|
|
Скачати 1.5 Mb.
|
|
Тамара Мельник Концепт “Рідна земля” в інфосфері Севастополя Інформаційний світ, що на межі раціонально-логічного мислення утворює парадокси, окреслює для всіх його учасників певні кордони. У контексті ноосферного мислення людина є джерелом продукування тексту, збудження думки, стимулювання творчості. Текст виглядає анонімною суперструктурою, для якої людина й стає об`єктом. Текст потрапляє у свідомість особистості ще з раннього дитинства та у формі внутрішньої мови, мислення залишається там упродовж усього життя. Сучасна цивілізація базується на культурі текстотворення, оскільки будь-які зміни зумовлені, перш за все, інфосферою. Інформаційне середовище рукотворне, воно включає масову й міжособистісну комунікацію, є елементом навколишнього середовища. А відтак, людина стає не лише об’єктом, а водночас і суб’єктом інформаційних процесів. Спираючись на праці О. Гасклі, М. Ангенота, Ж. Дерріди, К. Поппера, М. Гайдеггера щодо текстових феноменів та взявши до уваги те, що текстом можна вважати будь-яку інформацію, яку отримує людина через різні канали сприйняття, ми виокремили деякі параметри інформаційного середовища, серед яких і національно-етнічний. Його, своєю чергою, ми пов’язали з проблемою взаємовпливів та конкуренції текстів, співіснування телебачення, радіо, друкованої періодики, комп’ютерних мереж та ін. У системі сучасних інформаційних процесів людина виступає як окремий малий світ, мікрокосм (що перегукується з філософією К. Ставровецького і Г. Сковороди). А думки, за концепцією П. Юркевича, зароджуються в серці, і розум лише надає їм обґрунтування та суворої логічної форми. Поза межами розуму стоїть вища і глибша діяльність людської душі, що її Юркевич називає “серцем”. Почування-емоції в інформаційній сфері створюють своєрідну екзистенційну силу. Що відчуває людина з печаттю етнонаціонального, коли змінюється її часопростір? Зміна епох диктує свої пріоритети, незмінною ж цінністю, етичною й логічною необхідністю залишається відчуття рідного краю. Рідний край – той, що народжує, той, що навколо нас, той, що постійно відлунює в нашій душі. Він частка тієї сили, яку особистість зберігає протягом усього життя. Рідний край викликає особливі почуття, бо він частка тієї рідної сили, яку особистість зберігає упродовж усього життя. Земля, де людина народжується чи самостверджується, супроводжує її завжди, упродовж усього життєвого шляху, у період вільних міграцій стає «малою батьківщиною», реальністю не лише фізичною, а в більшій мірі – духовною й етичною, бо здійснює помітний вплив на формування елементів світогляду й уподобань особистості. У філософському сенсі велике значення для формування і розвитку картини світу має культура, у якій виховується і соціалізується індивід. Вивчення культурних складових завжди містить у собі експресивний компонент, пов’язаний з емоційною тональністю і викликають у підсвідомому й свідомому потенціалі особистості позитивно чи негативно зорієнтований образ певних реалій. Наявність емоційної забарвленості допомагає розробити певну категорію у свідомості особистості чи групи людей. При цьому “рідний край” позначає ширший концепт завдяки широкому культурному наповненню. У мінімоделі Севастополя відбивається історія і праісторія. На севастопольській землі проходили неординарні події історичного й культурологічного значення, народжувалися й мешкали визначні постаті, засновувалися й розвивалися непересічні явища. Севастополь постійно викристалізовує власне майбутнє, контури того, що в ньому незабаром відбудеться. Особливість суспільної і культурної ситуації полягає у тому, що простір Севастополя членували постійно змішувані внутрішні кордони між мовними та етнічними групами, державами, релігіями, політичними і культурними системами, ареалами відмінних економічних укладів. Це зробило його яскраво вираженою константною зоною з вельми строкатим спектром соціокультурних феноменів. Відповідно до Конституції України Севастополь є містом, що має особливий статус. Постійне населення Севастополя за результатами Всеукраїнського перепису 2001 року – 377 200 чоловік. 