|
|
Скачати 1.44 Mb.
|
|
Висновки Постмодерне мистецтво націлене перш за все на зміну людської свідомості, постмодерне мислення авторки збірки «Хроніки від Фортінбраса» спрямоване на звільнення свідомості від стереотипів, штампів мислення тоталітаризму сучасної людини-інтелігента. Авторизація різних типів дискурсів сьогодення є ознакою зміни статусу автора в тексті, зокрема розширення сфери суб’єктивності. Публіцистика як «людинознавство», що має широкі можливості щодо документального відтворення доль та характерів і співвіднесення їх з історичним часом, а літературний наратив демонструє особисте начало як таке, що не просто додається до погляду на життя соціуму, а стає призмою соціальних процесів. Есе – це такий тип тексту, комунікативні можливості якого спрямовані на відкритість відносин між мовцем і читачем, завуальованість висловлених у тексті ідей, використання мовцем мовних структур впізнавання (інтертекст). Есеї О. Забужко в певних варіантах поєднують усі чотири зазначених дослідниками (А. Тертичний) типи жанрових різновидів (публіцистичне, літературно-критичне, мистецтвознавче, філософське). Отже, есе – це своєрідний спосіб розповісти про світ через себе і про себе за допомогою світу. Проблема комунікативного статусу тексту досить активно розробляється наратологією (Ж. Женетт, Дж. Прінс, С.Ч етмен, Я. Лінтвельт, І. Ільїн, О. Ткачук та ін.). Система наративу твору, у тому числі публіцистичного, умовно може бути представлена двома рівнями: рівень наративного суб’єкта (явище, утворене опозицією (єдністю) двох структур: об’єктивної (суспільство) і суб’єктивної (автор)), рівень оповіді. Автор – фундаментальна категорія наук, що займаються дослідженням вербальної творчості. З метою визначення шляхів вивчення автора як способу і шляху моделювання комунікативних ситуацій, що реалізуються у форматі збірки есеїв, було обрано тексти, де присутність автора досить помітна на певних його рівнях: «Слово до читача», «Кімната сто один: в пошуках утрачених дверей», «Психологічна Америка і азіатський ренесанс, або знову про Карфаген», «Апологія поезії в кінці 20-го століття», «Жінка-автор у колоніальній культурі, або Знадоби до української ґендерної міфології». Збірку есеїв «Хроніки від Фортінбраса» сама авторка пропонує розглядати умовно як цілісний текст-мозаїку. З цією метою вона пропонує «Слово до читача», яке, крім звернення до читача (створення фіктивної ситуації спілкування, а у авторки – взаємодії, бо її читач бачиться співавтором), визначає художню наративну стратегію есеїв О. Забужко. Авторка у «Слові…» вводить прийом діалога читача з автором. Введення явного наратора (термін О. Ткачука) пропонує дружній, щирий для читача тон оповіді, сповідальності. Його присутність полягає у здатності безпосередньо втручатись у текст своїми філософськими чи метанаративними коментарями. Свій погляд на 90-ті письменниця представляє як погляд представника свого покоління, соціально-культурного кола (інтелектуал ХХ століття). Таким чином, автокомунікація відбувається на рівні біографічний (реальний) автор – авторська стратегія. Не нехтує авторка і використанням асоціацій, породжуваних кодом власного імені, адже читацька аудиторія шукає в її творах артикульований досвід, який можна порівнювати із власним, тому, зрозуміло, читач автора-інтелектуала має відповідати його рівню. Літературний наратив твору «Жінка-автор у колоніальній культурі, або Знадоби до української ґендерної міфології» покликаний виявити жіночий суб’єкт конструювання жіночої картини світу. Суспільно-політичний контекст української ґендерної проблеми увиразнює літературну ситуацію. Таким чином, порушена авторкою проблема культового стереотипу жінки (в літературі зокрема) і породжених ним чоловічих образів накладає відбиток на самоусвідомлення жінки-автора. Есе «Жінка-автор…» має на меті скоригувати суспільну думку стосовно бачення жіночої творчості в контексті сучасного літературного процесу, запобігти подальшому продукуванню деформованих картин світу, сприяти протистоянню стереотипам офіційного (патріархального) світогляду, табуйованості тоталітарного типу. Сучасна публіцистика запозичує традиції літератури і не може бути розглянута за межами її сучасних напрямків, у тому числі в способі побудови тексту в мистецтві постмодернізму із залученням інтертексту, який у публіцистичному творі ступенюється