|
|
Скачати 1.44 Mb.
|
|
Публіцистика Пилипа Юрика У своїх публікаціях Пилип Юрик порушує різні за характером проблеми: національні, соціальні, психологічні, етичні, філософські. На шпальтах «Січового майдану» Пилип Юрик послідовно порушував проблеми відродження козацької слави, виховання гордості за героїв України. Наприклад, інтерв’ю Пилипа Юрика з Володимиром Мельником «На Запоріжжі має бути єдине козацтво!» (Запорозька Січ, 1998. – 17.04.). Проте інколи між рядками ми бачимо іронію. Так, у матеріалі «Діти під захистом козаків: ні куріння, ні наркоманії» (Запорозька Січ, 2004. – 16.11.), вріз подає анонс «величної» події. Провівши паралель з сумнозвісною трагедією в Беслані, Пилип Юрик повідомляє, що вперше в Україні за ініціативи міського голови проводиться експеримент: десять шкіл міста віддано під охорону козацькому війську Запорозькому Низовому. А на фото козачки у чорних одностроях - саме таку форму носили дореволюційні жандарми, які виконували репресивні функції. Не так давно військо екс-мента Панченка «охороняло» ринок Анголенко, після чого було відкрито кримінальну справу за здирництво, за що нинішній «верховний отаман» (такої посади у козаків ніколи не існувало) Олександр Панченко відсидів значний термін. Чим не вихователі молоді? І тут же Пилип Юрик вибухає статтею «Час, іде, а про єднання — тільки розмови», у якій подає аналіз «брунькування» єдиного козацтва на безліч невеличких групок. «Вибачайте, читачу, що всіх не запам’ятав. На Рябкові бліх менше, ніж у нас козацтв. І кожен отаман — святіший папи римського. Тільки він — справжній патріот, справжній козак і справжній герой, на якого треба рівнятись. Усі інші, на його думку, — артисти цирку, клоуни і т.д.». Отут уже дістається сучасним запорізьким отаманам: «Один отаман — на державній посаді. Другий отримує відсоток від козаків, які займаються охоронною діяльністю. Третій же, як він каже, «колядує», випрошуючи гроші в підприємців. За рік ним була зібрана ледь не тисяча гривень! Отаман, маючи оту ледь не тисячу гривень, як би йому не хотілося, не прожив би й сам. А ще ж — сім’я, оплата приміщення канцелярії, телефону, влаштування святкових заходів тощо. А він — живий і не надто худий!» Згадується і Олександр Панченко: «Інший отаман, але вже верховний, мов біблейський батько, пригортав усіх блудних синів, які проклинали гетьмана Муляву. Їм на священній Хортиці вручали погони. Та не рядових козаків, не звичайних старшин. Київський розкольник Сагайдак отримав із теплих отаманових рук відзнаки полковника. А пізніше, за прикладом того ж верховного, забрав частину Київського козацтва, оголосив себе найголовнішим отаманом і створив там ще одне Військо Запорозьке». Та легко можна узнати «патріота» за справами його... «Нещодавно верховний з козаками їздив до Криму. Але не по сіль. “Захищати” росіян від автохтонного народу — кримських татарів. Не робили цього його орли ранньою весною, не спланували й на осінь. Найкраще їм це зробити на початку оздоровчого сезону. Покажуть москвичам чи пітерцям сюжет, що в Криму росіян ледь не вбивають, і що козаки навіть змушені охороняти братів-слов’ян. Куди поїдуть відпочивати москвич із пітерцем? У Сочі, Новоросійськ — подалі від Криму. Везтимуть свої заощадження не в Україну, а в Росію». Бо дуже вже верховний «хоче створити Республіку Козакію, або Азовську Республіку на теренах України, і козаки, за його словами, повинні разом із донцями й кубанцями захищати населення східних і південних областей від Києва та Львова, від галицьких впливів, від католицизму й тому подібного». Після такої аналітики Пилип Юрик робить висновок: «Люди, які приходять до влади, намагаються об’єднати суспільство. Адже гуртом і батька добре бити. Чи зможуть це зробити отамани, які вчинили розкол? Чи буде Україна цілою, якщо вже зараз пропагується нова автономія на її теренах? Такі люди швидше