|
|
Скачати 1.5 Mb.
|
Олександр Губар “І весь в тривогу обернувсь...” Данило Кононенко – талановитий, відомий український поет – кримчанин, задушевний лірик, перекладач, публіцист. В республіканській пресі, в журналах, збірниках часто з’являються його твори, а також позитивні відгуки на них літературної критики та читачів. Нинішнього, 1995 року, йому присуджено літературну премію імені Степана Руданського за вклад у розвиток сучасної української літератури на теренах Криму. Данило Андрійович Кононенко народився 1 січня 1942 року в селі Ребедайлівка Кам’янського району Черкаської області в родині колгоспника. Першу освіту здобув у місцевій семирічці. Згодом закінчив середню школу, що розташована в районному центрі Кам’янці за кілька кілометрів від села. Доводилося долати ті кілометри щодня. Рідний край Д. Кононенка – це земля славного сина українського народу Т.Г. Шевченка. Не один раз повертається поет зворушливими творами до теми своєї батьківщини: За лісом лан колоситься, І пісня з серця проситься У дзвоні вечорів. Лягла земними трасами Гучна земля Тарасова – Земля моїх батьків. Другою батьківщиною став для Д. Кононенка Крим. Тут він служив у армії, вчився в Сімферопольському педінституті (нині він став університетом). Як поет він сформувався також у Криму. Мешкаючи постійно у Сімферополі, Д. Кононенко знаходився у вирі літературного життя, беручи активну участь у роботі літературного об’єднання, друкуючи свої твори на сторінках місцевої кримської преси. У становленні і формуванні поета дієву роль відіграла Кримська письменницька організація, яку він очолює. Трудове життя Д. Кононенка проходило на посадах, пов’язаних з роботою над словом. Так, відразу ж після закінчення вузу працює у редакції обласної газети “Кримська правда”, а згодом у редакції художньої літератури видавництва “Таврія”. Був поет деякий час директором Сімферопольського будинку письменників. Більше десяти років – відповідальним секретарем правління. Нині він голова Кримської республіканської організації Спілки письменників України. 1972 року вийшла перша збірка Д. Кононенка “Джерело”, яка дістала схвальну оцінку критики та серед читацького загалу. Збірку пронизав мотив воєнного лихоліття, яке довелося поетові пережити уже в ранньому дитинстві. Йому краяли серце людські, поламані війною долі. Відомий літературознавець, критик Михайло Острик писав у статті “Простір шукань”: “Чекав я на збірку Данила Кононенка з тієї пори, як прочитав у газеті “Літературна Україна” його вірш “Останній день війни”: Ой, не грала гармонь, А плакала. Ой, ридала гармонь ридма ... Тихо зойкнула Хвіртка злякано: – Мамо! Ма... А в селі “перемога!” чулося, Бігли з поля худі жінки... Мати в чорну печаль запнулася На віки. Біль утрат, сирітство, беззахисність потерпілих від війни виражені поетично – органічно у творах “Я із хлопцями грався...”, “Тополі виростають обелісками”, “А дні летять...”, “Олена”. Та на перше місце серед цих творів М. Острик ставить вірш “Останній день війни”. “Коли читаю вірш, – пише він, – мені здається, ніби він був завжди. Тут немає роблених екстраваганцій, автор зумів природно вилити в слові те, що близьке до самої “плоті” емоцій, переживань. Навіть не “зумів” – воно наче само “зумілося”. У збірці панує душевність до трударів села. Автор уміє проникливо, інтимно-зворушливо окреслити людську гірку долю, суджену нелюдськими обставинами. Шаленими вітрами відлетіли роки у героїні вірша “Олена”. Прийшла старість, а як іще хочеться жить... Все було. І любов була. Та навіки війна забрала. Вісім душ у життя вела, Корівчиною лан орала. Наступні збірки Д. Кононенка “На весняному березі” (1979), “Квітучих соняхів оркестр” (1982), “З любові і добра” (1989) засвідчили мистецьку зрілість поета. Творче збудження і неспокій стимулюються в нього заглибленням у життя. Він постійно занурений у його будні, конкретику. Поет не пориває зв’язку з рідною