|
|
Скачати 1.44 Mb.
|
Світоглядна публіцистика в системі сучасної журналістики 1. Тенденції розвитку журналістики і сучасна публіцистика Однією із тенденцій сучасних медіа є активне поширення телебачення як основного засобу впливу на людську свідомість, формування покірної людино-маси, появу якої спричиняють глобалізаційні процеси уніфікації національної свідомості, просування у мас-медіа космополітичної культури, що являє собою набір модно-масових зразків штучної культури, завданням якої також є знищення особистості, творчого стрижня в людині. Саме телебачення стає сприятливим середовищем для маніпулювання масовою свідомістю, громадською думкою, бо, як свідчать дослідження, воно є не лише найбільш масовим засобом масової інформації, але й таким, що приваблює малоосвічених людей. І цей факт засвідчує появу значної загрози життєспроможності суспільства та його розвитку за загальнолюдськими морально-етичними цінностями та законами демократії. Насиченість українського телевізійного ефіру насиллям, що є комерційно виправданим (адже є найдешевшим та найефективнішим способом утримання глядача біля телеекрану), облудними ідеологічними формулами, стереотипами, загострює проблему національної самоідентифікації українців і вироблення національної ідеї, яка має стати стрижнем держави-нації. У. Еко наводить приклад Італії із «інформаційним режимом» Берлусконі, коли більшість інформації споживачі ЗМІ отримують через телебачення, що озвучує думки влади, відсоток же інформації, яку споживачі отримують із італійських газет є значно нижчим, а ще меншою є кількість газет, які виступають з критикою уряду. «Правильне» оформлення новин на ТБ створює ілюзію свободи слова без введення цензури чи каральних акцій щодо журналістів [4,13]. Про подібну ситуацію говорив І. Слісаренко у 2004 році щодо України, проте із зауваженням, що «можна, звісно, тішитися, що національні канали приватизовані не однією особою, а кланами із непереборним бажанням втопити одне одного, втім, демонструючи лояльність таки одній людині в державі, яка роками суміщає посади глави держави і головного телеглядача» [19, 13]. Проте ситуація, продукована ЗМІ щодо іміджу України не лише в світі, але й для внутрішнього «споживання», є загрозливою для українського суспільства. Ще в 2001 році О. Ігнатова окреслила основні стереотипи, які перешкоджають самоідентифікації українців і баченню нації-держави як цілісного утворення: 1. Україна поділена на Схід і Захід. Схід є проросійським, Захід – свідомо націоналістичним. У свідомості українця держава не є цілісною, вона роздвоєна. Стереотип поділу заважає українцям відчути себе однією великою нацією зі спільною історією, культурою, спільними орієнтирами на майбутнє. Слід відзначити політичну аморальність політиків, що використовують цю ситуацію. 2. Україна стоїть на колінах, а з нею – її мешканці. Якщо вірити ЗМІ, то ми нація жебраків. 3. Українська культура є шароварною, маргінальною. Ті, хто впливає на культурну політику України, здається, роблять усе, щоб переконати пересічного українця, що історія України – це низка поразок, культура – вишиванки і народні пісні [8]. На сьогодні ситуація залишилась незмінною. Активна робота антиукраїнських сил на Сході України спрямована на роз’єднання українського суспільства, плекання проросійських інтересів. І ці стереотипи поширюються і доповнюються новими. ЗМІ Росії ці негативні стереотипи видозмінюють: Україна краде газ, насильно українізує нещасних російськомовних, зазіхає на «місто російської слави» Севастополь - це формує неприязнь у всіх шарах російського суспільства. Проте, як зазначає О. Макарський в матеріалі «”Газова війна” в задзеркаллі ЗМІ» (Журналіст України. - 2009. - №1), інформаційна війна роботи ЗМІ Росії сприяла росту патріотизму серед більшості населення України. Ключові меседжі «Україна краде», «Україна обманює», безперервні образи російських медіа не можуть не викликати зменшення симпатій до «північного сусіда». Крім окреслених проблем слід ще додати ситуацію катастрофізму, прагнення сенсаційності, технології песимізму, що визначають інформаційний простір України, сприяють уніфікації ціннісних орієнтацій споживачів медіапродукту, а також «вбивають» свідомого, мислячого громадянина. За такої ситуації сучасні журналістикознавці пропонують два основні шляхи виходу із