приведуть до громадянської війни, ніж до єднання. Тому, зваживши всі «за» й усі «проти», скажу відверто: «Слава Господові, що не дав до ваших рук зброю, а тим більше — владу». Пилип Юрик – член запорізької громади РУНВіри «Оріяна» (Рідна Українська Народна Віра), тому під іменем Полян Юрик читач знаходить публікації про події в громаді, про сутність дохристиянських українських свят (наприклад, інформація «Калита і день народження «Оріони» (Запорозька Січ, 1999. – 18.12. – С. 3.)); про новинки літератури рунвірівців (наприклад, про презентацію книги Сергія Плачинди «Лебедія» («Книга про нашу минувшину та праукраїнців») (Запорозька Січ, 2006. – 24.01. – С. 8); Інформаційна стаття про відкриття Храму Сонця в Богоявленому («Освячено перший в Україні Храм Сонця» (Запорозька Січ, 2006. – 30.09. – С. 8)). На сторінці «Слова» публіцист послідовно обстоює упосліджене в регіоні право українців на рідну мову. Пилип Юрик у своїх творах доводить: найміцніший цемент, що об’єднує етнографічний народ і перетворює його на свідому націю, – соборна літературна мова. Народ, який не має єдиної літературної мови, не закінчена свідома нація й щастя бути державним не знає; такий народ і політично не сильний, тому легко попадає в залежність сильнішого сусіда. Кожна сторінка «Слова» подає етимологічні етюди, довідки з мовознавства, українського правопису, коротку історію крилатих слів. Інколи сторінка «Слова» публікує короткі відомості про мовознавців «Словники Іллі Кириченка» (5.12.06), нерідко можна знайти уривки з книг чеського письменника Іржі Томана. Тут же подаються нариси, замальовки про тих, хто стоїть в обороні рідного слова в Запоріжжі: «Фанатично закохана в мову» (Запорозька Січ, 2001. – 24.02.), «Вихователька патріотів України» (Запорозька Січ, 1999. – 23.11.). Пилип Юрик гнівно виступає проти тих, хто нищить українське слово. Так, він друкує статтю «Не лякайте мовою медсестер — вони розумніші, ніж вам здається» (Запорозька Січ, 17.01.2004 р.). Це відповідь на публікацію Павла Бауліна, в якій той заявляв, що скоро почнуть штрафувати медсестер, які не послуговуються на роботі державною мовою Не забуває Пилип Юрик і про українське телебачення. Так, у сатиричній рецензії «Сім мішків вовни в гарно розрекламованій кінокартині» (ЗС. – 2004. – 07.01. – С. 8) він збиткується над постановкою «Вечори на хуторі біля Диканьки». Автор блискуче глузує над образом, створеним Вєркою Сердючкою. «Одне слово, творили хлопці, що хотіли. Тільки ж як далеко такій кінокартині до України, її звичаїв і традицій!» І Пилип Юрик висипає цілу низку ляпів, недоречностей, що ніяк не пов’язані зі звичаями нашого народу, допущених постановниками фільму. На жаль, у рецензії допущено помилку замість прізвища Олекси Воропая, автора книги «Звичаї нашого народу», надруковано «Олекса Бородай». Отже, найчастіше Пилип Юрик у своїй публіцистиці висвітлює такі теми:
Прикметно, що сам Пилип Юрик сповідує ідеї Івана Огієнка: «Без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомої нації – нема державності, як найвищої громадської організації, в якій вона отримує найповнішу змогу свого всебічного розвитку і виявлення». Чи не тому журналіст пише тільки українською мовою, навіть коли від цього має матеріальні збитки (не секрет, що шпальта в російськомовному четверговому «Перекурі» оплачується на порядок більше, але Пилип Юрик друкувався тільки в «Запорозькій Січі»). Українське телебачення через принцип «рейтинговості» та інші причини перестало бути українським у повному розумінні цього слова. Аналіз всеукраїнської та регіональної преси доводить потребу виховання морального журналіста, який сприятиме творенню світоглядної публіцистики, завданням якої є консолідація суспільства, націєтворча настанова журналістики. Саме талановитий, креативний журналіст/публіцист має сприяти конструктивному діалогу в суспільстві щодо вираження національної ідеї та творення національної держави. Висновки Огляд наукової літератури з проблем національної ідеї в Україні дозволив окреслити основні її характеристики:
Публіцистичні матеріали С. Біляцького та Н. Ярової «Що вважати національною ідеєю?», Д. Павличка «Українська національна ідея» окреслюють основні завдання української національної ідеї – творення свідомої особистості, творення сильної, об’єднаної нації. Журналістські матеріали націєтворчого характеру, опубліковані в газеті «День» відзначаються такими напрямками осягнення національного буття:
Запорізька преса більшою мірою демонструє негативні приклади розробки національної ідеї. Більшість видань міста мають антиукраїнське спрямування. Проукраїнськими в фарватері вимог обласної ради та обладміністрації є газети «Запорізька правда» та «Запорізька Січ». Публіцистична картина світу, що постає у виданні «Запорізька правда», відзначається такими характерними рисами:
Участь газети «Запорізька Січ» в націєтворчій парадигмі нас цікавила з позиції особистості публіциста, національно свідомого, що керується в осягненні дійсності прагненням до істини. Таким публіцистом, на нашу думку, був П. Юрик, який сьогодні працює в газеті «Запорізька правда», проте нас цікавила його журналістська діяльність у виданні «Запорізька Січ». У своїх публікаціях Пилип Юрик порушує різні за характером проблеми: національні, соціальні, психологічні, етичні, філософські. На сьогодні серед запорізьких публіцистів, які не приховують свого патріотизму, виокремлюються Юрій Василенко, Пилип Юрик, Леонід Сосницький (Романовичов), Володимир Москаленко. Світоглядна публіцистика спрямована на осягнення національного буття, вироблення стратегії розвитку української держави, а, отже є потужним потенціалом здійснення націєтворчої функції в суспільстві. Література 1. Балда Т. Національна ідея в Україні та в пресі діаспори: порівняльний аспект // Вісник Львівського університету. Серія журналістика. – 2006. – Вип.28. – С.193-204. 2. Біляцький С., Ярова Н. Що вважати національною ідеєю? // Соціальна психологія. – К., 2004. - № 4. – С.179-181. 3. Закон Братів Капранових: Збірка статей.- К., 2007. – 240 с. 4. Гачев Г. Национальные образы мира. Евразия – космос кочевника, земледельца и горца. – М., 1999. – 230 с. 5. Гуцуляк О. Українська національна ідея і пошук Книги національного буття // Соціальна психологія. – К., 2008. - № 3. – С.84-94. 6. Євграфова А. Українська національна ідея як соціальний феномен у сучасній публіцистиці // Вісник Сумського державного університету. Серія філологічні науки. – Суми, 2006. - № 3. – С.5-9. 7. Павличко Д. Українська національна ідея // Рідний край. – 2003 - №2. – С.26-38. 8. Пірен М. Чи є «вибрана верства» України символом української політичної нації? // Соціальна психологія. – К., 2004. - № 5. – С.3-11. 9. Потятиник Б. Критерії якісної газети в проекції на українські медіа // Українська журналістика: історія і сучасність. Вісник Львівського університету. Серія: Журналістика. – Львів, 1997. – Вип..20. – С.31-33. 10. Романюк Ю. Технології оптимізму, просвітництва чи спустошення? // Журналіст України. – 2009. - № 3. – С.18-20. 11. Ромашко О. Українська національна ідея в дзеркалі преси // Політичний менеджмент. – 2006. - №2. – С.115-126. 12. Солганик Г. О новых аспектах изучения языка ЗМИ // Вестник Московского университета. Серия 10. Журналистика. – 2000. - №3. – С.31-38. 13. Україна в пошуках себе: національна ідея, проблеми розвитку. – К.: Києво-Могилянська академія, 2007. – 328 с. 14. Україна: у пошуках національної ідеї // Всеукраїнська експертна мережа. – 2006. - № 1. – С.12. Питання для самоконтролю:
ЕСЕЇСТИКА О. ЗАБУЖКО