Черкащиною, рідним селом. Часто буває на будівництві Північно-Кримського каналу, на заводах, у кримських селах. А скільки літературних вечорів пройшло в Криму з участю Д. Кононенка! Його з любов’ю і пошаною зустрічають воїни армії та флоту, вчителі, студентська молодь, учні... Пафос поезії Данила Кононенка дуже точно визначила відома критик Лада Федоровська: “душі не приспані тривоги”. Справді, не приспаними тривогами перейняті всі збірки поета. Над ними можна було б поставити епіграфом рядки з вірша Павла Тичини воєнних років про Україну: “І не вчувсь, як я співцем твоїм зробився і весь в тривогу обернувсь...” Недремна тривога заселяє душу ліричного героя віршів, де поет піднімає голос на захист миру. Тільки мир дає можливість людям звідати щастя до дна. Тому не раз озиваються щемом і болем спогади про воєнне лихоліття – голоду, холоду, сирітства, крові і сліз, зриваються з вуст поета прокляття війні: Безбатченки не з власної вини, Ми виростали з повоєнних років. Не всіх батьки вернулися з окопів Останньої проклятої війни. Ми виростали із трави й води, З калачиків, пасльону й лободи, Із сліз гірких пекучих удовиних. Тривоги поета – це тривоги часу. Йому боляче спостерігати духовну розхлябаність, безвідповідальність деякої частини сучасників, наприклад, у ставленні до природи. Екологічні нещастя, якими заклопотане сьогодні людство, примножуються іще й людцями, котрі завдають непоправної шкоди природі. Саме про це йдеться у вірші “На автостраді сизо від димів”. Адже не може не тривожитись поет, спостерігаючи зростаючий на очах дефіцит моральних цінностей. По-своєму він прагне говорити про добро, совість, честь, справедливість: Над усе в житті цінуймо У людині доброту, Її помисли високі І думок палкі пориви... Поет вірить у торжество добра. Носіями його є чесні працьовиті люди – “чесний хліборобський рід”. Його любов’ю залишається село. Різноаспектно розробляє поет тему Батьківщини. Їй присвячено цілий ряд творів –“Село моє”, “Отчий край”, “У Кам’янці”, “Батьківщина” та ін. Україна – ось його Батьківщина: Є найсвятіше слово на землі. Одне. Високе. Світле: Україна. Синонім – ненька. Рідна і єдина... То найсвятіше слово на землі! Минуло зовсім небагато часу, як Україна стала суверенною. Поет глибоко усвідомлює всю многотрудність, якої вимагає її утвердження. Вірші про Україну – це твори виняткової заклопотаності, це найвища тривога поета Д. Кононенка, навіяна думами про майбутнє рідної Вітчизни. Легко пересвідчитись у цьому, прочитавши вірші “Вік Україну люби”, “Україні”, “Слово до кримських українців”, “Рідна мова”... Д. Кононенко гідно, з високим поетичним збудженням підхопив прапор, піднятий мужньо в українській літературі неповторним ліриком, класиком Володимиром Сосюрою. У віршах Д. Кононенка відлунюють і набувають індивідуальної розробки благородні патріотичні ідеї твору В. Сосюри “Любіть Україну”, за якого свого часу його розпинали ідеологи сталінської пори. В історії України настав відповідальний момент, з’явився реальний шанс для здійснення заповітних мрій і прагнень наших предків. Сьогодні необхідно зібрати всі сили, скористатися всіма життєвими можливостями для розбудови української суверенної державності. Д. Кононенко особливо акцентує на необхідності піднесення національної свідомості співвітчизників, яка зазнала тяжких втрат в умовах тоталітаризму, панування ворожих псевдотеорійок “злиття націй”, мов. Вірші поета повняться закликами до піднесення національної гідності, патріотичного діяння: Українці мої! Пробудіться, не будьте байдужі: Ваша доля таки ж бо У ваших у дужих руках! Хай же повняться гордістю Ваші застояні душі, Доки жар українства Іще не затух, не зачах! Любити рідну землю, Україну – цю “материнську ласку і любов” – поет заповідає рідному синові: Сонце голубить калину, Вітер колише дуби. Сину мій, рідна дитино, Вік Україну люби! Далеч шумку тополину, Степу дзвінкі голоси, Сину мій, рідну