71,6% севастопольців – етнічні росіяни, 22,4% – етнічні українці. Для 90,6% севастопольців рідною є російська мова, для 6,8% – українська. Історично корінними севастопольцями є лише 1–2% населення Севастополя – ті, хто жили у ньому до Великої Вітчизняної війни або їхні прямі нащадки. Практично всі жителі Севастополя є переселенцями або дітьми переселенців з інших регіонів СРСР, переважно Росії, а також України. Для великої кількості севастопольців Севастополь не є рідним містом; їхні діти, що народились у Севастополі, мають дві (а то і три) “малі батьківщини”: окрім Севастополя – місця походження їхніх батьків. Таким чином, абсолютна більшість севастопольців не має стійкого історичного зв’язку з Севастополем, і для більшості з них історичною або “малою батьківщиною” є різні регіони Росії. Переважно з Україною, а не Росією, СРСР чи СНД себе самоідентифікують лише вихідці з Західної та Центральної України, а також наймолодше покоління, що не встигло захопити часи СРСР та російського сепаратизму 90-х років. Навчання українською та російською мовами провадиться лише у 1 школі та 2 гімназіях, в яких українською мовою навчається 2% від загальної кількості учнів. Українська мова та українська література як предмети вивчаються у всіх загальноосвітніх навчальних закладах Севастополя. У зв’язку з цим наголошуємо на своєрідній взаємодії світів: макросвіт впливає на сприйняття рідного краю, але й він певними подіями, процесами здійснює вплив на великий світ. Тобто, макросвіт переважної більшості севастопольців формується з цілісності й синтезу чисельних рідних країв. Виходячи з того, що поняття “рідний край” в більшій мірі емоційне, ніж наукове, увібрати його у якесь визначення дуже важко, фундаментальна категорія “вітчизна” може стати вихідною точкою, яка переноситься (у результаті власного відчуття, традицій сім’ї, часто завдяки пресі і суспільній свідомості) та ідентифікується з більш широкою територією і національним обширом. При намаганні визначитися у понятті “рідний край” респонденти натрапляли на труднощі, що не корелювалися однозначно з чуттєвим досвідом людини, оскільки ознаки рідного краю релевантні і нестабільні. У процесі оволодіння різноаспектними знаннями сучасна людина одним з чинників сучасного гіперскладного макросвіту бачить рідний край та шукає джерела знань про нього в інформаційних ресурсах. Тобто, це стає об’єктивною потребою, фізіологічною необхідністю, етичною нормою для більшості як експонент інтелектуального рівня, мірило цивілізованості, оскільки й патріотизм розглядається як антеїзм, бо силу беруть саме від рідної землі. Російськомовні севастопольці в більшій мірі використовують лінгвокультурний концепт (рос.) “родина” як сутність ідеологічну у тому сенсі, що в ньому відбиваються їх уявлення про себе й ідеальний устрій. Цей концепт латентно етнонімічний, бо в нього у своєрідному згорнутому вигляді присутні погляди етносу на самого себе як на носія відповідної культури та оцінка власної національної вдачі. Для пересічного севастопольця, який себе ідентифікує з російським етносом, “родина” – саме те, що залишається від країни, коли з неї вичленяються географія та політичний устрій: те, що не можна пояснити, те, що люблять більш усього [АиФ, 2005, № 42] . В. Виноградов свого часу звернув увагу на використання лексем “родина”, “отчизна”, “отечество”, В. Телія – на концепт Patria. Сучасне сприйняття їх пов’язується з певною дезінтеграцією, на кшталтгегелівської сови Міневри (сутінки як стара форма життя), коли семантика базових цінностей культури втрачає свою визначеність. Все це дає відповідні підстави вважати, що концепт “рідний край” є етноспецифічним. Ранг любові до рідного краю в ordo amoris у широкому сенсі відбиває загальну ієрархію цінностей та пріоритетів представника певного етносу – “роль, которую та или иная вещь должна играть в нашей жизни, необходимую степень её важности для нас, её относительный вес, ту силу привязанности, которую мы должны испытывать в ней” [8, с. 98]. За своєю лексичною сполучуваністю номінативи “батьківщина”, “вітчизна”, а також “рідний край” спроможні використовуватися в позиції прямого доповнення дієслова “любити”. Персоналізація їх носить уже практично мовний характер, це не метафора, а реалія. Вона використовується у назвах літературних творів, громадських організацій, артефактів, їй притаманна прецедентність у складі фразеологізмів, що утворюють фонові знання носіїв мови. “Рідний край” як семантична реалія відповідає лінгвокультурному концепту: їй притаманна номінативна щільність, вона впливає на емоційні переживання, фокус свідомості, включається в мережу асоціативних зв’язків [4, c. 79]. До речі, й росіянин, уживаючи фразу “мой родной край”, має на увазі не обов’язково те, що розташоване збоку (край чогось). Як і в багатьох слов’янських мовах – це країна, держава (сърбска крайна, българска крайна). Лінгвоспецифічність поняття “рідний край” розглядається як універсальний детермінант