|
|
Скачати 1.44 Mb.
|
|
Питання для самоконтролю:
Авторська компетенція і стратегія в сучасній письменницькій публіцистиці
Світ описується з ситуації «тут і зараз», сьогоднішнього знайомства з законами світу. Оповідач не знає цілого предмета, явища, процесу, який описує, але бачить його в повноті його смислу. Автор у збірці Ю. Андруховича «Диявол ховається в сирі» має чіткий вияв приналежності до письменницької діяльності, що виявляється не лише в тематиці текстів – інтерес до творчості як українських (І. Котляревський, Т. Шевченко, В. Стус, І. Калинець), так і зарубіжних письменників (Гессен, Гетте, Г. Бенн, Кауфман) – але й у власній самопрезентації: апелювання до власних творів, згадки про діяльність «Бу-Ба-Бу» тощо. Така самопрезентація є однією із авторських стратегій Ю. Андруховича. Збірка побудована за тематичними рівнями, які визначає сам автор. Це самовизначення проглядається в назвах творів і збірки, розшифровка яких подається в одному з есеїв певної тематичної групи, а також у короткій передмові, яку автор подає до книжки. У вступному тексті «Від автора» пояснюється певна обробка первинних текстів, що були надруковані у різних виданнях. Через їх часову протяжність автор, як особистість, що перебуває в русі, а, отже, змінюється, еволюціонує, «не зміг не змінювати, не виправляти, не перенаголошувати деякі акценти» [1, 7], проте «залишав найулюбленіші рефрени – адже я змінююся все одно не так швидко, як мені хотілося б» [1, 7]. І, насамкінець, Ю. Андрухович створює фіктивну ситуацію зустрічі автора з читачем і пропонує своєрідну гру розшифровки змісту назви збірки, яка ще варіюється в одному з есе: «Залишається ще подякувати всім, хто часом супроводжував мене на деяких відтинках тієї дистанції – і найщиріше запросити тебе, шановний читачу, до копирсання у цьому сирі в пошуках сам знаєш кого» [1, 7]. Образ сиру асоційований у автора із унікальністю, творчим первнем, природністю життя. Ця асоціація подана в есе «Швейцарська Швейцарія», в якому розповідається про родину сироварів, що живуть високо в горах. Століттями ця родина виробляє сир. Переймати досвід виготовлення екологічно чистого сиру приїздять японці. Про вироблення сиру Ю. Андрухович розповідає як про унікальний творчий акт: «Одного дня прийшло дванадцятеро японців – для них було влаштовано показовий сеанс, вони, звісно, все відзняли на відео і тепер поїдуть до себе робити свій сир, навіть не підозрюючи, що це намарне. Сеанс для японців проводив Апекс, дорослий син Хригу, сина сировара, що був сином сировара, що був сировариним сином. Усі чоловіки родини Гауетерів за всіх часів робили сир. Мені спала на думку назва можливого роману – «Диявол ховається в сирі» [1, 298]. Таким чином, назву збірки слід розуміти як спробу пошуку істини через творчий акт (писання або, навіть, читання), при чому істина має зберігати свої важливі риси, оригінальність унікальність, правдивість, достовірність. Проте щоб не зводити все лише на рівень раціо, автор творить експресивний сугестивний емоційний образ, де сир уособлює творчість, а диявол виступає як активне творче начало, спокуса пізнання. Крім того, елемент «диявол» містить у собі ігрове начало (пошук як гра, гріх спокуси – можливі інші асоціації), що відповідає карнавальному світовідчуттю