|
|
Скачати 1.11 Mb.
|
Мати, переживши голодомор 1932-33 років і врятувавши п’ятеро своїх менших, братів сестер замінивши їм матір, врятувала і нас, своїх трьох дітей в роки війни 1941-45 років і післявоєнного голоду: Устима(1937), Павла(1941), Надю (1943). А ставши дорослими, ми не завжди розуміли, що матері потрібно від нас не тільки гроші, щоб їй було добре, а більше уваги і поваги, добре слово і душевний спокій. Це ж так небагато, а цінилось матір’ю дуже високо! Ми навік заборгували в цьому високому почутті благородства і вдячності. Із щоденника матері Кучер Уляни Семенівни (1909-2000), дослівно: « Як же тяжко, як важко тепер згадать, як були маленькі мої дітки. Я хотіла, щоб швидше вони поросли, бо не видержу цього великого горя кругом. Годувати трудно було після воєнних годів, ні одежі, ні їжі…» «Все своє життя піклуюсь дітьми, це якась біль в тілі…Виросте дитина - всерівно сама себе язвиш, то одне, то друге не так…Все його життя лежить на твоїй душі. І як дитина живе добре – радію, а як якась неудача, мати мучиться і плаче. От і вічний біль невиліковний для матері. А може то тільки мій організм такий. А таки ж всяка мати, то є мучитільна істота.» «Я СМІЮСЬ І ПЛАЧУ» Почуття самотності не обминуло матір. Як не парадоксально - самотність – майбутнє кожної людини. Мати болісно переживає це: «Згадую, як я латала штанці, або сорочку, або ґудзика пришивала. Мені тепер на душі і легко, і приємно. Я посміхаюсь. Я рада, то були мої дітки. Я сміюсь і плачу. Бо вже цього вже ніколи не зможе знову повторитись. Я плачу гіркими слізьми. Може, бувало, що і лаяла, і била – проклинаю свою долю…Мене діти любили і жаліли. Мені вони погано не робили. Я кожного згадую: губи, очі, вушки, ручки, голівки. Вони мої, мої були. Вони виросли і стали чужі, і одбились від мене. Це ж велике нещастя і горе…Я залишилась одна…» «ПРИСЛУХАЙТЕСЬ ДО СЕРЦЯ СВОГО» Мати проявляла безмежну любов до своїх дітей. А дітьми у неї були не тільки ми. Коли разом і рядом діти, мати відчуває велике щастя. Разом з матір`ю в її вічному житті находяться названі діти. Її невидиму присутність і підтримку ми відчуваємо завжди… Мати вміла діяти свідомо, як підказувало їй серце. Це нам наказала мати бути разом і завжди слухати раду свого серця. Із щоденника матері Кучер Уляни Семенівни (1909-2000) дослівно: «Ми, буває, не слухаємо свого серця, коли воно нам підказує і діємо не вірно, не корисно, не життєво і не можливо для життя. І коли воно вибухає, тоді опамятаїся, та вже пізно…» «ЗА ЩО ТЕБЕ ГОСПОДЬ КАРА?» Життя має три виміри: минуле, теперішнє, майбутнє. В роки голодомору (1932-33 років) воно не мало майбутнього. Закінчувалось бездонною прірвою, в яку падали голодні, замерзлі, знесилені люди, діти…Найбільший голод був в трьох центральних областях України, (як відмічають дослідники) серед них і Київська. Мати бачила, як в її селі Синявка, Київської області, де вона жила з 5-ма сиротами братами, сестрами, сиротами, як гинуть люди, їх повільну смерть, те страхіття. Бачила, як гине Україна. Настав той трагічний час, про який сказав Пророк 75 років тому від тієї події: «Згинеш, погибнеш, Україно, не стане знаку на землі…За що тебе Господь кара?» Мати не думала про себе. Не знала чи ще живе, чи дихає. Тільки бачила, що є менші сестри і брати. Біда насувалась на них кожного дня, забираючи життя людей в селі. І як здійснити той подвиг, щоб врятувати сиріт? Чи засвітиться світло, чи появиться вогник в кінці цього темного, безкінечного тунелю?.. КОЛИ ГРІШАТЬ БАТЬКИ СТРАДАЮТЬ ДІТИ Ці події відбулись на Волині, в Торчині в післявоєнні роки. Історія відома людям старшого віку, але ще не забута, яку пошепки можна передати поколінням. Вона не має прямого відношення до нашої родини, лише назву її повинні пам’ятати ми і інші, як закономірність розвитку подій в історії. З дальніх країв приходили і приїздили в Торчин люди, щоб виміняти чи заробити хліб. Називали їх ,, мішечниками,, біженцями. Ходили вони по хатах заможних господарів. Заходили такі люди і до заможного господаря Климовича по кличці «Бець» - людини зневажливої, високомірної вдачі. Він жив віддалено від сусідів. Але чи виходили ті люди після відвідин, чи просинались після ночівлі в господаря Беця - свідків і очевидців не було. Були тільки сусідські здогадки… Бувало, що родичі цих пропавши, не повернувши до дому мішечників, згодом шукали своїх рідних, перепитуючи людей в Торчині. Органи влади в той час не шукали пропавши безвісти, які не вернулись з дальніх країв, коли скрізь голод і смерть… Люди знали, що Бець торгує на базарі милом, варячи його по простій технології з каустичної соди. (І мати наша купляла в нього мило - дефіцит того часу.) Жив Бець з розмахом, хоч часи були не легкі. У дворі ферма свиней, корови, вівці, птиця, яка хрюкає, мукає, мекає, кукурікає… Пройшло багато років і коли на ділянці землі, що знаходилась не далеко від господарства Беця, один чоловік (Марценюк) хотів будуватись і копав яму під погріб, в тому місці, де стояла стара будівля з господарства Беця, то викопав людські кістки. І не став будуватись. Ніякого розслідування цього факту не було. В війну гинуло багато людей, знищували німці євреїв… Ми добре знали родину Беця їх дітей. Мій брат Устим учився в одному класі з сином Ростиславом, знали і дочку - Віру. Пройшли роки і події 60-х років в родині Беця примушують пригадати події минулих його гріхів. Вони спливають на зовні великою бідою, як кара і прокляття минулого. 23-х річний син Беця-- Ростік приїхав до дому на канікули з Тернополя, де він навчався в медінституті. З групою друзів він відпочивав біля невеличкого озера в Торчині. Став купатись і з криком ,,рятуйте!,, зник під водою на очах у всіх. Всі кидаються у воду на те місце, де зник Ростік. Не змогли знайти тіла ні вони, ні рятувальна служба з сіткою, яка прибула згодом з Луцька. Лише на третій день, човном, один чоловік, промацуючи дно веслом, раз за разом, наштовхнувся на щось на дні і мій брат Устим пірнув і витягнув на берег тіло. Врятувати не вдалось…І глибина в озері невелика, до 2-х метрів, і плавати умів, і жити хотів, схватила судома… А через деякий час гине дочка Беця—Віра, при загадкових обставинах: повісилась вдома на батареї опалення. Того рокового дня, виконавши звичайні домашні, щоденні справи, нічого незвичайного в спілкуванні її з навколишніми людьми, ніхто не помітив. А ранком наступного дня, знайшли її мертвою. Загадкові обставини загибелі сестри і брата… Під час похорону дочки, нерви матері загиблих дітей не витримують. Вона в півсвідомому стані несамовито викрикує на батька: ,,Це ти винен!...