предметів “ближнього кола” – рідний дім, рідна земля, рідна людина, рідна країна та увиразнюється однослівним антонімом “чужина”. В українській мові “країна” – це теж держава. А беручи до уваги дієслово “краяти” – вирізати, виділяти, викроювати – виділяти для себе, для свого народу територію, обмежувати її від інших, чужих територій і ззовні, і зсередини. Відповідно і “краяни” – це земляки, жителі даної території, а не якісь периферійні провінціали. Так, україномовна преса (“Кримська світлиця”, “Флот України”) використовує поняття “рідний край” на противагу анонімним афоризмам Інтернет-трафіка у стебових контекстах. На офіційних заходах та у рекламі культурний смисл поняття “рідний край”, на превеликий жаль, вихолощується і використовується з метою promotion. Українство Севастополя за своїм культурно-історичним змістом цілковито спроможне розкрити квінтесенцію цивілізаційного і духовно-культурного феномену, його творця-українця, який освоює етнічний простір, створює культурну унікальність як вагому частку інфосфери, бо історія впродовж століть учила українців створювати затишок для представників інших народів на обжитій території, розраховуючи на взаємність, злагодженість і пошанування національних цінностей. Нині Севастополь більшістю сприймається як місто не українське, “город русской славы”, певний “радянський ендемік” на карті сучасної України. Він ніби не підлягає динаміці, коли мова йде про багатокультурність, не плинний, не виступає продуктом змін чи взаємодій, вибору. Питання “Хто ми є?” в більшій мірі поступається “Звідки ми прийшли, скільки нас, ким ми можемо стати?” Існує тривка тенденція уникнення постановки проблеми української книги, часопису, журналу, кола змістовного україномовного спілкування. Владні структури перекладають формування суспільної мети, т.б. ідеології, на українську інтелігенцію, на громадські організації (таких, т.б. проукраїнських, налічується біля 20), і таке можна розцінювати як відкрите лукавство. Задекларований демократизм виступає підступною формою гальмування української етноідентифікацфї через сферу культури, у т.ч. масову, як найбільш впливовий чинник у процесі етнічної самовизначеності. Так, починаючи з 1999 року, уповноваженими органами у Севастополі було видано 260 свідоцтв про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації з місцевою сферою розповсюдження. На сьогодні регулярно з цієї кількості виходить 63. Лише одна газета “Просвіти” “Дзвін Севастополя” є україномовною і виступає з державницькі орієнтованими матеріалами, хоча її позицію для умов Севастополя можна вважати надто радикальною, а тому не завжди прийнятною. Видання, котрі умовно можна назвати нейтральними, мають невеликі наклади, в основному вони передруковують інформацію з інших видань, а власної редакційної політики не мають. Значна кількість друкованих ЗМІ є відверто пропагандистськими та агітаційними інструментами відповідних політичних формувань: “Севастопольская правда” (КПУ), “Севастопольський бриз” (БЮТ), “Регион Севастополь” (партія Регіонів), “Русичи” (проросійської орієнтації) та ін. Телепростір між собою ділять Севастопольська Регіональна Державна ТРК, ТРК “Бриз” (засновник – Міноборони), заснований міськрадою “Народний канал”, комерційна ТРК “Независимое телевидение Севастополя”, продакшн-студія оператора кабельного телебачення “Девком”. Разом з цим сайт “For Post” та “Независимое телевидение Севастополя” у своїй редакційній політиці дотримуються відверто антиукраїнської та проросійської орієнтації, надаючи споживачам адаптовану до вимог своїх фінансових спонсорів інформацію. Так цілеспрямовано створюються зручна для місцевої влади балаканина та квазіінтелектуальні симулякри, породжуються ілюзії, котрі становлять потужні для місцевої громади, спотворені ілюзією ідентифікаційні паттерни. До прикладу, одним із стереотипів, успадкованих севастопольцями від минулого, є несприйняття стосовно себе поняття “меншина” (зневажливе “нацмен” було породженням радянських часів). Хоча в політологічному сенсі “меншина” – це будь-яка суспільна група, що не складає більшості у суспільстві, має специфічні інтереси і може їх відстоювати за допомогою механізмів мажоритарної демократії. Домінанта “російської меншості”, постійна кволість українців сформували космополітичний російсько-радянський психоетнічний портрет сучасного севастопольця, якому начебто нав’язується етнічна культура, до якої із симпатією ще не визначився, бо й зневажає, принизливо іменуючи її як шароварщину. Адже загальновідомо, що оригінальні культурні