Вкраїну Вік біля серця носи! Любити Україну – це означає недремно стояти на чатах її свободи. А в грізну годину бити на сполох, захищати від зазіхань недругів: Сину мій, рідну Вкраїну Від ворогів борони! Невіддільною гранню всіх творів про Україну є роздуми Д. Кононенка про українську мову. Народ, який загубить свою мову, перестає бути народом. З настанням оніміння настає смерть нації. В мові поселилася віковічна історія народу, неповторність і краса душі народної, радощі і горе, жарт і сльози прапрадідів, вершинні досягнення національної літератури, культури: Рідна мова! Щира, соковита, Прадіда в тобі сльоза гірка! Повнозерна, як полтавське жито, Мово Лесі, Рильського, Франка, Мово Кобзарева бунтівлива, Величава, грізна і сумна. Мово срібнодзвонна, жартівлива, Неповторна, ніжна, голосна. Бентежно звучить слово поета, коли він говорить про деяких співвітчизників, що відрікаються від “неньчиних пісень”, від рідного слова. З почуттям зневаги й презирства пише про тих, хто глузливо називає нашу мову “мужицькою”, морщиться, коли чує розмову людей по-українськи. Звертаючись до кримських українців, Д. Кононенко схвильовано закликає: О, братове мої! Не соромтесь, благаю вас, Мови своєї, Не соромтесь пісень, Що полонять увесь білий світ! Не цурайтеся неньки-Вкраїни, Горнітеся серцем до неї, Бо без неї зав’янем, Загинем, як гине У непогідь цвіт! Поет передає у спадок дітям рідну мову – “краю рідного окрасу”, “невмирущу, незрівнянну”, “рідну мову материнську”, увібрану до серця “із бабусиної казки”. Епітет “мово солов’їна” побутує в кількох віршах, наголошує признану всім світом співучість української мови. Один з кращих віршів Д. Кононенка “Вік Україну люби” – вражаючий душевною теплотою, щирістю почуттів, художньою майстерністю – присвячений рідному синові, сприймається як батьківський заповіт: Мову свою солов’їну – Мамину пісню-розмай, Сину мій, рідна дитино, Не забувай! Через лірику Д. Кононенка наскрізне пройшла кримська тема. Крим – земля, де переплелися путі-дороги багатьох народів, у тому числі й українського народу. Не раз у публічних виступах, у публіцистичних статтях поет порушував проблеми національних прав українців, яких нині в Криму близько 800 тисяч. Тим, хто торочить про українізацію, він відповідає мовою фактів: “У Криму немає жодної української школи, жодного дитячого садочка, а від театру лишилася тільки назва – “український”... Образ “сонячного південного краю” знайшов свою розробку у пейзажній ліриці Д. Кононенка. Помітна певна відмінність цієї лірики від пейзажної лірики, заснованої на враженнях рідної Черкащини, отепленої ніжністю дитячих спогадів та щемом страждань, принесених війною. Задушевність і сполучена з нею мрійливість зберігається при змалюванні краси кримської природи. Поет пише про природу, та не відходить від дум про людину: Величне море у красі своїй Мені назустріч солоно так дише, І, ніби чайок, кораблі колише, Я розумію: тут неспокій мій. Д. Кононенко – автор багатьох віршів про високе людське почуття – про любов, про кохання. Воно в нього щасливе, втілення звершених мрій. Звідси емоційна піднесеність, тембри радості, весняної свіжості та осяйності його інтимної лірики. Одна із збірок Данила Кононенка називається “З любові й добра”. В його поезії справді б’ють животворні джерела цих благородних людських почуттів. Водночас живуть у ній не менш прекрасні начала – надія і віра – одухотворюючі стимули творчості і самого життя. З-поміж інших гарних віршів є у цій збірці й диптих, укладений з двох сонетів, – “Мати”. Це одна, на наш погляд, з найбільших творчих вдач поета. Треба ж володіти тонким мистецьким відчуттям міри, щоб у густоті деталей із конкретики сільського життя так природньо, художньо повнокровно виріс образ матері-трудівниці, що, зростивши синів, діждавшись онуків, приречена на одинокість та трудові клопоти. Ось уже відходить літо через садки, городи, баштани. Дзюрчить