Це за тебе гинуть діти!...Нащо ти те робив!...Це кара Божа!...,, Бець зупиняв ці крики. Відтягував матір в іншу кімнату, закривав двері, щоб люди не чули. Люди хоч і знали минулі гріхи Беця, зрозуміли крики матері, переконались в жорстокій правді. Ось так прокляття Беця невідомими родичами загиблих від його рук, лягло на його дітей. Як одні, так і другі—всі хотіли жити. Така жорстока істина нашого життя: коли грішать батьки, страждають діти… ТІНЬ ЗНИКАЄ ОПІВДНІ КОЛИ СВІТИТЬ СОНЦЕ Історія схильна з плином часу відходити в небуття. Хочеться забути ту трагедію в родині Кучер, але тінь її, ще не зникла. Організатор злочину покараний по закону. Потерпілими є діти, які втратили батька і залишились сиротами. Але ще були потерпілі в цій трагедії. Мати Семена Гавриляки втратила сина. Це велике горе для матері…Уявимо цю ситуацію без драматизму. Що може зробити і яка реакція матері, в якої вбили сина? Жах пронизує душу матері. Немає меж материнському жалю, який переростає в ненависть і прокляття. Прокляття лягає на всю родину Кучерів, хоч сина вже не повернути…В такому стані побажання матері у вигляді прокляття мають не здолиму силу. По народному дослідженню дія прокляття може проявитись в наступних поколіннях, аж до шостого коліна (покоління). Ставши дорослою, переборовши ті лиха і напасті на своєму шляху, мати більш зважено і обдумано дала оцінку своїй матері, яка спонукала ту трагедію в родині. Все, що вона пережила, дало право дочці осудити матір за розтоптану свою долю і восьми її братів і сестер, залишивши їх сиротами. Та трагедія була великим горем і для матері вбитого сина Семена … В минулому лишились ті часи лихоліть, коли мати, переборюючи життєві перешкоди, день за днем, рік за роком, виконуючи святий материнський обов’язок. Виросла родина Кучерів. Росли нові покоління дітей, онуків, правнуків. Змінювали своє родинне прізвище сестри. З`явились Небесні, Перехрест, Киселюк, Курбицькі, Чайко, Ахмедови, Зубко… Вони вже не знають ті події 1924 року, ту трагедію в родині. Залишилась тінь її, як навислі хмари в небі… Мій син взнав про ті події 1924 року від мене лише тепер, в 27 своїх років і сприйняв її, як кримінальну інформацію Стогнія про надзвичайні події. Не міг уявити її дійсність. Ну і правильно! Нехай назавжди зникає з нашого простору тінь і сліди тієї трагедії, те нависле прокляття, ті навислі хмари над нашими поколіннями, як зникає тінь опівдні, коли світить сонце! ЗАРУЧНИКИ СВОЄЇ ДОЛІ НЕ ПО СВОЇЙ ВОЛІ Трагедія в родині Кучер 1924 року в селі Синявка, змінила долю дітей і наклала відпечаток на наступні покоління. На основі щоденника Кучер Уляни Семенівни, найстаршої дочки цієї великої родини, її розповідей, як свідка тих подій, інформації родинного листування – вдалось об`єднати, відтворити, змалювати картину їх незавидної долі… Яка доля наступних поколінь родини після 1924 року? Що на їх роду «написано»? Перш за все, доля другого покоління: 9-ти дітей (див. схему сімейних зв’язків між поколіннями в родині Кучер): 1. Устим(1906-25) - не витримав стресового удару, в якому він перебував після тих жахливих подій, завербувався добровольцем на шахти, на островах «Земля Франца Йосипа» в Північному морі (на край світу!). Ніяких відомостей і повідомлень про нього в родину не надходило. Пропав без вісті... 2. Петро(1910-33)- невдовзі після тих подій в родині, відділився від гурту сиріт,щоб не бути ,,лишнім ротом,,. Потім оженився. Сестра Уляна ,,названа мати,, гурту, купила їм хату в селі, витративши останні гроші, які так були потрібні їм…В 1931 році в них народилась дочка Катя. В роки голодомору (1932-33) вся їх сім я померла… Уляна (наша мати), ,,названа мати,, гурту, не раз згадуючи Петра, говорила, що якби він не відділявся від їх гурту, то був би живий…Держався б разом і не було б … 3. Михайло(1912-42)- переживши голодомор 1932-33 років в гурті, невдовзі оженився в селі Синявка. Жінка Горпина. До війни в них народилось троє дітей: Віра(1935), Вітя(1936), Валя(1941). Під час війни на фронті попав в полон, пробував тікати…Доля невідома… Пропав без вісті… 4. Настя(1915-2001)- переживши голодомор 1932-33 років в гурті, вийшла заміж, переїхала в село Литвинець, Канівського району, до свого чоловіка, Михайла Небесного, де проживала до останніх днів. В них народилось шестеро дітей: Віра(1936), Микола(1939), Олексій(1943-2005), Катя(1946), Галя(1946), Ліда(1950). Вони живуть в різних містах України і за кордоном, крім Олексія, який загинув в автокатастрофі (наїзд в темряві на пішохода) при суперечливих, не вияснених обставинах. 5. Варвара(1918-1993)- переживши голодомор 1932-33 років в гурті, ще до війни закінчила курси медсестер в Каневі. Як військовозобов`язана була мобілізована на фронт. Нагороджена бойовими орденами і медалями. Після війни повернулась в Торчин з чоловіком Чайко Федором. В них народилась дочка Валя. Варвара похоронена з військовими почестями в Торчині. Пригадую її розповіді про війну. Вразив епізод, коли вона їхала на передову на машині з шофером, щоб забрати поранених в госпіталь. По дорозі налетіли ворожі літаки і стали бомбить. Варя вискочила з кабіни і заховалась під машиною, а шофер ще не встиг. Коли літаки відлетіли, вона знову сіла в кабіну і побачила, що шофер сидить і стогне, і держить руками на своїх колінах кишки… В польових умовах його не змогла врятувати. Страшна картина! Ще один епізод запам’ятався, коли їх військова частина вступила на територію Германії. Темніло, стомлені солдати попросились на відпочинок до хат. Але ніхто їх не впускав. Танкісти стали танками ламати присадибні будівлі німецьких господарів. А на другий день приїхав зі штабу полковник і перед строєм зачитав наказ головнокомандуючого, як потрібно поводитись радянським воїнам за кордоном. Командира їхньої частини розжалували. Вічна тобі пам'ять і царство небесне, тітко Варя! Ми пишаємся тобою! 6. Микола(1919-42)- пережив голодомор 1932-33 років в гурті разом з своїми сестрами і братом в селі Синявка. З 1934 року працював в Києві на залізній дорозі. Одружився. Син Володимир (1935 р. н., проживає в Києві). Микола був учасником війни. З фронту не повернувся. Пропав без вісті… 7. Надія(1920-97)- пережила голодомор 1932-33 років в гурті разом з своїми сестрами і братами. Під час окупації була насильно вислана на роботи в Німеччину. Повернулась. Деякий час жила в Торчині біля старшої сестри Уляни. Жити було не легко в ті післявоєнні часи. Завербувалась на роботи в Сталіно (Донецьк) на шахти. Після виходу на пенсію проживала в селищі Пролетарське, Донецької області. Двоє дітей: Галя(1947), Коля(1950-2002)- загинув на пожарі при незвичайних, страшних обставинах… 8.