явища можуть творитися лише на етнічній території, в етнічному середовищі, їм важко конкурувати з нав’язуваними і адміністративно підтримуваними. Цей факт несе негативне відчуття у процес етнічної самоідентифікації українців через цінності (мову, традицію, релігію та ін.). Відтак, хоч регіон характеризується багатокультурним де-факто, ця багатокультурність є далеко не гармонійною. Потужною на сьогодні є суперечність між успадкованою традицією “радянського інтернаціоналізму” та непослідовністю регіональної політики. Відчутний наслідок попередньої епохи створив умови для поверхневої символічної ідентифікації: з одного боку, відчуття себе як “жертви історії” (етнічні росіяни), з іншого – міфу пригнобленої нації (етнічні українці). Мовна проблема. Сучасна мовна ситуація у Севастополі позначена тим, що для забезпечення комунікативних потреб на всіх суспільних рівнях використовується дві літературні мови – українська та російська, що перебувають у постійному конфлікті. Деформованість мовної ситуації регіону полягає в тому, що співвідношення українськомовної та російськомовної частин населення не відповідає співвідношенню українців і росіян на її території. Витіснення української мови російською, деасиміляція значної частини українського населення, греків, вірмен, караїмів, кримських татар, німців та ін. впродовж багатьох десятиліть спричинила й ослаблення їх національної самосвідомості. Наявність носіїв змішаного українсько-російського мовлення, так званого суржику, у Севастополі незначна. Білінгвістичний характер мовної ситуації відобразив останній перепис населення 2001 р., хоча й не дав точного визначення співвідношення носіїв української і російської мов. Склалася нерівноважна двомовна ситуація, хоча сучасний соціум орієнтований на наявність у комунікантів цілісної системи універсальних знань та ключові компетентності у системі понятійно-сприйняттєвих структур. Виходячи з того, що мовна компетенція забезпечує засвоєння мовцем системи знань про мову як засіб вираження думок і почуттів та формування мовних умінь і навичок, передача інформації засобами другої мови формує у нього спроможність діяти у межах двох вербальних систем у запланованій та спонтанній ситуаціях. Носій мови для комунікації певного рівня у своєму арсеналі має мову рідну (материнську), ту, якою користується у побуті, на письмі чи у розмові, за кордоном чи у державній установі. При цьому у процесі формування складних вербальних образів одну із мов людина реалізує порівняно краще. За умов контакту двох споріднених мов з’являється необхідність їх зіставлення з метою виокремлення семантичних відповідностей, лексикографічних відмінностей, відомостей у мовленнєвому спілкуванні. Утруднює процес незбалансована ситуація в освітній галузі. І хоча ми розуміємо, що в історичній перспективі українська мова буде посідати таке ж місце, як болгарська в Болгарії, як чеська у Чехії, як російська в Росії, без цього в України немає майбутнього, має місце ще й таке: тема у ЗМІ ”Зачем учить украинский язык?”, заголовки на газетних шпальтах типу “Почему я, русский по национальности, должен учить украинский язык?” Резюмується це перефразованими рядками В. Маяковського “…только за то, що його складати на екзамені…” Звичний конфлікт необхідності з вульгарними лінощами та ідейним невіглаством. Сучасні колізії між російськомовними севастопольцями і тими, хто себе ідентифікує етнічними українцями, не є випадковими. Вони мають досить глибоке коріння та пов’язуються, перш за все, з ментально-психологічними комплексами. Росіянин у Севастополі (як на Кавказі чи у Владивостоці, Ризі чи на Кушці) відчуває себе вдома й скрізь залишається росіянином – психологія тих, для кого досвід етнічного притиснення став однією з основ національної ментальності. Це сумна реальність. З приводу міжнаціональних стосунків Зиґмунд Фрейд завважив, що “Южные немцы не любят северных, англичане пренебрегают шотландцами, испанцы полны презрения к португальцам…” [12, c. 141]. Наріжний камінь національної історичної міфології залишається у Севастополі незайманим: російська історія виходить з Києва, усі надбання Київської Русі сприймаються як суто російські, бо “руське” – це “російське”. Російська національна еліта залюбки співає українські пісні і вважає їх своїми. Ще у XIX ст. Л. Кирпичников у своїх нотатках відзначив силу етнографічного українофільства : “…проживши певний час в Україні, відчуваєш залежність від неї ще більшу, ніж від своєї суворої і не менш поетичної батьківщини” [8, c. 98]. На сьогодні феноменологічна