як інтертексти «вищого» та більш низького рангу. Літературні претексти мають свою специфічну функцію – бути впізнаними читачем. Така мовна гра кодування (автор) – декодування (читач, слухач, глядач) передбачає певну мету: виявляти позицію автора, який, створюючи текст, розглядає нові явища крізь призьму існуючих феноменів культури, що є продуктом відомих літературних дискурсів. Так, назва збірки есеїв «Хроніки від Фортінбраса» презентує симбіоз паратекстуальності й архітератуальності, бо одночасно є відсилкою до образу з твору Шекспіра «Гамлет» і спробою своєрідного «визначення» жанру книжки. Крім того, есеї збірки надають ілюстративний матеріал для різноманітних видів інтертексту – власне інтертекстуальність, паратекстуальність, метатекстуальність, гіпертекстуальність, архітекстуальність. Це використання алюзій (алюзія авторства із літописцем Фортінбрасом) епіграфів, коментарів до власних текстів (метакоментар) та ін., що посилюють діалогізм творів. Метатекстуальний рівень осмислення отримують біблійна тема (Адам дає імена звірам) та залучення мотивів казок. Прикладом інтертекстуальних елементів вищого рівня є залучення літературних образів і літературних постатей із метою фактологізації, творення культурно-філософських перегуків, прийомів іронічного тощо. Використовує авторка і первинні тексти низького рівня (наприклад, назви відомих телесеріалів та кінофільмів, розрахованих на масового глядача). Комунікативна стратегія створення діалогічного простору, залучення «чужого слова», зокрема у вигляді літературного наративу, здатна сприяти укріпленню традицій і оновленню культурного потенціалу, формуванню особистості суб’єкта, здобуттю ним ідентичності, а також досягнення консенсусу, виробленню шляхів солідаризації, оскільки здійснюється як устремління до комунікативного порозуміння, так і комунікативної інтеграції. Література 1. Борзенко О. Сентименталізм і становлення нової української літератури // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. – Випуск 9. – Ужгород, 2005. – С.57-61. 2. Галич В., Назарець В., Васильєв Е. Теорія літератури: Підручник. – К., 2001. – 488 с. 3. Гришунин А. Автор как субъект текста // Известия РАН. Серия литературы и языка. – 1993. – Т.52. – № 4. – С.12-18. 4. Донцов Д. Поетка вогняних меж // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.: у 3-х т. Кн.2. – К., 1994. – С.600-611. 5. Забужко О. Дві культури. – К., 1990. – 48 с. 6. Забужко О. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеъстика 90-х. – К., 2001. – 340 с. 7. Заверталюк Н. Письменницька публіцистика в Україні 20-х – 70-х рр. ХХ ст. Проблеми. Жанри. Майстерність. Автореферат дисерт. … докт. Філол.наук. – К., 1992. – 29 с. 8. Зарецький О. Публіцистичний дискурс в Україні 1960-80-х років: проблеми аналізу на макро- та мыкрорівнях // Слово і час. – 2001. – № 6. – С.64-72. 9. Ильин И. Между структурой и читателем // Теории, школы, концепции: Художественная коммуникация. – М., 1986. – С.134-170. 10. Ильин И. Постмодернизм. Словарь терминов. – М., 2001. – 384 с. 11. Кащей И. Интертекст в публицистике // Вісник Харківського національного університету. – № 53. Серія філологія. – Випуск 33. – Харків, 2001. – С.220-223. 12. Ковсан М. Един в трех лицах: автор, повествователь, рассказчик… // Литературная учеба. – 1987. – № 2. – С.149-155. 13. Кодак М. Поетика як система. – К., 1988. – 160 с. 14. Корабльова О. Художні особливості жіночого письма О.Забужко // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. – Випуск 9. – Ужгород, 2005. – С.136-138. 15. Корниенко А. Категория рассказчика в русских и франзузских исследованиях // Вестник МГУ. Серия 19. Лингвистика и межкультурные коммуникации. – 2000. – №1. – С.107-114. 16. Остапчук Т. Інтертекстуальне прочитання роману Ю.Тарнавського «Три блондинки і смерть» на тлі роману Т.Манна «Чарівна гора» // Слово і час. – 2003. – № 11. – С.44-50. 17. Соболь О. Постмодерн і майбутнє філософії. – К., 1997. – 187 с. 18. Солганик Г. О поэтике публицистики // Функциональная стилистика: теория стилей и их языковая реализация. – Пермь, 1986. – С.128-134. 19. Старовойт І. Мемуари як пограниччя історії та літератури // Література плюс. – 2003. – жовтень, число 8. – С.7-9. 20. Теліга О. Якими нас прагнете? // Слово і час. – 1991. – № 6. – С.32-38. 21. Ткачук О. Наратологічний словник. – Тернопіль, 2002. – 173 с. 22. Ткаченко А. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства). – К., 1997. – 448 с. Питання для самоконтролю:
Змістові концепти та жанрова специфіка публіцистичних творів
Українська література початку 1990-х, звільняючись від соцреалістичної догми та радянської міфотворчості, опановує нові шляхи художньої обсервації дійсності. Л. Лаврінович, досліджуючи диференціацію сучасної постмодерної прози, зауважує, що активно проявляються дві тенденції в літературі, які дають підстави для класифікації творчості письменників: існує, «традиційний для української літератури, поділ письменників — на “західників” та “грунтівців”». Перші (Р. Харчук зараховує до них Ю. Андруховича, О. Забужко, М. Рябчука) свідомо орієнтуються на європейську традицію, другі (В. Медвідь, Є. Пашковський, В. Герасим’юк) акцентують на національному колориті й «селі як метафорі». Існують інші принципи поділу письменників 90-х років, зокрема, активно варійований – територіальний, за яким українська проза поділяється на житомирську (В. Медвідь, Є. Пашковський, М. Закусило та ін.) та галицьку (Ю. Андрухович, Т. Прохасько, Ю. Іздрик, В. Єшкілєв та ін.), або поділ на галицько-станіславську та київсько-житомирську (до якої ще зараховують О. Забужко, В. Діброву, О. Ульяненка, а також, на нашу думку, слід відносити і Є. Кононенко). Різниця між цими школами полягає в культивації різних типів героїв та художніх пошуків за вже існуючими зразками чи культивуванні власних першооснов. Таким чином, всі ці поділи зумовили наш вибір письменників, які презентують розмаїття естетичних принципів творчого осмислення концепції людини і світу, і, відповідно, втілення цієї концепції у їх публіцистиці. Крім того, цікавим є простеження різниці їх мистецьких уподобань і професійних нахилів, як-от, Ю.Андрухович – письменник, культурно-громадський діяч, О. Забужко – письменниця, феміністка, філософ, В. Медвідь – письменник, культурно-громадський діяч, Т. Прохасько – письменник, журналіст. Через це важливим є з’ясування специфіки жанру есе на сучасному етапі. Інтерес до цього жанру посилюється в часи певних зламів, бо відзначається сильним авторським струменем, акумулює гострий соціальний зміст. Дослідники цієї форми відзначають, що він поєднує спогади, щоденник, листи, сповідь, проповідь, навіть своєрідний нарис, оповідання [25, 90]. Таким чином, межі жанру есе досить розмиті. На сьогодні жанр есе є найбільш продуктивним жанром французької, англійської, американської та інших зарубіжних літератур, а також об’єктом достатнього числа теоретичних праць, присвяченим окремим есеїстам. Проте в українській літературі він несправедливо виявляється обійденим в теоретичних студіях. Дослідники Л. Купріяновський, Н. Лейдерман, Г. Цвайг відносять жанр есе до так званої «художньо-документальної прози» або «літератури факту». Так, за визначенням Г. Цвайга, «художньо-документальну літературу «слід розглядати як особливу категорію писемності, що стоїть на межі мистецтва і науки і вбирає в себе істотні їх риси» [24, 62]. Взагалі у ХХ столітті відбувся стрибок в розвитку художньо-документальної прози, яка починає певною мірою тіснити традиційні жанри художньої літератури. Підкреслюючи значний обсяг «літератури факту» в ХХ столітті І. Гаєк відзначає: «Репортажі, ліричні, поетичні есе, спогади, біографічні новели і те, що ми раніше називали науково-популярною літературою – всі ці «несюжетні», «периферійні» жанри раптово вирвалися з свого літературного напівбезправ’я і захоплюють в певних умовах навіть провідну роль» [4, 3]. Всі дослідження, присвячені есе, відзначає ще одна загальна риса: вони розглядають індивідуальні особливості есеїста і його твору, нехтуючи загальною теорією жанру. При цьому дослідники (Д. Друері, Р. Скулз, К. Клаус, Ж. Террас, Ч. Уїтмор) все ж таки спираються на певні особисті уявлення про жанр, не висловлюючи проте загальної його концепції. Проте слід звернутись до визначень жанру. Есе визначають як «жанр критики, літературознавства, що характеризується вільним викладом певної теми. Автор есе аналізує обрану тему (літературну, естетичну, філософську), без урахування системності викладу, аргументованості висновків, загальноприйнятості питання» [11, 216]; «різновид нарису, в якому головну роль відграє не відтворення факту, а зображення почуттів, роздумів, асоціацій» [46, 154]; «короткі наукові, критичні