|
|
Скачати 3.53 Mb.
|
|
Урок 1-2 ВАСИЛЬ ЗЕМЛЯК. РОМАНИ «ЛЕБЕДИНА ЗГРАЯ» ТА «ЗЕЛЕНІ МЛИНИ» – ПРИТЧА ПРО НАШУ ВІЧНУ БАТЬКІВЩИНУ Мета: познайомити учнів з дилогією В.С.Земляка (романами «Лебедина зграя» (1971) і «Зелені млини» (1976)), що, по суті, утвердила в українській літературі цілу течію, умовно названу в критиці химерною прозою; поглибити знання учнів з теорії літератури, закріпити їхні вміння аналізувати художній текст, чітко висловлювати та аргументувати свої думки; формувати моральні принципи молодої людини як національно свідомої особистості. Обладнання: портрет письменника, таблиці, репродукції картин. ХІД УРОКУ Не можуть бути народи вільні, доки душі людські в полоні. Полон Духа породжує полон тіла. О.Бердник. Мамо наша Небесна! ... Молимо Тебе: благослови появу на нашій Землі дітей світла і не дай народитися більше жодному рабові. К. Мотрич. Готуючись до цього уроку, учителю варто заздалегідь поділити клас на групи, кожна з яких має виконати окреме домашнє завдання. 1. Записуються тема й епіграфи уроку. 2. Слово надається учням, що приготували коротку довідку про В.Земляка. Інші учні складають стислий план-конспект.
3. Слово вчителя. Історія розвитку літератури нараховує не одне століття. За цей час людське життя було досліджено настільки досконало, що можливість віднайти щось нове зведена до мінімуму. У той же час скептики зауважують, що всі твори можна увібгати у варіації 25 сюжетів. Утім інколи навіть старий, як світ, сюжет добряче дивує нас новою інтерпретацією. Ю.Шерех писав з цього приводу, що „історію літератури можна сформулювати як прекрасну повторність неповторюваного.” Систему літературних родів і жанрів чітко визначено, літературні методи, напрямки й течії досліджено та класифіковано. Здається, що й тут створити щось нове вже просто нереально, але, як виявляється, це тільки здається… Твори В.С.Земляка утвердили в українській літературі цілу течію, умовно названу в критиці химерною прозою. Як йому це вдалося? Можливо, він просто жив у своїй реальності, мав своєрідний погляд на життя, який зумів донести до нас. Мені здається, що ви погодитесь із цією думкою, коли познайомитеся зі спогадами О.О.Сизоненка про одну давню екскурсію, організовану Василем Земляком. Учні читають фрагмент спогадів на розданих картках. Картка №1
Химерник у житті, химерник у прозі… 4. Слово має група літературознавців. Інші учні роблять записи в словники. Дилогія В.С.Земляка (романи «Лебедина зграя» (1971) і «Зелені млини» (1976)) по суті утвердила в українській літературі цілу течію, умовно названу в критиці химерною прозою. За філософською і художньою сутністю цей твір близький до притчі (це стосується передусім «Лебединої зграї»). Химерний – який викликає подив; незвичний, чудернацький; який важко зрозуміти, збагнути, пояснити, складний, заплутаний. Химерна проза – це назва стильової течії в українській прозі 70-х років. Химерна проза стала реакцією на диктат норм соцреалізму в радянській літературі. Ознаки химерної прози:
Притча – це повчальна алегорична оповідь, в якій фабула підпорядкована моралізаційній частині твору. На відміну від багатозначності тлумачення байки, у притчі зосереджена певна дидактична ідея. У новітній європейській літературі притча стала одним із засобів вираження морально-філософських роздумів письменника, нерідко протилежних до загальноприйнятих, панівних у суспільстві уявлень. 