|
|
Скачати 1.44 Mb.
|
|
Збірка Ю. Андруховича «Диявол ховається в сирі» Збірка Ю. Андруховича «Диявол ховається в сирі» хронологічно є найновішою і вмішує твори за останні сім років (1999-2005). Жанрова специфіка творів визначається як «вибрані спроби», переклад обкладинки англійською мовою подає їх як вибрані есеї, отже, художні особливості цих текстів означені есеїстичністю мислення автора. Твори збірки – мозаїка світогляду письменника, його естетичних орієнтації, зокрема, карнавалізму, виголошеного автором органічною складовою національної літератури ще за часів активної творчості «Бу-Ба-Бу». Книжка Ю. Андруховича поділена на три частини, три тематично-змістові рівні, які автор визначив сам. Проте цей поділ все ж лишається умовним, бо часто есеї різних тематичних рівнів об’єднані певними темами, мотивами, ідеями. Перший тематичний рівень означено як «Підсвідоме», епіграф розкриває напрямок роздумів автора – батьківщина: «…Я живу в країні, яка мене нікуди від себе не відпустить – вона вчепилася в поли мого плаща своїми спазматичними суглобами, готова роздерти мене на шматки з великої своєї любові» [1, 9]. Есей «Мала інтимна урбаністика» є рефлексіями автора з приводу внутрішньої культурної аури, що має будь-яке місто. Для письменника існує три життєво важливих міста, які втілюють поняття батьківщини, світу, що прислужився до становлення Ю. Андруховича як письменника, особистості, людини. Це рідний Івано-Франківськ (у згадках - Франківськ, рідше Станіслав), де автор перебуває переважну частину часу. Це Львів, що втілює юність і захоплення, місто одночасно любові (європейськість, загадковість і вишуканість старого міста) і розчарування (вплив совєтизації, невирішеність побутових проблем), місто «чуток і балачок», які утворюють з львів’ян «велику родину» [1, 19]. І, звичайно, Київ, в якому письменнику доводиться часто бувати. Це місто Ніщо-«прірви», стійка авторська асоціація міста з «м’ясом» («Всюди я бачив те саме: розпродаж м’яса з вуличних лотків» [1, 21]), з вбивством друга вказує на духовну «інакшість» Києва, де «письменники спілкуються тільки з письменниками. Або, як їм здається, з Богом розмовляють, бо що залишається?» [1, 17]. Алюзія до Шевченкових слів увиразнює певну духовну неповноцінність міста, його глобалістичну приреченість. Інтерес до топосу як важливого чинника культурного простору продиктований його письменницькими уподобаннями – пошук ідеального місця, де людина почувається повноцінним членом суспільства. В іншому есе «Понад словами, понад мовчанням» також виступає образ Львова, подібний до створеного в «Малій інтимній урбаністиці»: «Львів – це Місто Чуток» [1, 159]. Ці два есе були написані в 1999 році, тому такою часової близькістю пояснюється використання образу Львова, який автор вважає місцем свого формування: «У тій, в’язкій, насиченій випарами й нашіптуваннями атмосфері божевільно-дивного міста я шукав самого себе, старанно оминаючи можливих кумирів» [1, 159]. Навіть згадка про чутки, що існували в місті в той період однакові в обох творах – «про якихось поетів-дисидентів, про таємні зборища на Чортовій Скелі. Про супергрупу «Вуйки» і рок-оперу «Степан Бандера» [1, 159]. Для Ю. Андруховича в цілому є характерним повтор фактів у різних творах. Це пов’язане з переходом спільних тем із твору в твір. Так, есей «Понад словами…», присвячений постаті поета Ігоря Калинця, який справив незабутнє враження на молодого Ю. Андруховича – «на єдиному подихові прочитав тоді “всього Калинця”» [1, 160]. І цей поет «був десь зовсім поруч, у Львові» [1, 161]. Отже, місто – не лише місце перебування, це, в першу чергу, духовний простір. Саме це зумовило виникнення такого поняття як геопоетика. Воно пояснюється в останньому есе розділу «Геопоетики» «Впритул до недосяжного»: «Насправді йдеться про досяжність недосяжного. Про те, що хоч будь-які тривалі й послідовні махінації з територіями, ментальностями, культурами загалом вдаються, час до часу трапляється неочікуване – вибух людського і поетичного, і геополітична система не спрацьовує, дає збій» [1, 235]. Продовжуючи геопоетичні