Павло(1922-…)- після трагедії в родині 1924 року і суду був забраний в дитячий дім в Канів. Коли сестра Уляна (наша мати-тепер) через деякий час пішла відвідати його, то сказали, що його відправили в Черкаси. Поїхала в Черкаси - сказали, що Павлика вже всиновили… 86 років минуло з того часу. Чи знав, чи знає він з якої родини і яке було прізвище в його першому житті? Доля його невідома… 9. Уляна(1909-2000)- доля її викладена в цій історії і залишиться в наших серцях нащадків навіки. Не скорилась мати долі, як не гнула її, кидала. Вирвалась з петлі трьох страшних голодовок(1921-23), (1932-33), (1947), кривавої пащі війни(1941-45), на своїх руках і плечах винесла своїх 5 сестер і братів і трьох своїх дітей з того лихоліття. На протязі свого життя мати тримала зв'язок з своїми рідними. Після фронту повернулась з війни, з чоловіком сестра Варвара і жили в Торчині разом. Повернулась з Німеччини і сестра Надія, в Торчин, до сестри Уляни на деякий час. Спілкувалась, листувалась, відвідувала, гостинно приймала мати своїх рідних на Канівщині, Ужгороді, Києві, Донеччині, Миколаєві. Для всіх у неї було добре слово і порада, і повага. «ДЕРЖІТЬСЯ РАЗОМ ДІТИ, І НЕ БУДЕ ЛИХА» Дала наказ мати нам, дітям, вирішуючи нашу долю. Нас у неї троє: Устим(1937), я, Павло(1941), Надя(1943). І назвала нас мати іменами своїх найстаршого і найменших братів і сестри. Про нас трьох, я багато згадував, ведучи цю історію. Лише доповню важливі моменти з материнського наказу і її материнського подвигу дарувати друге життя своїм рідним… Всі троє ми проживали в Торчині з матір ю. В 1953 році Устим в 16 років пішов працювати в заготконтору. Там щось будували і викопали три протитанкові міни. В той час такі чи подібні знахідки були не рідкість. Недалеке трагічне минуле не дає себе забути. Хлопці вирішили зірвати міни на багатті одна за одною. Коли багаття затухло, терпіння хлопців, в укритті, не витримало. Устим вийшов з укриття і пішов до згаслого багаття. Коли він підійшов і присів, щоб викотити міну, прогримів вибух… Вибух, як відлуння і прокляття не тільки минулої війни. Ударна сила вибуху протитанкової міни здійнялась високо в верх над присівшим Устимом, але не звалило його, злетівши в небо. Впав він на руки товаришів, які підбігли до нього і відвезли його в лікарню вже непритомного. Шість гарячих, розжарених осколків з корпусу міни пронизали через ватну тілогрійку і залишились в грудях Устима. (І до цих пір залишаються…) Лікарі спочатку не пускали матір до сина. Але мати нестримно рвалась, щоб материнським інстинктом зцілити, допомогти, бо ніхто цього не зробить. Я через вікно в лікарні бачив, як мати день і ніч сиділа біля закривавленого ліжка Устима і витирала кров, що бризкала і булькала з рота при кожному його подиху, на простирадло, з ложки поїла його… Лікарі категорично не дозволяли давати воду Устиму, який горів постійно просив пити, але мати невеликими порціями поїла його раз за разом. З ран Устима лікар повитягав куски вати, яку занесли осколки, пронизуючи ватну тілогрійку Устима. Осколки не рішили оперувати, бо потрібно було відкривати грудну клітку. Ситуація була безнадійна для медицини. Одна мати не вірила в це і надіялась, молилась, просила Бога…Устим постійно просив пити, а лікар не дозволяв. Материнське чуття організму пораненого сина, як свого рідного, було єдиною можливістю, даною Богом, врятувати його. Мати бачила, що смертельна загроза була не тільки від осколків, які пробили груди і застряли в легенях сина, а і від спраги, яка мучила сина. Він горів без вогню…Мати тушила цей вогонь, наперекір всім…Боролась до кінця за життя сина і перемогла! Її молитва мала силу і була почута. Народна мудрість говорить: «Лікар – лікує, Бог – виліковує». Слава Богу і МАТЕРІ, яка дала брату Устиму друге життя!!! В Торчині проживає Устим і троє дітей: Сергій(1963), Тетяна(1967) і в селі Буяні - Олександр(1965) і семеро онуків. Дочка брата Устима – Тетяна – вийшла заміж за учасника війни в Аф- ганістані (був бійцем мінометної роти) – Микола. Він став працювати механізатором в колгоспі, в Торчині. Але війна в Афганістані, в якій загинуло 3,5 тисячі таких же, як і він, молодих двадцятилітніх українців і продовжують помирати вже вдома – не пройшла мимо Миколи, стала трагедією і його життя. Він так і не зміг повернутись в нормальне, спокійне, мирне, сімейне здорове життя. В Миколи і Тані народилось двоє дітей: Андрій (1983) і Оксана (1985), яка є інвалідом з народження. Не заглиблюючись далі в нелегкі подробиці життя Миколи, в його внутрішній світ, в якому була і залишилась війна, де життя не цінилось…- все закінчилось трагічно. Микола втопився в ставку…Причини і мотиви трагедії криються в проклятому далекому і недалекому минулому. Сестра Надя(1943)- проживає в Торчині. Троє дітей: Вітя(1962), Міша(1967), Коля(1972) і шестеро онуків. Як і ми з братом—дитина війни. Велика трудівниця, про всіх дбає. Хватається за домашню непосильну, не жіночу роботу, забуваючи, що нам уже не 20. До кінця життя доглядала нашу матір. Кожного року привітно запрошує і зустрічає мене в гості. Згадуємо минуле, поминаємо матір. Про себе: Павло(1941)—проживаю в смт. Клавдієве, Київської обл. Діти: Оля(1982), Олександр(1983) і онук Альоша(2010) в Клавдієве, Ніна(1963) і Ліля(1971) в Києві і Рожищах з дітьми і онуками окремо. Не можу похвалитися своєю незавидною долею. Ось таке сімейство нашої матері, творця цієї історії про велику родину . ПО ЗАКОНУ « СТРОКУ ДАВНОСТІ »: ПРОХАННЯ ДО ВСЕВИШНЬОГО Історія минулого з часом забувається і перетворюється в легенду. Трагедія родини Кучер 1924 року залишила слід на наступні покоління, викликаний горем матері, в якої вбили сина. В 2009 році сестра Надя з онуком Сергійком гостювала в мене в Клавдієве. Відвідала і сім`ю двоюрідного брата Миколи в Києві. Яких давно не бачила. Наслідуючи давній сімейній традиції від матері, Надя з онуком на пароплаві по Дніпру, як колись мати з нами, відвідала сім`ю двоюрідної сестри Галі і Олексія (покійного) і побували на могилі Шевченка, вшанували духовного наставника матері. Побачила Надя пригнічену, заклопотану, безрадісну Галю в Каневі, яка найбільше всіх відчула тягар того проклятого минулого нашого роду, в якої за останні роки загинули рідний брат Микола (згорів на пожежі) в Донецькій області, чоловік Олексій (наїзд в темряві автомобіля при загадкових, невияснених обставинах) і раптово померла мати. Таке нелегко пережити. Надя виразила своє глибоке співчуття Галі і її дітям: Олександру і Лілі. Галя бачила, що