5. Слово вчителя. Отже, сьогодні ми будемо досліджувати твір, у якому, якщо будемо уважними читачами, побачимо не лише роздуми письменника, а й певне зашифроване послання. Давайте спочатку сробуємо зрозуміти символічність назв романів. Перша частина дилогії називається «Лебедина зграя». Ми раніше вже вивчали твори, де образи лебедів поставали могутніми символами. Пригадаймо їх. Так, це «Гуси-лебеді летять» Михайла Стельмаха та «Лебідь» Олександра Олеся. Пригадайте, символом чого виступають лебеді? В античній міфології лебідь уособлював самого Аполлона. В українській – існує легенда про те, що душа поета вселяється в лебедя, символізуючи красу та безсмертя. У згаданих вами творах образ лебедя символізує незнищенність волелюбного духу народу, а в поезії Олеся він ще й символізує митця і борця, який мріє вивести свій народ із неволі чорної ночі та болота – символу рабства, тому він «…співав … пісню … про озера сині, про красу степів, про велике сонце…». До речі, саме лебеді, за уявленнями наших предків-язичників, переносили сонце по небу. Епіграф до роману «Лебедина зграя» – це могутній дороговказ до розуміння цього роману, залишений нам автором. Заспів та авторське звернення до рідного народу в кінці твору створюють у поєднанні з епіграфом обрамлення, що не дає підстав сумніватися в тому, що перед нами панорама боротьби за звільнення людей. Але кого уособлюють ті лебеді, що намагалися показати шлях до волі? Послідовників Леніна чи Центральної Ради? «І хоч людям прекрасне завше буде здаватися незвичним, та … у годину випробувань вони й самі чимось схожі на лебедину зграю в дорозі. Чи, бува, не отим своїм підсвідомим прагненням до якогось справді незбагненно високого, тим-то не завше осмисленого до кінця?.. Про суть того кожному властиво мати свої виміри, ніхто, однак, не годен претендувати на доконечність чи всетривалість. За те ми й цінуємо один одного, що про одну і ту ж річ мислимо неоднаково,» – ніби дражнить нас автор. Може, тому й подає символічний образ гойдалки, що дуже схожа на маятник, який несе Вавілон від однієї ідеї до іншої, заплутуючи шукачів однозначної відповіді. Давайте спробуємо розібратися в цьому карнавалі образів. Чи є в романі образи, що перекликаються зі щойно згаданими символами? Згадаймо слова Клима Синиці: «… маємо свою сироварню, свого поета, і навіть білі лебеді прилетіли до нас цієї весни, хоч не було їх кілька років і вже ходили чутки, що ці птахи зцуралися комуни». Поєднання поета й лебедів нас не дивує, позаяк ми вже дослідили, що воно класичне, а от до чого тут сир? «Вдень Володя Яворський варить сир, а вночі пише вірші.» А згадайте священнодійство ватага в «Тінях забутих предків» Михайла Коцюбинського: «Молоко в путині жовкне і гусне. … Тільки по легкому рухові жил на ватагових руках помітно, що насподі в посуді одбувається щось … і раптом з дна посуди, з-під молока, підіймається кругле сирове тіло, що якимось чудом родилось. … і коли ватаг його виймає, зелені родові води дзвінко спливають в посуду…». Сцена появи сиру набуває сакрального сенсу, переносячи уяву читача від створення головки будзу до творення білого світу. А наш поет творить червоні головки сиру. Висновки робіть самі. Сформулюйте й запишіть свій висновок, що, на вашу думку, символізує назва першої частини дилогії. Маю надію, що ви пам’ятаєте парадоксальність мислення В. Земляка та назву країни, в якій він жив. Друга частина дилогії називається «Зелені млини». За епіграф автор вибрав слова Тараса Григоровича. Епіграфи обох частин перекликаються між собою. Серця людей, нагріті добром, вік не охолонуть. Життя патріотів, віддані за свободу людей, не стали марною жертвою. «Перемелеться», – говоримо ми з надією, що смуга неприємностей минеться. Зелені млини мусять добряче попрацювати, щоб відновити життя не лише однойменного села, але й Вавілона, України, а зрештою й усього світу, зворохобленого світовою війною. Ми ж пам’ятаємо, що зелений