струмок. Стрекочуть цвіркуни. Поет пунктирно, але виразно окреслив прихід осінньої пори. А далі – ми на сільському городі, серед виписаної засобами живописності рослинності: Поміж картоплі – синій цвіт квасолі, Вилазить гарбузиння на тини. А соняхи, мов хлопці ясночолі, Тож мати часто кличе їх: “сини”. В цьому описі звертає на себе увагу штрих: мати кличе соняхи словом “сини”. І кличе так лиш тому, що вони “мов хлопці ясночолі”? Ні! Причина більш серйозна: Одна в садку, одна і на городі, Давно сама, а діти у містах... Часто запрошує вона їх у листах приїхати хоч... на городину. Але відірвати їх від справ нічим не може. А завершує сонет вагомий думкою, сумовитий тональністю рядок: “Минає літо. Осеніє мати”. Як гірко опинитись самотньою, коли роки важко лягають на плечі і гнуть додолу... Ця думка дістає свій розвиток, поглиблення в другому сонеті. Знову впадає в око опис осінньої на цей раз пори, що зберігає в собі сліди трудів і днів матері – на подвір’ї, на городі, в садку. Під стріхою – віночки із цибулі, В стручках квасоля на погрібнику І кропу сніп на вишні у садку Та гарбузи в городі, мов поснулі. Відлітували голосні зозулі. Подовшали ночі. Та все нові клопіткі справи знаходить мати: Спочить сіда, де соняхів ряди Свої кашкети жовтні познімали. Поп’є на призьбі з кухлика води І мовить: вчора журавлі кричали... І знову ж не менш щемлива думка про материнську долю: А потім тихо попрямує в хату Листа онукам в місто написати. Оце й усе, що їй залишилося. Важливим сектором творчості Д. Кононенка є перекладацька діяльність, яка відзначається помітною активністю. Коли б зібрати все, перекладене поетом, то це вилилось би в солідну збірку. Відомі його переклади з російської літератури (О. Твардовський, В. Солоухін, М. Браун, М. Риленков, Г. Петников...). Багато перекладів зробив він з білоруської поезії (М. Танк, С. Грачовський, С. Законніков, М. Казаков та ін.). У перекладах на українську мову Д. Кононенко познайомив своїх співвітчизників з окремими творами казахського поета М. Шаханова, алтайського поета Б. Укачина, адигейського поета К. Жане... Активно працює Д. Кононенко над перекладами українською мовою кримськотатарських поетів і прозаїків, які повернулися в Крим після тривалого вигнання. Так не на словах, а на ділі поет будує мости духовного єднання народів, людей різних національностей. Останнім часом Д. Кононенко виступив з багатьма публіцистичними статтями, в яких порушив ряд важливих проблем. На першому місці проблема піднесення духовності та національної свідомості співвітчизників, розвитку української мови в Криму. Багато енергії і часу віддає громадській роботі. Він виступив одним із організаторів Кримського товариства української мови імені Тараса Шевченка, був його і першим головою. Один з фундаторів першої української газети в Криму “Кримська світлиця”, очолює в ній відділ літератури і мистецтва. Часто виступає поет по радіо, на літературних вечорах. Ефективною є його робота з творчою молоддю. Данило Кононенко завжди у стані творчого горіння, збудження. Про нього можна було б сказати словами улюбленого ним Володимира Сосюри: Працювать, працювать безумовно. Жодній хвилі нема вороття. Ні! Я зовсім іще не заповнив Золотої анкети життя! Данило Кононенко гідно заповнює свою життєву “золоту анкету” і як поет, і як громадянин. Свідченням його плідної роботи є і ось ця книга кращих вибраних віршів “Ми виростали в повоєнні роки”, яку ти, шановний читачу, взяв до рук. Додаток Д Юнус Кандим До питання історії і сучасного стану українсько-кримськотатарських літературних зв’язків Культурно-економічні зв’язки кримськотатарського й українського народів мають багату історію, що іде в глиб століть. Однак це питання ані в українській, ані в кримськотатарській історіографії і культурологічній науці дотепер не стало об’єктом фундаментальних наукових пошуків. Хоча і були зроблені окремі спроби в цьому