на її сім ю вже давно насувалось якесь лихо, то одне, то друге – починаючи з проблем і неполадків в побуті. І тепер, втративши своїх рідних (вже їх не повернути), збирається їхати в село Синявку, на місце родинної трагедії 1924 року, де знаходиться могила матері Семена Гавриляки, щоб на її могилі просити Всевишнього зняти прокляття роду Кучерів… Співчуваємо, приєднуємось думками і помислами до Галі, сподіваємось на милість Божу… 86 років минуло від тієї трагедії в родині Кучер. Немає вже свідків і учасників її. Бог був свідком, адвокатом, прокурором і судовиконавцем… Історія з плином часу і строку давності не повинна залишати трагічного сліду нащадкам. Її тінь, як хмара, нависає над родиною Кучер всупереч строку давності і історичного плину часу. Всі брати Уляни (другого покоління родини), переживши голодомор 1932 – 33 в гурті (крім Петра), пропали без вісті. Не вияснена доля дворічного Павлика, якого усиновили в дитбудинку Черкас в 1924 році. Заручниками долі стали в третьому поколінні родини: Олексій(1942 - 2009) з Канева і Микола(1950 - 2002) з Макіївки, Донецької області, які загинули при загадкових, невияснених обставинах. Вибух протитанкової міни в житті 16-ти річного брата Устима, як відлуння і прокляття не тільки минулої війни, а також родини його дочки Тані… Ставлю і свою візитку в кінці цього сумного реєстру, але поставити крапку ще не можу Ми, нащадки роду, хочемо творити свою долю, а не бути її заручниками не по своїй волі. Це наше непохитне бажання, як молитва, як «Отче наш…яко же єсть Царствіє твоє і сила, і слава Отця, і Сина, і Святого Духа…» ІРОНІЯ ДОЛІ Устя, відбувши 8 років на Соловках, куди звеліла доля їй іти, де вона своєю добросовісною поведінкою заслужила переведення на поселення в тій місцевості, в 1934 році навідалась в село Синявку, де жили її діти, врятовані від голодомору . На Соловках голодомору не було. Ніхто з голоду не помер. І ось: «привіт, я ваша мама!». Її доля має іронічний відтінок… Всі вже були дорослими, маму забули. Усті потрібно було повертатися назад в Соловки, де в неї, як вона сказала, була дитина. Хотіла забрати Устя в старшої дочки швейну машинку. Але Уляна не віддала швейну машинку, бо і цим дітям вона потрібна і не раз їх виручала. В 1947 році вже ми в Торчині побачили нашу бабу Устю, яка знову приїхала до старшої дочки Уляни (вже нашої матері). «Привіт, я ваша баба!». Символічний знак, іронія долі: по дорозі, в Здолбунові, в неї весь багаж, який вона нажила, викрали! В ті післявоєнні часи на вокзалах часто відкрито грабували. Коли Устя поставила біля ніг два своїх «клунки» біля вагона, щоб спочили руки, як з другої сторони вагона крюками зачепили «клунки» і потягли. Зробили це блискавично…І так Устя знову стояла біля «розбитого корита»…Пропало все нажите багатство… Прийняла її дочка безслівно. Прийняла і нічого не згадувала, ні свою скалічену долю і своїх сестер і братів. Лише подумала Уляна: мабуть на Соловках було легше чим їм… Прожила в нас баба Устя кілька років. Розповідала, як було там на Соловках. Що працювати було тяжко. Хто провинився—закривали в холодні одиночні камери, де вони кричали і вили цілу ніч… Я був тоді дошкільням, але пам’ятаю, що дуже не любив бабу Устю. Вишкірявся, перекривляв, дратував її. Вона агресивно реагувала на це, сердилась… Мабуть, не витримавши моїх дитячих нападів, (як казав потім і тепер брат Устим), баба Устя поїхала до другої дочки Наді (нашої тітки), яка проживала в Донецькій області і працювала на шахті. Ось там, в тітки Наді баба Устя дожила свій вік - 67 років. Залишивши не чистий слід на землі… В 1979 році ми з матір’ю поїхали до тітки Наді на свадьбу сина Миколи. Побували на могилі баби Усті. Рідна дочка Уляна помолилась на могилі і попросила Бога прийняти у вічне життя велику грішницю, мученицю Устю… ЗАПИТАННЯ ДО ВЛАДИ: ЧОМУ У ЗЛОДІЯ «ШАПКА» НЕ ГОРИТЬ? Я думаю, що життя – це книга, яка лежить перед нами з дня появи на світі, яку написав Всевишній. Це наше сучасне і майбутнє. Перелистуємо сторінки (роки), читаємо, думаємо, вирішуємо складні питання (працюємо). Не забуваємо їх змісту, до останньої сторінки свого життя. Живемо сучасним, мріємо майбутнім, не забуваємо минулого… Хочу задати найважливіше, справедливе питання до влади, її органів, на яке вже 20 років вони не можуть, не хочуть давати відповідь – влада далека від людини. Хотів би прояснити, що це: випробовування нервів, чи людського терпіння? Хотів би прояснити, що це: обман народу, чи зрада влади, яка «прикрила шапкою» (постановою, дозволом, указом) всі ті фінансові піраміди, трасти і інвести, щоб вони успішно «працювали», не контролюючи їх «роботу»? Чому у злодія шапка не горить? А втратив я багато від їх «роботи». Ось ті фінансові структури, які «гарантували» мені великі дивіденди прибутку, під шапкою постанов і указів, підписаних головою уряду (тоді це був Кучма) породили ці фінансові структури, що означає державну відповідальність і контроль над ними: 1. ЗАТ «ОКМА». Ліцензія № 15 – Р, від 3-07-1996 року. 2. «Обрій і К» - торгово-промислова компанія. 3. АТ «Приватний капітал». 4. АТ «Ініс – ін вест». (І багато інших, від яких потерпіли вже інші люди.) Є акції, угоди з печатками, прізвищами, адресами, телефонами. Є рішення Радянського районного суду міста Києва в мою користь. Але відповідачі зникли безслідно, забравши кошти компанії, втекли від відповіді, розтанули в просторі, скориставшись безконтрольністю, безвідповідальністю, бездіяльністю влади…А, можливо, змінили адресу і назву... Пропали, як і наші вклади, і заощадження в держбанках України, про які я вже розповідав…Схожа ситуація. Чи можна в такій ситуації довіряти владі, яка поступає так з нами? Коли настане час, щоб всі рішуче переконались в цьому? Закон і порядок прописаний в Конституції для народу, а не для влади…Живу без надії, сподівань і довіри до держави. Живу самим необхідним, мінімальним, що залишила нам держава. Від пенсії до пенсії, від зарплати до зарплати. Довіри до держави нема ні у кого. «Розбились наші горщики», як кажуть в народі. «Вовки ситі і вівці цілі»- створилась така ситуація, В цій не вирішеній ситуації я можу заявити, що держава не помічає ні людей, ні злочинців. І ми, в таких умовах людської зневаги і зневіри, мобілізуючись, терпимо і живемо. Ось така в нас «невдала влада». Колись мати казала: «7 раз відмір, а раз відріж» - будучи кравчинею, уважно знімаючи мірки для кройки і пошиття одягу. Забув я ці святі слова, крокуючи в житті. Життя і так коротке, і кожен крок потрібно робити з осторогою. Ось така моя «критична точка», погляд та аналіз. Коли