колір символізує життя. Третя частина, якби вона була написана, мабуть, називалася б «Веселі Боковеньки», принаймні такий анонс нам подає автор наприкінці роману «Зелені млини». У ній би йшлося, мабуть, про повоєнну Україну, національні справи в якій здавалися веселими хіба що тим, хто спостерігав за ними збоку. До чого ж тоді прикметник «веселі» у назві? Але ж ми пам’ятаємо про неординарність мислення автора та те, що його вчинки й слова інколи треба було розуміти навпаки. З епілогу другої частини дилогії ми дізнаємося, що історія Вавілона закінчилася: його перейменували на Веселі Боковеньки. І знову відчувається, що й тут треба читати між рядками: «Адже є шось дискредитуюче вже у самій назві: Веселі Боковеньки, веселі лежебоки й загалом слово веселі прибрало тепер дещо іншого відтінку, аніж сто чи навіть п’ятдесят років тому. Воно стало синонімом – несерйозний, недержавний…». Особисто мені після цих рядків згадалися слова В.Стуса, з якими ви можете познайомитися зараз. Учні читають фрагмент листа В.Стуса до А.Малишка на розданих картках. Картка №2
Утім, ми вже ніколи не дізнаємося про що була б та третя частина. У дилогії ж подається панорама перетворень у житті українців, що розпочинаються романтичним запамороченням комунарів від більшовицьких ідей, які до певного часу здавалися веселящими (так їх принаймні називали на початку ХХ ст.). Можливо, саме тому й ми регочемося, читаючи цей твір про страшні сторінки нашої історії. Сердимося за блюзнірство на автора й самих себе і… продовжуємо читати, плачемо, а потім … знову сміємося. Що це? Класична національна риса українського менталітету – сміх крізь сльози, сформульована ще Лесею Українкою: «щоб не плакать, я сміялась», чи нагадування про те, що недоречні веселощі – будуть покарані? Чи не найкращою ілюстацією цього закону є легенда про біблійний Вавілон, але поговоримо про нього пізніше… Найбільші дурниці робляться із серйозним виразом обличчя. Наші герої часто дуже серйозні. Савку Чибіса, що весь час регочеться, вважають блаженним. Але ж юродиві часто бачать те, що не дано бачити загалу. Може, тому Савка почуває, що навіть після смерті Боніфацій, який переписав майно односельців, сидить на його шиї. Роман «Лебедина зграя» розпочинають події 20-тих років ХХ століття, коли з’являються перші комуни, де намагаються втілити в життя згадані вище ідеї. В основі всього міститься насмішка долі, на яку спочатку не звертаємо уваги і в якій пізніше бачимо пророчий символ, – нове життя створюється одноруким Климом Синицею під дурнуватий сміх Савки. Чи ж не закономірним є занепад, до якого дохазяйнуються ці борці? В очі впадає промовистий ланцюг символів: спочатку виздихали вівці. Усі ми пам’ятаємо, що образ Агнця Божого в Біблії має кілька тлумачень: це і смирна громада, яка сліпо йде за провідцями, і Ісус Христос, що в Апокаліпсисі Івана Богослова відкрив книгу за сімома печатями, випустивши чотирьох коней із вершниками. На блідому (чалому) коні вершником була Смерть. Ми ще згадаємо ці символи. Потім вирізують корів – годувальниць. Це дикість, адже «…в наших селах корова прирівнювалась майже до божества. … Ніхто не пам’ятає смаку материного молока, зате все життя нам сняться пахощі коров’ячого молока… Корова ж випоїла цілі народи, але пам’ятників їй поставлено не густо, принаймні, у нашому краї я щось не бачив таких. А ось кладовищ для корів після їх усуспільнення з’явилося надто багато, майже у кожному селі». Годувальником переважної більшості людства є село… Сумна алюзія – кладовища годувальниць. Але є ще один момент. Колись Клим Ворошилов сказав, що радянська влада пішла на голод свідомо, бо їй потрібні були гроші, але