напрямку, але вони носили не комплексний, а скоріше локальний, фрагментарний характер. На сьогодні невивченими залишаються майже всі сфери взаємодії, культурного обміну, співіснування двох великих народів – українців і кримських татар. Мізерна кількість матеріалів, що перебувають в науковому обігу і кримськотатарської, і української тюркології, не дають нам можливості робити більш-менш повні узагальнення. Це стосується і лінгвістики, і фольклору, і історії, і літератури, і побуту, і виробничих сфер наших народів. Кримськотатарська тематика в українській і українська в кримськотатарській письмових літературах – тема сама по собі нова, тому і потребує більш глибокого і докладного вивчення. Ми спробуємо позначити лише деякі її аспекти. Кримськотатарська, чи ж, скажемо, тематика прямих нащадків кримських татар, наприклад, печенігів, половців зустрічається в древніх літературних пам’ятках Київської Русі, давньослов’янських літописах, в давньоукраїнській “Повісті минулих літ”, що була складена Нестором у Києво-Печерській лаврі в 1113 році, в “Слові про похід Ігорів” (ХVІ ст.) та інших. Згадування про кримських татар ми зустрічаємо в поемі Симона Пекаліда (ХVІ ст.) “Про Острозьку війну під П’яткою”, де кримські татари згадані під ім’ям “кіммерійці”; у “Віршах на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного” Касіяна Саковича (ХVІІ ст.); у “Співаках” Бартоломея Зиморовича (ХVІ ст.); у віршах Лазара Барановича (ХVII ст.), зокрема такому, як “Татарин плюндрує, як в себе, кочує”; в поемі Семена Дівовича (ХVІІІ ст.) “Розмова Великоросії з Малоросією” та інших. Особливою сторінкою в літературах наших народів постають події середини ХVІІ ст., коли досягла свого апогею національно-визвольна боротьба українського народу на чолі з Б. Хмельницьким за незалежність України. Картини тієї епохальної спільної боротьби українського і кримськотатарського народів проти польської шляхти знайшли широке висвітлення не тільки в історії, а й у літературах наших народів. Ще в середині ХVІІ ст. кримськотатарський поет Джанмухаммед, спираючись на багатий фактологічний матеріал, на ті історичні події, свідком яких був сам, по гарячих слідах написав поему “Тугай бей”. Інший кримськотатарський автор того ж періоду – Едіп Ефенді присвятив цим же подіям поему “Сефернаме” (“Поема про похід”). Ці твори в уривках дійшли до наших днів. Вони першими в історії літератур наших народів показали героїку того періоду історії, створили образи величних постатей – Б. Хмельницького, І.-Гірея ІІІ, перекопського полководця Тугайбея. Цікаві для дослідників дані містить Джанмухаммед, спираючись на багатий фактологічний матеріал, на ті історичні події, свідком яких був сам, по гарячих слідах написав поему “Тугайбей”. Інший кримськотатарський автор того ж періоду – Едіп Ефенді присвятив цим же подіям поему “Сефернаме” (“Поема про похід”). Ці твори в уривках дійшли до наших днів. Вони першими в історії літератур наших народів показали героїку того періоду історії, створили образи величних постатей – Б. Хмельницького, І.-Гірея ІІІ, перекопського полководця Тугайбея. Цікаві для дослідників дані містить стаття О. Акчокракли “Татарська поема Джан-Мухамедова про похід Іслам-Гірея спільно з Богданом Хмельницьким на Польщу 1648–1649 рр.”. Цій же тематиці був присвячений роман відомого кримськотатарського прозаїка XX ст. Ш. Алядіна “Тугъайбей”. Але, на жаль, автор помер у 1996 році і роман залишився незакінченим. Весь драматизм подій того часу знайшов від ображення в романах сучасних українських письменників “Я – Богдан” П. Загребельного, “Мальви” Р. Іваничука та інших. Цій же тематиці був присвячений роман відомого кримськотатарського прозаїка XX ст. Ш. Алядіна “Тугъайбей”. Але, на жаль, автор помер у 1996 році і роман залишився незакінченим. Весь драматизм подій того часу знайшов відображення в романах сучасних українських письменників “Я – Богдан” П. Загребельного, “Мальви” Р. Іваничука та інших. Певну роль у взаємопроникненні культур наших народів зіграло Кримське ханство. Невільницька міграція українців у Крим і назад, як це, може, не звучить парадоксально, створила сприятливий ґрунт для взаємопроникнення і взаємозбагачення культур. Це можна простежити в фольклорі, музиці і в писемних пам’ятках. Через невивченість даного конгломерату питань ми змушені повторити тут слова професора Г. Халимоненка про те, що на сьогодні ми маємо “значно біднішу інформацію, ніж хотілося б нам мати, зіставивши українські терміни з лексикою кримськотатарської мови. Лексичний матеріал її порівняно з інтенсивністю тих взаємин, які були ледве чи не вирішальні як для історії України ХV–ХVІІІ ст., так і Кримського ханства, надзвичайно бідний”. Далі, говорячи про тюрксько-українську двомовність у період Х–ХVIII ст., Г. Халимоненко відзначає, що, “беручи до уваги історичний, географічний та Етнографічний фактори, доводиться визнати, що значна частина таких термінів в українські говори повинна була перейти з кримськотатарської та ногайської мов”. У зв’язку з цим можна з повною впевненістю сказати, що 80 відсотків тюркізмів (я б сказав кримтатаризмів – Ю. К.) в українській мові – це результат українсько-кримськотатарських взаємин протягом тривалого історичного періоду. У “Словнику української мови” Б. Грінченка майже кожне десяте слово має тюркське походження. Якщо ж взяти приклади з фольклору, то побачимо, що в української пісні “Чорнії брови, карії очі” і кримськотатарської “Къара кер атым” однакова мелодія. Українська кобза і давньокримськотатарський къобуз мають не тільки лексичну спільність в своїх назвах, але і однакову історію. Українсько-кримськотатарські культурні і літературні зв’язки набули подальшого розвитку в XIX ст. Кримськотатарська тематика чітко вимальовується у творчості Т. Шевченка, зокрема, в таких його творах, як “Гайдамаки”, “У тієї Катерини” та інших. Не оминув він її й у своїй творчості художника. Ґрунтовне знання рукописних і друкованих джерел допомогло Т. Шевченку успішно справитися з отриманим у 1842 році замовленням на виготовлення ілюстрацій до книги М. Полєвого “Історія князя італійського, графа Суворова Римникського, генералісимуса російських військ”. Серед виконаних ілюстратором малюнків є кілька робіт, присвячених кримській тематиці: “Суворов у кримського хана Шагін Гірая”, “Суворов на святі на честь угоди з татарами”, “Суворов у Муса-бея”. У більш пізній період своєї творчості Т. Шевченко зробив ескіз “Богдан Хмельницький перед кримським ханом” (1857). Таким чином, стає очевидним, що Т. Шевченко першим в українському образотворчому мистецтві написав картини, де зображуються кримські хани Іслам Гірей ІІІ, Шагін Гірей, інші знатні кримські татари. Тональність, якої дотримується у своїй творчості Т. Шевченко по відношенню до кримських татар пояснюється тим, що у генія української поезії “уявлення про Кримське ханство, про походи запорожців за Перекоп, під Кезлев і Кафу, як і про походи кримців на Україну, склалося, коли він навчався в петербурзькій Академії мистецтв”. Наприкінці XIX – на початку XX ст. в українській літературі кримськотатарська тематика зазвучала зовсім іншими акордами. На всі 360 градусів міняється тональність, фарби стають більш яскравими, соковитими, шляхетними. Це насамперед стосується творчості великого новеліста М. Коцюбинського. Згадаємо його оповідання “Під мінаретами”, “В путах шайтана”, “На камені”. Кримськотатарська тематика червоною ниткою проходить і в творчості Геніальної української поетеси Лесі Українки. Крим дійсно став другою колискою таланту української поетеси. Багато її творів, написаних на цій землі, навіяні кримськими враженнями і спогадами. Це і віршовані цикли “Кримські спогади” та “Кримські відгуки”, поема “Іфігенія в Тавриді”. Поетеса, як і багато хто з її сучасників, вважали Крим “татарським краєм”. І, опинившись