відомий журналіст Д. Гордон запитав свого гостя, відомого цілителя, письменника А. Чумака, якого 2 рази пограбували в Московській квартирі – як він відноситься до таких людей (грабіжників). Він відповів: «Гроші приходять і уходять. Чим більше віддаєш їх, тим більше приходять…». Дійсно, в його особливій трудовій діяльності (цілителя) це виходить… Нічого не змінилось в долі і рівні життя відомої співачки, Алли Пугачової, коли вона втратила 5 млн. доларів в збанкрутілому банку… ТРИ НАЙБІЛЬШИХ БАЖАНЬ МАТЕРІ, ТРИ СВІТОГЛЯДНИХ ПИТАННЯ. Що потрібно для щастя матері? Це внутрішній спокій і благополуччя, якого не завжди вистачало… В своєму житті мати відповіла на багато складних запитань, які ставило перед нею непередбачене суспільство. І ставить сучасному суспільству, з його кримінально - корупційним порядком декілька своїх запитань, з болем в душі. Це велике прохання: що хвилює, що турбує, що не подобається, що має здійсниться не тільки для неї однієї. Із щоденника матері Кучер Уляни Семенівни(1909-2000) дослівно: «Моє питання до життя: Коли не буде образи на світі? Коли людина зрозуміє другу без слів? Коли не буде грозить другому? Коли на світі буде мир? Коли не буде війни? Коли на світі не будуть народжуватись палачі безжалосливі?» Це були найскладніші життєві питання матері. Ставлячи ці питання, мати знала, яка відповідальність лежить на кожному з нас, як навчитись поважати один одного і кожного з нас. Ось такі проблеми хвилювали матір, які перешкоджали матері виконувати її святий обов’язок давати друге життя своїм рідним в минулому і сучасному житті залишаються актуальними. Відповіді на ці питання – були б для неї замріяним бажанням… Згадуючи своє минуле, а воно таке страшне, свою нелегку долю і ті події, які примусили її покидати рідну Черкащину (колись це Київщина) і їхати на ,,край світу,, ,мати пише поетичні рядки в щоденнику: «Зачем ты, мать, меня родила? Зачем ты детство мне дарила? Зачем судьбу такую мне дала? Что я бежала и бежала сама не знаю и куда.» Ось у цих 4- ох рядочках вся її хвилююча доля, відчайдушний крик душі, моєї найдорожчої людини на світі! Кожен рядочок із цих 4-ох відчайдушних запитань матері знаходить відповідь у цій викладеній історії моєї родини Кучер. Сестри і брати повиростали, роз’їхались, розійшлись по світу в своє самостійне життя сталінської епохи, переживши в гурті голодомор 1932-33років. Переживши це лихо сестри і брати один за одним залишали свою ,,названу матір,, одну. Останньою була Варя, яка пішла вчитись на курси медсестер в Канів, ще до війни. Брат Микола працював в Києві і жив в гуртожитку. І тепер прийшлось матері шукати своє життя. Переїхала жити в Київ, працювала швейній фабриці ім. Смирнова – Ласточкіна. Потім прийшлось покидати рідний край, з неприємними спогадами і найти новий Волинський. А ось мати, ніби соромлячись, пише в щоденнику, попереджаючи: ,,це мій перший вірш,, , а потім і вірш перекреслила, щоб ніхто не прочитав: «УРОЖАЙ» В чистім полі походжаю, Стільки зірок засіяло. Буйні ниви і лани Скрізь пишаються вони. Шелестить овес мітластий З вітром бавиться сріблястий. І волошки поміж ним, Грають вінчиком дрібним. Перепілка голосиста І комашка золотиста, Жук, метелик і ось я, Всі в степу одна сім`я. Всі працюємо і раді Підіймать врожай багатий. Ось таким був внутрішній світ матері, в який нікого не впускала... РОСТУТЬ ЧЕРЕШНІ В МАМИНІМ ГОРОДІ З 1960 року мати проживала в Торчині одна. Ми, діти, вже виросли і порозлітались в своє самостійне життя. Сестра Надя виїхала в Узбекистан, потім повернулась, не витримавши того клімату і жила в Торчині окремо. Брат Устим також відділився і жив окремо в збудованому будинку. Я поступив навчатись в Київ і, закінчивши інститут і Армію, жив в Рожищах. Навідуючись до матері, я слухав розповіді про її життя з великою цікавістю, іноді з сміхом до сліз від гумористичних здібностей матері, іноді з смутком і великим жалем… Приїжджаючи влітку, мати посилала мене по черешні до брата Устима. Казала, що ці черешні, три деревця вряд, вона посадила сама вже давно, коли Устиму тільки виділили ділянку для будівництва дому. Черешні родили рясно. Мамині черешні кожен рік родять, і чорні, і жовті, солодкі – солодкі дарують нам свої плоди… . Їх садила мати. В пам`яті спливає пісня: «Росте черешня в мами на городі»…Яка точна аналогія! На християнські поминальні дні ми, діти, святими словами згадуємо маму. Ходимо в церкву і на могилу матері. Ходив я і до маминих черешень, які завжди дарували нам свої плоди. Обійняв їх, доторкнувся до їх шершавої кори, як і руки матері, передав їм свої найвищі почуття, не стримуючи їх… НАС ЄДНАЄ МАТИ Я часто помічаю, що живу думками, поведінкою, порадами, ділами моєї матері: це ж мати так говорила, так робила, по другому не можна, а як би поступила мати… Коли я щось хочу зробити, спочатку обдумуючи якусь домашню, побутову проблему, мені здається, що мати підказує мені, як це зробити… Це святе, це не можна знехтувати, зневажати. Мало хто вірить, що існують родинні відчуття, які передаються на відстані, якщо не бути скептиком, який у всьому сумнівається і не вірить. Ми з сестрою Надією переконались не один раз. Я щорічно приїжджаю в Торчин на поминальні дні до Наді. Цього разу, коли я приїхав, вона зустріла мене і каже, що знала, що я приїду. Я здивувався…Вона розповідає, що бачила у сні, як я збираю речі вдома, щоб приїхати. Ось цей світер, (що на мені, показує вона), я чогось перекидаю з руки на руку, (розказує Надя далі сон) і не зрозуміє ніяк, чи я сам приїду, чи з дочкою. Ось такий віщий сон розказала Надя! Вухам своїм не вірю! Фантастика! Все було і насправді точно так, розказала Надя у всіх дрібницях про мене. 400 км. нас розділяло! Світер цей, який я ,,чогось перекидав з руки на руку,, - дійсно! - бо я, спочатку, вирізав з світера змійку під шию, яка не зачинялась, а потім пришивав нову. Пів дня возився, перекидав з руки на руку, бо це копітка робота… А чи приїду я сам, чи з дочкою, то я і справді вдома вирішував це питання, бо була невеличка проблема… Я був дуже вражений і здивований (і це не вперше), що Надя в таких дрібницях розказала свій віщий сон, ті мої дії, які я дійсно виконував вдома на відстані 400 км. від неї, готуючись до приїзду… Примічали ми і інші випадки, коли думки наші збігаються, коли один з нас починає розповідати, те ж, що щойно хотів сказати другий… Не можна скептично ставитись до такої телепатії, бо родинні відчуття дані Богом і Матір’ю. Мати і діти мають спільну енергетику. Мати володіла незвичайним, унікальним відчуттям передбачати майбутнє. Своїм божим провидінням