ситуації. Обидві ідеї запропоновані львівськими науковцями. Так, частина науковців, зокрема Б. Потятиник, Н. Габор, висувають думку про потребу медіаекології з основними її складовими - медіафілософія, медіаосвіта, де одним із потоків нейтралізації патогенних інформаційних потоків є медіаграмотність, медіакритика. Медіаекологія – напрямок «масової комунікації, яка обстоює принципи якісного інформаційного масового продукту, котрий не мав би негативного (патогенного) впливу на споживачів» [18, 46]. Одним із напрямків роботи є медіаграмотність, метою якої є пояснення впливу патогенного тексту споживачам продукції ЗМІ, що отримує форму, за висловом Б. Потятиника, журналістики для всіх. Проте, як зауважує Й. Лось, на захист від деморалізації суспільства має стати потужний напрямок якісної журналістики, що плекає вічні моральні цінності, сприяє консолідації суспільства, національної самоідентифікації українців, де журналіст є «апостолом істини». Цим напрямком має стати публіцистика, що має власне українські традиції. Аналізуючи сучасну журналістику і тенденції розвитку світу, Й. Лось подає свою систему публіцистики, яку поділяє на такі рівні: світоглядна публіцистика, розслідувальна, історична, сюжетна. Науковець звернув увагу на значущість публіцистики у здійсненні націєтворчої функції в суспільстві, такої, що протистоїть глобалізаційним тенденціям і плекає ментальні прояви в людині. Аналізуючи систему підготовки журналістів в країнах Європи та США, дослідник відзначає, що українське журналістикознавство створило більш вдалу системи підготовки фахівців-журналістів, адже засоби масової інформації як сфера, що збирає, обробляє, творить і передає інформацію, впливають на формування картини світу в свідомості людини, українська ж журналістика має досвід протистояння глобалізаційним процесам через глибокі національні почування. Проте йдеться не про всю сучасну українську журналістику, а лише про її частину, а саме світоглядну публіцистику. Серед засобів масової інформації, які здійснюють націєтворчу функцію, а, отже, подають приклади світоглядної публіцистики названо газети «День», «Українське слово». Аналізуючи політично-культурну ситуацію в України межи століть, В. Єшкілєв відзначив, що держава включена до моделювання глобального культурно-політичного субстрату, джерелом живлення якого має стати національна колективна свідомість. Він зазначає, що «пріоритети і преференційні первні епохи завше існують на початку свого суспільного буття у вигляді філософських й культурологічних концептів, мистецьких течій, ігрових згущень суспільної динаміки» [5, 145]. Автор пропонує власний шлях формування модерного українського суспільства – творення сакральних текстів. Цей мистецький напрямок, який Н. Зборовська окреслила як «неототалітаризм», має на меті творення «нових світів», які в свою чергу «повинні всотатись у дійсність і змінити її» [3, 71]. Держава має ґрунтуватись на національних міфологічних символах та історичних джерелах самоідентифікації, отже, очевидною стає й прийнятність постмодерного методу гри з ієрархіями символічних форм національного буття. Формування світоглядних пріоритетів відбувається як у літературі, так і в публіцистичній творчості. Проте думки В. Єшкілєва входять у протиріччя із загальною спрямованістю тенденцій глобалізації, яка прагне вироблення людино-маси, сприяє інформаційному рабству, поширенню космополітичної культури та звуження ролі національної культури. Глобалізація, зокрема в інформаційній сфері, збільшила роль «старих» та спричинила виникнення нових засобів масової інформації й комунікації, використання яких як потужних засобів впливу на суспільство дає небачені до того результати. Поняття «глобалізація» є широковживаним, існує кілька теорій його походження. За однією з найбільш ґрунтовних, вважається, що цей термін закріпився як один із стереотипів у другій половині 90-х років, активно його почали вживати з 1996 року після Всесвітнього економічного форуму в Давосі. Давоський форум – відомий законодавець інтелектуальної моди в сфері економіки, а тому і термін глобалізація зусиллями ЗМІ швидко перестав здаватися екзотичним. Як зазначає О. Пахльовська: «Глобалізація – це світовий процес максимально прискореного обміну інформацією. І культура, яка намагається відрізати себе від цього процесу, однозначно