візії есеїв Ю. Андруховича слід звернути увагу на одну цікаву, цілком художню, функцію топосу води, яка, певно, прийшла з художніх творів письменника. У романі Ю. Андруховича «Перверзія» важливою постає гороскопна характерологія, бо герої повісті – Риби за гороскопом. Звідси й авторська надзвичайна любов до води й пристрасне ставлення до риби, що часто набуває образів-характеристик світу (наприклад, «Живокіст серцевидний» - «Усе разом нагадувало недоїдки з велетенських доісторичних риб» [1, 310], або «Мала інтима урбаністика» - «Я знав, що львівську річку заховано під землю, але в ній водилися справжні атлантичні вугрі» [1, 19], або «Роман з універсумум» - «…Задуха, важкість, наступання на п’яти, дихання в потилицю і мертва риба! Безодні мертвої риби!» [1, 41]). Як вказує Н. Зборовська, зодіакальний знак Ю. Андруховича – Риби, тому «біографічно-гороскопні знаки присвоюються героям двох останніх романів [«Московіада», «Перверзія» - О.Т.]. …Останній роман широко розгортає пророцтво, накладаючи його цілком на карнавальну поведінку героя-риби» [9, 92]. Ця гороскопна художня концепція є естетичним кредо Ю. Андруховича, отже, пояснює появу химерних водних символів і знаків у його публіцистиці. Згадаймо дещо теорію цієї просторової категорії в дослідженнях відомих вчених. Просторова опозиція вода / земля має давнє походження. Річка – це найчастіше рубіж між чужим і своїм простором. Мотив входу у річку символізував початок дуже важливого, героїчного. В давні часи на Україні вважали, що вода виходить з-під землі і утворює річку (море) [21, 105]. За спостереженнями В. Проппа, річка завжди виявляється останньою перешкодою на шляху казкових героїв, що поверталися з царства мертвих до царства живих [18, 217]. Таким чином, важливість водного простору як одного з елементів творення картини світу будь-якої нації підкреслює і Ю. Андрухович в есе «Як риби у воді. 29 річкових пісень», бо річки «є благословенням цього світу» [1, 200], а також є «притаманним європейській урбаністиці компонентом» [1, 200]. Ідеальний простір у автора представлений водною стихією, в якій живуть риби: «Повільні й велетенські риби, краса риб у каналах, у самому серці старого міста – це й була Європа» [1, 203]. Життєдайність водного простору пов’язана із його позитивами – «Річки є не тільки кордонами, але й можливістю долання кордонів» [1, 204], вода є доланням спеки. Географічними ознаками України є її обрамлення чотирма річками, а, отже, це вводить її в атлантичний простір Європи. За спостереженням Ю. Андруховича, поетів часто пов’язують з річками, це спостереженням для автора є більш глибоким, бо річки є запорукою різноманіття культур. Есе має чітку ідейну позицію: Україна – це європейська держава і річки її підтверджують цю причетність, проте така тенденційність послаблюється певною інтимністю теми, коли автор рефлексує з приводу водного простору і його символів як чогось дуже особистого, невіддільного від особистості. Проблема патріотизму постає в есеїстиці Ю. Андруховича об’єднана кількома концептами, а саме концептом Європи, стосунків України з Росією і Польщею. Ряд есе автора присвячені розгляду проблеми бачення України в Європі: «What Language Are You From», «Чи не погодитися з Яворським», «…Но странною любов’ю», «Країна мрій», «Фантазія на тему прозорості», «Атлас. Медитації» та ін. Як вказує дослідниця концепту Європи в українському науково-публіцистичному дискурсі Я.Прохода: «У контексті України як ідеологеми концепт Європа розгортається у таких напрямках: Європа – орієнтир, вибір, вимір, вектор-курс, стратегія, шанс, перспектива» [26, 416]. В есеях Європа постає і як об’єкт ментальної географії, і як активант європейської інтеграції, і як елемент творення нового українського суспільства і як метафора духовної культури. Ю. Андрухович веде роздуми щодо негативного іміджу, який Україна має в Європі і можливих шляхів подолання негативу. Проте, як зауважує письменник, проблема інтеграції України в ЄС полягає й у тому, що Європа не прагне цього союзу оглядаючись на Росію, бо Україна входить в коло її ненастанних інтересів.