Есе та наукові розвідки О. Забужко, як показує аналіз відгуків на них, певною мірою стали своєрідними заручниками тієї жанрової форми та тієї цільової читацької аудиторії, яку обрала для них авторка. Тобто та яскраво виражена елітарність, що відрізняє твори письменниці публіцистичного спрямування, не зустрічає одностайного схвалення літературних критиків, які відгукуються на ці твори. Образ автора в публіцистиці – тема в науці майже не розроблена, на думку В. Здоровеги. Індивідуальність публіцистичного стилю – це перш за все індивідуальність автора. Його образ формується поступово від твору до твору. Він може не збігатись в усьому з тим фізично існуючим автором, який написав твір. Автор – своєрідний персонаж публіцистики. Розглядаючи поняття автора слід звернутись до розробок сучасних дослідників проблеми автора. За В. Назарцем, «образом автора називається відображена у творі особистість автора-творця, яка знаходить свій вияв у формі певної світоглядної позиції (точки зору), що стоїть за всім зображеним у творі і зв’язує його вираженням певної концепції світу й людини» [2, 153]. «Образ автора» - специфічна смислова величина, яку, з одного боку, потрібно відрізняти від біографічної авторської постаті, автора-як людини, а не як особливої творчої особистості; з іншого боку, від образу художньо конструйованої особи оповідача або розповідача твору, уявлюваної реальним творцем у функції автора, - тобто умовного, а не фактичного автора-творця. Ця відображеність автора у творі відбувається поза його волею. Таким чином, «образ автора» - це образ «внутрішньої особистості» автора твору. Отож, у сфері структури оповіді визначальну роль відіграє форма презентації автора у творі. За словами М. Кодака: «Розробка проблем нарації як системно-структурного рівня поетики виправдано здійснюється з залученням поняття автора» [13, 136]. Наратологічна система аналізу оповіді (тексту) пов’язана з комунікативним підходом, а саме функціонуванням автора і реципієнта (читача, слухача, глядача) на різних рівнях комунікації. Зважаючи на численні дослідження диференціації рівнів комунікації (О. Капленко, І. Ільїн, А. Гришунін, М. Ковсан, А. Корнієнко, О. Ткачук та ін.) визначимось із загальною структурою твору. Так, німецька дослідниця Х. Лінк в роботі «Рецептивне дослідження: Вступ до методики і проблематики» виходить з положення, що автор і читач є двома полюсами процесу комунікації, що виявляються на різних його рівнях. На позатекстовому рівні вони виступають як емпіричні та історичні особи, що відповідають поняттям «реальний автор» і «реальний читач», незалежно від того, чи беруться вони в історичному чи в сучасному аспекті. На першому внутрішньотекстовому рівні, який має кожний текст, знаходиться теоретичний конструкт «абстрактного чи імпліцитного автора»: «Він є «точкою інтеграції» всіх оповідних прийомів і властивостей тексту, тією свідомістю, в якій всі елементи образа тексту знаходять свій сенс» [цит. за: 9, с. 137]. На протилежному полюсі йому відповідає «абстрактний чи імпліцитний читач», який розуміє різноманітні авторські стратегії, наприклад, стильовий прийом іронії. Нарeшті, на другому внутрішньотекстовому рівні, ієрархічно залежному від першого і необов’язково присутньому в кожному тексті, автор і читач зустрічаються у «фіктивній ситуації». Так, наприклад, в передмовах «фіктивний чи експліцитний автор» розмовляє з «фіктивним чи експліцитним читачем» [див. 9, с.137 – 138]. «Слово до читача» у збірці О. Забужко «Хроніки від Фортінбраса» містить такий прийом прямого звернення автора до свого читача: «Чому це, - спитає читач, - хроніки? І чому – від Фортінбраса? Зараз поясню. Точніше спробую» [6, 9]. Проте тут слід врахувати той фактор, що в публіцистиці особистість автора є центральною системою поетики твору. Як відзначає О. Зарецький, «той, хто говорить у відповідних соціальних, комунікативних умовах, повністю чи частково знає чи вірить, що слухачеві відома ці система» [8, 69]. Комунікативна структура в цьому випадку є трикомпонентною, її складові: «мовець (автор)» - «текст/канал» - «споживач». Таким чином, надзвичайної ваги в дослідженні нарації публіцистичного твору набуває опозиція «автор-читач». Збірку есеїв «Хроніки від Фортінбраса» сама авторка пропонує розглядати умовно як цілісний текст-мозаїку. З цією метою вона пропонує «Слово до читача», яке крім звернення до читача (створення фіктивної ситуації спілкування, а у авторки – взаємодія, бо її читач бачиться співавтором), визначає художню наративну стратегію есеїв О. Забужко. Авторка у «Слові…» вводить прийом діалога читача з автором. Введення явного наратора (термін О. Ткачука) пропонує дружній, щирий для читача тон оповіді, сповідальності. Його присутність полягає у здатності безпосередньо втручатись у текст своїми філософськими чи метанаративними коментарями. У текстах есеїв це виявляється в додаткових коментарях, які крім посилань на джерело, де було видрукувано або проголошено текст та переклади окремих слів містять додаткову інформацію, факти, що увиразнюють певні аспекти роздумів, увиразнюють їх, спонукають читача замислитись. Так, розглядаючи проблему конфлікту цивілізації з часом у есе «Кімната сто один: в пошуках утрачених дверей», авторка порушує важливе питання виховання в дітей зразками сучасної культури нерозуміння «справжності» смерті, руйнування, бо дитині, вихованій на історіях щосерії відроджуваних, відтворюваних героїв, здається, що час можна повернути. З метою увиразнення цієї ситуації О. Забужко наводить факт вбивства двома (п’ятирічним і семирічним) малюками свого чотирилітнього товариша в бійці за велосипед. Цей випадок, на думку авторки, є своєрідним «культурним посланням» цивілізації. Тут спрацьовує класичне ствердження про те, що публіцистика на відміну від художньої творчості оперує не образами, а фактами. Отже, авторські коментарі, основою яких є своєрідне нанизування фактів, покликані підкреслювати висловлену думку. Факти в коментарях дозволяють певною мірою типізувати явища, авторське світовідчуття, що сприяє об’єктивізації суб’єктивного (що є основою есеїстської манери письма). Об’єктивізації суб’єктивного сприяє органічне злиття суб’єктивно власне авторського (автор як історична особа) з суб’єктивними переживаннями наратора, тому усі «Я» у текстах виявляються як певні грані авторської свідомості. Авторська точка зору на світ виявляється багатогранно і трансформується через різні суб’єкти мовлення: власне автора, наратора, образи героїв (про які наратовано в творі), художні прийоми: ретроспективні оповіді (наприклад, розповідь про випадок, що стався з засланим в ГУЛАГ Стефком Забужком – батьком письменниці), ліричні відступи (літературні історії), автобіографічні елементи, коментарі тощо. Отже образ автора завжди локалізований в публіцистичному тексті. Розглянемо детальніше вияв автора в книжці «Хроніки від Фортінбрасса». На позатекстовому рівні автор виявляється як історична особа. Книжка має привабити читача вже її авторством, адже ім’я О. Забужко на обкладинці «спрацьовує» на видання. Перш за все, вона - авторка скандально відомого роману «Польові дослідження з українського сексу» (в якому пересічний читач сексу так і не знайшов), що привабив до себе масову аудиторію і зробив ім’я авторки дійсно відомим, але не завжди зі знаком позитиву. Цей шлейф авторки «Польових досліджень» О. Забужко певно доведеться нести до кінця життя, бо це схоже на Квіткове «Він написав “Марусю”», тому значною мірою есеї письменниці слід розглядати тісно з особистістю автора. Як неможливе сприйняття поезії Т. Шевченка відірвано від автора, так неможливе ігнорування авторства есеїстки О. Забужко. Отже, есе в цьому випадку буде позначене письменницькою валентністю, бо саме причетність авторів публіцистичних творів до письменницької когорти дозволяє дослідникам цих типів текстів говорити про «художню своєрідність публіцистики письменників», яка «розгорнувши межі публіцистичної моноформи, посіла окреме місце в рамках власне публіцистики» [7, 3]. Якщо провести аналіз обкладинки, то на звороті як засіб фасцинації (одного з видів публіцистичного переконання) є фото письменниці. В цьому випадку зображення авторки за роботою має на меті передати творчу атмосферу, а цитата зі «Слова до читача», що є самовизначенням мети, яку переслідує укладач, об’єднавши ряд праць за хронологічним принципом (90-ті роки) – передати «інтелектуальний портрет доби», є прагненням окреслити бажану читацьку аудиторію. За змістом тексти погруповано на три розділи, які О. Забужко не означує певним чином, проте зроблений нею поділ подає три комплекси проблем: 1. Проблеми сучасної культури. 2. Проблеми мови і нації. 3. Сучасна література. Проте О. Забужко відома не лише як прозаїк і поетеса, вона філософ (за освітою) і літературознавець. Поєднання двох останніх іпостасей її таланту стає основою створення культурологічної праці «Дві культури» (1990) та філософського «Шевченкового міфу України» (1997), жанр яких можемо кваліфікувати як есе. Вже у «Двох культурах» зустрічаються імена І. Дзюби та М. Хвильового, які творять літературний наратив і зумовлюють традиції твору. Зокрема, це роздуми І. Дзюби про «комплекс неповноцінності» та «комплекс провінціалізму» української нації, а також пояснення М. Хвильовим певної бідності вітчизняної літератури [5]. У «Хроніках від Фортінбраса» О. Забужко також спирається у своїх роздумах на літературні авторитети. Отже, можемо відзначити, що вже історична особистість автора стає основою для орієнтації на певну аудиторію, що має ознаки «елітарності». В комунікативній ситуації зустрічі автора і читача (звернення авторки до читачів) О. Забужко окреслює свого реципієнта: «Це сумна книжка, читачу, - для мене насамперед тим, що не маю певності, чи вона справді дійде до тебе, котрому адресована: це-бо не поетична збірка, і не роман (те, що пишеться “для себе”, “для душі”, і відтак зажди приречене зарезонувати в унісон із якоюсь іншою, співгармонійною “душею”, навіть якщо автора на тоді вже не буде на світі), і не гуманітарна розвідка, звернена до фахівців, хай би тих фахівців була й жменька. Всяка есеїстика… має собі за потенційного співрозмовця вільного інтелектуала – породу, в Україні послідовно винищувану впродовж цілого минаючого століття…» [6, 14]. Свій погляд на 90-ті письменниця представляє як погляд представника свого покоління, соціально-культурного кола (інтелектуал ХХ століття). Таким чином, автокомунікація відбувається на рівні біографічний (реальний) автор – авторська стратегія. Не нехтує авторка і використанням асоціацій, породжуваних кодом власного імені, адже читацька аудиторія шукає в її творах артикульований досвід, який можна зіставити із власним, тому, зрозуміло, читач автора-інтелектуала має відповідати його рівню, тому авторка вводить образ бажаного читача: «Шанси цієї книжки НЕ розминутися з тобою, бідолашний вкраїнський інтелектуале, мій незмінний читачу, співрозмовцю і – заднім планом, спинним мозком, завжди – співавторе ) тому що “ми однієї крові, ти і я”), - ці шанси виглядають мізерними» [6, 15]. Звідси постає текст як «жива», самостійна субстанція, що формує одну з концептуальних стратегій есеїв як принцип фрагментарності оповіді, її формозмістової необмеженості, що є рисами цієї жанрової форми і одним з виявів автора/читача на першому внутрішньотекстовому рівні. У передмові автор з одного боку містифікує читача, «грається» з його очікуваннями і читацьким життєвим та культурним досвідом, а з другого – втручається в читацьку прерогативу самостійного сприйняття, проте спонукає до власних роздумів і вводить поняття авторства і відповідальності читача. Так, вказівками на орієнтацію на активного читача є звернення до нього («що , скаже читач, …» [6, 216]) та підкреслення суб’єктивності