постраждали лише якісь непрацюючі елементи. Хто ж був цими елементами? Пояснення ми можемо знайти в романі «Лебедина зграя»: «І ось до Вавілона нагодилася так звана буксирна бригада по заготівлі хліба. Буксирники приїхали з велетенськими сталевими щупами, які легко могли проникати на два-три метри углиб вавилонського ґрунту, проштрикували утоптані подвір’я наскрізь, прохромлювали старовинні селянські скрині, заховані під землею, а кінчики тих щупів були змайстровані так мудро, мали такі западини, що досить їм було натрапити на хліб у найхитрішій схованці, і вони неодмінно виймали на поверхню кілька ціленьких зерен. … У бригаді було кілька жінок, їх остерігалися найбільше, бо жінок не можна було ні підкупити, ні вблагати, вони захищалися тим, що їхні діти в містах без хліба». Діти ж селян, якраз і були тими елементами, що їх згадував Ворошилов, тому мали обходитися без їжі. Ще один приклад знаходимо в романі «Зелені млини», коли такий собі Ярема Кривий краде худобу для шкільної кухні, щиро вірячи, що це не крадіжка, а «експроріація», бо худоба не колгоспна, а приватна. «Індуси» – теж ті самі елементи, яких не жалко… Може, тому ні замки, ні гиря не допомогли врятувати корову, що годувала дві багатодітні сім’ї? Як не гірко про це читати й говорити, але в романі «Зелені млини» ми ще раз зустрінемося з подібним підходом до плодів селянської праці… «Бруно Месмер все гасав по селах і вимагав: хліба, хліба, хліба!... Бруно Месмер видав наказ, щоб шеф гестапо карав на смерть кожного, хто вкраде з поля чи з току бодай один кілограм хліба, який увесь до грама належить тепер великому рейхові, як і все на цій землі.» Мабуть, не лише нам вбачалися подібні аналогії, тому що текст, по живому, шматує цензура. Одним із найтрагічніших у згаданому вище ланцюзі символів є образ паломництва коней до міста, де на них ніхто не чекає. Хіба що «якийсь навіжений», що здирає з них, помираючих, підкови, та … смерть. Як ці образи перекликаються з мандрівкою Катранників! З описом того, як, одібравши в селян хліб, потім продавали їм його за золоті та срібні речі. Чи не нагадує вам здирання срібних обладунків з ікони в торгсіні здирання підков? Єдина різниця, що Василь Барка був емігрантом і міг відкритим текстом повідомити світовій спільноті про страшне нищення людей. У ті часи слово «торгсін», що офіційно означало: «торговля с іностранцамі» (які в біса іноземці в районних центрах!), в народі розшифровувалося по-іншому: Т – товаріщі О – осторожно Р – Родіна Г – гібнєт С – Сталін І – істрєбляєт Н – народ. Невже й справді романтики комунари мріяли про винищення народу? Чому ж тоді Клим Синиця шепоче захлялому Фабіяну: «Не знаю, Левку, не знаю… Ніхто не знає, хто сотворив цей голод. Коли б знаття, то судити б його ось тут, на цьому майдані перед цими кіньми… Але ще треба жити, Левку, жити!.. Чуєш, он лебеді ячать у небі? Їм теж нелегко». Зринає думка, що отак само, забувши повчання Петра І, яке подаємо мовою оригіналу: «Неча на зеркало пенять, коли рожа крива», нові правителі Москви почнуть шукати ворогів народу, щоб виправдати власні промахи. Пізніше про Клима буде йти розмова, яка підтвердить нашу правоту в розумінні символів цього твору. «– Хіба тутешні наші керівники не могли постояти за людей? – сказав сердито батько. – Хіба не вони кликали нас до комуни, до колгоспу? Хіба не вони обіцяли нам лебедине царство? Кому ж далі вірити? Скажи: кому? Теслі, Рубану, Синиці… – Синиці, прошу, не руш, може, він уже й помер… Поїхав на села, надивився й пустив собі кулю… Кінь привіз його до райкому на бричці майже готового…» Такий розвиток подій не викликає у вашій пам’яті якихось прізвищ? Ось хоча б Фітільов… До