постмодернізму. Якщо в публіцистиці О. Забужко на перший план виступає все ж аналітика, інтелектуалізм, а літературний наратив виступає у ролі фактажу, то для Ю. Андруховча художня творчість, художність є визначальною. Тому автор ідентифікує себе з розповідачем, творцем міфів, любителем слова, що усвідомив своїм єством твердження «Спочатку було слово», де слово, за словами А. Ткаченка, «постійно осмислюється як першоелемент єдності світового розуму і духу, об’єктивної закономірності й ідеальної субстанції, думки й почуття, розуму і серця, аналізу і синтезу, логіки й інтуїції» [1, 5]: «З усіх сьогосвітніх ролей найближчою мені є роль оповідача. А це означає, що мова – саме мова, а не письмо, саме усне мовлення – важить для мене найбільше. …У своїх багатогодинних вечірньо-нічних одисеях по стєкляшках і кнайпах я ладен вислухати всіх… Я, Патріарх «Бу-Ба-Бу», без цього не можу» [1, 17]. Це ігрове окреслення власного призначення, самонакладання карнавального титулу «Патріарх Бу-Ба-Бу» є автодекларацію письменницького начала творчої особистості. Важливим у письменницьких звіряннях є визнання спільної творчості письменників «Бу-Ба-Бу» як важливого періоду духовного становлення, за словами А. Ткаченка, «мислення-відчуття-переживання світу» [7, 5]. Ігрова заданість «Бу-Ба-Бу» виявляє карнавальне мислення письменників учасників групи, які в своїй літературний творчості (чи грі?) притримувались принципів карнавальності, що, на думку С. Квіта, «є одним з виявів життєспроможності Європи, здатності поглянути збоку на самого себе, посміятися над собою» [3, 30]. Ю. Андрухович рефлексує з приводу власної творчості, «концепції вірша» у есе «Трохи далі, ніж дозволяє мова». Текст побудовано у вигляді роздумів автора з приводу поняття поезії, ролі Поета, власного внеску у творення культу мови. Чітко виявлена позиція активного власного «Я» - написання тексту від першої особи (наприклад, «Мені було, здається, шістнадцять, коли я зненацька усвідомив, що хочу записувати свої внутрішні стани у відмінний від звичайного мовлення спосіб, себто поетично» [1, 169]) виявляє інтимність твореної атмосфери між автором і читачем. Біографічні факти стають прикладом карнавальності творчого дійства, коли «весь світ сприймається у своїй веселій відносності» [3, 30]: «Одна з найкрасивіших пригод мого життя називається Бу-Ба-Бу, або ж бурлеск-балаган-буфонада. Нас було троє, ми були мандрівними поетами, що читали вірші на ярмарках і ринкових площах» [1, 170]. Отже, однією з провідних стратегій есеїв Ю.Андруховича їх карнавальна валентність, ігрове начало, що виявляє універсальність світомислення. Одним з елементів ігрової тенденції публіцистики є творення містифікації в есе «Справжня історія однієї Європи», в якій розповідається про літературний проект подорожі письменників Європою, де створюється образ містичного літературного експресу в стилі жахів, що потім виявляється сном, який наснився авторові. Цей твір завдяки використанню сну надає ілюстрованим автором явищам гротескної форми, а створені образи є алегоричним втілення дійсності й самого проекту. Письменницькі постаті в есеях Ю. Андруховича пропущенні крізь власну сутність, біографію, світовідчуття (есеї розділу «Геопоетика»), а отже, відзначається високим емоційно-чуттєвим характером.