приречена на провінційність, відсталість, на субординовану роль у світовому змаганні за інтелектуальне і технологічне лідерство» [15, 163]. Ця думка є слушною щодо перспектив розвитку інформаційного простору України, проте це не значить, що слід займатись сліпим калькуванням іноземних зразків. Говорячи про українські традиції публіцистичного тексту Й. Лось зазначає: «Обмаль національного інстинкту в сучасній журналістиці. Крім інших причин, це є результатом незнання своїх традицій та відсутності цивільної відваги щодо свого історичного покликання. Мусимо надолужити час, коли нам не дали суспільно дозрівати. Водночас – не забувати про свій національний ідеал – живе багатство душі у досконалій формі різного звичаю і мудрого внутрішнього закону» [11, 163]. Таким чином, руйнівним тенденціям ЗМІ, які спрямовані на послаблення України, слід протиставити могутню зброю – світоглядну публіцистику, а досягти цього можна лише виховуючи свідомого своєї місії, талановитого, креативного журналіста. 2. Есеїстика в публіцистиці С. Квіт, визначаючи функцію журналістики в суспільстві як герменевтики, тобто інтерпретації дійсності, що включає не лише інформування, але й аналіз, називає основні засади журналістської діяльності: гра (підкреслення творчого первня), усвідомлення суспільної місії, міркування/аналіз, що керується категоріями поезії й мистецтва (недарма Є. Прохоров говорив про те, що публіцистика є третім шляхом пізнання поряд з наукою і літературою). Ця риса своєрідної «злитості» публіцистики поєднується із таким типом синтетичного мислення, який С. Квіт називає есеїзмом [9, 37]. Як вказує дослідник, «рівень розвитку есеїстки свідчить про виробленість тієї чи іншої національної культури» [9, 37]. Особливістю цього типу мислення, а, отже, й жанру, що отримав свій розвиток від філософської творчості Св. Августина та М. де Монтеня, є «наявність інтерпретації, а не опис фактажу, відбір насамперед посутньої інформації та, найголовніше, - він може існувати тільки за умови наявності яскравої авторської особистості» [7, 37]. Прикладом такого типу публіцистики може бути збірка Ю. Андруховича «Диявол ховається в сирі», що вміщує «вибрані спроби» (за визначенням автора), тобто есеї за період з 1999 по 2005 роки. Публіцистика Ю. Андруховича має ряд тематичних шарів, які можна визначити як: - проблема української культури й літератури, мова і поезія, мова і письменник; - патріотизм, проблема вартості «рідного порогу, місця», «геопоетика» українських міст; - суспільно-політичні проблеми України, проблема еміграції; - антиглобалізаційні процеси в Європі; - стосунки України і ЄС, статус України в західних країнах, стосунки України і Росії, стереотипи росіянина і поляка в українському суспільстві. Проблема патріотизму постає в есеїстиці Ю. Андруховича об’єднана кількома концептами, а саме концептом Європи, стосунків України з Росією і Польщею. Один з компонентів людської сутності – ностальгія. Саме ностальгія за юністю викликає спогади, які здатні ідеалізувати почасти минуле. Твір «Роман з універсумом» має цікавий фактологічний перелік, який буде особливо близьким для людини, що застала період «до перебудови» в СРСР (а це, звичайно, основна частина читацької аудиторії Ю. Андруховича). Це перелік реалій масової культури (наприклад, обов’язковий елемент Новорічних свят – «голубий вогник») й побуту радянської людини (мило «Кармен», одеколон «Шипр», лосьйон «Огірковий» тощо). Мозаїка, утворена автором, дає уявлення про формування стереотипів поведінки, що плекала у своїх громадян радянська система. Подібну ідеологізацію масової культури і побуту письменник спостерігає і у американців. Боротьба з такою ностальгією постає при близькій зустрічі з копією Радянського Союзу, російською Америкою, від якої автор тікає. Атмосфера радянщини постає в образі-символі мертвої риби, як втілення протиприродного людського існування. Роздуми щодо поняття патріотизму постають в есе «Орган, яким люблять». Автор робить висновок, що на сьогодні поняття патріотизму залишається невизначеним, «за великим рахунком патріотизм аморальний» [1, 78], а патріотизм український – «дивна сума й суміш взаємозаперечних технологій і міфологій» [1, 77]. Геопоетика, за визначенням Ю. Андруховича, – це відчуття духовно-культурної причетності людини до певного місця перебування, це