та інші твори вільної композиції, які трактують часткову тему і передають пов’язані з нею індивідуальні враження й міркування» [5, 317]. На нашу думку, останнє визначення найбільше відповідає суті цієї жанрової форми, тому ми будемо аналізувати це поняття з урахуванням певної специфіки, яку буде сформульовано надалі. Есеїстика, отже, це ще один рівень синкретичності публіцистичного твору, але з переважанням не науково-інформативного, а художньо-філософського спрямування. Есе – це жанр з нахилом до елітарності: гострота, актуальність, ідеологічна заангажованість тут менш актуальні. Натомість переважає художньо-концептуальна орієнтація, що передбачає, як мінімум, спеціально підготованого читача з широкою мовленнєво-художньою компетенцією. Іншими словами, есеїстика – це сфера, де взаємодіють автор та освічена аудиторія. Масова аудиторія не може бути адресатом есе за визначенням, як і масова література – це не та царина, де функціонує вказана жанрова форма. Тому М. Наєнко та Н. Заверталюк узагальнено визначають, що «характерним для авторів-письменників є… нарис-роздум, есе, що відрізняється вільним рухом думки з її опорою на почуття, внутрішнім пафосом» [8, 73]. Тобто есе відрізняється не зовнішньо, а внутрішньо вираженим, суттєво приглушеним пафосом. У цій жанровій формі превалює не фактографія, а роздуми: образно кажучи, дух тяжіє над формою, а почуття над логікою. Тому дефініції, де переважають агітаційно-пропагандистські складові визначення публіцистики, у визначенні есеїстики скасовуються внутрішньою свободою, яка принципово входить до ключових елементів форми есе. Досліджуючи тематику есе, необхідно відзначити його приналежність до «літератури аналізу», або, як її ще називають західні дослідники, «літератури рефлексії», «літератури ідей». Палітра аналізованих в есе об’єктів характеризується «від філософії до політики, від критики до моралі, від естетики до ідеології, всі об’єкти думки» [5, 49]. Неможливо нехтувати тим фактом, що есе є одним з найпродуктивніших жанрів у висловленні філософської думки, тобто знання про найзагальніші сторони світу і людини, а філософи, ініціатори розвитку есе, прагнули в творах донести до читача суть своїх послань. Саме цим пояснюється інтерес сучасних авторів до цієї жанрової форми, що виявляється в позиції окремих видань, скажімо, журнал «Українські проблеми» означив рубрику «Антологія українського есею». Крім того, збірки есеїв маємо у письменників Ю. Андруховича, О. Забужко, Т. Процюка, В. Медведя, тобто есе стає провідним жанром у переважної більшості аналізованих нами авторів. |
| ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ Питання до курсового екзамену Місце напряму “Соціальні комунікації” в системі наукових досліджень. Історія виникнення галузі науки та навчальної дисципліни |
ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ Дописемні комунікації: звичаї, традиції, фольклор, мистецтво, їхня роль та призначення |
| Відомі українські математики Діапазон наукової творчості Остроградського надзвичайно широкий: диференціальне та інтегральне числення, алгебра, теорія чисел, диференціальна... |
МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА. ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА П. С. Пацурківський Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Чернівці |
| МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИЙГУМАНІТАРНИЙУНІВЕРСИТЕТ... Україні, а також виходячи з необхідності закріплення ідеї пріоритету права в юридичній діяльності вивчення навчальної дисципліни... |
Мазурок [3], Т. Панюк [6], Т. Ружеловіч [4], Г. Чепурко [7], Ю. Чернявська... ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ ІНФРАСТРУКТУРНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ |
| Історія держави і права України Теорія права та держави |
С. В. Копилова, Т. А. Чернявська У курсу напрямів підготовки: 130102 Соціальна робота, 010105 Соціальна педагогіка |
| 2. Етику почали розглядати як науку що вивчає мораль Метою етики Емпірична, або описова етика. Нормативна етика як зведення вимог, теорія морального виховання, або педагогічна етика, Професійна... |
Спеціальність “Економіка підприємства”, “Фінанси”,“Облік і аудит”,“маркетинг” Основи економічних знань ” належить до гуманітарних при підготовці фахівців економічного профілю. Курс посідає важливе місце у навчальному... |