідувач лабораторії виховної роботи |
| ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ Професійно-педагогічна самореалізація педагога в умовах інформаційно-комунікаційного простору |
ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ Дидактичні матеріали для оцінювання теоретичних знань учнів із навчальних модулів |
| Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників... Ю. В. Лєснікова, методист Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників |
Міністерство освіти і науки України Головне управління освіти і науки... А. К. Кравцов, методист Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, підполковник |
| Конкурс дитячого малюнку, плакату «Права дитини: моя конвенція» «ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ» |
Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників... Добровольська Людмила Насибівна, методист лабораторії дошкільної та початкової освіти Черкаського обласного інституту післядипломної... |