М. Енштейн зазначає, що парадокси в есеїстичному тексті виникають на кожному кроці через те, що «в есе суб’єкт висловлювання постійно виявляється серед його об’єктів, одна й та особистість постає як те, що мислить, того, про кого мислять» [2, 132]. «Я» тікає від визначення, не дається як тема, не охоплюється цілком, а саме все охоплює і робить причетним собі. Тому помиляється Т. Прохасько, називаючи свою книгу «FМ “Галичина”» «щоденником», вона такою не є. Отож, незважаючи на представленість автора на рівні реальності зображуваного, в аналізованих текстах він не стає не тільки основним предметом зображення, але й не має розгортання у площині зображення, залишаючись пунктирно, дискретно наміченим образом особистості автора есеїв. Автор тут перш за все спосіб бачення подій, а не предмет бачення, тому думка про егоцентризм цієї оповіді – не просто перебільшення, а помилкове судження. Автор охоплює, а не охоплюється і ще й читача вчить – «роби як я, роби зі мною, роби краще мене»; «мені здається» (а тобі?), «я подумав» (а ти?), «я переконаний» (а ти?), «я поважаю» (а ти?). Реальність, що зображується, осмислюється свідомістю автора як суб’єкта, що зображує (наратора) - це інстанція, яка опосередковує зображуваний світ при його сприйнятті читачем. Акт оповіді зображується в тексті у комунікативних стратегіях наратора. Зокрема втілюється в способах оцінювання ним предмету зображення. У Т. Прохаська оцінювання позаситуативне, беземоційне, об’єктивне — як знання: «У багатьох із нас є якась таємна мапа – вона може бути дійсно мапою, може бути малюнком від руки, може бути якоюсь фотографією, або ілюстрацією у книжці, якимось малюнком у атласі або чиєюсь картинкою... Єдине, що їх усіх єднає — це те, що вони вказують тобі дорогу до твого персонального втраченого раю. Це схема твого раю і спосіб туди добратися. У мене теж є така карта. Я виріс на балконі. Моя тітка зробила з цього балкону щось неймовірне... Я грію себе думкою, що колись зумію відтворити весь цей рай на іншому балконі» [6, 22]. Однак часто така оцінка виглядає як сумнів, не прояснена до кінця думка, не перевірене на багатьох прикладах твердження. Використовується автором також іронія як форма оцінювання, яка забезпечує адекватність сприйняття і пізнання світу, що має форму самоіронії. Образ автора Т. Прохаська – літописець, колекціонер, вільний, внутрішньо дистанційований від соціуму як осередку правил і догм. Мовний аспект так само демонструє наратора тексту. Мова оповідача Т. Прохаська видає жителя Західної України, вона усвідомлюється і плекається як невіддільна характеристика причетної до роду і землі особистості. Рівень компетентності мовця свідчить про обізнаність у літературних справах, широкий культурний горизонт очікування, —професійну письменницьку (Т. Прохасько) компетентність. Суб’єкт комунікації — багатоаспектна категорія. Це не тільки той, хто породжує висловлювання (автор) і той, хто його виголошує (оповідач, наратор), це ще й той, чия позиція виражена у висловлюванні. Так, Т. Прохасько — сучасна людина, що прагне цінувати життя на землі. Комунікативні наміри суб’єкта, що створюють ці повідомлення, - формування умов для обговорення питань, актуальних для сучасного соціокультурного життя. Автор думає про сучасну людину, яка усвідомлюючи дріб’язковість власного існування, боїться не лише співвіднести себе з вічністю, а й бодай глянути у той бік, ніби їй не треба бути щасливою, наповненою життям і не доведеться вмирати. Для Т. Прохаська важливим є метод і процес міркування як шляху до світу, демонстрація власної відкритості, тому він стверджує цінності, а точкою зору автора «FМ “Галичини”» стає вічність. Будь-яке висловлювання характеризується рецептивною компетенцією, конститутивно притаманною йому адресованістю, наявною позицією співрозмовника комунікативних дій автора. Фактичний читач може й не зайняти цієї позиції, але тоді його вступ в комунікацію не буде адекватним запропонованому дискурсу, оскільки текст дає своїм читачам цілу систему орієнтувань щодо можливостей рецепції. Автор охоче експлікує ситуацію діалогу з уявним – передбачуваним і бажаним – читачем власних текстів через звертання, використання граматичних форм «я», «ви», «ми», риторичні питання й ін. Виходячи з експлікованих в тексті формальних показників комунікативності тексти на рівні їх прагматики поділяються на ті, що мають лише формальних