В щорічній анкеті критиків за 2000 рік, що проводиться журналом «Слово і час»? вибрана есеїстика О. Забужко була названа серед найкращих книжок в номінації «публіцистика» [2, 52]. Проте критичні відгуки полягають у сприйнятті читачем авторських рефлексій від саркастичної оцінки («Сильне, добре поставлене сопрано, під доволі потужним тиском, хоча й в міру дозованими порціями, виливається на читача через потоки думок, замішаних на емоціях і патріотичних імпульсах» [3, 22]) до нейтральної, в якій автор В. Полковський відзначає, що у своїх творах О. Забужко відображає своєрідну культурно-цивілізаційну ситуацію в Україні. Проблема обсервації в українській літературі надбань попередніх поколінь літературних епох у публіцистиці О. Забужко постає не лише в аналізі культурної цивілізації, але й у вияві літературного наративу збірки «Хроніки від Фортінбраса», який є своєрідною візиткою стилю есеїв авторки. Ця жанрова форма з поєднанням публіцистичного (з відчутним пафосом, спрямованим на адресата) і літературного (у якому автор зазвичай «ховається» за образами, надає читачеві можливість самому декодувати зміст повідомлення) дискурсів допомагає уникнути як підвищеної патетики, спонукати до самостійного аналізу, так і надто акцентованого зосередження на логічній аргументації. Враховуючи авторську потребу окреслення «інтелектуального портрету доби», не можемо проігнорувати думку філософа О. Соболь, яка, підкреслюючи неможливість трактування єдиного й однозначного сенсу історичного потоку подій, констатує, що «свідомо відмовляючись від будь-якої претензії на остаточну істину, філософський постмодерн прагне продовжити, поглибити, витончити іронічну викривальну стратегію модерну, стати своєрідною варіацією його апокаліптичного тону» [22, 176]. Містифікуючи письменника як учасника трагедії, вже не здатного до обсервації дійсності, авторка пояснює своє намагання вписати пережите не за естетичним досвідом художньої літератури (як це робить Фортінбрас), а в когнітивному та ідеологічному контексті публіцистичного дискурсу. Отже, збірка «Хроніки від Фортінбраса» презентує проблематику переходової доби, яка й на сьогодні є актуальною. Це проблеми державотворення, які уповільнюються через активне функціонування соціокультурних і ґендерних міфів, успадкованих Україною від Радянського Союзу. Тарас Прохасько — івано-франківський журналіст, прозаїк, літератор, що правду досконало імітує, створюючи світ – позаморальний, красивий і останній (Ю. Іздрик), не менш знана і не менш знакова постать українського літературного дискурсу, 2001-го року видав у «Лілеї-НВ» книгу есеїв, визначивши її формат як «не література». Предметом обговорення в есеях Т. Прохаська став контекст (оточення і кругозір в термінології М. Бахтіна) життя сучасного українця з Галичини: місто і ландшафт, сни і дитячі спогади, сніг і гори, дрова і яблука, вода, дідове пуделко з тютюном, осінь, консервування плодів, сани... Оскільки сутність техніки есе – «в чергуванні та парадоксальному поєднанні різних способів оповіді» [5, 135], то воно найчастіше буває одразу філософським, автобіографічним, історичним. Ці жанрові можливості вповні демонструються у збірці «FМ “Галичина”». Світ спостерігається, згадується, сниться, він бентежить, радує, лякає і постає перш за все як враження, що потім витлумачуються, самого автора. Цей світ існує за містичним законом оновлення всього у відповідності до космічних величин. Основна опозиція, що описує явища, події, процеси, - «звичайне / незвичайне», де незвичайне – фактор відновлення чи демонстрації вічних законів існування речей у світі. Це варіант архетипічної пари «вічне / тлінне», «абсолютне / відносне». Мотив чуда – основний у збірці, тому у світі буденного автором відшукуються несподівані сполуки, зв’язки, спорідненості, звичайні й звичні справи і загальновідомі істини бачаться як несподівані й нові: «Зі всіх свят, зі всіх днів року Різдво найбільше дає нам можливість відчути свою людськість, свою людяність. Ми раптом опиняємося в ілюзорній ролі опікуна, а не того, ким опікуються. Боже Різдво полягає у тому, що ми, люди, маємо нагоду прийняти Бога до себе у такій формі, як ми самі» [19, 35]. «Я знаю з власного досвіду співіснування з птахами... Якщо рослини – це поняття, тварини — образи, то птахи — символи, знаки. Я не здивувався, що знайомий орнітолог став теологом. Бо птахи чимось подібні на ангелів» [19, 23]. Сутність подається через її втілення, варіювання, емпіричну проявленість, - конкретність і справжність: «Краса дається нам секундами. Вона дозована, як гомеопатичні препарати. Якщо не витримати дозування, то можна просто померти від тиску серця... Це щось невловиме, його не можливо зафіксувати ні фотоапаратом, ні відеокамерою, ні диктофоном. Лише течія на шкірі, слизовій і очному дні – йде вулицею дивовижна жінка, і ти бачиш лише одну її щоку, падає яструб із синього осіннього неба, вітер здмухує пелюстки з