цілісність українства Севастополя обіймає декілька рівнів національно-культурної належності – управлінський, культурно-просвітницький та фольклорно-етнографічний. При цьому останній є найбільш виразний. А от щодо феномена рідної мови, то представник маленького північного народу саамі (біля 2000 осіб) Н. Доризо свого часу сказав: Я не хочу, чтоб Пушкина язык, Язык Некрасова, Тургенева, Толстого, Как не могуч он ни был и велик, Стал бы заменой языка родного. Родная речь, как я горжусь тобой, Обогативший род наш человечий! Но пусть навеки русского прибой Не захлестнёт слова саамской речи. Частина представників севастопольської еліти (політичної, ділової, військової, наукової, творчої) зберігають переконання, що Севастополь – це бунтівлива провінція, котра рано чи пізно повернеться на круги своя. З її боку ставлення до української мови, української культури іронічно-байдуже. Український міф російської свідомості проступає, принаймні, у тому, що існування України поза Росії або окремо від неї дещо надприродне і жодної проблематики поза російського контексту не існує. Слушною з цього приводу є думка Т. Рудницької, що ігнорування української культури призводить росіян до несподіваного висновку про забуття коріння та витоків власної (російської) культури. Нееквівалентний культурний обмін призводить ситуація, описана В. Маяковським в його славетній поезії “Долг Украине”. Отже, за умов взаємодоповнюючих процесів глобалізації та партикуляризації (на рівні відокремлення й індивідуалізації) в жорсткому інформаційному суспільстві у Севастополі виникає ситуація високого рівня складності. На часі поставити вимогу здійснення відповідального вибору, т.б. вчинку в умовах розмаїтості Севастополя – самовизначення, визначення власної ідентичності. Концепт “рідний край”, що виступив свого роду фільтром, виокремив проблему поліетнічності, що своєю чергою породжує асоціальність, духовну спустошеність, цивілізаційну маргінальність. Інакше кажучи, особа експансивного нахилу може стати на шлях жорстокості, злочинності тому, що стосовно неї не спрацьовує регулятивно-обмежувальна функція етнічного. Ще не спрацьовує поняття вчинкові-відповідальної ідентифікації, і тому внутрішня спрямованість не сформована і саме тому мовна проблема для багатьох стає перешкодою. Ми розуміємо, що не в мові перешкода, а в тому внутрішньому стані, що витворює емоційно-вольові імпульси для подолання успадкованих перешкод, у тій культурній налаштованості, яку людина вважає особистим здобутком. Лінгвокультурна складова інфосфери міста має вихід шляхом:
Додаток Н |
|
ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКУ Варіанти контрольних робіт з навчальної дисципліни "Енергетичне право" д/в (2012-2013 н р.) |
КОМПЛЕКТ КОМПЛЕКСНИХ КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ З БІОЛОГІЇ БПАЛ (усіх професій) у письмовій формі. На виконання контрольних робіт передбачено 45 хвилин. Кожний учень отримує індивідуальний... |
|
К РИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ КОМПЛЕКСНИХ КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ З ХІМІЇ Рівні... БПАЛ (усіх професій) у письмовій формі. На виконання контрольних робіт передбачено 45 хвилин. Кожний учень отримує індивідуальний... |
Тематика контрольних робіт по філософії для студентів заочної форми навчання Вивчення навчального матеріалу по такому предмету як «Філософія», припускає не просто механічне запам'ятовування, а вдумливе і осмислене... |
|
Пам’ятка з вивчення системи роботи вчителя Виконання вчителем навчальних програм (зіставлення календарних планів із записами в класних журналах, зошитах, щоденниках учнів та... |
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО НАПИСАННЯ КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ ДЛЯ СТУДЕНТІВ... МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО НАПИСАННЯ КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ ДЛЯ СТУДЕНТІВ ЗАОЧНОЇ ФОРМИ НАВЧАННЯ |
|
Рекомендації щодо написання контрольних робіт з історії України та... Рекомендації щодо написання контрольних робіт з історії України та всесвітньої історії (інтегрований курс) 6 клас |
Тематика контрольних робіт з дисципліни Особливості функціонування галузей переробної промисловості регіону в трансформаційний період |
|
Теми контрольних робіт з дисципліни Психологія російського монарха-реформатора: від Івана IV Грозного до Олександра II |
ТЕМАТИКА КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ Основні відмінності між романо-германською та англо-саксонською правовими системами |