комунікантів і персоніфікованих, тих, що втілюють фігуральний, риторичний діалог і справжній, побудований на реагуванні, - діалог суб’єктів свідомості (в термінології школи Б. Кормана). Змодельована комунікативна ситуація може свідчити про монологічну чи діалогічну стратегію тексту. Монологічна стратегія — завершеність і обмеженість смислів, тяжіння до однозначності, стабільності й охопленні зображеного світу єдиним оцінним судженням. Діалогічна стратегія передбачає постійне реагування, включення в роботу, активний пошук і спільне творення цілого повідомлення. Однак авторитарність може ховатися за багатоголоссям і зовнішніми звертаннями до читача, а демократичність і толерантність іноді ще треба розгледіти в спокійній і чіткій авторській манері мовлення, зверненій до читача як до того, хто виконує певну місію і котрого треба виховувати і поважати. Здається, саме Т.Прохасько втілює цю комунікативну стратегію. В його есеях багато діалогів, найчастіше удаваних, з письменником в присутності читача, що має на меті випробовування цього автора на відповідність місцю в Тілі Тексту. Це таке повідомлення про світ, що описується через розігруванні в ньому ролі. Т. Прохасько ж – своє слово інтимного, сповідального монологу так само насичує формальними показниками риторичного діалогу (звертаннями, риторичними питаннями, закликами), однак вони звернені до реального читача і є прийомом м’якої провокації його активності через виклик замилування (чи заздрощів) до мудрої і щасливої людини, що з ним говорить. Компетенція читачів Т. Прохаська — уважність до проявів життя, здатність зберігати здобуте у пам’яті й серці, готовність до духовно-душевної роботи, внутрішня свобода, вміння бути самотнім (наодинці з собою) та вільним від агресивного впливу соціуму. З огляду на те, що для аналізу ми обрали збірки окремих текстів одного автора, впорядковані ним самим, то аналізуючи авторські стратегії, слід звернути увагу і на організацію цього цілого, - конструктивну природу тексту, оскільки автор — фокус цілого тексту, принцип поєднання всіх елементів і рівнів тексту в єдність. Збірка як конструктивне ціле створює контекст для сприйняття окремого матеріалу, який цікавий як частина цілого, а не лише сам по собі. Авторські наміри втілюються в реальному складі цілого, поділі його на розділи і послідовності розміщення частин. Т. Прохасько друкує під однією обкладинкою і спільною назвою текстівки його авторських програм на івано-франківському радіо «Вежа». Це думки і переживання одного дня, — щоденна праця свідомості над буденністю: «Вибрання окремих фрагментів з безконечності світу» [6, 3]. Наміри автора — «для того, щоб на кожну прочитану історію кожному хотілося відповісти якоюсь своєю, нічим не гіршою» [6, 3]. Автор вважає свої історії вартими уваги і замилування, бо це оприлюднена позиція щасливішої, ніж інші, людини, яка ділиться своїм щастям, доступним, за автором, кожному.
Одіозність наративної ролі В. Медведя в публіцистиці пояснюється його чільним місцем в творенні художнього національно-романтичного міфу, його вірою в серйозність розпочатої гри. Власна самовпевненість і однозначність трактувань перспектив української літератури і нації часто викликає спротив, про який автор згадує в своїх есе. Крім того, С. Квіт публіцистику В. Медведя називає «есеїстичною “боротьбою”». Пригадуються і епатажні виступи письменника. Про один такий згадує Г. Штонь, дорікаючи в своїй статті сучасним авторам імітаторством, зокрема, це стосується прози В. Медведя, який на передачі радіо «Свобода» заявив: «Я своїми творами зробив для України більше, ніж Верховна Рада» [8, 34]. Автор в есеях постає як свідок, коментатор подій. Така риса як споглядальність характерна для есе «Яки обри. Доба приниження. Філософія страху, або Проклятий нарід». В цьому творі письменник вступає у діалог з читачам, утворюючи ситуацію фіктивної зустрічі, запрошуючи до діалогу: «Запитано хай буде, чому ж ця праця, темою якої є Українець, його, сказати б, мисленне буття, означена міфологемою «яки обри»…» [4, 25]. Його передмова-пояснення мають сприяти комунікативному порозумінню. Вибір цікавої форми, що тяжіє до афористичності також сприяє актуалізації образного контексту. Есе «З іменням іншої самотності» містить також вступне слово автора, в якому позначено проблему появи тексту, його щирості, означено «чесну» гру, без претензій на однозначність, остаточність