|
|
Скачати 1.58 Mb.
|
1. Жниварські пісні та їх характеристика Жниварські чи обжинкові пісні є складовими обрядів, пов’язаних із хліборобськими жнивами. Вони завершують цикл обрядових пісень, пов’язаних із землеробським календарем. Жнива хоч і є періодом важкої праці, але знаменують кінець хліборобського року. Серед мотивів обжинкових пісень найважливішим є величання господаря і господині. Жниварські пісні українців, як і всіх слов’янських народів, відображають урочисту, відповідальну пору в житті хлібороба - збирання врожаю. Пісні поділяються на зажинкові, що виконуються до початку роботи, жнивні - виконувані під час збирання врожаю, та обжинкові (або дожинкові), що супроводжували свято закінчення жнив. Зміст жниварських пісень – оспівування важкої праці хліборобів та возвеличення самого закінчення жнив. Жниварські пісні часто бувають і жартівливого змісту: оспівується лінивість женців. За мелосом жниварські пісні творять дві групи: 1) пісні строфічних побудов та 2) пісні ладканових побудов. Якщо пісні першої групи виконуються переважно під час походу в поле та приходу з нього і через те вони мають похідний (маршовий) характер, прості за формою та мелодикою, то другі представляють групу, контрастну за характером та мелосом. В їхній основі лежать строфи формульного характеру (близькі до весільних ладканових), з речитативною мелодикою та типовим тетрахордним ладозвукорядом. Жниварські пісні виконуються одноголосо, а якщо гуртом, то з гетерофонічними елементами. Вона значно більше індивідуалізована ніж інші обрядові пісні. 2. Героїчний епос українського народу та його характеристика Так показує дослідження розвитку культури різних народів, кожна нація в добу свого виникнення і становлення створювала героїчний епос, в якому увіковічнювала славні героїчні вчинки народних улюбленців-героїв. Високохудожніми зразками героїчного епосу, що посідають видатне місце у світовій народній поезії, вважають старогрецькі «Іліаду» та «Одісею», карелофінську «Калевалу», ірландські саги, англосаксонський «Беовульф», давньонімецьку «Пісню про Нібелунгів», французьку «Пісню про Роланда», іспанську «Поему про Сіда», а також найбільший у світі за обсягом киргизький героїчний епос «Манас», вірменський епос «Давид Сасунський», сербські епічні пісні та ін. Свій національний епос, який став історичним свідченням зрілості нації, її здатності відчувати власне значення у всесвітній історії, витворив і український народ. До нього можна віднести найдавніші за походженням, тому й найменше відомі в сучасну епоху, билини та більш пізні жанри — думи та історичні пісні. Це — епічно-ліричні твори, переважно героїчного, рідше — соціально-побутового характеру. Хоча вони багато в чому (особливо за змістом, тематикою, деякими елементами поетики та художнього вислову) подібні, все ж кожен з цих жанрів має свої жанротворчі чинники, властиві лише йому поетичні прийоми, тому вони суттєво відрізняються, тому їх слід розглядати окремо. Героїчний епос — збірна назва фольклорних творів різних жанрів, в яких у легендаризованій формі відображено волю, завзяття народу в боротьбі проти ворогів, зла, гноблення. В такому епосі прославляється розум, сила, мужність воїнів, богатирів, народних героїв. Витоки героїчного епосу лежать в усній народній творчості. 3. Молодіжний цикл колядок. Характеристика Як вказують дослідники, колядники в Україні завжди сприймались як гості з потойбіччя, які дарують благополуччя тим, хто їх приймає, звідси — мотив переправи через річку, маски як ознака жителів іншого світу: «...колядники — пришельці з іншого світу, світу померлих. Колядники і переряджені — живе втілення давно померлих предків, авторитет яких був незаперечним. Вони визначали норми родинних стосунків, навчали вирощувати злаки, випікати хліб і т. ін.». Звідси — запрошення на вечерю покійників, обдарування колядників, вшанування тварин у час Різдва. Згодом роль жерців у святкових ритуалах почали виконувати господарі — найстарші чоловіки сім´ї чи роду. Подекуди ще й досі залишився народний звичай, коли хазяїн у ролі хатнього жерця виходить з жертовним хлібом на подвір´я і обертається на місці проти годинникової стрілки, символізуючи цим хід сонця у зодіакальному колі. Тоді господар тричі виголошує магічні замовляння, звернені до ворожих сил, закликаючи їх на вечерю (з метою задобрити їх, щоб вони у наступному році не завдавали шкоди). Цей звичай колоритно описав М. Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків»: «На святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої. Наче переповнений чимсь таємничим й священним, він все робив поважно, неначе службу божу служив. Клав... живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повною вірою рикав при тім, як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра й відьом... Перше, ніж засідати за стіл, ніс тайну вечерю худобі... Але се було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя. Брав в одну руку зі стравою миску, а в другу сокиру, і виходив на двір... Іван простягав руку у сю скуту зимою безлюдність і кликав на тайну вечерю до себе всіх чорнокнижників, мольфарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів. Він кликав бурю, щоб була ласкава прийти до нього на ситі страви, на палені горілки, на вечерю святу, — але вони не були ласкаві і ніхто не приходив, хоч Іван спрошував тричі. Тоді він заклинав їх, щоб не з´являлись ніколи...». Обряд, відтворений письменником, відбиває давні язичницькі вірування, у яких поєднались елементи анімізму та тотемізму. Подібні записи знаходимо у дослідженні С Килимника: «Господар зупиняється посеред сіней і каже: Пресвяте Сонце, Місяцю ласкавий, зорі ясні, дощі рясні — йдіть до нас на Святу Вечерю кутю їсти! Потім удруге: «Святі наші діди-прадіди, батьки-матері, брати-сестри, діти, онуки-правнуки — усі душі наші-Лада, йдіть з нами вечеряти!» Так повторює тричі. Господиня на це проказує: «Шануємо вас і просимо до господи святу вечерю споживати!.. Лихий морозе, буйний вітре, палючі промені, люта буре, лихе й зле — йдіть кутю їсти! — так проказує тричі. Потім виходить надвір, стає перед порогом і каже: «Кличу вас!.. Не йдете? Щоб повік-віків не приходили... Щоб ми вас видом не видали, слихом не слихали... Господиня закінчує: «Скам´янійте ж у скелях, кручах, темних лісах, високих горах, глибоких кручах, у снігах-льодах, куди курячий голос не доходить...». 4. Специфічні ознаки фольклору Фольклор - це мудрість народу, це народна поетична творчість. Для фольклору властиві усна форма поширення і передача між людьми способом безпосередньої комунікації. Його функціонування пов'язане з традиційними обрядами, звичаями, трудовими заняттями, дозвіллям, він існує як вираз естетичної потреби і певних переживань та настроїв. У цьому процесі відбувається і власне творення фольклору. Воно бере початок від певних творчо обдарованих індивідуальностей, імена яких втрачені у минулому. Тільки в деяких випадках народні легенди чи писані джерела зберегли прізвища авторів поодиноких пісень, наприклад, дівчини-козачки Марусі Чурай (XVII ст.) і козака Климовського (XVIIІ ст.), якому приписується створення широковідомої пісні “Їхав козак за Дунай”. У новіший час авторів творів, що стали фольклорними, зафіксовано більше. Але щоб індивідуальний твір став фольклорним, він, передусім, повинен бути створений в дусі народної традиції, народних уподобань і певної потреби, а також неодмінно зазнати в процесі поширення шліфування, обробки чи навіть переробки. Не є винятком і твори відомих письменників, що переходять у вигляді пісень, приказок, прислів'їв, оповідань в усний народній обіг і часто зазнають при цьому помітних змін. Зрештою авторства слабо пов'язана з усною народною традицією, мало цікавить виконавців тих чи інших творів. Отож, однією з характерних ознак фольклору є його анонімність, тобто втрата авторства в процесі побутування, що водночас є і процесом колективного творення - додавання “до чужого прекрасного свого кращого” (Колесса Ф. Українська усна словесність. Львів, 1938, с.23). Яскравим виявом колективності творення у фольклорі, досить вільного ставлення до тексту є наявність різновидів тих чи інших творів. Збирачами фольклору записано в різних місцевостях численні варіанти широко популярних і менш популярних пісень, казок, легенд, переказів, прислів'їв тощо. Варіативність фольклорних творів добре помітна у побуті, коли виконавці з народу зазначають, що ця пісня чи казка інакша “у нас”, аніж, “у суспільному селі”, чи навіть на другому кутку села. Варіантність, як одна з головних ознак фольклору, стосується всіх його родів і видів - віршових - поетичних і прозових - оповідних. Багатоваріантність фольклорних творів зумовлена і такою специфічною рисою народнопоетичною творчості як імпровізаційність, тобто співтворчість у процесі виконання. Співаючи чи розповідаючи фольклорний твір, виконавець не просто повторює готовий текст, поетичні форми, а нерідко пристосовує їх до певної ситуації, події, осіб, додає своє - імпровізує. Імпровізаційність властива усім формам народної словесності, особливо характерна для поховальних голосінь і коротких пісенних форм - приспівок до танців, пісенних діалогів, коли виконавець повинен швидко зреагувати і доречно