простір означений внутрішньою спорідненістю території і людської долі. Саме таким постає одне з місць «за Карпатами» - Лопухово, якому присвячено есе «Живокіст серцевидний». У ньому розповідається про «одне з найгарніших у світі місць» [1, 309], де росте райський ліс, і, водночас, його прикметами є бездоріжжя, відсутність газогону, загроза повеней. Попри ці несприятливі прикмети, Брустра (село, що за радянських часів було перейменовано у Лопухове через помилку – brustur (живокіст серцевидний) і brusture (лопух)), це місце, де народжується найбільша кількість дітей в Україні (для родини норма 6-8 дітей). Знаходячись на межі виживання, брустряни вирубують ліс без обмежень, забруднюють береги Брустрянки сміттям, попри це автор вірить у енергетику відродження, яку дає назва села, бо живокіст «за каталогом лікарських рослин – ідеальний засіб зрощувати поламані кістки» [1, 309]. В одинадцятому розділі есею автор робить короткий перелік прикмет Брустра, таких собі приватних нотаток, чого не можна забути побувавши там. Цей перелік завершує така нотатка: «Але перш за все – ранок першого вересня, коли виявилося, що в Брустрах як ніде на світі багато дітей. Вони йшли з усіх кінців села, з усіх можливих дворів і завулків, у них починалася школа, і їхні букети були більшими за них» [1, 317-318]. Такий оптимістичний підсумок підкреслює незнищенність, невитравність людської стійкості, безперечної віри в національну долю. Крім того приклад Брустра є одним із ілюстрацій атниглобалізму, проблему якого порушує автор в своїх есеях, зокрема, «Швейцарська Швейцарія», «Смерть у Празі». Есе «Швейцарська Швейцарія» також розповідає про далекий куток у горах, де ще живуть люди, що зберігають той устрій життя як і сотні років тому: «Я не знав, що Швейцарія – це наче Гуцулія, що там так само темно, зимно і тяжко. Що це насправді безмір праці, найчастіше безнадійної, приреченої на невдячність. Однак я вдячний бачити, що Хригу бореться і видає свої щорічні 9 тонн чесного біологічно чистого сиру» [1, 289-290]. Антиглобалізаційність швейцарської вдачі поєднується з тим, що вони екологісти. Есе побудовано як власні враження автора, що став свідком життя швейцарської родини в горах, і така своєрідна репортажність подачі матеріалу підводить читача не лише до власної причетності до подій, але й до ширшого розуміння авторського пафосу антиглобалістичної ідеї, спроби піднесення унікального світу, як справжньої цінності на відміну від глобалізаційної уніфікації. Інше есе «Смерть у Празі» розповідає про спробу спротиву глобалізаційним процесам, такій собі акції протесту влаштованій 19-річним юнаком, який 6 березня 2003 року здійснив привселюдне самоспалення. Місто Прага викликає в автора свої асоціації. Для нього воно є втіленням духу свободи. Подібна акція двох юнаків Палаха і Заїца була здійснена в 1969 році. Остання в часу подія це виступ проти того, за що загинули юнаки в 1969 – «проти демократії, ліберальних цінностей і прозахідного курсу» [1, 116], тобто опір глобалізації. Цей рух опору постає у Ю. Андруховича як приклад опору безглуздю, бо «людина – це те, що передусім чинить опір» [1, 116]. Публіцистика Ю. Андруховича відбиває світогляд, світовідчуття української спільноти, фіксує певний духовний стан сучасного суспільства, водночас висловлені автором думки мають чітко особистісне спрямування, являють собою його «інтимні» рефлексії. Він запрошує своїх читачів до роздумів, виконуючи функцію медіатора ідей у суспільстві, творячи світоглядну концепцію сучасної національної держави із актуальними проблемами. Іншим прикладом світоглядної публіцистики може бути есеїстка В. Медведя, опонента Ю.Андруховича на письменницькій ниві. Про есеїстику В. Медведя його ідейно-естетичний однодумець і учасник «Нової літератури» С. Квіт говорить: «Медвідь культивує саме жанр есеїстки» [9, 135]. Від кінця 80-х років В’ячеслав Медвідь включається в активну есеїстичну боротьбу на сторінках газети «Слово», друкується головним чином в журналах «Авжеж», «Українські проблеми», «Золоті ворота» та «Сучасність». С.