на цій землі, вона з жадібністю шукала автографи минулого кримських татар, цікавилася їхньою культурою і побутом. У першій третині XX ст. в суспільстві інтерес до кримськотатарської літератури зростає. У 1915 році І. Франко пише фундаментальну статтю “Кримський хан Газі Гірей (1588–1607). I дещо з його віршів”. Вагомий внесок в становлення і розвиток українсько-кримськотатарських літературних зв’язків зробив академік А. Кримський. Він, вважаючи себе українцем, ніколи не забував про батьківщину своїх предків – Крим. Вчений перебував у постійному контакті з такими відомими діячами культури, як І. Гаспринський, Б. Чобан-заде, О. Акчокракли, А. Лятиф-заде, історик Я. Кемаль. А. Кримський був ініціатором створення “Короткої антології кримськотатарської поезії”, видання якої стало явищем в історії кримськотатарської й української культур. Антологія була включена у фундаментальну працю А. Кримського “Студії з Криму” (1930). В 20–30-ті роки XX ст. було досягнуто непоганих результатів в освоєнні українсько-кримськотатарських літературних і культурних просторів. Так, у 1927 році в Харкові в грудневому номері журналу “Червоний шлях” Абдулла Лятиф-заде опублікував українською мовою статтю “Короткий огляд кримськотатарської літератури”, яка містить загальну характеристику кримськотатарської літератури починаючи з ХІІІ століття. Українська поезія, у тому числі і вірші Т. Шевченка, стала надбанням кримських татар лише в другій половині 30-х років. У 1939 р. уперше було перекладено кримськотатарською мовою “Заповіт” Т. Шевченка, за що перекладач Ш. Алядін був визнаний гідним ювілейної медалі Т. Шевченка в зв’язку з 125-річчям від дня народження Великого Кобзаря. А вже в 1940 році побачили світ “Вибрані вірші” Т. Шевченка кримськотатарською мовою. Переклади виконали відомі кримськотатарські перекладачі А. Алім, Ш. Алядін, Е. Шем’ї-заде, М. Сулейман та інші. Один із сучасних дослідників українсько-кримськотатарських зв’язків, відомий тичинознавець професор О.І. Губар в бібліотеці Київського державного музею-квартири П. Тичини знайшов біля двадцяти джерел, що проливають світло на історію кримськотатарської культури і літератури. Це збірки творів уже репресованих і знищених діячів кримськотатарської культури і літератури, таких, як А. Гірайбай, Б. Чобан-заде, А. Лятиф-заде, У. Іпчі, О. Акчокракли, М. Джавтобелі та ін. З початком масового повернення кримських татар наприкінці 80-х – на початку 90-х років на свою історичну Батьківщину почався новий виток у розвитку українсько-кримськотатарських літературних зв’язків. Українські і кримськотатарські поети і перекладачі, такі, як А. Мойсієнко, Д. Кононенко, В. Гуменюк, Ш. Селім, А. Велієв, Ю. Теміркая і багато інших, з великим ентузіазмом узялися за художні переклади творів класиків і сучасних авторів. Особлива роль у відродженні і розвитку українсько-кримськотатарських літературних зв’язків належить сучасному українському поету-модерністу, перекладачу з тюркських мов М. Мірошниченку. Завдяки його таланту побачили світ в перекладах українською мовою твори багатьох кримськотатарських авторів, було здійснено видання двомовних книг Ю. Кандима “Сары ань (Жовта мить)” (Київ, 1997), Ю. Теміркая “Ёл узериндеки ярыкъ (Світло над дорогою)” (Київ, 2001), підготовлена до видання збірка поезій Ш. Алі “Мерджан данелери (Коралові камінці)”. Разом з автором цих рядків він уклав і видав українською і кримськотатарською мовами антологію кримськотатарської поезії “Кунештен бир парча (Окрушина сонця)”, що охоплює творчість авторів ХІІІ–ХХ ст. У період з 1999 р. у видавництві “Доля” побачили світ українською і кримськотатарською мовами знакові твори Т. Шевченка “Далекий і близький Шевченко” (“Узакъ ве якъын Шевченко”). А поема “Кавказ” була видана чотирма мовами (українською, кримськотатарською, російською й англійською). Вийшли також друком вибрані твори Лесі Українки в двох книгах – “Квітка