відповісти на ту чи іншу пісенну фразу, строфу, приказку. Ще однією специфічною особливістю фольклору є його усність - усна форма творення, побутування, синхронна і діахронна передача, тобто поширення творів фольклору в певний час і його різночасова передача від покоління. Визначну роль при цьому відіграє пам'ять. Саме в пам'яті носіїв фольклору, його індивідуальних і колективних виконавців фіксується весь багатоплановий обсяг фольклорної інформації, її сюжети, тексти, форми та стереотипи. З цього випливає і визначальне функціональне значення пам'яті в утвердженні й спадковості традицій усної народної словесності. Недарма в науці існує думка, що фольклор є мистецтвом пам'яті. 5. Відьмацтво та знахарство як складова фольклору та світової системи Чаклуни в легендах умовно поділені на «добрих» і «злих»: одні насилають зло, інші його знешкоджують, відвертають від свого роду-племені, але за своїми функціями та діями однакові. Найнебезпечнішим вважався чужоплемінний чаклун (можливо, саме його називали «ворожбит», від «ворог», чаклун ворожого племені). Його дії протистояв знахар (той, хто знає задуми, наміри, способи відвороту). Він виконував роль охорони племені (хоч для іншого племені був «ворожбитом») і мав свої функції: завжди був дружбою нареченого під час сватання дівчини із чужого племені, відвертав від нього поганий вплив чужих ворожбитів (тому дружко — друг проти ворогів). Цікаво, що у легендах знахар, який допомагає людині позбутися «нечистої сили», у жодному із відомих сюжетів не вступає з ними у протиборство, а, навпаки, «співпрацює з ними, часто підкоряється їх волі, іде на різні компроміси». Будучи «добрим» до своїх одноплемінників, він може завдати шкоди чужим, насилати на них хвороби. Слова на означення різних видів чаклунів характеризують людину з точки зору езотеричних знань чи вмінь. Подібними до «знахар» (від «знати») є «відьмак», «відун», «відьма» (від старослов´янського «ведать» — знати). Це чаклуни-провидці, які знають минуле, теперішнє і майбутнє, радять, як діяти у різних обставинах; «хмарники», «градобури» наганяють або відводять дощові чи градові хмари, «химородники» (циганське слово, що означає «коваль», людина що має справу з вогнем) — чаклуни, що опанували якийсь фах і з його допомогою роблять темні справи. Усі чаклуни відрізняються силою впливу. Найбільш посвячені в закони магії здатні перетворювати людей у тварин і самі за цю фантастичну здатність змушені піддаватися метаморфозі, вони є перевертнями. Інші можуть насилати хворобу, передбачати майбутнє, відкривати будь-які замки розрив-травою. Трапляються й такі, що володіють гіпнозом, здібністю ілюзіоніста чи магічними предметами, як, наприклад, інклюзники, що мають нерозмінний карбованець. За народними уявленнями чаклуни поділяються на природжених і навчених. Найпоширеніший шлях народження чаклуна — у третьому поколінні позашлюбна дитина. Також побутувала думка, Що чаклуном можна стати мимоволі, перебравши магічну силу і знання від помираючого чаклуна. Ряд сюжетів присвячено долі «невільних» чаклунів. Наприклад, легенди про «дводушника», який перекидається вовком чи дощовою хмарою і завдає мимоволі багато щкоди. Як правило, після того він сам мучиться, а ті, кому він заподіяв зло, прощають йому (чи навіть співчувають), бо розуміють, що він зробив це не з власної волі. Причини, чому він змушений так Діяти, завжди замовчуються. Багато легенд присвячено темі позагробного життя чаклуна, над яким після його смерті знущаються чорти, які допомагали йому вершити темні справи за життя. 6. Гоголь і фольклор Фольклор – невід’ємна частина народної духовної культури, усна народна творчість і знаходиться у витоків і основ культурної міфотворчості. Фольклор, по суті, є наступною після міфу сходинкою розвитку художнього пізнання людиною навколишнього світу, і разом з тим першою художньою системою, де закріплювалися форми творчого переосмислення міфологічних структур. Тож звертання художників до фольклору було певною мірою і звертанням до міфу, свого роду творчою апеляцією до істинного, універсального, вічно-буттєвого тощо. Збережені фольклорні та міфологічні образи в творах письменників дають можливість вивчити їх на науковому та літературному рівнях. Вплив глибинних пластів народної культури, які виросли в міфологічних казках й легендах з’явились в підсвідомому світосприйнятті письменників. У прозі М. Гоголя простежуються фольклорні витоки багатьох деталей та мотивів. До матеріалу народної творчості він підходив як митець, що розвивав та трансформував фольклорні мотиви, збагачуючи їх своєю художньою фантазією. Спираючись на