власного мислення («на моє переконання» [6, 218]) в есе «Психологічна Америка і азіатський ренесанс, або знову про Карфаген» є наративною стратегією, характеризує автора й читача на першому внутрішньотекстовому рівні. Цікаві думки щодо автора і читача (слухача) поезії висловлює О. Забужко в есе «Апологія поезії в кінці 20-го століття». Авторка вважає, що між поезією і мовою слід ставити знак рівності у тому сенсі, що поезія є «функцією мови» [6, 41]. Ставлення до чужої поезії виявляється в «потребі… віддати чужомовний вірш чи строфу, що зачепили уявою, - своє. Рідною мовою» [6, 40]. Така потреба виникає як своєрідна форма привласнення чужого почуття, що подібне до подолання відчуженості, коли дитина привласнює чужого вірша шляхом його переписування («Я ось віршика написав»). Поезія, на думку авторки, здатна на магічну функцію (наводиться приклад, коли молоді люди, виховані радянською системою, в скрутні хвилини (табори, війна) читали вголос вірші замість молитов – «то були єдині приступні їм магічні слова» [6, 43]. Тому не випадковим є вислів авторки в есе «Кімната сто один: в пошуках утрачених дверей» - «Кажуть ворожбити й поети…» [6, 80]. Поетична діяльність подібна до магії, бо, на думку К. Юнга, мистецький твір заснований на прадавніх переживаннях, тобто ґрунтується на візії – феномені прадавніх почуттів і «пра-візії» – особистому потаємному переживанні в системі образотворення і триванні творчого процесу. В літературознавстві склалася думка про те, що поезія важко піддається перекладу, тому варто говорити про авторство, приналежність перекладеної поезії власне перекладачеві. На думку О. Забужко, переклад є своєрідним доланням «вродженої конгеніальності двох поетів, автора й перекладача: читай, їхня питома, генетична настроєність на одну й ту саму поетичну “радіохвилю”» [6, 41]. Осягнення проблеми автора й читача О. Забужко виходить за межі літературознавчої розробки, працю характеризує публіцистичний пафос, який реалізується через риторичні запитання, вставні конструкції, підкреслення суспільно-історичної значущості поезії тощо. |
| ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ Питання до курсового екзамену Місце напряму “Соціальні комунікації” в системі наукових досліджень. Історія виникнення галузі науки та навчальної дисципліни |
ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ Дописемні комунікації: звичаї, традиції, фольклор, мистецтво, їхня роль та призначення |
| Відомі українські математики Діапазон наукової творчості Остроградського надзвичайно широкий: диференціальне та інтегральне числення, алгебра, теорія чисел, диференціальна... |
МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА. ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА П. С. Пацурківський Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Чернівці |
| МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИЙГУМАНІТАРНИЙУНІВЕРСИТЕТ... Україні, а також виходячи з необхідності закріплення ідеї пріоритету права в юридичній діяльності вивчення навчальної дисципліни... |
Мазурок [3], Т. Панюк [6], Т. Ружеловіч [4], Г. Чепурко [7], Ю. Чернявська... ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ ІНФРАСТРУКТУРНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ |
| Історія держави і права України Теорія права та держави |
С. В. Копилова, Т. А. Чернявська У курсу напрямів підготовки: 130102 Соціальна робота, 010105 Соціальна педагогіка |
| 2. Етику почали розглядати як науку що вивчає мораль Метою етики Емпірична, або описова етика. Нормативна етика як зведення вимог, теорія морального виховання, або педагогічна етика, Професійна... |
Спеціальність “Економіка підприємства”, “Фінанси”,“Облік і аудит”,“маркетинг” Основи економічних знань ” належить до гуманітарних при підготовці фахівців економічного профілю. Курс посідає важливе місце у навчальному... |