на долоні вічності – Бакъийлик авучындаки чечек” і “Лісова пісня” – “Орман тюрк юси” (2001). А навесні минулого року відбулася прем’єра вистави “Лісова пісня” у Кримськотатарському академічному музично-драматичному театрі (режисер-постановник А. Сеїтаблаєв), що з успіхом йшла на підмостках театрів України, Туреччини, Румунії. Підготовлений до видання цикл кримських оповідань М. Коцюбинського. Почато роботу з укладання “Великого українсько-кримськотатарського словника”. Великий внесок у зміцнення українсько-кримськотатарських культурних і літературних зв’язків належить Всеукраїнському інформаційно-культурному центру (ВІКЦу) у м. Сімферополі. При редакційно-видавничій підтримці ВІКЦу були видані книги Лесі Українки, збірка віршів Ю. Кандима “Умют йипи” (“Нитка надії”). Вперше в історії наших народів за підтримки ВІКЦу Головною спеціалізованою редакцією літератур мовами національних меншин України цього року була видана білінґвою – кримськотатарською і українською мовами антологія восьмисотлітнього періоду поезії кримських татар “Кунештен бир парча – Окрушина сонця”, яку українська преса назвала “шокуючою мистецькою подією”. З усього сказаного випливає висновок: історії українського і кримськотатарського народів тісно переплетені між собою. Відбулося кровозмішення цих двох великих народів, що належать до зовсім різних мовних груп. Хоч у них різні культури, державно-економічні уклади, але вони мають однакове світосприйняття – однаково чують, уловлюють звуки, однаково відображають і однаково передають їх. Такі явища в історії людства мають місце. Взаємопроникнення і взаємозбагачення, взаємна інтеграція національних культур і літератур є історично неминучим явищем. Надбання культури кожного окремо узятого народу стає загальним надбанням цивілізації. Як із крапель води утворюється дощ, так і з окремих національних культур і літератур утворюється загальнолюдська культура і література. Додаток Ж |
|
ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКУ Варіанти контрольних робіт з навчальної дисципліни "Енергетичне право" д/в (2012-2013 н р.) |
КОМПЛЕКТ КОМПЛЕКСНИХ КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ З БІОЛОГІЇ БПАЛ (усіх професій) у письмовій формі. На виконання контрольних робіт передбачено 45 хвилин. Кожний учень отримує індивідуальний... |
|
К РИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ КОМПЛЕКСНИХ КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ З ХІМІЇ Рівні... БПАЛ (усіх професій) у письмовій формі. На виконання контрольних робіт передбачено 45 хвилин. Кожний учень отримує індивідуальний... |
Тематика контрольних робіт по філософії для студентів заочної форми навчання Вивчення навчального матеріалу по такому предмету як «Філософія», припускає не просто механічне запам'ятовування, а вдумливе і осмислене... |
|
Пам’ятка з вивчення системи роботи вчителя Виконання вчителем навчальних програм (зіставлення календарних планів із записами в класних журналах, зошитах, щоденниках учнів та... |
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО НАПИСАННЯ КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ ДЛЯ СТУДЕНТІВ... МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО НАПИСАННЯ КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ ДЛЯ СТУДЕНТІВ ЗАОЧНОЇ ФОРМИ НАВЧАННЯ |
|
Рекомендації щодо написання контрольних робіт з історії України та... Рекомендації щодо написання контрольних робіт з історії України та всесвітньої історії (інтегрований курс) 6 клас |
Тематика контрольних робіт з дисципліни Особливості функціонування галузей переробної промисловості регіону в трансформаційний період |
|
Теми контрольних робіт з дисципліни Психологія російського монарха-реформатора: від Івана IV Грозного до Олександра II |
ТЕМАТИКА КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ Основні відмінності між романо-германською та англо-саксонською правовими системами |