могла передати рідним на відстані свої поради і прохання. Ось неймовірний, фантастичний приклад цьому:.. Тривожні думки і передчуття заставили мене їхати в Торчин після водохрещі 2000 року, щоб відвідати матір. Щось підганяло мене. Думка в голові: їхати, їхати! Багато раз приїздив я до дому, а такого почуття не було… Коли я приїхав мати лежала в ліжку вже три дні, зрідка приходячи до свідомості. Життя покидало її капля за каплею… Мене впізнала, прошепотіла : «Синок, Павлик!» Я запитав Надю, чому не повідомили раніше. Сестра Надя показує мені квитанцію поданої телеграми, чотири дні тому, яку я чомусь не отримав. І говорить, що вона ще раніше запитала у матері чи давати телеграму Павлу (мені). Мати тихо прошепотіла: «Він сам приїде…». Надя не повірила матері і, всупереч матері, дала телеграму… В цій трагічній ситуації нашим здивуванням не було меж! Я приїхав сам, як сказала мати Наді! В останні дні свого існування на землі мати зуміла, всупереч всяким перешкодам і відстаням (400 км), покликати мене, сина свого, провести її останню путь на цій землі. Не потрібно було і телеграми, яку вона зуміла анулювати і я її не одержав!!! Залишилась квитанція цієї телеграми, яку я мав намір пред’явити на телеграф по своєму адресу. Але і цей мій намір десь пропав…Видно таке бажання матері з її вічного життя залишити цю тайну навіки…Троє чудес світу!!! Вічна тобі пам'ять, наш ангел – охоронець! ФЕНОМЕН МАТЕРІ Дбаючи про дітей, мати молитвою, добрим словом вчила нас жити, працювати, долати перешкоди і перемагати. Вчила нас не загубитися, триматися разом. Рятувала, жертвувала собою, коли потрібно давала нам друге життя… Перебуваючи в складних, безвихідних ситуаціях, мати завжди знаходила вихід з надзвичайно складного становища ціною неймовірних зусиль. Ніколи не втрачала віри і останню надію в життя. Життя загартовувало її. В роки голодомору 1932-33 років, мати з 5-ма молодшими сестрами і братами, опинившись на грані життя і смерті, зуміла їх врятувати, проявивши феноменальні здібності виживання, неймовірні зусилля і нескоримий дух і волю до життя. Жорстокі уроки голодомору залишили незгладимий слід в житті в житті матері. Після того, що пережила мати, здається, нічого страшнішого не буває. Все перетерпіла, через материнське серце все перенесла, всіх врятувала, всіх нас зберегла, всі незгоди перемогла!.. Слухати матір завжди було цікаво. Всі її думки мали глибокий зміст, не пустими словами, а обґрунтовані життєвим досвідом, з різносторонньої точки зору, не однобокі. Показувала можливі шляхи вирішення проблем. Слухаючи зворушливі розповіді матері про минуле нашого роду і її переживання, перечитуючи тепер її щоденник, все більше переконуюсь в материнському не здоланному характеру. Кожен день боротьби за виживання, виконуючи святу материнську заповідь ,,рятувати і берегти,,- формували характер матері. Її життя належало не для себе. Особисте щастя і свято для неї були діти і повсякденна турбота про них, їх добробут і благополуччя. В житті матері було багато чорних дат втратити життя. Це голод 1922-24 років, голодомор 1932-33 років на Київщині з 5-ма сестрами і братами, окупація 1941-45 років і голод 1947 років з трьома дітьми в Торчині і постріл з-за рогу дому. Свята, Божа покровитель зберегла їй і нам життя. Мати назавжди залишиться в наших серцях. Ми завжди відчуваємо її невидиму присутність не тільки у снах, а і на яву в складних ситуаціях непомітно допомогти, підказати, порадити знайти вихід, вказати дорогу по якій потрібно прямувати. Як і раніше, мати завжди з нами. Як і раніше вона виконує той непорушний, святий, материнський обов’язок ,, рятувати і берегти,, , не залишати дітей напризволяще. Залишається нашим ангелом охоронцем. ШЛЯХ У ВІЧНІСТЬ, У БЕЗСМЕРТЯ Мати задовго до рокового дня приготувала все вбрання в шафі. Не раз нагадувала Наді, щоб не забули. Детально роз’яснювала, як її хоронити, в що одягнути, з приготовленого нею, що положити, кожну деталь процесу. А в останні хвилини свідомості прошепотіла Наді: «ДРУГОГО, ДРУГОГО…». Надя спочатку не могла зрозуміти, що означає це. Пояснень не було… Лише потім, коли всі приготування до похорону закінчились, наступила ця дата. І зрозуміли… А померла мати в ночі 31 січня 2000 року в мене на руках… Приготування до похорону тривало добу. Хоронили ДРУГОГО лютого… Все до дрібниць передбачила мати в цьому житті на землі. Мати знала коли наступить останній день свого життя на землі і повідомила про це. А коли діти і онуки зібрались біля домовини для прощання з покійною, вночі, в кімнаті, де і проживала до останнього дня мати, горіли свічки. Раптом, в мертвій тиші, опівночі, замерехтіли свічки, зашелестіли листя живих квітів у вазонах, що стояли на підвіконні…Вікна і двері були закриті,- зима. Всі присутні це побачили і почули, здивовано піднявши голови. Це до душі Матері прилетіли з небес ангели… Це незвичайно рідкісне явище всі побачили і зрозуміли… Коли вмирає Людина, останнім не є її подих, а залишається її душа, мозок, розум…і погляд Всевишнього. Всі присутні заціпеніли в піднесеному стані! Незвичайне життя, незвичайний шлях у вічність! В житті – з дітьми, у вічність – з ангелами… Чудеса! Чудеса! ФАНТАСТИЧНА РЕАЛЬНІСТЬ!!! ВІЧНЕ ЖИТТЯ І ВІЧНИЙ СПОКІЙ Хоронили матір на новому кладовищі, яке щойно було виділено в Торчині. Її могила стала першою в центрі нового кладовища. Старе кладовище було переповнене і його закрили. Священник, який був на похоронах, спочатку хресним ходом освятив кладовище по периметру і проспівав молебень в центрі біля високого хреста, а потім освятив і могилу матері. Ім`я матері внесено в церковну книгу і по Божій волі вона першою відкрила двері в вічне життя і вічний спокій для інших праведних душ, які будуть спочивати на цьому кладовищі. Після похорону, дивні, незвичайні події материного існування в нашому світі не закінчились. Чудеса продовжуються… Надя, як і раніше доглядала, поливала вазони з живими квітами, які були в кімнаті, де жила наша мати і які так дивовижно зреагували на прощання душі матері, яка вилітала на небеса. Але вони зав’яли і посохли… Загадка…Невже і в рослин є душа? Яка полетіла в небеса слідом за матір`ю…Чи може душа матері перейшла в гілки квітів… Не було спокою в житті на землі у нашої матері. Хай буде вічний спокій там. Держава не нагородила її нагородою. Мати нікого не врятувала на воді, пожежі, не здійснила такого героїчного подвигу. Але все життя вона всіх рятувала від голоду, холоду, хвороб, куль, бомб і смерті. Вона рятувала життя майбутнім воїнам, врятувала їх з могили голодомору, які потім пішли на фронт