оцінки ролі митця в суспільстві й творенні національного варіанту буття. Публіцистика В. Медведя спрямована на презентацію авторського мислення-відчуття. Тому манера «потоку свідомості» переноситься й у есеїстику («Із “Книги Мавра”», «З іменням іншої самотності»). В інтерв’ю, яке письменник дав журналу «Книжковий клуб плюс» (2006), В. Медвідь пояснює активну громадянську позицію письменників дестабілізаційними процесами в українському суспільстві, це змушує авторів цікавитись суспільним і політичним життям і втручатись у нього. Цим, до речі, може бути пояснено і зацікавлення українськими письменниками публіцистикою. На його думку, український письменник – досить герметичний у своїй творчості, зокрема, мало зрозумілий Європі, бо «досвід українського митця, як і українця взагалі – від початку трагічний» [5, 27]. Крім того, непорозуміння українського автора із власним читачем виникає через те, що сучасним письменникам не вдається написати твір цікавий для усіх: «Українська література могла б стати в один рівень з європейськими, але наші великі твори відійшли – відійшов Гончар, відійшов Загребельний, - вони вже в минулому, а чогось епохального, цікавого для всіх, без винятку, верств населення – не з’являється» [5, 27]. Комунікативна успішність спілкування автора з читачем можлива, на думку В. Медведя, за умови цікавої форми і змісту, що відповідав би духові української культури, бо, як вказує письменник, жанр «супергероя», що популярний у Росії, на українському ґрунті не приживеться, «а от демонологія, жахи – це суто українське, в це стовідсотково віритимуть» [5, 27]. Проблема міфологізації різноманітних станів людської свідомості постає в системі художнього твору органічною потребою, міфологізація ж української свідомості, спроба її позитивного налаштування – це завдання філософських есеїв В. Медведя. Публіцистика письменника поєднує екстремність викладу із чітким окресленням «ми»-групи, що склалася на суто мистецькому рівні («ґрунтовці» Є. Пашковський, С. Квіт та ін.), сповідальність, інтимність оповіді із архаїчними замовляннями (евфемізми в есе «Яки обри. Доба приниження. Філософія страху, або проклятий нарід»). Публіцистична література є діалогічною, бо передбачає непряме або й пряме спілкування автора з читачем, тому відкритість автора, його постійна присутність у творі накладають на публіциста значну відповідальність. Особистість автора-митця визначається тяжінням до щирості й відкритості, вболівання за проблеми часу, а письменницький публіцистичний текст позначений соціальним, психологічним, науковим і, насамперед, художньо-мистецьким досвідом. |
| ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ Питання до курсового екзамену Місце напряму “Соціальні комунікації” в системі наукових досліджень. Історія виникнення галузі науки та навчальної дисципліни |
ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ Дописемні комунікації: звичаї, традиції, фольклор, мистецтво, їхня роль та призначення |
| Відомі українські математики Діапазон наукової творчості Остроградського надзвичайно широкий: диференціальне та інтегральне числення, алгебра, теорія чисел, диференціальна... |
МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА. ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА П. С. Пацурківський Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Чернівці |
| МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИЙГУМАНІТАРНИЙУНІВЕРСИТЕТ... Україні, а також виходячи з необхідності закріплення ідеї пріоритету права в юридичній діяльності вивчення навчальної дисципліни... |
Мазурок [3], Т. Панюк [6], Т. Ружеловіч [4], Г. Чепурко [7], Ю. Чернявська... ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ ІНФРАСТРУКТУРНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ |
| Історія держави і права України Теорія права та держави |
С. В. Копилова, Т. А. Чернявська У курсу напрямів підготовки: 130102 Соціальна робота, 010105 Соціальна педагогіка |
| 2. Етику почали розглядати як науку що вивчає мораль Метою етики Емпірична, або описова етика. Нормативна етика як зведення вимог, теорія морального виховання, або педагогічна етика, Професійна... |
Спеціальність “Економіка підприємства”, “Фінанси”,“Облік і аудит”,“маркетинг” Основи економічних знань ” належить до гуманітарних при підготовці фахівців економічного профілю. Курс посідає важливе місце у навчальному... |