речі, Сташко, син Мальви та Володі Яворського, міг би вважатися символом майбутніх поколінь, задля яких і приносяться всі ці жертви. Але чи щаслива ця дитина? Росте він, майже не бачачи матір. Опікується ним безпомічна бабуся. Образ Сташка перекликається з образом дівчинки з «Котлована» Андрія Платонова – єдиної дитини, що живе на будівництві велетенського будинку для пролетаріїв усього світу. Між іншим, цих пролетаріїв, як і мешкаців села Вавілон, теж ніхто не збирається питати, чи хочуть вони жити по-новому. Невідомо, чи й збудують цей будинок, який за розмахом має шанси повторити вавілонську вежу, але вибити купу народу й почати рити яму, тобто котлован, уже спромоглися. Так от згадана дівчинка помирає маленькою. Мабуть, ангелу, яким є кожна дитина, просто несила жити в такому жорстокому світі. Правда ж, це чимось нагадує історію Сташка, який теж не став дорослим... А якщо ще згадати, що ці діти живуть між ворогами своїх батьків… Не забуваймо, що не міг В.С.Земляк читати ні «Жовтого князя» Василя Барки, ні «Котлован» Андрія Платонова. Як же пояснити таку схожість образів? Мені здається, лише словом «правда» – правда очевидців. А образ Сташка, який ніколи нікому не зробив нічого поганого, нагадує нам ще й «Україну в огні» Олександра Довженка. Коли німці заарештовують матір хлопчика, бабуся говорить йому, що він мусить хоч щось зробити, щоб врятувати неньку. Сташко не уявляє, що він може зробити. Як він схожий на розгублених молодих людей, яких, на думку Довженка, не вчили найнеобхіднішому… Єдине, що в нього виходить – віддати за матір життя. У дилогії розповідь сфокусовано на долі села Вавілон, що є часткою історії всього українського народу. Навіть у романі «Зелені млини», де розповідь перенесено в село Зелені Млини, Вавілон та його мешканці не зникають зі сторінок твору, наприклад, переінакшуючи давню легенду про вавілонське рабство, коли рятують єврейських дітей із рабства німецького. Закінчується дилогія визволенням краю від фашистів у 1944 році. А в епілозі ми дізнаємося, що історія Вавилона закінчилася: його перейменували на Веселі Боковеньки. Про наші думки з цього приводу ми вже говорили. |
| ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ Месевря О.І., завідувач лабораторії суспільно-гуманітарних дисциплін Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних... |
Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників |
| ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ Підоплічко М. Д., завідувач відділу інновацій та перспективного педагогічного досвіду Черкаського обласного інституту післядипломної... |
“Виховувати, граючи Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників, завідувач лабораторії виховної роботи |
| ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ Професійно-педагогічна самореалізація педагога в умовах інформаційно-комунікаційного простору |
ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ Дидактичні матеріали для оцінювання теоретичних знань учнів із навчальних модулів |
| Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників... Ю. В. Лєснікова, методист Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників |
Міністерство освіти і науки України Головне управління освіти і науки... А. К. Кравцов, методист Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, підполковник |
| Конкурс дитячого малюнку, плакату «Права дитини: моя конвенція» «ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ» |
Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників... Добровольська Людмила Насибівна, методист лабораторії дошкільної та початкової освіти Черкаського обласного інституту післядипломної... |