Квіт зазначив: «Медведєві не подобається, що інші про нього пишуть, і тому він почав писати інтерпретаційні матеріали сам» [9, 134-135]. Серед загальних зауваг слід відзначити глибоку філософічність публіцистичних текстів письменника, їх внутрішню налаштованість на осягнення буття українства в сучасному культурному просторі, розуміння ним сучасного в історичній ретроспективі. Саме цьому присвячено есе «Галерник і наглядач», вперше опубліковане в «Золотих воротах» (1994) і перевидане в журналі «Книжковий клуб плюс» (2006). В основу авторських роздумів покладено історичний факт, відображений в думі про Самійла Кішку. Протиставлення двох історичних постатей – Марка Якимовського і Касим-бека – становить собою певну історичну модель, коли історія починає перетворюватись у міф, а «мітологічна загадковість стає «філософією» виправдання сучасної несталості, розмитості, деструкції. Ось чому варто наполягати на розрізненні власне історії та власне міту» [13, 131]. Ці два образи набувають символічного втілення в протиставній одиниці галерник і наглядач, які знаходяться в єдиній часовій площині. Їх протистояння й водночас близькість презентують основну проблему історії, вирішення якої пропонує письменник: «Лише перейнявшись співчуттям і любов’ю до ворога – хай і задавненого історично, - можна опанувати своєю історією» [13, 134]. Цей історичний приклад має, на думку В. Медведя, змусити сучасну людину замислитись над історією задля власного майбутнього: «Зрозуміти історію – це уявити себе на місці Касим-бека та Якимовського; але це неможливо; зрозуміти історію – це уявити себе на місці утікачів і переслідувачів; зрозуміти історію – це бути галерниками і наглядачами; проблема втечі і наздоганяння приступні нашому розумінню; «історичний розпач» та радість у просторах історичності – категорії нашої підсвідомості» [13, 134]. Історія в системі національного буття стає одним із важливих питань ХХ століття. Історія і сучасність, їх переосмислення є однією з основних тем публіцистики В. Медведя, де історія постає як категорія загальнонаціональна й індивідуальна (есе «Із “Книги Мавра”»). Сучасне переосмислення ролі історії в суспільстві активно відбувається в галузі філософії. Історична публіцистика В. Медведя присвячена філософському осмисленню історії, подаючи власну варіацію сенсу історичного потоку як загальнонаціональної, так і індивідуальної історії. Письменник проте не дає достовірних прогнозів на майбутнє: «Зминула історія здійснюється в сучасному у разі її здогадливості майбутнього» [13, 134]. С. Квіт висловив цікаву думку щодо роману «Кров по соломі» В. Медведя, яка цілком характеризує його філософську публіцистику: «Мова йде про одну з найважливіших українських проблем – філософію власної історії, що її, зокрема, можна трактувати як послідовність ганьби і наруг. Лише тоді, коли історичний чин формувався природним українським думанням, народна пам’ять зберігала його як національну славу, поступово мітологізуючи, відсилаючи до нього пізніше здрібнілих духом нащадків» [9, 139]. Пошук універсальної істини, на думку В. Медведя, постає в переосмисленні історичної ретроспективи. Через активне використання жіночих образів, яким В. Медвідь часто надає роль оповідача, довіряючи їм мовленнєво-оповідні партії, С. Квіт пропонує називати письменника «першим в українській літературі «феміністом» [9, 134]. Увага до жіночої проблеми постає в есе «Держава і жінка». Це філософського спрямування твір щодо перспектив жіночої ролі у формуванні сучасного суспільства, як визначає сам автор, «там, де впокорена геноцидом та новітньою ідеологією чоловіча доля занепадає, деградує, постає воля жіноча, провіщуючи новітній «матріархат»» [14, 120]. Улюбленому в художніх творах образу жінки В. Медвідь надає неабиякої ваги у формуванні сучасного суспільства, вважаючи, що жінка відіграє провідну роль: «Жінка – ідеолог, носій еротизованого протесту проти немовбито лицемірства державної моралі, насправді ж цей протест сам є лицемірством і породженням цієї держави» [14, 121]. Отже, жінка вбираючи в себе сучасну субкультуру, стає «спільником» держави «у справі руйнації традиції аборигенів» [14, 121]. Гендерна проблематика порушується в есе «Pro domo sua», де розглядаються складові українського менталітету. Образ жінки як частина нації постає як символ пригнічення – загальної тенденції нації: «Мати, ця українська самка, ще наважується оплакувати свого знівеченого на смерть сина в цинковій труні і жадати, аби його було поховано не вночі» [12, 52]. Проте основним образом твору стає «живий труп», що уособлює людину з втраченою духовністю