фольклорні традиції він створив образ духовно багатого народу, яскраві національні характери. Фантастичні образи можуть допомагати людині або намагаються завдати шкоди. Вони з’являються тоді, коли герой або інші персонажі певного твору досягають бажаної мети або потрапляють у безвихідь. Письменник висвітлює справжню реальність у формі фантастики. Фольклор для Гоголя виступає формою народної пам’яті й народних знань, що зберігають живі традиції побуту та історії українців. Це тим більше прикметно, оскільки, як доводять дослідники-гоголезнавці, Гоголь відтворював фольклорні моделі на рівні творчої підсвідомості, без грунтовного знайомства з фольклорною традицією. Гоголь швидше інтуїтивно відчував фольклор, а збирання і вивчення уснопоетичного матеріалу розпочалося уже після написання “Вечорів”. Народна уява і фантазія у Гоголя часто вкрапляється у сцени реального українського побуту. Скажімо, на тлі широкої картини веселого ярмарку, торгу селян з циганами, в життя людей проникає страх, викликаний легендою про „червону свитку“; змалювання колядок хлопців і дівчат змінюється сценою польоту Вакули верхи на чортові за черевичками до цариці. Реальне і вигадане співіснують в художньому світі письменника, народжуючи особливе гоголівське художнє світовідчуття. 7. Міфологічні мотиви в народній прозі Протягом тисячоліть у фольклорі різних народів функціонують міфологічні образи. Їхньому дослідженню присвячено чимало наукових праць, які з’явилися, головним чином, у ХІХ - на початку ХХ ст. Вивчення міфологічних образів у цей період призвело до накопичення значного обсягу теоретичного й фактичного матеріалу. Сьогодні виникла нагальна потреба в науковому аналізі культурно-історичного та художнього фольклорного масиву з урахуванням сучасних тенденцій інформаційних ресурсів суспільства, науки, культури. У світлі сучасних культурно-мистецьких течій (особливо в галузі літератури та кіномистецтва) посилюється увага до фольклорних форм і способів інформаційного обміну. Іншим колом зацікавленості міфологічною темою є читацька аудиторія “споживачів” періодичних видань, у яких регулярно з’являються матеріали, присвячені сучасним релігіям і міфологіям (матеріали про так званий “кінець світу”, про “барабашку”, “НЛО” тощо). Сьогодні особливо популяризується література на міфологічну тематику. В художній літературі, кіномистецтві, мультиплікації міфологічні образи й мотиви подаються в такому контексті, який засвідчує “нове життя” не лише фольклорних персонажів міфології, а й художнього простору “реальних” надприродних істот. Це “співіснування” в художньому просторі з русалками, домовиками; оповіді та сюжети про “напади” демонів тощо. |
|
Урок українського читання в 4 класі з використанням технології критичного... Тема: Обжинкові пісні. «Кругом, женчики, кругом», «Ой я жала, жала», «Пісенька житнього віночка» |
Тема родинного свята. Пісня – душа людини Мета Мета: ознайомити учнів з пісенною творчістю українського народу;вивчити пісні різних жанрів;поповнювати знання учнів про народні... |
|
Пісні Марусі Чурай (Засвіт встали козаченьки) скорочено Історичні пісні Він змушений покинути матір, кохану дівчину. І просить свою неньку, коли з ним щось трапиться, прийняти його дівчину Марусю як за... |
Календарне планування з української літератури І семестр (8 кл.) Українські історичні пісні. Пісні про звитяжну боротьбу козаків з турецько-татарськими нападниками («Зажурилась Україна», «Та, ой,... |
|
Конкурс строю та пісні Стройового статуту Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24 березня 1999 року №549-XIV (зі змінами), навчальної... |
Урок Тема Тема. Колискові пісні – перлинки української мови. Л. Забашта “Рідна мова.”М. Сингаївський “Колискова пісня, колискова…” Колискові... |
|
НВК «ЗНЗ 1 ст. ДНЗ» м. Березівки, Одеської області ШАЙДЮК ТЕТЯНИ ОЛЕКСАНДРІВНИ Починає виставу вчитель, виконуючи куплет пісні. За цей час до глядачів виходять учні і співають приспів разом / мелодія пісні «Волшебник-самоучка»/... |
Урок музичного мистецтва з ігровими елементами в 4 класі Вчитель... Відділ освіти Зборівської районної державної адміністрації Спеціалізована загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів з поглибленим |
|
Нагородження переможців фестивалю-конкурсу; гала-концерт лауреатів,... Популяризація авторської пісні та поезії, виявлення талановитих композиторів і поетів, виконавців пісні, аранжувальників, створення... |
УРОК РІДНОЇ МОВИ Тема. Рідна мова пісня солов’їна Виховувати глибокі почуття любові до рідного краю, до маминої пісні, до рідної мови. Допомогти школярам зрозуміти, що без народної... |