і загинули, рятуючи Вітчизну. За це не дають нагород… І на дошках пошани не було її імені. Не ради нагород і державної пошани мати робила свою справу. Це був непомітний подвиг, не короткочасний, а довжиною у життя. Її великий подвиг розділився на кожен день, кожен кілометр непомірних зусиль материнського життя, материнського шляху і став непомітним в людській і державній метушні. Це подвиг МАТЕРІ БОЖОЇ, МАТЕРІ—ТЕРЕЗИ! Господь Бог оцінив її муки і терпіння, її подвиг. Бог прийняв до себе матір в своє вічне царство. Вічна дяка, Отче наш! Вічна наша пам'ять материнському подвигу! Твій пам’ятник непорушно стоїть навічно в нашій пам’яті, мамо! ПОДВИГОМ ТВОЇМ МИ ЖИВЕМО Мати мене завжди чекала, виглядала мого приїзду все своє життя. Не знаю, де взялись сили і натхнення, що керувало моїм нестримним і неординарним бажанням, коли я привіз з Києва додому в Клавдієве гранітну плиту, вагою в 25 кг і став викарбовувати, видовбувати зубилом і пробійником (без спеціальних інструментів) надгробну плиту на могилу матері. Найвищими почуттями, букву за буквою, слова і побажання душі, хвалу і прощення, молитву матері, перед якою ми залишилися в вічному боргу. Цю плиту я поклав на могилу матері в Торчині… Я знаю, мені вже багато літ. Я на даний час на три роки пережив Євстігнєєва і на 7 - середній вік чоловіків в Україні. Я вже не такий швидкий, щоб міг грати в теніс через сітку з двох сторін, або не змокнути без зонта від дощу, ухиляючись від кожної краплини… Ми всі з кожним роком стаємо старшими і мудрішими, непомітні події робимо помітними, придаєм їм більшого значення, для нас все важливо, дрібниць не буває. У всьому ми хочемо приймати участь, бути потрібним. Багато що втрачено, здоров’я, молодість, скорочується майбутнє. Але є досвід. Потрібно більш уважно відноситись до найдорожчої людини, щоб потім не карати себе. Не завжди ми, діти, розуміли і цінили материнську відданість і безкорисливість. Жаль, що цього вже не повернути. В твоєму житті було мало свят, а тільки одні тяжкі будні. Святом і радістю для тебе були діти, сестри і брати, а будні – цілий рік турбот і клопоту… Ти віддала їм все, а ми тільки брали і мовчки сприймали за потрібне і звичайне… Всі думки і мрії були про дітей. Всі зусилля матері були направлені на благополуччя і спокій дітей. Діти, діти… Ти просила, вимолювала в Бога наше життя, жертвуючи собою. Весь свій вік мати шукала шляхи для життя свої ближніх. Але що це коштувало матері? Яких зусиль, переживань, нервів? Яку частку життя забрали в матері? Ми не задумувались над цим . Думали, що так треба, так буде завжди… НАШ ВІЧНИЙ БОРГ Мамо, якби нам дав Бог прожити все знову, ми, діти твої, не почували би боржниками перед тобою. Якби, якби… Ти віддала нам все своє життя. Мамо, ти завжди в наших серцях, думках. Лиш одне тривожить мене: ти заслуговувала на більше від нас, дітей і держави. Мене завжди притягує до себе і кличе до себе материнський край, край мого дитинства, де я виріс, де я одержав метрику, свідоцтво про народження, атестат зрілості, путівку в життя, паспорт, став громадянином України і вилетів в самостійне життя. Це край, де жила і спочиває моя мати, де живуть мої рідні - селище Торчин, Волинського краю. Ось така моя ностальгія. Як і мати, я був би щасливий, не тільки від того, щоб бути більш заможним, а і від того, щоб мене розуміли діти. Я щасливий, що збудував хату (і не одну), садив дерева, виховав дітей, сина…Виховував як міг, щоб вони не були злими і жорстокими в цьому непередбаченому світі, незважаючи, що сучасне життя диктує нові умови: кожен сам за себе (це я бачу по своїх вже дорослим дітям). Як і мати, я не можу бути комусь обузою, чи купити непомірно дорогу річ і цим привернути до себе увагу. Сестра Надя, пригадуючи нашу матір, розповідала, що завжди в неї виникають незабутні спогади і сльози в очах, коли вона випадково попадає на вул.. Набережну, де колись ми жили, жила довгий час мати, яку прийшлось продати і мати останні роки проживала під доглядом Наді. Цей дім нагадує багато незабутніх подій в нашій сім`ї і нашу матір… Нова господарка дому, побачивши сльози і хвилювання Наді, на вулиці, занепокоїлась: «Що з вами, жінко?» Розхвилювалась Надя: «Нічого, нічого, це спогади, тут я колись жила… Не думайте нічого лихого!». Пригадалась мати Наді… Розхвилювали, налетіли нестримні почуття, защеміло серце… Десять літ минуло (з 2000 р.), коли пішла у вічність мати. І вже не самотньою і одинокою її могилка на тому цвинтарі, який був чистим полем землі, де материнська душа першою відкрила двері в вічне життя для інших. Читаючи щоденник матері, ми побачили себе в заплаканих очах матері…Прости нас, мамо, за ті почуття самотності, за неуважність і черствість дітей, за не сказані добрі, теплі і душевні слова, які ти так чекала від нас в своїй душі, не просячи нічого від нас. Мабуть повезло нам з мамою більше, чим мамі з нами…Дякуємо, що ти була в нас і залишаєшся назавжди з нами… ОДА МАТЕРІ. INTERMEZZO «Женщине не легко жить на свете, целый мир у неё на плече… » Все своє життя (90 років) мати жила не для себе, для близьких, рідних. По Божому закону. Ось її святі обов’язки (фрази із особистого щоденника): «Старалась не для себе самої, а для сім`ї сиріт», «…а про себе забула», «…скрізь запобігала, щоб спасти дітей», «не могла їх покинути, дуже жаліла доглядала їх усіх», «все своє життя піклуюсь дітьми, це якась біль в тілі, вічний біль не вилікуваний для матері» (із щоденника). Проплили, пролинули, проминули роки, десятиліття, зростають покоління, проходять будні і свята, змінився світ, а пам'ять повертає мене назад не хоче розлучатись… Мати вже з небес дивиться на нас дітей. Бог забрав її з собою. Непомітним, розтягнутим на все життя, був її подвиг, подвиг Матері – Терези. Мати була простою людиною, справедливою, чесною, людиною великого серця і широкої душі, не байдужою до людського горя і знедолених. Не ради нагород і почесті здійснила мати подвиг. Мати рятувала Вітчизну, рятуючи тих її майбутніх захисників і простих громадян України. Якщо держава не помітила і забула матір, то народ і діти її ніколи не забудуть…Землю і Вітчизну ми називаємо матінкою… Тяжкі етапи історії України випали на долю матері. Щоб перебороти ці перешкоди потрібно було звершити цей подвиг, проявивши надзвичайні здібності, талант і непомірне терпіння ради спасіння дітей. В Міжнародний жіночий день 8 березня вшановують матір. Не на сцені мати провила свій талант, а в житті. Вшановуючи матір, щорічно в травні, в Україні святкують «День матері». В ,,Палаці Україна,, проходить концерт «Мама, вічна і кохана ». Виконують пісні про матір: «Рідна матір моя» - М. Гнатюк «Два кольори» - М. Гнатюк «Про рушник» - М. Гнатюк. «Росте черешня» - М. Поплавський. «Мамина яблуня» - гурт ,, Червоні маки,,. «Мамина вишня» - Р. Кириченко. «Виглядала мати сина». «Сину мій»- Н. Шестак. «Доня моя, донечко». «Чорнобривці» - М. Гнатюк. Сотні раз чуті слова пісень про матір в різному виконанні. Вони западають в душу все далі і далі з прожитими мною роками, набуваючи все нового і нового змісту, бо ті оспівані в піснях події відбувались в нашому житті, бо слова пісень були про нас, дітей і нашу матір Кучер Уляну Семенівну, присвячені їй… Хай наші стежки – доріжки до матері не заростають травою! «Хай завжди буде мама!». Хай вічно звучить гімн матері в піснях! ЕПІЛОГ, РЕЦЕНЗІЯ, РЕНОМЕ, ПРЕЗЕНТАЦІЯ Кожна родина має свою історію, свої родинні зв’язки між поколіннями, свої корені, гілки. Це сотні, тисячі історій, помітних, знаменитих, унікальних. Всі вони в тій чи іншій мірі пройшли періоди з історії України і створюють музей родинних історій, загальну історію держави. Ми всі повинні знати історію свого роду, рідного краю, своєї країни. І чим глибше в її віки, тим краще. Ми також станемо колись історією. Непомітною краплинкою в цій масі є наша родинна історія. З плином часу забувається нащадками історія родини чи окремі її важливі епізоди. Забуваємо, з якого роду ми нащадки… Невже це не цікавить кожного з нас? Зацікавтесь, розпитайте, дослідіть, відкрийте старі альбоми, домашні архівні записи, листи, щоденники, документи…Не залишайтесь одинокими, сиротами. Оживіть свою історію, історію свого роду і народу. Живіть сучасним і майбутнім, не забувайте минулого. Залишаю пам'ять про історію родини для наших нащадків. «Тисячі людей залишають менший слід, ніж пам'ять про один вчинок» - сказав один мудрець. Важливо пам’ятати і поважати історію своєї родини, якою б вона не була. Без минулого немає майбутнього. Без сімейного зв’язку між поколіннями в родині ми одинокі сироти… Пишучи про всі ці доленосні випадки з життя своїх нащадків, виникає почуття, ніби я повернувся в те далеке минуле, що знаходиться дальше моєї дати народження і був учасником тих подій, бачив ту трагедію своєї родини 1924 року, переживав голодомор 1932-33 років, голодував, мерз разом з сиротами, моїми дядьками і тітками, разом з матір’ю рятував їх від голоду, холоду, отруєння, ходив з нею на поле, де з мишачих нір по зернинці діставала мати зерно і перемелювала його в жорнах. 15км, зимою, після кожної зміни в столовій, несла їжу для них… Центральним, особливим персонажем в історії нашої родини була постать матері Кучер Уляна Семенівна. Я відтворив те, що розповідала мати і те, що вона промовчала, але я зрозумів по її очах. Я відтворив те, що мати написала в щоденнику і те, що вона не встигла сказати і написати при житті. Історія родини Кучер на цьому не зупиняється. Сучасне життя переходить в минуле, майбутнє стає сучасним. Ланцюжок поколінь росте. В сучасному житті родини Кучер виростає шосте покоління (див. схему сімейних зв’язків). Історія родини не має кінця. Її продовжать наступні покоління. Це початок історії родини Кучер, її повість про події, вчинки, факти і спогади, записані в щоденнику матері. Цей щоденник матері Кучер У. С. рік тому назад, в 2009 році, ще до написання цієї історії, ми з сестрою Надією віддали в Торчинський історичний музей в руки Г. Гуртовому, щоб використали, як документ голодомору 1932-33 років, знаючи, що на Волині голодомору не було. (До 1939р. це була Польща.) Але через рік, в 2010 році, ми з сестрою, не залежно один від одного, (я – в Клавдієве, Надя – в Торчині) дійшли однієї думки: повернути щоденник назад (думки наші часто збігаються). Щось спонукало, не давало покою мені виконати заповіт матері: написати історію нашої родини. Така думка була в мене давно і щоденник матері нагадував про це… Я це зробив не для популярності і авторської слави, а щоб виконати заповіт матері, віддати їй шану. Всі повісті в історії родини написані власноручно, своїми думками, сповіщанням і сповіданням матері, продиктовані нею з невідомого нам життя в вічному просторі світу. Її чіткий, невидимий голос, як послання нащадкам, лунав, формулював ті доленосні слова «Кобзаря» в її особистому житті на землі, висвітлював картини з життя минулих і сучасних поколінь. Коли я писав цю історичну повість своєї родини, цей невидимий голос матері лунав з недосяжного простору її вічного життя, відтворюючи мої думки на папері… Ось така прониклива, незабутня історія життя матері, історія нашого роду, глибиною в століття і довжиною шість поколінь родини Кучер, громадян України. Вічна наша пам'ять тобі, мамо! Наша вдячність, шана і любов… З ВАМИ БУВ І ЗАЛИШАЮСЬ: Кучер Павло Вікторович, третє покоління, син Уляни. СХЕМА СІМЕЙНИХ ЗВ`ЯЗКІВ МІЖ ПОКОЛІННЯМИ В РОДИНІ КУЧЕР |
| Лекція (2 години) Тема: Вступ до курсу “Історія України”. Українські... Дків. Саме історія може відповісти на ряд важливих питань – адже нинішній цивілізаційний стан і ситуація в Україні, зокрема, не визріли... |
Саме тут, у стінах КЗ «ЛСШ №8», зростають ті, кому жити та створювати... Я мрію виховати людину добрих помислів, почуттів і дій, яка існує в гармонії зі світом, із власним серцем, незалежно від віросповідання... |
| Фестиваль-конкурс «Таланти мої та моєї сім’ї». Мета і завдання свята Надання можливості талановитим родинам загальноосвітніх шкіл,вокалістам проявити свої творчі здібності через українську пісню,донести... |
До Генерального консульства Прошу зареєструвати народження моєї дитини та видати свідоцтво про народження моєї дитини |
| Історія моєї вулиці Закріплювати та поглиблювати знання дітей про Україну та рідний край. Продовжувати вчити розуміти зміст понять «Батьківщина», «маленька... |
Тема: Твоя родина Мета: Формувати уявлення про родину як частину суспільства, про роль і місце родини в житті людини. Розвивати уявлення про деякі... |
| Урок-психологічне дослідження Мета Роман,,Жовтий князь“ Василя Барки твір про голодомор.Історія родини Катранників як символ трагічної долі української нації. Глибоко-психологічне... |
Проект з курсу «Основи християнської етики» Щоб шанувати своїх батьків, членів родини, виробляти повагу до старших пізнавати чуття єдності в сім’ї. Формувати інтерес до особливостей... |
| Batsch Місцева назва порхавка. З родини Лікопердових Lycoperdaceae ... |
1. Дайте визначення предмету "Історія України", вкажіть на основні... Ого поселення, а також історію його предків, від найдавніших часів до сьогодення. Це історія українських земель, історія території,... |