і відчуттям причетності до нації. Цей образ В. Медвідь запозичує у Д. Донцова: «Не творять живого життя живі трупи» [12, 52] Історичним прикладом антиподу цього образу є мандрівний філософ Григорій Сковорода, що постулював своє ставлення до матеріального світу – «світ ловив мене, але не спіймав» [12, 53]. Тому й висновок до есе сформульовано за мотивами філософських положень Г. Сковороди, що врешті висвітлюють очевидне протиріччя, що й на сьогодні лишається актуальним: «Українська сутність розминулася в цій гаданності: світ порешті вловив таки українця на його “хитрощах” - або ти “всемірний гражданін”, або “син України”» [12, 54]. Отже, есе «Pro domo sua» презентує погляд письменників-традиціоналістів на сучасного українця як особистість, що має визначитись із своєю сутністю, а національний ізоляціонізм, що виходить з реалій сучасності, є необхідною складовою філософії народного життя. Публіцистична творчість В. Медведя відзначається есеїстичністю мислення, тяжінням до філософського осмислення й розв’язання важливих проблем суспільного буття – духовність, національне світовідчуття, причини соціальних проблем. Зразки наведеної публіцистики належать перу письменників, що не є професійними журналістами. В науковій літературі склався термін письменницька публіцистика, який утвердився в наукових дослідженнях, зокрема, дніпропетровської дослідниці Н. Заверталюк, яка написала й успішно захистила докторську роботу, присвячену українській письменницькій публіцистиці 60-80-х років. Авторка вказує прикметні риси письменницької публіцистики, проте, на нашу думку, таке виокремлення «письменницької публіцистики» є не досить коректним. М. Титаренко, подаючи порівняльну характеристику світоглядної публіцистики та інформаційного журналізму, звертає увагу на автора як ключову детермінанту диференціації. Так, автором світоглядної публіцистики є публіцист, колумніст, оглядач, аналітик (часто – позаштатний дописувач), письменник, мислитель, світоч. В інформаційному журналізмі категорія автора представлена таким чином: медіа-працівник, спецкор, репортер (найчастіше штатний працівник редакції), посередник (медіатор), комунікатор, диктор. Отже, публіцистика передбачає автора, що звертається до обсервації актуальних проблем суспільства, які почасти можна віднести до «вічних», автора, що висвітлює питання з понадчасовою актуальністю. Це завдання для людини, що володіє достатнім життєвим досвідом, відзначається майстерністю слова, високою моральністю та відчуттям свободи, а також щиро опікується проблемами суспільства. |
| ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ Питання до курсового екзамену Місце напряму “Соціальні комунікації” в системі наукових досліджень. Історія виникнення галузі науки та навчальної дисципліни |
ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ Дописемні комунікації: звичаї, традиції, фольклор, мистецтво, їхня роль та призначення |
| Відомі українські математики Діапазон наукової творчості Остроградського надзвичайно широкий: диференціальне та інтегральне числення, алгебра, теорія чисел, диференціальна... |
МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА. ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА П. С. Пацурківський Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Чернівці |
| МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИЙГУМАНІТАРНИЙУНІВЕРСИТЕТ... Україні, а також виходячи з необхідності закріплення ідеї пріоритету права в юридичній діяльності вивчення навчальної дисципліни... |
Мазурок [3], Т. Панюк [6], Т. Ружеловіч [4], Г. Чепурко [7], Ю. Чернявська... ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ ІНФРАСТРУКТУРНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ |
| Історія держави і права України Теорія права та держави |
С. В. Копилова, Т. А. Чернявська У курсу напрямів підготовки: 130102 Соціальна робота, 010105 Соціальна педагогіка |
| 2. Етику почали розглядати як науку що вивчає мораль Метою етики Емпірична, або описова етика. Нормативна етика як зведення вимог, теорія морального виховання, або педагогічна етика, Професійна... |
Спеціальність “Економіка підприємства”, “Фінанси”,“Облік і аудит”,“маркетинг” Основи економічних знань ” належить до гуманітарних при підготовці фахівців економічного профілю. Курс посідає важливе місце у навчальному... |