квітучого дерева, пірнаєш у прозоре плесо гірської ріки... наївна і мила стара поштівка, яка вилітає з випадково вибраної книги, дванадцять білих коней у місячному сяйві мчать горами...» [19, 34]. Це світ реальності, що переживається і спостерігається, а тому невіддільна від особистості, що її сприймає. Сутність постає не як готова догма, а втілюючись у неповторності явища, процесу, предмету, події. Смисли народжуються «тут і зараз», у дійсному досвіді автора, що й описується текстом, універсалізуючись, узагальнюючись. Багато тут йдеться про різні звичаї, правила, забаганки, що їх виробили люди через стикання з повторюваністю багатьох явищ у світі. Регулярність же як принцип плину речей заперечується цими явищами через неповторність кожного прояву життя і підтверджується через споконвічність, абсолютність, справжність того, що приходить знов і знов. Предметом зображення є природність життя як такого, соціальні виміри речей – асоціації до нього. Тому в есеях Т. Прохаська так багато небуденних характеристик життя: «Ще навчаючись на біологічному факультеті, я зауважив, що сама біологія є настільки ж фундаментальною підставою освіти, світобачення і розуміння філософських побудов, логічних конструкцій і навіть художньої творчості, метафор, як ще, може, лінгвістика» [19, 23]. «Немає вірнішої методики організації щоденного життя, ніж мудрого підпорядкування фенології – плинові змін року. Якщо застосувати цю методику, то можете бути спокійними за власну голову – ніяких непорозумінь у ній не станеться... їжа буде ліпшою, сон цікавішим, вино цілющішим» [19, 6]. «Ще й ще раз переконуюсь, що людині залишилося дуже багато від холоднокровних організмів... Рештки холоднокровності прослідковуються насамперед на рівні роботи мозку. Від перепаду температури міняється весь уклад мислення, світосприйняття, механізми пам’яті і можливості уяви. Коли гаряче, то думки не можуть бути подібними на ті, коли дуже холодно... Але найголовніше – добові перепади нагрітості помешкання дають можливість жити природним ритмом, а не бути об’єктом великого комфортного інкубатора» [19, 36]. Світ у його проявах провокує безкінечність прочитань, тому будь-який досвід особистості – участь в бойових діях, читання агіографічної літератури, колекціонування атласів рослин, вивчення комунікативних технологій — може бути придатним для його усвідомлення. Т. Прохасько говорить про те, якими способами людина дійсність сприймає (або має сприймати) і як вона цей процес вербалізує: «А ми, вважаючи, що говоримо поетично, кажемо – листя пожовтіло, жовте листя. Та хіба воно таке однакове? Хіба воно просто жовте? І хіба так само жовте на дереві, в часі падіння і на землі? А на землі воно що — не міняє кольору залежно від того, чи лежить поодиноко, чи зібране у купу, чи полежало кілька хвилин, чи пару днів і ночей. А якщо ще був мороз чи дощ?» [19, 6]. «Коли живеш у горах постійно, то дрова стають якоюсь такою важливою частиною життя, як хліб, молоко, ліжко, сорочка, фуфайка. Дрова стають твоїм продовженням – ніби частиною власного тіла. Ти бачиш у цих брусках сконденсоване тепло, без якого твоє тіло перестане бути твоїм» [19, 9]. |
| ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ Питання до курсового екзамену Місце напряму “Соціальні комунікації” в системі наукових досліджень. Історія виникнення галузі науки та навчальної дисципліни |
ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ Дописемні комунікації: звичаї, традиції, фольклор, мистецтво, їхня роль та призначення |
| Відомі українські математики Діапазон наукової творчості Остроградського надзвичайно широкий: диференціальне та інтегральне числення, алгебра, теорія чисел, диференціальна... |
МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА. ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА П. С. Пацурківський Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Чернівці |
| МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИЙГУМАНІТАРНИЙУНІВЕРСИТЕТ... Україні, а також виходячи з необхідності закріплення ідеї пріоритету права в юридичній діяльності вивчення навчальної дисципліни... |
Мазурок [3], Т. Панюк [6], Т. Ружеловіч [4], Г. Чепурко [7], Ю. Чернявська... ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ ІНФРАСТРУКТУРНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ |
| Історія держави і права України Теорія права та держави |
С. В. Копилова, Т. А. Чернявська У курсу напрямів підготовки: 130102 Соціальна робота, 010105 Соціальна педагогіка |
| 2. Етику почали розглядати як науку що вивчає мораль Метою етики Емпірична, або описова етика. Нормативна етика як зведення вимог, теорія морального виховання, або педагогічна етика, Професійна... |
Спеціальність “Економіка підприємства”, “Фінанси”,“Облік і аудит”,“маркетинг” Основи економічних знань ” належить до гуманітарних при підготовці фахівців економічного профілю. Курс посідає важливе місце у навчальному... |